Зло   ::   Баграт Людмила

Костянтин притиснув мене до грудей, розстібнув плащ і вкутав мене ним.

Повз нас пропливав бурхливий людський потік: жінки з величезними валізами, чоловіки з квітами, діти з котами у пластмасових кошиках. Кожен щось віз, ніс, волочив, неодмінно розмовляючи при цьому з друзями, знайомими, незнайомими, з самим собою. На вокзалах завжди нестерпний гамір. У такий спосіб люди заглушують страх перед невідомістю, у яку вони вже приїхали чи збираються їхати. На сусідній платформі грав вуличний скрипаль. Погано грав. Часто фальшивив. Мабуть, від холоду. Я прислухалася. Здається, «Місячна соната» Бетговена. Сумна мелодія.

– Хочеш, я замовлю для тебе все купе?

– Не треба, Костю. Мені не заважають люди.

Він усміхнувся:

– Так. Усі, крім мене. – Я промовчала на знак згоди. – Коли ти повернешся?

– Гадаю, завтра вранці. – Потяг дзеленькнув буферами. – Все, Костю. Мені треба йти.

Він провів пальцем по моєму обличчю, торкнувся губів, м'яко розтулив їх, погладив зуби, кінчик язика, потім підніс палець до свого рота, змочив губи моєю слиною і задумливо сказав:

– Я на тебе чекатиму, дівчинко. Якщо не приїдеш завтра, зустрінемося у Львові. Я все одно тебе знайду. Повір мені. Розумієш, я не можу тебе відпустити. Просто не можу. Ти – єдине, що я кохаю на цій землі.

Я кивнула:

– Так, Костю. Розумію…

Якщо ви не бачили сутінків у Львові, ви не знаєте, який вигляд має печаль.