Зло   ::   Баграт Людмила

–  Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.

Чому він не усміхається? Знову цей дивний вираз обличчя… Чи то загадка, чи то запитання.

– Марго!

–  Так. – Він відпустив мої руки. Чому? Що сталося?

–  Чому ти мене не боїшся, крихітко? – Що?

–  Чому не сахаєшся такої потвори, як я?

–  А я мушу?

–  Аякже! Всі бояться, всі здригаються від огиди! Я – страховисько. Чи, може, ти мене жалієш?

–  Ні. Чому я мушу тебе жаліти? В тебе щось сталося?

–  Я стався, я!!! З моєю огидною пикою. І ти, красуня, коло мене.

Мені стало сумно. Ну як йому пояснити, якщо він відмовляється розуміти? Треба спробувати, Марго! Ще раз спробувати, а потім ще раз і ще. Я підняла голову і подивилася прямо на нього:

–  А, може, я – з тих, кому подобаються страховиська? Може, це мене збуджує? Уяви собі, моя власна потвора! – Мій голос затремтів, на очі набігли сльози. Не плакатиму! Не стану рюмсати! Не буду, не буду! Я загнала їх назад. Ян уважно спостерігав за мною. Він задумливо похитав головою:

–  Ні. Ти не така.

Несподівано для самої себе я вибухнула люттю:

–  А звідки ти знаєш, га?!! Ти так добре мене знаєш, так? Ми знайомі з дитинства? Десятки років? Що ти взагалі можеш знати?!

Ян спробував пригорнути мене, та я вирвалася:

–  Ні. Тепер слухай мене. Ти почав цю розмову, а не я. Давай доведемо її до кінця! Я поясню тобі, чому я тебе не боюся.