Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

Я почував їх полонену темну душу i вiрив у вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi водилися в нас рiзнi, бо батько часто їх мiняв на ярмарку. Були часом хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у велике темно-сизе кiнське око.

 Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не знав гаразд, яка була в їх масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди їх чухання, неначе весь двiр був у коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь потворностi.

 Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас, малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за нещасливу долю i за розум.