Аннотация: Трагіфарс «Варфоломієва ніч» це – анатомія наших виборів з усіма їхніми пастками та брудними технологіями. До маленького провінційного містечка приїжджає молодий честолюбний авантюрист. Заручившись підтримкою старого дивака-ветерана Варфоломійовича, він починає передвиборну кампанію, вступаючи в боротьбу з набагато сильнішими конкурентами…


---------------------------------------------


 Марина Гримич


 Варфоломієва ніч


  Моєму чоловікові 
  ІГОРЮ ОСТАШУ 
  присвячую 

 До готелю районного містечка однієї з країн пострадянського простору під'їхали старі «Жигулі». З них вийшов чоловік із зовнішністю звичайного командировочного з невеличкою валізкою. Ця подія аж ніяк не зацікавила сонне провінційне довкілля. Лише кіт, що мирно спав на ґанку готелю, ліниво підняв був свою руду мордочку, але не в змозі боротися зі сном, відразу уткнув її в пухкенькі лапки. Чоловік огледівся і побачив знайому картину, яку повсякчас зустрінеш в будь-якому райцентрі колись безмежної радянської батьківщини. Запилена, обшарпана сіра будівля колишнього райкому партії – тепер міська мерія чи райдержадміністрація; навпроти – через площу – пам'ятник Невідомому солдатові зі сколупнутим носом і з голубом на голові; універмаг з великими вікнами, немитими ще з часів розвинутого соціалізму, й неодмінний атрибут центральної площі райцентру – клумба. Дорогий мій читачу! Ви ніколи не замислювалися над дивним і загадковим словом «клумба». У мешканців колишнього Радянського Союзу вона асоціюється із соціалістичним порядком, який вимагав вносити соціалістичну естетику в соціалістичну дійсність. Клумби з квітами революційного кольору і революційної невибагливості – бегоніями – були невіддільним атрибутом офіційної соціалістичної естетики. Однак ми дещо захопилися ностальгічними спогадами. Що стосується щойно згаданого провінційного містечка, то тут якраз стояв теплий дощовий грудень, і тому клумба мала вигляд чорної розмазні з засохлими патичками, що колись були квітками.
 Чоловік вдихнув специфічне провінційне повітря, і йому відразу стало легко і спокійно, неначе він прийняв якесь дуже важливе рішення, і в нього немов гора з пліч звалилася. В готельній анкеті в графі «на який термін оселився» помешканець написав «на невизначений».
 Містечко ніяк не прореагувало на приїзд молодого чоловіка із зовнішністю командировочного. Він нічим не вирізнявся: був не високим і не низеньким, не худим і не гладким, у міру мовчазним і в міру балакучим, поводився часом чемно, часом нахабно – залежно від ситуації, тобто складав середнє арифметичне. За тиждень, проведений у містечку NN, він узяв собі за звичку час від часу прогулюватися вуличками, уважно придивляючись до всього, що відбувалося довкола. Мій читач, певно, тут заперечить: у малих провінційних містечках ніколи нічого не відбувається. Але хочу вас запевнити: ви глибоко помиляєтеся. Під маскою провінційної нудьги в маленьких провінційних містечках киплять пристрасті голлівудівського масштабу; тут можна дізнатися подробиці не менш пікантні, аніж у європейських нічних клубах; містечко обплутане своїми внутрішніми інтригами, наповнене своїми кривавими таємницями; на людей щомиті чигає смертельна небезпека. Більше того, все, що відбувається в маленьких містечках, має для їхніх мешканців всесвітній характер. Адже будь-яка подія – чи то вибори мера, чи клімакс директорки гімназії, а чи смерть улюбленого песика завідувачки перукарнею – стосується кожного особисто, чого ви не зустрінете у великих містах. А повільний ритм життя надає певної епічності і значущості всьому, що тут відбувається.
 Проте, вибачайте, мій дорогий читачу, що ми надто захопилися ліричним відступом і на деякий час залишили поза увагою нашого незнайомця. Так от. За тиждень він Цілком освоївся з місцевими звичаями, які мало чим відрізнялися од типового райцентрівського укладу. Наш герой уставав раненько – робочий день тут починався на годину раніше від столичного розпорядку – і йшов на обстеження різних закладів. За цей час він встиг побувати в багатьох стратегічних місцях – на залізниці і в «собезі», в поліклініці
 і магазинах, на дискотеці і в міському морзі, в музеї і навіть на кладовищі. Оминаючи поки що начальство, він розпитував усіх охочих до розмови про те і про ce – про ціни і заборгованості, про місцеву владу і місцевих юродивих, про народжуваність позашлюбних дітей і смертність від нещасних випадків, про місцеві кулінарні рецепти і про специфічні хвороби, про подружні зради і сексуальні збочення, про кумирів і вампірів і взагалі про всяку всячину. Майте на увазі, юні розвідники, лише з розмов про всяку всячину можна вивідати найсокровеннішу і найпотаємнішу інформацію.
 В обідню пору наш герой приходив на пошту і замовляв розмову з одним і тим же абонентом на 7 хвилин. Телефоністці Свєті стало цікаво, куди дзвонить цей командировочний з такою впертою пунктуальністю, і вона з'ясувала ганебним, проте досить поширеним для радянського – і для пострадянського – простору способом, а точніше – через підслуховування, – що він розмовляє з улюбленою мамочкою, яка щоразу педантично розпитує його, чи їв він сьогодні ріденьке, чи не болить у нього сьомий верхній зуб, чи вдягає він на ніч спальну шапочку, чи скучає він за своєю рідною мамочкою. У свою чергу люблячий син розпитував маму, що їй сьогодні снилося, і що може означати ЇЇ сон, і чи немає в неї ніяких лихих передчуттів, і чи розкладала вона сьогодні пасьянс «Наполеон», а коли так, то чи зійшовся він. Пухкенька маленька телефоністка Света з вражаючою жіночою проникливістю вирахувала, що клієнт неодружений по-справжньому, а не як усі «командировочні», тож вирішила «підкотитися» до нього, поки ця феноменальна звістка не облетіла містечко з не менш феноменальною швидкістю. Доки він виходив із кабінки, вона швидко підмалювала губи малиновою помадою і коли він розраховувався, недбало кинула фразу з виглядом смертельної втоми і вселенської нудьги:
 – Ну як, ви ще не знудилися в нашій дірі? Мене вже ця провінція просто доконала!
 На що молодий чоловік щиро здивувався:
 – Ну що ви, панночко, я просто балдію!
 Свєтині очі, і без того круглі, стали схожі на два блюдця з кофейного сервізу. Поки вона перетравлювала цю інформацію, її подруга із сусіднього віконця – худа і висока Таня – також з глибокою жіночою проникливістю зрозуміла, що недаремно ця пронира Свєтка після підслуховування розмови наквецяла губи, і недаремно стала «клеїтися» до командировочного, тож прийняла блискавичне рішення перехопити у подруги ініціативу, процокотівши з піонерською завзятістю:
 – А я вважаю, що наше містечко дуже затишне й миле, а головне, – люди тут хороші…
 Але командировочний уже не почув її слів, бо поспішав до виходу.
 Танька з Свєткою зчепилися. Дорогі мої читачі! Ви не уявляєте навіть, а, може, навпаки – ви прекрасно собі уявляєте, яким актуальним є питання вигідного заміжжя для дівчат маленьких провінційних містечок! Знайти собі непитущого і не дуже темного жениха у провінції вкрай важко. А якщо на шляху трапляється більш-менш пристойний екземпляр чоловічої статі без штампа в паспорті, то тут боротьба йде не на життя, а на смерть.
 Саме через скандал, який затіяли дві телефоністки районного телефонного вузла серед білого дня, у місті стало відомо про сімейний статус командировочного, і життя його дещо змінилося, хоча сам він і не здогадувався про причину. Так, у бібліотеці, де він ретельно вивчав місцеву пресу, – а саме міську газету «Зоря», яка раніше, очевидно, називалася «ленінською», і районну газету «Рідне поле»; – привітні бібліотекарки напоїли його чаєм з варенням з кульбабок. А готельна прибиральниця тьотя Маня пригостила його свіжими пиріжками з рисом і яєчком, які «власноруч випекла для нього» її донька Таня. «Вона така рукодільниця, і хазяєчка, і чистюля, що куди там столичним нечупарам!» Тьотя Маня насильно познайомила молодого чоловіка з червонощокою Танею. Той галантно подякував їй за пиріжки, від чого і так червонощока дівчина спалахнула, мов кімнатна квітка «огоньок», і звістка про це облетіла все містечко.
 Ви, шановний читачу, певне, звернули увагу, що і телефоністку, і доньку тьоті Мані звали однаково, і, напевно, подумали: який ляпсус для автора роману! Проте кваплюся
 Вас запевнити, що тут немає моєї провини. У тому містечку більшість дівчат називалися або Танею, або Свєтою.
 Настала субота, і наш герой вирушив на базар – ідеальне місце для шпигуна, бо воно є одним з найважливіших джерел масової інформації. Окинувши оком торговище, він відразу ж вирізнив місце, яке завжди є на всіх базарах для торгівлі «з машин», що приїжджають, як правило, з найбагатших навколишніх сіл. Купуючи чи то банку «тушонки», чи пряники, а чи розмальований друшляк або ситцеву наволочку, наш герой детально розпитував, звідкіля приїхала машина, і чи багате село, і хто в них там голова, а що за чоловік той голова, а чи є в селі церква, чи багато дітей у школі, а що сіють, а як родить – і різні подібні речі, про які люди розповідають з охотою, тим більше на базарі. Обійшовши зо два десятка машин, чоловік із задоволеним виглядом завершив опитування і рушив до найбіднішої частини базару, де торгували старі бабці тим, що вродило в їхньому городі або що Бог послав у їхньому хліві – чи купкою яєчок, чи віночком часнику, а чи просто – склянкою насіння. Обмацуючи товар, лузаючи насіння, чоловік різними фразами на кшталт «як, бабусю, здоров'ячко» викликав бабусь на відвертість і випитував у них, чи падлюка їхній голова, а хто скільки п'є, а хто в селі краде… Потому чоловік рушив до м'ясних рядів, щоправда, не дуже сподіваючись на балакучість господарів. І справді, тут він майже нічого не вициганив: торгівці м'ясом – люди ділові: або купуй, або вшивайся! Третього не дано. І нема чого тут розпатякувати і заступати товар.
 Так наш герой протинявся на базарі цілий день, не забувши в обідню пору зателефонувати мамочці, трохи скупився, трохи перезнайомився і надвечір, неабияк втомлений, рушив до готелю.
 А поки він волочився брудною вулицею, стороннє око могло спостерегти одну дивну річ: здавалося, що молодий чоловік сам із собою розмовляє. Однак при пильнішому погляді ставало зрозумілим, що він скоріше веде бесіду з кимось невидимим. Здавалося, він то жартував з тим невидимим, то лаяв його, то, впадаючи у гнів, намагався копнути свого невидимого співрозмовника ногою або ж влупити потиличника. I, як ви ще переконаєтеся, мій любий читачу, отого невидимого наш молодий герой буде називати щоразу по різному: то голубчику, то ідіоте, то мила панночко. І не треба осуджувати його за цю слабкість. Ми всі не безгрішні, і в кожного з нас є свій ганж. Я, наприклад, розмовляю вночі. Віршами. І мене ніхто не осуджує. А родичка сусідки нашого молодого героя з комунальної квартири – тьотя Берта з Умані – смажить оселедці і подає на стіл щоразу, як приїжджає її «дорога родина». її, щоправда, всі осуджують, але божевільною не вважають. А дядечко Ґіві – друг сім'ї нашого молодого героя – любить фотографувати вдало зроблені ним щелепи (він, як ви здогадуєтесь, був протезистом-стоматологом), а потім розглядати їх з коментарями. І куди не кинь – усюди ви зустрінете ще й не такі дивацтва.
 Отже, на чому ми спинилися? Ага. Молодий чоловік, ідучи вулицею провінційного містечка, вів розмову з невидимим.
 – Ну що, кучерявий, скажеш? Як тобі це подобається? Містечко – люкс! Воно знудилося і, як мандрівник у пустелі, вмирає від інформаційної спраги та голоду. Воно потребує свіжої крові, викиду адреналіну, воно чекає на пришестя. Не хочу здатися нескромним, кучерявий, але нюхом чую, вони чекають на мене! Молодого і нахабного. Кучерявий, нам поки що щастить. Тьфу-тьфу! Уяви собі: мер міста і голова районної держадміністрації – люті вороги! От везіння! Районний голова лізе в депутати. І це при тому, що на селі – завал! Уявляєш, кучерявий, яка удача: на селі люди не отримували зарплати шість місяців! Красота! Тобто, пардон, ганьба, ганьба, гань-ба… Весело мугичучи собі під носа «ганьба», молодий чоловік уже бадьорим кроком прийшов до готелю і з щасливою усмішкою на вустах заснув рівно о восьмій вечора.
 Чому так рано? Йому треба було виспатися, оскільки завтра, тобто в неділю, він був запрошений на обід до завідувачки бібліотекою Тетяни Віталіївни.
 З самого ранечку молодий чоловік вирушив на пошуки «маленького романтичного букетика». Ідея подарунка Тетяні Віталіївні, звісно, належала не йому. Вчора, зателефонувавши своїй любій мамочці, він поділився з нею новиною про запрошення і спитав поради щодо подарунка.
  –  Синку, а якого вона віку? – прокуреним басом Фаіни Раневської спитала мама.
 – Спитай щось легше!
 – Синку, я тебе завжди вчила: щоб визначити вік і спосіб життя жінки, подивися на її руки! Ну добре, мій недотепо, раз вона завбібліотекою, значить, – не девочка…
 – У неї донька в останньому класі школи. І обручки немає.
 – От бачиш! Я тебе таки чогось навчила в цьому житті. Та-ак. Подаруємо їй маленький томик Цвєтаєвої і маленький романтичний букетик.
 – Мамо, ну ти зовсім! Де я тобі тут знайду романтичний букетик?
 – Із шкури вилізь! – гавкнула у трубку мама і закашлялася.
 – Мамочко, ти знову закурила?
 – Так, закурила! Не можу ж я в такий відповідальний період твоєї кар'єри вірити в міфи про спасенність здорового способу життя!
 – Ну мамусю, ну любенька, бережи себе, я ж тебе лю-…
 – … блю! – випалила мама на тому кінці дроту. – Ну добре, добре. Я буду чемною. Слухай, не забудь узяти традиційну «пляшку» – може, там є батько чи мати. І шоколадку для доньки.
 – Ну все, ма, я побіг! Цілую міцно!
 Тиняючись містом, він шукав романтичий букетик і, звичайно, не знаходив. Слава богу, що хоч учора випадково надибав на Цветаеву. Що ж робити з букетиком? Де порятунок? А порятунок виявився зовсім поруч, у маленькому приватному магазинчику, де продавався різний подарунковий непотріб. Магазинчик називався «Фенікс», першу літеру якого місцевий дотепник спробував виправити на «П». Господар довго мордувався над своєю вивіскою, але сліди зловмисника можна було розгледіти неозброєним оком. Наш герой віднайшов у тісній крамничці цілком пристойний вазончик з бонзайчиком, під яким сидів ідіотський гном, що приспустив штанці з непристойною посмішкою.
 – А це (тобто гномика) від цього (тобто деревця) ніяк не можна відліпити? – з огидою спитав молодий естет.
 – Ні, – сказала лялькової зовнішньості продавщиця. – А навіщо? Здається, дуже мило!
 Дуже сподіваючись, що так само подумає завідувачка бібліотекою, він купив бонзайчика.
 – Боже, як мило! – екзальтовано вигукнула Тетяна Віталіївна, і в нашого героя від серця відлягло.
 Томик Цвєтаєвої вона притисла до серця і з невправною театральністю промовила:
 – Мне нравится, что вы больны не мной…
 Молодий чоловік трохи розгубився. Він хотів був сказати, що взагалі «не хворіє на таке», але вчасно схаменувся. Може, – подумалося, – вона чекає, щоб він заперечив їй, але вирішив не квапитися.
 Уперше за тиждень молодий чоловік поїв домашньої їжі, від чого розімлів. Особливо його потішила провінційна звичка подавати до столу перше. Мама, коли дізнається, теж радітиме.
 За столом, окрім нього і Тетяни Віталіївни, сиділа її привітна мама, непривітний батько і прищуватенька, проте досить мила донька.
 Молодому чоловікові не треба було напружуватися з думками, оскільки ініціативу розмови взяла на себе завбібліотекою. Вона, виявляється, – голова читацького клубу «Медея», який збирається щосуботи на читальні вечори. Молодого чоловіка було запрошено поділитися своїми думками про літературу на одному з них. Не будучи добре обізнаним із предметом уподобання читацького клубу, він, проте, радо погодився з причини, про яку Ви, дорогий читачу, матимете змогу невдовзі дізнатися.
 Молодого чоловіка увесь вечір трохи непокоїв похмурий вигляд батька завбібліотекою. Якби той не вдяг був орденські колодки, наш герой і не намагався б піти на контакт. Але тут він, сказавши собі «Треба!», почав розвідку вогнем:
 – Я б хотів з вами познайомитися ближче, Віталію… гм, як Вас по-батькові?
 – Я – Фрідріх Варфоломійович! – гучним басом обурено промовив ветеран, аж задзвеніли кришталеві чарки в буфеті. – Фрідріх Варфоломійович! Мене назвали на честь Енгельса. А ця клізма, що називається моєю донькою, соромиться імені свого батька!
 Тетяна Віталіївна, тобто Фрідріхівна, густо почервоніла, однак не наважилася перечити за столом батькові.
 – Фрідріху Варфоломійовичу, – не розгубився молодий чоловік, – я оце цілий вечір дивлюся на ваші нагороди і захоплююсь. Ветеран війни! В цьому слові є щось героїчне.
 Фрідріх Варфоломійович якийсь час з підозрою розглядав молодого чоловіка. Зовні – такий собі столичний жевжик, пустушка. Чого йому треба від старого солдата?
 Тим часом молодий чоловік розповідав, як його сусід по комунальній квартирі дядько Льонька, що воював на Першому Білоруському, навчив його багатьох речей, які йому хоч і не знадобилися у практичному житті, проте справили на нього глибокий світоглядний вплив. Фрідріх Варфоломійович слухав, поглядаючи спідлоба і недовірливо. І лише після того, як наш молодий герой продемонстрував уміння намотувати на ноги солдатські онучі, Фрідріх Варфоломійович відкинув вагання, ожив і розпочав довгу оповідь про своє фронтове життя. Його невдячна донька кілька разів намагалася урвати його палку промову, та не на того напала. Він настільки поринув у спогади, так натуралістично розповідав про танкову атаку, що нашому молодому чоловікові довелося лягти на підлогу разом з Фрідріхом Варфоломійовичем і проповзти «на пузі» десять метрів аж до кухні і, опинившись під величезною шафою, що загрозливо хиталася на трьох з половиною ніжках, уявити себе під справжнім танком.
 – Ну як, хлопче, наклав у штани? – іронічно сказав Варфоломійович, похитавши над ним шафою.
 – Майже, – признався молодий чоловік.
 – Отож-то. А я в першому бою наклав. Розумієш?! Я це запам'ятав на все життя! Лежу весь у гімні і плачу. Ех, – махнув рукою ветеран, – ви, молоді, все одно нічого не зрозумієте!
 – Я розумію, – обтрушуючи костюм, сказав молодий чоловік. – Я Вас прекрасно розумію!
 Ви, дорогий читачу, напевне, дивуєтеся, чому такий сучасний столичний пан, як наш герой, докотився до того, що пішов на поводу в старого ветерана, котрий імітував танкову атаку? Хочу вас запевнити: це він робив, хоч і свідомо, дізнавшись про те, що Варфоломійович очолює районну організацію ветеранів «Перемога», але й із непідробним задоволенням. У будь-якому чоловікові сидить воїн, який час від часу нагадує про себе навіть найінфантильнішій особі чоловічої статі. Наш герой пішов навіть наперекір власній печінці й принципам і випив з Варфоломійовичем на двох пляшку горілки. Більше того, старий солдат дозволив юному другові називати себе просто Варфоломійовичем і звертатися по-фронтовому на «ти».
 Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна була трохи стурбована. Адже в її плани не входили фронтові спогади. Натомість у її списку було колективне виконання пісні, в якій немовби вона полюбила молодого скрипаля, далі список продовжували солодкий стіл і романтична прогулянка вечірнім містечком під ручку. Однак батя поламав усі її плани. Але вона не наважилася суперечити йому, щоб він, бува, не уявив себе ще й у рукопашному бою.
 Тож так сталося, зовсім несподівано для всіх, що молодий чоловік заночував у завбібліотекою. І звістка про це знову ж таки облетіла все містечко. Щоправда, молодий чоловік провів усю ніч з Фрідріхом Варфоломійовичем у його «землянці» (так називалася кімнатка ветерана у літній кухні), роздивляючись фронтові фотографії і співаючи фронтових пісень. Але Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна на цій деталі не акцентувала увагу, коли, закотивши очі під лоба, «по секрету» розповідала новину манікюрниці Тані – головному поширювачу міської інформаційної інфекції.
 Молодий чоловік, поки що не підозрюючи про те, що вже говорять про нього у місті, повернувся в готель і проспав аж до обіду. Виконавши синівський обов'язок по телефону в обідню пору, він знову повернувся в готель і проспав майже До кінця робочого дня. Оце «майже» його врятувало. Річ у тім, що наш герой був людиною забобонною, і, за його особистим забобоном, усі справи слід було починати саме в понеділок.
 Хочу вам сказати, що звичка починати все в понеділок дуже мудра. Уявіть собі, всі на понеділок не планують нічого серйозного, а вн запланували. І поки всі вони ще теляться, щоб у вівторок усе почати, а ви – бац! І все швиденько зробили. Поперед батька – і прямісінько в пекло! До речі, наш герой був переконаний, що в понеділок чиновники більш піддатливі, бо вони ще не готові до серйозного бою.
 Тож, підхопившись о четвертій тридцять по обіді з ліжка, наш герой швидко зібрався і вирушив у напрямку сірої будівлі з табличкою «Міська мерія».
 Він спинився біля масивних дверей приймальні й, хукнувши, немов перед прийняттям чергової чарки нерозве-деного спирту, рішуче зайшов досередини.
 Секретарка нервово йорзала на стільці, поглядаючи на годинник, що відлічував останні хвилини нескінченного робочого дня.
 – Прийом закінчено! – активно сказала вона і стала професійно – помалу, але дуже настирно – виштовхувати його з приймальні. Він вирішив не опиратися. Озирнувшись по коридору і вирахувавши по запаху, де туалет, він попрямував туди.
 Наш герой терпляче пробув там годину. Ви, любі мої друзі, вже скривилися, відчувши себе в шкурі нашого героя. Так, так. Я думаю про те саме, що й ви. Як театр починається з гардероба, так країна починається з туалету. І поки в цій країні не буде чистого туалету, не буде чистої політики. Якби мені довелося стати Президентом, перший указ був би про туалети. Це був би акт символічний, який ознаменував би культ чистоти у всьому, совісті передусім. Та, оскільки я ніколи не стану Президентом, то туалети в нас ще довго будуть брудні й смердючі.
 Однак, вибачайте, ми знову залишили напризволяще нашого молодого чоловіка. Він тим часом – треба віддати йому належне – не звертаючи уваги на інтер'єр, стояв перед тьмяним дзеркалом і тренувався:
 – Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно!
 Він відпрацьовував інтонацію, посмішку, нахил голови і навіть розробляв голос: «Мі-ме-ма-мо-му!»
 Нарешті, був задоволений:
 – Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно! – вимовив він із щирою посмішкою і схилив голову настільки, щоб це видавалося особливою повагою, але, Боже борони, не підлабузництвом. Цієї міліметровості вчила його мамочка. «Синочку, – ну зовсім, як Фаїна Раневська, грубим голосом говорила вона. – Якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами».
 Ось так попрацювавши над собою, він рушив коридором до приймальні, знаючи, що там сидить мер, або мереса, або мериня, або як її ще там назвати… Наш молодий герой за тиждень, проведений у містечку, вивчив розпорядок її роботи. Світло в її кабінеті, що був якраз навпроти пам'ятника безіменному солдатові з голубом на голові, довго світилося після того, як усі, крім чергового міліціонера, залишать мерію, їй не було куди поспішати. Вона була вдовою.
 Молодик рвучко смикнув клямку дверей, думаючи трохи налякати головну жінку міста несподіванкою. Проте сталося не як гадалося. Мереса сиділа за столом, немов чекаючи на молодого чоловіка. Той розгубився. Від усього. І від її готовності до зустрічі, і від її вигляду (тепер він розумів, чому її називають «Людина-гора»), і від того, що в першу мить не зорієнтувався.
 – Добрий день чи то пак вечір, шановна Ольго Василівно…
 Фраза прозвучала мляво і зовсім не справила ефекту милого імпровізу, як було заплановано.
 Людина-гора, ледь поворухнувши губами, промовила:
 – Доброго вечора.
 При цьому жоден м'яз на її обличчі і взагалі на її тілі не поворухнувся, а голос звучав, як із глибочезного колодязя.
 Молодий герой театрально відкрив срібну коробочку для візиток, по-картярськи спритно витягнувши одну, поклав перед Людиною-горою на стіл і хвацько відрекомендувався:
 – Павло Іванович Печеніг, політолог!
 Здається, молодий чоловік збирався вбити цією фразою мересу наповал. За його прогнозами, вона мала б вигукнути: «Ах, політолог! Ах, із самої столиці! Ах, і що там чувати в центрі?» Однак Людина-гора і бровою не повела.
 – Слухаю вас, Павле Івановичу! – долинув голос із колодязя.
 Павло Іванович знову трохи знітився, але взяв себе в руки.
 – Я хочу балотуватися у Вашому окрузі… – без ентузіазму пробелькотів він. Молодий чоловік, плануючи наперед розмову, очікував, що саме в цьому місці мереса перехопить ініціативу на себе, переконуючи молодого політолога не робити цього, не губити своєї кар'єри, адже тут будуть балотуватися представники всіх політичних партій районного і навіть обласного рівня, а головна боротьба, навіть не боротьба, а льодове побоїще розгорнеться між нинішнім головою райдержадміністрації Разіним і нинішнім депутатом – самим Колосальним.
 Але Людина-гopa холодно сказала:
 – Ну що ж, бажаю успіху!
 Молодий чоловік розумів, що це провал.
 – Я., я б… хотів заручитися вашою підтримкою… – майже проскиглив він.
 – Усе, що гарантує «Закон про вибори…», ви будете мати.
 «Але не більше…» – закінчив ЇЇ думку наш герой. Людина-гора простягнула через стіл руку, що мало означати «До побачення», а ще точніше «Прощавайте». Павло Іванович потис її.
 Рука була суха. В ній не було тієї легкої вологості, яка видає чуттєву жінку. Молодий чоловік автоматично подивився на ЇЇ руки і здивувався. Вони були зовсім молоді! Чоловік глянув уважно на мересу оцінним поглядом його мами і ще раз здивувався. Це не була стара жінка. Це була молода жінка, перетворена життям чи самою собою на Людину-гору.
 Павло Іванович вийшов з кабінету і подався до готелю.
 Йому дуже не хотілося повертатися туди, де стіни пофарбовані масляною фарбою, де стоїть запах прокуреної затхлості, де з металевого крана в поіржавілу мийку тече руда вода, витікаючи із сифона якраз у миску, яку треба нести через увесь коридор, а єдиний, з ким можна нормально поспілкуватися, це тарган – видимий і невидимий.
 – Ну що, рудий і вусатий? – промовив молодий чоловік невидимому співрозмовникові. – Ну, що ти на це скажеш?
 Нічого втішного. Десь я прорахувався. Поїду завтра геть. Без грошей і підтримки влади мені нема чого тут робити. Бідна мамочка! Вона цього не переживе. Маленький Паша розчарував мамашу… Таке воно життя… А зараз? Куди зараз? Що кажеш, у постоялий дім? Фі, рудий і вусатий, що за несмак! Мене вже від нього на риги тягне…
 Поки він таким чином розмовляв сам із собою, ноги автоматично несли його в напрямку, протилежному від ненависного готелю. А куди? Мій любий читач подумає, що він іде до завбібліотекою? Тепло, але не гаряче. Ноги самі несли його в «землянку». Зайшовши по дорозі до найт-шопу, він розжився пляшкою й оселедчиком і пішов до єдиної рідної душі в цьому містечку – до Варфоломійовича. Покупку наш головний герой зробив автоматично. Крижана горілочка з маленьким бутербродиком, що складався зі шматочка чорного хіба з масельцем і жирним оселедчиком, – це було однією з найулюбленіших кулінарних забав його мами. Після неї вона починала іскрометно жартувати і травити анекдоти, від чого випадковий або невипадковий співрозмовник конав від судом сміху. Це не стосувалося Паші, оскільки він, на відміну від мамочки, котра, як ви пам'ятаєте, любий друже, була точною копією Фаїни Раневської, зовсім не мав почуття гумору. Це страшенно дратувало мамочку, яка нарікала на генетику, що передає у спадок форму носа, забуваючи про важливіші речі. Так чи інакше, але згадана нами кулінарна забава була слабинкою не лише його мами. Варфоломійовича теж. Правда, він позбавив страву пікантності, замінивши маленькі скибочки житнього хліба на грубо покромсані шматки «кирпичика», а елегантні шматочки оселедчика без кісточок і шкірки, – на великі кістляві кавалки, про масло ж взагалі не йшлося.
 Якби наш молодий герой не був такий заклопотаний своїми проблемами, він би мав змогу ще раз оцінити мамину мудрість про те, що «якість визначається міліметрами, міліграмами, мілілітрами і секундами». Однак зараз йому було просто не до того.
 – Пашко, друже, я ж про тебе цілий день думаю! – радів йому, як рідному, Варфоломійович. – Що з тобою? Ти сам не свій! Скажи Варфоломійовичу, хто тебе скривдив? Скажи!
 Під горілочку Варфоломійович вислухав сумну історію молодого політолога, однак вона йому видалася не такою вже й сумною і навіть зовсім не сумною, більше того, – страшенно веселою.
 – Не трусь, Пашко! (Що мало означати: не бійся). Ми ще не такі рубежі брали під Сталінградом! Покладися в усьому на Варфоломійовича: він не підведе! Варфоломійович ніколи не зрадить бойового друга! Чуєш, Пашко?
 Молодий чоловік добре чув. Тим більше, що Варфоломійович як старий артилерист не жалів голосових зв'язок.
 – Варфоломійович ще покаже їм усім велику дулю! Вони думають, що Варфоломійович – нічтожество! Варфоломійович – солдат!
 Молодий чоловік кивав.
 – За що ми кров проливали? За… – Варфоломійович махнув рукою, бо саме в цій точці його красномовство несподівано згасло. Проте його думку підхопив наш молодий герой:
 – … За приниження, яке старий солдат терпить у черзі, що не пропускає його наперед? За «голодний пайок»? За чорну невдячність нащадків?
 – Правильно, Пашко! – підтримав Варфоломійович.
 – Вони там нагорі думають, що їм можна все, що вони – це Бог! А Бога немає! Є совість і честь!
 – Молодець, Пашко! – з ентузіазмом сказав Варфоломійович, але потім тихенько додав, кахикнувши:
 – Тільки Бог усе-таки є! Я точно знаю.
 – Пойняв! – не розгубився молодий чоловік.
 Вони не помітили, як вийшли із землянки і рушили до найт-шопу. Але «шоп» виявився зовсім не «найт», бо стояв зачинений. Проте двоє чоловіків не зупинилися на досягнутому, а пішли далі, аж до центральної площі.
 Там наш герой звернувся прямісінько до Невідомого солдата:
 – І як ти можеш дивитися на увесь цей безпрєдєл? Як? Чи варто було вмирати за те, щоб цілу вічність споглядати запилені вікна універмагу і грязюку на клумбі? Може, якби ти гірше воював, то ми б тепер пили собі баварське пиво і закусували смаженими ковбасками?
 Ця думка дещо збентежила ветерана своєю, так би мовити, новизною. Він до неї ментально не був готовий.
 – Слухай, це не занадто?… – непевно смикнув його за рукав Варфоломійович.
 Але молодий чоловік блискавично прореагував:
 – Та він (тобто Невідомий солдат) все одно не чує… Він же нічого не чує і нічого не бачить! Він нічого не хоче знати! Бо він – це наш народ, забитий, сліпий і німий! У нього на голові сидить сірий голуб і ce…, тобто гадить, гадить на нього… А він мовчить! Над ним знущаються – позбавляють носа і честі, а він усе мовчить…
 Молодий чоловік уже кричав на всю площу, а старий ветеран плескав і підтримував схвальними вигуками.
 Площа мовчала. Лише один раз рипнули двері міськради, і звідтіля вийшов сонний міліціонер:
 – Хто там шумить?
 – Це я – Варфоломійович. Не мішай, у нас квітопокладання, – насилу вимовляючи останнє слово, відшив його ветеран.
 Міліціонер зачинив двері й пішов досипати.
 На цьому місці хотілося б звернутся до вельмишановного читача із запитанням: чи варта чогось у нашій країні маленька людина? Ні, – рішуче скажете ви. Маленька людина – це нуль, це ніщо, це те, в чому Варфоломійович лежав під час першої у своєму житті танкової атаки. Від неї нічого не залежить. Усе здійснюється нагорі. А внизу все покірно підкоряється. А от і ні, – скажу я вам. Маленька людина може все. Якщо захоче. Якщо захоче, то зможе змінити історію. Це я вам кажу. Адже секрет полягає в тому, що кожна велика людина колись була маленькою.
 Наступного ранку ветеран Великої Вітчизняної війни, Кавалер трьох орденів, Герой Радянського Союзу Варфоломійович у старому, аж блискучому костюмі, у старій, з потертими манжетами, але бездоганно відпрасованій білій сорочці і в старомодній краватці вирушив зі своїм молодим протеже до окружної виборчої комісії і зареєстрував його претендентом на кандидата в народні депутати до парламенту. Наш молодий герой був сороковим у списку, але Варфоломійовича це не збентежило. Він добре знав, що його ветеранська організація, яка дружить з пенсіонерами всього району, збере не просто дві тисячі підписів на підтримку претендента, а значно більше. Його турбувало інше – як знайти праці вождя російського пролетаріату. Варфоломійович не те щоб був його фанатом, просто він не знав, на кого ще можна було б покластися у боротьбі за місце під парламентським сонцем.
 Тим часом наш молодий герой виконав свій синівський обов'язок і зателефонував до своєї дорогої мамочки.
 – Можеш не розказувати, синку, я майже все знаю. Ти мав провал у казенному домі, зате заручився допомогою старого короля?
 – Так, мамочко.
 – То хто ж він – твій покровитель?
 – Батько завбібліотекою – Фрідріх Варфоломійович.
 – А хто він такий?
 – Він голова Ради ветеранів району.
 – Знаєш, синку, карти кажуть, що цей Фрідріх Варфоломійович – фатальна особа. Тільки чого ім'я в нього таке дивне?
 – Ма, а ти чого звешся Ідея Іванівна Ягідка, га?
 – Що, він родом із тридцятих?
 – Скоріше – він первісток революції.
 – Ясно. Синку, а як працює твій шлунок? Регулярно?
 – Мамо, мені не до цього!
 – Синку! Якщо в тебе регулярно спрацьовуватиме шлунок, – це запорука твого успіху!
 – Таке скажеш!
 – Синку, пам'ятаєш тьотю Розу, нашу сусідку по комуналці?
 – Так, а що?
 – А її чоловіка – дядю Борю – пам'ятаєш?
 – Ще б пак, через нього ніколи не можна було вчасно потрапити в туалет!
 – Так знаєш, що він казав?
 – Мамо, швидше, час закінчується!
 – Ніколи не перебивай маму! Так от: дядя Боря казав, що успіх людини пролягає через пряму кишку. А він це знав напевне, бо був проктологом!
 – Щось ти не в тему, мамо!
 – Синку, у тебе немає не тільки почуття гумору, а й елементарної фантазії!… Чим легше людина випорожняється, тіш…
 – Ваш час закінчено!… – почувся строгий голос телефоністки Тані, який перебив дорогоцінну мамочку па найцікавішому місці.
 – Ну все, мамо, обіцяю подумати над твоїми словами! Наш молодий герой був слухняним маминим сипом. Тому
 відразу з телефонної станції пішов па базар за овочами для супчику, згадуючи дядю Борю і рідшій комуналівський туалет, па стіні якого висіло п'ять унітазних кругів, па кожному з яких був окремий замочок.
 Варфоломійович трохи не контачив з жінкою і донькою, тож жив і харчувався автономію. А його меню великою різноманітністю не відзначалося. Тим більше до супчиків його буйна фантазія не доходила. А що може бути кращим для командировочного чи для холостяка, аніж гарячий, щойно зварений супчик! Вода з криниці, домашня картоплина, морквина, цибулина, корінь петрушки (ні в якому разі не забувайте про нього), ложка вершкового масла, дрібка солі, жменька зелені і ложка сільської сметани! Можете вкинути туди два шампіньйончики, нарізані у формі «G». І головне – їсти з вогню. Бо як тільки постоїть півгодини – вже не той смак! Це супчик номер один. Його секрет саме й полягає в тому, що він їсться з вогню. Через півгодини – то вже брандохлист, як казала тьотя Берта із Умані. А тепер – супчик номер два: бульйон або, як вимовляють у Стрию, – розсіл! Як казала та сама тьотя Берта з Умані, – та, що вславилася своїми смаженими оселедцями, – для того, щоб бульйон був смачним, курку треба варити цілою! І пі в якому разі не відрізаючи попки. Ця попка колись у старих міщанських домах Умані називалася архієрейський носочок. Як бачите, головне в кулінарії – це детальки, пікантні і несподівані. Причому курка повинна бути жовтенька, проте нс стара і не жирна, і з ніжною шкірочкою. Тоді бульйончик – люкс! Або, як казала тьотя Берта – родичка сусідки нашого героя по комунальній квартирі тьоті Рози, – цимес! Одна цибулина, корінчик сельдерею, одна морквина, сіль, перчик, жменька зелені – і ніяких спецій! Адже спеції вигадані людьми, щоб пригасити смак неякісних продуктів.
 От і наш герой приготував супчик помер один у Варфоломійовичевій землянці па двох, додавши до вищезгаданого рецепту дві ложки «тушонки», чим розчулив старого фронтовика до сліз. Він з апетитом висьорбав олов'яною ложкою з казанчика супчик і сказав:
 – Будуть з тебе люди, Пашко! – і палив молодому другові гранчак самогону.
 Потім витер рукавом вуса, перехилив свій гранчак, зосередився і додав:
 – Значиться, так! Із завтрашнього дня збираємо підписи! Тільки ти мені скажи, Пашок, чесно, як солдат своєму командирові: ти правий чип лівий?
 – А яким треба бути?
 – Треба бути лівим, Пашок!
 – А чого не правим, Варфоломійовичу, га? Праві паче в моді тепер.
 – Нє, Пашко, тут праві не котіруються. Розумієш, яка штука, браток: від правих – одним буде роздолля, а іншим буде хреново. А за лівих, таких, як у Швеції, – всім потроху ставатиме однаково добре. Так що будеш лівим. Тільки, Пашок, не дуже вже лівим, а таким – помірно лівим!
 – То що, може, центристом?
 – Нє, Пашок, центристи – то ж продажні шкури. Куди дишло поверне – туди й вони. А ти повинен бути чесним. Народ любить чесних.
 – А я чесний, Варфоломійовпчу, я не зможу брехати, – сказав паш молодий герой зі сльозами па очах: самогон почав свою підступну дію.
 – Навіщо ж брехати?
 – Я ж не лівий, Варфоломійовичу.
 – Невже, правий?
 – Та ні.
 – Що, боронь Боже, центрист?
 – Я – гірше центриста. Я – кар'єрист.
 – Ех, Пашко, Пашко! Дурна твоя голова! Нікудишній з тебе політолог! Адже кар'єрист – найліпший друг мадам Політики! Але ти про це нікому ні-ні! Пойняв? Ти – знаменитий політолог!
 – Та який я політолог! Це все блеф! Написав якось статейку до місцевої газетки, за що мене витурили з неї наступного дня.
 – Нікому про це ні мур-мур! Ти їв бульбу з Лукашенком, давав по пиці Жириновському, частував конячою ковбасою Плюща. Пойняв? – наливаючи другого гранчака, сказав Варфоломійович і одним ковтком спорожнив його.
 – Пойняв, – сказав наш герой, дивлячись немигаючим поглядом на Варфоломійовича.
 – Слухай сюди, браток, – продовжив ветеран. – А ти жону маєш?
 – Нє-а, – гикнув Пашка.
 – Ти, бува, не голубий? – стурбувався старий солдат.
 – Нє-а, – знову гикнув той.
 – А шо таке?
 – Інстинкт відсутній.
 – Хто відсутній? – з підозрою подивився на штани Пашки Варфоломійович.
 – Ін-стинкт.
 – Шо це значить?
 – Ну, не тягне.
 – На шо?
 – Ну, на теє…
 – А-а, – нарешті дійшло до старого. Варфоломійович співчутливо поплескав того по спині.
 – Погано. Виборці люблять хороших сім'янинів і багатодітних батьків. Ну нічо. Буває й гірше, – він так ударив Пашку по плечі, що той упав на лежак. Очі склеїлися, і він опинився У якійсь шаленій каруселі.
 А поки наш славний герой спить, ми дозволимо собі зазначити: наш народ – безмежно талановитий. У ньому сидять, немов нерозкриті бутони, і поети, і винахідники, і маги, і Робін Гуди, і Бетмени, і навіть промоутери. І хочу вам сказати з власного досвіду, що ніякий професійний промоутер не йде ні в яке порівняння з Фрідріхом Варфоломійовичем – заслуженим промоутером і народним іміджмейкером колишнього Радянського Союзу. І ви, мої найдорогоціпніші читачі, у цьому не один раз переконаєтеся. Звичайно, якщо дочитаєте мою книжку до кінця.
 Наступного дня наш молодий герой Павло Іванович мав першу зустріч із виборцями. Це була група пенсіонерів провінційного містечка. Варфоломійович не пожалкував трьох годин, щоб обдзвонити тих, хто має телефон, і провести підготовчу роботу.
 – Алло, Олександре Іванівно! Це Фрідріх Варфоломійович. Як здоров'ячко, бойова подруго? Погано? Відставити! Оголошую бойову тривогу! Останній бій, він, як то кажуть, – найтяжча штука! Шурочко! Мобілізуйтеся! Треба підтримати молодого кандидата. Хто він? А який, Шурочко, ваш улюблений фільм? «Сімнадцять миттєвостей весни?» Так от. Він сучасний Штірліц! Так-так, Шурочко. Повірте старому солдатові, він – ваш ідеал! Шурочко, на вас покладаю обов'язки привести всіх своїх бойових і тилових подруг! Зробіть свою справу не гірше радистки Кет!
 – Алло, а Петровича можна? Спить? Розбудіть! Скажіть, що Варфоломійович. Алло, Петровичу, друже! Є ще порох у порохівниці? Так точно? Маю для тебе бонове завдання. Завтра в клубі зустріч з нашим висуванцем до парламенту. Обійди свій район і повідом. Щоб була мені явка стопроцентна! Кр-роком руш!
 Зустріч з виборцями відбулася в районному будинку культури. Дорогий читачу! Я знаю, що на цій фразі ви позіхнули: Господи, яка це нудота слухати всю ту маячню, яку промовляють самовиевиені кандидати в депутати перед виборцями. Це не значить, що нікому не подобаються ті промови. Просто ті, кому подобаються ті промови, як правило, не читають книг. Тобто, якщо ви, дорогий читачу, взялися до моєї книги, це значить, що ви не дуже поважаєте передвиборчі промови.
 Однак знову ж таки кваплюсь вас запевнити, мій любий читачу: якщо вас втримала моя оповідь до цього часу, я буду дуже старатися не втратити вашу довіру. Річ у тім, що наш молодий герой був не типовим кандидатом у депутати. Він був у своєму роді авантюристом-аматором, який кинув виклик професіоналам і системі.
 Вийшовши на сцену задрипаного залу, він розгубився. Його трохи нудило. «Після вчорашнього», – констатував наш молодий герой. Однак він помилився. Так його нудитиме перед кожною зустріччю.
 Павло Іванович поглянув у зал, але нічого не побачив. Усе зливалося в одну сіру масу. Здається, він розгубився. Варфоломійович представляв його як відомого політолога. А він інстинктивно скрутив дулю в кишені, як його вчила матуся. Любий читачу! Не засуджуй нашого друга. Він, як і кожен із нас, – слабка істота, страх для якої – одне з найприродніших відчуттів, дарованих нам природою. І не треба соромитися свого страху. Адже страх – це ніщо інше, як інстинкт самозбереження.
 І тут наш молодий герой побачив у залі його – свого невидимого співрозмовника. Той сидів у центрі залу і мав вигляд кого б ви думали? Його батька, Івана Макаровича Печеніга, царство йому небесне! Іван Макарович Печеніг усе життя пропрацював у школі. Найголовніша риса його характеру – це правильність. Він був дуже правильним. Аж надто правильним. До того правильним, що Пашка завжди стояв перед ним навитяжку, відчуваючи докори сумління.
 Пашка, уявивши себе в коротеньких штанцях, виструнчився і розпочав промову:
 – Дорогі мої батьки!… Так, я не обмовився. Я дивлюся в цей зал і бачу свого батька. Хоч він помер багато років тому, але він тут, серед вас. У нього такі ж самі зморшки мудрості на обличчі, як у вас, такі самі натруджені руки, як у вас, такі самі очі, в яких закрабувався біль від старих ран – і бойових, і душевних. Я ось стою перед вами – молодий і зелений – і думаю: ну хто я такий? Хто я такий порівняно з вами? З вашим досвідом? І мені спадає на думку фраза: «Якби молодість знала…»
 Пашка на мить замовк, щоб набрати повітря у груди. Але зал йому не дав закінчити фразу, оскільки сам, хоч і трохи не в лад, проте цілком розбірливо прогудів:
 – … якби старість могла…
 Пашка зрозумів: його прийняли. Не подумайте, боронь Боже, що вій був нещирим. Пашка був справді славним хлопцем і в жодному разі не циніком. А старі люди це відчувають.
 Варфоломійович ішов додому із зустрічі мовчки. Наш молодий герой, чесно кажучи, злякався. Що він зробив не так? Пашка боявся завести розмову першим. Однак коли почув, як Варфоломійович сьорбнув носом, зрозумів: того пройняла сльоза. Пашка обняв старого і поплескав по спині:
 – Дякую тобі, Варфоломійовичу…
 – Ні, Пашко, це я тобі дякую, – хриплим голосом сказав той.
 Ну що ж. Хороший початок – півсправи, кажуть брати-росіяни. А на Заході кажуть: запропонований товар – напівпроданий товар. Не знаю, хто має більше рації в нашій ситуації, але кампанія по збору підписів на підтримку Павла Івановича Печеніга була виконана і навіть перевиконана.
 Варфоломійовнч підійшов до виборчої кампанії науково. А оскільки в далекому провінційному містечку було обмаль літератури з політичного іміджмейкерства, він пішов традиційним шляхом: законспектував томик Леніна.
 До речі, мій дорогий друже, вибачайте за мій анахронізм, але деякі методичні (не плутайте з методологічними) положения ленінської концепції щодо революційної ситуації, щодо програми-мінімум і програми-максимум, щодо важливості засобів комунікації, щодо головного завдання для молоді «вчитися, вчитися і ще раз учитися», щодо політичної проституції і багато чого іншого – є безсмертними. Інша справа, що ці речі давно були «винайдені» до нього, але… методами промоутерства, чи по-простому пропаганди й агітації, великий вождь теж володів непогано. А ораторський хист! І це при його дефектах дикції. То чому б не повчитися? Конкретно Варфоломійовича цікавило, як у межах окремо взятого округу перемогти па виборах. Звичайно, до безсмертної спадщини він поставився творчо.
 «Де будемо робити «Смольний»? – замислився він над нелегким питанням, заплющивши очі. І хтось невидимий (а це був «друг» Пашки) сказав йому у відповідь: у районній бібліотеці! Варфоломійович розплющив очі: у Таньки, у цієї клізми, що соромиться імені свого батька? Ні! Однак той «хтось» наполягав: Так!
 – Ні! – вже вголос сказав він.
 – Та-ак… – під руку зітхнув Пашка, відкриваючи холодильник. – А що тут у нас є? «Оцень кусать хоцецца». Ага, нічого нема. Може, сходимо за лінію фронту?
 – До бабів?
 – Угу… Здається, вони сьогодні пиріжки пекли.
 – Мені гордість ие дає… – завагався Варфоломійович. Пашка відразу ж зметикував, що зараз Варфоломійовича
 можна брати голими руками: йому теж «кусать хоцецца».
 – Не переживай, Варфоломійовичу! Я піду сам. А вони тебе – клянусь – самі покличуть. Причому па колінах приповзуть!
 – Так уже й приповзуть… – недовірливо гмикнув той. Однак під ложечкою, напевно, і в нього смоктало. Тож він
 склав зброю:
 – Роби що хочеш…
 Пашка заворушився і заспівав:
 – Люблю тебе, бажання смак… – і облив себе туалетною водою.
 Варфоломійович дивився на того спідлоба. Пашка вилетів із землянки прожогом. Старий ветеран продовжував думати над місцем для штабу. Трохи знайомий з модними працями Фрейда, він згадав, що визначний психоаналітик переконував звертати особливу увагу па описки, обмовки і збіги. Нічого в цьому світі немає випадкового. Кожна деталь – це натяк па те, що треба робити в даний момент. Але як же вклонитися тим двом кобрам?
 А вклонятися й не довелося. Вони самі прийшли і вклонилися.
 У двері землянки хтось постукав. На порозі стояли обидві і посміхалися на повний рот. «Ну й ну! – подумав Варфоломійович. – Пашка – просто Девід Коперфільд!»
 За столом велася приємна невимушена розмова. Щоправда, вона була б не такою приємною і невимушеною, коли б не пиріжки. Тут хочеться зробити ще один ліричний відступ. Про пиріжки. Але немає часу. Тому про пиріжки іншим разом. Поки «дівчата» (вони ж «кобри») пішли на кухню за новою порцією пиріжків, тепер уже солодких, Варфоломійович шепнув нашому молодому героєві:
 – Пашко, зроби так, щоб Танька сама запропонувала свою бібліотеку для «Смольного».
 Пашка з повним ротом пиріжків з горохом кивнув.
 – Ну як, подобаються? – повернувшись до вітальні з новою пахучею тацею, спитала нашого молодого героя Тетяна Фрідріхівна, маючи на увазі пиріжки.
 – Ще й як! – відмовив той.
 – А з чим найбільше?
 – З Вашою посмішкою! – підморгнув молодій жінці наш молодий герой.
 Правда ж, непогана відповідь? Ви, мої дорогі читачі, напевне, думаєте: фі, який ловелас цей Павло Іванович! Ат ні! Ця фраза викрадена. Точніше, позичена. Цю фразу він почув якось від маминого залицяльника, друга сім'ї, завідувача стоматологічною клінікою Ґіві Лорд-Кіпанідзе. Якби ви тільки знали, які зуби робив Гіві Лорд-Кіпанідзе! Пісня! Але це не головне. Якби ви знали, як він зуби рвав без наркозу! Правда, це стосувалося передусім восьмих верхніх, але часом і іншим перепадало. Він їх просто виймав, як морквину із землі, як… Не будемо уточнювати. Просто виймав. Супер! Таким самим супером він був за столом у них удома. Іскрометне почуття гумору його мамулі помножене на вогняний темперамент дядечка Ґіві робило просту вечерю святом душі. Часом наш молодий герой жалкував, що не записував в окремий блокнотик все, що спурхувало з вуст його безцінної мамочки і золотоносного дядечка Ґіві. Бо сам наш молодий герой, як ви вже знаєте, був природою обділений почуттям гумору і сексуальним потягом, який провокує на компліменти.
 Тетяна Фрідріхівна після «пиріжків із власною посмішкою» розцвіла.
 – Як жаль, що наш виборчий штаб буде розташовано не у нашій бібліотеці, а в міській! – з гіркотою в голосі зітхнув аш молодий герой.
 Тетяна Фрідріхівна спершу побіліла, а потім побуряковіла. Павло Іванович розрахував заздалегідь таку реакцію, бо був у курсі лютої ненависті між двома бібліотеками. Навіть Фрідріх Варфоломійович не чекав від свого підопічного такого ходу конем.
 – Ну, – зам'ялася Тетяна Фрідріхівна. – А навіщо Вам міська бібліотека?… Можна й у нас… До речі, в нас недавно кактус розцвів…
 – Обожнюю кактуси! – удав безмежну радість Павло Іванович. – Дякую, дякую, ви – просто персик! – з грузинським акцентом дядечка Ґіві промовив він і зрозумів, що зробив ляп.
 Варфоломійович із глибоким осудом поглянув на нього. Проте Тетяні Фрідріхівні цей комплімент сподобався. І це трохи виправдало нашого молодого героя в очах її батька.
 – Тату, ти не заперечуєш? – насторожено поглянула на нього донька.
 Варфоломійович скорчив гримасу невдоволення:
 – Ти ж – язиката Хвеська! Всьому місту враз вибовкаєш усі воєнні таємниці!
 – Клянусь, татку, я мовчатиму, як риба!
 – Я сказав: ні! – строго сказав батько. – Ти – находка для шпійона! Нам потрібен підпільний штаб, а не базар.
 Тут утрутилася в розмову матінка і благальним голосом сказала:
 – Ну, Фрідя!
 «Фрідею» дружина називала чоловіка у виняткові, можна сказати, найінтимніші хвилини життя. А оскільки ті хвилини дещо стерлися з пам'яті старого солдата, то, почувши лоскітливо-грайливе «Фрідя», він якось аж до непристойності швидко здався:
 – Добре. Вговорили! Тільки слухайте сюди. Все має проходити в умовах глибокої конспірації. Ясно?
 – Ясно!
 – Пароль: «А що у вас із нових надходжень?» Ясно?
 – Ясно!
 Варфоломійович трохи заспокоївся. Пиріжки з яблуками були якраз тим, чого йому бракувало в цей момент для повного щастя. Він наминав їх, проте не забував про справу.
 – Танько, що там з пресою?
 – Погано, тату. Всі бояться. У них вказівка друкувати лише про Колосального і про Разіна.
 – Фашисти, – заходили жовна на худому обличчі старого ветерана.
 – Але я, – зробила багатозначну паузу Тетяна Фрідріхівна і лукаво поглянула на молодого кандидата в депутати. – Я домовилася з радіо.
 Похмурий Варфоломійович напружено думав. У Леніна була «Іскра». А в них що? Без «Іскри» діла не буде. Треба щось робити.
 Почалися виборчі будні. Ні, щось не так. Вибори – це ні в якому разі не будні. Вибори – це екстрим. Вибори – це адреналін. Вибори – це людські перегони. Вибори – це м'ясорубка. Тож переінакшимо нашу фразу на: розпочався виборчий марафон. Оскільки округ був сільський, то тут методика виборчої кампанії дещо інша, ніж у місті. Головна ідея виборчої кампанії в сільському окрузі – «від села до села». Це, звичайно, не для всіх. Лише для чесних кандидатів. Для нечесних – тактика інша: від голови колгоспу до голови колгоспу, від голови сільради – до голови сільради. Або можна просто зібрати всіх разом до себе в кабінет і, залежно від їхньої поведінки, – або поставити великий могорич, або поставити велику клізму. Таким є звичаєве право країн пострадянського простору.
 Але наш герой не такий. Він – ідеаліст. Він вірить у демократію і вірить у чесні вибори. Друже, а ти віриш у чесні вибори? Питання, здається, риторичне. Але зараз мова не про те.
 У землянці висіла географічна карта району – виборчого округу молодого кандидата в депутати, на якій зеленим фломастером позначалися села, де відбулися зустрічі. Наш молодий герой і його довірена особа їздили по своєму
 виборчому округу на громадському транспорті, а саме на смердючих автобусах. Дуже втомлива річ, скажу я вам. Набагато легше було депутату Колосальному, який роз'їжджав на мікроавтобусі «Фольксваген» з двома водіями. І трохи менш комфортно, але теж непогано було голові райдержадміністрації Разіну на тридцятій «Волзі» з державними номерами й одним водієм. Однак обидва були позбавлені головного привілею – привілею бути полюбленими простим народом у ситуації, яка в прямому значенні слова зближує людей, а саме в громадському транспорті.
 Це ж справжній кайф – розпочинати зустріч з виборцями в живій стихії маленького ізольованого простору, де вам нікуди подітися одне від одного, від запахів одне одного, від звуків одне одного, від присутності одне одного, від розмови свого сусіда, яку він обов'язково хоче вам нав'язати. Народні обранці! Якщо хочете бути з народом, якщо хочете бути його улюбленцями, користуйтеся громадським транспортом! Але що вам до народу? Тож їздіть на своїх «іномарках».
 А наш кандидат у народні депутати і його довірена особа втиралися в прямому і переносному значенні слова в довіру виборців, оскільки рейсові автобуси були, як правило, наповнені під зав'язочку.
 – Бабусю, сідайте на моє місце, ви, напевно, ледь на ногах тримаєтесь! – зав'язував невимушену розмову наш молодий герой.
 – Ой, синку, хай тобі Бог здоров'я дає! Так ніжечки болять! Так ручечки болять натруджені! Усе болить. Подивись, синку, не можу пучки зігнути! – показувала бабуся свої зашкарублі пальці, що не згиналися. – Порпаєшся в землі, як жук! І так усе життя! Спасу немає! Думала, що хоч на старість одпочину! Дак хіба дадуть!
 Тут вступав у розмову Варфоломійович.
 – Скільки маєте пенсії?
 – Яка там пенсія! Та я її у вічі зроду-віку не бачу!
 – А за кого будете голосувати?
 – Бо'йо'зна! Як голова скаже, так і буде. Збере паспорти і сам проголосує!
 – І ви йому довіряєте? (Це знову ж таки Варфоломійович Дуже голосно, щоб чув увесь автобус).
 – А що мені до того депутата! Він живе собі там, нагорі, сам собі керує і не знає, що діється на грішній землі. Він мені дров не привезе на зиму. А голова привезе. Як буде добре голові, буде добре й мені.
 – Бабусю, не слухайте голову!
 – А кого ж мені тоді слухати? Тебе, чи що?
 – Мене послухайте. Ось цей хлопець вам місце уступив. Хоч він і кандидат у депутати, але їздить з вами в автобусі, як усі. І він знає, що у вас пучка не згинається. А Голова Ваш на «бобіку» ганяє і не знає, як вам, старенькій, живеться!
 – Дитино! – зверталася зі співчуттям бабуся до Пашки. – То ти в депутати йдеш? Нащо воно тобі здалося, дитино? Вони ж тебе там з'їдять! Живцем! А не з'їдять – зроблять таким самим бузувіром, як і самі!
 – Бог мені так дав, бабусю… – відмовляв той.
 З хвоста автобуса озвався грубий бас (переважно це був бас, рідше – жіноче меццо-сопрано):
 – А що це ви тут агітацію розвели? Це автобус, а не клуб!
 – А ми тебе й не агітуємо! – сміявся Варфоломійович, із задоволенням відзначаючи: значить, і ззаду чутно. – Ми з бабусею розмовляємо.
 – Я зараз вам «порозмовляю з бабусею»! – дядько настирно протискався до наших героїв. – Баламути! Я вам покажу, як народ збурювати!
 – Слухай, друже, ми ж тебе не займаємо, і ти нас не чіпай! З'являлася велика червона пика з налитими кров'ю очима.
 «Ого!» – думалося нашим героям. Мабуть, і кулачиська в нього такі ж самі! А той, наче телепат, витягав одного, розміром з головку капусти, й підсовував під носа Пашці:
 – Чим пахне?
 Наш молодий герой, не дуже освічений у народних фразеологізмах, розумів питання буквально. Нюхнувши кулака, казав:
 – Таранькою.
 Автобус заливався сміхом. Дядько ставав буряковим: – Як хвамілія?
 – Печеніг!
 – Ви чули, людоньки добрі, – Печеніг! З такою хвамілією ще й у депутати лізе! На сміх курям!
 «Спасибі за рекламу» – тихенько бубонів Варфоломійович.
 – А ти, Петре, – озивався хтось із автобуса, – помовчав би зі своєю хвамілією. Теж мені – барон фон Куцеперденко!
 Автобус вибухав сміхом.
 – І хто це там розгавкався? – розвертався Петро Куцеперденко, утрамбовуючи пасажирів.
 Тут починалася маленька громадянська війна. Байдужих не було ніколи. Ті, що не любили голову, стояли на боці Пашки і Варфоломійовича. Тих, хто був за владу, завжди було значно менше. Тому вони мовчали.
 З автобуса вилазили всі піднесені, розпашілі й збуджені, і всі незалежно від віку, статі і переконань дружно йшли у клуб на зустріч, що і передбачалося планом Варфоломійовича. По дорозі автобусна група затягувала в себе, мов снігова лавина, все нових і нових людей. Варфоломійович ішов і під носа бубонів: «Хоч би не наврочити! Хоч би не наврочити!»
 На зустрічах у нашого молодого героя клуб завжди був переповнений. «Реклама, – хвалився сам собі Варфоломійович, – велике діло!»
 Павло Іванович розпочинав свої виступи дуже просто:
 «Дорогі мої батьки й матері, брати і сестри, сини і доньки! Оце я під'їжджав до вашого села і замилувався назвою «Демидівка» («Ільківці», «Петрова балка», «Цибулівка»). Яка гарна назва! Це ж колись якийсь козак Демид (Ілько, Петро, Цибуля) прийшов на цю святу землю, оселився і став жити. Біля нього селилися сини зі своїми сім'ями. Хтось колись прибивався до їхнього гурту, і так село росло-розросталося. Побудували собі церкву, дітям школу. І жили собі люди, господарювали, хто як хотів, хто як умів, і ніхто їм не вказував: сій те, жни тоді-то, віддай молоко за таку-то ціну. Я переконаний, що й вам такі бажання спадають на думку! Я не помиляюся?
 Люди посміхалися і кивали. Практично ті присутні в залі, в кого ще хоч на краплину зберігся український приватновласницький інстинкт, починали відчувати симпатію до промовця.
 Потім Павло Іванович розповідав про себе: як він народився у київському пологовому будинку з вікнами на зоопарк. І ніколи він не думав, «що людське суспільство – це той самий зоопарк, де кожна людина живе по суті в неволі, де панують тваринні і звірячі інстинкти, де панує закон джунглів і жорстока боротьба за виживання». Потім він розповідав про навчання у школі, про тяжку вчительську працю, про свого батька-вчителя і про те, що сьогодні, на жаль, цю працю не поціновано належним чином. І дарма. Як держава не розуміє, що не чиновники, а вчителі кують майбутнє держави, виховуючи молоде покоління? «Ну, хіба я не правий?»
 Учителі прихильно кивали. Часом навіть плескали. Вони також поступово ставали симпатинами Павла Івановича. А це вже щось. На селі до них дослухаються.
 Після того Павло Іванович розповідав про свою маму. її батьків було репресовано. Доньку «ворогів народу» за іронією долі удочерив слідчий, який вів справу її батьків. Совість замучила. Та й бездітний він був. Іван Єфремович був дядько суворий, проте дівчинку любив усім серцем. По-своєму, але любив. «По-своєму» – це значить, що раз на тиждень гладив її по голові і питав, що їй купити. А дівчинка настільки його боялася, що казала у відповідь: «Нічого». Він вірив їй і нічого не купляв. Зате з мачухою Ідеї Іванівні не повезло. Та її ненавиділа лютою ненавистю. Після того, як Іван Єфремович гладив її по голові, вона тихенько в кухні боляче щипала її. Іван Єфремович запив. А невдовзі повісився. Мачуху спаралізувало. Ідея Іванівна, знову ж таки за іронією долі, доглядала до смерті жінку, яка все життя її люто ненавиділа, разом з мачушиною молодшою зведеною сестрою – Мілкою. Та працювала в ресторані і вела не дуже правильний спосіб життя. Зате «Ідейотку» (так вона ніжно називала дівчинку Ідею) просто обожнювала: годувала ЇЇ недоїдками з ресторану і перешивала на неї свої недоноски. Мілка заразила Ідею своїм гумором. Саме завдяки їй Ідея виросла не обізленою на життя, не заздрісною, а веселою і компанійською.
 А наостанок наш молодий герой виголошував палку промову про аморальність політики, про те, що туди треба час від часу вливати свіжу кров. Поки молодий політик не спаскудиться, він може щось зробити путнє в державі. Про те, як хочеться позитивних змін…
 Ви скажете, дорогі мої читачі, що за змістом його промова не відрізняється від промови будь-якого іншого кандидата: адже кожен з них говорить про себе, про демократичність, про захист незаможних, про справедливість тощо. Але хочу вам сказати, що у передвиборчій промові головне не «що», а «як». Зміст у всіх промовців однаковий. А форма… Форма виступу повинна проникати в кожну клітинку мозку і серця.
 Звичайно, після виступу йшли запитання. І багато з них дуже капосних.
 – А от нам наш голова каже голосувати за Колосального. А ми йому віримо.
 – І правильно, що вірите. Значить, хороший голова. Чого він не агітує за мене? Тому що він мене не знає! Якби знав, хто його зна', може, я йому сподобався б більше… Саме тому я до вас і приїхав: дивіться, зважуйте, останнє слово – за вами…
 – А що ти таке зробив, що це ми маємо тебе вибирати депутатом?
 – Скажіть мені, будь ласка, ви вибираєте мене депутатом минулого скликання чи майбутнього? Головне не те, що я зробив, а те, що я зроблю. Головне – чи я здатен щось зробити. Адже який би хороший депутат не був, ніхто не гарантує, що в наступному скликанні він буде таким же хорошим. Що з того, що я на сторінках столичної газети боровся за права простих людей, таких, як ви? Головне, чи я готовий робити це далі? Головне – чи зажерся я, чи заспокоївся я, чи горить у мені вогонь… Розумієте? А про це, знову ж таки, судити вам. Ви повинні самі прийняти рішення.
 – А нам Разін обіцяв газифікувати село! А ти що для нас зробиш, хлопче?
 – А що, як ви його не виберете, то він вас не газифікує? Так виходить? Тоді навіщо вам такий голова райдержадміністрації? Це ж його прямий обов'язок. А я такими обіцянками не розкидаюся. Адже у мене попереду тисяча сіл. Зрозуміло, якщо я в кожному селі пообіцяю подібне, я своїх обіцянок не виконаю. Навіщо брехати? Моя справа – писати і приймати такі закони, щоб ви мене про такі речі не просили. А ось це я вам гарантувати можу. Даю слово. А газифікувати село – це прямий обов'язок Разіна.
 – А зарплату ти нам виплатиш?
 – Чи знаєте ви, що виплачена зарплата у певному районі залежить від бажання і спритності одної, максимум двох осіб: вашого депутата – раз, вашого голови райдержадміністрації – два. Просто працювати треба. Піти до кого треба, поговорити з ким треба, стукнути кулаком де треба, написати куди треба, і у вашому районі буде не гірше, аніж у столичному. Як ви думаєте, я годжуся на роль спритного?
 Дорогі мої друзі, якби ви знали, яка це марудна справа – тричі або й більше разів на день протягом кількох місяців бубоніти одне й те саме! Але наш молодий герой був деміургом, творцем. Він кожного разу витворював нове видовище. Адже люди були різні, очі були різні, настрій у людей був різний, погода була різною і клуби були різні.
 До чого тут клуби? – спитаєте ви. А дуже просто. Клуб – це те, до чого в останню чергу доходять руки господаря. Саме тому клуб (яке ностальгічне слово, точнісінько, як клумба) – характер села. В холодних клубах люди зліші, тож промова кандидата має бути ядучішою, а сам доповідач рішучішим і безкомпроміснішим. У теплих клубах люди швидко розм'якають і хочуть «не чорнухи», а шоу. Не зробиш шоу – гріш тобі ціна. Тут доповідач має бути усміхненим і привітним. Він повинен дотепно жартувати, загравати з публікою і виявляти філософське ставлення до життя. Якщо в клубі риплять стільці, то народ агресивніший і спалахує від кожної дрібниці, як сірник. Тут будьте обережніші: прислухайтеся до рипу стільців. Якщо слухачі йорзають, загрозливо рипаючи стільцями, – вам каюк. Тож програма-мінімум -якнайменше рипу, програма-максимум – якнайбільше голосів. Якщо в клубі дозволено лузати насіння – отже, тут очікують, що ви будете порпатись у брудній білизні. Тому порпайтесь, якщо хочете, щоб за вас проголосували. Якщо клуб охайний, прикрашений вишивками, різноманітними лозунгами з творів Тараса Шевченка, – тут найкраще просто поговорити про любов.
 Але що це ми з вами, їй-бо, все про клуби та клуби? Невже немає цікавіших тем для розмови? Є. Якраз про ту саму любов.
 Любов, дорогі мої друзі, – це така штука, або, як каже народ, фігня, – що падає, як сніг на голову. І саме тоді, коли найменше цього сподіваєшся. Як у пісні. Та сама тьотя Берта вийшла заміж аж у сорок п'ять років. І що характерно – дуже вдало! За директора комісійного магазину. А ви ж знаєте, дорогі мої читачі, що значить у радянський час вийти заміж за директора комісійного магазину! І заміж вона вийшла по любові. Вже тоді, коли облишила сподіватися на щось. І де б ви думали, тьотя Берта познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком? У крематорії. Її сусіда ховали на десять хвилин раніше від його родича. Отак воно буває.
 Вибачайте, ми трохи віддалилися від головної теми нашої розмови. Ви вже знаєте, які проблеми особистого характеру мав наш незабвенний герой. Він просто не реагував на жіночу стать. На чоловічу, як ми вже зазначали, теж. Не можна сказати, щоб він дуже страждав від цього. Але й кайфу не ловив.
 Виборча кампанія – не дуже зручний час для закохування. Але так уже сталося, що саме на цю гарячу пору йому судилося відчути смак бажання. Дивно, правда ж? Ну що ж тут вдієш.
 Тож умощуйтеся зручніше, як говорив колись незабутній дід Панас, і слухайте.
 Після виснажливого тижня, у суботній вечір, увесь змилений і зморений від перевиконаної норми – шести зустрічей у шести селах, – наш молодий герой ладен був звалитися на кушетку у Варфоломійовичевій землянці і відключитися до ранку, однак старий солдат умовив його відвідати журналістку місцевого радіо Тетяну Горошко, добре знану в провінційному районному містечку.
 Завершувався місяць гарячої виборчої колотнечі, який поки що обмежувався спілкуванням із виборцями. Влада і конкуренти досі боролися дещо осторонь нашого головного героя, очевидно, не сприймаючи його справді героїчні потуги як такі, що варті уваги. А дарма. Вони ще кусатимуть собі лікті через свою недалекоглядність і за те, що проґавили найважливіший етап підривної проти них діяльності нашого головного героя. Підривність його діяльності полягала не в тому, що він підривав їхній авторитет, а в тому, що наполегливо підвищував свій.
 Однак про це пізніше. Головне, що на цей момент виникла нагальна необхідність залучити до виборчої кампанії мас-медіа в особі районного радіовузла.
 Чи знаєте ви, дорогі мої читачі, що таке районний радіовузол? Це маленька тісна кімнатка з милими, усміхненими жінками з гарними голосами, які розповідають вам п'ятнадцять хвилин на день про найкращий спосіб квашення капусти з кмином, про народний календар і про місцеву поетку Вероніку Пуговку, яка надривним голосом читає вам вірші про любов.
 Наш молодий герой ішов до журналістки районного радіо з великою неохотою. Голова гула, як вулик із бджолами, його трохи морозило від тривалого перебування в холодних клубах, пекла печія від неякісного і нерегулярного харчування і переслідувала єдина мрія – поспати. Річ у тім, що останні два тижні він взагалі не міг спати. Заплющував очі – і продовжував агітувати, агітувати… У голові лунали стереотипні запитання, відповіді на які він увесь час намагався вдосконалювати. Уявивши, що і тепер йому доведеться з піною на губах доводити свою незамінність у наступному парламенті, йому стало так погано, як колись давно, коли йому, як найкращому жовтеняті доручили прочитати на Новорічній ялинці віршик про Леніна. Він вийшов на сцену – і… забув слова. Він розгубився і на ходу зімпровізував свою версію. Однак чомусь ця версія не увінчалася успіхом. Більше того, коштувала пізніше його мамі посади секретаря парткому стоматологічної клініки. А версія, як на нас, була дуже мила.
 «Ленін любить всіх на світі -
 діток і дорослих.
 А найбільше – Батьківщину і Надію Крупську,
 Клару Цеткін, серп і молот та Інесу Арманд».
 З таким тяжким серцем, як тоді, у далекому радянському дитинстві, він наблизився до скромного провінційного приватного будиночка і зайшов через хвіртку у двір, де його зустріло дуже непривітно маленьке гидке облізле створіння. Вийшов хтось, здається, жіночої статі, – назвав те маленьке гидке створіння іменем Моська і провів нашого молодого героя тісним темним коридором, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом.
 Наш молодий герой опинився в кімнаті. Посередині стояв великий стіл, вкритий зеленою оксамитовою скатертиною з шовковими пацьорками. Над ним висіла лампа в абажурі такого ж кольору. На стіні цокав старий великий годинник. Він якраз пробомкав восьму годину вечора. Це бомкання – глибоке, глухувате і, здається, таке ж оксамитове, як і скатертина, – неначе долинало з минулого століття. Воно якось відразу гіпнотично подіяло на нашого героя. Він увесь обм'як і розслабився, чого йому не вдавалося зробити останні два тижні, – і присів у зручне, також старовинне крісло до столу. На столі був розкладений пасьянс. Це йому нагадало мамочку. Наш молодий герой огледівся по кімнаті і побачив, що всі стіни завішені старими, чи то пак старосвітськими, фотографіями і якимись картинами, здається, написаними одним і тим же пензлем. На фотокартці стояла повна жінка з «плетенкою» коси навколо голови, поклавши руку на плече чоловіка з чорними вусами, у штанях крою «галіфе» і великих кирзових чоботях. На іншій – сиділа жінка у кріслі, тримаючи на руках пухкеньку дівчинку в мережаному платтячку, а біля неї стояв, поклавши їй руку на плече, хлопчик у «матросочці».
 На картинах же були зображені речі старого міщанського побуту – золотий чоловічий кишеньковий годинник з ланцюжком, пенсне, мережана серветка, фарфорові слоники, старий комод, великий господарський ключ, лампадка, грубо тесаний дерев'яний стіл…
 Наш молодий герой відірвав погляд від стін кімнати, бо ззаду почулося старече кахикання. Він обернувся і побачив старого чоловіка, одягненого в теплу китайську білизну, що обтягувала кістляве сухе тіло, і в ручного в'язання вовняні шкарпетки. На голові у дідуся була чорно-біла тюбетейка. Дідусь гойдався на кріслі-гойдалці, втупившись у телевізор. Що найбільше дивувало у ньому – так це дитячий пістолет У руках.
 Тут до кімнати увійшла Вона. Вона була прекрасна. Тобто, чесно кажучи, вона не була героїнею сучасних модних журналів. Можна навіть сказати, вона була їхнім антиподом: не торкнуте косметикою обличчя з наївними сірими очима, на плечі спадала довга дівоча коса пшеничного кольору, на лобі тремтів неслухняний золотий кучерик. Вона пропливла через кімнату і поставила на стіл тацю, на якій стояв чайничок з чаєм, дві чашки з двома блюдечками, цукерничка, бублички і кілька розеточок з варенням. Ця сцена дуже зворушила нашого молодого героя. Пізніше він не міг навіть точно пояснити, що його вразило найбільше – чи то старомодна зачіска, чи старовинний сервіз, а чи три розеточки у вигляді розпуклих квіток з кизиловим, черешневим (з хвостиками) і аґрусовим (з горішками) варенням. Однак серце його заскімлило в такт Мосьчиному скавулінню за дверима.
 Тетяна (як ви вже здогадалися, саме так її звали) подала нашому героєві руку. Рука була вузька і ледь волога, очевидно, від хвилювання. На рожевих пальчиках – маленькі круглі нігтики, акуратно підрізані. Вона була у голубому вовняному платті, вправно вив'язаному власноруч, на її плечах була накинута плетена старомодна шаль.
 Ну що вам сказати, дорогі мої читачі. Якби Вона вже не була Горошко, ми б її назвали Ларіною. Нині таких дівчат можна знайти хіба що в провінції. А жаль. Нам дуже бракує таких жінок.
 Двоє молодих людей сиділи і просто мирно бесідували, сьорбаючи чай і смакуючи «вприкуску» вареннячком із розеточок.
 Забіжимо трохи наперед і відкриємо вам одну таємницю: після виборів вони одружаться. А зараз, поки вони ведуть розмову, можна сказати, старосвітського змісту (зокрема, про рецепт соління огірків, яким несподівано зацікавився наш молодий герой; про те, як визначати якість меду; про догляд за старими пуховими перинами і под.), зробимо один аналітичний відступ.
 Дружини у політиків бувають двох сортів. Перший сорт – це соратниця. Вона проходить зі своїм чоловіком увесь бойовий шлях – від, так би мовити, солдата (від «нуля без палички») до генерала (до «та ти знаєш, хто я такий!»). Бойова подруга завжди поруч – в усіх політичних баталіях і на п'янках після них, вона встромляє свого носа куди треба й куди не треба, чим, треба визнати, часом робить неоціниму послугу політикові, вона виносить його (умовно) пораненого з (умовного) словесного бою; вона зализує його рани вночі і піднімає його в атаку на зорі.
 Другий тип дружин політиків – це берегиня домашнього вогнища. Ці дружини вірно і віддано чекають своїх чоловіків до півночі, а часом цілу ніч, поки ті вирішують найважливіші справи «в кулуарах». Інша річ, що цими кулуарами можуть бути і сауни, і більярдні, і бари, й інші місця, де вони зав'язують політичні інтриги, домовляються, купуються, продаються, клянуться і порушують клятви. А вона, тобто берегиня, чекає його на лавочці коло під'їзду або на кухні біля плити.
 Якщо перша – це, як правило, танк у спідниці, в якої у холодильнику миша повісилася, то в другої завжди смачно пахне на кухні, діти нагодовані й акуратно зачесані.
 Щоправда, дорогі мої друзі, є ще третій тип дружин політиків – скороспілки. Це юні таланти, яким вдалося зіпхнути з дороги посивілу соратницю чи розповнілу берегиню домашнього вогнища.
 Треба сказати, що Тетяна ніяк не асоціювалася ні з першим, ні з другим, ні, тим більше, з третім типом жінок. Це був, говорячи Франковими словами, «ізмарагд».
 Наша героїня виросла без батька. її біологічний батько ганебно втік з провінційного містечка, так і не одружившись із звабленою медсестрою пологового будинку. її дідусь, якого ви, дорогі мої читачі, вже встигли запримітити в кріслі-гойдалці, після народження Тетяни розшукав звабника, однак замислену криваву помсту не здійснив, пожалівши трьох безневинних дітей.
 Тетяна виросла з багатьма дівочими комплексами. Ах, ці Дівочі комплекси! Скільки людство існує, а нічого не може вигадати, щоб позбавити гарних, милих, скромних дівчат із порядних сімей тих комплексів. Скільки помилок гарні, милі, скромні дівчата із порядних сімей зробили саме через ті дівочі комплекси. Але наша героїня, слава Богу, не зробила тих помилок. Чесно кажучи, не було з ким. У тому провінційному містечку вона почувалася самотньою і нікому не потрібною.
 Її вважали дивакуватою. Може, тому, що вона засиділася в дівках. А, може, тому, що носила косу. А може, тому, що сама доглядала свого немічного дідуся, в усьому йому потакаючи, як малій дитині. Хто його зна. Однак її репортажі про історію свого містечка і різних сіл округи користувалися великою популярністю у слухачів. Уявіть собі, що тихий, лагідний голос розповідає про те, коли було засноване село Недригайлівка, скільки там жило козаків, а скільки просто селян, коли там була побудована церква, а які прізвища були тоді, а які судові справи розглядалися в цьому селі на громадських сходках, яка була народжуваність, а яка була смертність, які легенди є про це село, а яка улюблена пісня в цьому селі, який оригінальний рецепт білого борщу в цьому селі, а який хімічний склад криничної води в цьому селі, а коли була завезена туди порода рябих курей, а чому в цьому селі межу розорюють, як минулого року в лісі загубився голова колгоспу, як його знайшли, а чому в селі несподівано десять років тому стали інтенсивно народжуватися руді діти при тому, що одна половина мешканців села вузькоокі і вилицюваті, а друга – білобрисі і безброві… і багато інших речей. І що ж ви думаєте: всі мешканці району – і не тільки Недригайлівки – в ефірний час припиняли всі роботи і слухали авторську програму Тетяни Горошко «Провінційні історії».
 Поки ми з вами, мої любі читачі, відволіклися, молоді люди приступили до другого чайничка з чайком. Здавалося, їм ніщо не може завадити. Однак тут годинник пробомкав пів на дев'яту, і дідусь за спиною нашого молодого героя пришвидшив кількість хилитань за хвилину.
 – Вибачте, я переключу телевізор. – І Тетяна переключила на «На добраніч, діти!»
 Дідусь, мило посміхаючись, дивився дитячу передачу.
 Коли ж після вечірньої казки почалися новини, наш молодий герой нарешті зрозумів, навіщо дідусь тримав у руках дитячого пістолета. Дідусь, направивши його на екран телевізора, почав активно стріляти. Пістолет був на батарейках і видавав різні звуки, які нещадно шматували і без того слабку нервову систему нашого героя. Зате Тетяна, здається, зовсім не реагувала на досить дивну поведінку дідуся і продовжувала свою оповідь про те, як вона виграла районний конкурс з плетіння гачком.
 – Може, відібрати в дідуся пістолет? – непевно сказав наш молодий герой, оскільки ніяк не міг сконцентруватися на оповіді.
 – Ні, не можна. Дідусь дуже нервуватиметься. Тоді наш молодий герой спитав:
 – А він так реагує на всі новини?
 – Ні, тільки на новини цього каналу.
 – То, може, краще переключити канал?
 – Не можна, дідусь дуже нервуватиметься. Може, ще чайку? – спитала Тетяна.
 Павло Іванович кивнув, і молода Тетяна а ля Ларіна граціозно випливла з кімнати.
 І тут сталося щось не дуже пристойне. Перед очима Павла Івановича з'явився невидимий колега, той, що завжди його під'юджував на різні капості й героїчні вчинки, на цей раз в образі відомого телевізійного коментатора і грізно сказав: «Забери в дідуся пістолет!».
 Наш молодий герой, повагавшись, спробував здійснити наказ. Дідусь тримав зброю мертво. Після кількахвилинної мовчазної боротьби, яка не увінчалася успіхом, наш молодий герой вирішив переключити телевізор на іншу програму. Дідусь устав на худенькі кривенькі ніжки і погрозливо похитуючись на них, став рвати на собі невинну китайську білизну і тремтячим старечим голосом заверещав:
 – На! Стріляй-ріж, контра поганая! Всіх не перестріляєте! Правда за нами!
 Гість перелякався і спішно переключив на попередній канал. Дідусь, наче нічого не сталося, спокійно сів у крісло і продовжив стріляти, інтенсивно гойдаючись у кріслі-гойдалці.
 Повернулася Тетяна. Здається, вона ні про що не здогадувалася. Або прекрасно приховувала це. Продовжилася бесіда. Молоді люди розповіли одне одному, як на духу, свій життєвий шлях. Новини скінчилися, а з ними і стрілянина.
 Тетяна встала, взяла у дідуся пістолет, вийняла з нього батарейки і вставила їх у зарядник і в розетку. Потім вона припідняла дідуся з крісла-гойдалки і повела в його кімнату вкладати спати. її не було досить довго, і наш молодий герой захвилювався, чи не заснула, бува, вона. Трохи хвилюючись, де поділася молода особа жіночої статі, що схвилювала його незагартоване серце, він вийшов до темного коридору, того самого, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом, і пішов навпомацки на звук Тетяниного заколисуючого голосу. Виявилося, що Тетяна перед сном розповідала дідусеві улюблену казку з продовженням про веселі пригоди трьох веселих друзів – Туполева, Антонова і Мікояна.
 – …Мікоян дуже розсердився на Туполева, – почув Павло Іванович, і розповідь не на жарт заінтригувала його. – І він вирішив уночі на його літакові дописати до букв «ТУ» ще три букви «ПАК».
 – Я тобі обламаю всі твої лопасті, Мікоянисько! – екзальтовано обурився дідусь, який виявився ревним прихильником Туполева.
 Павло Іванович завмер у коридорі в абсолютній темряві і заворожено дослухався до чудернацької оповіді. Перед його очима проходила палка історія суперництва визначних інженерів, перенесена в казковий простір. Це нагадало йому дитинство, коли в строгій, невибагливій, аскетичній радянській дійсності хотілося чогось адреналіномісткого. Тож молодий Павлик вимагав від своєї безцінної мамусі продовження історії про підступного садиста-стоматолога Софронова, який, перевдягнувшись в одяг милої бабусі, згодовував у парках і на дитячих майданчиках нерозумним дітям цукерки, щоб зіпсувати їм зуби, або викрадав уночі людей, видирав їм здорові зуби, а натомість вставляв металеві протези.
 Дорогі мої читачі! Ви, напевно, думаєте, що авторська фантазія «перебрала». Аж ніяк. Якраз ці рядки ваш покірний слуга пише в абсолютно тверезому стані. Ця історія найправдивіша з усіх написаних досі правдивих історій. Саме такі казки розповідають мамусі й татусі на вимогу маленьких хлопчиків, перенасичених солодкими історіями про принців і принцес, Вінні Пухів і Колобків. Однак вони соромляться в цьому зізнатися на людях. А я не соромлюся сказати правду у вічі: саме такі казки я розповідаю своєму синові. Перед денним сном і перед нічним. І заперечу вам відразу ж щодо шкідливості таких казок: моя старша донька виросла абсолютно нормальною, можна сказати, аж надто нормальною: морально стійкою, дисциплінованою і політично грамотною.
 Та й у тому, що Тетяна розповідала їх своєму дідусеві, теж немає нічого дивного. Хто зна, яка старість чекає на вас, мої мудрі читачі. Дай Бог вам мати таких онуків.
 У темному коридорі з нашим молодим героєм сталася ще одна пригода. Він, намацуючи двері, що ведуть у зелену кімнату, випадково потрапив в іншу – в Тетянину.
 Він пробув там одну мить. Проте ця мить вартує половини життя. У Вас, дорогі мої читачі, ніяких асоціацій не викликає вигляд металевого ліжка? Так-так, металевого ліжка із «сіткою», на якій можна стрибати аж до стелі, ліжка з пуховою периною, яка (коли Ви стоїте на підлозі) сягає Вам грудей; перина, вкрита картатим покривалом, а з-під пухової перини виглядає вишиване простирадло, а точніше, не все простирадло, а широка смуга вишиваних хрестиком (обов'язково хрестиком) рож із лапатим зеленим листям, а з-під тієї яскравої смуги виглядає елегантна смужка ручної роботи мережива у вигляді акуратної черговості трикутничків; а поверх усього цього – тобто на рівні Вашого підборіддя – стоять чи сидять у позі російських купчих біля самовара з бубличками дві величезні подушки ріжками догори; на наволочках цих двох подушок вшиті смуги з червоними рожами в зеленому листі, а накриті ці дві пухові купчихи мережаними накидками; і вся ця фантастична піраміда стоїть під стіною, на якій причеплено плюшевий килимок з двома лебедями, що плавають по голубому озеру, навколо якого Цвітуть лілії; а над килимочком висить картина, також вишивана хрестиком, у якій Ромео на колінах признається в коханні Джульєтті… Так… Про що це ми? Ага, про те, які асоціації викликає у Вас таке ліжко. У мене, наприклад, комплекс неповноцінності. Знаєте чому? Бо мені так і не вдалося освоїти складної науки застеляння таких ліжок. Не смійтеся. Для того, щоб підбити подушку і поставити її у певній формі, потрібне неабияке вміння.
 Якби Ви знали, дорогі мої читачі, скількох тільки українців було зачато на таких ліжках! А що стосується нашого молодого героя, то в нього з'явилося непереборне бажання улягтися на ту пухову піраміду. Причому, зробити це з розгону. Тобто плюхнутися туди, як у басейн, і поплисти на хвилях любові і пристрасті до яскраво-синього озера, на якому плавають лебідка і лебедик під суворим контролем Ромео і Джульєтти… До цього вчинку нашого молодого героя під'юджував невидимий співрозмовник, який підморгував йому оком Джульєтти з вишиваної картинки. Опиратися було несила. Однак наш молодий герой мав залізну витримку. Недаремно Варфоломійович охрестив його Штірліцем. Так, Павло Іванович мужньо переборов спокусу і тихо зачинив двері. Однак якби Ви знали, чого це йому коштувало. Ця яскрава картина переслідуватиме його багато безсонних ночей, аж доки він не опиниться в обіймах пухової перини і не відчує ще один атрибут провінційної принади – запах парфумів «Лісова конвалія», якими, до речі, завжди парфумилася моя бабуся, нащадок одного дворянського роду, що мав маєток у Старому Осколі.
 Ось воно як.
 Нашого молодого героя проводжала до Варфоломійо-вичевої землянки чарівна панночка Тетяна. Пізніше він і не згадає цієї прогулянки, оскільки протягом неї все ще перебував під магнетизмом картини чарівного провінційного ложа.
 Його пробудження відбулося дуже скоро. Варфоломійович, скуйовджений і розгублений, сидів за столом над купою папірців.
 – Ти тільки подивися, що виробляють, падлюки! Ти тільки подивися!
 Павло Іванович, нічого не розуміючи, дивився на Варфоломійовича очима, в яких закарбувалися дві вишивані рожі із зеленим лапатим листям.
 Тим часом Варфоломійович обурювався далі:
 – Агітаційна макулатура! Як дурять нашого брата! Безбожно! Сволоцюги! Накралися – і пруться до парламенту! Повбивав би!
 Варфоломійович поглянув на дві рожі із зеленим лапатим листям в очах свого молодого колеги і переніс усю агресію на нього:
 – А ти де був? Подивись, котра година! Ви писали інтерв'ю чи любовний роман?
 Пашка прокинувся. Червона фарба залила його обличчя. Йому стало соромно і страшно. «Господи, – подумав він, – а інтерв'ю ж я не давав! Мене Варфоломійович уб'є!»
 Наш молодий герой узяв у руки папірці, які так дратували Варфоломійовича. «Благодійний фонд Адама Колосального «Милосердя» сьогодні облагодійствував дитячий сиротинець «Буратіно» десятьма ящиками «Фанти», «М.Разін – це наша віра, надія і любов!», «З Адамом Колосальним побудуємо колосальне майбутнє!», «Чесність, порядність, реформи – це М.Разін».
 – Ні, ти тільки подивись! А в нас жодної листівки! Пашок! Що робити? Думай! У нашому фонді лишилося десять гривень!
 Пашка, відчуваючи докори сумління, покірно взяв трубку телефона і набрав домашній номер.
 – Синок! – озвався мамин кулемет на протилежному кінці! – Де ти пропав? Я собі місця не знаходжу, а ти мовчиш! Слухай, синок, будь готовим до позитивних змін у твоєму житті. Мені наснився сон, що ти знайшов золотий перстень з ізмарагдом! Не пропусти свого щастя! Ага, ще одне, дзвонили тьотя Роза і дядя Боря з Ізраїлю. Вони за тебе дуже вболівають. Дядя Боря сказав, що він зовсім не сердиться на тебе за ту витівку на урочистому обіді. Завдяки їй він тепер очолює клініку в Ізраїлі. Ха-ха-ха! Ага, ще одне! Дядечко Ґіві поставив нову щелепу і всі гроші за неї передає у твій виборчий фонд. Разом з фотографією. Не забудь йому подзвонити і похвалити щелепу! Гроші вже їдуть у поїзді. Ага, ще дзвонила тьотя Берта із Умані. Вона теж дуже пораділа за тебе. Вона сказала, що недавно знайшла твою листівку, ту саму, коли ти ЇЇ вітав з її сорокап'ятирічним. Вона дуже розчулилася. Каже, що ця листівка принесла їй щастя. Пам'ятаєш, ти на ній написав: «Бажаю здоров'я і успіхів в особистому житті»? Вона тоді дуже образилася. Пам'ятаєш? Ну, вона тоді подумала, що ти над нею знущаєшся! Адже на той час вона ще не побувала замужем жодного разу. А через три дні після тієї листівки вона зустріла дядю Мішу в морзі. Тобто не в морзі, а в крематорії. Тьотя Берта теж тебе палко підтримує і бажає тобі перемоги. А дядько Льонька сказав, що продасть свої ордени, а гроші вкладе у твій виборчий фонд. Але я йому заборонила. Сказала, що ти хочеш ці ордени собі на пам'ять. Тепер він карається докорами сумління, як тобі допомогти. Він тебе так любить! Як сина! Ти ж виріс у нього на колінах! Ну все, синочок, цілую тебе і обнімаю! Тримайся! Ми з тобою!
 Нашому молодому героєві навіть не треба було нічого казати. Він поклав трубку і втомлено прозвітував Варфоломійовичу:
 – Гроші завтра будуть.
 Варфоломійович в іншій ситуації фразою «Ну ти, Пашок, просто Девід Коперфільд!» висловив би захоплення проробленою фінансовою операцією без жодного вимовленого слова, однак тепер йому було просто не до цього. Він уже перебував у іншому вимірі. Він продумував текст майбутньої листівки.
 Поки він куйовдить і без того розкуйовджене волосся, хочемо пояснити одну фразу з телефонної розмови Ідеї Іванівни, безцінної мамусі нашого молодого героя. Йдеться про незабутній епізод з далекого дитинства Павла Івановича.
 Треба пояснити спершу, що серед усіх сусідів по комунальній квартирі маленький Пашка найбільше недолюблював тьотю Розу і дядю Борю. Причому це почуття було взаємним. Не можу Вам сказати, з чого почалася та неприязнь, але тьотя Роза постійно допікала свою сусідку фразою: «Ідеєчко, Ви, конєшно, мені пробачте, але Ваш Пашка постоянно робить мені фойленштик!». Причому ім'я «Ідеєчка» вона вимовляла як «Індєєчка», що виводило безцінну мамусю нашого молодого героя із себе. Але як людина вихована вона відповідала з невинною посмішкою: «Розочко, квіточко, не переймайтеся, колись Ви будете пишатися, що жили в одній квартирі з моїм Пашкою!» На що тьотя Роза кривилася: «Ну, шоб сказать да, так нет». Юний Пашка ніяк не міг збагнути зміст останньої фрази, яка глибоко в'їлася в його пам'ять. Може, саме тому в'їлася, що після неї мама завжди поверталася в кімнату злою, як пантера, і сичала, як змія: «Павле! На цей раз я тебе приб'ю! Я тобі забороняю кривдити цю сім'ю! Запам'ятай: ці люди не дали тобі й мені здохнути з голоду, коли твого батечка посадили за націоналізм!» Останню фразу вона говорила пошепки, оскільки найостанніше з цих слів видавалося в той час таким жахливим, що від нього пробігав холодок по шкірі.
 Пашка у свої юні роки ніяк не міг оцінити послуги, яку зробила звичайна єврейська сім'я звичайній українській сім'ї просто так, через чисто людські принципи, і тому продовжував робити різні капості сусідам, апофеозом яких стала звана вечеря у дяді Борі, на яку він запросив найвищих чиновників з Міністерства охорони здоров'я. Метою вечері було допомогти Міністерству охорони здоров'я прийняти рішення про призначення дяді Борі головним лікарем однієї з найбільших спеціалізованих клінік країни. Головне, що все йшло до того. Вечеря була славною. Фарширований сом, якого тьотя Роза робила просто геніально, справив неабияке враження на високоповажних гостей та їхніх дружин. Однак коли принесли меєр цимус, із цього поважного десерту стали вибігати прудкі тарганчики, активно ворушачи вусиками. Поважні гості відчули себе настільки недобре, що дядю Борю наступного дня «розжалували» майже в санітари. Родині Кац не лишилося нічого іншого, як виїхати в Ізраїль. А в їхній кімнаті оселилася родина двірника, донька якого Ліля стала карою Божою Пашці за всі його гріхи щодо надзвичайно інтелігентної родини Каців. Однак про це колись іншим разом. Ми й так дуже відволіклися від нашого сюжету.
 І що там роблять наші герої? Ага! Розробляють текст агітаційної листівки.
 Ця листівка народилася на світ Божий наступного дня, а точніше, наступної ночі. І треба віддати належне Варфоломійовичу, що він зумів перебороти свій внутрішній консерватизм і зробити воістину новаторський хід, при цьому не зраджуючи принципам соцреалізму. На ній, на цьому витворі агітаційного мистецтва, чарівно посміхалася Тетяна Горошко і, пильно вдивляючись в очі виборцеві, показувала вказівним пальчиком прямісінько на нього. «А ти проголосував за Павла Печеніга?» – було надруковано внизу великими літерами.
 Яким сміттям видаються всі ті папірці з розумними словами, з великими обіцянками на листівках його конкурентів порівняно з цією сакраментальною фразою!
 Однак, дорогі мої читачі, на цьому робота з листівками не закінчується. Це лише півсправи. Головне – розклейка. «Ну що таке розклейка? – скривитеся Ви. – Узяв, наквецяв клеєм – і баста!» А от і ні!
 Розклейка – це справа просто детективна. Для цього потрібні три речі. По-перше, – клей. Бажано, щоб це був суперклей. Листівка повинна не просто важко віддиратися, а суперважко віддиратися. Аби час, витрачений на ЇЇ відшкрябування, і ця пекельна праця надовго закарбувалися в пам'яті здирача і відбили в нього будь-яке бажання робити це ще колись.
 По-друге, – місце наклейки. Тут найбільше шануються легкодоступні для споглядання виборцями і важкодоступні для посягання конкурентів і їхніх здирачів місця.
 По-третє, – ангельське терпіння. Без нього тут не обійтися під час систематичного і педантичного перенаклеювання листівки на місці зідраної. Як правило, розклейка і здирання листівок відбувається в одну й ту ж саму пору доби, а саме від 12 до 2 години ночі. І якраз у цей час уся порядна частина населення вже бачить другий сон, а на вулицю виходить інша частина населення – повії, гульвіси і члени виборчих штабів. До речі, останні час від часу влаштовують між собою криваві вуличні сутички. Ось і нашим героям трохи перепало. Вони якраз наштовхнулися на членів штабу Миколи Разіна, які клеїли свою «порядність і реформи» на безвинну Тетяну Горошко. Зустріч закінчилася тим, що на три дні було перервано виступи і лише на четвертий, завдяки гримерним здібностям Тетяни Фрідріхівни, Пашка зі своїм вірним другом насмілилися знову вийти на люди.
 Треба сказати, що не все було так погано. Якраз нашому молодому героєві дуже пощастило в тому плані, що члени його виборчого штабу були людьми літніми, які, як ви знаєте, часто страждають на безсоння і надмірну дисциплінованість. Крім того, йому поталанило з Тетяною Горошко. Вона зробила такий нарис про нашого Пашку, що три дні поспіль (доки не заборонила передачу районна держадміністрація) з 16.00 до 16.15 увесь район стояв по стійці «струнко!» під своїми «брехунцями». Пощастило нашому молодому героєві і з дідусем Тетяни Горошко. Річ у тім, що у нього в гаражі стояла стара «Победа», яку вирішили залучити до виборчої кампанії. Це була Варфоломійовичева ідея, який уже перевтомився від громадського транспорту.
 Отже, про «Победу». Вона, виявляється, ще їздила. Треба було зробити з неї щось на зразок агітпоїзда. Он у Колосального вже з'явився новий автобусик з мегафоном. Не можна ж відставати! Вирішили пофарбувати «Победу». Розпалилася дискусія щодо фарби. Якщо перемалювати машину в жовто-блакитний колір, їх засуджуватимуть комуністи; якщо в червоний – не проголосують демократи. Вирішили пофарбувати в малиновий: комуністам казали, що це червоний колір, а демократам казали, що це колір козацького стяга, і наспівували при цьому:



   «Гей, там, нагорі, Січ іде!
   Гей, малиновий стяг несе!
   Гей, малиновий!
   Наше славне товариство,
   Гей, марширує раз, два, три!»



 Отже, малинова «Победа» із сакраментальними словами: «А ти проголосував за Павла Печеніга?» стала окрасою передвиборчого сезону в районі NN. За кермом сидів Варфоломійович, поряд – дідусь з правами, а ззаду – два голубки – наш герой і його кохана.
 Варто зазначити, що виборча кампанія набула нових обертів. Тетяну Горошко любили. Тож вона розпочинала зустрічі. В її завдання входило «розпалити» аудиторію. І Коли та була готовенька, на сцену виходив Він – «увесь в білому». Варфоломійович «сортував» записки. А дідусь Надворі розважав дітлахів.
 Ось тут треба дещо уточнити. Спершу про записки. Варфоломійович придумав тут одну штуку. На всіх виступах наш молодий герой «зачитував» п'ять (насправді одних і тих же) записок і давав п'ять, можна сказати, блискучих, відшліфованих в ході виборчої кампанії, одних і тих же відповідей. Ці п'ять записок покривали всі інтереси виборців.
 А тепер про дідуся. Ви вже, дорогі добродії, мали змогу з ним познайомитися. Дідусь грався з дітлахами у солдатиків, «танчиків» і «літачків», а, від'їжджаючи, роздаровував іграшки своїм маленьким друзям. Ви гадаєте, дорогі мої друзі, що це він робив із чистого альтруїзму? Е ні! Це був наказ хитрого старого лиса Варфоломійовича. Він-то добре знав, що це ще один засіб впливу на публіку. Так-так! Якщо вашій дитині хтось щось дарує, ви починаєте дивитися зовсім іншими очима на того, хто це зробив. Й ім'я цієї людини золотими літерами вкарбовується у Вашу підсвідомість. А вибори – це така річ, що тут дуже часто в найостанніший момент включається в роботу підкірка. Наприклад, Вам сказано на зборах колективу: всі голосуйте за М.Разіна. І Ви приходите на виборчу дільницю переконані, що проголосуєте саме за нього. Бо ж ви людина свідома. Однак тільки берете бюлетень, тільки берете ручку в руки, а Ваше серце – тьох! – і Ви автоматично закреслюєте і Колосального, і М.Разіна. А чому? А тому, що Ваш рідний відприск солодким дзвіночком десять разів повторив ім'я Павла Івановича Печеніга. І Ви тільки за це і лишили його в списку. Дивись, і не тільки Ви це зробили!… Однак ми дещо поспішили. Повернімося на грішну землю.
 А на грішній землі тим часом відбулася одна неприємна річ. Тетяна Фрідріхівна почала вставляти палиці в колеса. І Ви знаєте, чому? Виявляється, вона «віддала своє серце» Павлу Івановичу, а він «поглумився над її коханням», «зрадив її із цією…» (не будемо повторювати поганих слів), і тепер вона (тобто Тетяна Фрідріхівна) «ладна накласти на себе руки».
 Ви чекали такого повороту, мої дорогі співбесідники? Жіноча половина скаже: так! А чоловіча скаже інакше: а начхати на цю дурепу!
 Ні! Ні – в жодному випадку! Адже Смольний добре працює! У бібліотеці активно зріс відсоток читачів, які цікавляться «новими надходженнями». А крім того, там другий кактус розцвів! Як же за два тижні до виборів міняти дислокацію? Такого собі не дозволить ні один стратег і ні один тактик. Що вже казати про Варфоломійовпча!
 Він з усіх сил намагався задобрити «свою клізму», але та не здавалася: «Або я, або Танька!» (Начебто вона не була Танькою).
 Така ситуація, мушу Вас запевнити, є набагато загрозливішою, аніж усі інші передвиборчі баталії. І якби не щаслива зірка Павла Івановича, все б пішло котові під хвіст. Тому самому, який зустрів нашого молодого героя на сходах готелю в день його приїзду.
 «Щаслива зірка» нашого молодого героя з'явилась в особі чоловіка Тетяни Віталіївни-Фрідріхівни. На ньому ми зосередимо свою увагу довше. Він того вартий. Це справді була зірка. Зірка естради, яка періодично тікала від своєї «мегери-жінки» в столицю і періодично поверталася під її ж, мегерине, крильце. Причому три останніх повернення відбулися безуспішно: Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не прийняла свого блудного чоловіка. Не тому, що сама так хотіла. А тому, що так хотів батько. На цей раз повернення було четвертим. Однак усе по порядку.
 Якось серед ночі у двері землянки хтось загупав. Варфоломійович відчинив. На порозі стояв його «зятьок»:
 – Папа! – радісно кинувся йому на шию той.
 – Я тобі не «папа»! – буркнув Варфоломійович.
 – Батьку! – поміняв тональність зять. Варфоломійович відсахнувся і почав було виштурхувати
 того на вулицю, як тут його осяйнула якась ідея. Причому Ця ідея виявилася настільки геніальною, що він, несподівано Для свого зятька, сказав миролюбиво:
 – Ну, заходь-заходь, Паваротті!
 Той від несподіванки онімів на якийсь час і мовчки присів На табуретку.
 – Ну, бреши-бреши, Паваротті, про свої столичні успіхи!
 – Папа… гм-гм… батьку, я скучив за вами, за мамою, за Тетянкою, за донькою. Ось і приїхав!
 – Чого ж тобі від мене треба! Шмаляй назад у свою столицю, щоб я і духу твого не чув!
 – Папа! Я ж повернувся! Тепер уже назавжди! Клянусь! Если честно, на фиг я там никому не нужен. Нікому я там не потрібен. А тут у мене сім'я, дім…
 – Хата не твоя… поки я живий!
 – Да мне ничего не надо! Не треба мені нічого. Тільки б ласки трішки і любові. Я уже отгулял свое. И отпел. Хочу до Таньки. Разрешите… дозвольте повернутися!
 Дорогі мої читачі! Хочу Вас попередити. Варфоломійович – людина чесна і безкомпромісна. Він не з тих, хто пробачає зраду. Але те, що він зараз зробить, продиктоване виключно тактичними мотивами.
 Варфоломійович нахилився до зятька і сказав:
 – Відспіваєш двадцять концертів – пущу до Таньки. Ну що, мої любі друзі? Ви оцінили цей блискучий хід?
 Отож-то! Вчіться, доки Варфоломійович живий.
 Отак у землянці Варфоломійовича стало жити троє, а в малиновій «Побєді» стало їздити п'ятеро.
 Зірка естради мала красиве російське прізвище Васнецов, божествений тенор, московський акцент і особливу пристрасть до українських романсів. Ця вибухонебезпечна суміш і складала суть нашого нового знайомого. Узагалі Васнецов був самим парадоксом, оскільки уособлював непросту дружбу двох східнослов'янських народів. Коли він виходив на сцену і починав виконувати свій коронний номер «Сміються й плачуть солов'ї…», і бив себе кулаком у могутні груди відповідно до тексту пісні, то найзапекліші русофоби пробачали йому російське прізвище і гидотний московський акцент і кидалися в обійми до не менш зворушених українофобів.
 Згадані слова відомого українського романсу використав Варфоломійович у другій агітці, на якій був зображений «Паваротті-Васнєцов» з метеликом. Під ним були надруковані слова: «Сміються й плачуть солов'ї… А наш обранець – Печеніг!» Визнаємо, листівка не ідеальна, однак вона мала неабиякий вплив на виборців жіночої статі. Вони віддирали ту листівку і приклеювали її скотчем у себе вдома над дзеркалом. І в такий спосіб засвоювали, за кого їм слід голосувати.
 Мушу Вам признатися, Варфоломійович мене дивує все більше й більше. Ну скажіть на Бога, де беруться у цього висушеного чоловічка з упалими грудьми і старою совковою ментальністю такі нестандартні рішення? Звідкіля в цього ортодокса стільки свіжих ідей? А, може, це правда, що про нього подейкують злі язики: що він полковник КДБ і старий розвідник? Га?
 Не будемо зациклюватися на цьому. У нас і без того багато клопотів.
 От, скажімо, такий клопіт: гала-зустріч усіх кандидатів у депутати по нашому виборчому округу в міському будинку культури. Політична солянка. А це річ серйозна.
 Уявіть собі: виходить на сцену Адам Колосальний – знаменитий борець за права обездолених матерів-одиначок і за введення букви «Ґ» в українську абетку. Він – чорнявий, кучерявий, зі смолянисто-чорними вусами, стріляє очима в зал і запалює слабонервову частину публіки. Адам Колосальний балотувався по цьому округу втретє. В цьому були свої переваги (нікому не треба було доводити, хто він є), але й були свої недоліки (він уже встиг добряче набриднути публіці). Колосальний мав свій стабільний електорат, який складався з групи вчительок української мови та літератури середнього віку православного віросповідання.
 Що стосується Миколи Разіна, то він був сірим і непримітним. Його совкова зовнішінсть і безлика мова не відзначалися оригінальністю чи бодай елементарною привабливістю. Однак не поспішайте, мої любі друзі, скидати його з шальок терезів. За ним стояла така ж сама, як і він, сіра і безлика маса однодумців, партія влади. А це дещо серйозніше, аніж романтичний запал кучерявого політика, що відзначився хіба Що такими самими кучерявими промовами на абстрактні теми свободи і справедливості з трибуни парламенту. У партії влади – закон джунглів під лозунгом «Ми з тобою однієї крові – ти і я». У партії влади немає місця «самоволці». Якщо ти її член, то зроби відповідний процент для свого начальника, якому доручено (так-так, саме доручено, а не забаглося) балотуватися по певному округу. І ви це зробите не тому, що дуже любите свого начальника. А тому, що ви з ним однієї сірої крові. І зробите це, не гребуючи ніякими засобами: підкупом виборця або його шантажем, переконанням, умовлянням, а найпростіше (і нема чого собі голови мастити) – фальшивкою. Останнє є дуже важливим: найвіртуозніше виходить у партії влади на виборах ефект «мертвих душ». У цьому полягав головний козир і М.Разіна.
 Серед учасників гала-зустрічі були також пташки нижчого польоту: голова місцевого осередку Комуністичної партії – Федір Смирнов, чоловік чесний і порядний. Він чесно сповідує комуністичні ідеали. Він не зраджує своїм принципам у той час, як вони стають не модними. Він любить свою сім'ю і водить свого внука Федю на демонстрації в червоному піонерському галстуку, від чого той тихо ненавидить діда. Федір Смирнов – людина дуже приваблива у своїй чесності та незрадливості і водночас дуже безпорадна, яка, стоячи на щойно спорожнілому пероні, усвідомлює: «А мій поїзд пішов!»
 Серед кандидатів було ще двійко лівих і двійко правих. Вн, бува, не подумайте, любі добродії, що двійка лівих буде воювати проти двійки правих! Якраз навпаки! Двійко правих – колишні члени однієї партії, що розкололася, воюватимуть між собою. А двійко лівих – так само члени колись однієї партії, що розкололася, також гамселитимуть один одного. Це ж так природно! Це так по-українському! Які вони були однакові у своїй ненависті один до одного! їх не стільки цікавило, як самому пройти на виборах, скільки, як не дати своєму колишньому колезі, а нині супротивнику виграти. Вони топили один одного в лайні і під кінець зустрічей самі захлиналися лайном.
 І ось серед усього цього ярмарку Павло Іванович Печеніг почувався, м'яко кажучи, незатишно. Одна справа – віч-на-віч з виборцем: наївним і хитрим, довірливим і недовірливим, добрим і злим. Інша – в одній упаковці з усім цим політичним різнобарв'ям.
 Уявіть собі, мої безцінні читачі, набитий битком зал. Ви повинні себе продати на цьому політичному ярмарку. І продати якнайдорожче. Як це зробити?
 Наш молодий герой стояв за кулісами і тремтів. Його нудило. Повз нього проходив самовпевненою ходою кучерявчик Колосальний, поширюючи запах дорогих французьких парфумів. На Пашку він навіть не дивився. Його цікавив у цей момент психологічний стан його основного опонента – М.Разіна. Той був порівняно з ним маленьким і нікчемним. Як він помилявся, цей пихатий і самовпевнений Колосальний! Невже роки, проведені в парламенті, позбавили його елементарного політичного нюху? Однак чому ми ним так переймаємося? Це його клопіт! Що нам до його особистих проблем? У нас і своїх по вуха.
 Наприклад, ну що робити з тремтінням у колінах у нашого молодого героя? Ну, що з цим робити? Як його заспокоїти? До нього підійшов Федір Смирнов і поплескав його по плечу:
 – Не журися! Воно не варте того! Після виборів запрошую на рибалку. Заспокоює краще від будь-якого транквілізатора.
 Пашка з удячністю посміхнувся. Посмішка вийшла жалюгідною і млявою.
 – Кандидати! На сцену! – скомандував розпорядник зустрічі.
 Кандидати вийшли на сцену, де вже стояли стільці. Пашка сів на крайній стільчик, так, щоб виступати останнім. На сцену намагався не дивитися. Аби зовсім не розклеїтися. Поки ведучий щось промовляв, він став подумки підбирати слова, однак ті розсипалися, як перли із розірваної низки. Як їх зібрати докупи? Пашка кляв себе за те, що не послухав Варфоломійовича і не написав текст промови на шпаргалці.
 Поряд сидів Федір Смирнов – спокійний і відкритий. Він сидів на стільці з прямою спиною, склавши докупи руки на колінах, переплівши пальці. Ноги були схрещені під стільцем. Він спокійно розглядав усе, що діється в залі. Прямим і відкритим поглядом. Пашка з повагою дивився на сусіда: той тримався як людина, яка не зробила нікому нічого лихого, тож не має чого соромитися.
 Пашка спробував зробити те саме: схрестити ноги під стільцем, випрямити спину, сплести пальці рук. Проте, подумавши, що це виглядатиме смішно, повернувся до попередньої пози: поставив ноги рівно, колінце до колінця, і склав руки на грудях. І тут він відчув щось невловиме, що його якось підбадьорило. Що це? Пашка підняв голову і почав гарячково вдихати чутливими ніздрями повітря. Ось воно, ось! Запах бергамоту з сандалом. Це вона! Мамочка!
 Павло Іванович подивився в зал і відразу побачив її, свою безцінну мамочку. Вона сиділа в другому ряду по центру в непристойно рожевому платті з декольте і, побачивши, що її улюблений синочок нарешті звернув на неї увагу, посилено замахала ручкою. Павло Іванович не міг повірити очам. Мамочка! Як мені тебе не вистачало! А, може, це зовсім не мамочка, а капості його невидимого «друга»? Але, здається, мамочка була реальною. Бо він вже почув у вухах її прокурений голос: «Синок! Ти – найкращий! Ти – переможець!» Павло Іванович зітхнув з полегшенням, розслабився і відчув себе щасливим молодим чоловіком, у якого велике майбутнє. Пашка ще раз поглянув на мамочку і… господи! Вона не одна! Біля неї сидів і посилав палкі погляди довкола дядечко Ґіві. Вах, вах, вах! «Дядечку Ґіві! Ваша остання щелепа – це просто витвір митецтва!» – подумки закричав Пашка. І, здається, той почув, бо у вухах нашого молодого героя пролунало: «Дарагой Павлик! Нэ бойся! Я с табой!» Павлу Івановичу стало легко і приємно. Так само, як тоді, в далекому дитинстві, коли дядечко Ґіві підкидав його до стелі. Але це ще було не все. Ліворуч від безцінної мамочки нашого молодого героя сиділо двоє дуже знайомих людей. Можна сказати, до болю знайомих. Не може бути! Тьотя Роза і дядя Боря! Прямісінько з Ізраїлю! Невже це правда? – подумав Пашка і почув у відповідь: «Шоб нет, так да!»
 І тут розпочався спектакль районного масштабу. Такий спектакль не відрізняється особливою оригінальністю від спектаклю сусіднього виборчого округу і взагалі всіх виборчих округів пострадянського простору.
 Розпочав театральне дійство М.Разін, який просто і не випендрюючись прочитав свою листівку, де була надрукована довга передвиборча програма з усякими там абстракціями типу «економічне піднесення», «селянське питання», «соціальне забезпечення малоімущих», «аграрна реформа». Голос його був монотонний і заколисуючий. Якби він не виступав першим, він би врешті-решт заколисав усю аудиторію.
 Любі друзі, не варто дуже прискіпливо ставитися до голови райдержадміністрації. Не варто вимагати від людини те, чого їй бракує. Адже голови райадміністрацій – це ж не публічні політики, а бійці невидимого фронту. Та й узагалі, зустріч виборців з кандидатом у депутати – це не спеціалізація голови райдержадміністрації. Його завдання полягає в тому, щоб тихо, якомога тихіше, можна сказати, підпільно, у межах власного району виконувати забаганки вищого, аж до найвищого, начальства. І чим тихіше, чим безшумніше все робиться, тим вищий пілотаж голови райдержадміністрації. Ось так воно, безцінні мої читачі. Тож чесно відтарабанивши свою листівку, надруковану на газетному папері, М.Разін з почуттям виконаного обов'язку сів на місце.
 Далі вийшов на сцену такий собі заслужений діяч науки і техніки Гранін. Тут варто дещо докладніше спинитися на цій особі. Річ у тім, що під час виборів у кожному окрузі обов'язково серед депутатів буде один юродивий. Це вже закон. Юродиві кандидати бувають трьох сортів: перші пропонують вічний двигун; другі – еліксир життя, треті – економічну панацею. На нашому окрузі був третій тип. Серед кандидатів юродивим був доктор технічних наук Альберт Гранін. Він заходився викладати прожекти економічних реформ, причому з точним поданням цифр і розрахунків. Він демонстрував графіки і діаграми. Він ознайомлював аудиторію з відмінностями політичної економії Маркса і Альберта Граніна. Він пропонував альтернативні джерела енергії, що утворюються з найбільшого багатства України – з гною. Він… Словом, він остаточно замордував публіку.
 Аудиторія була явно розчарована. Проте наступні чотири виступаючі з лихвою компенсували попередню нудоту. На сцену один за одним стали виходити члени бінальної опозиції: два розкольники однієї правої партії і два розкольники однієї лівої партії. Оце було видовище! Ви ще, дорогі мої читачі, не бачили таких двобоїв. Колишні однодумці шмаляли один одного, як боксери на рингу. Хоча бої були словесні, однак виборці бачили заюшені кров'ю обличчя, розквецяні носи, ліхтарі під виряченими від ненависті очима, скорчені від болю тіла. Зал ревів від роздираючих почуттів: насолоди, обурення, зневаги, жалю. А нокдауни і нокаути йшли один за одним. І врешті-решт усі чотири політичних боксери лежали нерухомо на рингу, тобто сиділи знічені і знесилені, і практично знешкоджені колишні політичні однодумці, а нині особисті вороги. Сиділи беззубі і кастровані, сиділи заюшені кров'ю і обпльовані.
 Одним словом, їхнім суперникам уже не треба було з ними боротися. Ті самі себе знищили, як самураї. Можна сказати, здійснили аутодафе. Публічне самогубство. Жертвоприношення на вівтар уламка партії.
 М. Разін задоволено потирав руки. Оце було по-його. План спрацював. Вы не здогадуєтеся, який план? О-о! Так ви, дорогі мої друзі, нічого не знаєте про те, як робиться політика.
 Тож знову-таки, як говорив незабутній дід Панас, умощуйтеся зручненько і слухайте уважненько. М. Разін, цей курвий син, вибачте на слові, мав-таки кебету в голові. Увесь минулий місяць він посилено працював. У ряди двох уламків однієї правої партії і двох уламків однієї лівої партії були запущені провокатори, які педантично, так би мовити, нервували кандидатів у депутати. Причому педантично подразнювалася одна й та сама зона головного мозку, яка відповідала за політичні ревнощі. Уявіть собі, що правий демократ Іван отримує інформацію про те, що правий демократ Петро успішно подає неосвіченому виборцеві неправильну позицію правої демократії. А правого демократа Петра, у свою чергу, інформують, що правий демократ Іван на своїх виступах просто паплюжить ідею правої демократії.
 Паралельно працюють провокатори в рядах лівої партії-Лівому опозиціонеру Іванові говорять, що лівий опозиціонер Петро займається ревізіонізмом. А лівий опозиціонер Петро, у свою чергу, дізнається, що лівий опозиціонер Іван компрометує ленінські ідеї.
 І в результаті виходить, що за мінімальний період найпершим ворогом правого демократа Івана є не лівий опозиціонер Іван і навіть не лівий опозиціонер Петро, а правий демократ Петро, який, у свою чергу, більше всього на світі ненавидить не червоний колір, а жовто-блакитний – тільки у виконанні правого демократа Івана. Аналогічну ситуацію ми зустрічаємо в рядах колишніх лівих. За твердженням лівого опозиціонера Петра, виходить, що ленінське вчення в устах лівого опозиціонера Івана – це абсолютна ахінея. А лівий опозиціонер Петро – просто падло, вибачте на слові, звичайно ж, у версії лівого опозиціонера Івана.
 Загалом, глядач повністю заплутався і подавився уламками право-демократичних і ліво-ревізіоністських ідеологій. Чого і треба було досягти.
 Хух! Я, здається, відчуваю втому. Що вже казати про присутніх у залі.
 Тим часом Адам Колосальний, театрально закинувши голову, ліву ногу на праву ногу і закотивши очі під лоба, терпляче чекав свого часу виступу. На його обличчі була написана вселенська нудьга. Час від часу він потирав вказівним пальцем лівої руки свій римський профіль і міняв ногу: закидав праву ногу за ліву. Ви помітили? В нього теж чергувалося: ліве-праве, праве-ліве. Однак смію Вас запевнити, що політики воно аж ніяк не стосувалося.
 Здається, співчували публічному кривавому побоїщу правих демократів між собою і лівих опозиціонерів (теж між собою) тільки чесний Смирнов і наївний Печеніг. їх дуже розхвилювало те, що відбувалося. Це ніяк не вкладалося в їхні світоглядні схеми. Вони були переконані, що бій треба вести строго за правилами, не бити своїх та ще й нижче пояса. Нарешті було змінено декорації. Зі свого стільця встав улюбленець дам і взірець для джентельменів Адам Колосальний. А це вже зовсім інша історія. Як тільки він підвівся і труснув чорними кучерями, в залі прокотилася заспокійлива хвиля.
 Колосальний почав віршами. Віршами і закінчив. (всередині теж були вірші. Перед очима провінційного глядача за кілька хвилин промайнула історія України – цієї чорнобрової, стрункої дівчини, яку кожен зустрічний негідник хоче звабити. Ось перший. Він торкається ніжної істоти своїми брудними лапищами, а вона опирається, опирається. Та де їй! Негідник ґвалтує її, ґвалтує, ґвалтує… (В залі всі завмирають). А потім кидає її на роздоріжжі… А вона піднімається і йде по цій дорозі вся в сльозах, розпатлана, змучена… Сідає на березі річечки під кущем калини і починає співати… її спів ллється безкрайніми українськими просторами… Дівчина підводиться і з гордо піднятою головою іде по дорозі уперед. Іде, іде, іде… І зустрічає ще одного звабника. Він теж простягає свої лапища до білого тіла… (Усіх охоплює специфічне напруження). Він здирає з неї намисто, і воно розсипається по запиленій битій дорозі… (Жінки у залі ковтають валідол або нітрогліцерин). Дівчина (тобто вже не дівчина) опирається, кричить, але її ніхто не чує… Третій негідник робить не так, як перший і другий. Він пропонує їй одружитися. Вона, нещасна, погоджується. Приходить у його дім, а там – цілий гарем таких само знедолених – білих і чорнявих, веснянкуватих і смаглявих жінок, кирпатих і носатих… Однак вона знайшла в собі сили покинути свого полігамного чоловіка якраз у той момент, коли він, п'яний, у білій гарячці починає битися в судомах біля свого білого дому. Вона вийшла на дорогу – вільна і незалежна – і з гордо піднятою головою почала свій шлях спочатку…
 Зал вибухнув оплесками. Це не сподобалося М.Разіну. Він нервово зайорзав на стільці. А зал усе плескав, плескав… І навіть кричав «Браво!»
 Смирнов і Печеніг теж плескали. Й Ідея Іванівна. І дядечко Ґіві. І тьотя Роза. Тільки дяді Борі не сподобалося. Ну й біс з ним. Він усе одно не голосуватиме.
 Але тут сталося дещо не за сценарієм. Точніше, не за сценарієм розпорядника зустрічі, зате за сценарієм однієї підступної особи. І ви, дорогі мої читачі, вже встигли здогадатися, хто за цим стоїть.
 Із залу до сцени стала пробиратися особа жіночої статі з пакунком на руках. Біля сцени вона розгорнула пакунок, а там було справжнісіньке немовля. Жінка невизначеного віку заридала:
 – Людоньки добрі! Ви подивіться! Це ж він (жінка показала на Адама Колосального) мене спокусив, зробив мені дитя і кинув!
 Зал обурено зашепотів. Адам Колосальний від несподіванки втратив голос. Він відкривав і закривав рота, як риба.
 – Подивіться на цю крихітку! Воно ж беззащитне, голодне! Байстренятко моє ненаглядне! А його таточко красується по столицях і по закордонах…
 Побачивши, що до неї пробираються два міліціонери, вона закричала ще голосніше і розпачливіше:
 – Не вірте йому! Не голосуйте за нього, людоньки добрі! Христом Богом прошу!…
 Жінку попід руки вивели з залу. Колосальний продовжував ковтати повітря.
 Звичайно, потім з'ясується, що це була підставна «качка», яка повинна була скомпрометувати визначного політичного діяча… Однак це з'ясується тільки завтра. А зараз зал збуджено перетравлював інформацію. А зал на таких зустрічах – це не просто овеча отара. На таких зустрічах, як правило, бувають ті, які роблять погоду в районі і створюють громадську думку. Тож удар був розрахований правильно.
 Ви, дорогі мої читачі, напевне стикалися з таким у вашому житті, що якусь поважну особу обливають брудом, тобто компроматом. Але дивна річ: до одних компромат пристає, а до інших – ні. Це така тонка штука: вірять люди, що ти грішний, чи не вірять. Так от. Про Колосального повірили. І це вже поганий знак, скажу я вам. Повірив навіть дехто з учительок української мови середнього віку православного віросповідання.
 Наш молодий герой був вражений. Так само, як, здається, і Федір Смирнов. Вони перезирнулися і, мов по команді, поглянули на М.Разіна. Той не був великим мастаком в артистичній майстерності. Тобто, не вмів приховувати того, Що в нього відбувалося всередині. Тож у нього на пиці чорним по білому було написано: «Це я зробив! Правда ж, класно?»
 Здається, це зрозумів й Адам Колосальний. Він підійшов До мікрофона і здавленим голосом вичавив із себе:
 – Шановні виборці! Ви ж мене знаєте… Це провокація! Це все влаштоване цією мраззю, – і він показав пальцем на того, кого треба. – Він же Мразін! Справжній Мразь-зін!
 Однак міліціонери відтягли і його від мікрофона, що було не так уже й важко. Він сів увесь розкуйовджений і до кінця зустрічі дивився скляним поглядом у зал. Неозброєним оком стало видно, що він зійшов з дистанції.
 Господи, які подібні виборчі кампанії у світі! Що в Америці, що в одній із країн пострадянського простору! Нічого не винайдено нового. Окрім національної специфіки.
 Запросили до мікрофона Федора Смирнова. У Павла Івановича він став викликати велику симпатію. Федір Смирнов говорив правильні речі. Справді, в країні корупція, справді, в країні не можуть позбутися авторитарності в управлінні, справді, в країні немає чесності ні у верхах, ні в низах, дійсно, в країні немає господаря, дійсно, в цій країні все купується і продається, і що, іще гірше, все розкрадається… Але народ його чогось не хотів слухати. Із залу почулося іронічне «Чия б корова мичала!» Федір Смирнов почав збиватися, затинатися і врешті-решт «змазав» кінець. Наш молодий герой автоматично поглянув на М.Разіна. Той посміхався. Однак, видавалося, що акція щодо Смирнова не була спланована ним. Це була надто дрібна пташка, щоб витрачати на неї сіру речовину. Це ж саме, напевне, стосувалося й Альберта Граніна. Проти нього, як і проти невідомого столичного шалапута, якогось там Павла Івановича Печеніга, Разін не удосужився попрацювати.
 І ось підвівся зі свого стільця Павло Іванович Печеніг, молодий чоловік, у міру освічений, у міру симпатичний. Він був чесний і відкритий, як його вчив Варфоломійович, усміхнений і привітний, як його вчила мамочка. Він дивився людям прямо в зуби, пардон, у вічі, як його вчив дядечко Ґіві.
 Наш молодий герой говорив щиро і доброзичливо про те, як він у дитинстві бігав босими ноженятами по росі, про те, як бабуся подарувала йому на сьомий день народження вишиванку, про те, як він тут, на благодатній козацькій землі, зустрів своє перше і справжнє кохання (жінка в рожевому платті з глибоким декольте радісно заплескала в долоні, до неї приєднався зал), про те, який він закоханий у цей райський куточок землі, де живе мудрий народ (чоловік з ветеранськими колодками на грудях гаряче зааплодував, і його спершу спроквола, а потім дедалі потужніше підтримав зал), про те, яке тут усе дивовижне: груші пахнуть медом, а мед пахне грушами (панночка із зовнішністю Тетяни Ларіної схвально заплескала в долоні, а до неї відразу ж приєднався зал), про те, що тут дитина всотує пісню з молоком матері (чоловік із зовнішністю Паваротті заплескав у долоні, до нього також дуже скоро приєднався зал), про те, що ніде не роблять таку смачну домашню ковбасу із зернятками кінзи, як тут (народ одностайно зааплодував уже без будь-якого сигналу), і про всякі такі речі.
 Ви стежите за моєю думкою, дорогі мої читачі? Поки що доповідач і слова не сказав про політику. Ні слова про вибори.
 Якби хтось у цей момент подивився на М.Разіна, він би побачив видовжене від подиву обличчя підпільного політика. Він не розумів: чому аплодує зал? Чому в бабусь у першому ряду котяться сльози? Чому в молодиць схвильовано піднімаються й опускаються груди? Чому молоді дівчата зашарілися? Він цього не розумів. Та й куди йому! Бідняточко! Природа так обділила його!
 А справа простіша від простого: наш молодий герой говорив слухачам те, що вони хотіли почути. Народові хотілося чогось романтичного, рожевого і пухнатого. І народ це отримав.
 Дивна логіка масової психології. її посилено вивчають у Гарварді, Оксфорді й Сорбонні знамениті вчені. А в маленькому провінційному містечку країни пострадянського простору логіку масової психології ніколи не вивчали. Проте які блискучі результати! Павла Івановича Печеніга не відпускали зі сцени. Йому аплодували стоячи. (Скажемо по секрету, тут доклав своєї руки народний іміджмейкер і заслужений промоутер пострадянського простору, який штучно спровокував два-три шквали оплесків, а решта вже полилася автоматично. Крім того, наш молодий герой виявився неабияким гіпнотизером. «Просто Девід Коперфільд!» – сказав би той самий народний іміджмейкер).
 Група підтримки молодого кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга вийшла із залу на піднесенні й подалася в той самий дім з рожами на простирадлі, з дідусем у кріслі-гойдалці, із запахом яблук і поточеного шашелем дерева в коридорі, і з милими старосвітськими фотографіями на стінах. Там на них чекав милий український стіл і мила українська переїдальна і перепивальна традиція.
 Однак усі, хто сидів за столом, від українців до неукраїнців, намагалися не зурочити сьогоднішній успіх зустрічі, тож трималися строго, хоча це їм вдавалося нелегко. Усі добре усвідомлювали важливість моменту: адже до виборів, а точніше до першого туру, лишалося кілька днів.
 І, хоч як дивно, якраз від цього часу й починаються справжні пригоди політичних авантюристів.
 Наступного ранку всі стовпи районного містечка були обліплені карикатурою: з малинової «Победи» визирало п'ять мордяк: пташеня з жовтим дзьобом і з пляшечкою молока (що символізувало Печеніга), старий облізлий пес (тобто Варфоломійович) із ветеранськими колодками в зубах, пихатий індик з метеликом на шиї (ви вже здогадалися, що це Васнецов) і божевільний дідусь з пістолетом в одній руці і чупа-чупсом а-ля Тетяна Ларіна – в другій. Над усією цією, треба визнати, бездоганно намальованою веселою картинкою було написано: «Політ над гніздом зозулі». А під картинкою: «І ви збираєтеся голосувати за Печеніга?»
 Варфоломійович о сьомій ранку вже знав про провокацію. Йому повідомили активісти Ради ветеранів, що страждають на безсоння. Він вилетів зі своєї землянки і заходився несамовито зривати афішки. Але їх було море… Вже й люди почали виходити з будинків і, хоч і поспішали на роботу, проте зупинялися біля листівок, читали і сміялися. Варфоломійович заховався в під'їзді будинку і… м'яко кажучи, говорив погані слова, тобто матюкався.
 Він прибіг до землянки і став будити й розштурхувати Пашку і зятька, які солодко спали після вчорашнього «відзначення» успіху в Тетяни Горошко. Пашині родичі і знайомі поки що лишилися там.
 «Хлопці», нічого не розуміючи, протирали очі. Варфоломійович тикав їм під носа листівки. Пашка прочитав і… Що би думали, дорогі мої читачі? Він засміявся! Паваротті прочитав і розреготався. Потім узяв червоний олівець, наслинив його і повільно великими літерами внизу листівки написав: «Так!» І молоді чоловіки просто захлинулися від сміху.
 Варфоломійович дивився на них, як учора дивився на Печеніга М.Разін, – з видовженим обличчям, – і перетравлював інформацію. Спершу на його неголеному обличчі був вираз глибокого осуду. Однак згодом його осяйнула геніальна (головне – нестандартна) думка. Він прожогом кинувся із землянки. Через годину на всіх листівках внизу червоним фломастером твердими руками пенсіонерів було приписано «ТАК!»
 Тож листівка тепер мала вигляд: «Політ над гніздом зозулі (Мало хто пам'ятав у місті, що йдеться про божевільню). І ви збираєтесь голосувати за Печеніга? Так!!!»
 Варфоломійович з приводу успішно проведеної операції дозволив собі удруге за виборчу кампанію сто грамів, дозволив собі поплескати по плечу Паваротті, проте провести ніч з Танькою поки що не дозволив. Наївняк ти, Варфоломійовичу! Твоєму зятькові Танька вже й не була потрібна. Адже тут розгортається театр, про який він мріяв усе життя! Будучи людиною азартною, Васнецов-Паваротті відчув шал перегонів і приєднався до кола виборчих наркоманів.
 Наступного дня малинова «Победа», охрещена в народі «Польотом над гніздом зозулі», на борту з виключно чоловічим складом (Варфоломійович, дідусь, Павло Іванович і Васнєцов-Паваротті) вирушила «охмуряти» Калитку, місцевого голову колишнього колгоспу, а нині голову акціонерного товариства, який контролював поведінку більше п'яти тисяч виборців. Це була фігура, яку не можна скидати з шахової дошки. Тим більше, що він тримав у кулаку багатьох інших голів акціонерних товариств, а з ними і ще кілька тисяч голосів.
 І група підтримки молодого кандидата в народні депутати вирушила до Калитки. Як годиться, з поклоном. І з могоричем. Про могороч попіклувався дядечко Ґіві. Калитка прийняв ходоків у «кабінеті» свого власного ресторанчика на околиці одного із своїх сіл пізно ввечері. Під покривом ночі. Чому пізно ввечері? А тому, що Калитка теж був людиною. І він теж залежав тією чи тією мірою від начальства. Тобто від М.Разіна. Навіщо тому знати про відвідини конкурента?
 Розмова не в'язалася. Варфоломійович крутився, як муха в окропі, проте хазяїн мовчки наминав свої ж закуски. Павло Іванович, мудро оцінюючи ситуацію, моргнув Паваротті, і той припер з машини ящик вірменського коньяку.
 Калитка повеселішав. І став активніше працювати щелепами. Відкоркували пляшку, і кабінетом поширився специфічний аромат. Хазяїн вдихнув його чутливими ніздрями і спитав:
 – Ну то що, хлопці, які ваші шанси?
 Лід рушив! – подумав Павло Іванович, а вголос сказав:
 – На нашому боці удача і симпатія виборців.
 – До с… (перепрошую, дорогі мої читачі) ваша симпатія виборців! Ви що, з печі впали? Що, не знаєте, як робляться сьогодні вибори?
 – Та, здогадуємося…
 – Здьога-адуємося, – перекривив їх Калитка. – Конкретніше давайте, конкретніше! Що ви мені можете запропонувати, крім «симпатії виборців»?
 Члени групи підтримки замислилися. Але ж вони тундра безпросвітна! Темнота! Поки що не здогадуються, про що йдеться.
 – Лобіювання у парламенті, – розумно прорік Павло Іванович, дещо вагаючись.
 – Та у мене свій лоб, слава богу, проб'є яку хочеш стіну! – пожартував по-сільському Калитка. – Ви мені по суті! Конкретніше!
 Здається, Васнецов здогадався і шепнув на вухо Пашці: «Кажется, он на бабки намекает!»
 – Якщо кажеться, то хреститись треба! – почувши шепіт, грубо сказав Калитка. – Але взагалі-то правильно мислите, товариші… правильно!
 – А-а-а! – в один голос сказала трійця чоловіків (четвертий – дідусь вже солодко спав у машині) і перезирнулася: таке в їхні плани не входило.
 Калитка незворушно наминав голубці й роздивлявся ошелешених співрозмовників. Він ніяк не міг зробити для себе висновок. Хто перед ним: політики, на яких можна ставити, чи авантюристи?
 Павло Іванович зосередився і прорік другу розумну фразу.
 – Пане Калитко, я Вас зроблю головою райдержадміні-страції.
 Калитка розреготався:
 – Оце насмішив! Ти – мене… Синку, тобі хвости коровам крутити на моїй фермі, а не робити мене головою райдерж-адміністрації! О-хо-хо! Ну таки насмішив!
 – Я – племінник віце-прем'єра, – похмуро сказав Павло Іванович і почервонів. Бо збрехав. Не був він племінником, а лише знайомим кума його сусіда, і не віце-прем'єра, а одного з екс-віце-прем'єрів.
 Калитка стрепенувся. Голови колишніх колгоспів, як правило, поважають державну ієрархію. Він кахикнув і сказав:
 – А воно мені й не треба. Я тут сам собі хазяїн, а там буду попихачем у віце-прем'єрів…
 Розмова і далі не йшла. Калитка сьорбав борщ. Іншим разом гості б здивувалися: чому він після «другого» їсть борщ. Однак зараз їм було не до того. Вони продовжували колупати закуски.
 Треба було б зібратися і поїхати, але жалко було лишати ящик коньяку. Вони сиділи і думали, як би забрати коньяк і водночас якомога інтелігентніше вибратися із цієї ситуації.
 І раптом блискучого гравця й артиста-авантюриста Вас-нєцова-Паваротті осяйнуло. Він лукаво всміхнувся і, демонстративно заглядаючи у вічі Калитці, спитав:
 – А ведь, милейший Петр Иванович, вы же не питаєте особой любви к Разину? Вы, небось, и сами бы приплатили нам, чтобы мы посадили его в лужу? Не так ли, дражайший?
 Калитка побуряковів і опустив очі в тарілку з варениками і шкварками.
 Авантюра вдалася. Васнєцов-Паваротті увійшов в азарт:
 – Слушайте сюда, Петр Иванович. Послушайте опытней-шого игрока. И очень внимательно.
 Відомий співак розклав усе по поличках: Колосальний – день учорашній, та й приївся він виборцеві. Це раз. Хоча свої десять процентів він візьме. Божевільного Граніна теж скидаємо з балансу. Це два. Цей нехай радіє, якщо за нього проголосують дружина і теща. Чотирьох самураїв із уламків партій також не беремо до уваги. Це три, чотири, п'ять і шість і приблизно 10-15 процентів. Так. Хто у нас залишається? Цей, комуніст. Ну, він би сам міг набрати у нас на окрузі в першому турі процентів тридцять. Якби не було Варфоломійовича. Він відірвав від нього всі ветерансько-пенсійні голоси. Ну, майже всі. Йому даємо десять, максимум п'ятнадцять процентів. І що ж лишається? Залишається Печеніг і Разін. І 60-70 процентів. Як будемо їх ділити?
 Васнецов загадково посміхнувся.
 Калитка підняв налиті кров'ю волові очі і втупився у Васнєцова-Паваротті. Варфоломійович із захватом дивився на зятька. Павло Іванович усміхався.
 Васнецов продовжив: якби наш народ жив за законами, то 50 процентів чесно заробив би Пашка. Молодий, гарний, чарівний, розумний і перспективний. Чим не депутат! А головне, виборцю він дуже полюбився. Майже всі села об'їздив! Це не жарт! Але поки що країна у нас живе за звичаєм, і тому вибори – це не те, як проголосував виборець, а як підрахувала виборча комісія. З цієї точки зору, звісно, Разін у вигіднішому становищі. Тут він може відхопити всі 40 процентів… Якщо, звичайно, йому не стати на заваді…
 Останні слова були сказані з особливим акцентом, з особливою загадковістю, таємничістю. Колишній голова колишнього колгоспу, а нині голова акціонерного товариства «Промінь» Петро Іванович Калитка перестав жувати. Він уп'явся воловим оком на Васнєцова-Паваротті, а той замовк і почав їсти холодний борщ. До борщу приклалися не менш заінтриговані, аніж Калитка, Варфоломійович і Печеніг.
 Калитка терпляче чекав, поки Васнєцов-Паваротті доїсть борщ. А той їв повільно, з апетитом, розтягуючи задоволення, граючи на нервах гравця-опонента, тобто Калитки. Нарешті той зрозумів, що досвічений гравець сказав усе. А головна фраза в цьому «всьому» – це: «Якщо йому, звичайно, не стати на заваді…».
 Це означало: просто чесно перерахувати голоси.
 Паваротті артистично взяв коньяк і сказав тост:
 – За чесні вибори!
 Усі по-змовницьки чокнулися, і їсти стало веселіше. Наші відвідувачі дійшли і до голубців, і до вареників зі шкварками. Виявилося, що в гостей апетит не гірший, аніж у колишнього голови колишнього колгоспу.
 У принципі, якщо хтось розуміється на підтекстах, натяках і мигах, то зрозуміє, що справу було зроблено. Навіть до Варфоломійовича це дійшло. Тож розмова полилася дуже невимушена про зовсім відсторонені речі, як, наприклад, про надої молока в корів, яких виганяють на пашу, а не тримають у корівниках.
 Була вже дуже пізня година, коли в кабінет приватного ресторану увірвалася, мов фурія, огрядна жінка із здоровим буряковим кольором обличчя, із золотими «циганськими» сережками у вухах, золотими зубами і «цвітастій», як кажуть у народі, хустці на плечах. Уже з порога вона заверещала несамовитим голосом:
 – Ах ти гад такий-розтакий! Неакур-ратіст проклятий! (Яка цікава мова, – подумав Печеніг). Я його жду-визираю, уже собі всі очі видивила, а він тут коньяки хлище! А шоб тобі цей коньяк та через носа вилився (не дай Бог, – подумалося Варфоломійовичу)! А шоб тебе трясця зі світу звела! А шоб тобі руки й ноги повикручувало! А шоб тобі повилазило! А шоб тебе сира земля не прийняла!
 І тут сталася метаморфоза. Замість бундючного голови акціонерного товариства, відомого в народі господаря, поважного чоловіка, який не боїться самого віце-прем'єра, перед гостями постав нещасний чоловік, якого жінка б'є по голові напівпорожньою пластикового пляшкою з-під мінеральної води «Свіжа», а він, затуливши голову руками, навіть не опирається, бо знає, що це безнадійна справа.
 – Не надо так волноваться, мадам! – заступився за Калитку Васнєцов-Паваротті.
 – Яка я тобі «мадам»? І ти хочеш заробити! – верескнула жінка у стані афекту і хотіла була і того вдарити тією ж самою зброєю. Але не вдарила. Пляшка зависла над головою, але не опустилася. – Божечки! Так це ж Васнецов, їй-бо! Петько, диви, це ж Васнецов! Ой, голубчику, я ж Вас так вважаю, так вважаю, шо страх, як вважаю!
 Жіночка (ясно, що це була дружина Петра Івановича) присіла на стілець і стала солодка-пресолодка:
 – Заспівайте, шо-небудь! Соловейку ви наш! Петько, – штурхнула вона чоловіка під бік, – скажи йому, хай заспіва!
 – Ти шо, Марусю, у нас же тут серйозна тет-а-тет, а тобі аби співать!
 – Ага, тет-а-тет! Умісто того, щоб привести дорогого гостя додому, та ше й провести по селу, шоб усім аж повилазило, то ти тут утіхаря його споюєш! Ну ти й послідня свиня! Ану, вмовляй, кажу тобі, бо як дам!…
 Калитка благально поглянув на Васнецова. Той на мигах виявив свою згоду, але спершу спитав у «мадам»:
 – Так что-с изволите-с спеть-с, господа?
 – «Циганочку!» – випурхнуло прямо з грудей Марусі Калитки.
 Васнецов устав, розправив груди і дещо важкувато після ситної вечері, проте «з почуттям» заспівав «Очи чорныя, очи страстныя, очи жгучия и прекрасныя…»
 Маруся мліла-мліла, а потім не витримала, встала з місця і розвівши руки з «цвітастою» хусткою, затрепетала в танці. І, як не дивно, це в неї виходило досить ефектно. Особливо гарно дзвеніли брязкальця на грудях. Васнецов із задоволенням акомпанував її танцю своїм голосом і отримував при цьому естетичну насолоду. Він любив народ. І не просто народ, а український народ. Після того в танець пішов Калитка, хвацько плескаючи долонями по литках і різко, по-циганськи, вигукуючи «Oп! Oп! Oп!»
 Васнецов так довго ніколи не співав циганочки. Однак він таки вгодив господарям, ті знесилено упали на стільці й, обнявшись, заспівали удвох: «А я все дивлюся, де моя Маруся…» Довелося Васнецову підтримати і цей почин: «А я все дивлюся, де ж це моя Маруся!»
 Потім була передишка у вигляді коньячку і закусочки. А потім знову пісні й танці до упаду. А потім знову передишка… ізнову пісні…
 Коли виходили з ресторанчика, всі були дуже задоволені. Буквально всі. Калитка ткнув Павлові Івановичу в руки целофановий пакетик і пробурмотів: «Це у Ваш виборчий фонд».
 Малинова «Победа» від'їхала, а їй услід іще довго махала пара огрядних «голубків», що обнялися на узбіччі. Павло Іванович заглянув у целофановий пакетик. Там була чимала купка грошей.
 – Класна ніч! – зітхнув він. – Зоряна, ясная…
 – Видно, хоч голки збира-ай, – заспівав Васнєцов-Паваротті на повний голос. – Вийди, коханая… Нет, лучше не выходи… – осікся він, і всі, включно з його тестем, непристойно зареготали.
 Прокинувся дідусь і, нічого не розуміючи, теж зареготав.
 Напевно, ви знаєте народну прикмету, дорогі мої друзі? Ну, про те, що не можна сміятися вночі, бо будете вранці плакати. А вони не знали цієї прикмети. А якби й знали, то дарма. Адже вони вже були в такому стані, що їм було, м'яко кажучи, все до лампочки.
 Знаєте, що їх чекало на повороті на головну дорогу до провінційного містечка NN?
 Їх чекало ДТП. Невідомо звідки вискочила машина з вимкненими фарами і стала таранити «Победу» – то справа, то зліва.
 Чоловіки притихли.
 – Папа, жми! – крикнув Паваротті до тестя. Однак той чи то розгубився, чи злякався, бо вів машину на автоматі, як олов'яний солдатик, покірно витримуючи удари. Чоловіки вже подумали, що їх зараз виб'є в кювет.
 Але не на тих напали. Зненацька в дідуся, що сидів праворуч від Варфоломійовича-водія, прорізався дикий азарт: він притиснув Варфоломійовича до лівих дверцят і сам став керувати машиною. Він з усієї сили тиснув на газ і крутив кермом так, що у молодих людей голова йшла обертом. Варфоломійович завмер у позі S, Паваротті-Васнєцов хрестився. Один Пашка дивувався: що сталося з дідусем?
 З оборонної позиції малинова «Победа» перейшла в атакуючу. І після кількох невдалих спроб таки скинула нападника в кювет. Після проробленої операції дідусь так різко загальмував, що молоді люди, котрі сиділи на задніх сидіннях, ударилися зубами об спинки і поприкушували собі язики.
 Дідусь, так само несподівано, як загальмував, дав задній хід і зупинився точнісінько біля місця, де злополучний агресор перекинувся в кювет. Потім дідусь переліз на своє сидіння біля водія і виліз із машини найпершим. За ним у майже шоковому стані вилізла решта.
 Слава Богу, водій не постраждав. Точніше, постраждав, але не до летального кінця. Хлопці витягли його на узбіччя. Розбита брова, руками-ногами рухає. Отже, все в порядку. Чого він сидить і не встає? – дивувалися чоловіки. Нарешті він розкрив рота і щось промимрив. Ті нахилилися до нього, щоб краще почути.
 – Хто був за кермом? – простогнав він.
 – Дедушка! – спокійно відповів Васнєцов-Паваротті. Водій поглянув на «дедушку», і це його доконало
 остаточно. Він зомлів.
 Його поклали у злегка прим'яту «Победу», врочисто подякували своїй машині й усій радянській індустрії, що не шкодувала на автомобілебудування надійного металу, зробили маленький обшук у машині нападника, знайшли там кілька листівок М.Разіна (з однієї було зроблено «кульочок» для ще не лузаного насіння, а з другої – «кульочок» для вже розлузаного) і відвезли потерпілого до лікарні, де йому поставили діагноз «струс мозку».
 З міліцією вирішили не зв'язуватися, а слідство вести самостійно. Тим паче, що Варфоломійович упізнав водія. Це був племінник М.Разіна – Костя Разін, по-вуличному, «Крейзін». Він працював в автосервісі й відзначався вкрай розбишацьким і нахабним характером. Із численних пригод Крейзін виплутувався за допомогою свого дядечка. Отже, тепер, на виборах, настав його час віддячити дядечкові.
 Пізно вночі малинова «Победа» під'їхала до будиночка Тетяни Горошко, щоб здати «цілим і неушкодженим» дідуся. Коли зайшли у вітальню, то застали там Ідею Іванівну і Тетяну за великим круглим столом із зеленою оксамитовою скатертиною за розкладанням пасьянсу. В кріслі-гойдалці спав дядечко Гіві і пронизував кімнату різними переливами хропіння. Тьотя Роза і дядя Боря, очевидно, вже міцно спали. Дві жінки навіть голів не підвели і, не відриваючи поглядів від карт, спитали без емоцій:
 – Чого так пізно?
 – Сталася пригода.
 Чоловіки почали навперейми описувати вечірні й нічні події. Вони все говорили, говорили, однак жінки, мов загіпнотизовані, втупилися в карти. Чоловіки вже почали були хвилюватися: може, жінкам хтось підсипав у їжу паралітичний порошок. Проте через деякий час жінки полегшено зітхнули: «Зійшовся!», маючи на увазі пасьянс. Вони підняли свої червоні від напруги очі і з неприхованою цікавістю стали слухати напівп'яних чоловіків.
 Тетяна, побачивши дідуся, злякалася, що він іще не спить у таку пізню годину, тож заметушилася:
 – Ходімо, дідусю, я тебе вкладу і казочку розповім! На що ображений дідусь відмовив згорда:
 – Я що тобі: мала дитина, чи що? Вражена Тетяна тоді непевно спитала:
 – Може, тобі звільнити крісло-гойдалку?
 На що дідусь махнув рукою і сказав з абсолютно світлим
 поглядом:
 – Не треба будити чоловіка, він так солодко спить!
 Дядечко Ґіві на підтвердження останніх слів викрутив таку химерну хропушку, що всі аж покотилися зі сміху.
 Усі, крім Тетяни Горошко. Вона все ще розгублено Дивилася на дідуся.
 – Дідусю, тобі не погано? – схвильована спитала вона.
 – Мені добре, мені дуже добре!
 Щоб підтвердити ці слова, чоловіки стали розповідати, Що вичудив Тетянин дідусь на перегонах з Крейзіним. Тетяна уважно слухала, а потім сказала:
 – Та він же був заслуженим винахідником, авіаконструктором, автоконструктором, а також неперевершеним гонщиком.
 – Чому був? – образився дідусь.
 – Вибач, дідусю… – почервоніла Тетяна. – Ну, що робимо? – звернулася вона до всіх присутніх.
 – Зараз розбігаємося, – сказав Варфоломійович, – гарненько спимо, бо завтра виступ на обласному телебаченні.
 Варфоломійович, Пашка і Васнецов-Паваротті стали збиратися до своєї землянки. Ідея Іванівна поцілувала сина і шепнула йому на вухо: «Вона справжній ізмарагд!», маючи на увазі Тетяну Горошко. – «Іди, поцілуй їй руку, скажи що-небудь приємне!» – «А що приємне?» – так само тихо спитав її синок.
 – «Ну, скажи, що ти останнім часом не можеш спати, все думаєш про неї…»
 Тесть із зятем пішли вперед, а Павло Іванович затримався з Тетяною в коридорі.
 – Тетянко, – тихо сказав він їй. – Останнім часом я не можу спати, все думаю про Вас!
 – А я про Вас, – пропищала вона.
 Павло Іванович відчув, що вона ще чогось чекає від нього. Але від мами більше інструкцій не було. Ба ні, була. Треба поцілувати ручку.
 Він став шукати в темряві її руку. А в цей час його у вухо ошпарив гарячий поцілунок. Павло Іванович заплющив очі й відчув невкротиме бажання опинитися на високому м'якому ліжечку з червоними рожами і зеленим лапатим листям, вишиваними хрестиком. І неодмінно над головою мають плавати лебеді на плюшевому килимочку…
 В обласний центр вирішили їхати на мерседесі дядечка Ґіві, а малинова «Победа» їхатиме далеко попереду, граючи роль «приманки», якщо хтось надумається ще раз зазіхнути на життя кандидата в депутати. В ній сидів дідусь за кермом і безстрашний Паваротті зі своїм тестем. Ті кадри якось надто безтурботно поставилися до вчорашнього інциденту і немовби хотіли було спровокувати ще один. Однак на дорозі нічого не сталося. Очевидно, їхній невидимий супротивник вирішив піти іншим шляхом. Варфоломійович насторожився: чи не надумає Разін у прямому ефірі ляпнути якусь гидоту. Бо сьогодні – п'ятниця і останній день, коли дозволено агітувати, тож, якщо що, то вони не зможуть змити пляму ганьби з Пашки.
 Тим часом у мерседесі їхали: за кермом – дядечко Ґіві, поряд – Ідея Іванівна, а ззаду – Тетяна Горошко і Пашка.
 – Ма, що їм казати? – маючи на увазі під «їм», звичайно ж, телеглядачів.
 – А ти що, досі нічого не надумав?
 – Нічогісінько. Я в шоці. Це ж прямий ефір!
 – Скільки у нас часу на виступ?
 – П'ять хвилин.
 – Значить так, – зосередилася Ідея Іванівна, – ключові моменти виступу: звертання і прощальні побажання. У середині має бути щось гіпнотичне і дуже тепле.
 – Ма, давай без теорії…
 – У звертанні ти повинен вжити слово «мої». І сказати це дуже інтимно. Дуже проникливо.
 – Мої… – прошепотів з почуттям Павло Іванович. І вийшло це в нього аж надто інтимно.
 – Дарагой, Павлик, в тэбэ наканец прарезался чувство юмора! – засміявся за кермом дядечко Ґіві.
 Тим часом мамочка продовжувала лекцію:
 – У кінці варто пожартувати, щось на кшталт: «Бажаю Вам щасливо пережити стихійне лихо, яке називається «вибори»…»
 Усі пасажири «Мерседеса» захіхікали.
 – Ти серйозно, ма? – про всяк випадок спитав Пашка.
 – Аж надто серйозно, – відповіла та. – І не думай не послухатися.
 – Ясно. А чим їх гіпнотизувати?
 – Як чим? – здивувалася Ідея Іванівна. – А тим, що ти найкращий. Пригадуєш Карлсона, що жив на даху? Він був найкращим споживачем булочок, найкращим дратуваль-ником хатніх цапів, найкращим викидачем вазонів із вікна…
 – Ма, ну, будь ласка, не відволікайся на Карлсонів. Зосередься на мені.
 – Синок, у тебе має бути образне, асоціативне мислення. Тому я тобі й згадала про Карлсона. А ти – той, на кого твої виборці чекали все своє життя…
 – Як усе просто… А чи вони самі знають про це?
 – А ти навіюй, навіюй, гіпнотизуй… І ще одне, – продовжила безцінна Пашина мамочка. – Треба увесь час наголошувати на тому, що ти – свій, що ти один із них. Для цього кілька разів повтори: «Ви знаєте мене… ви добре знаєте мене…» Під кінець промови вони повірять, що вони й справді знають тебе.
 – Дарагая, ты просто пэрсик! – промовив свою улюблену фразу дядечко Ґіві.
 Однак Ідея Іванівна навіть не прореагувала на комплімент, а із запалом продовжила.
 – І треба ще щось трансцендентне…
 – Господи, мамо, а це ще що?
 – А це те, що ти повинен їм навіяти, переконати їх, що все вже вирішено на небесах. Лише Бог – той суддя, який розсудить. А вони лиш повинні послухати в собі божий голос і не опиратися йому…
 – Как красива, чорт пабэри!
 – Ґівічок, не чортихайся, – ласкаво попрохала Ідея Іванівна і перехрестилася. – А то він з'явиться і все перепаскудить.
 – Кто, дарагая, зъявицца?
 – Ну той, рогатий, що не при хаті сказано.
 – Какой рагатый, дарагая, каму я рога наставил?
 – Господи! Та я про нечистого, цур йому!…
 – Мам, не відволікайся! – нервувався Пашка. – Поки що ти не сказала мені нічого конкретного.
 – Синочку, не нервуйся. Вже все написано в твоїй книжечці під назвою Доля. Від того, що ти сіпаєш свою мамочку, Доля не зміниться. Якщо тобі судилося бути депутатом, то ти ним будеш, навіть коли виблюєш прямо в камеру… А щоб цього не сталося, уяви себе кимось, хто подобається публіці… Скажімо, Мейсоном із «Санта-Барбари»… Ні, не Мейсоном… Він надто слизький. Може, Штірліцем? Гм-гм. Ні, не Штірліцем. Адже молодь його знає не по фільму, а по анекдотах… Ґіві, думай!
 – Дункан Мак-Лауд! – гаряче сказав дядечко Ґіві.
 – Ні, – серйозно відказала мамочка. – Дункан Мак-Лауд – безсмертний, отже, аномалія. А народ не буде голосувати за аномалію… Так, хто там у нас ще є в запасі?
 – Супермен, – сказав дядечко Ґіві.
 – Ні, супермена не любить старше покоління. А в основному воно голосуватиме.
 – Може, тоді Павка Корчагін? – чи то пожартував, чи то серйозно сказав наш молодий герой.
 – Ти б ще Павликом Морозовим зробився! – зіронізувала мамочка.
 – Дарагая, ми пачти на мэстэ, – попередив дядечко Ґіві і проникливо заспівав улюблену грузинську пісню Ідеї Іванівни. – «Цо ти сопели асеа…»
 – Ґіві, зараз не до тебе, – насупилася безцінна мама. – Щезни, Ґіві…
 – Ти что, дарагая, я же нэ Дэвид Коперфилд!
 – Ідея! – вигукнула Ідея Іванівна. – Девід Коперфільд! Синок, перед камерою уяви, що ти – Девід Коперфільд! Все буде чудово! Присягаюся дядечком Ґіві, – розреготалася мамочка і «з почуттям» ляпнула дядечка Ґіві по спині, аж той поперхнувся.
 У «Мерседесі» атмосфера пожвавилася. Нашому молодому герою ідея від Ідеї також сподобалася, оскільки не раз чув від Варфоломійовича це ж саме порівняння.
 Так, за тим і за сим мерседес під'їхав до будинку обласного телебачення. У спеціальному залі зібралися всі кандидати в депутати. Атмосфера була нервовою. Всі поглядали один на одного специфічними поглядами. Специфічність тих поглядів можна порівняти із поглядами батьків учнів одинадцятих класів, які зустрілися на святі останнього дзвоника, тобто перед випускними іспитами. Ось, наприклад, вітається мама учениці Н. з мамою учениці В. Вони на повний рот посміхаються одна одній і сюсюкають: «Ой, яка ваша Катюша розумничка! Ой вона просто прєлєсть!» – «Ой, а яка ж красунечка ваша Нелюша!». А в душі одна думає: «От, падлюка! її донечка все життя була трієчницею, а за місяць до екзаменів стала срібною медалісткою. Тьху!» А тим часом мама другої і собі думає: «Щастить же декому: я тут плачу по двадцять доларів за урок кожному вчителеві і п'ятдесят доларів за те, щоб доця вивчила один білет на іспит і його ж і витягнула, а це стерво в діамантових сережках ходить! Жаднюга! І одного долара вчителям жаліє!»
 Варфоломійомич, примруживши очі, стежив за Разіним. До того підійшов помічник і всунув йому в руки папірця. Разін пробіг його очима і підступно ошкірився. Варфоломійович занюхав підвох. Разін ходив туди-сюди по залі, читаючи папірця, немов завчаючи його напам'ять. Потім запхав його в кишеню. Варфоломійович бачив біленький кутик, що виглядав з кишені і заворожено дивився на нього, намагаючись поглядом проникнути в кишеню і прочитати записку. І раптом сталося чудо. Разін засунув руку в ту ж саму кишеню, щось пошукав і нарешті витяг з неї носовичка, щоб утерти спітнілий лоб. Водночас вивалився і папірець. Варфоломійович наступив ногою на нього і непорушно стояв. А коли кандидатів стали запрошувати у студію, схопив записку і почав нервово читати. Від хвилювання літери стрибали, і слова не ліпилися в речення. Він бубонів під носа окремі фрази: «жидо-масонська ложа», «клоунада», «перевертень», «зрадник», «упир», «збоченець», «Содом і Гоморра»… До нього підступив Васнецов і теж утупився в записку.
 – Що робити, синок, що робити? – несподівано став заїкатися Варфоломійович і поглянув на зятя.
 У того на очах забриніла сльоза. Не від тексту записки. Ні. А від того, що Варфоломійович назвав його синком.
 – Папа! – ковтаючи клубок у горлі, сказав він. – Батьку! Я так давно чекав од вас цих слів!
 – Зараз не до сантиментів! – командним тоном гаркнув Варфоломійович. – Дивись сюди. Це ж бомба!
 – Согласен, бомба! – спокійно сказав Васнецов.
 – Вона ж його погубить!
 – Согласен, погубит! Только кого вы имеете в виду, папа?
 – Як кого? Пашку!
 – Вы что, папа! Работают профессионалы! Эту бумажку сочинял я!
 – Як ти? Навіщо? Ти що, з глузду з'їхав?
 – Плохо Вы обо мне думаете, папа! То есть, батьку. Ця бумажка, папірець – кінець Разіну, якщо, звичайно, він не здогадається нею знехтувати. А він не здогадається. Він просто обожнює бруд. І в ньому і захлинеться.
 Варфоломійович недовірливо розглядав зятя. Неначе бачив його уперше.
 Тим часом на моніторах з'явилася студія, в якій на стільцях у рядочок сиділи блискучі пики з круглими переляканими очима. Ті пики були втиснуті у плечі, а під напруженими підборіддями майоріли краватки, які, здавалося, душать шиї кандидатів у народні обранці.
 Кандидати виступали за алфавітом.
 Пашка виступав упевнений, усміхнений і симпатичний. Асистентки і помічниці режисерів та звукорежисерів зачаровано втупилися на нього через скляну звукоізолюючу шибку, витягуючи шиї, щоб краще роздивитися.
 І було на що. Павло Іванович пустив у хід дві свої смертельні зброї. Перша зброя – це красиві білі руки з довгими пальцями і продовгастими нігтями; ті руки й пальці своїми фанаберіями притягували до себе всі погляди глядачів, що перебували в гіпнотичному стані, немовби чекаючи, що зараз з-під пальців вигулькне карта, кролик або голуб. Друга зброя нашого молодого героя – це голос. Даю голову на відсіч, ніхто зі слухачів і глядачів не запам'ятав жодного слова із сказаного Павлом Івановичем. Запам'яталося лише почуття невагомості й зачамріла голова. Хоча заради справедливості скажемо, що на цей раз наш молодий герой не ризикував, зважаючи на те, що його виступ записується. Тож таки сказав кілька слів про те, як бачить свою місію в парламенті, про сучасну економічну ситуацію і пообіцяв стояти на варті інтересів виборців. Хоча останнього міг цілком і не обіцяти: йому і так усі вірили. Адже правду казав Варфоломійович: народ любить чесних. Щоправда, вірити народ може одному, а голосувати за іншого. Таке теж буває. І не рідко.
 Павло Іванович закінчив. Запанувала пауза. Всі продовжували заворожено дивитися на нього. Наш молодий герой зніяковів від паузи, що затяглася, і згадав про мамині рекомендації.
 – Бажаю Вам, дорогі мої виборці, успішно пережити стихійне лихо, що зветься «вибори»!
 У телестудії, а також теоретично біля екранів телевізорів, усі пробудилися від сеансу психотерапії і щиро посміялися над простим, але дуже актуальним дотепом.
 Режисер телепередачі став подавати із-за скла знаки ведучому, який теж так захопився оповіддю, що забув уставити у вухо навушник зв'язку з режисером.
 – Тепер слово надається Миколі Миколайовичу Разіну, – як Пилип з конопель протарабанив він механічно.
 Еге ж, Разіне. Не пощастило тобі виступати після Девіда Коперфільда.
 Разін закликав народ зробити правильний вибір, не піддаватися на спокусу різних самозванців, ставити на людину, яку вони знають, тобто на нього. А мета його опонента, тобто Печеніга, – не боротьба за щастя народу, а власні кар'єрис-тичні забаганки. Разін ще раз закликав народ не робити фатальної помилки, а голосувати за людину, яку вони перевірили на конкретних справах, тобто за нього.
 Якби Разін зупинився на цьому, то все виглядало б більш-менш пристойно. Як для країни пострадянського простору. Але доповідач так розійшовся, що досить невправно натякнув, що Павло Іванович Печеніг – ізраїльсько-грузинський запроданець, який має темне минуле, який хоче ошукати народ і пролізти у парламент. Це – зрадник власного народу. Це – клоун. Це упир. Це збоченець. Це Содом і Гоморра. Це…
 Здається, він перегнув палицю. І, здається, це відчули всі. І Разін також. Він несподівно замовк на півслові й став перелякано кліпати очима. В його голові проходила напружена розумова робота. Напевно, він відчув, що сам потрапив у пастку, яку так майстерно розставляв іншим. На його лобі виступили блискучі краплини.
 Пауза ставала загрозливо довгою. Разін повернув голову до ведучого і прискіпливо поглянув на нього.
 Той стрепенувся і застосував заборонений прийом, користуючись тим, що це прямий ефір:
 – Микола Разін зараз лідирує в рейтингу серед кандидатів у депутати…
 Цією фразою він розкрив свої карти прихильника М. Разіна.
 – Постривайте! – обурився Едуард Гранін. – За моїми точними підрахунками лідирує інший кандидат.
 – Ну, підрахунки бувають різні… – спробував перебити його ведучий.
 – В тому то й уся сіль. Мої підрахунки доводять…
 – Пане Гранін, ви вже вичерпали свій час! Гранін підскочив з місця й імпульсивно вигукнув:
 – Знімаю свою кандидатуру на користь Павла Пече… Однак йому вже вимкнули мікрофон.
 Камера показувала лише ведучого, що дуже красномовно намагався передати всю безмежність спектра достоїнств Миколи Разіна.
 Тут треба пояснити ситуацію з творчою телевізійною групою. Річ у тім, що всередині неї було не зовсім затишно. Нове керівництво обласної телестудії зробило чистку кадрів, поповнивши лави молодим прогресивним поколінням. Проте старого зубра, заслуженого журналіста України Василя Івановича Бренчика, тобто нашого ведучого, неможливо було потурити, ба навіть зрушити з місця на міліметр. Тож він продовжував добротно робити свою справу в найкращих радянських традиціях. Неважко було вичислити, що він був тієї самої крові – крові членів партії влади, – що й М. Разін, якого він вихваляв, відбираючи цінний час прямого ефіру.
 Режисер – тобто представник молодого прогресивного покоління – через скло показав ведучому дуже непристойний жест. Проте «морський вовк» навіть оком не змигнув, навіть не удостоїв уваги «пацаньонка».
 Кандидати в депутати сиділи з круглими очима, обливаючись потом, не наважуючись збунтуватись проти кричущої несправедливості.
 Нарешті звукорежисер – молодий демократ обласного масштабу – вимкнув мікрофон ведучому. Так просто. Від почуття справедливості, яке в ньому озвалося. Водночас з вимкненим мікрофоном режисер переключив камеру на загальний план. Ведучий, побачивши, що він не в кадрі і не в звуці, з виряченими очима поглянув нищівним поглядом у бік звукорежисера. Молодий демократ-звукорежисер «наклав у штани» і моментально включив йому мікрофон. І тут сталася «неув'язочка». Ведучий Василь Іванович Бренчик, думаючи, що мікрофон вимкнений, закричав на повний голос: – Включи мікрофон, баран!!!
 Майже одночасно з цим режисер переключив камеру на крупний план ведучого.
 Так що вийшла, м'яко кажучи, конфузна ситуація, яка на телеекрані виглядала так:
 Заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик спершу дуже переконливо люб'язно переконував своїм солодким голосом, як важливо, щоб при владі були саме правильні люди. Бо неправильні люди в парламенті зовсім неправильно себе поводять, дозволяють собі говорити неправильні речі, приймають неправильні закони. Саме тому, як ніколи раніше, потрібно зараз вибрати правильну людину в кожному окрузі. А правильна людина – це людина, яка вже зарекомендувала себе правильною поведінкою на престолі влади.
 І поки глядач напружено думав над тим, що значить слово «правильний» в устах відомого в області сивого журналіста, зненацька зник його солодкий голос. Потім різко сам Василь Іванович став маленьким-премаленьким, доки зовсім не зник. Поки слухачі збентежено спостерігали за химерами прямого ефіру, зненацька Василь Іванович знову став на увесь екран. Проте міна на його обличчі вже була не ангельсько-повчальною, а навпаки. Він вирячив очі й зарепетував на весь голос: «Включи мікрофон, баран!» Наївний глядач дуже здивувався. А після того, як на екрані з'явилася рожева хризантема під допотопну ностальгічну музику оркестру Поля Моріа. провінційні глядачі ще довго обговорювали екстравагантну передачу.
 А тим часом у телестудії одного обласного телецентру розігрувалася справжня трагедія, яку ви тільки можете собі уявити. Поки заслужений журналіст України Василь Іванович Бренчик розбирався зі своєю творчою групою, Разін робив «розборки» зі своїми помічниками. Згрупувалися і прихильники Печеніга. Васнєцов-Паваротті підійшов до тестя і з гордістю спитав:
 – Ну как, папа, класно получилось? Я получил кайф, а вы?
 – Не треба було цього робити, синок! – з осудом сказав той.
 – Папа, вы отстали от жизни… – намагався переконати тестя зять.
 – Ми не займаємося брудними справами…
 – Папа, если мы полезли в политику, мы уже по уши в дерьме…
 Усі, трохи розгублені, виходили з телецентру на темну вулицю на свіже повітря, бурхливо обговорюючи все, що відбувалося у студії. Ідея Іванівна настільки була вражена побаченим, що активно шукала у своїй сумочці валідол або валер'янку. При цьому зі старомодного, проте все ще елегантного ридикюля випадали різноманітні предмети: паперові носовички, швейцарський перочинний ножик, запальничка з написом «Love is internity», жувальна гумка, колода карт, помада, булавки, фотографія сина, французькі парфуми, червоний записничок, дзеркальце з пудрою, пінцет, копійки, жетони на метро… А дядечко Ґіві по черзі підіймав усе це із землі і пхав назад у сумочку.
 Павло Іванович цілувався з Тетяною Горошко в кущах, їм було добре.
 А поки Варфоломійович сварився із зятем з приводу неприпустимих методів боротьби, до них підійшли чотири здоровезні чолов'яги і почали професійно бити Васнєцова-Паваротті по пиці. У Варфоломійовича підкосилися ноги, і він осів на землю, хриплячи. Опам'ятавшись від низки ударів, Паваротті закричав добре поставленим голосом:
 – Убива-ают!
 Група підтримки Павла Печеніга кинулася на допомогу, оточила кремезних здорованів, які били Паваротті, однак усі були беззахисні і безпорадні перед стихією розправи.
 Паваротті кричав до нападників:
 – Только не по лицу!
 Професіонали скористалися підказкою і били саме по тому місцю, на яке вказала їм жертва.
 Група підтримки Павла Печеніга бігала навколо, смикала здорованів за піджаки, кричала-верещала. Ідея Іванівна била по головах міліціонерів своїм ридикюлем, Тетяна Горошко дряпала спину одному з чолов'яг, а дядечко Ґіві давав своєю короткою, проте також кремезною ніжкою підзадники. Однак їхні зусилля були такими мізерними порівняно з кільцем чоловічих спин, що це виглядало просто смішно. А Павло Іванович з молодечою спритністю і кмітливістю побіг до телецентру за підтримкою, внаслідок чого на вулиці опинилася група молодих репортерів – стажерів із столичного Інституту журналістики, які, «не відходячи від каси», стали відразу ж знімати все на камеру.
 Нахабних стажерів-журналістів оточила та сама група кремезних чоловіків-нападників і стала чемно переконувати віддати камеру. Молодих столичних стажерів переконати було неможливо. Вони, відкрито насміхаючись над місцевою мафією, безстрашно відгавкувалися на своєму жаргоні і не здавалися. Вони збилися в тісну купку і сховали камеру поміж себе. Кільце кремезних чоловіків навколо молодих студентів-журналістів безжально звужувалося.
 Молодим безстрашним борцям за свободу слова і демократію таки довелося б віддати камеру, якби зненацька не почувся різкий скрегіт гальм. Білий мерседес дядечка Ґіві різко загальмував впритул біля самісінького м'якого місця одного із кремезних чоловіків. Нападники обернулися. Грузинський джигіт засліпив їх фарами і гукнув на повний голос:
 – Эй, тэлэвизиёнщики! Бистра в машину!
 Стажери, скориставшись ситуацією, швидко завалили в мере, а дядечко Ґіві майстерно розвернувся майже на місці і рвонув у напрямку до столиці…
 Ви розумієте, дорогі мої читачі, що запахло паленим.
 Однак, – хочу вас запевнити, – запах паленого – це не найгірший запах у цьому житті. Мабуть, багато хто з вас, дорогі мої друзі, полюбляє запах шашличка або шкірочку з сала зі смаком паленої соломки чи ще щось на зразок цього. Так само екстремалам, якими ми можемо сміливо назвати всіх, хто бере участь у виборах, до вподоби запах паленого. Цей запах належить до порядку адреналіномістких.
 Коли Васнєцова-Паваротті друзі садовили в малинову «Победу», він був далеко не пригніченим. Якраз навпаки. У
 нього був стан, неначе він щойно покатався на американських гірках у луна-парку. Визначний співак кричав «Сволочи!». Проте ці, як на нас, грубі слова не змогли замаскувати його радості. Він отримав моральне і, як не дивно, фізичне задоволення від пригоди. Є такий тип людей. А вас, дорогі мої друзі, ніколи не відвідувало відчуття дикої насолоди через те, що ви допекли комусь до гарячого? Мене, наприклад, ні. Тому мені дивно, чому так радіє цілком інтелігентний чоловік, улюблений співак і взагалі красень-мужчина.
 Кремезні чолов'яги, які, як нам видається, були працівниками певних органів, тим часом викликали когось по рації і передавали номер та інші прикмети білого мерседеса дядечка Ґіві. Однак, як з'ясується пізніше, природна грузинська кмітливість спрацює і тут: дядечко Ґіві повезе студентів-журналістів на вокзал і купить їм квитки в СВ, а не буде ризикувати їхнім і своїм життям на трасі до столиці, де їх на кожному кроці зупинятиме ДАІ.
 Наші друзі на малиновій «Побєді» поїхали у своє провінційне містечко зализувати рани. Васнєцову-Паваротті наклали шви і привезли до дружини. І у хаті Варфоломійовича почав розігруватися спектакаль, за сценарієм якого молодий (ну, може, не надто молодий, однак іще цілком соковитий) поранений герой із благородною сивиною на скронях закохується у дівчину (ну, може, і не дівчину, а високошановну пані у розквіті сил), яка його доглядає; любов виявляється взаємною; однак вони любляться в секреті від її суворих батьків, які, проте, не настільки дурні, щоб про це не здогадатися.
 А тим часом Павло Іванович Печеніг після тривалих наполягань своєї улюбленої матінки і лекцій про те, що найкращим допінгом на будь-яких перегонах є саме природний допінг, поїхав ночувати не до Варфоломійовича в землянку, а до Тетяни Горошко. Якраз на те саме металеве ліжко із сіткою, з вишитими хрестиком рожами, на високі подушки, на м'які перини, до лебедів, до Ромео і Джульєтти…
 Оце, дорогі мої, треба було б у цьому місці описати, як усе відбувалося. Але мені, чесно кажучи, якось невдобно. Чи то слів бракує, чи аскетичне виховання не дозволяє. Так що
 знову ж таки, як казав незабутній дідусь Панас, вмощуйтеся зручненько, заплющуйте очки і самі уявляйте, як усе було. А щоб вам було легше фантазувати, накину кілька штрихів.
 Ідея Іванівна пішла у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і ввімкнула на повний голос відеозапис телепередачі зустрічі кандидатів у депутати, здійснений тьотею Розою і дядею Борею. Природно, вона про все здогадувалася.
 А ось хвацький дідусь, здається, теж про все здогадався. Він приставляв до стінки фонендоскоп, намагаючись почути звуки із сусідньої кімнати. Аж надто примітивний засіб до підслуховування, очевидно, не дав ніяких результатів, позаяк дідусь вийшов у коридор і став заглядати у шпарину. Йому зовсім не сподобалося побачене. Він увірвався у велику кімнату із зеленою скатертиною і зеленим абажуром і, трясучись, заверещав:
 – А ви знаєте?… Поки ви тут ось теє, вони там теє…
 – Ну хай собі теє… – награно байдуже сказала Ідея Іванівна.
 – Ні! Ви навіть не уявляєте!… – пирснув слиною дідусь.
 – Я якраз добре уявляю…! – сердито сказала Ідея Іванівна.
 – Ні! Якраз ви не уявляєте! Вони теє… – не здавався дідусь.
 – Послухайте, Антоне Петровичу! Вашій онучці стільки років, що вам треба було б радіти з цього приводу… – двозначно сказала мама нашого молодого героя.
 – А що я вам кажу: вони ж там у тетрис грають!!!
 – Що? – підскочила на місці, мов обпечена, Ідея Іванівна. – Я їм зараз покажу тетрис! – гнівно вигукнула вона і побігла прямісінько до дверей Тетяни Горошко і шарпнула їх з усієї сили.
 На порозі вона закам'яніла, потихеньку прикрила двері й навшпиньки пішла геть.
 – Ну й дєдушка, – крізь зуби процідила вона. – Тетрис йому вже ввижається… Сідайте на своє місце, Антоне Петровичу, будемо на нашого Пашку милуватися! – і силою посадила його на крісло-гойдалку.
 Тьотя Роза і дядя Боря, звичайно, все зрозуміли. Однак як люди дуже виховані, вони не подали й знаку. Вони продовжували дивитися запис прямого ефіру і коментувати його.
 – Ой! Ваш Павлик, Ідеєчко, так красіво говорить, правда, Борю?
 – Правда, Розочко!
 – Як по писаному! Такий розумний наш Павлик, правда, Боречко?
 – Правда, Розочко!
 – А мова, мова! Так і ллється. Ви, Ідеєчко, – щаслива мати! До речі, а тетрис у вас з музикою? – немовби між іншим поцікавилася тьотя Роза.
 – З музикою, – неначе не зрозуміла натяку Ідея Іванівна.
 – Ага, з музикою, – кивнула тьотя Роза. – 3 музикою – це добре. Ой, подивись, Боречко, як він гарно посміхнувся! Куколка ти моя! До речі, Ідеєчко, а скільки швидкостей в цьому тетрисі?
 – Не рахувала, Розочко!
 – Ви маєте рацію, Ідеєчко! Шо його рахувати! Ні, ти тільки подивись, Борю, який наглючий цей ведучий!
 – Бачу, Розочко!
 – Яка безпардонність! Фі! У нас в Ізраїлі до такого б не допустили! До речі, Ідеєчко, чого вони там так довго грають у тетрис?
 – Загралися, Розочко.
 – Не інакше, як сподобалося. Правда, Борю?
 – Правда, Розочко.
 – Ідеєчко, – загадково промовила тьотя Роза, – тільки, будь ласка, не ображайтесь. Я хочу Вас спитати: а Ви з Ґіві граєте у тетрис?
 Тут Ідея Іванівна не витримала і голосно розреготалася:
 – Граємо, Розочко, граємо!
 – А часто, Ідеєчко?
 – Як коли, – ухилилася від точної відповіді Ідея Іванівна. Тьотя Роза замислилася, а потім сказала:
 – Ви ж не образитеся, Ідеєчко, якщо я Вас іще щось спитаю?
 – Питайте, Розочко!
 – А грузини так само грають у тетрис, як і ми?
 – Хто ми?
 – Ну, ви і ми…
 – Так само! Тільки трохи темпераментніше. Розочка повернулася до Борі:
 – Бачиш, Борю, як люди грають у тетрис! Дядя Боря промовчав.
 – Ідеєчко, підіть на кухню і підсмажте молодим курочку! Мій Боря, коли награється у тетрис, то так їсти хоче. Я йому завжди курочку смажу!
 – Гарна ідея! – сказала Ідея Іванівна, і дві жінки, сміючись, пішли на кухню готувати курочку.
 Незабаром прийшов дядечко Ґіві – веселий і дотепний. Він налив собі шампанського. Трохи випив, а решту вилив собі на голову і розсміявся.
 Але цього йому виявилося мало. Він закрив рукою пляшку, збовтав її і полив шампанським Ідею Іванівну і тьотю Розу.
 – Ти що, зовсім…? – обурилася Ідея Іванівна. І не від того, що стояла вся мокра. – Ти хочеш наврочити?
 – Нэт, нэ хачу!
 – Не можна радіти напередодні такого відповідального дня!
 – А что мне дэлать, а?
 – Что мне дэлать, что мне дэлать! – перекривила його Ідея Іванівна. – Сядь на місце і переживай!
 – Понял, дарагая! – слухняно сказав дядечко Ґіві й зібрався був вийти, як тут у кухню увійшов наш молодий герой.
 На нього прискіпливо втупилися три пари очей.
 – Що таке? – засоромився той. – Чого ви всі на мене так дивитесь?
 – їсти хочеш? – обережно спитала Ідея Іванівна.
 – Хочу, – сказав наш молодий герой.
 – Курочку будеш? – так само обережно перепитала мама.
 – Буду! – згодився син.
 Тут дядечко Ґіві, який не підозрював про те, що відбулося з його улюбленим Павликом, обурився:
 – Павлык, кушать на ночь очэнь врэдно!
 Ідея Іванівна стала настирливо виштовхувати дядечка Ґіві з кухні.
 – Что такое, дарагая?
 – Іди собі, іди. На добраніч, спати час!
 – Что такое, ти пачему мэня виганяешь?
 – Іди, – я сказала! – гаркнула вона таким тоном, що дядечко Ґіві поспішив дати задній хід.
 – Ухажу, ухажу, толка нэ пэрэживай! – позадкував із кухні дядечко Ґіві.
 Ідея Іванівна і тьотя Роза замилувано дивилися на те, як їхній улюбленець поїдає, можна сказати, пожирає курочку. І тут Ідея Іванівна з жахом згадала:
 – А як же Тетяна? Може… Може, вона хоче курочки?
 – Нє-а! – з повним ротом відмовив Павло. – Вона вже спить!
 Ідея Іванівна з тьотею Розою навшпиньки прокралися до кімнатки з металевим ліжком і червоними рожами і заглянули в неї.
 Дорогі мої читачі! Як би це вам популярніше пояснити?…
 Вам не доводилося спостерігати за тим, як плавно пливе риба поміж водоростями… Ні, не так. Ви бачили коли-небудь щойно витягнену кісточку з авокадо? А не пробували її кинути у склянку з водою?… Ще не те… Можливо, так: ви коли-небудь бачили, як гойдається на хвилях буйок із чайкою нагорі?… Ні, краще так: ви бачили знамениті «текучі» годинники Сальвадора Далі?… Га? Так ось.
 Тетяна спала й усміхалася. Без подушки. А велика подушка з вишиваною вставкою лежала на підлозі. Молода жінка мала вигляд точнісінько як текучий годинник Сальвадора Далі.
 Ідея Іванівна змахнула сльозу з очей і з почуттям виконаного материнського обов'язку пішла до своєї кімнатки. До дядечка Ґіві. Можливо, щоб також пограти в тетрис, щоб потім з таким самим обличчям заснути. Але про це ніхто не знає напевне. Бо за нею ніхто не підглядав у шпарину.
 Народжувалася передвиборча субота. Коли не можна агітувати. Вирішили відіспатися. На обід зібралися за великим столом у домі Варфоломійовича. Його дружина зготувала смачний обід. Коли сіли за стіл парочками, відразу виникла підозра, що цієї ночі всі, ну, принаймні, майже всі грали у тетрис. З одного боку стола сиділа пара голубків, що ніжно схилили голівки докупки. Це був Васнєцов-Паваротті і Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна. Павло Іванович Печеніг з Тетяною Горошко сиділи трохи поодаль, мов засватані, немов соромлячись того, що сталося цієї ночі. Дядечко Ґіві час від часу душив в обіймах Ідею Іванівну, публічність цього вияву любові її трохи бентежила, тож вона активно боронилася. Дядя Боря тримав в одній руці руку тьоті Рози, а другою погладжував її руку згори. Словом, ідилія та й годі. Один Варфоломійович, здається, не грав у тетрис цієї ночі, а напружено обмірковував ситуацію.
 Час від часу дзеленчав телефон, Варфоломійович підскакував до нього, мов ошпарений і нервово обговорював різні новини. Дзвонили активісти виборчого штабу і переповідали плітки. Кожна плітка викликала в ньому масу негативних емоцій, які він намагався вилити на обідаючих. Проте мирна обстановка за столом якось дисонансувала зі специфічним збудженням довіреної особи Павла Івановича Печеніга. Ніхто всерйоз не сприймав інформацію про те, що Разін справив глибокий вплив на робітників найбільшого в області підприємства; про те, що групка пенсіонерів відкололася від прихильників Печеніга і приєдналася до групи підтримки Смирнова; про те, що Колосальний якось активізувався після того, як на округ приїхав голова найчисленнішої правої партії агітувати за нього, і багато-багато інших речей. Знаєте, мої любі читачі, той стан утоми, коли стає все байдужим? Ось приблизно в такому стані й перебували члени виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
 Розмова за столом відійшла далеко від теми виборів. Щоправда, двічі і їм довелося понервувати. Однак зовсім недовго. Перший раз тоді, коли з'ясувалося, що, виявляється, треба було б на кожній виборчій дільниці поставити двох спостерігачів. Недосвідчені політики-аматори якось і не здогадалися про це, поки не подзвонила одна активістка й не запропонувала свої послуги. Група підтримки спершу
 перелякалася, що не врахувала такий важливий момент, проте згодом, продискутувавши не більше двадцяти хвилин, заспокоїлася, дійшовши висновку, що представники двох уламків двох опозиційних партій будуть наглядати за підрахунками й один за одним з особливою ревністю.
 Удруге переполох знявся, коли ще одна активістка подзвонила й повідомила, що М. Разіна сьогодні бачили на базарі. Він бесідував з народом.
 Що робити? Писати кляузу у виборчу комісію за порушення закону про вибори? Однак чи то настрій був не той, чи зрозуміло було, що в окружній комісії зроблять усе, щоб не дати розголосу цій справі, вирішили не заїдатися і не псувати собі настрій. Проголосували всі «за», один Варфоломійович – «проти». Його умовляли не нервуватися, а спокійно перетравити чудовий обід. А Ідея Іванівна взагалі подала ідею відключити телефон. Слава богу, вона додумалася подати цю ідею не Варфоломійовичу, а його дружині на вушко. Що було виконано з глибокою конспіративною майстерністю.
 Варфоломійович дуже дивно їв. Тарілка в нього лишалася повною, проте звуки брязкання і скреготання столових приборів об сервіз примушували здригатися навіть тих, хто мав найміцніші нерви. На що Ідея Іванівна як лікар порадила на вушко дружині Варфоломійовича заварити чоловікові заспокійливий чай. Травки довго не діяли на старого ветерана. Ідея Іванівна подумала було, що треба б підсипати в чай щось міцніше, проте десь через годину Варфоломійович стих.
 Колективна трапеза зближує людей. Це не секрет. Навіть у племенах тубільців спорідненість по їжі є набагато важливішою, аніж біологічна. І, треба сказати, вони таки мають рацію, ці тубільці. По собі знаю: сідаєш за стіл із чужими людьми, а встаєш – з рідними. Досі найважливіші бізнесові угоди укладаються за бізнес-ланчами, а найважливіші політичні угоди – на фуршетах. Ось і вони сиділи – такі близькі й рідні. Сиділи і їли. їли й ріднилися.
 В усіх був досить непоганий настрій. Чомусь ніхто не сумнівався у прихильності долі, у близькості перемоги. Навіть нервовий Варфоломійович – і той, здається, більше інсценував дражливість і незадоволення, аніж насправді був таким.
 Тож спочатку ніхто навіть не звернув уваги на специфічний вираз обличчя свого молодого улюбленця – Павла Івановича Печеніга. А хто й звернув – усе списав на важливу в його житті подію, що сталася цієї ночі.
 Однак наш молодий герой усе похмурнів і похмурнів, а в найвідповідальніший момент – а саме під час десерту – досить рішуче оголосив:
 – Я знімаю свою кандидатуру. Ніхто нічого не зрозумів:
 – Що? – в один голос перепитали всі.
 – Я не хочу балотуватися.
 Після хвилини мовчанки всі, знову ж таки в один голос, затарабанили:
 – Що це тобі стукнуло в голову?
 – Чого?
 – Як ти можеш, коли перемога на носі?
 – Не переймайся, це нерви!
 – Пашок, не роби цього! Заради мене!
 – Іди проспися!
 – Поміряйте йому темперетуру!
 Не має навіть значення, кому належала яка фраза. Головне, що за столом стало дуже гаряче. Навіть торт «П'яна вишня» – гордість господині – не справив належного враження.
 Павло Іванович підвівся з-за столу і рішучим кроком рушив до виходу.
 Жіноцтво заверещало, а чоловіки схопилися з місць і перегородили вихід. Павло Іванович мужньо боровся, однак оборона вхідних дверей була не менш героїчною, аніж оборона Дніпра.
 – Пустіть мене! Пустіть! – намагався підвищити голос Печеніг, однак йому це не вдавалося. Після п'ятихвилинної сутички наш молодий герой безсило впав на диван і закрив обличчя руками.
 У кімнаті запанувала тиша. Чоловіки про всяк випадок не сідали на місця, а стояли напоготові, щоб у будь-який момент вступити в нерівний (як для Пашки) бій.
 Здається, Павло Іванович уже не збирався бунтувати проти більшості.
 Мовчанка тривала досить довго. Тишу порушила тьотя Роза, яка з притаманною їй делікатністю сказала:
 – Ніколи б не подумала, що гра в тетрис так може вплинути на психіку.
 Усі звернули свої погляди на Тетяну Горошко. В них можна було прочитати німе запитання, осуд, нерозуміння і різні подібні емоції.
 Однак вона й без того палала, як комуністичний стяг.
 Не знаю, чим би закінчилося те споглядання, якби не озвався наш молодий герой:
 – Що я роблю? Куди я пхаюся? Хіба воно моє? Який з мене політик? Я хочу жити нормальним життям. Не боротися ні з разіними, ні з мразіними. Не розігрувати роль спасителя! Я хочу любити, жити в маленькому провінційному містечку, виховувати дітей, вирощувати груші і щороку робити консервації.
 У кімнаті панувала тиша. Лише дідусь спокійно плямкав.
 Присутні напружено вдумувалися у сказані слова, але ніхто нічого не розумів. Бо перебували не на тій хвилі.
 Наш молодий герой, побачивши в очах оточуючих прірву нерозуміння, продовжив свою думку:
 – А вечорами хочу читати книги…
 – … і дивитися телевізор… – непевно додала Ідея Іванівна.
 – Так! Уяви собі: і дивитися телевізор!
 – … лежачи на дивані в піжамі… – обережно продовжила гру Ідея Іванівна.
 – Чому обов'язково в піжамі? – чомусь образився Павло Іванович. – Можна і в халаті!
 – А можна і в сімейних трусах! – іронічно зазначила мамочка.
 – А що поганого в сімейних трусах?
 Після цієї фрази Павло Іванович підхопився з дивана і повторив спробу взяття живої фортеці. Спроба знову виявилася невдалою.
 Ось тут, мушу зазначити, любий читачу, Ідея Іванівна абсолютно не має рації. А й справді! Що поганого в сімейних трусах? Зараз випускають такі гарні екземпляри – просто чудо! Наприклад, купуючи своєму чоловікові труси із Сайта Клаусами і зеленими ялиночками, жінка може бути цілком певна, що він у них до коханки не піде. Це ж вирішення стількох сімейних проблем! Так що я зовсім не розумію іронії Ідеї Іванівни. Цікаво, до речі, а що дядечко Ґіві носить замість сімейних трусів?
 Це саме питання, здається, дуже схвилювало самого дядечка Ґіві. Бо він теж дуже прискіпливо дивився на свою кохану:
 – Дарагая, при чем здэсь симэйные трусы? Если ты против их, зачэм ты мнэ ых дарышь?
 – Ґівічок, справа не в трусах, а в принципі! Я його народила і виховала не для обивательства!
 – Ага! – не на жарт образився дядечко Ґіві. – Значит, я абивател!
 – Ні, ти мене неправильно зрозумів… – зам'ялася жінка.
 – Я всё правилна зразумэл.
 – Ну добре, я погарячкувала! Беру свої слова назад! Але дядечко Ґіві ходив по кімнаті навколо столу й обурено
 говорив грузинською мовою.
 Ідея Іванівна стала покірною-препокірною. Це дало повий поштовх Павлові Івановичу.
 – Я ненавиджу цю брудну справу – політику! Я ненавиджу брехати, обманювати, зраджувати. Я хочу бути, як ви. Кожен з вас має свою справу, має спокійну совість, має незаплямовану честь. На що ви мене штовхаєте?
 – А ти будеш чесним політиком… – непевно сказав Варфоломійович.
 – Такого не буває. Не-бу-ва-є! Тобто, звичайно, буває… Але такі політики неживучі. Вони не можуть вижити, бо грають не за правилами…
 Знову запала мовчанка. Аудиторія, очевидно, не була готова до дискусії на цю тему. Адже це, по суті, важлива філософська і моральна тема. Людям не притаманне бажання розмірковувати про такі речі. Кожен став порпатися у своїй душі, поставивши собі особисте запитання: чому саме він хоче, щоб Пашка став депутатом? Бачити його по телевізору? Споглядати його на вершечку слави? Наблизитися завдяки Пашці до бомонду, еліти, олімпу? Розв'язати свої давно наболілі проблеми?… Пхе… Все це мало не дуже привабливий вигляд.
 Усі розмірковували і мовчали. Крім дідуся, який спокійно плямкав.
 Питання і справді цікаве, дорогі мої читачі: з якого дива звичайні люди стають політиками? І взагалі, чому за професією політика закріпилася така погана слава? Ось, наприклад, лікар – то він рятує життя людей. А політик? Хіба він не рятує долі людей? В усякому разі, він переконаний в цьому. Як і хірург, який переконаний, що лише відкарнавши щось, він врятує життя людині. Обидва можуть помилятися. І дуже часто це роблять. Але це не може заперечувати права на існування ні лікарів, ні політиків.
 Чи існує такий дар божий керувати долями людей, подібно до дару малювати, співати? Поставимо запитання інакше. Чи існує покликання виривати зуби, вирізати геморой, робити уколи, виписувати рецепти?
 А, може, тому політиків ненавидять, що вони обманюють народ? Наприклад, у країні криза, а політик каже: спокійно, все під контролем. Але ж так само лікар намагається не нервувати пацієнта. До останнього він його заспокоює: все під контролем, дорогий! Брехня не завжди є шкідливою.
 Хочу вас заспокоїти. Політика – не менш брудна штука, аніж щось інше. Негативний імідж політика в основному існує в країнах пострадянського простору. Політиків обливають брудом, принижують (поза очі, про всяк випадок), висміюють, паплюжать… І так далі. В інших же країнах політики – дуже поважні люди. Нікому не спадає на думку робити з політика монстра. А в нас спадає. Ну що ж. Така наша сумна доля.
 Поки ми оце з вами розмірковуємо про політиків, група підтримки Павла Печеніга розмірковує над іншим питанням: а на якого біса милому, інтелігентному, порядному і чесному Павлику політика. І найцікавіше те, що всі приходять до болючої, але правдивої відповіді: вона йому й не потрібна.
 Думаєте, дорогі мої друзі, що до такого висновку не приходять інші політики? Приходять, ще й як.
 І справді. Ніякого резону, щоб займатися політикою немає.
 То в чому ж справа? – спитаєте ви. Чому люди пруться в неї, вбиваючи, ганьблячися, плазуючи, втрачаючи здоров'я, честь і сім'ю? Чому?
 А я знаю. Сказати? Бо політика – це наркотик.
 Усе просто і ясно.
 Тож наші герої, прийшовши до висновку, що ніяких логічних аргументів за балотування Павла Івановича Печеніга немає, проте відмовитися від цієї божевільної ідеї не змогли.
 І тут, у цей момент, озвався дядя Боря, який досі в нашому романі все відсиджувався в тіньочку.
 – Павлику, – сказав він. – Послухай мене, старого єврея. Тока я тебе умоляю: не надо робити фойленштик! Хто тобі сказав, що ти вже депутат? Ось завтра з'ясується, що ти не ввійшов у другий тур – і все само собою розв'яжеться…
 Мила єврейська мудрість! Як часто мені, любі мої читачі, доводилося її чути, проживаючи на київському Євбазі і сидячи кілька років за одною партою з Лорою Бронфайн!
 Пашка дивився на своїх близьких, рідних, друзів і соратників і, здається, заспокоювався.
 Він звернувся до своєї дорогоцінної мамочки, яка сиділа, мов темна ніч.
 – Ти цього хочеш? Ти хочеш, щоб я балотувався?
 – Хочу, – сказала вона.
 – А ти хочеш? – звернувся він до Тетяни.
 – Хочу, – майже прошепотіла вона. Павло Іванович начебто полегшено зітхнув.
 – Ну тоді сідаймо їсти десерт!
 Усі з недовірою подивилися на нього. Павло Іванович, ні на кого не зважаючи, сів за стіл, врізав собі величезний кусень торта «П'яна вишня», налив чаю і став з апетитом це наминати. Його близькі, рідні, друзі й соратники по одному приєднувалися до нього. Через півгодини, а саме після поїдання десерту, вже всі забули про прикрий випадок. Адже торт «П'яна вишня» може підняти настрій будь-кому. Навіть тому, хто не любить солодкого. Дуже рекомендую.
 Коли від «П'яної вишні» зостався лише приємний спогад, частина чоловічого складу команди вирішила випити пива з таранькою, «щоб не було солодко в роті». Тож родичання по їжі продовжувалося. Увечері передивилися й обговорили новини, відчуваючи себе в центрі подій, а опівночі розбрелися по домівках.
 Березнева неділя (тобто день виборів) була дощова і непривітна.
 До виборчого штабу прийшли на шосту вечора. Поставили самоварчик. Жінки заходились нарізати бутербродики для членів команди, що будуть сходитися і з'їжджатися, щоб повідомити радісну або трагічну звістку з тієї чи тієї дільниці. Решта повідомлятимуть результати телефоном або взагалі не повідомлятимуть: охопити кожну виборчу дільницю під силу тільки дуже крутим.
 Найголовніша річ у день виборів – це перше повідомлення. Воно, звичайно, ще неофіційне. Як правило, воно приходить із найглухішого села, де люди почувають себе настільки відірваними від міста, що просто бояться спізнитися. Тож їхні нещасні 50 бабусь вже проголосували о десятій ранку, коли міський виборець лише розлуплює свої очі. І ось до сьомої вечора члени виборчої дільниці нудяться, ретельно спостерігають за годинниковою стрілкою, але не йдуть зі своїх постів, хіба що по одному, щоб погодувати порося або видоїти корову. О сьомій спостерігачі нарешті вмовляють голову виборчої дільниці зірвати пломбу. На тій далекій сільській виборчій дільниці кілька разів перераховують 50 голосів, щоб не дай, Боже, не помилитися. Адже від цього може залежати доля батьківщини. Потім ретельно заповнюють акт: спершу на чернетці, а потім – на чистовику. Кілька разів усе перевіряється. І тоді у виборчих штабах Печенігів, Разіних і Колосальних з'являється перша інформація.
 О, це перше повідомлення! Це щемливе, тривожне, непередбачуване, загадкове, так довго очікуване і водночас несподіване, а головне – фатальне. Воно таке безпорадне і водночас таке жорстоке, як вирок.
 Здається, на нього можна було б і не звертати уваги – адже це крапля в морі. Тьху, та й годі. Нема на що дивитися. А от і ні.
 Перше повідомлення – це знак. І від нього залежить, як усе піде далі.
 Ось і в опікуваному нами з вами, дорогі читачі, виборчому штабі політичного аматора і якоюсь мірою авантюриста озивається телефон. Усі завмирають, бо нутром відчувають: це він. Цей дзвінок не можна ні з яким сплутати. Він якось по-особливому дзвенить. Так різко і бадьоро.
 У трубці хрипить і шипить, і той, хто біля телефону, махає руками, щоб у кімнаті всі затихли. Але всі й без того мовчать, ба, навіть не дихають.
 – Алло! – кричить Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна, яку було призначено головним диспетчером. – Це хто? Закапелівка? Ну що там у вас? Що-що? Не чути! Говоріть голосніше! Так. Так. Так. Ви мені кількість голосів продиктуйте! Печеніг скільки? Сто двадцять? А Разін? Двадцять? А всього скільки? Двісті вісім? А решту голосів хто набрав? Колосальний – п'ятдесят? Не може бути! Перевірте! Все точно? Ну добре, вірю, вірю! Дякуємо!
 Народ кинувся один одному в обійми. Усі були переконані, що ця забута Богом Закапелівка – це і є той самий знак Божий.
 Через п'ять хвилин пролунав інший дзвінок. А за ним – ще і ще. І так без перерви. Картина по селах вимальовувалася приблизно однакова: Печеніг – 50 плюс-мінус десять відсотків. У гравців, тобто у членів виборчої команди, навіть почала закрадатися надія: а раптом він набере 50% і не треба буде йти на другий тур? Але намагалися вголос не обговорювати цю думку, аби не наврочити.
 Найбільшою несподіванкою було те, як багато голосів набирає Колосальний. Усім здавалося, що він – політичний труп. І знову ж помилочка. Адже вибори якраз і цікаві своєю непередбачуваністю. За це Черчіль і любив політику.
 Близько десятої подзвонив Калитка:
 – У мене всьо чьотко! 90 процентів вам забабахав! А що в інших дільницях?
 – Порядок! Стабільні 50 відсотків.
 – Ну, всього вам!
 Варфоломійович записував усе, що йому надиктовувала його Танька, переводив у проценти і коментував:
 – Село Далекий Кут – 51 відсоток. Молодці! Нас тут так гарно приймали. Чугайвітрове – 35 процентів. Ми тут не були. Ось бачите! Все логічно. Галуни. Ми тут теж не були. Тут мало б бути мало. Дивно. Аж сорок три відсотки. Чим ти, Пашко, їх береш? Коперфільдством? Що таке?! Червоне – 1 – 2 проценти. Червоне – 2 – 4 проценти! Гади! Підробка! Явна підробка! Такого просто не може бути! Пухівка – те саме! Боже, а які привітні були на зустрічах! Чорна невдячність! Хто там? Венгерка? Рідне село Разіна? Ну, тут буде завал. Це точно. От невезуха! Що ти кажеш, Танько? Венгерка – двадцять відсотків у Разіна? Ні, це неможливо! Точно двадцять? А решта? Більшість – за Колосального? І то добре. Аби не за Разіна. Нікудишній з тебе політик, Разіне, якщо тебе в рідному селі не поважають! Що далі? Пішло місто? Ну, що там місто? Погано? Що таке? Ми ж тут усе охопили! Невже фальшують? Господи! Мамо рідна! Десять відсотків? Це крах!
 Так. Місто підкачало. Не те, щоб зовсім підкачало. Просто тут голоси значно розпорошилися. Тут узяли своє і ліві уламки, і праві уламки, і комуніст багато набрав, і, як не дивно, Колосальний. А от з Разіним теж вийшла промашечка. Разін мав тут дуже малий відсоток. Адже його парафія – район, а не місто. Але в цьому було мало що втішного. Оскільки наш Печеніг теж більше тридцяти відсотків по місту не взяв. От лихо! Тут уже всі почали побоюватися за те, щоб потрапити у другий тур.
 Виборчі дільниці закрилися. Рахували, сортували, пакували, писали, підписували, ставили печатки і везли в окружну комісію.
 Атмосфера у штабі стала дуже напруженою. Варфоломійович пішов до окружної виборчої комісії як головна довірена особа.
 Решта переживала біля телефону. Підрахунки взяв на себе Дядя Боря. Пашка ходив по кімнаті й уважно слухав, що йому Доповідають.
 Тепер став надзвонювати Варфоломійович із окружної виборчої комісії. Він з мобільником дядечка Ґіві вів, можна сказати, прямий репортаж з місця подій. Причому новини чули всі, оскільки телефон увімкнули на режим «стенд бай». – Привезли бюлетені з агрофірми «Промінь». Кажуть, переміг Разін. І не дивно. Це ж його блюдолизи! Ось мікрорайон тягне мішки. Ну що там, дівчата? (Це він вже звертався до членів виборчої комісії, однак по телефону все було чути). Хто у вас переміг? Печеніг! Молодці, красунечки! А хто другий? Колосальний? Цікава ситуація! Ось якась каліка приїхала з одною фарою. Ага! Це ж наші давні друзі! Задрипанка! Що у вас, друзі? Печеніг – перший? А Разін другий? А чому мішки виваляні в грязюці? Ну, ви точнісінько як ваша назва! Все, кінець зв'язку, аби не розорити щелеповаятеля.
 Добре, що дядечко Ґіві вже спав сном праведника, уткнувшись у пухкенькі волохаті ручки. Інакше він би вмер від розриву серця, уявивши, скільки йому доведеться платити за «прямий ефір» по своєму мобільнику. Але в нього ще все попереду. Крім того, йому б дуже не сподобалося нове прізвисько.
 Тим часом Варфоломійович, зачекавши не більше п'яти хвилин, зателефонував знову.
 – Танько! Скажи їм, що, здається, Разін у паніці. Він бігає туди-сюди і наділяє кожного, хто трапиться йому під руку, крутим слівцем. А пика в нього! Пика! Умора! Ой, іде до мене. Я тікаю. Все. Кінець зв'язку.
 У штабі засікли час. Варфоломійовича вистачило рівно на п'ять хвилин. Педант та й годі.
 – Слухайте! Ви чуєте? Колосальний з Разіним зчепилися. Чуєте? Колосальний каже: «Ви брудний підлотник!» А Разін йому на те: «А ти маразматик кончений! За мною знаєш, хто стоїть? Ось подивися. Телеграма від самого другого: підтримати Разіна! На, дивись.» Зараз підійду ближче, сховаюся за колону (вже Варфоломійович). Чуєте, що Колосальний сказав: «За тобою, гнидо, стоїть другий, а за мною – вся Україна!» Ну й загнув! Кінець зв'язку! Іде автобусик із заводу
 «Серп і молот».
 У виборчому штабі – знову ж таки заради хохми – засікли час.
 – Сейчас он брякнет! – сказав Васнєцов-Паваротті через п'ять хвилин, і в той же момент задзеленчав телефон.
 – Завод проголосував за тебе, Пашок. Ти вже мене вибач, але я їм був пообіцяв, що ти укладеш контракт з китайцями на виробництво пральної машини. А ось ідуть до мене Колосальний і Разін. Уже друзі. Коли вони вже встигли? Ага, спільна халепа. Ясно. Здається, вони йдуть до мене на розборки. Що робити? Тікати? Пізно. Про всяк випадок не вимикаю телефон, будете свідками.
 – І звідки ти взявся на нашу голову, інвалід контужений? (Це був голос Разіна). Слухай, Адаме, цей сморчок нам усі плани перепаскудив. Аж руки сверблять!
 – Не треба, Миколо, не треба! Це не так робиться! (Це вже Колосальний).
 – Передай своєму стрибунцю, дєд, що йому… (погано чути).
 Довго щось шаруділо, а потім обірвався зв'язок. Через п'ять хвилин Варфоломійович подзвонив знову і сказав, що він живий. Це всіх присутніх дуже потішило.
 У такому стилі минав час.
 Настала друга година ночі. Лишилося дві дільниці, що не привезли бюлетені. Саме вони викликали найбільшу підозру: птахофабрика «Жар-птиця» і радгосп «Зоря». Це явно разінівські голоси. Чому ж так довго? Все ж і так ясно!
 Дядечко Ґіві голосно хропів. Тьотя Роза і дядя Боря довго боролися зі сном і врешті-решт, двадцять разів попросивши пробачення у всіх і побажавши удачі, пішли додому спати. За підрахунки сіла Ідея Іванівна. Тетяна Ророшко розносила чай та каву і робила бутерброди.
 Приїхала «Зоря». Так і є: Разін – 80 відсотків.
 Те саме чекали від птахофабрики, на якій у Павла Івановича Печеніга склалися досить гарні стосунки з колективом. Річ у тім, що під час його зустрічі директриса Антоніна Степанівна Качур була у відпустці. Тож недогледіла права Рука Разіна і, як подейкують, його мон амі, як між птахівницями і Павлом Івановичем розгорілася неабияка симпатія. Наш молодий герой їм дуже сподобався. Він був такий столичний, такий… ну, зовсім несхожий на їхніх Іванів та Петрів.
 А від Васнєцова-Паваротті дівчата просто мліли. Особливим успіхом у концерті користувалися «пташині» пісні:



   Іди, іди, чорна куро, додому!
   Не заважай, не заважай
   По дорозі нікому!



 Іще:



   А та кура-чубатура,
   А та кача дрібно скаче,
   А той індик-пиндик, пиндик…



 На біс викликали його славнозвісне «Сміються й плачуть солов'ї…», незважаючи на те, що солов'ї не входили до асортименту промислової продукції птахофабрики.
 Після тієї славетної зустрічі хлопці приїхали додому з ящиком курей, ящиком індичих стегенець і десятьма пакетами пташиних потрошків, з яких Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна наробила французького паштету.
 Зараз Печеніг і Васнецов-Паваротті були дуже заінтриговані. Невже ті чарівні дівчата і молодички, що так хвацько скручують голови курям, невже вони зрадять їм? Вони з нетерпінням чекали результатів голосування птахофабрики «Жар-птиця». Заради цього вони самі особисто вирушили чергувати до окружної виборчої комісії. На вулиці тупцяв і Разін. Щоправда, з охороною. Цікаво, від кого він збирається боронитися? Від Печеніга, чи що?
 Нарешті приїхав фургончик з яскравою жар-птицею. До нього підбіг Разін і відкрив передні дверцята, очевидно, очікуючи, що звідтіля вийде його мон амі з дев'яносто дев'ятьма відсотками голосів. Однак з передніх дверцят вийшла не Антоніна Степанівна, а молода птахівниця Любочка – її особливо добре запам'ятав Васнецов, який провів з нею незабутніх тридцять шість хвилин у гримерній. Молода птахівниця Люба, побачивши Разіна, не перелякалася, а скомандувала водієві:
 – Вовко! До мене!
 З машини вискочив Вовка, дуже схожий на вовка, а за ним із фургончика викотилися ще шість таких самих вовків, які стали перетягувати мішки до окружної комісії. Вовки були в синіх костюмах охоронців і з дубинками за поясом.
 Коли розгублений Разін ретирувався, Васнєцов-Паваротті тихенько підкликав до себе молоду птахівницю Любу:
 – Любочка! Любовь! Любёночек!
 Молода птахівниця стрепенулася, як пташка, і впурхнула в обійми співака. Той цілував їй маленькі пальчики з кігтиками, що звалися манікюром, не забуваючи при цьому про справу.
 – Усе в порядку, любий! Усі дівчата проголосували за Павла Івановича. Але наша мегера влаштувала нам бойкот. Погрожувала, шантажувала. Але ми не піддалися. Це була просто революція. Але ми перемогли!
 – Птичка ты моя, ненаглядная! – шепотів Васнєцов-Паваротті і в цей момент відчув непереборну потребу зараз же, негайно віддячити молодій птахівниці за досягнутий результат – і парочка десь зникла. Васнєцов-Паваротті устиг кинути Пашці на ходу:
 – Прикрой меня, дружище!
 Павло Іванович повернувся до штабу дещо розгублений. Він не знав, як дивитися в очі Тетяні Віталіївні-Фрідріхівні. Не знав, що їй сказати.
 Однак та, нічого не підозрюючи, спитала в нашого молодого героя:
 – Мій – там? – маючи на увазі, очевидно, «Васнецов – в окружній комісії?»
 Павло Іванович кивнув.
 Він довго не міг зосередитися на власних виборах, оскільки щойно збрехав. Він довго мучився. Але даремно. Парадокс подружніх зрад полягає в тому, що обманута половина дізнається про зраду найостаннішою. Якщо взагалі дізнається. Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна навіть уявити собі не могла, що в таку ніч можна скочити у гречку. Тож славетна жіноча інтуїція на цей раз не спрацювала.
 Навіть Ідея Іванівна ні про що не здогадалася. А вже вона мала нюх на такі речі. Вона активно підраховувала голоси і курила. Лічили досить натхненно й оригінально. Ідея Іванівна виписувала щось на картки розміром з гральні карти і розкладала їх, немов пасьянс, при цьому не виймаючи сигарети із зубів.
 – Слухай, синку. Якщо по правді, то ти міг би набрати 50 – 51%. Але чує моє серце, що такого не допустять. Так що готуйся до другого туру.
 – Ма, я вже видихався! Не хочу я нічого!
 – Я тобі видихаюсь! Чого нюні розпустив, як мала дитина! Ти що, каміння вергав? Чи вугілля добував? Бач, який ніжний!
 Увірвався Варфоломійович.
 – Фашисти! 49,2%. Хіба таке може бути? Ну скажіть на милість: може бути, шоб кандидат набрав 49,2%.
 – А я що казала, – процідила з цигаркою в зубах Ідея Іванівна.
 – Це вже остаточний результат? – тихо спитала Тетяна Горошко.
 – По Печенігу так. Вже все ясно. Він входить у другий тур. А хто буде другим, ще невідомо. Але то вже нас не обходить. Ходімо спати. П'ята година як-не-як.
 Додому йшли немов з роботи. Не було відчуття перемоги. Здається, всі й так знали, як усе скінчиться. Тож не сталося нічого несподіваного. Дивна ця річ – політична боротьба.
 Спали до дванадцятої. «Хлопці» – в землянці, а дівчата – по своїх хатах. Напередодні домовилися зустрітися на обід у Тетяни Горошко. Вийшли з воріт і не звернули уваги на білу службову «Волгу», що незграбно припаркувалася, загородивши півпровулочка, де стояла Варфоломійовичева хата. Побачивши Печеніга, Варфоломійовича і Васнецова, водій вискочив і послужливо відкрив усі дверцята в машині. Чоловіки ще достатньо не прокинулися, щоб помітити цей реверанс, тож поплентались по вуличці далі. Водій, розгубившись, заліз до машини і став піпікати. І це не подіяло на чоловіків. Тоді машина рушила прямо з відкритими дверцятами і стала повільно їхати, трохи випереджаючи пішоходів. Нарешті ті звернули на неї увагу. Машина спинилася. Водій знову запросив сісти.
 – Ти чого? – озвався Варфоломійович до водія.
 – Ольга Василівна вітає Павла Івановича з перемогою в першому турі.
 – Яка Ольга Василівна? Хто це? – здивувався Печеніг.
 – Як хто? Мер міста.
 Павло Іванович подумав-подумав і нарешті згадав:
 – А-а! Людина-гора? Водій закивав.
 – Дякую, – сказав Печеніг і рушив далі. Водій побіг за ним назирці.
 – Ольга Василівна віддає Вам на час другого туру свою машину і мене у водії.
 Чоловіки стали, як укопані.
 – Ого! – сказав Васнєцов-Паваротті.
 – Сідайте! – благально проканючив водій.
 Молоді чоловіки подивилися на Варфоломійовича. Той вагався. Потім махнув рукою:
 – Поїхали!
 – Только с ветерком! – весело додав Васнєцов-Паваротті.
 – Куди? – спитав водій.
 – Сделаем круг почета по городу! – наказав співак. – Ну, хто там вийшов на друге місце?
 – Колосальний.
 – Не може бути!
 – Так Ольга Василівна сказала. У чоловіків очі рогом полізли.
 – Точно Колосальний?
 – Так, а що?
 – Та так, нічо.
 У Тетяни Горошко стіл був уже накритий. Дядечко Ґіві закінчував чахохбілі й лобіо. Казкові пахощі роздирали душу і тіло.
 Мушу Вам сказати: якщо Ви не вживали грузинської їжі хоча б п'ять разів на рік, то Ви прожили своє життя марно. У цьому світі існують такі речі, як сациві, турецькі бані, спуск на гірських лижах з крутої гори, купання в гірській річці у спеку і ще одна річ, добре відома вам, дорогі читачі, якщо ви досягли повноліття. Так, це все продовжує наше життя, на відміну від тютюну, ревнивої жінки, скупого чоловіка і стресу, отриманого під час виборчої кампанії.
 Вечеря належала до розряду тих, які додають кілька годин до Вашого життєвого шляху. У дядечка Ґіві грузинські страви виходили так, що додавали цілу добу.
 Тож за столом довго не хотілося говорити про вибори. Тільки про їжу і про любов, тобто про речі одного порядку.
 Так не хотілося цього вечора говорити про щось інше, однак з «брехунця» почулося:
 – Говорить районний радіовузол. Усі зацитькали одне на одного.
 – Послухайте інформацію про вибори. Повідомляємо, що в результаті голосування Павло Іванович Печеніг набрав 49,2% голосів і вийшов у другий тур. На другому місці – Михайло Разін, що набрав 12,1% голосів. На третьому місці – Адам Колосальний, що набрав 11,9% голосів.
 За столом заойкали, забувши і про їжу, і про любов. Кому вірити? Меру міста чи районному радіовузлові?
 Ви думаєте, дорогі мої читачі: які дивні діла кояться в провінційному містечку? Якраз навпаки. Це абсолютно нормальне явище для країн пострадянського простору. Було б дивним, якби все було інакше. Якби вибори були прозорими. Якби не виникало ніякої плутанини в підрахунках. Якби не можна було маніпулювати відсотками. І так далі. Оце було б ненормальним. А в нашій ситуації все таке рідне, таке знайоме! Цей милий слов'янський безлад! Ця симпатична слов'янська неточність! Хочеш – так, не хочеш – інакше. Хоче великий чоловік з великого кабінету– чому б не зробити йому приємне? Не хоче великий чоловік з великого кабінету – навіщо його дражнити?
 Забігаючи наперед, скажемо, що інформація про другого кандидата у другий тур і про кількість відсотків, набраних кандидатами в окрузі, змінюватиметься ще тричі. Причому в усіх випадках вона буде цілком офіційною і правдоподібною. Подаватиметься вона, знову ж таки, по «брехунцю», безпардонно перериваючи концерт на замовлення слухачів.
 Урешті-решт, через кілька годин, здається, стало ясно, що в кулуарній боротьбі, яку не мали щастя бачити наші герої, таки переміг Колосальний. Команда Печеніга зітхнула з полегшенням. Все-таки чоловік інтелігентний. Не буде ні погроз, ні шантажу, ні каліцтв.
 Засумнівалася лише Ідея Іванівна. Вона скрушно похитала головою і прорекла пів сакраментальної фрази:
 – Чує моє серце…
 Однак у ту мить ЇЇ ніхто не послухав.
 Настав вечір, і дядечко Ґіві став особисто стежити за різними телевізійними каналами, де передавалися новини. Він очікував репортаж про побиття довіреної особи кандидата в депутати провінційного округу NN. Звичайно ж, його не було. Дядечко Ґіві обурювався по-грузинськи, а потім не витримав, зірвався з місця і став збиратися в дорогу.
 – Ти куди? – суворо спитала Ідея Іванівна. Суворість, щоправда, була награна, оскільки бойова подруга дядечка Ґіві і його стоматологічна соратниця знала, що в цю секунди ніщо і ніхто не зможе стримати його.
 – Паеду в сталицу, на тэлэвидэние. Может, там кому-ни-буд зуби надо вставить.
 Розкрию, дорогий читачу, тобі секрет, бо не можу втриматись. Він– таки доб'ється свого. Репортаж вийде в ефір. І в дуже відповідальний момент. Однак наша тепла компанія на якийсь час буде позбавлена колоритної підтримки і неповторної грузинської кухні.
 Дядя Боря і тьотя Роза теж назавтра розпрощаються, побажавши Павлику перемоги і запросивши молодих на медовий місяць в Ізраїль. Крім того як люди практичні вони зроблять щедрий внесок у виборчий фонд свого улюбленця. Проводжатимуть подружню пару всім виборчим штабом і всією єврейською громадою провінційного містечка NN, яка прямісінько на пероні вокзалу присягне дяді Борі проголосувати за Павла Івановича Печеніга.
 Ось і розпочався другий тур.
 Ви, напевне, мої любі читачі, пораділи за Павла Івановича, Що він вийшов у другий тур і що його опонентом став улюбленець учительок української мови середнього віку православного віросповідання? Розумію. Проте, хоч як мені прикро вас засмучувати, все-таки мушу сказати: як гірко ви помиляєтеся!
 Колосальний – це політик з досвідом і зв'язками. А в політиці ніщо так не цінується, як досвід і зв'язки. Більше, аніж гроші. Повірте мені. Я на цьому знаюся.
 А почалося все так. Спершу, щойно затвердили результати виборів, Колосальний зник на чотири дні, чим дуже збентежив виборчий штаб Печеніга. А хочу вам сказати, що чотири дні для другого туру, який триває два тижні, це дуже велика розкіш. Ідея Іванівна відразу відчула «свиню», хоча їй знову ж таки ніхто не вірив. Усі звинувачували її у панікерстві.
 Варфоломійович вирішив проаналізувати ситуацію. Він намалював шахматку всіх виборчих дільниць округу з розгорненою інформацією про результати голосування. Особливо небезпечні ділянки виділялися червоним, а абсолютно безпечні – зеленим кольором. Були й проміжні кольори: жовтий, жовтогарячий і синій, що означали різні ступені ризику.
 Тетяна Горошко малювала оголошення, враховуючи психологічні особливості села і міста: у селі афіша була аляпувата, з візерунками й орнаментами, а текст був написаний кругленькими буквами із завитушками. У місті був готичний шрифт без надмірностей. Ви, дорогі мої читачі, певно підсміюєтесь над простакуватим автором, який так смачно описує вам усі детальки. І знову ж таки ви помиляєтеся. У шрифті міститься страшна сила. Про це вам може розповісти, приміром, найкращий в Україні спеціаліст із шрифтознавства, адресу якого я видаю за гроші.
 Так от. Поки Тетяна Горошко впливала на підсвідомість виборця шляхом шрифту, звідкілясь іздалеку повернувся Адам Васильович (правда ж, дивне поєднання імені та по батькові? Річ у тім, що в далекому поліському селі, де народився наш опонент, точніше, опонент нашого молодого героя, всі були або Адамами, або Василями) Колосальний (це прізвище дали односельчани його предкові за особливу любов до сала).
 Адам Васильович Колосальний повернувся звідкілясь іздалеку не сам, а з групою крутих іміджмейкерів, які через два дні в народі отримали назву шарамижників.
 Група шарамижників вела досить дивний, як для провінційного містечка, спосіб життя. По-перше, – нічний. По-друге, – витончено підленький (не підлий, не підлотний, а підленький – відчуйте різницю). А, по-третє, – як би то сказати м'якше, аби не образити Адама Васильовича, бо раптом саме він стане депутатом, – тож, по-третє, – наполегливий. А якби ми не сумнівалися у перемозі Павла Івановича Печеніга, то ми б назвали їхню поведінку нахабною.
 З часу приїзду шарамижників у виборчій кампанії Павла Івановича Печеніга стали траплятися різні дивні випадковості. Ну, наприклад, приїжджає наш молодий герой у село, де вчора були розклеєні афіші-оголошення, а у клубі – ні душі. Туди-сюди, а виявляється, оголошень ніхто не бачив. Пізніше Варфоломійович з'ясує, що назирці за білою «Волгою» або малиновою «Победою» їздять непримітні жигулята і старі опелята і педантично здирають оголошення. Коли дедуктивний метод старого солдата дійшов до цього, були відразу застосовані контрзасоби. Біля кожного оголошення майже цілодобово чергували свідомі пенсіонери та їхні люблячі онуки.
 Дуже швидко шарамижники відмовилися від цієї тактики і стали працювати вишуканіше.
 На зустрічах стали з'являтися, так би мовити, нестандартні, а точніше, провокаційні запитання. Ну, про те, що він має любовний зв'язок із журналісткою, а любовний зв'язок без штампу в паспорті – це аморалка.
 Чи такі запитання: а чому це ви проводите свою кампанію на ізраїльські гроші? А як ви збираєтеся відновлювати роботу цукрового комбінату? Будь ласка, з подробицями. А-а! Не знаєте! То який з вас депутат! А де ви були, коли ми тут боролися за незалежність? А-а, в столиці? То й шмаляйте у свою столицю! І таке інше. Причому головне не саме запитання, а інтонація, з якою воно ставиться. А інтонація в людей-запитувальників була правильною. Правильною з погляду психологічного стану нашого молодого героя.
 Було й таке: приїздить Павло Іванович до села на зустріч, а у клубі сидить три чоловіки. Що таке?
 – А в нас, – кажуть три чоловіки, – півтори години тому закінчилася зустріч з Колосальним, тож народ не хотів чекати на наступну.
 Перший раз це здалося прикрою випадковістю. Зате на другий раз стало зрозуміло, що це витончена тактика підриву противника.
 А це, я вам скажу, так розхитує і без того підірвану нервову систему нашого молодого героя! Він змарнів, схуд, зблід. Щоправда, в тій країні пострадянського простору, про яку йде мова, дуже люблять мучеників. Тож мученицький імідж був не найгіршим серед інших іміджів Печеніга.
 Нервова ситуація спричинила до того, що нашому молодому герою знову став ввижатися отой невидимий персонаж, який набував різних форм. Останнім часом він з'являвся у вигляді Лілі Кисіль, доньки двірника, що вселився в кімнату дяді Борі і тьоті Рози, коли вони від'їхали, точніше, коли вони були змушені від'їхати до Ізраїлю. Ви пригадуєте, дорогі друзі, мою обіцянку розповісти детальніше про це дівчисько, яке отруювало дитинство і юність нашого молодого героя?
 Ось і настав час для цієї оповіді.
 Дядя Вася – Василь Петрович Кисіль – був дядько небалакучий і суворий. Він мав товсту шию і великий кулак. Він дуже не любив Ідею Іванівну. «Інтелігенція вс…та» – так «лагідно» називав він її.
 Ліля належала до дівчат того типу, яких називають видрами: худа, аж синя, вічно розпатлана, замурзана, з чорними нігтями і препаскудним характером. Щодо Лілі можна сказати, що вона мала дві особливості: ненаситний апетит і своєрідну допитливість. Перше спричиняло катастрофічне зменшення обсягу і кількості харчової продукції на кухні у всіх мешканців комунальної квартири. А друге полягало в тому, що вона, стоячи навшпиньках на ванні, дуже любила підглядати за сусідами крізь віконце до туалету.
 І ось нашому молодому героєві не пощастило: він став об'єктом обожнювання Лілі Кисіль. Вона переслідувала його з тією настирністю, з якою дівчатка, що належать до категорії «видр», гойдаються на гойдалці, несамовито розхитуючись, або п'ють залпом із пляшки ситро, або зі злістю топчуть ногами щойно вибудуваний акуратним хлопчиком палац із піску.
 Я зовсім не осуджую таких дівчаток. Як не дивно, з них виростають прекрасні молоді леді з чудовими манерами і вишуканим смаком. Це одна із загадок природи.
 Так от. Ліля Кисіль переслідувала свого сусіда по комунальній квартирі Павлика Печеніга. Час від часу у своєму портфелі він знаходив записки: «Я тібя люблю» або «Жду тібя сіводня возле тувалєта в 12 часов (ноччу)». Це довело його до того, що він став боятися вночі виходити в туалет, а вдень – у під'їзд. Він боявся лишатися сам удома. Він боявся дивитися на інших дівчат, бо ревнива Лілька відразу карала свою конкурентку – викидала її портфель на смітник чи пускала плітку про те, що в тої під платтям повно бородавок і таке інше.
 Переслідування з боку майбутньої леді закінчилося лише тоді, коли Ідея Іванівна, про все здогадавшись, здійснила шалений потрійний обмін квартири.
 Проте Ліля Кисіль надовго, як ми вже пересвідчилися, відбила у Павла Івановича охоту до жіночої статі і любовних справ.
 Заради справедливості скажемо, що «не все так погано в нашому домі». Адже, аби не Ліля Кисіль, невідомо, чи дочекалася б його Тетяна Горошко, створена спеціально для нього.
 Чому це ми так захопилися цим далеким від теми персонажем? Ага. Бо на другому турі виборів Павла Івановича Печеніга йому стала ввижатися Ліля Кисіль. Вона з'являлася несподівано в залі серед виборців – трохи доросліша, проте все ще видра, і кричала: «Павлік, я тібя хачу!»
 Павло Іванович розумів, що це не насправді. Що це нерви. Але нічого не міг із собою вдіяти. Він обривав промову на півслові й розгублено дивився в зал. Це справляло не найкраще враження на присутніх.
 А почалося все з того, що на зустрічах серед записок виборців він став регулярно знаходити папірчик: «Я тібя хачу!»
 Психологічний удар був розрахований дуже точно. Якби така записка потрапляла до Васнєцова-Паваротті на концертах, його б, звичайно, це тільки надихало. Варфоломійович щоразу спльовував би з огидою і відразу ж забував про писульку. А Павло Іванович страждав.
 Ідея Іванівна довго не могла витягти із сина, що з ним відбувається. Коли він зізнався, вона зрозуміла, що шарамижники детально вивчили біографію її сина. Блискучий стоматолог і багаторічна соратниця кмітливого дядечка Ґіві напружила всю свою уяву і ляпнула перше, що спало їй на думку:
 – Синок, з тієї видри виросла монахиня, голова благодійного фонду «Надія» сестра Єфросинія, яка нещодавно звернулася до дядечка Ґіві за благодійною допомогою для сестер Ново-Василівського монастиря.
 Золоте материнське серце! Блискуча інтуїція! Надзвичайні психоаналітичні, психологічні й психіатричні навички! Павлові Івановичу як від серця відлягло. Дарма що версія була аж надто екстравагантною, але тепер він більше не міг уявити, як поважна монахиня гукає із залу сороміцькі слова. Видіння зникло. І, здається, воно було останнім у його житті.
 Повернімося до наших баранів. Як ви вже зрозуміли, друзі мої, другий етап виборів був не з приємних для нашого молодого героя. Група крутих аналітиків (а так офіційно називалися шарамижники) щодня готувала якийсь сюрприз. Ідея визрівала вночі у місцевому генделику під назвою «Бермуди».
 О, ці провінційні кафе з екзотичними назвами «Маямі», «Єгипет», «Оазис», «Фіджі»! Затурканий життям і побутом чоловік приходить у задрипане кафе із світломузикою й уявляє себе в одному з райських куточків. Зате втомлений від кругосвітніх подорожей бізнесмен хоче втрапити в кафе під назвою «У Галі», «Під вишнею, під черешнею», «Смачно, як у мами». Кому що болить, як то кажуть…
 Щось ми знову відволіклися від теми…
 Ага. Про генделик «Бермуди». Там щоночі відбувалася робоча нарада штабу Адама Колосального.
 Аналітичну групу очолював політолог Алік. Як то кажуть, з молодих та ранніх. Він мав вигляд заможного чоловіка, який знає собі ціну і вміє заробляти великі гроші.
 Інший – не побоюсь цього слова – член аналітичної групи був Зюзік. Прізвище його невідоме. Але навіть не можна було уявити біля імені Зюзік якесь милозвучне прізвище. Крім того, зовнішність Зюзіка цілком гармоніювала з його ім'ям. Це був худорлявий (чи не забагато худорлявих як для одного роману?) наркоманистий чоловік, з тонкими не завжди митими патлами у давно не праних джинсах і ні разу не праній джинсовій куртці.
 Третьою була членкиня Тамара Іванівна Синіцина, жінка незалежна і дуже самостійна.
 Треба сказати, що справу вони свою знали. Мабуть, працювали не вперше. Можливо, приїхали із ближнього зарубіжжя, де виборчі технології на той час були відпрацьовані краще. Але стверджувати не буду.
 Отже, працювали професіонали. Мушу визнати, вони робили не лише підленькі капості. Вони паралельно проробляли і цілком пристойні ходи.
 Зокрема, було дуже оперативно зорганізовано спецвипуск обласної газети. Підкреслюю – обласної. Цей спецвипуск був педантично вкинутий в кожну поштову скриньку району. І складений був за всіма вимогами: і з анекдотами на останній сторінці, і зі світською хронікою там само, і з порадами садівника і городника на передостанній, і з програмою телепередач (там само), і з віршами (певно ж, Адама Колосального) на другій сторінці, і з нотами пісні на його ж слова там само, і з красивим портретом на тлі мальв на першій сторінці, і з автобіографічним нарисом – там само.
 Усе розраховане з точністю до мілівідчуття: хазяйка, що ніколи в житті не цікавилася політикою, почне читати, як завжди, з останньої сторінки, а потім так захопиться, що дійде до першої.
 Можна тільки уявити, скільки коштує такий спецвипуск. Однак де взято ті кошти, цього уявити собі неможливо. Принаймні поки що. Можливо, щось з'ясується в кінці роману.
 А як у цій ситуації поводилися міська і районна газети?
 Районна газета робила вигляд, що виборів просто не існує. А якщо вони й існують, то це настільки незначна подія порівняно з підготовкою техніки до весняних польових робіт і станом готовності сільськогосподарської техніки до тих самих весняних польових робіт, що не варто про це й згадувати. І треба визнати, що ця газета, тобто «Рідне поле», має рацію. Політики приходять і уходять, вибачте за русизм, тобто йдуть геть, а їсти хочеться завжди. Нічого немає важливішого, аніж земля і робота на землі. І нехай кине камінь в мене той, хто зі мною не згоден. Політиків і членів їхніх сімей цей заклик не стосується.
 А міська газета? А міська газета на цей раз відкрито підтримувала Павла Івановича Печеніга. Відчувалася тверда рука Людини-гори. Все робилося без зайвих хитрощів, проте регулярно. А регулярність, як ви знаєте й без мене, мій дорогий читачу, це – запорука успіху.
 Варфоломійович порадів, що він нарешті має «Іскру». По закону зловживати агітацією лише одного депутата було заборонено, однак ми вже давно з вами з'ясували, у країнах пострадянського простору панує не закон, а звичай. Газета не те, щоб не друкувала інформацію про Адама Колосального, але робила це з невичитаною коректурою, помилковими датами й іменами, у скороченому вигляді. Зате матеріали Павла Івановича були вилизані й діамантами вигравали в обрамленні новин про погоду, про народний календар та про спортивні досягнення місцевої футбольної команди «Скала».
 Коли обурені Алік, Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина прийшли до головного редактора газети «Зоря» з погрозами: «Ми на Вас у суд подамо!», той, не змигнувши оком, відповів:
 – Уперед! Прапор у руки!
 Ці слова були сказані таким тоном, що аналітики збагнули: з вітряками бореться лише Дон Кіхот.
 Проте через три дні головний редактор газети поплатився за свою самовпевненість. Річ у тім, що виборчі технології також користуються неписаним законом. Тож через три дні в районній друкарні сталася пожежа, така собі невеличка пожежа, щоб лише на два тижні зупинити вихід міської газети. Я достеменно не знаю, хто винен у пожежі. Цілком може бути, що вона справді сталася через п'яного електрика Івана. Проте дивний збіг… Чи не забагато збігів на одну виборчу кампанію?
 Тож команда Павла Печеніга залишилася без «Іскри» і взагалі без міцного ґрунту під ногами.
 Почалася паніка. А в таких умовах, мушу вам сказати, починають тікати пацюки з корабля. То одна пенсіонерка відмовилася працювати спостерігачем, то інша. І начебто нічого особливого – за станом здоров'я. Хто ж дорікатиме старій людині за тиск чи ревматизм?
 Найбільшим ударом по виборчій кампанії Павла Івановича була ідеологічна і людська зрада Калитки. Не подумайте, що хитромудрий господар і власник п'яти тисяч голосів сам повідомив про свої наміри. Такого за нашими людьми не спостерігається. Донесла Варфоломійовичева розвідка.
 Намічався провал. Здавалося, всі їхні зусилля поглинає якась невблаганна стихія. На зразок того, як ковтає воду сухий пісок. На зустрічах виборці, здавалося, сидять із скляними очима. «Зазомбовані», – констатував Варфоломійович.
 Що стосується Адама Васильовича, то його взагалі ніде не було видно. Все робилося поза ним.
 Якось Варфоломійович, розгніваний черговою вихідкою шарамижників, увірвався в приймальню народного депутата (а Адам Васильович, як відомо, формально ще лишався ним), щоб висловити все, що він про нього думає.
 Адама Васильович мав якраз нараду. Побачивши у дверях старого ветерана, депутат підвівся з місця і рушив до нього з відкритою посмішкою і простягненою рукою.
 – Ось, подивіться, – звернувся депутат до учасників наради, – це наш заслужений чоловік, ветеран, герой Радянського Союзу, старий підпільник, окраса нашого району Фрідріх Варфоломійович… – Адам Васильович запнувся, бо забув його прізвище. Чесно кажучи, в тому провінційному містечку всі знали старого солдата просто як Варфоломійовича.
 Поет-депутат не розгубився.
 – Просто Варфоломійович, – представив він старого чоловіка всім. – А крім того, голова виборчого штабу мого молодого опонента Павла Івановича Печеніга.
 Варфоломійович хотів був щось сказати, однак Адам Васильович міцно тримав його руку й активно нею тряс.
 – Ну що, Варфоломійовичу, як справи? – привітно сказав Адам Васильович.
 Той якось непевно здвигнув плечима.
 – Мої шарамижники пристойно поводяться? – пожартував він.
 Ось тут Варфоломійович хотів був вилити наболіле у присутності свідків. Однак не знав, із чого почати. Не буде ж він виставляти себе на посміховисько, розповідаючи про дивні збіги і випадковості?
 Поки Варфоломійович думав, що сказати конкретне, Адам Васильович поплескав його по плечу і сказав:
 – Друже, якщо щось потрібно, заходьте!
 Варфоломійович, мов побитий пес з піджатим хвостом, опинився на вулиці.
 Він прийшов у землянку, сів на свій тапчан і з застиглими очима дивився в одну точку, час від часу повторюючи:
 – Ти чув? «Якщо щось потрібно, заходьте!» От познущався Торквемада!
 Згодом до землянки повернувся Васнецов з новиною: всі вулиці обклеєні кольоровими афішами: післязавтра у Будинку культури склозаводу відбудеться зустріч Адама Васильовича Колосального і голови однієї із найбільших правоцентриських партій з виборцями. В очах у Васнецова не було ні веселощів, ні легковажності: на підтримку Пашчиного опонента їде важка артилерія. А вони проти неї – як індіянці з луками і стрілами.
 Через годину повернувся із зустрічі Павло Іванович. По вигляду можна було зрозуміти, що кайфу від виступу він не отримав. Наш молодий герой ліг на ліжко і також втупився в одну точку на стелі.
 Невідомо, скільки часу минуло, однак у землянку навідалася Ідея Іванівна. Оцінивши стоматологічним, а отже, аналітичним, поглядом ситуацію, вона, важко зітхнувши, сказала:
 – Хлопці, через годину збираємося на нараду в зеленій кімнаті! – маючи на увазі вітальню Тетяни Горошко зі столом, накритим зеленою оксамитовою скатертиною під зеленим абажуром.
 Коли всі зібралися докупи, Ідея Іванівна запалила цигарку і почала промову:
 – Ну що, друзі, завал? Завал. То, може, кінець? Ні, не кінець. Тепер командувати парадом буду я!
 Члени виборчої команди Павла Івановича Печеніга поглянули на її фаїнораневську поставу й завмерли, мов слухняні пацієнти у стоматологічному кріслі.
 – Я вам покажу, як потрібен класний стоматолог у виборчій кампанії!
 Ці слова мали неабиякий вплив на слухачів. Адже всі ми знаємо, що можемо зробити і витримати будь-що у стоматологічному кріслі, аби лікар таки позбавив нас від мук зубного болю.
 – Будемо працювати за старою, але перевіреною стоматологічною методикою. Перше. Огляд ротової порожнини. Варфоломійович, давай!
 Той слухняно відкрив рота.
 – Та не зуби мені свої давай!… А інформацію про округ! До речі, тобі треба протезувати всю нижню щелепу, цікаво, а як тобі вдалося зберегти в такому незайманому стані верхню щелепу? Але про це пізніше. Давай сюди шахматку: робимо огляд ситуації.
 Варфоломійович витяг із старого шкіряного бухгалтерського портфеля розграфлений папір розміром А 2.
 – Чого на мене дивишся? Доповідай ситуацію! – скомандувала Ідея Іванівна.
 – Єсть! – виструнчився Варфоломійович. Однак через мить непевно додав:
 – А як доповідати?
 – Ти що, перший раз замужем? Давай, розповідай, де здоровий виборець, де карієсний у легкій формі, а де вже почався пародонтоз. А де, взагалі, флюс.
 Варфоломійович не мигаючи продовжував дивитися на Ідею Іванівну, все ще стоячи по стойці «струнко!»
 – Пояснюю популярно. Перерахуй мені спочатку села, де ми взяли багато відсотків минулого разу і де не встигли побувати шарамижники.
 – Ясно! – відтарабанив Варфоломійович і, мов прокинувшись, став по-бійцівському активно рапортувати головному стоматологу-аналітику виборчої кампанії Павла Івановича Печеніга.
 – Значить так. Рахуємо. Іваньківка, Калинівка, Соломахи, так, так, так… додаємо, ділимо… Виходить сорок відсотків сіл, третина голосів.
 – Васнецов, пиши. Ти – відповідальний за історію хвороби.
 Васнєцов-Паваротті блискавично зреагував і став конспектувати.
 – Тепер, що з другою ротовою порожниною?
 – Якою, Ідеє Іванівно? – услужливо перепитав Варфоломійович.
 – З міською!
 – А-а! Одну хвилиночку! Тут у нас кепські справи.
 – Наскільки кепські: карієс, пульпіт, пародонтоз?
 – Срочное удаление и протезирование! – пожартував Васнєцов-Паваротті.
 – Браво, артисте! – похвалила Ідея Іванівна. – Тільки уточни. Усю щелепу?
 – Нет, не всю. Армянка наша. Микрорайон наш. И еще несколько точек.
 – Добре. Фіксуємо.
 – Тепер особливо небезпечні ділянки.
 – Калитка, – зітхнув Варфоломійович.
 Ідея Іванівна на мить замислилася. Але лише на мить. Швидко пригадавши розповідь про знамениті відвідини Калитки в його рідному селі і рідному кафе зі співами і «циганочкою», вона багатозначно втупилася у Васнецова.
 Той спершу нічого не зрозумів, але потім, здогадавшись, що Ідея Іванівна натякає на Марусю Калитку, замахав руками:
 – Нет, только не это!
 Ідея Іванівна і всі члени виборчої команди продовжували вимогливо дивитися на нього.
 – Никогда! – рішуче заявив він. – Хватит с меня Любки с птицефабрики. До сих пор как вспомню, так и вздрогну!
 Німа сцена продовжувалася.
 – Нет! Ни за какие деньги! – з відразою в голосі і трохи артистично закричав Васнєцов-Паваротті.
 – А за гастролі в Ізраїль? – поцікавилася Ідея Іванівна.
 Тепер настала черга Васнєцову-Паваротті замислитися. Ідея Іванівна, не чекаючи його згоди, сказала:
 – Питання зняте. Варфоломійовичу, обводь зеленим Калитчині землі.
 Варфоломійович обережно поглянув на зятька, і в його мозку проходила напружена розумова діяльність. У ньому боролися тесть і довірена особа. Мудра Ідея Іванівна заспокоїла його:
 – Не переживай, Варфоломійовичу, Марусі твій зять потрібен не як мужчина, а як співак.
 Той недовірливо примружив очі, але промовчав.
 У такому стилі Ідея Іванівна вела засідання виборчого штабу. Настрій помітно кращав. З'ясовувалося, що виборча група Павла Печеніга не в такому й поганому стані. Адже вони володіли тим, чим не володіли шарамижники: часом. Саме тим часом, який вони плідно використали під час першого туру. А час, як нам усім відомо з дитинства, – це гроші. А в нашому з вами випадку навіть не гроші, а просто капітал. Виборчий капітал.
 Це саме сказала Ідея Іванівна і додала:
 – Ну що ж, хлопці… (вона поглянула на Тетяну Горошко) і дівчата. Тепер ви зрозуміли, що шарамижники блефують. Психологічно нас давлять, бо безсилі. А паралельно тихенько купують виборчі дільниці.
 Це було не зовсім так. Говорячи, що опоненти Печеніга блефують, вона сама блефувала. Адже не такі простакуваті були шарамижники. Вони добре знали, що робили. Однак досвічена Ідея Іванівна усе-таки частково мала рацію. Адже блеф – це дуже корисна річ у політичній боротьбі. Хто майстерно володіє технікою блефу, має шалений успіх на виборах. Мистецтвом блефу володіють одиниці. Але окремими елементами блефу або, так би мовити, основами блефу, мусить володіти кожен депутат-мажоритарник. А точніше, кожен кандидат у депутати. Бо, якщо вже він став депутатом, це значить, що прийоми блефу застосовувати він уже вміє.
 Посудіть самі: як переконати виборця проголосувати за тебе, якщо знаєш, що в принципі нічим ти йому не зарадиш? Окремим людям, окремим ситуаціям ти допоможеш, але загалом… Машина працює поза тобою, і ти – один із гвинтиків. Може, трохи важливіший від решти, але…
 Мабуть, про це саме замислилася Ідея Іванівна, бо пауза затяглася. Вийшовши із задуми, вона продовжила:
 – Післязавтра, як донесла розвідка, зустріч із головою правоцентристської партії у будинку культури склозаводу на підтримку Колосального. А що запропонуємо ми на цей час?
 Ідея Іванівна зверхньо оглянула присутніх. Ті були заінтриговані.
 – А ми запропонуємо щось більш життєве. У міському будинку культури буде концерт Васнецова. Побачимо, хто кого.
 – Что? Опять я? – озвався Васнєцов-Паваротті, що ще не оклигав від шоку з приводу.майбутньої зустрічі з Марусею Калиткою.
 – Саме ти. А думаєш, гастролі в Ізраїль дешево коштують? Той замовк. Мабуть, йому дуже кортіло до Святої землі.
 – Тетянко. На тобі – гарнюсінькі афішечки. Ясно?
 – Ясно, – пролепетала слухняно та.
 – Крім того, зробиш на радіо інтерв'ю зі мною про дитячі роки Павла Івановича. Щось на зразок: «Хлопченя з розумними очима…» Ясно?
 – Ясно.
 – Варфоломійовичу, а на тобі – важливе тактичне завдання.
 – Слухаю! – виструнчився солдат.
 – Спостерігачі. Треба організувати армію захисників батьківщини від політичної навали.
 – Єсть! – відчеканив Варфоломійович.
 – Щоб не їли, щоб не спали, щоб… – Ідея Іванівна замислилися, – Е ні, погана ідея.
 Вона підвелася з місця і почала міряти кімнату довгими, зовсім не жіночими кроками. Зненацька вона зупинилася перед іконою святого Миколая, і її осяйнуло:
 – Святий Миколаю-угоднику! Будь спостерігачем на виборах мого сина, якщо твоя ласка. Я завжди була твоєю ревною прихильницею. Навіть будучи секретарем парт-організації стоматологічної поліклініки. Ти ж знаєш, твоя ікона в найтяжчі часи була зі мною. Поможи мені в цій справі. Я буду молитися.
 Вона перехрестилася і завмерла на мить, а потім, немов почувши позитивну відповідь, сказала:
 – Дякую, Миколаю.
 Вона поцілувала ікону і повернулася до столу попередньою вольовою жінкою.
 – Так. Що ще… Так. І останнє. Найголовніше. – Ідея Іванівна знову замислилася і затарабанила пальцями по столу. Ніхто не наважувався навіть поворухнутися. – У нашому виборчому фонді є ще певна сума, залишена родиною Кац. Питання таке: кому будемо давати хабара?
 – Мені, – пожартував Васнєцов-Паваротті. Оскільки більше пропозицій не надійшло, питання лишилося відкритим.
 – А тепер – спати. На добраніч.
 Ти не заінтригований, мій любий читачу, що сталося післязавтра? Як і передбачав головний ідеєносець виборчого штабу Павла Івановича Печеніга, народ повалив на концерт Васнєцова-Паваротті. Треба віддати належне Людині-горі. Вона за один день змобілізувала місто і зробила концерт улюбленця районного центру справжньою акцією. А найголовніше, вона зігнорувала головою чи не найбільшої право-центриської партії. Мер чи то мереса прийшла не сама, а з величезною свитою. І що характерно: у платті з блискітками. Точно в такому стилі були вдягнені всі начальниці і дружини начальників місцевого і районного масштабу. Це, любий мій читачу, мила провінційна мода. І, треба визнати, не найгірша. Плаття з блискітками, мусимо визнати, популярні і на високих європейських прийомах Відня і Парижа… Щоправда, блискітки трохи не такі, можна сказати, зовсім не такі, проте від цього суть не змінюється: головне, що плаття таки з блискітками.
 Концертна зала міського будинку культури, переливаючись блискітками і сяючими очима публіки, була просто переповнена глядачами, запахами, емоціями, почуттями. Хол і сам зал були обліплені відомою вже вам милою наївною агіткою: «Сміються й плачуть солов'ї, а мій обранець – Печеніг…» І більше ні слова, ні натяку на вибори.
 Була присутня на концерті і Маруся Калитка, яку співак витяг на сцену, заспівавши з нею в дуеті «Очі чорния» і шепнувши їй на вухо пропозицію завітати до нього у гримерну. Щоправда, у гримерну після концерту завітала і Любочка з птахоферми. Жінки мало не побилися. Перемогла Маруся Калитка. За що й отримала маленьке партійне виборче завдання.
 – Все буде зроблено в ажурі! – запевнила Маруся Калитка і щаслива сіла за кермо свого колгоспного «бобіка», помчала наводити порядок у господарстві свого чоловіка.
 Ображена Любочка закопилила губку і чекала свого фірмового птахофабричного мікроавтобусика на тротуарі. Аж тут біля неї різко загальмувала біла «Волга» з державними номерами і чоловіча рука з відглянцьованими нігтями і золотою «печаткою» замість обручки затягла її туди і мало не задушила в обіймах.
 Однак усе це станеться пізніше. На концерті була плюсова температура і мажорний настрій.
 У будинку культури склозаводу (нагадаємо, там, куди приїхав голова правоцентриської партії) була мінусова температура і мінорний настрій. Зустріч була зірвана. Ну, не так, щоб зовсім. Скажемо точніше – зустріч була підірвана. На ній зібрався специфічний контингент. Не будемо брехати, контингент був впливовим, але нечисленним. Тут був Калитка, директор склозаводу, директорка птахофабрики, активісти правих і деяких лівих партій. Разін не прийшов, однак представники райдержадміністрації там були. Тобто зібрався провінційний політичний бомонд. В останньому ряду сиділа Ідея Іванівна з сином у чорних окулярах. У першому ряду – Варфоломійович.
 І тут для автора цих рядків настає дуже важкий час: як розповісти про цю нудну подію так, щоб ти, мій любий читачу, не заснув і не кинув читати роман? Спробуємо.
 Зустріч була не більше і не менш нудною, аніж усі подібні акції. Чого гріха таїти, у природі існують любителі таких заходів. Вони просто ловлять кайф від цих зустрічей. Це стосується передусім чоловічої половини населення, хоча зрідка серед них можна надибати жінку-чиновницю або партійного діяча. Приходячи на зустріч з лідером партії або високим державним службовцем, людина уявляє себе причетною до державотворчої справи. Вона свято вірить, що доля батьківщини вирішується саме на таких публічних акціях, навіть не здогадуючись про те, що всі державні справи здійснюються в політичних кулуарах, що мають вигляд підземних катакомб, карту яких знають лише одиниці, королі катакомб. Ось ці люди насправді володіють ситуацією, а решта політиків і службовців лише наосліп блукають у тих катакомбах. Вони там гинуть, пропадають безслідно або успішно вибираються на світ божий, залежно від волі і бажання королів катакомб. У країнах пострадянського простору політичні публічні лідери мають меншу силу, аніж штурмани катакомб, яких ще з часів середньовічної Франції звуть сірими кардиналами.
 Але і це ще не все. У політичному катакомбному житті сірий кардинал не всесильний. Панує інша субстанція. Зветься вона політична доля або просто фортуна. Вона примхлива і мстива. Інколи вона виявляється прикрою випадковістю, що ламає плани хитромудрих сірих кардиналів. Часом вона має цілком закономірний характер, а часом зовсім не-передбачуваний. Вона сміється над політиками, які уявляють себе богами. Вона веде справу так, як їй заманеться. А сиві історики і молоді політологи приписуватимуть заслуги чи помилки тій або тій особі, забуваючи про те, що ті просто безсилі перед політичною Долею і державною Фортуною.
 А того вечора у будинку культури склозаводу виборчого округу NN зібралися переважно чоловіки – поважні і перелякані, лисі і з чубом, вусаті і безвусі, бундючні і невпевнені в собі, словом, усякі. Вони зібралися, щоб робити державну справу. Державну справу місцевого масштабу, яка полягала в тому, щоб забезпечити перемогу Адаму Васильовичу Колосальному.
 Керівник однієї з найбільших правоцентристських партій країни був типовим керівником однієї з правоцентристських партій країни. Хочемо уточнити термін «одна з найбільших правоцентриських партій країни». Якщо ви справді думаєте, що він означає великий бойовий загін на кшталт того, чим була комуністична партія, то ви помиляєтеся. Ті часи канули у безвість. Партія – це вже не об'єднання ідейних однодумців, це вже не каста, це вже не керівна роль. То що ж це таке?
 Почнімо з аналогії. Престиж землевласника вимірюється кількістю землі, яку він має. Престиж кочівника – кількістю голів худоби. Але це трохи невдалі приклади. Не хочемо дражнити і без того дражливих політиків. Тож наведемо інше порівняння. Престиж колекціонера – в кількості і вартості експонатів. Престиж великого політика – в кількості і вартості членів партії, яку він очолює. Дуже важливо, щоб у колекції були особливо цінні екземпляри, тобто політики з ім'ям або з грішми. І ті, й інші – дуже потрібні партії.
 Перші – політики з ім'ям – це ідеологи партії, речники партії, які прекрасно працюють язиком, роблять їй рекламу, створюють позитивний імідж партії. Вони, як правило, мають філологічну або історичну освіту і тонку, можна сказати, вразливу душу. Політики з ім'ям близько до серця приймають біди і незгоди народу. І вони готові говорити про це годинами. За гроші партії, що їх постачає друга частина дорогоцінних членів партії.
 Отже, другі – це фінансисти партії, які прекрасно заробляють гроші, із задоволенням віддають їх партії за те, що вона, у свою чергу, робить їм рекламу або лобіює їхні інтереси. Вони мають найчастіше бухгалтерську освіту і дещо загрублу душу. Проте це їм не заважає теж близько до серця приймати біди і незгоди народу. Щоправда, вони не можуть правильно висловити оцю думку в своїх інтерв'ю, але це не зменшує їхньої цінності для партії.
 Колосальний якраз був політиком з ім'ям. Він був особливо цінний у політичних дебатах, де, завдяки своїм риторичним здібностям, міг викрутитися з будь-якої ситуації і з гідністю пояснити всі політичні кроки партії, представивши поразки і промахи як великі досягнення.
 Власник правоцентристської політичної колекції цінував Колосального, хоча й розумів, що той уже дещо застарів. Проте партії він був потрібен. Зараз Колосальний перебував у критичній ситуації. Треба було його підтримати. З цією метою в округ була направлена група аналітиків. З цією метою голова партії приїхав у містечко NN.
 Неповний і без того невеликий зал відразу стривожив політика-колекціонера. Річ у тім, що парадокс політичної колекції полягає в її, так би мовити, змінній вартості: від результату виборів у цьому окремо взятому окрузі залежала і вартість Колосального. Якщо він виграє, він буде діамантом, а якщо програє – цирконієм, не вартим уваги поважного колекціонера.
 Голова правоцентристської партії вовком поглядав на Колосального, на аналітиків. Настрій йому було зіпсовано. Проте як професіонал він зумів таки запалити вогник в серцях присутніх. Це був вогник причетності до долі держави, яка вирішується цими днями, у цьому містечку, в цьому районі.
 Зустріч з виборцями йшла по колії, виробленій у ході кількарічної агітаційної роботи партії. Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович відчували, які вони аматори порівняно з відпрацьованим політичним механізмом. Чесно кажучи, декому стало соромно за те, що вони ув'язалися в боротьбу за місце в парламенті, а іншим – страшно, що всі їхні зусилля виявляться марними.
 Хоч зустріч з головою правоцентристської партії не можна було назвати дуже вдалою, вона міцно вдарила по бойовому духу виборчого штабу Павла Івановича Печеніга.
 Пашка, Ідея Іванівна і Варфоломійович мовчки ішли додому. їхній шлях пролягав через центральну площу, недалеко від якої знаходився міський будинок культури. Народ, простий народ, валом валив з концерту, трохи сп'янілий від співу Васнєцова-Паваротті. Особливо веселою була група товаришів, які на повний голос співали:



   Сміються й плачуть солов'ї,
   І б'ють піснями в груди!
   Павло Іванович Печеніг,
   Він депутатом буде!



 – Яку пісню зіпсували! – прошипів Пашка і звернув у перший провулок, ховаючись від збудженої публіки. Його вже помалу стали впізнавати на вулиці.
 – Чого там, – заспокоювала його мама. – В цьому є свій шарм.
 Варфоломійович, зрозумівши слова Ідеї Іванівни як комплімент, похвалився:
 – Це я придумав. І дав зятьку партійне завдання виконати пісню на завершення концерту.
 Пашка похмуро мовчав. Його безцінна мамочка відчула, що ЇЇ сина починає опановувати самокритичний настрій, особливо загрозливий у нинішній ситуації.
 Наступні слова Пашки переконали її в цьому:
 – Мені так соромно! – мало не плачучи сказав він. – Чоловік працював на окрузі, боровся за незалежність, а я лізу зі своїм юнацьким запалом у серйозну справу, стаю йому на перешкоді. Смішно і гидко!
 – Удома поговоримо, – тягла його за руку Ідея Іванівна.
 – Ніяких розмов! – категорично заявив Павло Іванович. – Погралися – і досить!
 – Я сказала: поговоримо вдома! – залізним голосом наполягала мама.
 – Ну чого ти до мене ставишся, як до маленького! Я більше не буду тебе слухатись!
 – Нарешті! – пожартувала Ідея Іванівна. – Я вже давно чекала цього моменту!
 Тут утрутився в розмову Варфоломійович.
 – Пашко, ти що, хочеш зрадити мене? Старого солдата? Ці слова були сказані надто голосно. Пашка перелякався:
 – Варфоломійовичу, тихше! Поговоримо вдома!
 – Не мавпуй мене! – уставила своє слово Ідея Іванівна. Варфоломійович рознервувався не на жарт. Він схопив
 Пашку за барки і став трясти:
 – Я ж тобі повірив, сучий ти сину! Тобі ж повірили тисячі людей! Невже/ги їх зрадиш?
 – Варфоломійовичу, я не маю права! Я – нуль, я – ніхто!
 – Ти – штрейкбрехер! Ось ти хто! Я то думав, що ти… – не добрав слів Варфоломійович. – А ти… – знову не закінчив він думки.
 Ідея Іванівна силою запхала обох у дворик Тетяни Горошко.
 – Я на тебе поставив. Бо вірив, що нарешті порядний хлопець буде там, нагорі!
 – Варфоломійовичу, не сип мені сіль на рану!
 – Чого ти нюні розпустив! Де той Пашка, якого я пізнав кілька місяців тому? Де він – самовпевнений, безстрашний, нахабнуватий, де він?
 – Папуа! Нэту! – пожартувала по-грузинськи Ідея Іванівна і заштовхнула обох чоловіків у дім Тетяни Горошко.
 – Варфоломійовичу! Ти не розумієш! Вибори – це як чистилище! Розумієш, я зараз немов голий!
 – Ти – немов голий, а я – немов обпльований! – сказав Варфоломійович і для переконливості сплюнув.
 – Тільки не тут! – скрикнула Ідея Іванівна і заштовхала чоловіків у зелену кімнату.
 Там сидів дідусь і гойдався в кріслі з музичним пістолетом у руках.
 Чоловіки продовжували сперечатися:
 – Це – чистоплюйство! – обурювався Варфоломійович.
 – Ні, це очищення! – кричав йому у відповідь Пашка.
 – Іди ти зі своїм очищенням знаєш куди?
 – Куди?
 – У баню!
 – І піду!
 – І йди!
 – І піду!
 До кімнати ввалився Васнєцов-Паваротті з оберемком букетів квітів і заспівав на повні груди: Сміються й плачуть солов'ї, І б'ють піснями в груди! Павло Іванович Печеніг, Він депутатом буде!
 – Задание выполнено, неповторимая И.И.! Успех головокружительный. Будемо гуляти! «Гей, наливаймо повнії чари…»
 – Тихо, тихо! – зацитькала на нього та. – Не так голосно.
 – А что такое?
 – Пашка знову завів своєї…
 – Не понял… Не зрозумів… – округлив очі той.
 – Витри помаду, ідіот. Зараз твоя прийде!
 – Где? Ага, понял. Так що там Пашка?
 – Бачте, недостойний він. Інтелігент, вс…тии! – згадала Ідея Іванівна дядю Васю з комунальної квартири.
 – Только не волнуйтесь, дорогая И.И. Все буде в ажурі! Однак до ажуру не дійшло. В кімнату влетіла Тетяна
 Віталіївна-Фрідріхівна:
 – Ти де був?
 – Пиво пил! – словами з реклами віджартувався її чоловік.
 – Я серйозно!
 – Дорогуша, я сразу же пошел домой. Вот сижу здесь битый час и беспокоюсь: а где же моя любимая женушка? С кем она? Вот сижу и переживаю! Правда, очаровательная И.И.?
 – Правда, правда, – зціпивши зуби, відказала та.
 До компанії приєдналася і Тетяна Горошко. Вона привітала, як і годиться, Васнєцова-Паваротті з блискучим концертом. Той аж розчулився:
 – Хоч одна жива душа поставилася до мене по-людськи! Привітала з успіхом! Спасибо, деточка! Дякую тобі на доброму слові! А ви всі…
 Він театрально заплакав, затрусивши кучерями. Потім прийшла дружина Варфоломійовича з мискою пиріжків. Ця подія, звичайно, підняла бойовий настрій. Сіли за стіл.
 – Так, Пашка, выкладывай, какая тебя снова муха укусила! – по-діловому з повним ротом спитав співак.
 – Зрозумій мене хоч ти, Паваротті: моя авантюра приречена!
 – Не тобі вирішувати, а народу. Народ сам вирішить, чи достойний ти бути його обранцем чи недостойний. Так що поживемо – побачимо. Лишилося три дні.
 – Нудно мені.
 – Мені теж нудно. Якби ти знав, – додав він пошепки, – що мені довелося пережити через тебе! – і він смачно розсміявся.
 Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна підскочила з місця:
 – Що-що? Ану повтори!
 – Танюшка, любимая! Я же без тебя жить не могу! Жена ты моя распрекрасная!
 У меня-а жена-а Ой ревни-а-вая!
 – Заткнись, Паваротті! – скривився Варфоломійович.
 – Папа, все что угодно ради вас!
 – Пашко, – звернувся Варфоломійович майже благально. – Я тебе прошу. Не підведи.
 Наш молодий герой мовчав.
 До розмови вступила Ідея Іванівна.
 – Синку, Бог знає, що робить. Усі політики колись починали як аматори. Професіоналами не народжуються, а стають. Народ тебе любить. Це факт. І ти не байдужий до народу. Це вже два. Політична жилка в тебе є. Це третє. А досвід прийде, побачиш.
 Наш молодий герой продовжував мовчати. Однак мати нюхом відчула, що той уже здався. Вона вирішила підбадьорити його ще:
 – Ти будеш кращим депутатом за Колосального. Він уже вичерпався, хіба ти не бачиш? А в тебе ще енергії – ого-го! У тебе буде блискуча політична кар'єра, і колись у мемуарах ти згадаєш з посмішкою і ностальгією свою першу виборчу кампанію!
 – Не забудь о моих подвигах, Пашка! – засміявся Васнєцов-Паваротті.
 – Яких-таких подвигах? – знову захвилювалася Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна.
 – Я голос чуть не сорвал на концертах! Уже зовсім безголосий став.
 – Тільки і всього? А що ти ще зірвав?
 – Ти що? На роботі – зась!
 Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не повірила, однак аргументів і фактів у неї не було.
 – Ну, дивись мені, коли щось було – уб'ю!
 – Не було нічого, клянусь… – він запнувся на півслові.
 – Так, так, побожись… Цікаво, чим ти поклянешся?
 – Слухай, може, не треба, га?
 – Ага! Ось воно що. Ану клянись, я тобі сказала! Клянись своїм голосом!
 – Танюшко, ти зовсім вже… На святе зазіхаєш!
 – Ага! Не повірю, що ти чистий, поки не поклянешся!
 Васнецова виручила Ідея Іванівна:
 – Тетянко, гріх це. Не треба клятьби. По ньому видно, що він не бреше.
 Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна з підозрою подивилася на чоловіка. Невідомо, чим би все скінчилося, якби не дав про себе знати дідусь.
 – О! О! – вигукнув він, гойдаючись у кріслі-гойдалці, тримаючи в руках пістолет, і тикнув сухорлявим пальцем у телеекран.
 Ідея Іванівна підскочила до телевізора і підкрутила звук.
 Спеціальний політичний оглядач розповідав про те, як відбуваються вибори в різних округах, про різні ексцеси протягом виборчої кампанії, в тому числі про напади на кандидатів у депутати і довірених осіб. Серед новин прозвучало:
 «23 березня було вчинено напад на довірену особу кандидата в народні депутати Павла Івановича Печеніга, відомого співака Олександра Васнецова. Печеніг балотується по виборчому округу N 89. Дані нападників уточнюються. Виборці обурені…»
 Новина була короткою, проте пронизала блискавкою мозок присутніх.
 – Ну ни фига себе! – із захопленням сказав Васнєцов-Паваротті. – Тепер мені дадуть народного!
 – Ну, Гіві, ти шайтан! – чи то з осудом, а чи з радістю промовила Ідея Іванівна. Потім, змінивши тон, додала, вказуючи на ведучого:
 – Цікаво, це він цьому типові зуби вставив? Ану, любий, відкрий рота! Ну, посміхнись, дядечку ведучий! Покажи зубки!
 – Якось незручно вийшло, – озвався Павло Іванович. – Усі подумають на Колосального. Що це він причетний до побиття Васнецова.
 Тут уже всі не витримали і закричали навперебій:
 – Досить уже!
 – Скільки можна!
 – Пашка, уймись! І так далі.
 У кімнату ввійшла Варфоломійовичева дружина і внесла великий туркменський чайник із чаєм. Це, як і передбачалося, трохи заспокоїло присутніх. Адже чай – це напій миру.
 Телепередача закінчилася. Ведучий так і не посміхнувся, тож Ідея Іванівна так і не визначила: чи це робота дядечка Ґіві. Дідусь спав у кріслі-гойдалці.
 Було вже північ, коли Ідея Іванівна сказала дисциплінуючим тоном:
 – До виборів лишилося чотири дні. Субота випадає – агітувати не можна, отже, три чистих дні. Оголошую операцію «Пан Коцький». -
 Ідея Іванівна витримала довгу паузу і продовжила:
 – Сила Пана Коцького була в чому?
 Вона обвела поглядом присутніх. Не почувши відповіді, вона сама відповіла:
 – У рекламі, яку йому створила Лисичка-сестричка. Ми – молоді, недосвічені. В цьому наша слабкість. Ми – перспективні і розумні. Це наш плюс. Ми боїмося їх, а вони бояться нас. Треба це використати і обіграти. Варфоломійовичу! На тобі – головне завдання. Гроші, які ми збиралися віддати на хабар, краще поділити між людьми. Маю на увазі спостерігачів. Даємо тобі три дні і «Волгу» та «Победу». Ясно?
 – Так точно!
 – Але гроші – це не головне. Головне що?
 – Що? – перепитав бойовим голосом Варфоломійович.
 – Головне – міф.
 – Що-що?
 – Що робила Лисичка-сестричка? Говорила всім, що прийде Пан Коцький і всіх роздере. Пашка, звичайно, нікого не збирається роздирати. А от комісія, подейкують, прийде на виборчі дільниці і розбереться. Підрахує кожен бюлетень. Треба пустити таку плітку. Де-небудь, та й спрацює. Ось так. А про Пашку треба казати так: «Печеніг за всіма соціологічними опитуваннями веде перед, залишивши далеко позаду Колосального. За ним – перемога. Альтернативи Печенігу немає. Він – наш депутат!» Отак казати на кожній виборчій дільниці, кожному спостерігачеві. Ясно?
 – Так точно!
 – Казати переконливо, так, щоб і він зміг переконати інших. Наприклад, тих, хто ще не визначився, хто шукає поради… А ми… А ми з Тетянкою запишемо на радіо зворушливу сімейну історію – трохи сентиментальну, трохи смішну. Як казала тьотя Берта із Умані: просто цимес!
 – Просто що?
 – Просто смакота!
 – Ага, ясно!
 – І останнє. Телевізійні дебати кандидатів. Треба підготуватися ретельніше, аніж попереднього разу. До ефекту Девіда Коперфільда треба додати щось серйозніше. Суттєвіше.
 – Какие поручения для меня, очаровательная И.И.? – це, як ви вже й здогадалися, любі мої друзі, подав свій голос Васнєцов-Паваротті.
 – Для тебе, соловейку, доручень більше немає.
 – Как так? Я весь в напряжений! Я рвусь в бой!
 – Тетяна Фрідріхівна забезпечить тобі широке поле діяльності, – суворо сказала Ідея Іванівна і підморгнула.
 Той розчаровано і водночас з тугою в очах скорився. Дідусь у кріслі-гойдалці крізь сон солодко заплямкав. Водночас забомкав годинник.
 – Друга ночі, – констатувала Ідея Іванівна. – Спати час.
 «…Знаєте, коли він народився, акушерка ледь спіймала його. Він вилетів стрілою на цей світ. «Ти диви, який шубра-вець!» – засміялася вона і поплескала його по сідницях. А він голосно заревів. Так-так, я не обмовилася! Він не закричав, він заревів. «Ого! – ще більше засміялася акушерка (а була вона просто реготуха), – який командирський голос! Не інакше, як буде великим начальником! Дивись-дивись, як почервонів. Справжній начальник! Дівчата, гайда сюди, подивіться на цього депутата!» Так і сказала. Тепер я згадую тьотю Шуру особливо часто. В неї було соколине око. Вона всім пророкувала майбутнє. І всі її пророкування збувалися!
 …Так ось. Назвали ми його з чоловіком Павлом. Чому Павлом? Тому, що це ім'я, як ніяке інше, пасувало посаді політика. Ну ось послухайте: Павло Іванович Печеніг! Правда ж, звучить? Павло – апостол, пророк, учитель. Іванович – означає, що він – з народу. Він – з народу, він з народом, він за народ. А Печеніг! Це значить – воїн, це значить – безстрашність, це значить – мужність. Ніякого пафосу, ніякої штучності. Здорове і чесне ім'я. Справжнє ім'я народного обранця.
 …Павлик завжди був відмінником. «Подумаєш, відмінник!» – скажете ви. Але він був не просто відмінником. Він був відмінником за покликанням. Знаєте, що це означає? Це означає, що він народжений відмінником, тобто у певному сенсі з внутрішнім тяжінням до досконалості. Хай вас це не лякає. Він, якщо робить якусь справу, то робить її якісно. Ось і все. Усе дуже просто.
 …Павлик має чудові зуби. В дитинстві він чистив їх не менше, аніж п'ять хвилин. Він ніколи не жалів часу для чищення зубів. Так само, як і для чищення черевиків. Він має завжди ідеально вичищені черевики і чарівну посмішку. А для мужчини-депутата це речі принципово важливі. Адже посмішка – це серце, а черевики – це душа.
 …Я думаю, Павло Іванович Печеніг буде хорошим депутатом. Достойним. Надійним. Я думаю, вам пощастить, якщо він буде вашим депутатом».
 Ви слухали інтерв'ю з мамою Павла Івановича Печеніга Ідеєю Іванівною Ягідкою.
 Дякуємо за увагу.
 Теледебати, дарма що мають таку кострубату і двозначну назву, – абсолютно необхідна річ під час виборів. Щоправда, любий мій читачу, я тобі не скажу з певністю: кому вони, тобто телебати, більше потрібні – кандидатам, телебаченню чи виборцям. Але те, що без них не обходяться жодні вибори, то це факт.
 Павло Іванович Печеніг готувався до них з усією ретельністю, на яку спромігся, незважаючи на повністю вичерпану нервову систему. Минула ніч пройшла у творчих пошуках. Працювали всією командою. Врахували всі поради…
 Можна впевнено сказати, що аналітична група Адама Колосального минулої ночі робила те саме.
 І ви, дорогі мої читачі, вже чекаєте з нетерпінням на блискучі дебати двох супротивників. А даремно. Мушу вас розчарувати.
 Сталася деяка прикрість, яка збила з пантелику обох кандидатів. Однак ця історія заслуговує на те, щоб її переповісти. Так просто, задля історичної правди.
 Річ у тім, що у другому турі виборів на теледебати запрошують дві пари кандидатів, що вийшли у другий тур з сусідніх округів, щоправда, у межах однієї області. Так от, на теледебати, окрім Колосального і Печеніга, були запрошені два супротивники із сусіднього округу, і вони виступали першими. І телеглядачі отримали від їхнього виступу таку насолоду, що наступна пара, тобто Колосальний і Печеніг, виглядала просто жалюгідно. Бо що таке вилизана, відредагована, відкоригована, відрепетирувана, завчена напам'ять з усіма комами, фонетичними і смисловими акцентами, паузами, двозначностями, патетикою промова (а слід визнати, що обидві були відпрацьовані за кращими традиціями вітчизняного іміджмейкерства і навіть з окремими елементами західних політичних технологій), – що важить така промова порівняно зі стихією імпровізації, компромату, боротьби і непередбачуваності?
 Ви вже заінтриговані, мої любі друзі? Тож слухайте. У другий тур сусіднього з Печенігом і Колосальним округу вийшли два кандидати: Петро Іванович Сизоненко та Іван Петрович Сизонтенко. їхні прізвища, як ви вже помітили (або не помітили) відрізняла лише одна літера Т усередині прізвища другого кандидата. Професійний філолог вам пояснить, що колись це було одне прізвище, яке внаслідок описки стало двома. Річ у тім, що з переходом від епохи усності до епохи писемності у паспорти наших предків вкрадалося безліч описок, які тепер сплутують усі генетичні розслідування наших сучасників, що шукають свої родоводи у минулих століттях.
 Так, наприклад, навіщо далеко ходити? Мою маму у наддніпрянському селі випадково записали у метриці Голя Михайлівна (замість Галина Михайлівна). Це створило дуже неприємну ситуацію при укладенні шлюбу з моїм батьком, який боровся за те, щоб у шлюбному посвідченні стояло «Галина Михайлівна», а затятий борець за правдивість документів, тобто співробітниця ЗАГСу, так і норовила записати дружиною мого батька якусь Голю Михайлівну.
 Однак прізвища змінювалися не лише випадково, а й цілком свідомо. Ви ж знаєте чи принаймні здогадуєтеся, що значить бути «ворогом народу» в колишньому Радянському Союзі? Тож близькі і далекі родичі ворогів народу зі шкури пнулися, аби змінити хоча б одну літеру в своєму прізвищі.
 Так ось. Цілком може бути, що Петро Іванович Сизоненко і Іван Петрович Сизонтенко – далекі родичі. Може, навіть у третьому коліні. Однак тепер вони опинилися віч на віч у боротьбі за парламентське крісло. Як це сталося?
 Елементарно. Петро Іванович Сизоненко, депутат попереднього скликання, кілька разів наступив на мозоль місцевій владі, окрім того, був не у фаворі там, у центрі. Тож його вирішили позбутися. Але халепа полягала в тому, що народ його любив. Бо той часто виступав по радіо, вболіваючи за зарплату, у телевізорі теж час від часу з'являвся, і пика у нього була нічого, ловкенька. А чого ще треба простому народові?
 Вибити Петра Івановича Сизоненка із сідла було дуже важко. Тим більше, що округ був «несвідомий»: у нього входило кілька містечок; а мешканці містечок – це специфічний народ, не те що заляканий і затурканий селянин. На нього вплинути командним способом дуже важко.
 Тоді влада, не скажу точно чи то місцева, чи центральна, – вирішила застосувати оригінальний спосіб: запустити майже однофамільця, який збиватиме з пантелику виборця.
 Виборча фантазія, любий мій читачу, безмежна й невичерпна.
 Чого тільки не натерпівся Петро Іванович Сизоненко! Річ у тім, що він був настільки впевнений у власній перемозі, що якось неінтенсивно проводив виборчу кампанію, поклавшись на своїх помічників. А в цей час Іван Петрович Сизонтенко, людина проста і недалека, їздив по селах і містечках з виступами. Виборець, думаючи, що то Петро Іванович Сизоненко, дивувався: щось наш депутат здав свої позиції: і говорить не те, і мекає, і бекає, і змарнів, і вуса поголив, і меле якусь беліберду.
 Поки Петро Іванович, тобто справжній Сизоненко, без літери «Т», схаменувся, його авторитет на окрузі підупав. За місяць до кінця першого туру він підключив увесь свій арсенал: а на той час він мав і своїх журналістів, і маленьку друкарню.
 Тут додалася ще одна обставина: окрім двох Сизоненків (з літерою «Т» і без неї) на окрузі не було нічого путнього: молодий радикал і глухуватий пенсіонер. Ви дивуєтеся? Дарма! У той час, час молодих незалежних держав пострадянського простору, ще не було такого досвіду передвиборчих баталій, як тепер. Це сьогодні кожен округ промацується кожною партією. І, якщо десь є слабинка, відразу засилається туди кандидат. А тоді…
 А тоді за іронією долі у другий тур вийшли обидва Сизоненки – один з літерою «Т», а другий – без неї…
 Уявляєте?
 І що ж робить у цій ситуації справжній Сизоненко? Він намагається скинути у кювет фальшивого або бракованого Сизоненка, того, що з літерою «Т».
 Справа виявилася не з легких. Було втрачено час. А час у виборчій кампанії, як ми вже з вами переконалися, час – це більше, ніж гроші.
 І ось того історичного дня, коли Павло Іванович Печеніг і Адам Васильович Колосальний прийшли на телебачення, щоб у прямому ефірі розповісти виборцеві, як вони сильно люблять батьківщину, як вони вболівають за інтереси народу, які вони достойні звання народного депутата, у той самий день і в тому ж самому місці намічалося просто шалене видовище, яке просто не могло не затьмарити їхнього виходу на телеекран.
 Петро Іванович, тобто справжній Сизоненко, виступав першим. Він вирішив викрити свого двійника. Він сказав, що чотири роки відстоював інтереси шановного виборця у парламенті. А тепер приходить якийсь Іван Петрович Сизонтенко і хоче присвоїти його здобутки. Але він, Петро Іванович Сизоненко, не допустить цього. Він не допустить іще одного, несправжнього, Сизоненка у політичному двобої. Той, несправжній Сизоненко, а саме Сизонтенко працював собі кухарем у дієтичній їдальні. І чого йому раптом ні з того ні з сього забаглося стати депутатом? Може, він згадав знамениті слова Леніна про те, що навіть кухарка може керувати державою? Крах Радянського Союзу довів, що ці слова були помилковими, що державою повинні керувати професіонали. Насамкінець Петро Іванович Сизоненко, тобто справжній Сизоненко, закликав уважно читати бюлетені. Бо як прийдуть до влади такі, як Іван Петрович Сизонтенко, політика перетвориться на макарони по-флотськи, до речі, це улюблена страва кандидата-опонента, того, несправжнього, що з літерою «Т» посередині.
 Потім узяв слово Іван Петрович Сизонтенко, тобто несправжній Сизоненко, і обурився: чому він не справжній? Він справжній, справжнісінький! Можете помацати! А з приводу кухаря, то це правда, він працював кухарем. Так, у дієтичній їдальні. Ну й що з того? Хіба краще було працювати гінекологом, як шановний Петро Іванович до його депутатської кар'єри? А треба сказати, дорогі виборці, що він працював у тому відділенні, де роблять малі гінекологічні операції. А знаєте, що таке мала гінекологічна операція? Це аборт. А знаєте, скільки абортів за свою недовгу медичну кар'єру зробив депутат? За підрахунками колег, десь близько півтори тисячі. Отже, в нашому районі, завдяки його старанням, народилося на півтори тисячі дітей менше. На цю проблему можна подивитися і так: завдяки йому загинуло півтори тисячі невинних душ. Тож, може, краще, щоб політика мала вигляд макаронів по-флотськи, аніж малої гінекологічної операції?
 Після цих слів Петро Іванович, тобто справжній Сизоненко, перебував кілька хвилин у шоці. Чомусь його не підготували до того, що його опонент здатен на таке. Тож він добирав слова, а у стані стресу, як ви й самі знаєте, дорогі мої читачі, це виходить не дуже добре.
 Йому дали останнє слово. Він сказав, що все сказане – це наклеп, брудний наклеп. Однак сказав він це досить невпевнено, адже у провінції всі одне одного добре знали. І хоч ті півтори тисячі жінок ішли на операцію добровільно, нікому не спадало на думку досі звинувачувати у чомусь поганому колишнього гінеколога, а нинішнього депутата. Однак образ невинних дитячих душ глибоко запав у серце виборцям і дещо змінив їхній світогляд. Немов відчуваючи це, Петро Іванович Сизоненко став перераховувати все те добре, що він зробив на окрузі: провів фестиваль «Дніпровські зірниці», привіз комп'ютери в районну школу-гімназію. А що зробив він – шановний опонент?
 Іван Петрович Сизонтенко, той що з літерою «Т» посередині, сказав на це, що він, хоч і не був депутатом, організував добродійну їдальню для бідних. Адже він знає багато дешевих кулінарних рецептів, якими можна нагодувати всіх голодних. Ці рецепти він опублікував окремою книжечкою, так що кожна господиня може її придбати.
 Тоді знову озвався Петро Іванович Сизоненко, тобто справжній Сизоненко. Він сказав, що такої підступності він у своєму житті не зустрічав. Мабуть, через підступність душі несправжнього Сизоненка його покинула дружина, утікши з трьома дітьми у невідомому напрямку. На що Іван Петрович сказав, що хоч Петро Іванович і перебуває у формальному шлюбі, проте не спить зі своєю дружиною вже три роки, а має коханку – буфетницю столичного готелю «Москва», у якому проживає під час сесійних тижнів.
 Обидва доповідачі вже перебрали свій час прямого ефіру, тобто вже говорили за рахунок часу Павла Івановича Печеніга й Адама Васильовича Колосального. Однак ті настільки перейнялися передвиборчою боротьбою своїх колег, що навіть не помітили цього. А коли помітили, було пізно. Вони протарабанили свої ретельно підготовані виступи і не змогли застосувати своїх блискучих поетично-артистичних (що стосується Колосального) і девідкоперфільдівських (що стосується Печеніга) здібностей.
 У виборчому штабі Павла Івановича сприйняли телеефір спокійно: аби не гірше. Ситуація видавалася досить стабільною: Варфоломійович зі своїми вірними друзями об'їздили увесь округ, забезпечили спостерігачів, проінформували їх про все необхідне і зазделегідь віддячили їм. Неофіційна інформація говорила за те, що, незважаючи на всі перипетії, здається, лідирує таки Печеніг, причому з досить великим відривом. І хоча ця інформація мала назву ОБС, тобто «одна баба сказала», проте давно відомо, що якраз ця інформація є найбільш вірогідною.
 Отже, вирішили спокійно чекати неділі.
 Проте політика – це така штука, що не дає розслабитися ні на мить. Докази? Ось вам і докази: у суботу, напередодні виборів, округ облетіла трагічна звістка: загинув в автокатастрофі Павло Іванович Печеніг.
 Не лякайтесь, дорогі мої читачі. Звістка фальшива. Павло Іванович Печеніг насправді був живим.
 Але ж виборець думає, що він – мертвий. Тож навіщо за нього голосувати?
 Як бачите, дорогі мої друзі, оті шарамижники, а зараз, після такого хитрого тактичного ходу, їх уже можна сміливо назвати групою аналітиків, – недарма отримували свої гроші. Свою справу вони робили надійно. Вони добре знали, коли саме слід запустити плітку: напередодні суботи, не раніше і не пізніше. Бо якщо новина облетить округ раніше, виборчому штабу Павла Печеніга вдасться спростувати її. А якщо пізніше – то вона може не встигнути облетіти весь округ. А от середина п'ятниці – це оптимальний час.
 Ось уявіть собі: перша звістка долетить до вух членів ворожого штабу (тобто в нашому випадку – штабу Павла Івановича Печеніга) в п'ятницю, в обід. Над «першою ластівкою» покепкують: ніхто не сприйме її всерйоз. «Друга ластівка» з'явиться десь через годину. Вона вже здивує виборчий штаб. Третя звістка – під вечір – насторожить агітаторів. Однак вони вже нічого не зможуть зробити: надто пізно. Виборчі дільниці закриті, а в суботу не можна агітувати. Тож будь-яке публічне спростування плітки в суботу буде представлене виборчим штабом, який запустив плітку, порушенням закону про вибори, тобто порушенням заборони агітувати напередодні і в день виборів.
 Так, група аналітиків Адама Васильовича Колосального спрацювала. Здавалося б, дуже вчасно.
 У виборчому штабі Печеніга з цією неприємною новиною вже «обідали».
 Варфоломійович, отримавши з десяток тривожних дзвінків з різних куточків району, рвав на собі волосся.
 Так, Варфоломійовичу. Ти відстав від життя. Твої примітивні методи політичної боротьби застаріли. Ти надривався на зустрічах, а виявляється, увесь здобутий багаж можна знищити одним ударом, однією маленькою фальшивкою. Головне, щоб ця фальшивка прозвучала дуже вчасно.
 Отже, була п'ятниця, а точніше, друга половина п'ятниці.
 Виборчий штаб Павла Івановича Печеніга похмуро сидів за зеленим столом і дивився телевізор. Час від часу дзвонив телефон: «А правда, що Павло Іванович загинув в автокатастрофі?»
 – Неправда, блін-клінтон! – кричав у відповідь Варфоломійович.
 Слово «блін-клінтон» – надто м'яке, воно не передає емоційного стану Варфоломійовича. Тож замість нього він уживав крутіші вислови, які, на жаль, ми не можемо тут навести. Але це, сподіваюся, не змінить вашого позитивного враження від старого ветерана?
 Стало ясно, що округ заражений звісткою. Причому заражений капітально. Лікування, тобто спростування звістки, могло мати лише місцевий ефект, а не повне видужання.
 Що робити? Об'їздити всі виборчі дільниці до кінця п'ятниці вони просто не в змозі. А в суботу ця їзда може вилізти боком: донесуть у виборчу комісію, що відбувалася агітація, і знімуть Печеніга зі списку.
 Першою вийшла з оціпеніння Ідея Іванівна. Вона встала і рішучим голосом стоматолога сказала:
 – Тільки святий Миколай може нам зарадити.
 Отже, покластися на святого Миколая? Іншого нічого не залишалося.
 Ідея Іванівна стала на коліна і стала молитися святому Миколаю. Вона молилася довго, а решта членів виборчого штабу зосереджено спостерігала за її медитацією.
 Святий Миколай, мушу вам сказати, дорогі мої друзі, ніколи не покине в біді хорошу людину. А Ідея Іванівна та її син Павло Іванович у принципі були якраз тими, кому святий Миколай щиро симпатизував.
 Ідея Іванівна нарешті підвелася з колін вже іншою людиною – бадьорою і самовпевненою:
 – Святий Миколай мене ще ніколи не підводив! Це була свята правда.
 Вона сіла за стіл і в ту ж мить за вікном почувся скрегіт гальм.
 – От бачите! Я ж казала! Це його посланець, – дуже переконливо сказала Ідея Іванівна.
 Через кілька секунд у кімнату ввалився Він. Посланець святого Миколая.
 Дорогі мої читачі, ви напевне, вірите в Бога. Хочу вам розкрити одну таємницю: святий Миколай має чудове почуття гумору.
 Навіть Ідея Іванівна не чекала від святого Миколая такої, так би мовити, оригінальності. Екстравагантний посланець святого Миколая навіть її трохи шокував.
 Знаєте, у чому річ?
 У кімнату ввалився Колясик.
 Колясик, а точніше Коля Шпунда, – місцевий авторитет – завалив у зелену кімнату в супроводі місцевих авторитетів меншого калібру. Колясик, незважаючи на сльотавий квітень місяць, стояв вбраний у всьому білому – аж до черевиків і шкарпеток. Він був невеличкого, навіть дуже невеличкого зросту, кремезний і, як і годиться місцевому авторитетові, з голеною головою. Білий довгий плащ і білі штані внизу були вкриті краплинками провінційної грязюки, однак це не применшувало грандіозного враження від його появи.
 – Не пое (що значить на людській мові «не зрозумів»), коли похорон?
 Це було перше, що спитав Колясик.
 Павло Іванович невпевнено кахикнув, звернувши на себе увагу Колясика. Той витріщився на нього, а потім кинувся з обіймами:
 – Пашка, брательник! Ти живий!
 Ви не повірите, дорогі друзі, Колясик навіть сльозу зронив, обнімаючи Пашку.
 Тут я мушу перепросити дорогого читача за те, що поза увагою оповіді лишився один дуже цікавий епізод виборчої кампанії. Однак усе по порядку.
 Колись, під час першого туру, після тієї знаменитої зустрічі з виборцями, на якій Разін скомпрометував Колосального, а уламки правої і лівої партій перелаялися між собою; зустрічі, на якій Пашка так майстерно застосував девідкоперфільдівське мистецтво і на яку примчала Ідея Іванівна з дядечком Ґіві, а тьотя Роза з дядею Борею із Ізраїлю, – якраз після тієї зустрічі в коридорі до Павла Івановича Печеніга підійшов Колясик.
 Павло Іванович спершу трохи перелякався його. Він ніколи не стикався з авторитетами, хай навіть місцевими.
 Однак Варфоломійович як справжній солдат, прикрив своїми запалими грудьми Пашку:
 – Вали звідси, Колько! Тебе ще тут не вистачало!
 – Варфоломійовичу, я ж із чистим серцем! – сказав Колясик таким тоном, що навіть недовірливий Варфоломійович здивовано відступив.
 Це дало можливість Колясику почати свою тираду:
 – Пашка, брательник, ти мене за душу взяв своїм виступом! Падлом буду, якщо брешу! Віриш, коли ти сказав, як босими ноженятами бігав по росі, мене аж сльоза прошибла. Я ж теж, як ти, брательник, у дитинстві босим бігав по росі! А тепер, бач, які штиблети ношу! П'ятсот баксів!
 Колясик стискав в обіймах Пашку:
 – Я говорити не мастак! Словом, проси шо хош! Пашка мовчав. За нього озвався Варфоломійович:
 – Нічого нам не треба від тебе, Колько. Згинь з очей моїх, бо… бо… не знаю що зроблю!
 Колясика, як і варто було очікувати, погрози зовсім не зачепили:
 – Тіха, дєд. Тут тобі не Ленінський урок! Пашко, кажи, хош: кришу сделаю? Хош: баксами закидаю?
 Пашка розгублено дивився на Колясика. Зате Варфоломійович зорієнтувався відразу.
 – Ми з кримінальними елементами не хочемо мати нічого спільного!
 Місцевий авторитет не образився. Він почухав потилицю і згодився:
 – Ти прав, дєд! Я можу йому навредіть! Я всьо поняв. Удаляюсь. Но даю клятву: вся братва за тебе голосуватиме! І оба базари теж – продуктовий і речовий! Падлом буду, якщо не здержу слова!
 Колясик слова дотримав. За розвідданими Варфоло-мійовича, Колясик – не брехун. З одного боку, не заплямував чесного імені Павла Івановича Печеніга, а з іншого – зорганізував торговий електорат району.
 І ось він, тобто Колясик, стояв перед ними увесь в білому.
 – Не пое! Шо таке?
 Члени виборчого штабу мовчали, припасовуючи Колясика до посланця святого Миколая. В їхньому мозку перший з другим не асоціювався ніяк.
 У розмову вступив Варфоломійович:
 – Колько! Ти нам потрібен!
 – Оце по-моєму. Тільки чисто конкретно: шо нада?
 – Колько! Оті шарамижники з виборчого штабу Колосального запустили мульку про автокатастрофу.
 – Ага.
 – Розумієш, виборець же не проголосує за Пашку, думаючи, що він уже на тому світі.
 – Ага.
 – Завтра не можна агітувати. Тож треба до сьогоднішнього вечора об'їздити ваг виборчі дільниці з повідомленням, що Пашка – живий.
 – Ага.
 – Треба популярно пояснити, щоб виборець не панікував.
 – Ага.
 – Що ага? Давай, шмаляй!
 – Дай подумать, Варфоломійович. Дай подумать. Шо – чисто їхати? А шо говорить конкретно? Нє, шо-то нє то. Ну, розкінь мозгами: приїжджає мій пацан у село… Нє, шо-то нє то…
 Варфоломійович розсердився:
 – Часу немає на роздуми! Шмаляй, я сказав!
 – Стоп. Колясик правий, – утрутилася в розмову Ідея Іванівна. – Треба придумати щось інше – якби хоч квіточку…
 – Квіточку? Нема нічого легшого! – зрадів Колясик. – Я ж після тої зустрічі з Пашкою наче заново на світ вродився! Сказав собі: фатить рекета. Це некрасіво. Треба шось красівше. От я здуру й купив вагон голландських тюльпанів. Так красоти захотілося! Там разні тюльпани – сині, чорні, фіолетові, жовті… Класні! Але ж тут, у цій дірі, ніхто ж не оцінив! На фіг нужна моя красота! Жлобьйо! Беріть весь вагон – для Пашки не жалко!
 – Молодець, Колясику! – похвалила його Ідея Іванівна і підійшла впритул. – А зубки чистити треба, – додала вона, лагідно поплескавши його по щоці.
 – Ви – зубний? Вас мені святий Миколай послав! Так зуб болить, шо нє магу!
 – Часу немає! – закричав Варфоломійович. – Бери свої тюльпани і шмаляй!
 – Стоп, стоп! – знову зупинила його Ідея Іванівна. – Треба продумати все, до дрібниць. – Так. Кожен твій… як це називається…
 – Пацан! – з гордістю сказав Колясик.
 – Так, пацан… – кивнула Ідея Іванівна. – Кожен твій «пацан» бере букет голландських тюльпанів… Так, тільки одного кольору, ясно?
 – Пое! – кивнув Колясик.
 – Так, кожен твій пацан бере букет прекрасних голландських тюльпанів, сідає на машину і мчить по одній чи по двох, а, може, навіть і по трьох адресах… Варфоломійовичу, роздай по три села кожному «пацану», тільки так, щоб вони були розташовані поряд. Треба час берегти.
 – Єсть!
 – Так. Що далі? Що далі? – напружено думала Ідея Іванівна. – «Пацан» приїжджає у виборчу дільницю, підходить до голови комісії, цілує ручку і вручає їй божественний букет голландських тюльпанів. «Це вам, – каже, – від Павла Івановича Печеніга. Він живий-здоровий! З весною вас!»
 – Я упав! – захоплено промовив Колясик! – Як красіво! Чурік! Чув? – звернувся він до головного свого охоронця. – Запиши текст! Шоб ніхто нічо не перепутав! Жми на обидва базари, в генделики… Сьогодні всі пацани району пашуть на Пашку! – розреготався він. – Оголошується операція «Піонерська зірниця». Тобто не піонерська, а… Як воно?… Ага: «Оголошується Пацанська зірниця!» Побачим – хто кого?
 – Колясик, у вас три години. Максимум чотири. – зауважила Ідея Іванівна.
 – Пое, мадам!
 Колясик загріб своїх «пацанів» і рвучко направився до дверей, кинувши на ходу:
 – Скоро буду! Ждіте ответа! А ви, мадам, мне нравітєсь! – підмигнув він Ідеї Іванівні і зник.
 – Це в нас взаємно… – втомлено сказала Ідея Іванівна і бухнулася на стілець.
 Усі відчули неймовірне полегшення. Ідея Іванівна встала і вже вкотре підійшла до ікони святого Миколая.
 – Я й не думала, святий Миколаю, що ти такий екстремалі – пожартувала вона і ще раз помолилася.
 – Може, мені на птахофабрику злітати? – запропонував свої послуги Васнєцов-Паваротті, перебуваючи під глибоким враженням того, що відбулося. – А заодно до Калитки… Перевірити, як ідуть справи… Все-таки там великі дільниці…
 – Сиди тут і не рипайся! – смикнула його за рукав дружина.
 Ідея Іванівна хотіла була заперечити Тетяні Фрідріхівні-Віталіївні, однак махнула рукою: адже все тепер під контролем святого Миколая.
 Увечері повернувся зі столиці дядечко Ґіві і почав готувати вечерю. Це виявилося дуже до речі, оскільки всі очікували звістки від Колясика.
 Дядечку Ґіві передали поїздом із Тбілісі зелень, соус ткемалі і різну травичку й приправи. Тож у маленькому будиночку провінційного містечка NN пахло до запаморочення.
 І саме туди увечері завалила група місцевих авторитетів.
 – Мадам, ваше завдання виконане!
 Колясик підійшов до Ідеї Іванівни й елегантно поцілував їй ручку.
 Саме в цей момент у кімнату зайшов дядечко Ґіві, а за ним
 – цілий спектр різних грузинських запахів.
 – Ты кто? – ревниво спитав він у авторитета.
 – Я – тигидимський олень, – пожартував Колясик і для наочності зімітував оленя. – Тигидим-тигидим-тигидим!
 Оскільки анекдот про тигидимського оленя був одним із найулюбленіших дядечка Ґіві, він розкрив обійми і запросив до столу:
 – Садысь, дарагой, гостам будэш! У нас сэводня просто сказочный квєрєби!
 – А це що таке? – з підозрою в голосі перепитав Колясик.
 – Бува, не яйця?
 – Канешна яйца! – радісно закивав дядечко Ґіві. Словом, атмосфера відразу склалася дуже привітна. Після
 третього тосту Колясик став ділитися спогадами свого шкільного дитинства. Він зізнався Варфоломійовичу, що це він підклав череп на паличці в букет з квітами на Ленінському уроці. Варфоломійович сказав, що він і не сумнівався, що це зробив він, малий паскудник. Адже він його стільки разів ловив у власному саду і лупив його своїм солдатським ременем, як Сидорову козу. Потім Колясик став допікати Тетяні Горошко за те, що вона не давала йому списувати і била його по голові портфелем. Виявляється, вони кілька років просиділи за одною партою. Колясик признався, що він тільки Тетяні Горошко, єдиній у своєму житті, дозволяв його бити та ще й по голові.
 За розмовами минав час, і ось дядечко Ґіві урочисто вніс у кімнату кверебі. Момент внесення кверебі запам'ятовується на все життя. У цьому є щось від передчуття скуштування забороненого плода. Це передчуття хвилює, тривожить, збуджує і лякає водночас. А момент першого куштування цієї еротичної страви поєднує в собі здивування, розчарування, відразу, захоплення і сором водночас. Це не те, що ти чекав. Однак новий незвичний смак запаморочує, і ти вже не пам'ятаєш, що саме ти чекав.
 Поїдання кверебі відбувалося у повній тиші. Дядечко Ґіві вже звик до того, що перше враження від кверебі ніколи не викликає бурю захоплення. Так само, як і вживання уперше інших екзотичних страв, наприклад, авокадо (яке нагадує вам мило), устриць (які нагадують вам медузу) тощо. Що нагадує кверебі? Кверебі нагадує щось середнє між свіжим інжиром і рожевим пріснувато-солонуватим пташиним молоком без шоколаду.
 Розмова про кверебі зайняла півночі. Супроводжувалася вона різними анекдотами і дотепами, а ніч принесла учасникам трапези еротичні сни.
 Суботу зробили санітарно-банним днем. Вирішили зустріти неділю не тільки морально, а й фізично чистими.
 У суботу ввечері почався мандраж.
 У неділю вранці Павло Іванович сів біля вікна і став спостерігати за тим, як спокійно ідуть по вулиці люди, не підозрюючи, що сьогодні – доленосний день. Для тих перехожих він – звичайнісінький день. Доленосний він для нього, Павла Печеніга і, незалежно від результатів виборів, для історії, хай малої, але історії. Ці люди зайдуть між своїми справами до виборчої дільниці і проголосують, як їм на душу ляже. А потім вийдуть і забудуть. Забудуть, що зробили особисто для нього, Павла Івановича Печеніга. І що зробили для малої історії. Ця їхня дія – просто краплина в морі. Але ось так, по краплині твориться історія.
 Павло Іванович дивився у вікно і думав: чи уявляв він коли-небудь, що одного дня тисячі людей організовано змінять його долю. І він відчував особисту вдячність кожній людині за те, що вона просто прийшла на дільницю і проголосувала.
 До речі, що спонукає людину, звичайну людину, приходити на виборчу дільницю і голосувати? Людину, яка розуміє, що її маленький голос у принципі нічого не змінить ні в загальних результатах виборів, ані в державі загалом. Але вона усе-таки йде. Тільки не треба високих слів про громадянський обов'язок. Людиною керує щось інше. Це «щось інше» і досі ще не вивчене спеціалістами з масової психології.
 Після обіду до Павла Івановича прийшов Варфоломійович: у костюмі, краватці, підстрижений, поголений… Павло Іванович зібрався за тією самою схемою: поголився, попросив Ідею Іванівну підстригти його, вдягся в костюм, білу сорочку і краватку.
 Обидва чоловіки вирушили до окружної виборчої комісії.
 Окружна виборча комісія – це звучить надто голосно. Насправді – це давно не ремонтована споруда радянського періоду – середня школа.
 Варфоломійович і Павло йшли довгим-предовгим коридором. І саме в цю мить назустріч їм із-за рогу вийшли три постаті. У слабоосвітленому коридорі не відразу вгадувалися особи зустрічних. Проте ті наближалися, і в їхніх фігурах уже можна було розрізнити шаромижників: Аліка, Зюзіка і Тамару Іванівну Синіцину.
 Перше, що промайнуло в свідомості, це питання: дати їм дорогу чи йти напролом. Павло Іванович відступив до стіни, пропускаючи ворожу групу. Варфоломійович зробив те саме. Але група аналітиків стишила ходу і спинилася, загородивши прохід. Виникло психологічне напруження.
 Тишу порушив Зюзік, який єхидно процідив крізь зуби:
 – Привет, художественная самодеятельность!
 Фраза наркоманистого Зюзіка зачепила Варфоломійовича за живе. Варфоломійович смикнувся, щоб сплюнути, проте парадний костюм, біла сорочка і краватка зупинили його запал.
 – Привіт, шаромижники! – процідив крізь зуби Варфоломійович якомога зневажливіше.
 – Ось ти який, Герой Радянського Союзу! – з удаваним захопленням сказав Алік, той, що з інтелігентним виглядом.
 Варфоломійович не знав, що саме має на увазі хитромудрий Алік, від якого пахло дорогими парфумами, однак підозрював, що це була насмішка. Він не знайшовся, що сказати у відповідь.
 – Ось ти який, старий розвідник! – продовжив Алік, уважно роздивляючись Варфоломійовича і жуючи жувачку. – І звідки ти взявся на нашу голову!
 – Що, наклали у штани? – пішов в атаку Варфоломійович.
 Шарамижники перезирнулись і знавісніли. Видно, і вони перевтомилися у виборчому марафоні. Видно, і в них нерви були на межі.
 – Да что он о себе возомнил! – обурилася Тамара Іванівна Сініцина. – Да мы вас в три счета обставим!
 – Тю! Ти чув, Пашко? Вони нас «у три щоти!» Та хто ви такі? Задрипанці! Гидко й плюнути!
 – Не кипятись, дед! Не надо воспринимать так близко к сердцу! – хіхікнув Зюзік.
 – Розумієте, Фрідріху Варфоломійовичу, – утрутився в розмову інтелігентний Алік, – час іде вперед. Життя не стоїть на місці. Виборчі технології вже настільки досконалі, що не варто вигадувати велосипед. Його вже давно винайшли! Час таких, як ви, вже давно відійшов! Варто зійти з дороги і дати місце іншому, достойнішому.
 – Я прошу пробачення, дорогі друзі, але балотується не Варфоломійович, а я! – утрутився в розмову Павло Іванович Печеніг.
 Це дещо збентежило палкого промовця. Він зрозумів, що його красномовство треба було спрямувати на інший об'єкт.
 – А вам, молодий чоловіче, не соромно вставляти палиці в колеса заслуженій людині, улюбленцеві народу?…
 – А що ви знаєте про народ? – підійшов упритул до Аліка Варфоломійович.
 – Хто? Я? – приголомшено перепитав він.
 – Так! Ви! Що ви знаєте про народ? І яке право ви маєте взагалі вживати це слово – народ! Ви – так далеко від нього… Ви навіть не уявляєте, що йому болить…
 – Господи! Та я ж і не претендую на це… Тобто… Я не те хотів сказати… – зовсім розгубився Алік.
 – От ви і попались! – зрадів, як дитина, Варфоломійович.
 – Пошли отсюда, от этого малохольного! – смикнув за рукав Аліка Зюзік.
 – Ні. Почекай! Я йому докажу! Я йому докажу, що знаю краще за нього, як допомогти народові, який депутат йому потрібен! Тому що я – про-фе-сі-о-нал! Ясно? Професіонал! І ставлю сто, ні, тисячу баксів за те, що ви зі своєю доморо-щеною виборчою кампанією візьмете не більше двадцяти… ну, двадцяти п'яти відсотків! – заївся Алік.
 – Ха-ха-ха! – артистично розсміявся Варфоломійович. – А наші сорок дев'ять відсотків у першому турі?
 – Можете сказать им «оревуар!» – засміялася Тамара Іванівна Синіцина.
 Це збило Варфоломійовича спантелику.
 – Як «оревуар»?
 – А так. Ми схилили ваш електорат на свій бік! – дуже впевнено сказав Алік. – Науковий підхід!
 Зюзік і Тамара Іванівна Синіцина закивали. Довірливий Варфоломійович відкрив рота і приклав руку до лівого міжребер'я.
 – Неправда! – прохрипів він. – Народ не піде за такими, як ви!
 – Народ! – скептично скривився Алік. – Народ – це абстракція. А виборча технологія – це конкретика.
 – Подонки! – прошипів Варфоломійович. – Запхайте собі свої виборчі технології знаєте куди?
 – Ничтожество! – кинула Тамара Іванівна Синіцина.
 – Жалкий старикашка! – і собі обізвав Варфоломійовича Зюзік.
 – А ви, молодий чоловіче, – звернувся Алік до Пашки. – А ви – труп. Політичний труп. Вам би пасочками бавитися в пісочнику і за мамину спідницю триматися, а не лізти до політики!
 Пашка збілів, однак зібрався і тихо, але твердо сказав:
 – Це ви від безсилля… Ви – просто жалюгідні зі своїми дутими виборчими технологіями!
 – Запрошуємо вас на наш бенкет з приводу нашої перемоги над вами! – засміявся Алік, хоча сміх його був досить штучним.
 Шаромижники з гордо піднятими головами пішли геть. Варфоломійович був розчавлений. Він хапав ротом повітря і врешті-решт видавив із себе:
 – Нітрогліцерин!
 Пашка став ритися в кишенях Варфоломійовича і тремтячими руками знайшов те, що шукав. Вони зайшли в клас. Варфоломійович приліг.
 – Що вони за люди! Що вони за люди! – стогнав він.
 – Заспокойся, Варфоломійовичу! Нічого трагічного в тому, що я програю! – тримав його за руку Пашка.
 Варфоломійович підвівся:
 – Ти що, Пашко! Не смій так говорити! Тільки перемога. Чуєш? Тільки перемога!
 – Варфоломійовичу! Це не найголовніше в житті…
 – Це – найголовніше. Не для тебе – для мене! Ти що, досі не зрозумів? Це – не твоя виборча кампанія. Це – моя виборча кампанія! Я її чекав усе своє життя!
 Варфоломійович застогнав:
 – Пашко-Пашко! Якби ти тільки знав… Що я пережив… Я повернувся з війни Героєм… Герой! Я думав – усі дороги мої, усі вершини – мої… А вони мене – в тюрягу! Мене – Героя Радянського Союзу – в тюрягу… До рецидивістів… Як останнього подонка! А потім усе пішло шкереберть… Замість слави – воші, приниження, нари, бруд, ганьба, знущання… Я довго не міг відійти від цього. Мені було страшно і образливо. Після смерті Сталіна мене випустили з таборів. Я забився в цю діру і проскнів у ній решту свого життя. А мав би бути там – нагорі! Міг би бути генералом. Я це заслужив, Пашко, заслужив. Кров'ю своєю заслужив! Ти навіть не знаєш, які секретні завдання я виконував! Вищий пілотаж! Ех, Пашко-Пашко! Ніхто не знає! Ніхто! Як тепер кажуть, ікс-файлз. Від мене залежала доля мільйонів. Віриш? Я не брешу. Ех, Пашко!
 Варфоломійович простогнав і став масувати правою рукою ліву половину грудей.
 – Пашко! Я вже був змирився, що все моє життя – коту під хвіст, що я так і згнию в цій дірі… Аж тут з'явився ти! І я зрозумів: це Бог послав тебе до мене! Це мій шанс, посланий Богом! Розумієш, Пашко? Розумієш? Я мусив стати тобою! Через тебе я б отримав те, що заслужив… Ні, не гроші мені були потрібні. Не слава… Не влада! Ре-а-бі-лі-та-ці-я! Я – герой! І я хотів елементарної поваги за те, що я зробив. Я справжній герой. Я тобі кажу це, як перед Богом. А герой повинен бути на престолі. Розумієш? На престолі людської пам'яті…
 Пашка заворожено слухав Варфоломійовича.
 – Тепер ти розумієш, чому мені так потрібна ця перемога? Розумієш?
 Пашка кивав головою і тримав Варфоломійовича за руку. Старого почало морозити. Пашка зняв із себе куртку й укутав нею його. У вікна порожнього класу тарабанив дощ…
 Тим часом у виборчому штабі Павла Івановича Печеніга кипіла робота. На телефоні сиділа, як і першого разу, Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна і чітко надиктовувала інформацію Ідеї Іванівні. Тетяна Горошко періодично кип'ятила самовар і робила бутерброди. Дядечко Ґіві неспокійно метушився по кімнаті, час від часу натикаючись на Васнєцова-Паваротті, який робив те саме. О десятій годині вечора, коли стало зрозуміло, що вибори вони виграють, дядечко Ґіві притягнув ящик шампанського, а об одинадцятій уже почав відкорковувати пляшку за пляшкою. Спочатку всі опиралися, а потім долучилися до шкідливої забави.
 Кожен радів, як умів: дядечко Ґіві танцював лезгінку. Васнєцов-Паваротті плескав йому в ритм і підспівував. Ідея Іванівна лебедем пливла навколо дядечка Ґіві, і це в неї непогано виходило. Тетяна Горошко підплескувала. Одна Тетяна Віталіївна-Фрідріхівна не вставала з місця: дзвінки лунали один за одним.
 О першій годині вони, добряче сп'янілі, побачили, що серед них немає головних дійових осіб – Павла Івановича Печеніга і Варфоломійовича. Хтось згадав, що вони пішли в окружну виборчу комісію. О пів на другу лишили виборчий штаб і пішли туди. Біля школи стояла швидка, і Васнєцов-Паваротті пожартував, що це за Колосальним. Усі голосно розреготалися.
 Блукаючи по школі, вони натрапили на актовий зал, де розмістився лічильний центр виборчкому. Там їм повідомили, що за попередніми підрахунками Павло Іванович Печеніг переміг у виборах, набравши 68 відсотків голосів.
 З криками «Ура!» члени команди Павла Івановича Печеніга пішли по школі шукати винуватця свята.
 Вони завалили в 3-Б клас і побачили людей у білих халатах. На лавці лежав Варфоломійович. Він був у костюмі, білосніжній сорочці і краватці. Його голову тримав у себе на колінах Пашка.
 – Пашко! Ти виграв! – загорлав Васнєцов-Паваротті. – Ти набрав 68 відсотків!
 Люди в білих халатах з докором подивилися на п'яну компанію.
 – Що? – спитала Ідея Іванівна. – Що це значить? Пашка розплакався.
 – Що це значить? – закричала Ідея Іванівна. Пашка підняв голову і крізь сльози закричав:
 – Святий Миколаю! Міняю свою перемогу на Варфоломійовича!…
 Його надривний голос луною облетів напівпорожню школу…
 Дощової квітневої ночі провінційним містечком NN блукав молодий чоловік. Його рухи були хаотичними, а хода – непевною. Нарешті він дістався до центральної площі і підійшов до пам'ятника невідомому солдатові, тому самому, що із сколупнутим носом і обгадженою голубами головою. Він довго стояв перед ним, а потім, нахилившись, підняв кілька камінців і став жбурляти ними в пам'ятник, на повний голос кричачи:
 – А ти все стоїш? Ти бачиш, що діється? То чого ж ти мовчиш? Скажи мені: чому? Чому саме він? Чому? Чому саме сьогодні? Відповідай, кажу тобі, чому?!
 Молодий чоловік сів на камені і, обхопивши руками голову, заплакав. Дощ помалу стихав.
 На дахах будинків блиснули перші промені сонця. Починався новий день.