Зло   ::   Баграт Людмила

Боже мій, ти тільки прислухайся до нашоїрозмови! Перестрілка двох запеклих ворогів.

Я втягнула в себе дим його цигарки. Гіркий, який же він гіркий!

– А хіба це не так?

Костянтин, було, підняв руки у якомусь жесті, проте не закінчив його. Долоні згадали про силу тяжіння і мертвими птахами впали на коліна. Попіл з цигарки висипався на сидіння.

– Марго, я ж вибачався. Я стільки разів перепрошував тебе! Невже ти мені ніколи цього не забудеш?

– Мама казала, що на світі немає нічого страшнішого за чоловічу лють і жіночу пам'ять. І ті, й ті нічого не можуть з цим удіяти. Може, вона мала рацію?

Він подивився на мене з болем в очах. Це був біль нерозуміння.

– Про що ти, Марго?

– Про те саме, Костю. Сподіваюся, ти не думаєш, що я знов почну з тобою спати, як і раніше?

Він відкинувся на спинку сидіння:

– Сподіваюся, ти не сподіваєшся, що я не сподіваюся?

Повернувшись до нього, я вхопила його за плечі і притягнула до себе так, що наші обличчя майже торкалися:

– Послухай мене, Костю! Хоч раз в житті прислухайся до того, що я тобі скажу. – Я зробила паузу, аби впевнитися, що він мене таки слухає. Здається, що так. Хоча з Костянтином нічого не можна знати напевно. – Нам потрібен компроміс, – майже по складах промовила я. – Нам потрібен компроміс, інакше ми просто розіб'ємося один об одного. На смерть. Я не жартую. Дай мені час, Костю. Це – єдиний вихід. Дай мені час побути на самоті, а потім вези мене, куди тобі заманеться. Хоч на Марс.