JК
Зло :: Баграт Людмила
Страница: 66 из 356Хто це тут рахує? Марго, як неґречно! Мій внутрішній голос докірливо поцокав язиком. – Заткнися! Для мене це важливо!
Станіслав Олександрович дуже сп'янів. Він стояв, помітно похитуючись. Повернувся до мене.
– В-вдарити хотіла? Чого ж не в-вдарила?
Я відвела погляд.
– Боялася вбити.
– А хотілося?
Слина заповнила рот, у вухах дзвеніло. Я не витримала і по-чоловічому сплюнула на підлогу. Вперше у житті. Клянуся. Дивне відчуття.
– Хотілося.
– За що? – Він випив ще, потім узяв пляшку, сів на бильце крісла і почав ковтати коньяк просто з шийки. Правильно, любий! Головне – не зупиняйся!
– За те, що я занадто полюбляю жінок?
– Не знаю. – Я знизала плечима. – Може, за те, що ви полюбляєте не тих жінок?
– Як це не тих? Що ти верзеш? Як на мене, то ти – хоч куди глянь – саме те, що треба. От тільки д-д-дивачка. – Його язик починав плутатися. – Важка… ди… – Він позіхнув. Тебе ламати й ламати. Проте… так навіть цікавіше. Стривай! Ти що ж…
Він похлинувся коньяком і зайшовся кашлем, який раптово перейшов у божевільний регіт. Таким я його й запам'ятала: закинута назад голова, міцно заплющені очі, слина тонкою цівкою струмить з куточків розкритого чи то в смертельній агонії, чи то в спустошливій істериці рота, великі руки стиснуті в кулаки, тіло вигнулося дугою, кожен м'яз – напнута струна, і не зрозуміти, хто грає на цьому інструменті: чи сміх, чи плач, хоч, зрештою, яке це має значення? Те, як болісно здригалися його плечі, не мало нічого спільного ні з радістю, ні з сумом.
Станіслав Олександрович дуже сп'янів. Він стояв, помітно похитуючись. Повернувся до мене.
– В-вдарити хотіла? Чого ж не в-вдарила?
Я відвела погляд.
– Боялася вбити.
– А хотілося?
Слина заповнила рот, у вухах дзвеніло. Я не витримала і по-чоловічому сплюнула на підлогу. Вперше у житті. Клянуся. Дивне відчуття.
– Хотілося.
– За що? – Він випив ще, потім узяв пляшку, сів на бильце крісла і почав ковтати коньяк просто з шийки. Правильно, любий! Головне – не зупиняйся!
– За те, що я занадто полюбляю жінок?
– Не знаю. – Я знизала плечима. – Може, за те, що ви полюбляєте не тих жінок?
– Як це не тих? Що ти верзеш? Як на мене, то ти – хоч куди глянь – саме те, що треба. От тільки д-д-дивачка. – Його язик починав плутатися. – Важка… ди… – Він позіхнув. Тебе ламати й ламати. Проте… так навіть цікавіше. Стривай! Ти що ж…
Він похлинувся коньяком і зайшовся кашлем, який раптово перейшов у божевільний регіт. Таким я його й запам'ятала: закинута назад голова, міцно заплющені очі, слина тонкою цівкою струмить з куточків розкритого чи то в смертельній агонії, чи то в спустошливій істериці рота, великі руки стиснуті в кулаки, тіло вигнулося дугою, кожен м'яз – напнута струна, і не зрозуміти, хто грає на цьому інструменті: чи сміх, чи плач, хоч, зрештою, яке це має значення? Те, як болісно здригалися його плечі, не мало нічого спільного ні з радістю, ні з сумом.