Зло   ::   Баграт Людмила

Хоч, мушу зізнатися, усним перекладом заробляєш набагато більше, та й специфіка зовсім інша. Саме з нього все й почалося.

Я саме виходила з кімнати, коли побачила, що до мене гості: коридором ішов мій колишній одногрупник з незнайомим мені чоловіком. Довелося повертатися. Погана прикмета.

– Здрастуй, Марго. Давно не бачились. Мабуть, з півроку. А ти стала ще красивішою, не думав, що таке можливо.

– Здрастуй, Вікторе, рада знову бачити тебе.

До Віктора я ставилася непогано. Він мені часто допомагав, рекомендував знайомим як професійного перекладача, знаходив учнів для репетиторства. Гадаю, й він щось із цього мав. Такі, як Віктор, нічого не роблять просто так.

Вони пройшли до кімнати. Двоє шикарно одягнутих чоловіків розглядали жалюгідне помешкання якщо й не гидливо, то іронічно. Я запропонувала каву. Грошей, які я тоді заробляла, вистачало лише на те, щоб пристойно одягатися, гарно виглядати і пригощати гостей доброю кавою. Крім цього старовинного напою в моїй шафі нудьгувала лише скибка чорного хліба. У кожного – свої пріоритети. Розмова була стрімкою, бо гості поспішали.

Вітя дозволив собі стислий вступ.

– Марго, це мій друг Андрій.

– Дуже приємно. – Я подала руку. Андрій потиснув її швидко, міцно, з повагою.

– Навзаєм.

– Йому потрібен перекладач з німецької мови. Я запропонував твою кандидатуру, бо ти – найкраща.

– Дякую.

На роботі ніколи не треба опиратися перебільшенням.