---------------------------------------------


 Кожелянко Василь
 Котигорошко



 I Блиск і ще раз блиск халяв


 Заворушилось у глибинах підсвідомости якесь прадавнє коріння, і Котигорошко не вистрілив. Хоча мав право, бо суперник його, Тит Яблуненко, своєю можливістю стрельнути, цілячись Котигорошкови у серце, не знехтував. Він добре налаштувався і, майже зомліваючи зі страху, натиснув на спусковий гачок… але хто не знає, що Яблуненко найгірший стрілець у їхній чоті. Котигорошкові секунданти зітхнули полегшено, коли куля з Яблуненкового револьвера вп'ялась у сосновий стовбур, з якого розлетілись увсебіч шматки сухої кори. Один гострим краєм черкнув Котигорошка по щоці, зацебеніла кров. Яблуненко, побачивши кров, зблід, а затим і пожовтів, але не гепнувся навзнак, як воно водиться, а стояв і чекав. Чекав, швидше всього, смерти. Але Котигорошко не вистрілив. Він не грав шляхетного лицаря, бо ще хвилину назад увесь був пройнятий бажанням знищити гада… але тепер чомусь завагався. Він витрусив з барабана свого револьвера єдиний, як вимагали умови поєдинку, набій і підійшов до Яблуненка.
 — Ну, що, гниляку, злякався?
 — Чого ти? — пробурмотів Яблуненко.
 — Ось цей набій, Котигорошко, я залишаю на майбутнє. Замочу тебе, коли настрій з'явиться.
 — Правила цього не дозволяють, — втрутився один із Яблуненкових секундантів — довготелесий Святополк Книш.
 — А я ще раз його викличу! — кинув Котигорошко і, повернувшись до своїх секундантів Святомира Глека і Ярослава
 Ткаченка, сказав весело: — Ходімо в касарні, день же сьогодні не простий.
 Справді, день для цих дуелянтів був неабиякий — сьогодні як випускникам Чернівецького військового інституту імени 300 Героїв-парашутистів їм мають присвоювати перший старшинський чин — чотар. Все! Кінець чотирирічній галерній каторзі з бузувірським розкладом дня, з виснажливими муштрами на плаці, із зимовими та літніми маневрами в умовах, максимально наближених до бойових, з різноманітними практичними заняттями, де їх вчили від галантного вальсування до вбивства людини голими руками, а про теорію вже й годі казати, чим лише професори-генерали не напихали їхні бідні голови — тактикою і стратегією, балістикою і фортифікацією, військовою історією та історією знаків розрізнення, бойовими хімією, біологією, кібернетикою і психотронікою, фізикою твердого тіла і м'яких структур, астрономією і астрологією, теософією і теологією, законом Божим та історією України, Каббалою і біографією президента України Охріміяна Трипільського, принципами роботи геотермальних станцій і сонячних машин, українською класичною і українською же сучасною літературами і, звичайно, десятьма основними світовими мовами — українською, індійською, китайською, туранською, атлантською, германською, ретро-романською, лемурською, ацтекі та гельською.
 Сьогодні на Центральному майдані Чернівців за присутности влади і гарно вбраної публіки сам міністр мілітарних справ України генерал-гетьман Жовтовод-Водяник вручатиме їм, свіжоспеченим офіцерам-старшинам, знаки їх нового статусу — срібні аксельбанти, шаблю на оксамитовій малиновій портупеї, срібні ромби на погони та найважливіше — ознаку добірної української еліти — червону пов'язку на ліву руку з вписаним у біле коло чорним тризубом — символом єдности Бога, нації і президента. Але навіть не це головне. Якщо було заради чого витримувати всі ці чотири роки нелюдської муки навчання у військовому веенезі, то це заради — чобіт. Гарних шкіряних чобіт з високими халявами, блискучими, як чорне дзеркало! Їх мають право носити в Україні лише винятково і ексклюзивно офіцери Війська Непереможного Українського. Щоправда, право на блискучі халяви мають також й офіцери Таємної державної поліції, але ті ходять здебільшого в партикулярах, тож не мають такої змоги, як старшини ВНУ, сліпити очі панночкам і старшим паням, дефілюючи проспектами Києва, Львова, Харкова та Царгорода, одночасно викликаючи пекучу заздрість у цивільних, яким ці халяви недоступні.
 Але якби сьогодні вдосвіта на поєдинку Яблуненко вбив Котигорошка, чи навпаки, то один з курсантів ніколи вже не отримав би срібного ромба на погони. Радше не один, а два, бо переможець поєдинку замість блискучих халяв, відзнаки на погони і шаблі з портупеєю дістав би два роки штрафної сотні. Але не заради блиску халяв Котигорошко пошкодував Яблуненка, — щось владне, неусвідомлене і невимовне перешкодило, а вбити гунцвота було за що. На дружній вечірці, яку курсанти першої чоти п'ятої сотні другого куреня інститутського полку влаштували у своїй кімнаті для дозвілля на честь закінчення навчання, Яблуненко випив зайвого. Та навіть це не давало йому права робити якісь паскудні натяки щодо Котигорошкової матері, мовляв, у полі, в зеленому горосі… Тоді Котигорошко розвалив йому голову дерев'яним ослінчиком і вибив два зуби, від чого Яблуненко протверезів, але замість того, аби вибачитись, викликав Котигорошка на дуель.
 Пощастило назагал цього разу обом.
 Вони йшли з університетського парку, де стрілялись дуелянти, в центр міста і поспішали, аби встигнути в касарні до команди «Вставай!»
 — Ти правильно вчинив, Вишнеславе, — підбадьорював Котигорошка його секундант Ткаченко, — по-законослужницьки, але якщо щиро, то мені шкода, що ти його не вбив.
 — А мені, думаєш, не шкода, — зітхнув Котигорошко, — сам не знаю, чому так сталося. Звичайно, треба було застрілити цього шакала.
 — А може, ти у той момент про штрафну сотню згадав, — негарно усміхнувшись, кинув ще один Котигорошків секундант Глек.
 — У той момент?! Я?! — обурився Котигорошко. — Ображаєш, брате.
 — Пробач, брате, — примирливо сказав Глек, — я, мабуть, щось не так ляпнув.
 У касарню вони прибули вчасно і майже гуртом, тобто дуелянти та їхні секунданти, причому всі між собою майже дружньо розмовляли, лише Котигорошко і Яблуненко уникали дивитись один на одного.
 Після команди «Вставай!» курсанти не схопились, як чотири роки поспіль, і не побігли на спортмайданчик, а, не кваплячись, вишикувались у чергу до комірки, де бунчужний Хованко видавав їм офіцерську уніформу. Звичайно, ці строї курсанти вже міряли-переміряли, попідганяли-попідшивали, де треба, але сьогодні вони отримують їх для повноцінного і законного носіння. Чорні мундири зі срібними тризубами в петлицях, вигнуті «качкою» кашкети (теж чорні і теж зі срібним тризубом), білі сорочки, чорні краватки, галіфе, чорні пояси з портупеями і — мрії таки збуваються, хлопці! — м'які зручні чоботи з високими блискучими, як їхні майбутні офіцерські кар'єри, халявами.
 — Офіцери України! — почав свою промову, звернену не стільки до випускників інституту, скільки до численних телевізійних камер, з розрахунку, що сьогоднішні новини дивиться сам Президент, міністр мілітарних справ, він же начальник Генерального штабу ВНУ чотиритризубний генерал Жовтовод-Водяник. Він говорив довго і барвисто. Здебільшого — про найпочеснішу на землі місію — захищати інтереси України де б це не було — на китайському кордоні, на Північному Сході — у санітарній зоні, на тривожному західному боці чи у комфортабельних північноафриканських базах — скрізь Ненька вимагає від новопосталих старшин мужности, звитяги, самопожертви і т. д.
 — Курсант Котигорошко! — пролунала команда міністра.
 —Я!
 — До мене!
 — Гаразд! — зі строю вийшов стрункий, кароокий, чорновусий красень.
 — Пане генерале-гетьмане, курсант Котигорошко за вашим наказом прибув! — відрапортував він міністрови, приклавши три стулені пальці до дашка кашкета.
 — Від імени Президента і народу України вручаю тобі, синку, ці атрибути українського офіцера, — розчулено промовив міністр, простягаючи Котигорошкови темно-синю оксамитову подушечку, на якій лежали шабля з малиновою портупеєю, аксельбанти, срібні ромби чотара і нарукавна червона пов'язка з чорним тризубом у білому колі.
 — Служу Україні! — вигукнув Котигорошко і, карбуючи крок, помарширував до своєї чоти.
 Після того, як усіх курсантів було переведено в старшини, ректор інституту генерал-хорунжий Пенько зачитав наказ, з якого молоді офіцери дізналися, кого куди розподілено.
 Чотареви Вишнеславови Котигорошку випало — на Кавказ. Про що він і мріяв чотири роки, бо хотів бути там, де найважче.
 Після святкового обіду, за яким молоді старшини випили по сто грамів горілки з перцем, їм належало звільнення в місто. Що прикметно — без звільнюючої картки і без обмежувального терміну. Офіцери ж бо!
 За традиційним ритуалом цього дня молодим офіцерам належало зробити три речі: міцно напитися, побитися із цивільними і провести ніч у борделі. Котигорошко зі своїми друзями Глеком і Ткаченком вирішили зламати цю традицію і виконати лише одну складову легендарної тріади. Як учасники дуелі, які щойно вдосвіта дивились у вічі смерті, вони потрактували як примітивний несмак банально битись із якимись ледачими парубійками, що шукають пригод на свою голову у міському парку імени поета Варфоломія Нестеренка, тому цей пункт вирішили пропустити. Також жодного сенсу не вбачали вони у відвідуванні борделю, бо кожен уже давно мав собі більш-менш постійну подружку і не був неофітом у сексі. А ось добре випити, то це якраз те, що треба. Тим більше після світанкового потрясіння. Почати вирішили з кельтського пабу «Стоунгендж», що розмістився на розі вулиць 28-го Червня і Червневого пленуму ЦК Панукраїнської партії.
 В пабі було малолюдно, бо чернівецькі плейбої ще не взяли собі моду пити цей міцний, але шляхетний напій під назвою «віскі», в їх колах найвищим шиком вважалося пити текілу в ацтекських їдальнях або бурякову самогонку в псевдонаціональних корчмах.
 Сіли за шинквас і замовили по подвійній порції віскі. Корчмар, рудий носатий кельт, задоволений тим, що в його заклад завітали такі блискучі молоді лицарі, вкинув у склянки з товстим дном по дві кульки льоду і налив трохи більше половини жовтого напою.
 — На здоров'я, панове.
 Коли через півгодини «панове лицарі» замовили ще по подвійній порції, корчмар підсунув до них дві тарілки зі смаженими горішками та солоним печивом і миску з маленькими цілими маринованими цибулинами.
 — Дозвольте спитати, панове старшини, — чемно звернувся корчмар до офіцерів, — де панове збираються бити цивільних, якщо у «Стоунгенджі», то я би попросив не розбивати вікна, дзеркала і люстру. По можливості, звичайно, — додав він, ніяково посміхнувшись.
 — Заспокойтеся, пане корчмарю, — розчарував його чотар Котигорошко, — ми не будемо сьогодні ні з ким битися. Досить уже на сьогодні крови. — Він скорботно глипнув на себе у дзеркало за прилавками і стурбовано помацав смужку свіжозапеченої крови на щоці — слід від соснової кори.
 — Хіба що якісь цивільні самі на нас нападуть, — додав чотар Глек.
 — Ну, це хіба якісь або суїцидники, — розсміявся корчмар, — або каліки з ослабленим інстинктом самозбереження. Самим чіплятись до старшин ВНУ! Це абсурд, панове, — у день випуску!!! Ха-ха-ха! Я вам подам смажене м'ясо зі спаржею.
 — Це якісь там яблуненки, книші та подібні до них будуть битися, — розвивав далі тему чотар Ткаченко, — побити беззахисних цивілів для них найвища звитяга. І єдино їм доступна.
 — Що ж, побажаємо їм нарватись на майстрів рукопашного бою, — підняв склянку Котигорошко і ковтнув холодного напою, — на якихось адептів Сварги.
 — Ні, краще майстрів бойового гопака, — засміявся Глек, — сваргники вирубають миттєво, а гопакісти дуже дошкульно калічать.
 — Хай буде, я не проти, — теж засміявся Котигорошко, — а якщо після того ще зможуть дійти до борделю, то я маю їм ще одне побажання.
 — Потрапити у кігті до садисток! — здогадався Ткаченко.
 — Це не обов'язково, — сказав Котигорошко, — а ось якби у Яблуненка порвався презерватив і він підхопив би собі гонорею, то це так, цього я йому бажаю…
 Того вечора вони не побилися з цивільними, не зустрілись зі своїми подружками, як планували, і навіть не напились, як збиралися, до зелених елементерчиків, а просто тихо, спокійно і навіть сумовито проговорили до глибокої ночі, попиваючи, але не п'яніючи, то віскі, то пиво, то каву.
 Адже завтра вони розлучались і кожен відбував для подальшого проходження служби у не найтихіші місця. Глек — на військову базу на Гібралтар, якій постійно дошкуляли атлантидські диверсанти, Ткаченко — на Північний Схід, нести службу в санітарному поясі, який охороняє цивілізований світ від проникнення мутантів і покручів із радіаційної Зони, Котигорошко — на Кавказ, де вже кілька десятиліть з невеликими перервами триває затяжна війна з піратами.




 II Подвиг перший


 Чотар Котигорошко командував одним з блок-постів, ланцюжок яких захищав славне місто Святослав-юрт від нападів каспійських піратів. Тактика у цих морських розбійників була з професійного боку напрочуд грамотною — вони нападали на прибережні міста і селища у найнесподіваніших місцях, причому постійно міняючи засоби пересування, — то вони висаджувались із швидкісних катерів, то з'являлися з-під води у водолазному спорядженні, то десантувалися з підводних човнів, то викидалися десантом у самому центрі Дербента на парашутах з літаків без знаків розрізнення, то вторгались у Грозний десятком гелікоптерних ескадрилей… Пірати ці були озброєні найсучаснішими зразками звичайної зброї, але ніхто не міг заручитись від того, що вони таємно вже не володіють геофізичною та психотронною зброєю, або ще гірше — чи не протиставлять вони себе усьому цивілізованому людству і не підірвуть десь із дурного розуму атомну бомбу. Адже вони не є суб'єктом міжнародного права і не підписували Універсал про категоричну заборону ядерного озброєння у будь-яких модифікаціях, який провідні країни світу уклали зі страху після спустошення однієї сьомої частини суші на північ від Китаю і на схід від Балтики.
 Пірати ці були невловимими ще й тому, що ніхто не знав, де знаходяться їхні основні бази. Іран і Туран категорично заперечували будь-яку можливість базування розбійників на їх території, мовляв, самі потерпають від їхніх наскоків не менш, ніж Україна. Тоді де їх барлоги?
 Чотар Котигорошко теж не відмовився би це дізнатися. Мало того, він мав амбіцію колись розгадати цю загадку, бо ж сказано у Бронзовій книзі Буття: «Нічого нема у цьому світі під Третім Місяцем таємного, аби не стало явним».
 Весь цивілізований світ підозрював, що каспійські пірати — це креатура Атлантиди, але цинічні атлантські вожді лише знущально насміхалися з цих натяків, мовляв, доведіть. Так минали роки, пірати все нахабніше плюндрували узбережжя Каспію по всьому периметру і щезали десь у центрі моря. Численні експедиції надводних і підводних військових флотів України, Ірану і Турану не знаходили жодних слідів піратських баз — ні плаваючих, ні підводних.
 Одного вечора чотар Котигорошко сидів у своєму командирському бліндажі і думав думу, яка не покидала його останні півроку: де ж все-таки переховуються каспійські пірати? Водночас він упівока спостерігав за футболом по телевізору. Транслювався вирішальний матч чемпіонату України — грали «Динамо» Київ і «Софія» Цар город. Ось софіївський нападник вийшов сам на сам з динамівським брамкарем, замах ногою… Ф-і-і-в! Суддівський свисток, який будь-кого може довести до імпотенції, зупинив атаку. Поза грою! А щоб тебе горе побило! Удар від воріт. Гра триває…
 А чому поза грою, подумав Котигорошко, чому, переступаючи певну грань, футболіст раптово перестає бути дійовою особою ігрового дійства? Та все дуже просто, супротивники йому організовують таке становище. Просто захисники залишають противника за своїми спинами у зоні, яка автоматично стає для нього мертвою. І він уже не є загрозою для їхніх воріт.
 А може, командувач піратів адмірал Веслоу теж грає з нами у подібну гру, несподівано осяяло Котигорошка. Ясно, що база піратів — це підводний авіаносець атлантського виробництва, а інакше бути й не може, ясно, що якби вдалося цей об'єкт зафіксувати, то кількома десятками глибинних бомб піратству у Каспійському морі можна покласти край, але чому цей об'єкт невловимий? А якщо піратський адмірал Веслоу сам собі влаштовує положення «поза грою»? Вирушає ескадра шукати піратів, скажімо, 3 Бакинського порту, а Веслоу вже там, за спинами туранських кораблів, відсиджується, хто здогадається шукати пірата на своїй же військовій базі? І так само він відсиджується у Астрахані, у Святослав-юрті, у Бендер-шаху, у Синьожовтоводську і т. д., коли відповідно з цих портів вирушають мисливці на піратів.
 Це з'ясували. А тепер треба подумати, звідки пірат, а правильніше — капер Атлантиди адмірал Веслоу дізнається, коли і хто збирається на нього полювати. Перше, найголовніше пояснення: він може мати шпигунів. А позаяк впіймати піратів не можуть ні українські, ні іранські, ні туранські моряки, то слід припустити, що шпигунів він має в усіх трьох штабах ВМФ. І то не простих, а ефективних розвідників, що мають доступ до надтаємної інформації. Можна таке припустити? — спитав сам себе Котигорошко і сам собі відповів: теоретично можливо, практично — ні.
 Тоді — що? Та що тут думати, розсміявся сам до себе Котигорошко, адмірал Веслоу — телепат. Він швидко знайшов у своєму комп'ютері файл «Телепатія» і відкрив його.
 «Т. — психічне явище, пояснення якого не має чіткого наукового обгрунтування, ознаками його є так зване екстрасенсорне сприйняття — приймання інформації людиною, не пов'язане з функціонуванням відомих науці органів відчуття. Поряд з такими явищами, як телестезія, телекінез та іншими парапсихологічними феноменами, є постійним об'єктом дослідження специфічних наукових установ, як Інститут мозку в Посейдонії, Академія «псі» у Києві, Центр дослідження біологічної енергії у Пекіні, Школа людини у Делі тощо…»
 Ну, це для профанів, засміявся Котигорошко і відкрив ще один файл «Телепатія», але вже не із загальнодоступної Мережі, а з надтаємної комірки Управління військової контррозвідки Генерального штабу ВНУ.
 «Т. — психічне явище, яке поряд з іншими подібними феноменами — телестезією, телекінезом та іншими парапсихологічними ефектами після відкриття та кодифікації українськими та паралельно з ними атлантськими вченими елементарних частинок — аксіонів, психонів і мікролептонів, а також солетонних та торсіонних полів, лягло в основу технології виробництва психотронної зброї…»
 Це вже щось, — задоволено подумав Котигорошко і читав далі.
 «Після досягнення всесвітнього консенсусу із тотальної заборони ядерної зброї психотронні генератори поряд із геофізичними мінами стали основними засобами стримування…»
 — Ну, це ми й без вас знаємо, — вже вголос подумав Котигорошко і спитав ще раз сам себе: — Чому ніхто не хоче припустити, що піратський адмірал Веслоу — телепат?
 — А навіщо? — відповів сам же собі. — Навіщо шукати просте і логічне пояснення, коли власні невдачі у боротьбі з піратством можна списувати на більш екзотичні чинники, як-то: пірати навчилися переміщуватись у часі, і коли їх шукають сьогодні, вони вже грабують місто у завтрашньому дні, чи — пірати навчилися вигинати простір, і коли ми їх шукаємо у дельті Волги, вони вже біля берегів Ірану, і навпаки, чи ще — пірати мають генератори де— і рематеріялізації і вміють ставати невидимими, аж до екстравагантного — пірати викопали тунель від Махачкали до Посейдонії і під час облав на них просто відсиджуються у своїх патронів в Атлантиді.
 А він всього-на-всього телепат, цей адмірал каспійських корсарів!
 Котигорошко вирішив знищити піратську підводну базу. Насамперед він склав диспозицію. Позаяк Веслоу час від часу сканує мислений простір військово-морських штабів, то чотар Котигорошко змушений буде не доповідати командуванню про свої дії, а діяти на власний розсуд, мало того, він не має права повідомляти про свої дії нікому зі своїх підлеглих, ба, навіть — думати про це треба якнайменше.
 Просто треба приготуватись і чекати найближчої виправи на піратів.
 Кожного дня Котигорошко залізав у головні комп'ютери військово-морських штабів прикаспійських держав і відстежував усі накази, аж поки не знайшов нарешті те, на що чекав. Після кількох зухвалих піратських нападів на північне узбережжя Каспію Астраханська ескадра під орудою адмірала Гарбузенка отримала наказ вирушити у черговий рейд з пошуку морських розбійників. Отже, підводний авіаносець адмірала Веслоу десь біля Астрахані, подумав Котигорошко і відразу відкинув цю думку (аби клятий пірат не прочитав).
 До Котигорошкового блок-поста було прикріплено десять швидкохідних універсальних бойових катерів, з дванадцятьма гелікоптерами, що становило серйозну потугу. (Котигорошко мав нагоду перевірити міць своїх мілітарних сил, коли на початку своєї служби на Кавказі відбив атаку гірських розбійників, які якимось дивом проникли у регіон Святослав-юрти, за що уряд України і нагородив його орденом «Шлях Сагайдачного»).
 Чотар Котигорошко викликав свого не стільки підлеглого, скільки колегу, чотар-лейтенанта Яромира Дерев'янського і, ввімкнувши усю електроніку, яка лише була в бліндажі (аби адміралови Веслоу фонило), дав йому короткий наказ: оснастити катер повним боєкомплектом глибинних бомб, запастися пальним і вночі тихенько, так, аби не знала ні піхота, ні гелікоптерники, йти в Астрахань.
 Зранку до полудня баражували Котигорошкові катери акваторію неподалік Астрахані з увімкненими електронними сканерами, аж поки один з них не зафіксував невпізнаний підводний об'єкт. Дуже великий.
 Котигорошко на своєму катері ще раз обстежив об'єкт і виявив ініціативу: дав команду атакувати цей предмет глибинними бомбами. Коли весь боєкомплект було витрачено, прилади показали, що підводний об'єкт підіймається на поверхню.
 Ага, подумав Котигорошко, зараз почнеться, якщо це авіаносець піратів, то, очевидно, буде бій, бо так просто вони не здадуться, якщо це підводний човен когось із сусідів, то, вважай, я розпочав війну, україно-іранську або україно-туранську, якщо ж це наша якась секретна техніка, то гаплик тобі, Вишнеславе, — трибунал і розстріл перед строєм!
 Цього разу Котигорошко помилився кругом. Так, це були пірати, і їхню плавучу базу Котигорошко підбив, але вони хотіли саме просто так здаватись, бо ж не знали, що їх впіймали лише десять легко озброєних катерів, а не всі три каспійські військові флоти. Тим більше, що їхній підводний авіаносець був суттєво пошкоджений: піднятися на поверхню він ще якось зміг, але знову зануритися чи якось маневрувати — вже ні.
 Коли стало зрозуміло, що це таки пірати, Котигорошко доповів усе своєму начальству і викликав термінову підмогу.
 Поки пірати зорієнтувались, що їх перемогло всього десять легких катерів, пробувати підбивати есмінці, крейсери та сторожовики усіх трьох флотів і розпочинати бойові дії з їх боку ставало цілком абсурдним.
 Адмірал Веслоу, низькорослий міцний п'ятдесятирічний веселун з рудою на сажень бородою, довго сміявся сам із себе і нарешті вистрілив собі у вишкірений рот. Решта корсарів самогубством не займались, а охоче йшли в полон, бо знали, що за морським каспійським кодексом вішають лише піратського капітана, а матросів перевербовують для непрестижної служби — на мінних тральниках, наприклад.
 Після цієї великої перемоги над морськими розбійниками Котигорошка було визнано героєм. Уряд України нагородив його дивним орденом — Бронзовим Хрестом Майбутнього із Золотими Тризубами, Рубіновими Півмісяцями і Срібними Зірками. Незважаючи на таку пишну назву, цей орден був зовсім невеличким за розміром, проте виглядав, як абсолютний шедевр ювелірного мистецтва. Носився він на шиї поверх краватки і давав його власникови гарантію, що в майбутньому Україна його ніколи не забуде яко ж одного із фундаторів того майбутнього. Логіка авторів цього ордена була така: кавалер Хреста Майбутнього настільки великий герой, що осягнути і поцінувати його зможуть лише вдячні нащадки.
 Військове міністерство достроково присвоїло Котигорошкови наступний військовий чин — хорунжий і пообіцяло підняти грошове утримання.
 Не стали осторонь вшанування героя і сусіди по Каспію, які чимало натерпілися від морських розбійників. Уряд Ірану нагородив Котигорошка іменною зброєю — золотою шаблею з діамантами, а уряд Турану — орденом Крилатого Коня. Одночасно з цим трапилася невелика прикрість: імператор Турану Ірза XXVIII виявив бажання сам повісити нагороду на шию героя і запросив хорунжого Котигорошка на флагман туранського флоту — крейсер «Кумис». Коли Котигорошко з орденом на шиї, добре почастований імператором, спускався трапом з крейсера у катер, він посковзнувся і впав. Але так невдало, що зламав собі ключицю.
 У штабі Кавказького військового округу вирішили, що не годиться героєви України падати просто так, як п'яний вуйко з фіри, тому було оголошено, що хорунжого Котигорошка поранено при захопленні піратського авіаносця. А для більшої правдоподібности Котигорошка було відправлено у Центральний шпиталь при Генеральному штабі ВНУ. У Київ.




 III Отруєння славою


 Київ журналістський працював з Героєм. Котигорошко, за леґендою — поранений у боях Герой Нації, змушений був лежати в елітному військовому шпиталі і по десятку разів денно приймати різноманітних візитерів.
 Його відвідувало найвище українське генеральство на чолі з чотиризубним Жовтовод-Водяником, секретарі ЦК Пан-української партії, різноманітні делегації — від профспілки повій до Союзу літніх цнотливиць, від юних пластунів до ветеранів ще Першого Гольфстрімського походу, від професорів окультних наук до самого Патріярха Помісної Всеукраїнської Законослужницької Церкви з найвищими ієрархами. Усе це дбайливо фіксували журналісти державних телеканалів. радіостанцій та газет. Після того, як Котигорошко дав величезне (на дві шпальти) інтерв'ю головному редакторови органу цека — газеті «Народний каламар», настала черга недержавної журналістики. Почали приходити якісь легковажно вбрані (без піджаків, без вишиванок, а натомість у футболках і синіх генуезьких штанах з мідними заклепками) люди і ставили такі ж несерйозні запитання.
 — Чи жонатий пан хорунжий і герой Котигорошко?
 — Ні, ще не жонатий, бо ще молодий.
 — А скільки вам років, що ви такий молодий?
 — Ще навіть двадцяти чотирьох нема.
 — А, то ми вам знайдемо наречену. Чи не хотіли би познайомитися з Русалкою Дніпровою?
 — З русалкою, а… а… як?
 — Це титул першої красуні Києва, герою ви наш, — Русалка Дніпровая.
 — Чи є у пана хорунжого-героя родина?
 — Є, звичайно. Батько — землевласник, має велику ферму неподалік Чернівців, є також мама, сестра і шестеро братів.
 — А чи не вирощує ваш батько на своїх ланах горох? Тріснути його в золотий зуб, подумав Котигорошко, дивлячись на кругле лице з неохайними вусиками журналіста з авторучкою, який спитав про горох, чи, може, краще — графином об лисіючу голову.
 — З гороху мій батько має основний зиск, бо, крім іншого, володіє лінією з консервування зеленого горошку.
 — А чи не виробництва вашого батька консерви із зеленим горошком імпортують імператор Китаю та президент Гелії?
 — Атож. Мало того, мій батько є офіційним постачальником зеленого горошку до столу самого президента України.
 — Ух ти!
 Круглолиций із золотим зубом здивовано витріщився на Котигорошка, він мав намір так дошкульно-дотепно (ну так, як він це вміє) підколоти цього самозакоханого героя, а воно, дивись, як є. Виходить, що цей хлопчина в офіцерських погонах досить-таки небідний. Треба міняти психологію, бо тут пахне грішми.
 — Пане Котигорошку, — із золотим зубом пхав під Котигорошкові очі розкішну візитку, — я хочу вам відрекомендуватися як автор найцікавішого запитання, ну про зелений горошок, я головний редактор газети «Шість тисяч відсотків» Малинобур Сертифікатенко, маю ідею, яка вас, без сумніву, зацікавить.
 — Не слухайте його, пане полковнику, — бризнув слиною бородатий журналіст у завеликих штанях, — він бреше!
 Із золотим зубом не образився на колегу, а весело засміявся, далі пхав до Котигорошкового рота свою візитку.
 — Гаразд, пане Малиненку, — здався Котигорошко, — прийдіть завтра пополудні, а зараз я мушу приділити увагу вашим колєжанкам.
 На Котигорошка накинулися журналістки. Його знімали телекамери, під ніс пхали диктофони, знимкували фотографи, аж поки йому не стало зле. Радше так здалося ревнивій медсестрі, яка оголосила про це журналістам і заходилася виганяти їх з персональної палати героя. Герой же давно виділив із журналістського натовпу одну особу — серйозну зосереджену дівчину і непомітно подав їй знак, мовляв, запишись. Після того, як вони разом з Котигорошком подолали затятий опір медсестри, журналістка сіла біля його ліжка на стільчик. Потім дала команду своєму оператору поки що не знімати і відрекомендувалась:
 — Ярина Савойська, телеканал КГБ.
 — Вишнеслав Котигорошко, хорунжий ВНУ.
 Обоє не зрозуміло чому засміялись.
 Вже давно, відколи світ, відомо, що такі смішки добром не закінчуються. Хіба, можливо, хтось вважає добром шлюб. Але між кінцем і початком є чимало часу, наповненого надзвичайно приємними подіями.
 — Пане Котигорошку…
 Ярина почала розпитувати його, спочатку — про банальне, а потім перейшла на різні вельми розумні речі, мовляв, чи усвідомлював він свою екзистенцію в пограничній ситуації під час здійснення подвигу, чи не відчував він підсвідомої протестної реакції інстинкту збереження виду, коли вбивав собі подібного, хай ворога, але — теж людину, чи не з'являлось у такі моменти надмірне сексуальне збудження як компенсаторна відповідь на виклик небуття у формі смерти, чи не викликало перебування на війні гіпертрофованого потягу до Бога як сублімації…
 Ярина Савойська була філософом.
 Котигорошко спочатку з'ясував, як до неї звертатись — «пані» чи «панна», а коли виявилось, що — панна, дуже завзято давав відповіді на її хитромудрі запитання.
 Він щось говорив, навіть вживав вчені слова з її лексикону, але мало вникав у зміст розмови, більше роздивлявся свою співрозмовницю. Зачіска вміло змодельована під недбалий інтелектуальний стиль, чорно-зелені свої очиська часто примружує, мабуть, багато читає лежачи, обличчя з впадинами під вилицями, кажуть, що це свідчить про аристократичність, «перчик» має на щоці, що би це означало?
 — А чи дуже важкою є ваша рана, пане Котигорошку?
 — Рана?!
 Він мало не видав їй цю страшну військову таємницю про своє «героїчне поранення», але вчасно схаменувся — як-не-як він розмовляє з журналісткою, до того ж телеканалу, який має репутацію опозиційного.
 — Заживає, панно Ярино. Ще тиждень і випишусь.
 — Видужуйте, Вишнеславе.
 Котигорошко ледь не схопився з ліжка.
 Наступні дні він утішався славою. Мало того, що його показували на всіх телеканалах, а світлини прикрашали перші шпальти газет і обкладинки ілюстрованих журналів, головні і неголовні редактори вважали за потрібне самим принести в «героєву палату» свіже своє видання з матеріалом про Котигорошка, а телевізійники і радійники дарували «на пам'ять» відео– та аудіокасети із записами передач «про героя». Лише від одного телеканалу більше ніхто не приходив. Від КГБ. Тому Котигорошко трохи нервувався. Що це вона собі дозволяє? Чого зволікає? Чому не приходить з відеокасетою, не дивиться запобігливо в очі, не натякає на побачення, як це роблять інші? Дограється же ж. Може так статися, що коли вона прийде, вже буде пізно.
 Та з телеканалу КГБ справді ніхто не приходив до героя. Вони лише один раз передали інтерв'ю Ярини Савойської з хорунжим Котигорошком і — все! От нахаби.
 Ну нічого, думав ображений Котигорошко, ось випишусь зі шпиталю, одягну свою чорну уніформу, надзвичайні чоботи з блискучими халявами, ордени-медалі пришпилю… Він уявляв собі, як іде Хрещатиком у чорнім строї з червоною нарукавною пов'язкою, халяви чобіт засліплюють своїм блиском перехожих, які повертають голови за ним, як соняхи за сонцем, на шиї у нього пречудовий і рідкісний Бронзовий Хрест Майбутнього — відзнака найобраніших з обраних, ліву руку він недбало опустив на ефес іранської золотої шаблі з діамантами, а правою він раз по раз вітається зі своїми шанувальниками, прикладаючи три пальці до дашка такого гонорового чорного кашкета зі срібним тризубом… А ось до нього підбігає і вона, пихата журналістка КГБ, панна… як там її… панна Піринейська чи як? Щось белькоче про якесь інтерв'ю, чи не погодиться пан хорунжий на ще одне, мовляв, глядачі вимагають, хочуть більше знати про такого великого героя, і ось вона, Ярина… Португальська чи що… дуже чемно просить пана Котигорошка про ще одну зустріч. У студії. Як щодо завтра? Він же із заклопотаним виглядом витягує із кишені записника, гортає його уважно і каже панні Вандейській, що завтра, на превеликий жаль, він не може, як також і післязавтра, і післяпіслязавтра, тиждень у нього наперед розписаний по хвилинах. А коли??!
 Котигорошко дивиться в її нещасні чорно-зелені очі і виявляє поблажливість — винятково для неї — завтра. А поки що він запрошує панну журналістку на каву. Ярина Арагонська не тямиться від щастя, а Котигорошко галантно згинає ліву руку, за яку вона чемно береться, і він веде її у кав'ярню.
 Весь Хрещатик вмліває від заздрощів.
 Замість усього цього вже вкотре прийшов головний редактор газети «6000%» — цей кругляк Сертифікатенко. Він, дізнавшись, що Котигорошко завтра виписується зі шпиталю, почав пропонувати «панови Вишнеславу» різноманітні варіанти проводження часу.
 — Нас з вами чекають у сауні, пане Вишнеславе, олігарх Цукренко мріє з вами познайомитись, тож на завтра готує шикарне бонно плезіро. Будуть дорогі курви, вишукане вино, горілки, м'яса…
 — А післязавтра поїдемо на Десну, пане Вишнеславе, олігарх Ковбасевич мріє з вами познайомитись, там він злупить молоденького бичка і трьох баранців, це ніби рибалка, але самі знаєте…
 — А ще треба післязавтра завітати у ресторацію «Два когути», там будуть хлопці з адміністрації президента і заступник, самі знаєте кого, Дерилев Бумбляк мріє з вами… а може, вже на «ти» перейдемо, га, Вишнеславе?..
 Котигорошко дивився на цього немолодого вже, лисіючого товстого напівтверезого дядька і думав зовсім про інше. Чому так є? Чому всі журналісти і особливо журналістки організували паломництво до його палати, а вона його ігнорує. Вона — Ярина Савойська (вже навіть якби хотів, то не забув би це екзотичне прізвище) з телеканалу КГБ, про який кажуть, що він не надто шанує владу і навіть дозволяє собі (звичайно, в рамках пристойного) іронізувати із самого президента Трипільського. Але треба вигнати цього із золотим зубом, бо він уже далеко заходить.
 — Ви що собі дозволяєте, редакторе газети, забув якої, щось там з нулями?! Яке «ти»? Ми ж вами курей у дитинстві разом не крали! Словом, ідіть до дідька і не заважайте мені готуватися до завтрашньої дефіляди Хрещатиком!
 У повній формі, з орденами, халявами і шаблею іранського походження герой України хорунжий Котигорошко пройшовся Хрещатиком туди-назад вісімнадцять разів. Спочатку на нього оглядалися з цікавістю і захопленням, а потім — з якоюсь тривогою і зловтіхою. Багато хто заклопотано похитував головою і поцокуючи язиком зітхав: бої на Кавказі марно не минають, пошкодило онде чоловікови, молодий, гарний і вже трохи не в собі. Коли до Котигорошка дійшло, що його мають за тихопомішаного вар'ята, він, згораючи зі встиду, побіг у першу-ліпшу побічну вулицю, зупинив таксівку і кинув люто водієви:
 — Поїхали, але швидко, потім скажу куди! Трохи оговтавшись, Котигорошко примирливим тоном сказав водієви:
 — Адреси я не знаю, але мені потрібно потрапити на телеканал КГБ.
 Водій розуміюче кивнув головою і почав робити лівий поворот.
 На КГБ ніхто не верещав з радости, побачивши знаменитого чи не на весь світ хорунжого Котигорошка, дехто чемно вітався, дехто просто окидав його поглядом, деякі дівчата чарівно посміхались.
 Щодо Ярини Савойської, то на неї треба було зачекати — вона готувала до випуску свій репортаж.
 Блискучий герой України чекав на журналістку дві години, а потім ще стільки вмовляв її піти з ним на каву. Стомлена, виснажена роботою панна Савойська зрештою погодилась, але не сьогодні, а наступного дня.
 Котигорошко мало не плакав.




 IV Ентузіазм патріота



 Начальнику таємної державної поліції України
 генерал-полковнику Б.Копитовичу від Патріота.
 Ваша ексклюзивносте!
 Яко патріот Держави, Нації і нашого Президента я не можу бути байдужим. Бо мені не все одно, що коїться у нашій славній Україні, особливо, коли одних, може й заслужено, я нічого не кажу, але щоби аж так! Тобто одних підносять до високих чинів-орденів, а інших, які готові служити вірою і невірою, я хотів сказати душею й тілом, недобачають. Ваша ексклюзивносте, тричі я мав честь подавати документи у Вашу службу і тричі же мені відмовляли. Чого? Чи я не патріот? Маю надію, що тепер, після моєї такої копіткої роботи із запобігання, хай теоретично, але можливої загрози безпеці Держави, прочитавши цей звіт щодо моєї добровільної ініціативи, Ви зміните думку про мою енергійну особу і дасте вказівку, аби прийняти мене в Поліцію (в мене є хист до зовнішнього спостереження).
 Як лише прибув у Київ з Кавказького фронту цей офіцерик (я нічого не кажу, герой — то герой) Котигорошко, я про всяк випадок взяв його під спостереження. А що? Перед законом усі рівні. Спочатку, поки цей герой Котигорошко (далі: ГК) лежав у шпиталі, я нічого підозрілого не зафіксував, і вже було хотів знімати спостереження, коли раптом у коло осіб, що спілкувалися з ГК, потрапила журналістка з непевного телеканалу КГБ, очевидно, відома Вам, Ярина Савойська. Вже те, що вона закінчила цей розплідник єресі — Києво-Могилянську Академію, — мусило би насторожити чесного патріота України. Тому я подвоїв пильність.
 У мене ще була надія, що, дотримуючись дарованої усім українцям Богом і Президентом рівности в правах, наш ГК поспілкується зі згаданою журналісткою Савойською (далі: ЖС), як з усіма решта, та й усе. Але згодом сталося те, що я розцінюю як тривожний сигнал. Чи як накажете, Ваша ексклюзивносте, розцінювати такий факт, коли герой, звитяжець і орденоносець — взірець для підростаючого покоління — водиться з без п'яти хвилин дисиденткою, журналісткою-критиканткою, до того ж могилянкою?!
 Отож, виписавшись зі шпиталю, ГК почав бігати за ЖС (у сенсі залицятися до неї, як то парубок до дівчини, так, якби мало було теж гарних — а ЖС таки дуже гарна — дівчат у наших патріотичних жіночих організаціях).
 Аж поки ГК не виїхав у Чернівці відвідувати родину, вони зустрічались кожного дня. І так тривало тиждень!
 Доводжу до Вашого відома шість епізодів, які, на мою думку, свідчать про те, що ГК потрапив під деструктивний вплив ЖС і може згодом опинитися на загрозливому для державної безпеки шляху.
 No1
 У кав'ярні на Хрещатику ГК і ЖС пили каву і їли канапки з сиром. Коли ГК запропонував випити «чогось міцнішого», ЖС погодилась, він спитав, чого б вона бажала — горілки з перцем чи, може, спотикача. ЖС знущально розсміялась і повідомила, що вся прогресивна київська публіка вже давно не п'є ці загумінкові (так і сказала) напої, а забажала або кельтського віскі, або гельського коньяку. І що б Ви думали? Наш патріот пройнявся накинутою йому зневагою до наших національних напоїв і пив разом з ЖС віскі. Мало того, він з ентузіазмом розповідав їй, як ще курсантом Чернівецького військового інституту імени 300 Героїв-парашутистів полюбляв цей іноземний напій, нехтуючи, як уже було сказано, продукцією національного товаровиробника.
 No2
 Першого травня, коли вся Україна відзначає чергову річницю Великої Національної революції, наші голуб'ята ГК і ЖС гуляли собі Хрещатиком, яко ж і решта посполитих. Коли ГК натякнув, що було б непогано, якби він, випускник військового інституту імени 300 Героїв-парашутистів, «цієї знаменної днини» (треба віддати належне ГК, що він сказав саме так і без будь-якої іронії, але ніхто не дасть гарантії, що ГК збереже і надалі патріотичний пафос, коли буде водитися з цією ЖС) поклав «якісь сякі-такі квіти» (ось воно — вплив дисидентки) до підніжжя пам'ятника героям-парашутистам.

 — Героям-путчистам, ти хочеш сказати, Вишнеславе?
 — Що???
 — А що, по-твоєму, Вишнеславе, вчинили ці триста командос сімнадцять років тому?
 — Як що? Врятували Україну від остаточного економічного краху, політичного хаосу та моральної деградації, у що завела її кліка так званого президента Вовкослава!
 — Але ж ти не можеш заперечити, що той самий Вовкослав став президентом внаслідок всенародних виборів?
 — І народ може помилятися, Ярино, хто ж міг знати, що Вовкослав — прихований агент впливу Атлантиди. Якби не генерал Трипільський з трьома сотнями бійців, то Вовкослав ще за рік-два розвалив би Україну вщент. Адже він збирався надати державну незалежність Старій Европі!
 — Але все-таки Трипільський вчинив військовий переворот, Вишнеславе, і треба речі називати своїми іменами.
 Це я, Ваша ексклюзивносте, майже дослівно навів найнебезпечніший (поки що) фрагмент розмови ГК з ЖС. Тепер Ви помітили, до чого воно йде?
 No3
 Наші підопічні розмовляли про літературу. На той час ГК виявляв літературні смаки, властиві будь-якому достойному українському старшині, але я не знаю, що буде завтра. Адже ЖС давала йому читати (на одну ніч, як кажуть у їхніх колах) романи цього чорнописця Конона Любослава, філософські есеї знаменитого на весь цивілізований світ єретика Яра Микено-критського та поезії відомого циніка і святотатця Колоброда-Зарічного, якого навіть у Атлантиді перекладають і читають.
 І наш ГК читав. Читав, читав!
 No4
 Славетний на всю державу український старшина в чині хорунжого одягався у цивільне! Що я мушу зазначити? Просто люди не цінують того, що мають, та якби я мав право носити військову уніформу і такі чоботи з високими халявами, та я би спав навіть у… Даруйте мені, пане генерале.
 Одягнувся, значить, наш ГК у картату сорочку, у сині генуезькі штани (це вона його навчила), спортивні черевики, і пішли вони з ЖС на дискотеку.
 Я не певен, Ваша ексклюзивносте, що кожен, хто відвідує ці нічні клуби з танцями і вживанням алкогольних напоїв та інших як дозволених, так і заборонених стимуляторів, неодмінно має стати на слизьку стежину державної зради, але досвід свідчить, що кожен, хто зрадив Батьківщину, починав з дискотеки. Бо яку тут закономірність можна простежити?! Спочатку він (вона, воно) ходить на дискотеку, а потім зраджує Батьківщину!
 Як відомо, у тих нічних клубах, де вони танцюють, темно, і не все завжди можна роздивитися так, як цього вимагає професійне зовнішнє спостереження, тому я не можу стверджувати на всі сто відсотків, але є висока ймовірність того, що ГК і ЖС цілувались.
 No5
 Вони знову говорили про історію. ГК і ЖС каталися Дніпром на пароплаві, і ГК зізнався, що його улюблений історичний персонаж, якого він має за взірець воїна і мудрого державця, це — давньоукраїнський імператор Мечипан Завойовник.
 І знову ця ЖС вчила ГК НЕ любити свою Вітчизну та її славну історію. Ось фрагмент їхньої розмови.
 — Ось так колись цією рікою плив на бойових лодьях імператор Мечипан Завойовник зі своїми залізними полками завойовувати Царгород.
 — Звичайно, Вишнеславе, Мечипан — великий полководець, він на той час був генієм військової думки, але за нинішніми уявленнями твій Мечипан — військовий злочинець.
 — Та що ти таке говориш, Ярино, засновник Української імперії — злочинець?
 — А хто, як не він, радше давньоукраїнські солдати за його наказом вирізали усе населення Царгорода?
 — А що було робити, не брати Царгород? Якби українська армія не взяла це місто, то де гарантія, що через якийсь час його б не зруйнували рицарі-хрестоносці і теж би попалили там усе й вирізали, а через кілька століть чи не захопила би Царгород Туранія? Хіба греки змогли би відстояти свою столицю від цих агресорів? А так українська залога вберегла Царгород.
 — Але тоді, у ті часи, навіщо імператор Мечипан вирізав усе грецьке і негрецьке населення Царгорода, Вишнеславе?
 — Е, Ярино, я прощаю йому за терміном давности, ті греки все одно би померли, від старости чи від хвороб, а так ми маємо Царгород — другу столицю України.
 — А якби було навпаки, якби тоді грецький імператор Василь Василій взяв Київ і вирізав у ньому усіх геть давньоукрів, що би на це сказав?
 — Що? Що переможців не судять, Ярино.
 Оце, Ваша ексклюзивносте, майже точно відтворена розмова наших голуб'ят у тій частині, звичайно, яка тим чи іншим чином має стосунок до державної безпеки. Бо чого, пане генерале, я остерігаюсь? Якщо кожен другий український офіцер заведе собі подібну Ярину і кожна з них навчить його, що Мечипан Великий — військовий злочинець, то яку ми будемо мати армію? Що залишиться від ВНУ?
 No6
 ГК знову був одягнутий у партикуляр і в такому вигляді разом з ЖС прогулювався Києвом. В університетському парку вони стали свідками акту вандалізму: кілька не зовсім тверезих студентів (не дивно було б, якби це чинили могилянці, але виходить, що університетці такі ж самі) причепилися до пам'ятника Президентови Трипільському 0.0. і виробляли з ним різні кумедні штуки. Хлопці вкладали у руку бронзовій статуї (а Ви ж знаєте, які щирі і красномовні у нашого Президента жести) пляшки з пивом та запалені цигарки, один одягнув пана Трипільського у дірявий капелюх, який цей лайдак купив за одна гривну і двадцять шагів у професійного жебрака, що має постійне робоче місце на розі вулиці Володимирської і бульвару Тараса Шевченка, одна з дівуль-студенток нафарбувала бронзовому панови Президентови губи фіолетовою помадою, а також ці хулігани проробляли з бронзовою статуєю нечемну процедуру, відому у босяцько-молодіжному середовищі під назвою «давати саєчку».
 Наші підопічні ГК і ЖС не тільки не вжили якихось заходів (ну хоча 6 викликати офіцерів поліції) щодо припинення цієї наруги, а цілком спокійно за усім цим спостерігали і навіть сміялись, а ЖС ще й до того фотографувала пам'ятник у найгіршому його вигляді. Я не здивуюсь, якщо до Дня народження нашого Президента цей знимок з'явиться в паскудних опозиційних газетах.
 Мені не дивно з ЖС — відомо, як ці кагебісти люблять нашого Президента, але — ГК! У мене, Ваша ексклюзивносте, просто бракує слів.
 Сподіваюся, що своєю скромною роботою позаштатного (поки що? Бо я все-таки маю надію стати врешті-решт одним із шеренгових бійців невидимого фронту під Вашою залізною рукою) спостерігача я приніс хай невелику, але посутню користь священній справі захисту безпеки нашої рідної Держави.
 З повагою і надією Патріот
 (дані і координати в конверті).




 V Нове призначення


 Хорунжого Котигорошка було викликано в Генеральний штаб ВНУ до одного дуже малопомітного генерала. Мало хто у збройних силах України знав, що взагалі існує цей генерал-полковник А.АДоброзол і управління «М», яке він уже десяток років очолює. Бо все було надтаємно.
 Котигорошко ввійшов у приймальню, за двері з табличкою — «Управління «М», і відрекомендувався ад'ютантови. Ад'ютант була жінка, досить молода, але вже старша чином за Котигорошка — на погонах вона мала три срібні ромби поручника.
 — Прошу сідати, пане хорунжий, і трохи зачекати, — вимовила вона офіційним тоном, а згодом трохи людяніше: —
 Кави? Чаю? Мінеральної води?
 — Чаю, дуже міцного, чорного, з медом й цитриною, — показав себе Котигорошко. А що, герой України прийшов, а не якийсь засмоктаний чотовий з віддаленої залоги.
 Ад'ютант не здивувалася, а по селектору продублювала замовлення. Через сім хвилин прийшла офіціянтка у, без сумніву, замалій на неї уніформі, в яку ледве вміщалися груди, стегна і решта, з погонами вістуна і поставила перед Котигорошком тацю з чайником, горнятком і різними ласощами: печивом, шоколадом, канапками з кав'яром і, звичайно, покраяним лимоном і медом у розетці.
 — Дякую, — пробурмотів Котигорошко і налив собі чаю. Зробивши ковток, він знічев'я почав розглядати ад'ютанта.
 Висока довгонога синьоока блондинка з пружними персами. Нудно. Бюрократичний стандарт. Але чому в неї такий високий чин? Як правило, такі особи вище, як до чотара ніколи не дослужуються.
 — Вишнеславе, — несподівано широко посміхнувшись, звернулася ад'ютант до Котигорошка, від чого він зненацька гримнув іранською шаблею об паркет, — ви ще не стомилися від слави?
 — Якої слави? — не второпав Котигорошко.
 — Та я маю на увазі, що останні тижні ви не залишаєте без роботи наших журналістів, — ад'ютант дивилася на нього веселими очима. Котигорошко змушений був визнати, що посмішка в неї відкрита і приємна, проте в глибині очей мінився вольовий нежіночий блиск.
 — Я знайома майже з усіма теле-, радіо– та газетними матеріалами про вас, — продовжувала ад'ютант, — і мушу сказати, що, за винятком телеканалу КГБ, усі хибують на поверхневість, ура-патріотизм і казенний фальш.
 — Цілком з вами згоден, — втішився Котигорошко з двох речей, по-перше, від того, що так гарно поціновано роботу небайдужої йому Ярини, а по-друге, що ад'ютант, виявляється, не є стовідсотковою дурепою. — Моє правило — ніколи не відмовляти журналістам, — кинув Котигорошко таким тоном, ніби усе життя за ним полювали і полюють причіпливі працівники пера і мікрофона.
 Защебетав телефон, ад'ютант взяла слухавку і через хвилину, сказавши «Гаразд!», звернулася до Котигорошка:
 — Пане хорунжий, на вас чекає генерал-полковник, — і ще раз так приємно посміхнувшись додала: — Щасти вам, Вишнеславе.
 Генерал Доброзол дуже намагався виглядати старим і немічним: одягав завеликі сорочки, ходив погано поголеним, носив великі окуляри з простим склом і охоче демонстрував свої невеликі залисини, хоча насправді це був шістдесятитрирічний міцний стрункий чоловік, повний життєвих сил, з прекрасним зором й своїми зубами. Маскуватись під хворого і літнього спонукали особливості генералової служби — він боявся навроку.
 — Трохи розважила вас Небослава? — спитав генерал Котигорошка гарним баритоном, якому його власник безуспішно намагався надати старечої деренчливости.
 — Яка Небослава, — простодушно перепитав Котигорошко, припускаючи, що мова може йти і про офіціянтку, — пане генерал-полковнику?..
 — Поручник Небослава Кощун, — перебив його генерал, — мій ад'ютант. Чи не правда, чудова дівчина?!
 — Саме так, пане генерал-полковнику! — клацнув підборами Котигорошко.
 — Та ви розслабтеся, хорунжий, прошу сідати, — вказав на шкіряні крісла в кутку, а не на офіційний стіл, генерал, — розмова для вас, очевидно, буде незвичною.
 Вони сіли в крісла.
 — То що? — тоном, в якому Котигорошко вловив напускну бадьорість, за якою ховалося щось хворобливе, — сподобалась вам Небослава?
 Котигорошко мимоволі почервонів.
 — Не вірте нікому, — продовжував генерал, — хто буде казати, що поручника Кощун протягує її батько. Не вірте! Сама, сама, своїм розумом, волею і енергією робить мілітарну кар'єру панна, до речі, вона ще незаміжня, поручник Кощун! А те, що вона позашлюбна донька військового міністра пана Жовтовод-Водяника, їй зовсім не допомагає, а часом лише шкодить.
 Ось воно що, подумав Котигорошко, а цей, мабуть, закоханий у неї по самі окуляри.
 — Ні, хорунжий, я не закоханий у неї, — сказав генерал, і в Котигорошка заворушилося волосся на тім'ї, — якби мені хоч двадцять років скинути! А так… Але перейдемо до справи. — Голос генералів позбувся штучної деренчливості і забринів силою.
 — Ви, хорунжий Котигорошку, під час знешкодження каспійського піратства, — говорив генерал, — виявили деякі екстраординарні здібності. Після тієї вдалої операції зі знешкодження тамтого телепата Веслоу ми взяли вас під конфіденційне спостереження і перевірили на секретних тестах.
 Котигорошко витріщив очі.
 — Не дивуйтеся, — продовжував генерал, — вам не конче було знати про те, що ми вас тестуємо. Отож опісля всебічної перевірки ви виявилися придатним для служби в управління «М». Даєте згоду?
 — Даю, пане генерал-полковнику! — вигукнув Котигорошко.
 — А чому ви не питаєте, чим маєте займатися? — трохи ображено спитав генерал.
 — А навіщо? — зімітував здивування Котигорошко, — як старшина ВНУ я готовий служити скрізь, де цього вимагатимуть інтереси Неньки!
 — А якщо без декларацій? — суворо спитав генерал.
 — Цікаво мені, пане генерал-полковнику.
 — Отож бо, — задоволений відповіддю, посміхнувся генерал, — тепер слухайте страшну військову таємницю. Управління «М» Генштабу ВНУ, яке я маю честь очолювати, займається розробленням і впровадженням нових нетрадиційних видів зброї. Про увесь фронт робіт розповідати довго, тому ми зупинимося на секторі, до якого згодом будете причетні й ви, хорунжий. Це — бойова магія!
 Котигорошко справді здивувався. В час, коли найсильніші армії світу оснащені потужними психотронними установками, коли вже наука розробляє види парапсихологічної зброї, коли йде безперестанна холодна війна між екстрасенсами генеральних штабів по зчитуванню інформації та блокуванню цього процесу, вдаватися до магії, яка в його уявленні асоціювалась із дрімучим стародавнім забобоном!
 — Ні, хорунжий, це не забобон!
 Котигорошко вже не дивувався, цей вміє читати думки.
 — Що таке магія, хорунжий? — говорив генерал. — Це — здатність міняти стан речей і явищ у матеріяльному світі згідно з чиєюсь волею чи бажанням. Як це робиться? Відомо, все, що стається в матеріяльному світі, спочатку має відбутись в астральному. Тож завдання магії за допомогою певних ритуалів зробити потрібні зміни щодо певного об'єкта в астралі, аби подібне затим відбулось і в матеріяльному світі. Скажімо, сидить маг на германському кордоні і зосереджується на танковому полку противника десь за Рейном, він здійснює відомий йому ритуал, проникає в астрал і насилає пристріт на весь полк. Через півгодини усі танкісти злегка божеволіють і ведуть свої танки на Париж. Як?
 — Сила, пане генерал-полковнику, — енергійно вигукнув Котигорошко.
 — Отож прийміть призначення на нове місце служби, хорунжий, — скомандував генерал, — у спеціяльну сотню бойової магії!
 — Гаразд!
 — Ви задоволені, хорунжий?
 — Саме так!
 — Зараз ви будете ще більше задоволеним, коли я оголошу, де дислокується ця спецсотня. У — Чернівцях, у вашому рідному місті.
 Генерал цього разу помилився, Котигорошко не був задоволений, йому зовсім не хотілось від'їжджати з Києва. Ярина! А ще… Небослава…
 …Командир спецсотні бойової магії осавул Побиван, п'ятдесятилітній засмаглий арій з голеною головою, посеред якої залишено було жмут волосся, і довгими вусами, вводив Котигорошка у курс справ.
 — Сотня наша, як ви бачите, дислокується на території танкового полку, але мало хто з танкістів знає, що знаходиться в цих трьох зелених будівлях, куди входять і звідки виходять незнайомі їм офіцери з такими ж, як і в них, танковими емблемами на погонах. А тут знаходяться чоти нашої спецсотні. Перша чота називається «Відун», нею командує поручник Олегвіщий, в ній розробляються і вдосконалюються магічні ритуали Давньої України. Вони вивчають Велесову Книгу, усну спадщину волхвів-відунів, знахарів-чаклунів і знаменитих на весь континуум українських відьом. До речі, найкращих відьом верхнього і нижнього плану. У цій чоті найбільше військовослужбовців-жінок, що зрозуміло…
 Друга чота — «Браман» під орудою сотника Шиванського. Вона свою роботу будує на технології, як ви уже зрозуміли, індійських брахманів. Вона базується на езотеричному індуїзмі, ламаїзмі та практиці «йога».
 Третя чота — «Каббала». її командир сотник Елохіменко. Працюють за каббалістичною технікою.
 Четверта чота — «Вікка». Командир — поручник Рогорог. Розробляють ритуали кельтських друїдів та традиції Старої Европи.
 П'ята чота — «Вуду». Комадує нею поручник Кані-Баллон. її робота базується на ритуалах африканських чаклунів. Досягли значних успіхів у техніці зомбування. Це не те, про що теревенять атлантидські пропагандисти, йдеться про продукування справжніх зомбі із здорових до того людей.
 Шоста чота — «Гримуар». Це — традиційна європейська церемоніяльна магія. Командир чоти — осавул А.Г.Ріппа.
 У штатному розкладі ще є восьма чота — «Шаман», дев'ята — «Толтек» і десята — «Таро», яка комплектується із атлантидських перебіжчиків.
 Вам же, пане хорунжий, належить сформувати, укомплектувати, очолити і зробити боєздатною сьому чоту. Ви й для неї придумайте назву. Це може бути що завгодно, бо чота буде принципово відрізнятися від решти. Ви будете розробляти і впроваджувати новий вид магії — неритуальну, нецеремоніяльну, неатрибутивну магію.
 — Що це таке? — спитав Котигорошко.
 — Чесно кажучи, — осавул Побиван несподівано щиро по-дитячому посміхнувся, — я й сам достеменно не знаю. Доповім вам лише принцип. Кожен з різновидів церемоніяльної магії використовує певний ритуал, аби маг зміг своєю волею проникнути в астральний світ, і там розпорядитися щодо цікавого для нього предмета в той чи інший бік і щасливо повернутися назад у матеріяльний світ. Ритуал необхідно проводити в певному місці в певний час і з певними атрибутами. Це спеціяльні місця в матеріяльному світі — різні там поляни, требища, майданчики під дубом, вежі, зиккурати і піраміди, що збігаються зі спеціяльними воротами там, в астральній площині. Ті проходи вартують спеціяльні сторожі, яких називають по-різному — «володарі стихій», «духи», «напівбоги», «вчителі», а дехто — «ангели». Що має зробити церемоніяльний маг, аби виконати поставлене перед ним завдання? Насамперед знайти відповідне «місце сили», провести ритуал, аби вийти у коридор, що знаходиться між матеріяльним і астральним світами, у ньому порозумітися з Володарями стихій, за ним підійти до брами в астрал, попросити Вартового (цей, ще треба знати його ім'я), аби впустив його всередину. Там порушити причинно-наслідковий зв'язок щодо небайдужого йому об'єкта, іншими словами, вбити в астральному вимірі ворога України, а потім тим же шляхом повернутися назад. Бо, аби щось змінити в матеріяльному світі, слід насамперед здійснити ці зміни в астралі. Сказано ж бо, що наверху, те й внизу. Такою є причинова схема кожного різновиду церемоніяльної магії.
 Вам же, пане хорунжий Котигорошку, треба розробити таку магію, аби без будь-яких матеріяльних атрибутів і якихось дій можна було проникнути в астрал, минаючи ці вартові вежі та брами. Тобто, ви маєте виховати таких магів, які могли б перейти кордон з контрольною смугою у вигляді коридору стихій між матеріяльним і астральним світом у будь-якому місці, в будь-який час, виконати там поставлене Ненькою завдання і, якщо час, повернутися назад.
 — Я зрозуміло пояснюю, хорунжий, — стурбовано запитав осавул Побиван, спостерігаючи, як Котигорошко міняється в обличчі.
 — Зрозуміло, — зітхнув Котигорошко і покрив своє чоло знаком офіційної Законопослужницької церкви — контуром яйця з крапкою в центрі.




 VI На варті українських пірамід


 Після шести місяців напруженого тренування Котигорошко зрозумів, що мусить доповісти начальству про свою якусь бойову готовність. Він відрапортував своєму командирові — осавулу Побивану, а той відповідно — догори службовою драбиною, що вже вміє робити ЦЕ. Проте сьому чоту, яку Котигорошко назвав лише йому одному відомим словом — ЯРНЕ, вкомплектувати поки що не вдавалося. Штаб управління «М» так і не зміг знайти ні в рядах ВНХ, ні в спецслужбах, ні просто у суспільстві хоча б ще одну особу, здатну стати неритуальним магом. Тому Котигорошко поки що був і командиром, і особовим складом чоти ЯРНЕ. Щодо назви підрозділу, то хорунжий Котигорошко довго її добирав, аж поки з його вимученої підсвідомости не виринуло це дивне звукосполучення. Котигорошко сам собі не хотів зізнаватися, що складається воно із елементів імен двох небайдужих йому осіб, він переконував себе у тому, тим і аргументував його походження перед начальством, — ЯРНЕ йому далося. Прийшло саме десь із нижчого менталу.
 Прийшов час продемонструвати бойовий вишкіл у польових умовах, і Котигорошко втратив сон. А якщо нічого не вдасться?!
 На бойове випробування нового виду магічної зброї прибув сам генерал Доброзол. Але чомусь без ад'ютанта і це геть засмутило хорунжого Котигорошка. Він перебував у передстресовому стані.
 Як воно водиться, все було облаштовано з величезною секретністю, і глупої листопадової ночі в джипі із затемненим склом генерал Доброзол, осавул Побиван і чота ЯРНЕ у повному складі — хорунжий Котигорошко — вирушили на гору Цецин, попередньо оточену сотнею військ спеціяльного призначення та піхотним куренем Чернівецької дивізії.
 Влаштувалися неподалік од телевежі, і Котигорошко, сівши на розкладний стілець, приступив до виконання бойового завдання. А воно, поставлене генералом Доброзолом, було простим і зрозумілим: наслати імпотенцію на верховного вождя Атлантиди некоронованого імператора, самочинованого генералісимуса та вищого ієрарха культу Трьох Богів Птеро XXVI-го Дактиліяна.
 Котигорошко одягнув навушники портативного магнітофона і ввімкнув музику (це не вважалося ритуалом, бо робити магічні дії він міг і без музики, але чому б не скористатися легким безневинним стимулятором?) — поставив свою улюблену рок-арфістку Аеліту. За своєю технологією уявив собі тунель зі сріблястого світла, що робив поворот вправо та трохи догори, і поволі вирушив цією дорогою — в астрал. Зусилля, ще зусилля, і ось він уже вигулькнув на астральному плані. Тут уже було легше. Тут силою своєї думки він зміг формувати все, що завгодно. Що ж, поїхали в Атлантиду! Ось їх континент з численними архіпелагами, ось їх столиця — Посейдонія, розташована на семи горбах, ось резиденція їхнього Дактиліяна — комплекс палаців і церков, обгороджений потворною цегляною стіною із зубцями у формі літери «М». Ось кабінет вождя, а ось і він сам, закінчує робочий день, радше ніч. Дактиліян Птеро XXVI-й встає з-за столу, запалює із золотої дзиґарнички цигарку «Суецький канал» і довгими коридорами йде в свої покої. В спальні на широкому ліжку на нього чекає спеціяльний боєць особистої охорони вождя — розкішна брюнетка в чині молодшого сержанта. Вона напівгола, раз по раз звивається, приймаючи різні спокусливі пози. Дактиліян роздивляється себе у величезне дзеркало. Сивини додалося у вусах, густому жорсткому волоссі і навіть — у бровах, проте він ще мужчина ого-го! Він розстібає блискучі ґудзики свого захисного кольору френча із золотими пентаграмами в петлицях, знімає чорні черевики, ретельно розв'язуючи шнурки, стягає із себе штани хакі із рожевими генеральськими лампасами. Водночас краєм ока Дактиліян поглядає на молодшого сержанта в ліжку. Ось-ось з'явиться ерекція… А хріна тобі, постановив Котигорошко, відтепер ти, Птеро Дактиліяне, — безнадійний імпотент. Все. Бойове завдання виконано. Котигорошко повернувся на матеріяльний план. На гору Цецин.
 — Пане генерал-полковнику…
 — Не треба, синку, — обірвав Котигорошка генерал Добро-зол, — кажи простими словами. Як там Птеро?
 — Повний імпотент, пане генерал-полковнику!
 — І що, цієї ночі він не ввійде до чергового сержанта жіночої статі?
 — Ні цієї, пане генерал-полковнику, ні наступної, ні… ніколи, словом, у нього більше не буде ерегованого члена!
 — Добре, синку, — посміхнувся генерал, — але як це перевірити, адже в газетах цього не напишуть?
 — Так, агентура, — делікатно втрутився осавул Побиван, — наша агентура в оточенні Дактиліяна повідомить.
 — В тайняків дуже громіздка бюрократична процедура, — зітхнув генерал, — раніше, як за тиждень повідомлення не надійде, а я би хотів знати вже.
 — Нема проблем, — сказав осавул, — найкращий наш екстрасенс махом здійснить сеанс телестезії і подивиться, що там коїться у спальні Дактиліяна.
 — Тож поїдемо хутчій на базу, — вигукнув генерал.
 — Навіщо? — не зрозумів осавул.
 — Екстрасенса розбудити!
 — Розумієте, пане генерал-полковнику… — знітився осавул, — справа в тому…
 — Справа в тому, — дозволив собі втрутитися хорунжий Котигорошко, — що найкращий екстрасенс тут, він перед вами, пане генерал-полковнику, — Котигорошко зробив чемний жест у бік осавула.
 — Та-а-а-к? — радісно здивувався генерал. — Тож чого ви чекаєте, осавуле?
 Осавул Побиван сів на стільчик, заплющив очі і хвилин п'ять сидів мовчки, а потім весело розсміявся недобрим сміхом:
 — Не стоїть у нього! — вигукнув осавул, вийшовши з трансу. — Не стоїть! Тепер розлючений Дактиліян шмагає рушником дівку — молодшого сержанта і плаче. Він плаче, пане генерал-полковнику!
 — Це добре, — генерал уже давно не був таким щасливим, — нагороди не забаряться, панове офіцери.
 Коли вони сідали в джип, осавул шепнув Котигорошкови:
 — З тебе пляшка, хорунжий.
 — Виставлю дві, — відповів Котигорошко.
 Через три дні посипалися нагороди. Хорунжого Котигорошка підвищено до чину поручника (ось так-то, Небославо!) і нагороджено Срібним Хрестом «За відвагу». Осавула Побивана нагороджено медаллю «Неземна слава» III ступеня і грошовою премією (яку вони з Котигорошком негайно пропили). До того ж поручник Котигорошко отримав нове призначення. В Африку (чуєш, Ярино!). Вважалося, що це велика честь, до того ж — безсумнівний плацдарм для нового кар'єрного злету — нести охорону однієї з українських психотронних установок на березі Нилу.
 В Африку Котигорошко летів з тяжким серцем. Ні, він не гнітився переведенням на нове місце служби — якраз навпаки, але перед від'їздом йому не вдалося зустрітися ні з Яриною, ні з Небославою.
 Панна Савойська була у журналістському відрядженні десь аж у Скандинавії, а панна Кощун разом зі своїм шефом генералом Доброзолом перебувала на острові Паски. Там фахівці з управління «М» переймали у місцевих скульпторів досвід долання гравітації.
 Котигорошко з горя напився. Ті чотири дні, які він планував провести із найлюбішими в світі паннами (два — з Яриною, два — з Небославою), змарнував на київські корчми.
 У літак, військовий транспортувальник «Ан-70», він сідав у тяжких похмільних муках, виснажений і зелений. Літак привіз його вкупі з іншими українськими військовими в Олександрію, звідки вони розходилися по гарнізонах. Котигорошко військовим катером, угору Нилом, нарешті дістався до нового місця служби. Це була найбільша у Єгипті піраміда, за військовою термінологією — об'єкт «Псі 7-І». Означало це — психотронна установка сьомої бази під першим номером. Україна мала десять таких баз по цілому світі, тоді як Атлантида понад п'ятдесят. Паритет досягався тим, що українська псі-зброя була набагато ефективнішою і розміщеною майже по всьому периметру Атлантиди — в Европі, Африці, Гренландії, Антарктиді, Ацтекії та Перу, тоді як атлантидці свою психотронну зброю могли розміщувати лише на своїй території та у своїх нечисленних колоніях.
 Котигорошка зустрів сотник Пта-Пташник — середнього віку копт з великим хрестом на грудях. Він критично оглянув чорну Котигорошкову уніформу, але з великою повагою — закодований знак управління «М» — бронзовий амулет на шовковій шворці, що носився на шиї поверх краватки, на якому було зображено руну «М», ієрогліф «алеф», тризуб, свастику, октаграму, хрест і багато ще різної окультної графіки.
 — Найперше би я вам, пане поручнику, порадив переодягтись у пустельний стрій, — сказав сотник-копт, — поки вас не засмажило це українське сонце. А затим я покажу вам об'єкт. Ходімо в курінь.
 Котигорошкови було відведено окреме помешкання в офіцерському будинку — дві невеликі, але затишні кімнати, одна для праці, повна оргтехніки, друга — для відпочинку з великим ліжком і голографічним телевізором, приємно вражали потужні кондиціонери і лазничка з невеличким басейном. Котигорошко зняв свою чорну уніформу з чоботами та аксельбантами, викупався і з насолодою вбрав легкий піщаного кольору полотняний стрій, мотузяні черевики і кепі з довгим дашком, необхідним атрибутом до цієї форми були темні окуляри від сонця, які він теж негайно одягнув. Тепер відчув себе інакше, переодягнувшись, він трохи втратив у презентабельності, зате безкінечно багато набув у суто біологічній функціональності.
 Об'єкт «Псі 7-І» був обгороджений трьома рядами колючого дроту, середній з яких перебував під напругою, крім того, по всьому периметру огорожі постійно ходило чотири патрулі з вченими псами.
 Котигорошко із сотником Пта-Пташником щасливо проминули усі численні пости і підійшли до підніжжя об'єкта. Котигорошко вперше бачив так зблизька цю славнозвісну зброю, яка навіювала (в переносному і потенційно в прямому сенсі) жах на півсвіту. Попри всю гаму суперечливих почуттів він мусив зізнатися, що трохи розчарований, бо грізне «псі» виявилося хоча й величезною, проте звичайною пірамідою. Змурованою із кам'яних брил.
 — Так, зовні це просто піраміда, — вгадав його настрій сотник, — але я певен, що ви здивуєтеся, коли побачите саму психотронну зброю.
 Сотник підійшов до малопримітних сталевих дверей у піраміді, набрав код на ще менш примітному пульті, і вони ввійшли всередину. Поки що нічого незвичного Котигорошко не побачив: бункер як бункер — бетоновані коридори, електричне освітлення, залізні двері обабіч. В одні з яких сотник попросив Котигорошка зайти.
 — Тут буде ваша бойова позиція, поручнику, — сказав сотник, показуючи невеликий кабінет з моніторами, пультом управління та іншим штабним електронним причандаллям, — тут будете нести службу на варті українських пірамід.
 Це як мінімум два роки безвилазно у цій дучі, подумав Котигорошко і цілком фізично відчув, як в його гарних темно-русявих кучерях з'явилися перші сиві волосинки.
 — А тепер я вам покажу саму установку, — урочисто промовив сотник, — прошу!
 Вони вийшли, проминули ще кілька дверей, пройшли в самий кінець коридору, і сотник відчинив особливо надійні масивні, як у банку, двері.
 — Прошу!
 Прийшов час дивуватися. Приміщення виявилося вивернутим навиворіт географічним глобусом, з північним полюсом у центрі стелі і відповідно — південним посеред підлоги. Сам глобус було виконано з фігурного скла, ефектно підсвітленого зі зворотного боку. Моря-океани, звичайно, світилися синім, а кожна країна відповідно до своїх традиційних барв: Україна — блакитним, Китай — жовтим, Індія — оранжевим, Африка — чорним, Атлантида — сірим, Германія — зеленим, Гелія — бузковим, Туран — червоним і так далі. У центрі Антарктиди на самісінькому південному полюсі розміщувався зручний офісний стілець, що обертається довкола своєї вісі, а в ньому — немолодий змучений чоловік з голеною головою, вбраний у військовий стрій без знаків розрізнення.
 —Це і є «Псі 7-І»!
 — Людина?! — Котигорошко дивувався цілком щиро.
 — А чому б і ні?! — посміхувся сотник. — Попереджую: розмовляти з генератором категорично заборонено. Контакт можливий лише безпосередньо перед початком бойової атаки на потенційного суперника.
 «Псі 7-І» байдужим поглядом ковзнув по прибулих і втупився в столицю Непалу Катманду.
 — Але чому?.. — не вгамовувався Котигорошко.
 — А що потужніше, ніж людський мозок, може генерувати психічну енергію, що здатна руйнувати матерію в сто разів ефективніше, ніж ядерний вибух?.. — сказав сотник. — Відповідно цю енергію простимулювавши, звичайно.
 — Спра-а-а-вді…




 VII Будні попелястого


 У Котигорошка почали рости роги. Ні, це не означало, що Небослава або, не дай Творче, Ярина йому зраджують, — цього не могло бути тому, що не могло бути взагалі ніколи (так він собі думав, сам себе переконуючи). Роги (у переносному, але дуже точному значенні) росли у нього від нудьги.
 Спочатку він ніби налагодив свій розпорядок таким чином, аби кожна доба максимально була наповнена корисними і приємними діями. Вранці треба встати, зробити зарядку, прийняти душ, поснідати і йти на службу. Після служби трохи відпочити, пообідати, зателефонувати (за рахунок міністерства) Ярині, Небославі, батькам і друзям по інституту, потім сісти за комп'ютер і через Інтернет поспілкуватися зі світом, затим трохи подивитися телевізор, а перед сном довго читати. Гарно.
 Так непомітно мине два роки, і він повернеться з почуттям виконаного обов'язку, з новими орденами-медалями (не може бути, аби він не вчинив на цій службі якогось, хай невеликого, але подвигу), з новими погонами (мусять підвищити в чині) туди, де вирують події, бурхливо тече життя і є гарні чорняві та біляві панни… Так він собі планував…
 Але дійсність несподівано поставилася до нього зі злою іронією. Перший коник викинула служба: кожного дня без винятку на будь-які свята, не кажучи вже про неділі, він мусив заходити у свій кабінет і сидіти там абсолютно без будь-якого діла. Читати було заборонено, слухати музику чи дивитися телевізор — теж, телефонні розмови можна вести лише з начальством, виходити без особливої потреби категорично не рекомендувалося. Треба було пильнувати! Але кого?
 Чота ЯРНЕ, на яку було покладено завдання здійснювати магічний захист об'єкта «Псі 7-І», за оборонною доктриною мала нести службу цілодобово, але позаяк вона поки що складалась лише з однієї бойової одиниці (поручник Котигорошко), то дозволено було бойове чергування скоротити до восьми годин.
 Але що робити ці вісім годин?
 Відповіді на це поручник Котигорошко не знав, і ніхто не міг йому її дати.
 Спочатку Котигорошко вирішив ставитися до своєї восьмигодинної бездіяльности з гумором, мовляв, це витрати військової бюрократії, а так життя — чудове. Але з часом ці вісім годин «бойового чергування» перетворилися для нього на справжні тортури. Але це ще не все. Поза службою теж не вдавалось надати своєму існуванню якогось сенсу. Книжки, телефон, телевізор, Інтернет — все це добре, але хотілось якогось живого людського спілкування. Офіцери об'єкта у вільний від служби час займалися лише двома речами: грою в більярд на гроші і колосальним вживанням алкоголю. Більше нічим. А Котигорошко не любив більярду, а напиватися міг не частіше, ніж раз на тиждень, бо дуже тяжко переносив похмілля і мусив відслабувати кожну пиятику. Тому зі своїми бойовими товаришами — старшинами — у нього майже не знаходилося грунту для неслужбового спілкування.
 Надія на щоденне пообіднє спілкування телефоном з небайдужими йому дівчатами теж не вповні справдилася. Тобто, виходило зовсім не так, як він того хотів. Ярина часто їздила у відрядження, а коли була на роботі, то він за тоном її розмови втямлював, що вона страшенно зайнята, тому їхнє спілкування виходило демонстративно чемним і трохи сухуватим. З Небославою було ще гірше, бо всі свої розмови він змушений був маскувати під службові, тож все виходило якось фальшиво. Телефонувати додому! Він спробував це робити, але після того, як кілька разів поспілкувався з паном Савойським, а потім з панею Кощун, чиї дочки у цей час (пізня вечірня пора) були «десь у місті», зрозумів, що цього більше робити не треба. Бо можна зваріювати. Від ревнощів.
 Дзвонити до батьків — скільки можна?! До друзів — у них теж свої клопоти і якось незручно докучати їм зі своєю нудьгою.
 Покинути об'єкт він не мав права, бо чергування вважалося ніби цілодобовим. Інші офіцери могли їздити в поблизькі міста Мемфіс та Хлібоград, полювати на левів у пустелі, ловити крокодилів у Нилі… Лише не Котигорошко. Бо він — спецчота ЯРНЕ!
 Через кілька місяців такого життя Котигорошко почав шукати якийсь порятунок. Він вирішив, що найкращим заняттям під час восьмигодинної «варти» буде — мріяти. Він уявляв собі, як зростає по службі аж до генерала, здійснюючи на кожному службовому щаблі по невеликому акуратному подвигу (во ім'я Неньки, звичайно). За двадцять років він поклав собі стати генерал-полковником чи, як мінімум, — генерал-хорунжим. У сорок п'ять років він буде ще досить нестарим, симпатичним мужчиною, щоправда, трохи чуб посивіє, біля очей з'являться зморшки, як також дві різкі складки обрамлять його вольовий рот із здоровими білими зубами. Ось йде собі Києвом такий досить привабливий чоловік, жіноцтво віком у діапазоні від 25 до 40 кидає зацікавлені погляди, ковзають очима вниз від обличчя і — ого! — на плечах у цього симпатяги генеральські погони і не просто так, а цілого генерал-полковника — по три срібні тризуби з кожного боку! Хто встоїть? Та ніхто!
 А потім Котигорошко має здійснити свій Головний Подвиг. Лише він має зробити ЦЕ. А щось іншого, як пермога над Атлантидою, й бути не може! Ця агресивна змія — Атлантида, — що загрожує усьому цивілізованому людству, мусить бути знищена. Котигорошко собі уявляв це так: однієї погожої ночі (це може бути 28 червня) близько п'ятдесяти диверсійних груп українських військ спеціяльного призначення з моря і повітря десантуються в Атлантиду. Дуже раптово і несподівано! Вони захоплюють найважливіші об'єкти базування так званої зброї стримування — психотронних генераторів та геофізичних мінометів. Ядерної зброї в атлантидців нема — це генштаб ВНУ достеменно знає: вони дотримуються Всесвітнього консенсусу із заборони нуклеарної зброї. Таким чином, всього за кілька годин Атлантида залишиться винятково зі звичайними видами озброєння. А значить, можна розпочинати війну. Головнокомандувач усіх збройних сил Антиатлантидської коаліції (Україна і союзники) генерал-полковник Котигорошко дає наказ про початок бойових дій по всіх фронтах (чи треба нагадувати, що операцію зі знешкодження засобів стримування розробив і координував теж цей самий генерал?). Усі сім українських військово-морських флотів заздалегідь було стягнуто впритул до територіяльних вод Атлантиди, тож з моря цей агресивний континент вкупі з архіпелагами майже блоковано. Тепер черга за авіацією. З ранку до вечора міста (звичайно, лише військові об'єкти, аби не постраждало мирне населення) Атлантиди будуть бомбувати українські літаки. А вночі десантується піхота. Якщо вдарити одночасно з усіх чотирьох боків, то за день-два українське військо (непереможне) ввійде у столицю атлантидського змія — Посейдонію. І два українські бійці встановлять жовто-блакитний прапор Перемоги на найвищій вежі резиденції їхнього вождя. Самого ж Дактиліяна Птеро, забув якого за рахунком, українські вояки у полон не встигнуть взяти. Бо одночасно з інтервенцією ВНУ в Атлантиді вибухне повстання знедолених трудящих мас. Ні, це буде революція! Тож повсталі атлантидці захоплять резиденцію Птера, переб'ють всіх його прибічників, а самого — розірвуть на дрібні шматки. Бо — допоки?! Українське військо прості атлантидці зустрічатимуть як визволителів.
 А затим розпочнеться вшанування Героя в Неньці. Котигорошка нагородять усіма орденами-медалями, які лише є, присвоять йому військове звання «генералісимуса» та цивільний титул «Рятівник людства», а потім проголосять довічним диктатором України. І ось він виходитиме кожної неділі на балкон свого імператорського палацу на Майдані Незалежности у Києві і промовлятиме до свого українського народу… Ні, до цілого людства, бо всі електронні та друковані засоби масової інформації розноситимуть його слова цілим світом.
 І буде він вбраний так гарно у чорний маршальський стрій — мундир, розшитий золотом, з погонами генералісимуса (теж золотими), чоботи блискучі надзвичайно, зі шпорами, ясно якими, шабля… Про шаблю можна говорити до безкінечности, тому зазначимо лише, що це подвійний шедевр — як ювелірного, так і зброярського мистецтв. Нагороди свої Рятівник людства зможе носити лише за принципом ротації: одягати кожного дня лише десять-п'ятнадцять різних орденів у комбінації, залежній від теми послання до людей. Картуз?.. Ні, головний убір він триматиме в руці, і вітер розвіватиме його трохи посивіле, але все ще гарне, кучеряве волосся… Такої попелястої, як його нинішнє існування, барви.
 У дні найважливіших свят з Рятівником людства на балкон виходитиме його вірна дружина, друг і соратник, мати дітей його, перша пані України… Хто?!
 Ось тут для мрійника Котигорошка розпочалося щось схоже на шизофренію. Бо хто виходитиме з ним на імператорський балкон у дні найбільших свят? Ярина чи Небослава? Небослава чи Ярина?
 До всіх згаданих мук Котигорошкових додалася ще одна — дошкульна і неприємна. Цілком логічно він втямив, що двох дружин — одночасно — не зможе мати, навіть тоді, коли стане диктатором всієї України (ні народ, ні Церква, а найбільше жодна із кандидаток у Котигорошкові дружини цього не стерплять), тому треба обрати одну. Добре було б, якби, скажімо, Ярина стала його законною дружиною, а Небослава — коханкою… Що, Небослава з її чоловічим вольовим характером і чиясь коханка?! Не смішіть, пане поручнику, та вона швидше всіх перестріляє — і свого коханця, і його законну жону, і ще з десяток тих, хто потрапить під гарячу руку. Тоді інша комбінація: Небослава — дружина, Ярина… Ні, цього не буде! В Котигорошка аж сльози закрутились в очах від згадки про цю таку ніжну, тонку, делікатну дівчину в ролі коханки.
 Тоді що? Треба одружитися з однією із них. Небослава як донька військового міністра, без сумніву, навіть самим фактом свого існування у статусі пані Котигорошко допоможе йому якнайшвидше просуватися службовою драбиною, а Ярина?.. Ярина — гарна і розумна дівчина, яку він дуже любить. Раптом Котигорошкови прийшла думка, від якої він мало не застрелився. Так, він одружиться з однією із двох коханих — з Яриною або Небославою, але, що робитиме та, інша, з якою він НЕ одружиться?! Не буде ж вона, ні Ярина, ні тим більше Небослава, сидіти й тужити за своїм зрадливим милим! Може, їй і буде якийсь час гірко, але довго вона не тужитиме, — зрештою, зрозуміє, що треба подбати про себе і одружиться з …іншим, як-не-як! Це щось неймовірне!
 Що ж робити?
 Котигорошко, аби передчасно не з'їхати з глузду і не вчинити якусь дурницю, уже почав себе готувати до того, що рано чи пізно якась одна з його коханих одружиться з чужим чоловіком. Тому треба починати страждати вже відтепер. Але за ким? Хто з цих двох тепер таких лагідних і щирих дівчат через якийсь час (після того, як він одружиться з однією) зробить його життя нестерпним від постійного болю? Наразі це важко з'ясувати, тому треба відпрацьовувати обидва варіанти. Котигорошко як зразковий офіцер любив порядок в усьому, тому впорядкував і цей свій тренінг превентивного страждання. Він розробив графік, за яким парними числами місяця він з 18.00 до 20.00 дві години тужив за Яриною, а з 20.00 до 22.00 рівно стільки ж часу — за Небославою, а непарними числами порядок страждання змінювався на зворотний: спочатку — за Небославою, а потім за Яриною…
 З часом Котигорошко так звик до періодів туги за «втраченим коханням», що коли настрій у нього був далеко не сумовитий, то він із великими зусиллями змушував себе займатись цими стражданнями. Все-таки він був вольовою людиною.




 VIII Ієрархії як сервіс


 Поручник Котигорошко вирішив освоїти якийсь суміжний фах. Електронною поштою він поспілкувався з усіма своїми колегами — командирами чот спецсотні бойової магії і виявилося, що до співпраці готовий лише командир чоти «Гримуар» осавул А.Г.Ріппа. Решта були хто де — командир чоти «Відун» поручник Олегвіщий поїхав на урочисте відкриття керамічної фабрики у Трипілля; сотник Шиванський, командир чоти «Браман», перебував у глибокій медитації; чотовий командир «Каббали» сотник Елохіменко тимчасово був відряджений у розпорядження сотенної інтендантської служби — допомагав закуповувати магічні атрибути;
 командир чоти «Вікка» поручник Рогорог відбув у Британію — його виписав як особистого консультанта виконроб будівництва комплексу «Стоунгендж»; поручник Канні-Баллон не міг вийти із експерименту, який він поставив над самим собою, і дезомбуватись. Зате осавул Ріппа охоче погодився прилучити колегу до магічних таємниць профілю своєї чоти.
 — Отож, Вишнеславе, — говорив Котигорошкови осавул Ріппа телефоном, — двадцять першого вересня рівно о двадцять першій годині двадцять одна хвилина ти маєш зосередитись і замедитувати на ось цьому талісмані, який я послав тобі електронкою. — Котигорошко вже мав перед собою білий аркуш з видрукуваною принтером якоюсь карлюкою. — Замкнись у своїй кімнаті, Вишнеславе, — напучував Котигорошка осавул Ріппа, — вимкни усі засоби зв'язку, освітлення, телевізор і довго дивись на печатку «Лемегетон». Потім прийду я і проведу для тебе цікаву екскурсію.
 У призначений час, після виконання усіх технологічних операцій, осавул Ріппа, який з'явився невідомо звідки, ввів Котигорошка у якийсь сіро-сріблястий простір, що справляв враження безкінечного.
 — Суть церемоніяльної магії, що базується на таємних чорних книжках — гримуарах, — почав свою лекцію осавул Ріппа, — полягає в тому, що оператор, він же маг, викликає потрібного йому духа і той виконує поставлене перед ним завдання. Від ступеня складности і характеру завдання залежить, якого саме духа треба викликати. А поки ми їх не турбуємо, вони собі мирно мешкають на семи небесах, причому на кожному небі є по три ієрархії духів — добрі, злі і нейтральні. Зазвичай, роботу виконують або добрі, або злі, а нейтральні, як їх ще називають олімпійські, в основному виконують внутрішні функції — забезпечують життєдіяльність небес, наглядають за порядком, несуть прикордонну службу і є своєрідним миротворчим контингентом між добрими і злими, вони ж приймають гостей. Отже, почнемо з першого неба Шамаїн.
 — Прошу!
 — Прошу, прошу, — Котигорошка і осавула Ріппа гостинно припрошував олімпійський дух Фул, занудна особа з кривою посмішкою, — прошу на небо Шамаїн. Я вам зараз коротко розповім історію виникнення нашого неба, потім відвідаємо територію доброго духа Гавриїла, а затим — злого — Асмодея. Чи, може, панство бажає навпаки?
 — Панство бажає, аби ти, Фуле, трохи помовчав, — безцеремонно обірвав духа осавул Ріппа, — ми тут довго не затримуватимемось. Оглянь, Вишнеславе, цей пейзаж і підемо далі. До речі, це небо пов'язане з днем життя — понеділком, планетою — Місяцем, а зодіакальним знаком — Рака. Але нам час йти далі.
 Не встиг Котигорошко як слід роздивитися нудний фіолетовий ландшафт, як вони опинилися на другому небі.
 — Це Раквіє, — пояснив осавул Ріппа, — небо духа олімпійського Офієла, ось він спить під кущем, ледащо рідкісне, ану вставай, неробо! — Дух Офієл поволі підвівся. — Це небо вівторка, — пояснював далі осавул Ріппа, — планети Меркурія, тому тут усе таке мінливе, як ртуть, зодіакальних знаків Близнюків та Панни, тут же мають свої володіння добрий дух — Самуїл, злий — Левіафан. Ходімо далі.
 Третє небо під назвою Сагун зустріло їх зеленуватим сліпучим сяйвом і весняним пейзажем.
 — Це олімпійський дух Гагіт, — відрекомендував осавул Ріппа гарненького, як молода дівчина, духа, — дуже веселе створіння.
 Дух Гагіт дзвінко засміявся і пустив Котигорошкови очима бісики.
 — День цього неба — середа, планета — Венера, а зодіакальні знаки — Бичок і Ваги, — пояснював осавул Ріппа. — Добрий дух — Анаїл, злий — Астарот. Добре тут, але треба рухатись далі.
 На четвертому небі, що називалося Зебул і поєднувалося з днем тижня — четвергом, планетою — Юпітером, зодіакальними знаками Стрільця та Риб, дорогих гостей зустрів привітний дух Бетгор і дуже припрошував їх відвідати ще володіння доброго Сашиїла та злого Беліяла, але вони мусили розпрощатися.
 На п'ятому небі — Махон — їх зустрів високий похмурий нервовий дух Фалек і по-військовому відрапортував:
 — П'яте небо, під назвою Махон, день життя — п'ятниця, планета — Марс, знаки зодіака — Баран і Скорпіон, добрий дух — Касиїл, злий дух — Сатанаїл, доповідає олімпійський дух — маршал Фалек Войовничий!
 — Ви вільні, Фалеку, — сказав осавул Ріппа і шепнув на вухо Котигорошкови: — Страждає на манію величі, уявляє себе великим полководцем.
 На шостому небі, що має ім'я Арбател, день — суботу, планету — Сатурн, зодіакальні знаки — Козеріг та Водолій, олімпійця — Аратрона, доброго — Рафаїла та злого — Вельзевула, на них чекав сюрприз: злий дух Вельзевул давав урочите прийняття з нагоди державного свята — Дня незалежности нижньої ієрархії шостого неба, так званої Великої Інфернальної імперії.
 — Мусимо бути гостями, — сказав Котигорошкови осавул Ріппа, коли меткий посланець вручив їм запрошення Вельзевула — шматки пергаменту зі шкіри невідомого походження з печатками їх власника, — бо інакше пан Вельзевул може образитись, а це тут дуже небажано.
 Поки вони одягалися у завбачливо доставлені їм разом із запрошеннями фраки і білі камізельки та лаковані черевики, осавул розповів Котигорошкови деталі:
 — Наше щастя, що ми без особливих пригод пройшли перші шість небес, тобто, я маю на увазі, що на жодному з них на той час не було якогось державного чи родинного свята, бо засіли б ми там надовго. До речі, на сьоме небо ми уже, мабуть, не потрапимо, тож я тобі коротко опишу його. Називається воно Макен, олімпійським духом там такий собі Ох, день, як ти уже здогадався, — неділя, планета Сонце, зодіакальний знак — Лев, добрий дух — Михаїл, а злий — Люцифер.
 — Слухай, колего, — спитав Котигорошко осавула, — у мене виникло запитання, що має робити дух, ну, скажімо, Самуїл, коли в один і той самий час його викликають на службу двоє магів, хоча б ти і я? Що йому — роздвоюватись?
 — Та ні, — засмівся осавул, — я не сказав тобі, що у кожного з верховних духів є цілі армії нижчих духів. У згаданого тобою Самуїла є два перші заступники — генерал-фельдмаршали Арнінієль і Харпон, у тих, у свою чергу, по три генерали, у першого — Дарсіель, Брумієль, Несторієль, у другого — Хармеас, Мересін, Храніан, у кожного з цих генералів — по два генерал-лейтенанти, по три генерал-майори і по десятку полковників, а у тих — відповідно нижчі чини, аж до тисяч і тисяч рядових. А якщо станеться так, як ти змоделював, то Самуїл з поваги до обох магів не прийде до жодного, а до обох пришле своїх перших заступників, якщо на службу покличуть три маги, то буде послано трьох генерал-лейтенантів у супроводі переконливого прохання про вибачення та засвідчення пошани. Назагал скажу тобі, Вишнеславе, що сервіс у цих духів, як у кращих корчмах Харкова і Полтави.
 — Гості з матеріяльного світу! — оголосив про прибуття Котигорошка і осавула Ріппа мажордом, коли вони ввійшли у величезний похмурий Вельзевулів палац, змурований з червоного застиглого вогню.
 їх зустрів сам господар.
 — Маг А.Г.Ріппа, — відрекомендувався осавул.
 — Маг К.Т.Горошко, — назвав себе навчений осавулом Котигорошко.
 — Імператор Великої Інфернальної Імперії, засновник і Великий Магістр Ордена ФЛІ і так далі, — весело промовив Вельзевул і, махнувши полою довгого вогненно-червоного шовкового плаща, жестом запросив гостей до зали. — Прошу знайомитися з моїми придворними. — Вони пішли вздовж шеренги пишно вбраних вельмож, кожен з яких при наближенні до них Імператора з Котигорошком і осавулом Ріппа називав себе.
 — Сатан, Лідер Опозиції.
 Та у них справжня демократія, подумав Котигорошко, відважуючи поклон бундючному духови в демонстративно біднішому, ніж у інших, одязі, а цей ще в популізм грає.
 — Ієронімус, Принц Смерти, Великий Адепт Ордену.
 — Молох, Принц Землі Сліз, Великий Адепт Ордену.
 — Плутос, Принц Вогню.
 Тож ось ви, голубчики які. Премилі Хлоп'ята!
 — Леонард, Великий Майстер Шабашу, Рицар Ордену.
 — Баал, Міністр Угод.
 Скромно відрекомендувався, а які ж у нього колосальні можливості, це — майже теж саме, що начальник податкової служби та міністр фінансів в одній особі у нашому світі.
 — Прозерпіна, Лукавая Спокусниця, Принцеса Грайливих Духів.
 Ну, ваших підопічних ми добре знаємо.
 — Адрамелек, Лорд-Канцлер, Великий Адепт Ордену.
 — Астаротік, Головний Скарбник.
 — Нергал, Начальник Таємної поліції. А без вас як же ж?!
 — Баалберіт, Головнокомандувач Армії, Головний Адепт Ордену.
 — Бельфегор, амбасадор у Гелії.
 — Маммон, амбасадор у Германії.
 — Веліял, амбасадор у Турані.
 — Ріммон, амбасадор в Африці.
 — Тамус, амбасадор у Старій Европі.
 — Мартінет, амбасадор в Атлантиді.
 Цікаво, чому нема посла в Україні, одне з двох — або він зараз виконує свою місію в Неньці, або Україна ще не має з Імперією Вельзевула дипломатичних стосунків. Треба опісля спитати Імператора.
 — Хабарон, Лорд-Верховний Суддя. Ах, непідкупний ти наш!
 — Аластор, Спеціяльний Уповноважений з громадських робіт.
 Просто розчулення проймає від такого розумного облаштування держави, це ж треба розуміти, що безробіття у них зовсім нема.
 — Верделет, Розпорядник Церемоній.
 Наш еквівалент: шеф протоколу, дивись, як осудливо глянув на незастібнуту рукавичку.
 — Суккор Бенот, Начальник Євнухів. Азія, Азія, перехвалив я їхню цивілізованість, це ж треба — толерація опозиції і офіційні гареми!
 — Хамос, Лорд-Камергер, Рицар Ордену.
 — Мелхом, Скарбник.
 — Місрох, Головний Мажордом.
 — Бегемот, Головний Чашник.
 Гм, на кота схожий. На великого товстого чорного кота.
 — Догон, Головний Камердинер.
 — Мулін, Перший Покойовий.
 — Кобал, Театральний Адміністратор.
 — Асмодеус, Директор Казино.
 — Ніббас, Головний Мім.
 — Антіхріст, Жонглер Словами і Лицедій.
 …На осавулове вийшло: з гостин Вельзевулових вони вже нікуди не пішли. Не змогли відвідати сьоме небо, бо так напилися на бенкеті, що ледь не повмирали. Спали в холодцях невідомого походження, а потім Головний Чашник Бегемот цілий день їх відпоював дуже помічним коктейлем рубінового кольору…
 Прощаючись, Котигорошко все-таки спитав Вельзевула, чому його імперія не має дипломатичних відносин з Україною. Гостинний Імператор відповів якось загадково і дещо алегорично:
 — А чи потрібен, скажімо, вавілонський амбасадор у Вавілонії?!




 IX Таємний сніданок


 Якщо легку пиятику об одинадцятій годині ранку можна вважати сніданком, то — так, це було саме те. Четверо, а
 радше троє і один, зібралися на дружню посиденьку. І чому б трохи не випити? А те, що вранці, то через надзвичайну важливість розмови. А те, чому страшенно таємно, то зрозуміло само собою, бо зійшлися не прості люди, а вельми важливі персони. Впливові і могутні. Олігархи! Власне, олігархів було троє, а четвертий — присталий до них начальник Таємної державної поліції (ТАДЕПО) генерал-полковник Буха Копитович. Цей міністр-силовик мав велику охоту до алкоголю і, незважаючи на важливість моменту, вже випив чотириста грамів зубрівки і сидів з червоним, як його нарукавна пов'язка, носом і трохи осклянілими очима. Олігархам це не подобалось, але генерал Копитович на нинішньому етапі був їм потрібен до зарізу, тож, не приховуючи гидливости, вони терпіли його у своєму товаристві. Вони не були святенниками, але також не були й безнадійними алкоголіками.
 Олігарх Вернидуб був неперевершеним оратором, мав приємну зовнішність, добре володів усіма тонкощами політико-апаратних ігор. Він контролював фінансову сферу, Верховну раду, Панукраїнську партію. Йому ще не було п'ятдесяти років.
 Олігарх Крутивус спортивного вигляду п'ятдесятирічний мужчина мав репутацію азартного, ризикованого, проте фортунного гравця. Він контролював енергетику, спорт і шоу-бізнес.
 Олігарх Вернигора, трохи старший за своїх колег, не був таким, як вони, струнким і спортивним, зате своєю масивною статурою навіював упевненість у завтрашньому дні. Контролював промисловість.
 Усі троє докупи контролювали майже всі засоби масової інформації в Україні (за винятком телеканалу КГБ і кількох газет), також усі троє мали безперешкодний доступ до президента України Охріміяна Трипільського, якого між собою називали Охрімом (коли він робив усе правильно) або Тріпаком (коли президент займався самодіяльністю).
 Зібратися буднього дня на Вернидубовій дачі під Києвом на «сніданок» з гельським коньяком і нетверезим Бухою їх спонукали справи, звичайно, невідкладні. Державні! Ситуація все більше і більше виходила з-під контролю, а президент Трипільський ставав неадекватним. Останнім часом до його тіла почали допадатися молоді нахабні хижаки з політичних, військових, підприємницьких кіл і все підбивають Батька Нації на переділ сфер впливу. Конфідентні джерела інформації з адміністрації президента доносять тривожні вісті: готується дуже неприємний для Трьох пакет указів…
 — Щось треба робити, — невпевнено за формою, але безапеляційно за змістом промовив Вернидуб, виціджуючи півцитрини на канапку з кав'яром.
 — Однозначно, — кинув Крутивус, попиваючи каву.
 — Ми ще трохи поговоримо, — повагом сказав Вернигора, обгризаючи ніжку курчати, спеченого в грилі, — а потім хтось з нас трьох має вимовити першим ЦЕ. Як найстарший за віком я пропоную, аби після спожитку ще по ковтку коньяку ЦЕ зартикулював наймолодший за віком.
 Всі поглянули на Вернидуба.
 — Ситуація така, — здалеку почав Вернидуб, — що знаходиться під впливом конкретно означеного чинника, в нашому випадку він ототожнюється з певною посадовою особою…
 — Тріпака треба замочити, — несподівано проголосив Крутивус. Він сказав це тихо, ніби сам до себе, але так вагомо, що всі заціпеніли.
 — Ти думаєш? — спитав його Вернидуб.
 — Ми так думаємо, — з притиском на першому слові буркнув Крутивус і налив собі ще кави. Запала зловісна мовчанка.
 Генерал Копитович налив собі чарку горілки і похапцем випив.
 — Бухо, не бухай стільки, — озвучив звичний для їхнього кола банальний жарт Вернигора, — звалишся з копит.
 Ніхто не засміявся, а генерал навіть ніби образився. Стало зрозуміло, що зараз не до жартів.
 — Якщо вже перше слово сказано, — урочисто почав Вернидуб, — то будемо називати речі своїми іменами. Хто хоче висловитись?
 — Що тут висловлюватися? — занервувався Вернигора. — Тріпак виходить з-під контролю. Забув нікчема, хто йому булаву підніс. Його обступили молоді шакали, які переконують, що Трьох треба притиснути, бо, мовляв, зажерлися. Ми просто беремо те, що нам належить. Здобуте кривавим потом, надлюдськими зусиллями, розумом і енергією! А невдячний Тріпак хоче… та я не знаю, чого він хоче! — Вернигора почервонів, як індик. — Він конкретно дахом поїхав!
 — Натурально, він пиляє гілляку, на якій сидить, — підтримав колегу Крутивус.
 — То що будемо робити? — спитав Вернидуб.
 — Давайте розкладемо це питання на складові, — запропонував Вернигора. — Перше, Тріпак став для нас неприйнятним. Так це чи не так?
 — Так, — сказали олігархи.
 — Так, — пробурмотів і Буха, хоча його ніхто не питав.
 — Переходимо до другої частини, — провадив далі Вернигора, — Тріпак, тобто чоловік Охрім Трипільський, мусить бути усунутим з посади президента України. Так?
 —Так!
 — Тепер третя частина нашої проблеми: яким чином це зробити. Які будуть пропозиції?
 — Усунути фізично, — сказав з ненавистю Крутивус.
 — Влаштувати палацовий переворот, — хвацько врізав генерал Копитович.
 — Організувати народне повстання проти тирана, схопити, судити і розстріляти, — завзято проголосив Вернидуб.
 — А я вважаю, що варто добре налякати Тріпака і він сам піде, — висунув і свою версію Вернигора.
 Олігархи ще трішечки випили, причому не дали ні краплі більше генералови Копитовичу, і почали обговорювати всі запропоновані варіянти усунення Охріміяна Трипільського. В ході обговорення з'ясувалося, що влаштовувати революцію дуже накладно, до того ж небезпечно: розбурхана стихія люмпену (а хто ще піде на барикади у сучасній Україні?) може своїм крилом зачепити і їхні інтереси, а за гірших обставин (не дай, Творче!) і — дорогоцінні особи Трьох; влаштовувати палацовий переворот — це гарна річ, але очолити його мав би наступник скинутого тирана, а щодо персони, яка замінить Трипільського, олігархи ще не мали якоїсь навіть попередньої згоди; лякати президента своїм олігархічним гнівом можна, але всі гуртом зійшлися на тому, що — марно, з однаковим успіхом можна апелювати до його, Тріпакового, сумління, тому залишилось одне — усунути фізично.
 Почали думати, як це зробити в натурі.
 Додумалися до того, що коли влаштувати тривіяльний замах (ну, там розстріляти президентський броньований «Запорожець» із кумулятивного вогнемета «Джміль», що дає об'ємний вибух з температурою дві тисячі градусів), то поліція змушена буде шукати зловмисників і, звичайно, нікого не знайде, це викличе нездорове хвилювання у соціумі і прикрі чутки, можуть навіть десь там перелякано дошептатися, що це, мовляв, справа рук Трьох. Цього нікому не треба.
 Самогубство? Ніхто же ж не повірить. Всі знають, що Трипільський маніяк, але зовсім не у бік суїцидности, радше навпаки. Бо життєлюб наш президент рідкісний!
 Нещасний випадок? Це вже ближче до теми. Але чи не буде весь світ сміятися з України, якщо її президента вб'є струмом від несправного електрофона? Або коли він втопиться у власній ванні, попередньо посковзнувшись і вдарившись головою об мармуровий борт? Або — президент наддержави вбився, зашпортавшись об зібганий килим? Не солідно.
 А чи не може президент України померти своєю смертю? Від старости він ще не швидко помре, бо ще й сімдесяти не має, а ось від хвороби… Чи не хворіє наш президент на СНІД, Бухо?
 — На СНІД не хворіє, — відповів генерал Копитович, — а ось на рак, то, на жаль… Хоча він ще сам не знає, що у нього рак серця.
 — Як ти це зробиш, Бухо? — спитав його Вернидуб.
 — Магія. Чорна магія.
 — Наскільки нам відомо, — сказав Крутивус, — сотня бойової магії знаходиться у структурі армії, а Жовтовод-Водяник по-псячому відданий Тріпакови і ніколи проти нього не піде.
 — Чи я виглядаю на такого наївняка, аби собі теж не завести підрозділ бойової магії, після того, як цю зброю було впроваджено у ВНУ? — тверезів від важливости моменту Копитович.
 — Але ж на тебе може впасти підозра, — фальшиво зобразив стурбованість Вернигора.
 — Не впаде, — заспокоїв того Копитович, — по-перше, мій підрозділ бойової магії надійно засекречений, а по-друге, укомплектований він поки що лише однією бойовою одиницею
 — чорним магом шостого ступеня Ордену Порожнього Місяця…
 — Ти нам давай кажи, хто він, — обірвав генерала Вернидуб,
 — кажи, хто він, надійний тип?
 — Це молодий офіцер, хорунжий Тит Яблуненко, випускник Чернівецького інституту. Чи надійний, чи ні, не знаю, але шкурник великий. До того ж є два чинники безпеки…
 — Ну, про один ми знаємо, — перебив Копитовича Крутивус, — цього Грушенка потім ти в бетоні замість арматури використаєш.
 — Так, — посміхнувся генерал, — а до того ще й цей Яблуненко не знатиме, КОМУ він насилає рак серця.
 — Це як? — зацікавився Вернидуб.
 — Технологія така, — пояснив генерал, — маг здійснює ритуал над голограмою об'єкта, колись це робили над восковою фігуркою, з розвитком цивілізації — над фотознимком, а тепер
 — маємо голографічне зображення. Проводити церемонію мій бойовий маг вже навчився навпомацки, тож цього разу я особисто міцно зав'яжу йому очі і сам особисто ввімкну голограму Тріпака.
 — А-а… — почав Вернигора.
 — А коли президент помре від насланої хвороби, сам маг уже зміцнюватиме своїм кістяком свіжий бетонний фундамент.
 — Як арматура? — засміявся Крутивус.
 — Отож, — генерал теж засміявся, бо зрозумів, що зараз йому дадуть випити.
 Він не помилився.
 Після того, як Копитович, випивши три склянки коньяку, горілки і віскі, ліг собі спочивати на травичці біля басейну, олігархи приступили до найважливішої частини своєї розмови.
 Хто замінить Трипільського?
 Розглянувши кілька наперед непрохідних персонажів, вони дійшли висновку, що нема нікого. Нема такої особи, яка б, з одного боку, успішно грала роль президента України перед посполитими і рештою світу, з іншого — аби на сто відсотків забезпечувала інтереси Трьох. Не так, як цей Тріпак останнім часом!
 Ще трохи пометикувавши сяк і так, ці шановані люди зрозуміли, що нема іншої ради, як самим ставати на чолі держави. Тобто те, що є де-факто, оформити де-юре. По тому, як усі троє зійшлися, що це єдиний вихід, настав ще більш напружений момент.
 Хто замінить Трипільського? Хто з них Трьох?
 Довго не могли зартикулювати жодної комбінації, бо боялися, що перестріляються. Ясно було одне — у державі є три високі посади: президент, прем'єр-міністр і голова Верховної ради, і їх теж троє…
 Довго терли вони цей базар, аж поки не погодилися, що розподіл найкраще визначить жереб. А попередньо кожен поклявся найстрашнішою клятвою — на зуб, на опущення в сексменшину, на волю в історичному вимірі, що визнає результати жеребкування і гідно прийме посаду, на яку його покличе до служіння Великий Український Народ.
 Жереб (записки у картузі генерала Копитовича) розподілив посади так: президент України — Вернидуб, голова Верховної ради — Вернигора, прем'єр-міністр — Крутивус, до того ж усі троє мали обратись Генеральними секретарями ЦК Панукраїнської партії. Начальника ТАДЕПО генерал-полковника Буху Копитовича після успішного завершення операції запланували нагородити медаллю «Чисті руки». Хорунжого Яблуненка — медаллю «Гаряче серце» (посмертно).




 X Сироти невтішні


 Україна осиротіла. Несподівано для всіх, а найбільше — для самого себе, нагло помер довголітній президент України — Батько Нації, Оборонець Неньки, Лицар Віри і Гарант Конституції Його Високошляхетність пан Охріміян Трипільський. Від швидкоплинного, кажуть, раку серця. Щоправда, вже на смертному ложі пан президент встиг докласти руку до важливих державних справ: він підписав указ, за яким звільнив з посади прем'єр-міністра Кавуненка «у зв'язку з переходом на іншу роботу», а на його місце призначив відомого достойника Вернидуба. А вже потім помер.
 За конституцією, в разі раптового «унеможливлений виконувати президентські обов'язки» цю тяжку функцію перебирає на себе прем'єр-міністр. Отож Вернидуб і перебрав. Першим його указ в ролі в.о. президента був «щодо вжиття заходів про увічнення пам'яти покійного президента». Пропонувалось, аби в кожному місті найперша новозбудована вулиця була названа «Трипільською», а нове, засноване українськими колоністами, в Північній Африці місто найменувати — Тріполі. Найбільш завзяті трипіломани пропонували ще й місто Рим перейменувати в Охрімськ, але в.о. Вернидуб не піддався. Зате він вповні забезпечив жалобну програму. Три дні і три ночі йшов осиротілий український нарід прощатися зі своїм президентом, тіло якого, вже подвійно забальзамоване, було виставлено для прощання у Софії Київській. Почесну варту біля труни небіжчика несли» в.о. Вернидуб, новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, просто гарна людина Вернигора, начальник ТАДЕПО генерал Буха Копитович, військовий міністр Жовтовод-Водяник, генерал невідомого роду військ Доброзол та інші ліпші люди України. Лише голови Верховної ради Каламутненка чомусь ніде не було помічено. З'явились різноманітні чутки, які, однак, відразу ж були спрямовані у накреслене невидимою рукою русло: Каламутненко з горя запив. І так, кажуть, сарака п'є, що вже, мабуть, не вийде із запою, а якщо вийде, то вже точно обов'язки голови ВРУ виконувати не зможе. Забігаючи наперед, варто зазначити, що так воно і сталося. Каламутненко, вражений такою тяжкою втратою для Неньки, пив три тижні. Затим його запровадили до психіятричного шпиталю, де він і написав заяву з проханням до народних депутатів, аби ті увільнили його від обов'язків голови ВРУ. Народні обранці завважили прохання «нещасної хворої людини», а новим головою Верховної ради обрали гарну людину на прізвище Вернигора. В той же приблизно час відбулася цікава і змістовна розмова між в.о. Вернидубом та міністром мілітарних справ Жовтовод-Водяником. Пан Вернидуб вийняв зі свого президентського сейфу простеньку картонну теку і покрутив нею перед носом міністра, натомість генерал-гетьман (чотири тризуби на погонах) довго качався підлогою і гриз паркет на доказ своєї безмежної вірности особисто пану Вернидубу…
 А поки що Україна впивалася жалобою. На майданах великих міст проходили перманентні мітинги, процесії і молебні. Екзальтовані жіночки рвали на собі рештки волосся, літні дівчата давали обітницю присвятити пам'яті померлого Першого Мужа України дотримання цноти до кінця своїх днів, бабусі-пенсіонерки скрушно зітхали, мовляв, усі там будемо, гарний був чоловік, шкода лише, що не встиг пенсію підняти, як обіцяв ще під час перших своїх виборів, дядьки-патріоти тужливо чухали потилиці — до крови, і це була неабияка демонстрація їх жалоби, молодші обіцяли записатися добровольцями у допоміжні частини ВНУ, деякі смикали себе за чуби, а найбільш зажурені — ревіли, як бугаї, і всі, всі, без винятку, опановані шляхетною люттю, безперестанку погрожували… Атлантиді.
 Вшанували пам'ять покійного і зарубіжні делегації. Першими прибули достойники зі Старої Европи, Африки і Кавказьких еміратів — квазідержав, які хоча й мали суверенний статус, проте насправді були невід'ємною частиною України. Далі — найближчі дружні сусіди: король Германії з придворними, президент Гелії з віце-президенткою, імператор Турану з улюбленим конем, шах Ірану зі спадкоємцем трону. Затим трохи віддалені сусіди: прем'єр-міністр Індії, імператор Китаю, султан Арабії, верховний вождь Ацтекії, президент Перу та Голова Президії Верховної ради Лемурії. Чекали, чи прибуде хтось від Атлантиди. Бо війна поки що холодна, а формально між Україною та Атлантидою — мир і розрядка. Несподівано прилетів сам генералісимус Птеро XXVI Дактиліян. Він навіть зробив такий толерантний жест, що одягнувся не у звичний свій генеральський мундир, а у звичайний партикуляр. Після покладання вінка «Від народу Атлантиди» до труни померлого Птеро мав коротку розмову з в.о. Вернидубом. Біля виходу із Софії Птеро, як того вимагає протокол, підійшов до в.о. Вернидуба і промовив стандартну фразу по-атлантидськи:
 — Дозвольте, пане вео, у вашій особі висловити глибоке співчуття українському народови з приводу тяжкої втрати. Він був сильним лідером, цей ваш покійний президент Трипільський. Сподіваюсь, пане вео, що ви будете його гідним спадкоємцем.
 Вернидуб розуміюче кивав головою, а генерал Доброзол ковзнув поглядом по Птерови — згори вниз і з задоволенням відзначив великі мішки під очима атлантидця та енергетичну впадину в паху. Так, подумав генерал Доброзол, поручник Котигорошко бойове завдання виконав на «відмінно».
 Птеро XXVI Дактиліян тим часом потиснув лікоть в.о. Вернидуба і шепнув йому на вухо українською мовою:
 — Всевишній тебе покарає за Трипільського, бандите!
 — Йди ти до сраки, — шепнув у відповідь Вернидуб. Потім обидва керівники держав, що перебували у стані затяжної холодної війни, лагідно посміхнулися один одному, і атлантидець попрямував до свого авта.
 На поминках за небіжчиком на президентській дачі в.о. Вернидуб тяжко напився. Він ходив поміж столами, чіплявся до гостей і все вимагав, аби вони плювали на нього.
 — Плюйте на мене, панове, бийте мене, розпинайте-карайте, бо ж грішник великий єсьм. Я підлий, поганий чоловік! Негідник від слова «негідний», — Вернидуба геть заносило. — Я — нікчема, я — лиходій, я — ворог народу. — Це вже робилось несмішним. Тому новопризначений прем'єр-міністр Крутивус, тренований і спортивний, без зусиль вхопив в.о. президента попід пахви і відніс у горішні кімнати спати. Новопризначений же голова Верховної ради, співчутливо прицмокуючи, промовляв до гостей:
 — Він його так любив, так шанував, просто не може до кінця збагнути те, що цього великого президента, цієї прекрасної людини, цього світоча цивілізації вже з нами нема. Це я, панове, маю на увазі, що в.о. Вернидуб дуже тужить за покійним президентом Трипільським. Та запевняю вас, панове, що вже завтра вранці це буде зовсім інша людина — тверезий, мудрий і вольовий керівник.
 Справді, наступного дня в кабінеті президента України в Києві на вулиці Банковій сиділа інша людина — знервований від похмілля, роздратований від недосипання, погано поголений чоловік з синюватими мішками під очима. Начальник політичної поліції Буха Копитович доповів, що атлантидські засоби масової інформації, а найбільше — радіостанції, що «брешуть» на Европу, на всі смаки обсмоктують версію насильницької смерти Трипільського і роблять прозорі натяки у його, пана Вернидуба, бік. У відповідь в.о. Вернидуб викликав військового міністра і наказав, аби кораблі 7-го флоту українських ВМС топили у нейтральних водах судна Атлантиди, а потім би перепрошувались, мовляв, помилка сталася.
 Холодна з рясними гарячими вкрапленнями війна між Україною та Атлантидою набирала все більшої сили. Політичні оглядачі, які на підставі обміну люб'язностями між Птеро XXVI Дактиліяном і в.о. Вернидубом біля труни Трипільського прогнозували потеплішання взаємин між цими країнами, були присоромлені і затавровані як некомпетентні…
 В Україні тим часом все йшло за розробленим заздалегідь планом. Все, за одним дрібним, але неприємним винятком — десь щез бойовий маг Яблуненко.
 Хорунжий Яблуненко після того, як провів анонімний сеанс чорної магії, отримав подяку особисто від генерала Бухи Копитовича і запрошення випити. В генеральському кабінеті пан генерал сам особисто налив чарку «бойовому побратимови», яку той змушений був випити. А коли випив, то мусив гепнутися на підлогу. Генерал викликав оперативників і, сказавши, що хорунжому Яблуненкови стало зле, звелів доставити його у відомчий шпиталь і помістити в окрему кімнату з наміром вночі довести справу до кінця. Але Яблуненко знав, з ким має справу, тому перед сеансом наковтався різних, які лише мав, протиотрут. Тому він хоч і лежав в ізольованій палаті під виглядом непритомного, проте ще дещо тямив. Через кілька годин, зрозумівши, що все сталося саме так, як він і передбачав, Яблуненко почав рятуватися. Він встав з ліжка, взув чоботи, які «бойові побратими» разом з його уніформою чомусь доставили сюди з ним «непритомним», і виглянув через скляні двері в коридор. Так і є — обабіч дверей двоє в цивільному. Ясно. Яблуненко зробив кілька вправ за системою йога, аби привести себе у відповідний фізичний стан, змайстрував собі із свого офіцерського ременя кастет, став біля дверей і тихенько застогнав. У цивільному підвелися, прислухалися. Стогне, треба глянути. Глянули. Першого Яблуненко вдарив ногою в потилицю, коли той ввійшов у палату, а другого — імпровізованим кастетом у перенісся. Виключились обидва. Яблуненко одного влаштував у шафі, попередньо зв'язавши і запхавши ганчірку в рот, а другого, переодягнувши у свою піжаму, вклав у ліжечко. Для певности обох ще раз оглушив графином для води. Потім, вбраний в одяг агента в цивільному, Яблуненко щасливо покинув шпиталь. Тепер наступила друга фаза процесу порятунку. Він звичайною таксівкою дістався до конспіративної квартири, яку за бюджетні кошти утримував для побачень з курвами. Там він мав деякі речі, які завбачливо приготував після того, як отримав ту пропозицію від генерала Бухи, — польовий стрій і документи поручника ВНУ. Серед комплекту бездоганно виготовлених посвідчень на ім'я такого собі Гончаренка були й папери на відрядження у один віддалений африканський гарнізон.
 Через кілька годин транспортний «Ан-70» ВВС України вилетів з Києва у напрямку Олександрії. Серед кількох десятків старшин різних родів військ був один піхотний поручник, очевидно, хворий, бо ледве дихав і просив раз по раз води. Коли присутній на борту військовий лікар зробив йому стимулюючу ін'єкцію, поручникови стало ще гірше. Після приземлення офіцери хотіли відпровадити його в шпиталь, але він раптово одужав і сів у катер, який ішов вверх Нилом. У дорозі поручник Гончаренко почав помирати — отрута Копитовича, різні протиотрути та за інших умов корисні ін'єкції зробили свою справу. Попутники вирішили висадити поручника біля першого ж українського військового об'єкта. Ним виявився абсолютно засекречений і під страшенною охороною — «Псі 7-І». Командир цього об'єкту сотник Пта-Пташник спочатку категорично відмовився приймати хворого українського старшину, але коли дізнався, що той уже помирає і його треба взяти лише для того, аби запаяти в цинк і відправити в Україну, — погодився. У шпиталі хворий останній раз прийшов до тями і попросив пити. Нікого з медичного персоналу поряд не було, тому склянку води помираючому поручникови приніс офіцер, що випадково опинився біля палати — повертався після перев'язки рани, яку заробив собі від забавки з десантним ножем.
 — Тит?!
 — Вишнеслав?!
 Поручник Котигорошко пробув біля вмираючого офіцера останні години, аж до самого кінця. Вони про щось розмовляли, але про що — ніхто не знає. Можна сказати, що офіцер з катера помер на руках поручника Котигорошка. Через кілька днів транспортний літак повіз в Україну у цинковій труні померлого від невідомої хвороби поручника Гончаренка, який так і не доїхав до свого нового місця служби — гарнізону в Фівах, — випускника Чернівецького військового інституту двадцяти шести років, круглого сироту, навіть без близьких родичів. У військовому міністерстві до такого вантажу поставились як до належного — провівши за стандартною бюрократичною процедурою, поховали його на спеціяльному кладовищі під Києвом.




 XI Його вибір


 Після двох довгих років тяжкої служби на варті українських пірамід поручник Котигорошко отримав двотижневу відпустку. Перед новим призначенням. Він швиденько відвідав свою буковинську родину і наступного ж дня відбув до Києва. Бо тут йому чогось цікавіше було. В літаку Котигорошко склав собі план дій на ці два тижні — простий і ефективний: він буде зустрічатися з Яриною і Небославою черед день. Аргументація буде такою: для Ярини того дня, коли вони не бачитимуться, він дуже зайнятий підготовкою до нового місця служби (поки що хай це буде маленькою таємницею, Ярино), а для Небослави — він зустрічається з друзями (знаєш, Небославо, з яким пієтетом наші офіцери ставляться до так званого «бойового побратимства»?). Не вийшло так, бо Небо-слави якраз у Києві не було, вони разом з генералом Доброзолом перебували аж на Алясці, де управління «М» вивчало технологію магічних ритуалів тубільних шаманів. Тому графік довелося змінити, і кожного дня Котигорошко зустрічався з панною Савойською. До того ж, сталося так, що вона не надто була завантажена працею з причин суто об'єктивних. У телеканалу КГБ почалися проблеми. Нові зверхники України — тріумвірат у складі в.о. Вернидуба, прем'єра Крутивуса та голови ВРУ Вернигори разом з присталим до них начальником ТАДЕПО генералом Бухою Копитовичем чомусь незлюбили цей телеканал. КГБ терпів навіть покійний президент Трипільський, бо розумів, що об'єктивний більш-менш неупереджений журналістський погляд не дасть державному організмови геть загнити, але ЦІ вирішили, що будь-яка критика мусить бути «конструктивною». У телеканалу КГБ почалися фінансові труднощі, перестановки в керівництві, і випуск деяких передач довелося «тимчасово» припинити. Тому у панни Савойської з'явилося більше вільного часу. А чому б його не проводити з гарним хлопцем, що так привабливо засмаг десь у Єгипті?! Тим більше, що Вишнеслав, тобто поручник Котигорошко, все більше і більше подобався Ярині.
 Він переодягнувся у цивільне (Ярина навчила Котигорошка носити модні серед інтелектуалів сині бавовняні генуезькі штани з мідними заклепками, теніски та футболки), і вони поринули у вир бурхливого життя нічного Києва.
 Клуби, дискотеки, бари… концерти, виставки, перформенси… віскі, пиво, трава… поцілунки, обійми…
 Через тиждень Котигорошко і Ярина зрозуміли, що вони кохають одне одного і жити одне без одного вже не зможуть. У перервах між любощами вони будували плани на майбутнє. Він отримає призначення на нове місце служби, Котигорошко чомусь вважав, що його відправлять на Атлантичний вал — першу лінію оборони на Канарських островах. Це — майже фронт! Ярина буде займатися вільною журналістикою і, якщо захоче, готуватиме репортажі для київських і царгородських газет та телеканалів про нелегку службу простих українських вояків на віддалених рубежах захисту державних інтересів України. Будуть у них діти: хлопчик і дівчинка… Як ти вважаєш, Ярино?
 А потім поручника Котигорошка було викликано в управління «М» Генерального штабу ВНУ до генерал-полковника Доброзола! Котигорошко наче прокинувся з кольорового феєричного сну. Несподівано в уяві виник образ Небослави, ні, ні, він кохає Ярину і одружиться з нею, але… але Небослава теж колись подобалася йому. Що не кажіть, а поручник Кощун — гарна дівчина!
 У приймальні генерала Доброзола сидів інший ад'ютант, молоденький білявий чотар. Котигорошкови це дуже не сподобалося: для кого тоді він так довго полірував халяви чобіт велюровою ганчіркою, уніформу прасував, два рази, ордени-медалі всі свої пришпилив? Де — Небослава?
 Генерал Доброзол зустрів поручника Котигорошка, як рідного сина. Довго розпитував про здоров'я, потім ще довше про службу на варті українських пірамід і нарешті розпочав говорити про справу, а саме про наміри командування розгорнути сотню бойової магії в полк. Котигорошко, почувши таке, відразу вирахував, що йому зараз запропонують підвищення: командир сотні ЯРНЕ, наприклад. Але генерал нічого йому не запропонував, а натомість перевів розмову на цілком протилежну тему. Він почав розпитувати Котигорошка про родину, про батька-матір, братів і сестру.
 — Скільки вам років, поручнику?
 — Двадцять шість.
 — Чи не думали ви про одруження.
 — Думав, пане генерал-полковнику.
 — І хто ця щаслива?
 Котигорошкови така розмова зовсім не подобалася, але він мусив говорити правду. Він розповів генералови про Ярину.
 — Розумієте, поручнику… — ой, недобрим тоном почав генерал і погані передчуття Котигорошка не обманули. Генерал розповів поручникови про політичну ситуацію в державі, про те, як важко доводиться Тріумвіратови, як дошкуляють їм різні так звані опозиціонери, що, мовляв, критиканством займатись це — найлегше, а зовсім інше — перти плуга, що найбільше деструкції, розбрату та зловорожого насіння сіють у суспільстві безвідповідальні журналісти (так звані, звичайно), а якщо конкретно, то — телеканал КГБ. Найперший шкідник, словом!
 — Ви все зрозуміли, поручнику? — генерал по-батьківськи лагідно посміхнувся до Котигорошка.
 Не все, але основне зрозумів Котигорошко. Він втямив, що начальство ніколи не погодиться на те, аби старшина ВНУ, командир одного з найбільш засекречених підрозділів, великий до того ж герой, одружився із журналісткою із телеканалу, який не хоче бути лояльним до нашої рідної української влади. Він чітко побачив, як перед ним постає недвозначний вибір: військова кар'єра або Ярина.
 Звичайно, Ярина, постановив сам собі Котигорошко, але вголос промовив:
 — Я все зрозумів, пане генерал-полковнику, зрозумів і зроблю відповідні висновки.
 — Ось і добре, синку, — розчулено сказав генерал, — можеш бути вільним. До речі, поручнику, — генерал окликнув його, коли Котигорошко вже взявся за клямку дверей, — поручник Кощун передавала вам вітання. На жаль, вона хвора, застудилась трохи на Алясці, ви б відвідали її.
 А чому б ні? Як-не-як поручник Небослава Кощун — його військовий товариш, захворіла ось, це ж навіть його обов'язок відвідати хвору людину. Котигорошко купив апельсинів, яблук, ананас, тристаграмову плитку шоколаду «Президент Трипільський» і, попередньо зателефонувавши, таксівкою приїхав до Небослави. Вона не виглядала надто хворою, навпаки слухала якусь сумовиту музику і була незвично лірично-збудженою. До того ж, Котигорошко вперше побачив її без військового строю — вона була у короткому шовковому китайському халатику і — все. Величезною квартирою своєю вона ходила босоніж, бо килими, які встеляли підлогу, були такими пухнастими та м'якими, що жаль було їх топтати чобітьми. Котигорошко роззувся. А потім зняв з себе і мундир. Решту одягу з нього зняла вже Небослава. А тут ще й стався такий збіг обставин, що матері Небославиної — пані Кощун — не було в Києві, вона у справах своєї власної парфумерної крамниці перебувала у Парижі.
 Три дні, які залишились Котигорошкови до кінця відпустки, він провів у Небославиній квартирі… Сказати, що Котигорошко у ці дні зовсім не згадував про Ярину, не скажеш, мало того, він навіть один раз (коли Небослава ходила в крамницю, аби поповнити запаси продуктів) телефонував їй і пояснював, що його, мовляв, терміново викликали на службу, вирішується питання про нове призначення, але він уже розумів, що в житті його відбуваються неочікувані зміни.
 Небослава була чудовою жінкою — гарна на вроду, з надзвичайно привабливою фіґурою, дуже життєрадісна, з тонким почуттям гумору. А ще вона вміє добре куховарити. А в любощах яка! Але це не для сторонніх вух, та й словами цього не передаси. І любить, любить його, Вишнеслава Котигорошка!
 Наступного дня Котигорошко мав відлітати в Чернівці в дислокацію сотні бойової магії — на місце своєї постійної служби. Перед вильотом він твердо постановив собі побалакати з Яриною. Про що — він не знав, але переконаний був, що розмова ця необхідна.
 Несподівано зателефонував ад'ютант генерала Доброзола і передав наказ: поручникови Котигорошку завтра в Чернівці не летіти, а прибути в управління «М» до пана генерала. У зв'язку зі зміною ситуації, мовляв.
 — Ти не знаєш, Небославо, чого це мене Доброзол викликає і в який бік ситуація змінилася?
 — Не знаю, Вишнеславе, не знаю, я ж хворію, як бачиш, — защебетала панна Кощун, хитро посміхаючись, з чого Котигорошко зрозумів, що вона все знає, але нічого не скаже.
 Вранці він зібрався і поїхав в управління «М». Розмову з Яриною переніс на потім. Дізнаюсь, чого хоче Доброзол, і, виходячи з цього, побудую свою розмову з Яриною. Коханою моєю Яриною.
 Генерал зустрів Котигорошка вже не так фальшиво-радісно, як попереднього разу, але тепла у його ставленні відчувалося більше.
 — Я все знаю, поручнику, — хитро мружив очі генерал, — можете не розповідати. Давайте ваш рапорт, я підпишу і привітаю вас.
 — Який рапорт?
 Тепер надійшла черга дивуватися генералови.
 — Як, ви з Небославою, тобто я хотів сказати з панною Кощун, не одружуєтесь і ви не просите тижневої відпустки за сімейними обставинами?
 — Та… — Котигорошків мозок працював, як комп'ютер, — я ще не написав рапорта, пане генерал-полковнику, але суть мого прохання полягає саме в цьому. Прошу тижневої відпустки! За сімейними, як там… женитись буду… я…
 Весілля справляли в одному з найшикарніших київських ресторанів — у «Картагені». Гостей було небагато, зате — яких! З боку Котигорошка — бойові офіцери: поручники Глек і Ткаченко (яким Котигорошко сам виклопотав відпустки через свого тестя), осавул Побиван, сотник Пта-Пташник, осавул А.Г.Ріппа, адмірал Гарбузенко, капітан Дерев'янський та буковинська родина, з боку Небослави — генерал Жовтовод-Водяник (який вже офіційно визнав, що є батьком нареченої), генерал Доброзол та ще багато найвищих військовиків, а також найліпші представники модного Києва (колеги тещі) — верховоди парфумерного та модельного бізнесу. Вшанував це патріотичне весілля і Тріумвірат. В.о. Вернидуб і прем'єр Крутивус випили по чарці горілки, з'їли по канапці, пан Вернигора теж випив, а канапок з'їв три. Затим Тріумвірат відбув дбати про державу, залишивши на весіллі свого представника — генерала Буху Копитовича. Цей зі своєю місією справлявся зразково — багато пив (за здоров'я молодих), мало їв і дивився за порядком, поки ще міг щось бачити…
 Про це блискуче весілля багато писала не лише жовта, а й офіційна преса (все-таки не абихто, а Герой України одружується), і навіть пройшло кілька сюжетів по державному телебаченню: Котигорошко весь у парадному строї, орденах-медалях, шаблях-аксельбантах несе на руках Небославу у фантастично модній і вишуканій весільній сукні…
 Коли Котигорошко прибув після відпустки на службу — в управління «М», його ждали дві новини: йому присвоєно чергове військове звання — сотник та призначено в управління «М» начальником відділу з питань структурної реформи, тобто безпосередньо він мав займатися розгортанням сотні бойової магії в полк. Отож він залишився в Києві, тому, яко Героєви України та булавному старшині, уряд виділив йому квартиру в самому центрі.
 З Яриною Котигорошко так і не поговорив.




 XII Ключ


 — Тож, кажете, світло, ієрофанте?
 — Світло, ваша екселенціє.
 — Але ж будь-яке світло мусить мати своє джерело, бо навіть похмурої днини, коли сіється сіре безрадісне світло, ми знаємо, що десь там за пеленою хмар є золоте сонце.
 — Дуже правильно, ваша екселенціє, надзвичайно правильно, ви навели напрочуд вдалу аналогію: хмарної днини ми спостерігаємо світло, позбавлені можливости бачити джерело, ось тут і з'являється можливість випробувати людську особину на предмет наближення до мудрости і осягнення істини: профан або буде заперечувати існування сонця і оголосить світло якоюсь самоорганізуючою матерією, або вимагатиме навести йому негайні докази існування сонця, тоді, коли втаємничений, навіть якщо й ніколи не побачить сонця, завжди буде вірити у його існування, бо він просто ЗНАЄ, що сонце — є!
 — Отож світло астральне йде від Бога, ієрофанте?
 — Трохи спрощуючи, ваша екселенціє, — так!
 — І — далі?
 — Далі, ваша екселенціє, це астральне світло виступає таким собі будівельним матеріялом, з якого на астральному плані будується усе те, що згодом проявляється у матеріяльному світі у грубих формах.
 — Згодом — це коли, ієрофанте?
 — Дуже грамотне запитання, ваша екселенціє. Справа в тому, що вживати категорію «час» коректно лише стосовно матеріяльного плану, бо на вищих планах — астральному, обох ментальних і далі догори, часу у земному розумінні нема. Час, як і простір, — категорії самодостатні, проте відносні щодо земного (чи якогось іншого), але обов'язково матеріяльного спостерігача. Тому те, що будується у астралі, не може бути виміряне ні в просторових координатах, ні по часовій лінії. Воно може бути поміщене у ці координати, але цілком, без будь-яких наслідків для своєї сутности. Це, наприклад, якби ви, ваша екселенціє, складали подумки свій новий указ для підданих, а тим часом особу вашу везли б на авті, потім на надзвуковому лайнері «Кондор», затим опустили би на підводному човні у глибини океану, потім ви прибули би в Київ і непорушно лежали би на канапі — все одно весь цей час мисленна структура указу існувала би сама по собі, просторово-часові зміщення не впливали би на суть самого указу.
 — Трохи кострубате порівняння, ієрофанте, але суть зрозуміла. Отож в астралі з цього так званого світла будується усе те, що згодом матеріялізується у земній формі. Що ми можемо з цього мати?
 — Є дві ужиткові для земних особин людського роду речі, ваша екселенціє. Перша корисна, друга — красива.
 — Починайте з корисного, ієрофанте.
 — Якщо хтось із земних зуміє своїм духовним зором осягнути астральний план, іншими словами, інформаційну мережу своєї підсвідомости підключити до астральної системи, то він зможе ПОБАЧИТИ минуле, теперішнє і майбутнє тієї матеріяльної сутности, яка його цікавить. Це може бути доля людини чи — країни, чи навіть усього всесвіту.
 — Це як побачити, ієрофанте?
 — А так, товаришу, ой, вибачте, пане… тобто, ваша екселенціє, якби якийсь мандрівник захотів вивчити, скажімо, географію Карпат і робив би це із зав'язаними (чомусь) очима, обмацуючи рівчаки, горбики, ямки та каміння, і на підставі цих дотиків описував би ландшафт і флору гір. Це земне розуміння і сприйняття сущого. А тепер уявімо собі, що цього допитливого обсерватора якась невідома сила переміщує на вершину Говерли і йому розв'язують очі. Це за ясної літньої погоди, зазначте. Що побачить наш географ?
 — Усі чи майже усі гори!
 — Принаймні ту частину гір, яка йому наразі є цікавою, ваша екселенціє.
 — І водночас, ієрофанте!
 — Водночас, ваша екселенціє. Ось це і є бачення на астральному плані. Ви одночасно спостерігаєте минуле, теперішнє і майбутнє — всю базу даних водночас! Що вас найбільше цікавить, ваша екселенціє?
 — Та ви знаєте, ієрофанте, але я би волів не знати ВСЬОГО.
 — Нема проблем, ваша екселенціє. Я можу взагалі нічого не бачити.
 — Поки що, ієрофанте, мені досить того, що я знаю, а що красивого ми здобудемо від опанування розуміння природи астрального світла?
 — Спочатку насмілюсь вам дещо нагадати. Бог сотворив людину за своїм образом і подобою, так чи не так?
 —Так.
 — Сподіваюсь, ви знаєте, що це означає, ваша екселенціє.
 — Знаю, але… я… це… можете нагадати, ієрофанте.
 — Це означає, що як будова Бога є потрійною: Розум, Сила, Матерія, так і людина складається з трьох основних частин:
 Духа (божественної сутности), Душі (енергетичного згустка) і Тіла. Крім того, Бог наділив людину тими якостями, які є, власне, Його іманентними атрибутами: свободою, любов'ю і здатністю до творчости. Ось цю останню якість розглянемо як предмет нашого питання.
 — Що тут розглядати, ієрофанте, творчість є творчість, — його природа незбагненна, зате наслідки доступні для матеріяльних рецепцій.
 — Абсолютно правильно, ваша екселенціє, але ви говорите про звичайну творчість, доступну майже кожній смертній людині. А я — ось про що. Коли вже людина образ і подоба, то вона так, як і Бог, — у своїх, звичайно, масштабах, має здатність еманувати астральне світло…
 — Своє власне, звичайно?
 — Безперечно, ваша екселенціє, але астральне світло.
 — Тобто, будівельний матеріял, ієрофанте?
 — Отож.
 — То ви хочете сказати, що людина, сотворивши зі свого, еманованого своєю божественною сутністю, світла якийсь астральний світ, зможе потім змусити цей світ постати у матеріяльних формах?!
 — Не обов'язково, ваша екселенціє, але теоретично це, судячи з наших логічних умовиводів, дуже і дуже можливо.
 — Це щось схоже на комп'ютерну гру, ієрофанте.
 — Лише за формою, ваша екселенціє, а за суттю тут різниця принципова: комп'ютерний гравець хоча й має якусь свободу вибору, але лише в межах програми, яку для нього склав йому хтось інший чи навіть він сам, а у нашому випадку, будуючи свій особистий астральний світ, ви виступаєте як Деміург, тобто є в одній особі і гравцем, і програмувальником. І жодних обмежень рамцями програми. До того ж віртуальний світ бере свої витоки з матеріяльних форм, а наша схема має зворотний вектор: спочатку мислеформа, а потім її матеріяльне втілення. Якщо в цьому є потреба, звичайно.
 — Так, ієрофанте, але якщо, приміром, я, простий земний чоловік, візьмуся зіграти роль Деміурга, себто вибудую зі свого астрального світла якийсь світ, чи можливо таке, що він потім, навіть всупереч моїй волі, матеріялізується?
 — На жаль, можливо, ваша екселенціє.
 — Отож, матеріялізується, то чи не буде це викликом Єдиному і чи не накличу я таким чином на себе гнів Божий? Га, ієрофанте?
 — Бери, що хочеш, сказав Господь, ваша екселенціє, але за все будеш платити.
 — Так, так, так. Не весело.
 — Атож.
 — А що робити, ієрофанте?
 — А що хочете, ваша екселенціє, як уже було сказано: образ і подоба, тобто ви яко ж людина маєте своїм атрибутом свободу, право на вибір, іншими словами.
 — Як постелиш, ієрофанте, так і спатимеш?
 — Що посієш, ваша екселенціє, то й пожнеш.
 — А можна, ієрофанте, побачити весь свій власний астральний світ, витворений, скажімо, мною одночасно, як пейзаж з Говерли?
 — А навіщо, ваша екселенціє?
 — Як навіщо? Гм… А й справді, навіщо?
 — Таки-так, — навіщо. Бо навіщо це саме сотворіння свого астрального світу, ваша екселенціє? Винятково заради естетичної насолоди та ігрового азарту, а якщо Деміург бачитиме весь гештальт світу, який він творить, то щезне будь-який інтерес.
 Бог сотворив світ, бо мусив, а ви ж не мусите. Ви це робите, якщо робите, задля гри і мистецтва, тому є сенс закласти у схему елемент спонтанності та самокерованості і побачити, що з того вийде.
 — А якщо воно матеріялізується, ієрофанте?
 — Що ж, тоді так і буде.
 — Мені треба подумати.
 — Думайте, ваша екселенціє, але мені здається, що коли Бог приступив до створення нашого земного світу, Він довго не думав.
 — Блюзниш, ієрофанте!
 — Фах такий, ваша екселенціє.
 — Словом, так, ієрофанте, я прошу вас бути за свідка перед Вартовими Карми, Ієрархами Провидіння і Поліцією Фатуму, що робив я це, — якщо, звичайно, буду щось робити, — винятково заради любови до мистецтва, ігрового азарту та притаманної людям допитливости, і не було в моїх діях жодного якогось користолюбства чи вигоди. Навпаки і ще раз навпаки — я зазнаю певних втрат, хай не у цьому світі, а вже у тамтому.
 — Я охоче засвідчу на вашу користь.
 — Але це… друже ієрофанте, якось смішно таке запитувати, як ви думаєте, що би мені створити?
 — Та що собі хочете, товаришу, перепрошую, пане… ваша екселенціє, хоч казочку для дітей.
 — Яку казочку?
 — Яку, яку? Ну, скажімо, про Котигорошка.




 XIII Опісля здійснення бажань


 Минали дні, потім місяці, а за ними — й роки, Котигорошко отримав підвищення по службі — йому було
 присвоєно звання «осавул» і призначено заступником начальника управління «М». Він трохи розтовстів, на лобі з'явилися залисини, а у вусах — перші срібні нитки сивини. У них з Небославою народилося двоє діточок — хлопчик і дівчинка, а якраз того року, коли осавул Котигорошко справляв свій тридцятирічний ювілей, Небослава ходила вагітною з третім. У день свого народження Котигорошко тяжко напився і відтоді майже кожного дня пив. Зранку він вислуховував від Небослави звичні нарікання, мовляв, що він собі думає і скільки це буде тривати, обіцяв, що більше пити не буде і вирушав на службу. А вже дорогою він зупиняв своє службове авто на Прорізній і швиденько забігав у популярний серед київської богеми генделик, де випивав першу чарку горілки «Холодний яр». На службі він до обіду пив бляшанкове пиво, яким були заповнені холодильники рідного управління, а за обідом випивав чвертку горілки. Після обіду він завів собі за звичай приносити у свій кабінет велику пляшку кельтського віскі і до кінця робочого дня випивав п'ять-шість порцій. Після служби він ішов у старшинський клуб працівників Генерального штабу та Міністерства мілітарних справ. Там з колегами-офіцерами він пив дорогі європейські вина, трохи грав у карти, а потім його везли додому. Небослава його роздягала, стягала чоботи, купала під душем і вкладала спати. Наступного дня розпочиналося все спочатку.
 Кілька разів у ранішні часи неймовірного розпачу від похмілля і розуміння того, у чому він сам собі боявся зізнатися, Котигорошко пробував телефонувати до Ярини. Одного разу вона все-таки поговорила з ним — дуже чемно попросила, аби він більше до неї не дзвонив, а решта разів просто кидала слухавку. Такі поривання, однак, у Котигорошка з'являлись, поки він не випивав першу чарку на Прорізній, опісля спожитку горілки бажання телефонувати Ярині притуплювалося.
 Щоправда, Котигорошко уважно стежив за роботою журналістки телеканалу КГБ Ярини Савойської, хоча це ставало робити все важче і важче. Не лише тому, що Котигорошко вечорами бував все сильніше п'яний, а переважно тому, що у телеканалу КГБ з'являлося все більше і більше проблем. Режим Тріумвірату: Вернидуба — Крутивуса — Вернигори з великими труднощами толерував будь-які вияви критики у свій бік, а позаяк телеканал КГБ був опозиційним, то стало зрозумілим, що проти нього розпочнуться репресії. Так воно і сталося. Щоправда, Тріумвірат не заборонив КГБ своїми указами, а просто проти цього телеканалу, кількох незалежних газет і радіостанцій чинилися дуже повільні, але підступно-повзучі утиски. То перевірки фіскальними службами, то судові позови «за образу чести і гідности» якихось випадкових посадовців, то відмова у кредитах від банку, то несподіване вимкнення електрики — словом, через кілька років стало зрозуміло, що телеканалу КГБ не дадуть існувати. Останньою дією, яка найбільше роздратувала режим, стало інтерв'ю Ярини Савойської з одним диваком із західних земель України на ім'я Телесій. Мало того, що інтерв'юйований сіяв сум'яття в уми глядачів, до того ж телеканал КГБ протранслював це інтерв'ю три рази. Міг би повторити ще кілька разів, якби нарешті Міністерство інформації не відібрало у КГБ ліцензію на право мовлення.
 В результаті режим домігся того, що телеканал КГБ почав працювати у підпіллі, а дивак Телесій став популярним не лише у всій Україні, а й у Старій Европі, Германії та на Кавказі.
 А тим часом ситуація в Україні з кожним роком погіршувалася. Періодично зникали з крамниць і ставали дефіцитом то одні, то інші товари, що викликало нездорові споживацькі настрої у суспільстві. Почастішали катастрофи — аварії на транспорті та корупційні скандали серед державних службовців. Опозиція нахабніла. Режим загвинчував гайки. Ціни зростали. У Старій Европі, Африці та на Кавказі заворушилися сепаратисти. А тут ще цей дивак Телесій зі своїм вченням.
 Котигорошко далі пив.
 Небослава не знала, що вже з ним робити. Вона скаржилася на нього їхньому спільному начальнику генералу Доброзолу і своєму батькови міністру Жовтовод-Водянику, поважні генерали вели з Котигорошком побожні, високоморальні, спасенні розмови, він сумирно кивав головою, а наступного дня знову брався за старе.
 Це все та зміюка зеленоока, лементувала Небослава, маючи на увазі Ярину Савойську, і — не помилялася. Котигорошко пропадав від кохання, яке вибухнуло рецидивом аж після чотирьох років подружнього життя. В ті рідкісні години, коли він був тверезим — зранку після пробудження і до першої чарки на Прорізній, він цілком серйозно думав про самогубство, і лише вагання щодо способу реалізації ще тримало його на цьому світі. Він не думав ні про Небославу, ні про дітей, ні про Вітчизну, він думав одне: як зробити ЦЕ? Застрелитись, отруїтись, втопитися чи вбити себе струмом? Бо без Ярини він не бачив сенсу свого подальшого земного існування. Такі настрої панували в його свідомості аж до першої дози алкоголю. Після випивки ставало легше. А вранці — знов!
 Коли режим таки додушив телеканал КГБ і Ярина Савойська разом зі своїми колегами перейшли на нелегальне становище, Котигорошко почав думати про самогубство вже і на п'яну голову. Він розумів, що невблаганно наближається його кінець і від розуміння цього навіть пити почав менше. Стріляти в серце, нарешті обрав він собі спосіб. Як кожен гарний собою чоловік, Котигорошко страждав на таємний нарцисизм і надто любив свою голову (з гарними очима, рівним носом, різьбленим ротом і медальним профілем), аби розбивати її кулею, як гарбуз, на шматки. Треба вважати на те, як ти будеш виглядати у труні!
 Того дня, коли водій зупинив його авто біля відомого генделика на Прорізній, Котигорошко звелів їхати далі. Отож сьогодні! На службі він замкнув зсередини свій кабінет і витягнув з кобури пістолет. Він вирішив, що ніякої передсмертної записки писати не буде, навпаки, розклав на столі шомпол, маслянку і ганчір'я, аби склалося враження, що це не самогубство, а нещасний випадок. Мовляв, осавул Котигорошко вирішив почистити свою табельну зброю і через неуважність застрелився. Шкода.
 Ну що? Котигорошко витягнув обойму з пістолета, залишивши одну кулю в патроннику, і направив на себе порожнє око люфи. Треба!
 Він поволі почав тиснути великим пальцем на спусковий гачок, але не дотиснув. Несподівано різко задзвонив телефон. І то не простий, а урядовий, із золотим тризубом.
 — Осавул Котигорошко? З вами буде розмовляти президент. Це справді був президент України сам пан Вернидуб. Справа в тому, що доведена до крайньої межі Небослава напросилася на візит до президента і все геть чисто розповіла йому. Як, мовляв, спивається Герой України і що, мовляв, робити? До того ж пані Небослава досить детально розповіла президентови через КОГО спивається Герой України. Президент усе зрозумів і в нього виник дуже хитромудрий план, як одним махом врятувати Героя України і заодно суттєво ушкодити недобиту опозицію.
 — Пане Котигорошку, як ся маєте? Як здоров'я? Як дружина? Як діти?
 — Дякую, пане президенте, все добре.
 —Все?
 — Все… — невпевнено пробурмотів Котигорошко.
 — Я радий за вас, — президент перейшов на офіційний тон: — Маю до вас, осавуле, цікаву пропозицію щодо вашої службової кар'єри, коли би ви знайшли час прибути до мене на розмову?
 Знущається, подумав Котигорошко і відкарбував:
 — Коли накажете, пане президенте!
 — Тоді чекаю на вас за десять хвилин.
 — Гаразд, пане президенте.
 Президент Вернидуб прийняв осавула Котигорошка у кімнаті для відпочинку. Запропонував гельського коньяку. Котигорошко відмовився. Президент здивувався.
 — Ви знаєте, сподіваюсь, осавуле, що коїться у державі? — спитав президент Котигорошка, зробивши ковток коньяку.
 — Що ви маєте на увазі, пане президенте? — насмілився перепитати Котигорошко, — економіку чи…
 — Чи, осавуле, чи, — перебив його президент, — не про економіку мова, йдеться про значно страшніше — про загрозу ідеологічним підвалинам нашої державности. Донедавна небезпеку становили лише так звані дисиденти із знахабнілими журналістами, там різні газети, телеканал КГБ (Котигорошко здригнувся, президент це помітив і ледь помітно посміхнувся), Інтернет, радіо неконтрольоване, словом, це була загроза, але ми її ідентифікували і знали, як їй протистояти. Але останнім часом з'явилися конкуренти в офіційної церкви. Я маю на увазі цього новопосталого пророка Телесія, у якого з кожним днем з'являється все більше і більше послідовників, що самі себе називають телесиками. Патріярх вчора сидів ось тут на цьому місці, де ви сидите, і плакав, як дитина, мовляв, що буде з Церквою, з Вірою, із Законом, якщо парафіяни спокусяться на цю єресь телесіянську? Мене, осавуле, не надто вже турбує, що буде з нашою офіційною церквою, знаю, що нічого не буде, але ці єретики-телесики знюхалися з тими десидентами-журналістами, а це вкупі вже становить загрозу не стільки церкві, скільки — державі! Розумієте мене, осавуле? Котигорошко розумів.
 — А ви знаєте, який символ у цих телесиків?
 — Щось типу навскісного хреста, пане президенте.
 — Так, це прямокутник, перехрещений по діагоналі, а у верхньому сегменті — тупий кут, знаєте, що це означає, осавуле?
 — Кажуть, що так цей Телесій графічно пояснює своє вчення, пане президенте, мовляв, прямокутник — це всесвіт, а двома схрещеними лініями він показує, що усе це ілюзія, цього, мовляв, нема, але є я, ти, він, вона — людина тобто, що є — вже і тут — і це буття Телесій передає знаком тупого кута чи галочки такої у верхньому сегменті. Десь так, пане президенте.
 — Це все правильно, осавуле, з точки зору філософії, але чи ти знаєш, що цей символ є сепаратистським гербом Старої Европи, який в Україні заборонений під страхом в'язниці?
 — Справді? — здивувався Котигорошко. — А я на це якось не звернув уваги.
 — Ось у цьому й біда, осавуле, — зітхнув президент, — як аналітик ти не можеш не розуміти, що релігійно-філософське вчення Телесія у Старій Европі може легко трансформуватися у політичну течію сепаратистського штибу, яка кине гасло політичної незалежности Старої Европи. Що тоді?
 — Справді біда, — почухав потилицю Котигорошко.
 — А тепер слухайте мою пропозицію, осавуле. — Президент посерйознішав, Котигорошко теж. — За моїм конфідентним указом створюється нова закрита силова структура. За профілем — це ідеологічна поліція. Не всупереч ТАДЕПО, а на її підсилення. Називатися вона буде просто: «Наглядовий контроль за вірою і законом», скорочено — НКВЗ. Я пропоную вам очолити цю структуру у чині полковника поки що. Скільки просите часу на обдумування?
 — Ніскільки, — посміхнувся Котигорошко, — я згоден.
 — А чого ви посміхаєтеся?
 — Вибачте, пане президенте, уявив собі, як нас називатимуть ваші піддані, не інакше ж як — енквізитори.




 XIV Телесій


 Жив собі чоловік. Чоловік як чоловік на ім'я Телесій, жив собі в одному містечку на Буковині неподалік від україно-староевропейського кордону. Мав родину — дружину і двох дітей, непогану справу — він володів низкою ставків, в яких вирощував рибу, тому майбутнє його вимальовувалося простим і ясним: жити, втішатися добром, аж поки не прийде час повернути Богу душу. Але однієї зими після того, як Телесієви виповнилося тридцять сім років, він після двох безсонних ночей сказав своїй жінці і дітям:
 — Я мушу йти!
 На неуважне запитання дружини, куди він у таку завірюху і мороз мусить йти, Телесій цілком серйозно відповів:
 — Я мушу йти нести людям світло істини! Дружина хотіла було викликати лікаря-психіятра, але Телесій сказав їй:
 — Лише не думай, що я варіят, ні, я цілком психічно здоровий, за нормами медицини, звичайно, але останніми днями і ночами я довго думав і мені відкрилось! Люди живуть не так! Все не так! Тому я мушу йти до людей і розказати їм те, чого вони не знають.
 — А я, а діти?
 — Матеріяльно ви забезпечені — ставки приносять добрий дохід, а духовно, коли дозрієте, то прийдете до мене.
 Після цих слів Телесій взув свої добротні чоботи, одягнув кожух, взяв у руки вузлувату пастушу палицю і пішов з дому геть. Більше додому він не повертався, вони, мовляв, провадять свою зловорожу, блюзнірську антиукраїнську діяльність за атлантидські гроші. За золоті, нібито, піастри! Цьому, звичайно, ніхто не повірив, і з тадепівської версії сміялась уся Україна з колоніями. А міністерство закордонних справ Атлантиди не втратило нагоди познущатись із українського ТАДЕПО і випустило ноту, в якій категорично спростувало будь-яку причетність телесіянства до зовнішньої розвідки Атлантиди, ні, вони не заперечують, що доблесні атлантидські розвідники працюють в Україні навіть у найвищих ешелонах влади, але ж Атлантида не винна, що ТАДЕПО не може їх викрити. Значить, добре працюють, тож чи є потреба ще й бавитись у якесь ризиковане непевне телесіянство?!
 Після цього інші тедепівські «мозковики» придумали, що просто треба вбити Телесія. Генералови Бухови Копитовичу ця ідея сподобалася. Він викликав одного з найкращих тадепівських убивць, і вони почали обговорювати план операції. І вбили би з гвинтівки із снайперським прицілом нікому нічого не винного Телесія, якби президент Вернидуб під час чергової аудієнції не спитав Буху, що той, мовляв, думає робити з Телесієм, просто так спитав пан президент, без надії на швидке вирішення цього питання. Генерал Буха радісно повідомив шефа, що — все, завтра, мовляв, цього Телесія знайдуть на березі Дунаю з двома великим дірками — однією в голові, другою — у грудях.
 — З дірками від великокаліберної снайперської гвинтівки? — спитав Буху президент.
 — Атож, пане президенте.
 — Ти хочеш його вбити, Бухо, ось так без слідства і суду, руками таємного вбивці?
 — А чому б ні, пане президенте?! Скільки ж бо можна терпіти, геть знахабніли ці телесики…
 — Геть, кажеш, знахабніли?
 — Геть, пане президенте!
 — Дурний ти, Бухо, як ескімоський черевик!
 Генерал Буха Копитович образився. Він же ж хотів, як ліпше.
 — Якщо невідомий снайпер професійно так вб'є Телесія, то як ти, Бухо, гадаєш, чи не здогадається всенький світ, чия це робота? Чи не заволають ворожі радіоголоси з Атлантиди, що, мовляв, український режим впав у паранойю і від хворобливої підозрілости відстрілює безневинних блаженних диваків, що називають себе пророками? Чи не з'явиться в Інтернеті детальний план вбивства Телесія, розроблений фахівцями мокрих справ з ТАДЕПО? Чи не виставить, зрештою, це вбивство на посміховисько мою особу, я вже не кажу про тебе, Бухо?! А по-друге, якщо Телесій впаде від кулі ненависного режиму, то що по-твоєму вчинять його послідовники, так звані телесики, Бухо?
 — Розбіжуться по хатах, пане президенте.
 — А х…, дурний ти ще раз, Бухо. Вбивши Телесія, ти даси їм мученика, майже святого, якого вони негайно ж оголосять Богом чи Сином Божим, і тоді оформлення їхньої секти у потужну церкву перейде у завершальну фазу — є віруючі, гнані владою, є замучений пророк, є зневіра в офіційну церкву, є елемент новизни і є, нарешті, нагода якось допекти режиму — усе це згуртує телесиків у таку силу, яка зможе і нас знести… Не дай, Творче, звичайно. Ні, Бухо, його не можна вбивати, негайно ж зупини снайпера…
 — Гаразд! — сполотнілий протверезілий генерал Копитович вийняв з кишені мобільний телефон і почав набирати номер.
 — Його не можна вбивати, — продовжував президент, — просто так, я маю на увазі. Його треба дискредитувати, десакралізувати і дехаризмувати. Його, звичайно, треба вбити, але не за його філософію, Телесія треба розвінчати як дрібного шахрая, або сексуального збоченця чи примітивного злодійчука, в крайньому разі — як політичного змовника. А ще краще — усе це докупи! А вже коли буде сформовано портрет такого закінченого негідника, тоді й можна буде підвести його під відповідну статтю кримінального кодексу. Таку, яка передбачає смертну кару. Чи зможуть твої тадепівські зарізяки провести таку операцію, Бухо?
 Генерал Копитович завагався.
 — Можеш не відповідати, — звелів президент, — я звільняю твою службу від справи Телесія. Займайтеся тим, чим звикли, — дисидентськими письменниками, журналістами і, звичайно, сам знаєш чим. Аби я знав, чим дихає кожна мерзота в уряді, парламенті і в регіонах!
 — Гаразд, — пересохлими губами прошепотів генерал Копитович.
 — Йди собі, Бухо, — президент відпустив начальника ТАДЕПО і почав думати. Довго думав, а потім пожвавився і звелів з'єднати його телефоном з осавулом Котигорошком.




 XV Антителесій


 Полковник Котигорошко наполіг, аби таємну резиденцію новоствореної служби під назвою «Наглядовий контроль за вірою і законом» — НКВЗ — було розміщено в Царгороді. Там він зайняв непримітний будинок, обгороджений високою стіною, начинив його електронікою і сів за роботу. Діяльність свою полковник Котигорошко провадив у двох напрямах — стежив за Телесієм і телесиками та підбирав кадри в НКВЗ. Все це він робив, не виходячи з кабінету і не встаючи з-за комп'ютера, — вивчав досьє потенційних кандидатів у енквізитори та аналізував інформацію від численних шпигунів про переміщення і зв'язки Телесія. Через місяць Котигорошко виписав до себе перших співробітників НКВЗ — двадцятьох чоловіків і десятьох жінок переважно з числа молодших офіцерів ТАДЕПО та управління «М» ВНУ. З кожним із новопосталих енквізиторів полковник Котигорошко провів персональну співбесіду і кожному окремо окреслив його ділянку роботи. Режим служби і планування споруди дозволяли організувати все так, що більшість еквізиторів не були між собою знайомими і навіть не бачили одне одного в обличчя. Уся система замикалась особисто на начальникови НКВЗ — полковнику Котигорошку.
 Сам пан головний енквізитор відчутно змінився. Після того, як він повідомив Небославі і дітям, що відбуває у тривале відрядження, розчулений їхньою реакцією — всі плакали, — Котигорошко перепросився у родини за завдані прикрощі і пообіцяв, що їм більше не буде за нього соромно. Вони провели з Небославою дві хвилюючі ночі, як медового місяця, діти отримали від татуся два дні уваги та гарні подарунки, і полковник Котигорошко, залишивши свою родину у спокої та ладі, відбув до свого нового місця служби.
 Перше, що зробив Котигорошко з собою, це — почав боротись із алкоголізмом. Він перепробував безліч різних засобів — від дуже хитрих перуанських пігулок до звичайної арабської кави, аж поки не зрозумів, що найбільше йому допомагає опиратись бажанню випити дуже міцний чорний чай з м'ятою, лимоном і медом. До того ж Котигорошко почав активно займатися спортом — бігав, плавав, грав у теніс, піднімав важке залізяччя.
 Через півроку червонопикий, череватий, стомлений осавул з погаслим поглядом перетворився на худорлявого, стрункого, засмаглого енергійного полковника, якого ніхто не бачив п'яним, хоча він міг випити при нагоді чарку мідійського коньяку, порцію кельтського віскі, келих червоного вина чи гальбу холодного пива. А то й дві.
 Через півроку важкої і наполегливої праці з'явилися перші результати діяльности НКВЗ під орудою полковника Котигорошка. Про те, що це — наслідок роботи таємних українських енквізиторів, знали лічені люди в Україні — тріумвіархи та деякі довірені чиновники, а для загалу це було черговим епізодом звичайної історії. А сталось те, що два найближчі послідовники Телесія — апостоли Точикамінь і Сучимотузок — відреклися від свого пророка і виступили з викриттям Телесія як банального корисливого шахрая.
 Почалося з того, що Котигорошко у своєму царгородському штабі дуже ретельно вивчив досьє усіх дванадцяти Телесієвих апостолів. Після того він сформував дванадцять цілком автономних бригад у складі від двох до трьох осіб, особисто проінструктував кожну з бригад і відправив їх працювати з апостолами.
 Точикамінь до того, як стати апостолом Телесія, був біржовим брокером у Празі. Він палко мріяв розбагатіти, але йому фатально не щастило, і він не зумів навіть виплатити кредит за заміський будинок. Кілька разів він перебігав від «ведмедів» до «биків» і назад та, зрештою, збанкрутував і залишився без засобів до існування. Від нього пішла дружина з дітьми, і він вирішив втопитися у Влтаві. Якраз тоді у Прагу примандрував пророк Телесій, і Точикамінь замість зробитися утоплеником, став адептом телесіянства. Згодом він висунувся з юрби мандрівних телесиків і досягнув ступеня апостола. Коли до нього в Берліні підійшли два симпатичні молоді чоловіки і пропросили конфідентної розмови, Точикамінь спочатку подумав, що це неофіти телесіянства прагнуть персонального роз'яснення основ учення. Але ці хлопці завели зовсім іншої. Вони почали говорити таке, про що Точикамінь уже міцно забув. Але їхня бесіда його зацікавила. Отже, вони представники однієї україно-германської фінансово-промислової групи, яка наразі перебуває у щасливому стані експансивного розширення. Закладається новий транснаціональний банк. Проблеми з'явилися, коли дійшло до вибору особи керуючого банком. Дуже мало чесних, надійних і фахових людей, знаєте, пане Точикамінь. Є чесні, але повні профани у банківській справі, є прекрасні фахівці, та, на жаль, злодійкуваті і нечесні, є кілька кандидатів, що і ніби чесні, і фахово підготовлені, але не надійні через схильність до алкоголізму і так далі, пане Точикамінь. Несподівано один із празьких директорів назвав ваше ім'я, пане Точикамінь, і всі після нетривалого обговорення погодилися, що кращої за вашу кандидатуру не знайти. Мало того, що ви відповідаєте всім критеріям, до того ж ви пражанин, а головну контору банку планується розмістити саме у Празі. На додачу мусимо вам повідомити, що дружина ваша, пані Точикамінь, дуже сумує за вами, і якби ви повернулися до нормального життя, вона охоче б відновила з вами родину. Вашу родину, пане Точикамінь.
 — Я згоден, панове, згоден!
 — Ми раді за вас, пане Точикамінь.
 — Коли я маю приступити до роботи? Прийняти банк?
 — Як лише дасте прес-конференцію у Царгороді, відразу можете їхати до Праги.
 — Яку прес-конференцію?..
 Сучимотузок, перш ніж набути апостольської гідности, чотири рази одружувався і стільки ж розлучався. Це офіційно. А неофіційно женився Сучимотузок теж десь чотири рази. Звичайно, що після такого досвіду він змушений був розчаруватися у сімейному щасті і шукати собі якоїсь іншої розради. Коли в Одесу, де тоді мешкав Сучимотузок, прибув пророк Телесій з телесиками, він зрозумів, що це — воно. Сучимотузок запекло увірував у Телесія і саме завдяки цій полум'яній вірі, а не глибині розуміння філософських тонкощів телесіянства, досягнув становища апостола.
 Коли вони з Телесієм проповідували в Загребі, підійшла одна молода неофітка і попросила Сучимотузка, чи не міг би ВІН їй пояснити дещо про інкарнацію і кругообіг душ у сущому. Вона вважає, що саме ВІН найкраще зможе зробити ЦЕ. Він довго пояснював їй найтонші деталі цієї справи, а вона заворожено дивилася на нього, забувши навіть застібнути ґудзики чоловічої сорочки, одягнутої на голе тіло. А позаяк тіло це було будови довершеної і краси неймовірної, а до всього сиділи вони на підлозі самі в екзотичному бараці місцевої телесіянської комуни, то від теорії вони поступово перейшли до практики. Продовження роду людського.
 Через тиждень активних любощів Сучимотузок так закохався в цю допитливу неофітку, яка назвалась Трояндиною, що зрозумів — без неї він уже не житець. Який Телесій, яка істина, яке самовдосконалення, коли тут такі круглі і пружні перса, точені стегна, теплі м'які солодкі губи і решта?!
 Сучимотузок чесно розповів Телесію, що з ним сталася біда (закохався), що він покидає братство апостолів і самого пана Вчителя, бо хоче повернутись у світ, одружитися, плодитися хоче і розмножатись, бо не годен протистояти цьому лихови (коханню), а якщо чесно, то — плотським спокусам, Вчителю…
 Розпрощавшись із телесиками та самим Телесієм, який благословив покараного долею колишнього брата свого на «муки сімейного щастя», Сучимотузок приплентався до Трояндини з пропозиціями руки, серця і любови до скону. Вона дуже втішилась, але через хвильку спохмурніла і сказала Сучимотузкови, що вона дівчина цнотлива (в сенсі моральному), побожна, з поважної родини і не хотіла, аби на її майбутнє подружнє життя з «тобою, мій любий» падала тінь якоїсь незрозумілої підозри.
 — Що ти маєш на увазі, кохана?
 — Люди різне говорять.
 — Що саме?
 — Що ви, мовляв, з Телесієм перебували у гомосексуальному зв'язку.
 — Що???
 — Звичайно, я не вірю цій гидоті, милий, але людям рота не затулиш. Хоча є спосіб покласти рішучий край цим пліткам.
 — Як це зробити? Я ладен на все!
 — На все?
 — На все!
 — Якщо ти відречешся від Телесія, то ніхто більше не закине тобі того паскудства і ми будемо жити щасливим благочестивим шлюбом.
 — Але…
 — Якщо ні, то ти мене, коханий, більше не побачиш! Завтра ж я від'їжджаю в Тенічтотлан!
 — Що я маю зробити?
 — Пусту дрібницю. Дати прес-конференцію.
 В царгородському Будинку культури імени адмірала Олега, де давали прес-конференцію два колишні апостоли Телесія, зібралося дуже багато журналістів — були представлені провідні інформагенції, газети і телеканали України і світу, був навіть власкор атлантидського офіціозу — газети «Посейдонський богомолець».
 У передньому ряду сиділо троє осіб, що не були журналістами, — навпроти Сучимотузка ефектна красуня з високим бюстом, а навпроти Точикаменя — два симпатичні молодики з мобільними телефонами в руках.
 Журналісти очікували на сенсацію, і вони отримали її. Виявляється, Телесій ніякий не просвітлений пророк, а звичайний шахрай і дурисвіт. Він володіє злочинною технікою зомбування людей, і всі його послідовники — це нещасні манекени, від яких страшний Телесій забрав їхню волю, а навзаєм нав'язав свою. Чинить усе це він абсолютно з корисливих мотивів, бо він, цей Телесій, страшенний грошолюб. Мріє стати більйонером за рахунок того, що вводить в оману легковірних слабодухів. Вони, Точикамінь і Сучимотузок, на щастя, вирвалися з його хижих пазурів.
 У семи різних банках світу Телесій має таємні персональні рахунки!
 Він змушує всіх своїх послідовників спродувати усе своє майно, цінні речі і навіть одяг, а гроші віддавати безпосередньо йому — Телесієви.
 Телесій до того ж сексуальний збоченець, він чіплявся зокрема до Сучимотузка з непристойними пропозиціями.
 Телесій — таємний алкоголік.
 Телесій — наркоман.
 Телесій, крім іншого, політичний інтриган, він активно створює мережу осередків сепаратистськи налаштованих елементів, які прагнуть відівати від України Стару Европу.
 І нарешті Телесій — фальшувальник грошей. Він влаштував у Одесі, на Малій Арнаутській вулиці, підпільну друкарню, де зазомбовані ним фахівці карбують фальшиві банкноти номіналом у 100 та 500 гривень.
 Журналісти, ціпеніючи від шокуючого потенціалу сенсаційної інформації, дружно усе це фіксували. Лише одна журналістка — Ярина Савойська — не піддалася загальній гнівно-обурливій ейфорії. Вона ставила екс-апостолам відверто провокаційні запитання, з відповідей на які звиклий до всього журналістський контингент знущально сміявся. Вона питала Сучимотузка, скільки разів він був одружений і чи не збирається робити це знов. Цікавилась у Точикаменя, чи не збирається він повернутися знову до фінансових справ і що спонукало його погодитись очолити один новостворений банк. Розпитувала про номери рахунків Телесія у банках світу. Вона ще багато чого хотіла спитати у екс-апостолів, але ведучий прес-конференції більше їй не давав можливости це робити.
 На загал, репліки підпільної тележурналістки трохи прояснили ситуацію з «викриттям Телесія» і посіяли в журналістських умах певний сумнів, але інформація пройшлася світом, обросла плітками, чутками та домислами і сприйняття населенням Телесія набуло якісно нового змісту — він теж!
 Суспільство розкололося — частина вірила, що Телесій чесна людина, а звинувачення — наклеп і провокація, частина почала вважати, що Телесій — користолюбивий шахрай.




 XVI Подвиг другий


 Точикамінь не став керуючим банком, а Сучимотузок — законним чоловіком звабливої Трояндини, і перше, і друге відкладалося до того часу, поки обидва екс-апостоли не дадуть свідчення у суді над Телесієм. Генеральна прокуратура України порушила проти Телесія кримінальну справу за цілою низкою неприємних статей — від політичних (зазіхання на територіальну цілісність Української держави і фальшування українських грошей) до простих карних (шахрайство і сексуальні домагання). Точикамінь із Сучимотузком мали бути головними свідками, а для забезпечення їхньої безпеки їх взяли під охорону бійці новоствореної служби — НКВЗ і помістили у спеціяльний готель для почесних гостей на одному з островів Егейського моря. Вікна у тому готелі були чомусь заґратованими. А коридором походжали озброєні бійці-енквізитори у зловісній чорній уніформі зі срібними емблемами НКВЗ на петлицях, що зображували розведені кліщі і меч лезом догори. Таке поєднання цих предметів нагадувало два дзеркальні симетричні тризуби, а на мілітарно-поліцейському жаргоні цей знак отримав назвисько — павук.
 Все було готовим для гучного процесу над одним із найхитріших і найстрашніших дурисвітів останніх часів. Затримка була за малим: десь щез Телесій зі своїми рештою десятьма апостолами. Президент Вернидуб у телефонній розмові натякнув полковнику Котигорошкови, що найголовнішим завданням НКВЗ на цьому етапі є — впіймати небезпечного злочинця Телесія, бо, власне, для цього й створювалася служба… Котигорошко, знервований і виснажений, ледь не послав свого любого президента за фельдфебельською адресою, але вчасно стримав себе.
 — Якщо ви не впіймаєте Телесія, полковнику, то я не бачитиму жодного сенсу у подальшому існуванні НКВЗ та у носінні погонів полковника осавулом Котигорошком!
 Ах, ти так, подумав Котигорошко, ну, постривай! А вголос сказав:
 — Впіймаємо, пане президенте!
 — Коли?
 — Найближчим часом.
 — Це треба зробити за два тижні, бо в день першого весняного місяця має відбутися страта.
 — Страта?
 — А ви що думаєте, полковнику, що найсправедливіший у світі український суд засудить до якоїсь іншої, ніж смерть, кари цього вкрай небезпечного злочинця?
 — Я нічого не думаю, пане президенте, якщо треба впіймати Телесія за два тижні, то я зроблю це! — крижаним тоном відрапортував Котигорошко.
 — Чуєш, Вишнеславе, — полагіднішав президент, — подейкують, що цей Телесій емігрував у Атлантиду, і вони надали йому політичний притулок. Якщо так, то його не дістанеш. Треба придумати версію на цей випадок.
 — Ми знайдемо злочинця Телесія, де б він не був, — не підтримавши президентового примирливого тону, холодно сказав Котигорошко, — де б він не був, хоч на дні океану, хоч у космосі, хоч і на Північному полюсі, за два тижні його буде заарештовано!
 Саме під час цієї розмови у Котигорошка відбулась кардинальна зміна поглядів на життя, на владу і на долю. Це ж оцей по суті бандит, який злочинним шляхом (я ж знаю, як) став президентом України, буде вирішувати мою долю?! Та хто він, зрештою, такий?! Гм… А чи не час уже з користю для себе скористатися із тієї страшної таємниці, яку заповів мені вмираючий Яблуненко? Але спочатку треба злапати їм цього Телесія, треба показати цим нікчемам-тріумвіархам свою силу. А там побачимо…
 У кабінет, постукавши, ввійшов один з Котигорошкових заступників сотник Полотняк.
 — Дозвольте, пане полковнику?
 — Є нові відомості про Телесія, сотнику?
 — Поки що нема, але ми вислідили одну з його прихильниць, журналістку Ярину Савойську. Вона у Львові…
 — Так, — закричав Котигорошко, — я забороняю вам стежити за цією особою! Категорично забороняю! Ви зрозуміли, сотнику?
 Переляканий Полотняк, який ніколи ще не бачив свого начальника навіть збудженим, не те що таким лютим, стояв струнко, білим, як полотно, обличчям виправдовуючи своє прізвище.
 — Йдіть готуйте групу захоплення. Завтра вранці я вам дам точну адресу місця, де переховується Телесій. Залізу ще в один борг до астрального лихваря. Йдіть, сотнику, а про журналістку Савойську забудьте.
 Опівночі Котигорошко провів ритуал. Ні, він не викликав собі на допомогу якогось доброго чи злого духа, не малював пентаграм у колі на підлозі, власне, це не був ритуал у традиційному сенсі. До ритуальних дій можна було зарахувати хіба комплекс вправ, які допомогли мозкові інтенсивніше запрацювати. Після приведення своєї свідомости у відповідний стан Котигорошко ковтнув і запив водою велику, завбільшки, як біб, червону з білими цятками пігулку. Ліг на канапу, заплющив очі і почав мандрувати інформаційною мережею своєї підсвідомости, підключеної до астральної всесвітньої бази даних. Працював він у режимі пошуку. Шукав Телесія. Ось вони, голубчики — пророк зі своїми десятьма апостолами вечеряють чим Бог послав. А що їм цього вечора послано? Смажену рибу, хліб і вино, як водиться. А де це вони пригрілися? Так, Україна, Львів, вулиця Яреми Вишневецького, 17. Є!
 Наступного дня пополудні всі інформаційні агенції України розповсюдили урядовий прес-реліз, в якому йшлося, що після успішного завершення надзвичайно складної операції однією із спецслужб затримано громадянина Телесія, підозрюваного у скоєнні низки тяжких злочинів. Із співучасниками. Суд відбудеться через кілька тижнів в одному з міст України.
 Президент Вернидуб зателефонував полковнику Котигорошку і подякував за службу. Котигорошко у відповідь буркнув щось незрозуміле, потім президент оголосив йому, що суд і страта (а саме до цієї міри покарання, мабуть, засудить цього злочинця чесний і непідкупний, гуманний і справедливий український суд) відбудуться у Чернівцях. На Котигорошкову службу покладається охорона судового процесу і виконання вироку. Є якісь запитання, генерале, кавалере… якого ордена ти ще не маєш, Вишнеславе?
 — Список орденів, яких я ще не маю, я вам пошлю електронкою, пане президенте, а звання мені присвойте відразу «генерал-хорунжий», перестрибнувши через перший генеральський чин. Чомусь мені два срібні тризуби на погонах більше пасують, ніж один. А я за це вам розстріляю цього Телесія.
 — Ні, — несподівано сказав президент, — його не будеш розстрілювати, йому належить інша, більш екзотична кара.
 — Яка, пане президенте?
 — Каменувати!
 —Що?
 — До того ж, генерале, весь хід страти буде транслюватися телевізією на цілий світ.
 — Гаразд, пане президенте, але я ставлю одну умову.
 —Яку?
 — Я сам і мої підлеглі будемо одягнуті у спеціяльну енквізиторську уніформу.
 — Домовились.
 У Чернівцях у приміщенні міського суду розпочався процес над Телесієм. У місті з'явилося багато журналістів, а ще більше озброєних людей в уніформах усіх силових структур України — армії, поліції, ТАДЕПО (ці були у цивільному), а безпосередньо злочинців та приміщення суду охороняли вояки у незнаних досі строях. Вони були у чорних комбінезонах без знаків розрізнення, лише на рукавах мали червоно-чорно-білу емблему зі знаком «павук» та абревіатурою «НКВЗ». Але не це було умовою Котигорошка щодо особливостей зовнішнього вигляду енквізиторів, — з-поміж інших силовиків ці виділялися тим, що були у чорних глухих масках!
 — Викрутився чортів Горох, — прошипів президент Вернидуб, коли побачив перший телевізійний репортаж із Чернівців про судовий процес над Телесієм, – чистеньким хоче залишитися.
 Вранці перед початком останнього судового засідання, на якому мало бути оголошено вироки Телесію та його поплічникам, ад'ютант повідомив Котигорошкови, що до нього проситься якась дівчина.
 — Яка ще дівчина? — скипів Котигорошко, попиваючи міцнющий чай у своєму кабінеті у чернівецькій штаб-квартирі НКВЗ.
 — Каже, що вона журналістка, пане полковнику, та сама Савойська. Заарештувати?
 — Ні! — закричав Котигорошко. — Приведи її негайно.
 — Навіть не знаю, як привітатися, Вишнеславе, — сказала, ввійшовши в кабінет, Ярина Савойська, — ранок цей далеко не добрий, ні для тебе, ні для інших.
 — Сідай, Ярино, — запросив її Котигорошко, — чаю вип'єш?
 — Ні, Вишнеславе, — сумно відповіла Ярина, — не до чаю. Ти, сподіваюся, вже зрозумів, чого я прийшла?
 Аякже не зрозуміти, подумав Котигорошко, розглядаючи Ярину, за Телесія прийшла просити… а вона зовсім не змінилася, така ж заворожуюча і приваблива, навіть одягається, поневіряючись конспіративними квартирами, не гірше, ніж у Києві.
 — Я гадаю, Ярино, що ти прийшла просити за Телесія.
 — Ти не помилився, Вишнеславе, ти ж сам знаєш, що він абсолютно не винен і всі ці звинувачення у політичній змові, фальшуванні грошей, шахрайстві та іншій гидоті — це повний абсурд.
 — Знаю, Ярино, але вже пізно щось зробити. Його вже ніхто не врятує.
 — Ти можеш.
 — Теоретично так, можу, але навіщо?
 — Ну, скажімо, тому, що я тебе прошу. Не кажучи вже про елементарну справедливість.
 — Ти знаєш, Ярино, що я ще кохаю тебе, і цим користуєшся. Може, ти за врятування Телесія пообіцяєш мені повернути свою любов?
 — Все, що хочеш, Вишнеславе, — моє життя, тіло, але… любов… вибач, але я не люблю тебе і вже не зможу полюбити.
 Котигорошко зблід, довго мовчав, а потім запалив цигарку і фальшиво бадьорим тоном промовив:
 — Ходімо, Ярино, я проведу тебе повз усі ці патрулі, бо ще затримають помилково, прийнявши за адептку телесіянства. Відвезу своїм автом у безпечне місце. Куди відвезти?
 — Якщо можеш, у Кіцмань.
 …Дуже справедливий, гуманний і побожний український суд засудив Телесієвих пророків до довічної каторги на уранових копальнях, а самого Телесія — до смертної кари через побиття камінням…
 У ніч першого весняного повного місяця на горі Цецин, неподалік від Чернівців, страчували небезпечного злочинця, який хотів підняти антиукраїнське повстання в Старій Европі, фальшував гривні, дурив людей і схиляв ближніх до сексуальних збочень.
 Гору було оточено трьома кільцями охорони — спецняки ВНУ, поліція, тадепівці (у цивільному), а безпосереднє місце страти оточили енквізитори у масках. Вони ж конвоювали засудженого. Все дійство знімала державна телевізія чотирма камерами, у прямому ефірі йшла трансляція чи не на весь світ.
 Ясно світив місяць, до того ж місце страти підсвічувалося потужними прожекторами з військових автомобілів. Вітер розвівав прапори — державні жовто-блакитні та енквізиторські: криваво-червоні з чорною емблемою «павук» у білому колі.
 Привели катів — двадцятьох кримінальних злочинців, вбраних у червоно-чорні хламиди і каптури з прорізами для очей. За участь у страті їм було обіцяно зменшення терміну ув'язнення. Кожен з них тримав у лівій руці кошик з камінням, не меншим за гусяче яйце.
 Біля стовпа, до якого мали прив'язати злочинця, стояв суддя у синьо-жовтій мантії.
 Чекали на засудженого.
 Телесія везли у джипі. Його вбрали у чорну сутану, на грудях якої білою фарбою було намальовано скошений хрест з «галочкою» — емблему телесіянства. Біля нього сидів Котигорошко у енквізиторському строї без знаків розрізнення та в масці. Коли вони під'їхали до місця страти, Котигорошко звелів усім своїм підлеглим вийти з авта і пересвідчитися, що дверцята міцно зачинені, а у вікна ніхто не зазирає, витягнув з нагрудної кишені невеличкий нікельований футлярчик. Поклавши на коліна, він відчинив його і взяв шприц з голкою.
 — Через п'ять хвилин ви помрете безболісною легкою смертю, — сказав Котигорошко Телесію і зробив йому ін'єкцію у вену лівої руки. Після цього він сховав шприц і, вийшовши з авта, дав команду своїм енквізиторам. Чотири бійці у масках підвели Телесія до стовпа, сяк-так прив'язали його і відійшли вбік. Суддя швидко зачитав вирок. Тадепівець у цивільному дав команду катам, які стояли за шість кроків від стовпа з Телесієм. Коли перший камінь розкроїв йому голову, Телесій був уже мертвим.
 Котигорошко сидів у своєму джипі, курив і, не заїдаючи, чарку за чаркою пив текілу — екзотичну ацтекську горілку з кактусів.




 XVII На все приходить час розплати


 Після усіх цих подвигів і потрясінь Котигорошко ще раз зробив для себе переоцінку цінностей і вирішив просто доживати. Він більше нічого не хотів у цьому житті. Навіть пускати в хід Яблуненків «заповіт». Єдине знав: мусить довести до пуття своїх дітей — двох синів і дочку та допомогти Небославі якось підтримувати той рівень життя, до якого звикла його родина. А для цього Котигорошко, уже генерал-полковник, відстояв від спроб ліквідації свою спецслужбу — НКВЗ, яка, перебазувавшись у Київ, все більше і більше входила в силу. Відразу ж після страти Телесія Тріумвірат, а особливо прем'єр-міністр Крутивус, наполягали, аби НКВЗ було або влито як структурний підрозділ в ТАДЕПО, або взагалі розформовано. Але Котигорошко не стільки через жадобу влади, скільки через природну впертість і дух суперечливости просто сказав — ні. А що ти мені зробиш — ТАДЕПО напустиш на НКВЗ чи поліцію, а може, — ВНУ? Хочеш громадянської війни між силовиками? Га, прем'єр-міністре? Така заповзятість Крутивуса в намаганні знищити НКВЗ насторожила президента Вернидуба, і він став на бік Котигорошка. Цей епізод не минув марно для енергійного Крутивуса: його найкращий друг і колега по Тріумвірату — президент України пан Вернидуб щось запідозрив. Він викликав до себе генерала Котигорошка і почав дуже здалеку незрозумілу розмову, мовляв, так і так, Вишнеславе, чи не думаєш ти, що наш любий друг і колега якось змінився, чи не задумав, бува, чогось лихого? Котигорошко відразу втямив, чого хоче від нього президент, і вирішив категорично, що не буде допомагати павукам у слоїку пожирати один одного. Він сказав без натяків, до того ж прямо дивлячись у вічі президентови, що не його це робота, тобто не буде він допомагати Вернидубови позбуватись друга-конкурента, чому не буде, — а тому, що не хоче, розбирайтеся, мовляв, самі. Котигорошко ризикував, але він перебував у такому стані, що цілком байдуже міг би прийняти як найпекучішу прикрість, так і запаморочливий успіх, — він прагнув одного: аби йому дали спокій. Щоправда, він пообіцяв президентови, що НКВЗ не буде заважати ТАДЕПО нищити Крутивуса і не стане на бік останнього.
 Котигорошко свідомо самоусунувся від закулісної політичної вовтузні і пильнував лише за двома речами — своєю спецслужбою і своїм спокоєм. НКВЗ із страшної каральної установи, якої боявся увесь український світ, перетворилася на елітарний інтелектуальний центр, що займався вишуканою аналітикою. Генерал Котигорошко в роботу НКВЗ без особливої потреби не втручався, а цілком покладався на своїх заступників. Сам же він наблизив своє життя до рослинного існування: вставав вранці, мився, але ніякої зарядки не робив, коли мав апетит, снідав, коли ні — то ні, їхав на службу, там, переборюючи апатію, пересвідчувався, що в НКВЗ лад і спокій, потім сидів у себе в кабінеті за робочим столом, перекладав з купи на купу свіжу пресу і так аж до обіду, за обідом генерал Котигорошко випивав пляшку вина, а потім трохи спав, у надвечір'я він ще раз опитував своїх заступників, чи в НКВЗ усе гаразд і, задоволений тим, що новин, які би порушували його спокій, нема, починав збиратися додому; вдома він теж через силу цікавився в Небослави справами дітей, а потім вирушав у офіцерський клуб, там Котигорошко мав свого улюбленого артиста Кобзо-Кобзаренка — співака, що виконував тужливі українські пісні у супроводі бандури. Котигорошко запрошував Кобзо-Кобзаренка за свій столик, щедро частував його напоями та наїдками, слухав пісень і пив, слухав пісень і пив… Так минуло десять років.
 Упродовж цього часу Котигорошко хвилювався лише у тих випадках, коли хтось намагався порушити його табу: згадати особу на ім'я — Ярина Савойська і коли погіршувалась якість кельтського напою під назвою «віскі». Все решта генерала Котигорошка не зачіпало. Щоправда, він трохи пожвавився напередодні Нового року, коли завершувалося тисячоліття, тим більше, що йому мало виповнитися сорок років, але все минуло буденно: світ вступив у нове тисячоліття, він розміняв п'ятий десяток і — нічого не змінилося. Котигорошко все більше і більше спав, навіть пити алкоголю змушений був менше, бо це часом вибивало його зі сну, все менше і менше цікавився подіями поза собою і чекав кінця. А позаяк він був чоловіком фізично міцним і цілком здоровим, то чекання передбачалося тривалим.
 А тим часом Україна повним ходом змінювалась. Як водиться, тональність задавалася згори. Президент Вернидуб активно узурповував владу. Одного холодного весняного ранку всі засоби масової інформації України повідомили прикру звістку: прем'єр-міністр України пан Крутивус виявився підлим негідником. Упродовж довгих років він обманював шановного пана президента Вернидуба і весь український нарід, прикидався патріотом і щирим українцем, а насправді був казнокрадом, прихованим українофобом, завзятим шкідником і шпигуном Атлантиди. Це дуже хитрий і підступний ворог, такий пролаза, що навіть зумів перехитрити звитяжних лицарів ТАДЕПО і вислизнути з їхніх сталевих рук у їжакуватих рукавицях. Втік, зараза, у свою Атлантиду. Щоправда, це була дивна втеча, бо пан Крутивус вилетів на своєму персональному літаку під назвою «Гусак-Л» з бориспільського аеропорту, попередньо завантаживши в цей літак весь свій архів, усі вартісні речі аж до колекції мисливських рушниць і ножів, а також родину — жінку, дітей і тещу. Подейкують, що пана Крутивуса, поки ще не було оголошено страшної правди, проводжав його колега по Тріумвірату голова Верховної Ради України пан Вернигора, але ці дані офіційно не були підтверджені, як також і — спростовані. Кажуть, що пан Крутивус сказав на прощання пану Вернигорі:
 — Що ж, брате, я від'їжджаю до наших лютих ворогів, мушу ставати зрадником батьківщини, бо інакше мені місця на землі не буде. Через кілька годин за наказом нашого брата Вернидуба на мене розпочнеться полювання, і будь-який офіцер поліції зможе мене безкарно вбити. Лише в Атлантиді я можу бути в якійсь безпеці.
 — Ти сам винен, брате, — нібито відповів Крутивусови Вернигора, — ми чесно розділили Україну на три сфери впливу, а ти почав зазіхати на чуже.
 — Ех, брате Вернигоро, — буцімто сказав на це Крутивус, — невже ти не розумієш, брат наш Вернидуб задумав сам правити Україною. Усією! Тому, позбувшись мене, він візьметься за тебе.
 — Та що таке кажеш, брате, — ніби обурився Вернигора, — я сумлінно дотримуюсь угоди, маю свою прибуткову справу, свою частку політичної влади, на чуже не позираю, за що ж йому мене нищити?
 — Як, за що? — засміявся, розповідають, Крутивус, — а за те, що він задумав бути сам, а ти заважаєш.
 — А що робити?
 — Поки не пізно, брате Вернигоро, об'єднуйся зі мною, поки ще мене не оголошено зрадником і я маю якусь владу, ми обоє скидаємо Вернидуба, оголошуємо його винним у всіх негараздах, розстрілюємо після чесного і справедливого, але швидкого суду і залишаємося самі. Ділимо Україну на двох!
 — Ні, брате Крутивусе, — подейкують, хоча й цього ніхто не чув, що саме так відповів «брат» Вернигора «братови» Крутивусу, — за моїми розкладами поки злапаємо Вернидуба, аби його судити, він нас з тобою по десять разів розстріляє. Кожного! Мені його не шкода, я би його з насолодою відправив на поживу Змієви Підземному, але наразі він увійшов у велику силу, і ми чисто його не здолаємо. Тому прощай, брате, тішся, що дозволив тобі летіти отако на літаку своєму «Гусакови-Л» з усім добром і родиною, а не віддав тебе тадепівським живодерам. А я залишусь. За моїми розрахунками, нищити ще й мене не входить у його плани. –
 — Прощай, наївний, я би сказав навіть дурний, брате Вернигоро, — чутки доносять, що саме так сказав на прощання колишній олігарх і тріумвіарх своєму колезі Вернигорі, але того ніхто не чув.
 Після того, як Крутивус вилетів в Атлантиду, пан Вернигора, прочитавши у газетах, ким був насправді його колишній колега (зрадник, злодій, шпигун-отруйник, збоченець-маніяк, підлий аморальний тип, до того ж по крові не українець, а вавилонець, і справжнє його прізвище не Крутивус, а — Крутипейс), зрозумів, що йому теж пора втікати у світ за очі. Поки не пізно.
 Не встиг. Одного понеділка, коли Вернигора мав відкривати чергове пленарне засідання Верховної Ради, його зненацька запросив до себе сам пан президент. Вернидуб дуже сердечно привітав «брата свого» Вернигору, вибачився за турботу, чого ніколи не робив, проте навіть це не насторожило безпечного пана Вернигору. Вони обговорили зовсім дрібну поточну справу — посилення телесіянства у Старій Европі, яке все більше і більше змикається з політичним сепаратизмом, — і розійшлися. Щоправда, з ініціативи Вернидуба випили по чарці вандейського кальвадосу, що робили в дуже рідкісних екстремальних випадках, але і це не насторожило Вернигору. Він у доброму гуморі приїхав до Верховної Ради, але охорона його в саме приміщення не впустила. На ґанок вийшов керуючий справами ВРУ відомий крутій Яйценюк і сказав, що Вернидуб уже не голова парламенту і навіть не народний депутат. Сьогодні зранку народні обранці поставили на порядок денний питання про голову і вирішили не на користь Вернигори. На його місце обрали відомого порядного патріота-професіонала Чахлик-Невмирущого. Заодно й проголосували за позбавлення Верни-гори депутатських повноважень, на підставі підписів, зібраних виборцями його округу. Спантеличений Вернигора витягнув з кишені мобільний телефон, та два охоронники за командою Яйценюка видерли апарат з його рук, мовляв, це державна власність, яка підлягає вилученню. Персональної машини Вернигора теж уже не мав, тому поплентався додому пішки. Далі неприємності посипались, як із Пандориного пуделка. Втративши владу, Вернигора позбувся й усіх своїх підприємницьких проектів і залишився без засобів до існування. Податкова інспекція несподівано виявила у нього величезну заборгованість і конфіскувала усю його нерухомість: квартири, будинки, дачі, вілли і навіть лицарський замок у Карпатах. Наостанок дружина, забравши останні гроші і коштовності, втекла з дітьми у Скандинавію. Вернигора став бездомним волоцюгою і поселився у картонному ящику у підземному переході під Хрещатиком. А своє нове робоче місце він влаштував неподалік Верховної Ради і вельми вдало: народні депутати охоче подавали милостиню колишньому своєму голові, а тепер жебракови — як правило, гривню, а то й дві…
 Котигорошка навіть ці події не розворушили. Як керівник найпоінформованішої спецслужби він надто добре знав ситуацію в Україні — в економіці почався спад, з'явились дефіцити на товари споживання, інфляція набула загрозливих темпів і ось-ось могла вийти з-під контролю, у суспільстві з'являлось все більше безробітних, бандитів, повій і бездомних, сепаратисти в Старій Европі, на Кавказі та в Африці вже не криючись провадили «антиімперську» антиукраїнську пропаганду, офіційна Законослужницька церква шалено втрачала популярність у масах і на додачу розкололась на два ворогуючі патріархати — Київський і Царгородський, натомість все більше і більше людей приймали телесіянство, — але і це генерала Котигорошка не обходило. Він вирішив просто доживати.




 XVIII Бригада чорних колобків


 Сталася біда. В Україні завелися якісь законспіровані терористи, що почали відстрілювати телесиків. Перший випадок стався під Вижницею. Телесіянська громада влаштувала літній табір на березі Черемошу, де неофіти вчення богообраного блаженного Телесія мали змогу опановувати основи цієї істинної єдиноправдивої віри. Одного місячного вечора, коли сонце вже зайшло за гори, табір оточило близько сотні невідомих людей, одягнутих у чорну напіввійськову уніформу без знаків розрізнення, на головах вони мали теж чорні суцільні, на всю голову, гумові маски, а позаяк були без головних уборів, то їх голови виглядали, як чорні м'ячі або більярдні кулі, чи такі собі зловісні колобки. Озброєні нападники були автоматами «К-7000» — секретною найновішою зброєю, якою лише починали оснащуватися підрозділи спеціяльного призначення силових структур України. Це була зброя вбивства — автомати з глушниками і розривними набоями не призначалися для воєнних дій; навіщо чесному солдату глушник і розривна куля?
 Чорні колобки утворили квадрат довкола телесіянського табору і мовчки почали вбивати людей. Робили це вони фахово і за півгодини понад двісті телесиків — чоловіків, жінок, дітей — було постріляно. Трупів як таких не було, а кругом лежали шматки закривавлених тіл, бо розривні кулі розчленовували людей не згірше за якогось садиста-маніяка. Одного телесика чорні колобки залишили живим. Помічника єпископа — проповідника П'ятириба. Два колобки знайшли П'ятириба в одному наметі і привели до свого старшого, який телесиків не вбивав, а пильнував за загальним ходом операції.
 — Ти хто? — спитав П'ятириба старший колобок.
 — Помічник єпископа, — чесно зізнався П'ятириба.
 — Слухай мене, помічнику єпископа, — урочисто промовив старший колобок, — ти залишаєшся живим, але не тому, що ти такий чемний, просто тобі пощастило. Ти маєш донести до усіх своїх телесиків, до влади, до засобів масової інформації, що ми — бригада антителесіянської дії — розпочинаємо бойові дії проти вас, сектантів єресі Телесієвої. Ми будемо вас вистрілювати, аж поки в Україні та в решті світу не залишиться жодного телесика. Той, хто хоче врятуватися, має публічно відректись, до того ж тричі, від Телесієвої єресі і висповідатися священикови істинної Законослужницької церкви. Ти мене зрозумів?
 — Та зрозумів, — відповів блідий, як мертва риба, помічник єпископа.
 — Ну то йди з чортом, — буркнув старшина колобків і кивнув обтягнутою чорною гумовою головою.
 Через кілька днів звістка про розстріл громади телесиків облетіла весь світ і стала жахливою новиною номер один.
 Начальник НКВЗ генерал-полковник Котигорошко трохи пожвавився, він викликав свого першого заступника, на якого переклав усі справи служби, генерал-хорунжого Фарболиса, і зажадав інформації про чорних колобків:
 — Слухаю вас, генерале, доповідайте, хто ці колобки, за чиїм наказом сформовані, на кого працюють, яку мету своєї діяльности мають?
 — Ми не маємо жодної інформації про цих колобків, крім того, що знають всі, пане генерал-полковнику, — бадьоро відрапортував генерал Фарболис, сподіваючись, що, як уже заведено, його начальник махне рукою і поплентається обідати. Але цього разу генерал Фарболис помилився. Його начальник Котигорошко, незвично блиснув очима і твердим голосом сказав:
 — Що ж, генерале, на території України група неідентифікованих осіб, озброєна до того ж секретною зброєю, розстрілює мирних громадян України, а найпоінформованіша спецслужба України нічого не знає? Навіщо тоді ми хліб їмо?
 Генерал Фарболис сполотнів, на його лисій, як гарбуз, голові з'явились рясні краплі поту, які він навіть не наважувався витерти.
 — Так побито ж не людей, а цих телесиків, — нарешті видушив з себе Фарболис, криво посміхаючись.
 — Що? — заверещав Котигрошко. Таким свого начальника Фарболис ще не бачив. — А телесики, що, не громадяни України? Податки не платять? Словом, так, — Котигорошко несподівано заспокоївся, — кажете, що жодної інформації?
 — Жодної, пане генерал-полковнику, — прошепотів Фарболис.
 — Тоді хто?
 — Що хто, пане…
 — Хто стоїть за цими колобками, — обірвав Фарболиса Котигорошко, — ТАДЕПО, поліція, ВНУ, хто?
 — Можливо, армія, — процідив Фарболис.
 — Чому армія? — спитав Котигорошко.
 — А може, і ТАДЕПО, — завагався Фарболис.
 — Та йдіть ви до дідька, генерале, — скривився Котигорошко, — краще давайте швиденько складемо план дій, аби отримати всю інформацію про цих колобків. Бо якщо ми не візьмемо їх під свій інформаційний контроль, то в Україні перестануть поважати НКВЗ, а це для нас самі знаєте чим може обернутися.
 Цілий день Котигорошко зі своїми заступниками складали план дій, як їм виявити цих колобків, вкорінити в їх середовище свою агентуру, аби знати про них усе. Після закінчення наради Котигорошко затримав генерала Фарболиса і, трохи ніяково посміхаючись, сказав:
 — У мене до вас особливе прохання, генерале, я би хотів, аби ви дізнались і доповіли мені суто конфідентно, де зараз перебуває одна активістка телесіянства — журналістка Ярина Савойська.
 — Та сама Савойська, яка у нелегальних газетах так негарно критикує нашого шановного президента?
 — Та сама, генерале, — опустив очі Котигорошко.
 — Гаразд, пане генерал-полковнику! — гидко посміхнувся Фарболис і вийшов.
 Котигорошко заметушився. Він почав телефонувати до своїх колеґ-силовиків. Спочатку зв'язався з міністром внутрішніх справ генералом Концентратюком. Після банальних запитань про справи, родину і те се, Котигорошко ніби знічев'я спитав колегу:
 — Слухай, старий, я тут трохи хворів, відійшов від справ, а за той час з'явилися ці колобки. Поділись інформацією про них, я тобі навзаєм у пригоді стану.
 — Бігме, колего, я нічого не знаю, — відповів генерал Концентратюк, — чесно кажучи, я думав, що це робота твоїх енквізиторів, тому якось предметно навіть і не цікавився цим.
 Так, так, Котигорошко задумався. Потім зателефонував до начальника ТАДЕПО генерала Копитовича. Тепер він обрав іншу тактику.
 — Здоров, Бухо, — фамільярно звернувся Котигорошко до генерала Копитовича, — як ся маєш?
 — Здоров, Вишнеславе, — відповів уже підпилий начальник ТАДЕПО, — зайдеш на сто грам?
 — Іншим разом, Бухо, — бадьорим тоном сказав Котигорошко, — я у справі. Треба скоординувати дії у справі колобків.
 — Яких колобків? — здивувався Буха.
 — Чорних колобків, генерале, цих самих ескадронів смерти.
 — А я що до того маю? — обурився генерал Копитович. — Ні, тут я тобі не помічник. У тебе своя робота, у мене своя. Ми — чесна політична поліція, і не плутай нас до своїх хитромудрих справ. Я розумію, Вишнеславе, що це справа державна, потрібна як Церкві, так і панови президенту, але ми ж домовились: у ТАДЕПО одна сфера діяльности, у НКВЗ — інша.
 Ти дивись, подумав Котигорошко, і цей тут ні до чого, на мою службу думає, а вголос промовив:
 — Ти мене не зрозумів, колего, — силувано засміявся Котигорошко, — я маю на увазі координацію у сенсі інформаційної підтримки, адже журналісти, не стільки наші, скільки закордонні, розпитуватимуть…
 — За кого ти мене маєш, — ображено перебив Котигорошка Буха Копитович, — що, я не розумію?!
 Що ж, залишається армія, вирішив Котигорошко, і зателефонував своєму тестеви, міністру мілітарних справ, генералу Жовтовод-Водянику. Після довгих розпитувань про здоров'я Небослави і дітей, коли Котигорошко вже зібрався перебити тестя і перевести розмову на ту тему, яка його цікавила, генерал Жовтовод-Водяник сам зачепив її:
 — Я розумію, Вишнеславе, що ти тепер дуже і дуже зайнятий, тому не гніваюсь, що ви з дочкою так довго не заходили до мене в гості, тоді чекайте в неділю на мене. Онуки, мабуть, скучили за дідусем.
 — Що ви, тату, маєте не увазі, коли говорите про зайнятість? — нервово спитав тестя Котигорошко.
 — Як що?! — здивувався Жовтовод-Водяник. — Ці чорні колобки, це ж непроста справа.
 — Справді непроста, — погодився Котигорошко. Він випив свого улюбленого міцного чаю і почав думати уже серйозно і зосереджено. Отож, що ми маємо? Є сотня добре озброєних і вишколених головорізів, які жорстоко почали винищувати адептів телесіянства. Наскільки з'ясовано, ні поліція, ні ВНУ, ні ТАДЕПО до появи цієї групи не причетні; всі вони вважають, що це справа його спецслужби, НКВЗ. Але ж він, керівник НКВЗ, нічого не знає! Тоді що? Але спочатку, чому він, сонний і байдужий до всього останні роки колишній герой Котигорошко, так стривожився? Ярина Савойська! — мусив собі зізнатись Котигорошко. Ярина, його Ярина, яку він, судячи з усього, так і не зумів розлюбити, одна з активістів телесіянського руху, а тепер якісь неідентифіковані зарізяки відстрілюють телесиків, тож і Ярину можуть… Не допусти цього, Боже! Але поки тут, на землі, є він, генерал-герой Котигорошко, то він мусить не допустити цього…
 Тепер, кому вигідно, аби проти телесіянства чинився жорстокий терор? Офіційній Законослужницькій церкві чи церквам не надто вигідно, бо навіть, якби всіх до одного телесиків було винищено, все одно це не додасть прибічників їм, які загрузли у розколах та міжусобних чварах. Тоді, ще раз, що? Невже політика? Адже на хвилі телесіянства нестримно піднімається сепаратизм. Особливо, староевропейський. Невже Вернидуб такий дуб, що саме цим методом вирішив зміцнити свою владу? А чому б і ні? Адже він ні перед чим не зупиняється — ні перед вбивством законного президента України Трипільського, ні перед усуненням своїх «побратимів»-олігархів, ні перед повною узурпацією влади. Ще трохи і цей підлий Вернидуб стане повновладним диктатором України. Гаразд, приймемо версію, що чорні колобки — це його ідея, але ж хтось мусив її реалізувати! Хто? Якщо це не ТАДЕПО, не ВНУ, не поліція, тоді хто залишається? Залишається його рідна спецслужба — НКВЗ. Виходить — за його спиною. Виходить, що спочатку вони разом з однією телесіянською громадою вб'ють Ярину, а потім його, генерала-героя Котигорошка, відправлять на пенсію. Або навпаки. Додрімався! Спокою хотів! Доживати спокійно зібрався! А вони мало того, що списали тебе на людинобрухт, ще й замислили вбити єдину жінку, яку він кохав, кохає і схоже на те, що буде кохати…
 Е ні, братчики, не вийде, Котигорошко ще покаже вам, як воно в гостях на чортовому весіллі, він ще примайструє вам заячі вуха, усім-усім, а найперше тому дубови, що забаг бути диктатором України. А хто ти такий, аби бути диктатором, подумав Котигорошко, і ця думка йому дуже сподобалася. Справді, чому цей? Чому не… Аж злякався. Це передчасно, поки що треба негайно діяти. Слід виявити, хто ці криваві колобки, хто за ними стоїть, і — найперше — врятувати Ярину.
 Наступного дня Котигорошко викликав до себе свого першого заступника генерала Фарболиса, який радісно повідомив начальникови, що вони вислідили журналістку Ярину Савойську, вона тепер у телесіянській громаді аж у Дубліні. (Котигорошко подумки возніс хвалу Господу). А ось щодо чорних колобків, то, на жаль, жодних відомостей поки що роздобути не вдалося. Але вони роздобудуть. Робота ведеться…
 — Тим більше, генерале, тепер, — підхопив тему Котигорошко, — коли ви залишаєтесь на чолі служби, бо я з сьогоднішнього дня відбуваю у термінову коротку відпустку за сімейними обставинами. З дому дали знати, що батько занедужав… (Пробачте, дужий, як віл, старий тату). Тож маєте тиждень, аби виявити усі свої керівні оперативні здібності. Бажаю успіху. Я буду з вами тримати зв'язок по телефону, але в діяльність вашу втручатися не буду. Ви маєте на тиждень повний карт-бланш.
 У генерала Фарболиса текли лисиною струмки поту, цього разу від щастя.
 Наступного дня, коли Котигорошко був уже в Чернівцях, з'явилась звістка про ще одну акцію чорних колобків по винищенню телесиків. Під Парижем. Але тепер для колобків не минуло все так гладко, як першого разу. Налякані вижницькою трагедією, телесики вже не були такими безпечними, вони налагодили тісний зв'язок з місцевою поліцією і на ніч виставляли вартових. Тож коли чорні колобки за своєю тактикою почали оточувати табір телесиків, вартові зчинили алярм і викликали поліцейських спецняків. Колобки здійняли безладну стрілянину, але жертв було мало, бо телесики поховались у спеціяльні підземні сховища, до того ж швидко приїхала паризька поліція. Колобки з ними у бій не вступали, а, позастрибувавши у швидкісні потужні джипи, відбули у невідомому напрямку. Поліція їх не переслідувала, бо, по-перше, на це не було команди, а по-друге, все одно би не наздогнала.
 Котигорошко сидів у штабі полку бойової магії в Чернівцях і розмовляв з полковником А.Г.Ріппою, який прийняв командування полком після того, як заслужений довголітній командир полковник Побиван перейшов на наукову роботу.
 — Насамперед, колего, — схвильовано говорив Котигорошко полковникови, — я прошу дати мені можливість скористатися твоїм урядовим спецзв'язком, а потім поговорити про те, що мене сюди привело.
 — Гаразд, колего, нема питань, — сказав полковник А.Г.Ріппа і, виявивши делікатність, вийшов.
 Котигорошко зв'язався з головним управлінням поліції міста Дубліна, витребував начальника, генерала О'Мана і керівним тоном відкарбував:
 — Вітаю вас, генерале, з вами розмовляє начальник НКВЗ України генерал-полковник Котигорошко.
 — Це честь для мене, пане… — встиг сказати генерал О'Ман, поки Котигорошко не перебив його:
 — Не до люб'язностей зараз, генерале, слухайте важливе повідомлення, за нашими цілком достовірними даними, найближчим часом так звані чорні колобки здійснять напад на ваших дублінських телесиків, де вони там у вас базуються?
 — Та мають будинок у Дубліні і табір за містом.
 — Ми рекомендуємо вам взяти під посилену охорону ці два об'єкти.
 — Гаразд, пане генерал-полковнику, але у мене виникло запитання.
 — Прошу.
 — Ми, як служба щиро дружна українському уряду, міркували собі, що негласно маємо сприяти бригаді цих чорних колобків.
 — Ситуація змінилася, генерале, вони вийшли з-під контролю, тепер можете їх в'язати, як останніх бандитів, а ще краще відразу відстрілювати, як скажених шакалів.
 — Та ми не проти.
 — Отож дійте.
 Тепер, коли Котигорошко подбав про безпеку однієї телесіянки-журналістки, яка, за даними енквізиторської агентури, перебувала в Дубліні, він почав думати, що робити далі. Що, що? Треба, по-перше, дізнатися, хто організував цю банду чорних колобків, по-друге, зробити так, як він радив гельському поліцейському генералови, — винищити погань.
 Котигорошко запросив чемного господаря штабного приміщення, полковника А.Г.Ріппу і коротко виклав йому суть справи, обминувши історію з дзвінком у Дублін.
 — То кажеш, колего, ці колобки пустились берега? — стурбовано питав Котигорошка полковник А.Г.Ріппа.
 — Мало того, колего, — відповідав Котигорошко, — чесно зізнаюся, навіть я, керівник найпоінформованішої таємної спецслужби, не знаю, хто за ними стоїть.
 — Та ти що?
 — На жаль, так воно є.
 — А які маєш версії, генерале?
 — Версія одна: цю бригаду сформовано поза спинами начальника ТАДЕПО, міністра поліції, командування армії і поза моєю, начальника НКВЗ.
 — А хто?
 — Хто, хто? В Україні є одна-єдина людина, яка може собі дозволити організувати таємне збройне формування і дати їм дозвіл на вбивство.
 — Невже?..
 — Так, це він, полковнику, Рятівник України, Батько Нації. Гарант Конституції і Друг Народів, наш дорогоцінний президент, а насправді підлий узурпатор і нікчемний кар'єрист Вернидуб.
 — Ти це вимовив, Котигорошку, — пробелькотів блідий полковник А.Г.Ріппа.
 — А що? — рішуче спитав Котигорошко.
 — Мені здається, що я теж так думаю, — прошепотів А.Г.Ріппа.
 — Не ти один, — сказав Котигорошко.
 — Тоді… — потягнув А.Г.Ріппа.
 — Потім про це, — нервово промовив Котигорошко, — спочатку треба з цими колобками розібратись.
 — Що я маю робити? — з готовністю спитав полковник.
 — Я думаю, що просто треба зробити засідку і перестріляти їх усіх, допитавши попередньо старшого.
 — Це ж треба знати, по-перше, місцезнаходження їх чергової жертви, а по-друге, мати курінь чи, як мінімум, сотню бійців. А з моїх підлеглих сам знаєш, які вояки.
 — За бійців я потурбуюсь, а ось як дізнатися, де вони планують здійснити свою чергову акцію, це — важче. Я сподіваюсь на магію, полковнику.
 — Магію?! — засмівся полковник А.Г.Ріппа. — Ти серйозно, колего?
 — Я покладаюсь на тебе, Ріппо, — похмуро промовив Котигорошко.
 — Добре, — перестав сміятись А.Г.Ріппа, — я спробую, є один спосіб, щоправда, не магічний, а суто матеріяльний.
 — Мені все одно, — сказав Котигорошко, — мені треба знати час і місце проведення чергової акції колобків, аби я міг попередньо підготуватися до їх зустрічі.
 — Ми спробуємо, — полковник А.Г.Ріппа викликав свого ад'ютанта і дав наказ, аби до нього негайно прибув хорунжий Кроволюбів.
 — Цей Кроволюбів, — пояснив Котигорошкови А.Г.Ріппа, — дуже добре вміє прочитувати енергетичні вузли, тобто місця, де мають ставатись великі викиди людського болю чи радощів.
 — Наперед? — спитав Котигорошко.
 — Звичайно, — відповів А.Г.Ріппа, — адже те, що має статись у матеріяльному світі, вже зафіксовано на астральному плані, де, як відомо, часу у нашому земному розумінні не існує.
 Прибув хорунжий Кроволюбів. Це був стрункий кавказець без певного віку.
 — Сідайте, хорунжий, — звелів полковник, — і зосередьтеся на мапі, нас цікавить насамперед Україна, потім сусідні країни, де мають статись великі кровопролиття.
 — Я не можу відрізнити велике кровопролиття від великої пиятики з гульбищами, — сказав хорунжий.
 — Добре, тоді вкажіть нам на такі найпомітніші місця, — звелів полковник.
 Через півгодини зосередження хорунжий наніс на мапу шість крапок:
 — Ось тут протягом тижня-двох щось має статися.
 — Гаразд, ви вільні, хорунжий, — відпустив свого підлеглого полковник А.Г.Ріппа.
 — Дякую за службу, — додав Котигорошко.
 Залишившись удвох, Котигорошко і А.Г.Ріппа взялись за вивчення мапи. Вони закреслили дві крапки на морі — одну на Чорному, другу — на Середньоукраїнському, де, очевидно, мали статись катастрофи з пасажирськими кораблями. Ще одну закреслили на залізниці між Мюнхеном і Міланом — там має зійти з рейок потяг з людьми.
 — Чи не можна щось вдіяти? — спитав Котигорошко А.Г.Ріппу.
 — На жаль, ні, — відповів полковник, — якщо б ми навіть якось врятували цей нещасний потяг, все одно на цьому місці щось станеться — чи літак з пасажирами впаде, чи, навпаки, якесь святкування там відбудеться.
 — На залізниці? — іронічно посміхнувся Котигорошко.
 — Тому я й кажу, — серйозно промовив А.Г.Ріппа, — що ми не можемо врятувати цей потяг.
 Залишилося три крапки: у Кракові, під Одесою та у Володикавказі. Котигорошко із задоволенням відзначив, що на Дублін хорунжий Кроволюбів не вказав.
 — Тепер треба з'ясувати, в якому з цих трьох місць є скупчення телесиків.
 — Так, колего, — погодився з Котигорошком полковник А.Г.Ріппа, — тут, я гадаю, саме час задіяти твоїх енквізиторів, ви ж, я сподіваюсь, кожну, навіть найменшу телесіянську громаду на обліку тримаєте.
 Котигорошко знітився. Мало не почервонів. Через свої депресії і самоізоляцію він достеменно навіть не знав, поінформована про те, на що вказує А.Г.Ріппа, його спецслужба, чи нічого вже не контролює.
 — Я би не хотів користуватись послугами своїх підлеглих, — несподівано для А.Г.Ріппи сказав Котигорошко.
 — Невже ти думаєш, колего?.. — здивувався А.Г.Ріппа.
 — Так, є у мене такі підозри, — твердо промовив Котигорошко, — а може, магічними методами, колего?
 — Можна, — посміхнувся А.Г.Ріппа, — але шпигунськими буде надійніше.
 — Тоді ТАДЕПО, — сказав Котигорошко і потягнувся до телефона.
 Після півгодинної розмови з нетверезим Бухою Копитовичем Котигорошко дізнався, що телесики є і в Кракові, і у Володикавказі, але невеликими групами, а ось під Одесою вони розкинули великий літній табір.
 — Отже, там!.. — оголосив А.Г.Ріппа.
 — Слухай, колего, — тривожно спитав Котигорошко, — це ж якщо там, під Одесою, ми не відстріляємо колобків, то вони вимордують телесиків.
 — Або колобки перестріляють наших бійців, — висунув ще одну версію А.Г.Ріппа, — але кровопролиття там буде у будь-якому разі.
 Котигорошко зателефонував до свого тестя, міністра мілітарних справ, і після довгої розмови про життя попросив допомоги:
 подати у його, Котигорошкове, розпорядження один з куренів корпусу військ спеціяльного призначення Генерального штабу ВНУ, причому не будь-який, а саме 7-й курінь, яким командував полковник Глек, друг Котигорошка і однокурсник по Чернівецькому військовому інституту.
 — Навіщо тобі, Вишнеславе? — простодушно спитав Котигорошка його любий тесть.
 — Не можу я вам наразі все розповісти, тату, — драматичним голосом відповів Котигорошко, — скажу одне: йдеться про мою кар'єру.
 Слово «кар'єра» для старого генерала Жовтовод-Водяника було святим, тому він погодився:
 — Я дам розпорядження. Коли це краще зробити?
 — Вже негайно, якомога швидше! Через годину Котигорошко зателефонував командирови 7-го куреня військ спеціяльного призначення полковнику Глеку.
 — Вітаю, Вишнеславе, — радісно вигукнув Глек, — що сталося? Я відбуваю у твоє розпорядження, що…
 — Слухай, Святомире, — стурбовано перебив друга Котигорошко, — я все тобі потім розповім, а тепер слухай диспозицію: приводиш курінь у повну бойову готовність, оснащення — для виконання операції найвищого ступеня важкости — бронежилети, подвійний запас боєприпасів, кодований зв'язок, завтра не пізніше дев'ятнадцятої години маєш бути під Одесою транспортними літаками. Встигнеш?
 — Звичайно, Вишнеславе…
 — Ще одне, Святомире, таємність має бути абсолютною… А тепер слухай деталі…
 Цей телесіянський літній табір нічим не відрізнявся від інших, які все частіше з'являлись в Україні, Германії та особливо Старій Европі. Єпископ Мудромед, знаючи про небезпеку, що йшла від якихось скажених чорних колобків, звелів викопати біля кожного намету замаскований бліндаж і на ніч виставляв вартових. Сподівався, що ці заходи їх врятують. Загроза бути розшматованим розривною кулею з колобківського автомата внесла особливо непідробну і щиру вдячність у хвалу Єдиному, яку телесики возносили у колективній вранішній молитві під час щоденного підняття на щоглі телесіянського прапора: жовтого навскісного хреста з «галочкою» у верхньому трикутнику на синьому тлі.
 Одного вечора до табору єпископа Мудромеда під'їхав військовий джип. Не встигли вартові дати сигнал тривоги, як з авта вийшли двоє середнього віку, але підтягнуті і молодяві військовики у камуфляжних строях і, показуючи руками, що вони без зброї, забажали поговорити з єпископом.
 Через три ночі на табір єпископа Мудромеда напала бригада чорних колобків. За своєю тактикою вони взяли табір у квадрат і почали підступати до наметів. Несподівано замість беззбройних переляканих телесиків з наметів вибігли якісь військові у важких бронежилетах і сферичних шоломах, озброєні такими ж, як і в колобків, автоматами «К-7000», ручними кулеметами і Гранатометами. Колобки розгубились. Вони намагалися вступити в бій, але під шквалом щільного вогню, що скошував їхні шеренги, як коса будяки, геть розгубились — вони ж прийшли вбивати беззбройних людей, а не воювати, тому були без бронежилетів, без касок, а чорні гумові маски, що робили їх голови справді схожими на чорні колобки, були поганим захистом.
 Колобки почали втікати до своїх джипів, що стояли трохи пооддаль. Але раптом з іншого боку ще з'явились озброєні люди і порозстрілювали всі колобківські автомобілі з гранатометів. Втікати колобкам не було вже куди, а за кілька хвилин — і нікому. За наказом Котигорошка, Глекові спецняки мали пильнувати, аби не вбити старшого колобка, який вирізнявся тим, що замість автомата мав у руках портативну радіостанцію і координував дії. А ось і він, лежить між двома закривавленими колобками, прикидається вбитим. Нумо, вставай!
 Два спецняки підвели старшого колобка, який все ще вдавав мертвого, і приволочили його до Котигорошка, який разом з полковником Глеком пояснювали прибулим з Одеси офіцерам поліції, що робити з трупами цих неідентифікованих убивць.
 — Покидайте їх у крематорій, генерале, у вас же є піч, де печуть людей, — жартував полковник Глек з начальником одеської поліції генералом Портофранком.
 — Ось і старший, — сказали два спецняки, гепнувши мляве тіло колобка з рацією, який все ще симулював смерть.
 — Прикидається, — сказав Глек і вистрілив з пістолета колобкови у коліно.
 Той дико заверещав, словом, ожив. Котигорошко вручив Глекови відеокамеру і сказав:
 — Знимкуй, Святомире, зараз буде цікаве кіно, ми і майбутні вдячні глядачі дізнаємося, хто цей звитяжний колобок. Здеріть з нього маску, бійці!..
 Спецняки ввімкнули потужний електричний ліхтар і стягнули з голови колобка чорну гуму. Котигорошко побачив свого першого заступника генерал-хорунжого Фарболиса. Лисиною того, як завжди, текли струмки поту.
 — Не скажу, що це для мене великий сюрприз, — сказав Котигорошко і кинув Глекови: — Святомире, вимкни камеру.
 Глек вимкнув відеокамеру, Котигорошко витягнув пістолета і вистрелив Фарболисови у друге коліно. Той з вереском почав корчитись на землі. Коли Фарболис трохи замовк, Котигорошко звернувся до нього, націлюючи пістолета на його пах:
 — Вибирай: ти можеш мені все розповісти або можеш мовчати, даю тобі слово, що кожен твій вибір буде відповідним чином винагороджено.
 — Це як? — спитав Фарболис. — Смерть легка і смерть у тяжких муках?
 — Так, — відповів Котигорошко.
 — Я жити хочу, — заскиглив Фарболис.
 — Не знаю, не знаю, — сухо процідив Котигорошко.
 — Пане генерал-полковнику… Вишнеславе… — залементував Фарболис.
 — Я щось не зрозумів, — розлютився Котигорошко, — ти будеш робити вибір чи мені його за тебе зробити?
 — Буду, буду, — швидко забубонів Фарболис, — я все розповім, але ж біль несила терпіти.
 Котигорошко дав вказівку, і один з бійців перев'язав Фарболисови коліна, зробив ін'єкцію знеболювального і посадив його на розкладний стілець. Котигорошко сів навпроти, Глек увімкнув відеокамеру, інтерв'ю розпочалось.
 — Два місяці тому мене викликав президент України, шановний наш Вернидуб, — почав від самого початку Фарболис, — і завів дивну для мене розмову. Так і так, каже наш рідний президент, ви самі, каже, бачите, генерале, що з вашого начальника, а мого підлеглого, генерала Котигорошка, вже нічого нема. Він став хронічним алкоголіком, втратив кваліфікацію, деградував як фахівець і подався у внутрішню еміграцію. Лише те, що Котигорошко має давні заслуги, герой там України, всенародний улюбленець і таке інше, стримує мене від того, аби відправити його у почесне заслання — послом кудись на Фіджі або взагалі усунути…
 — Так і сказав? — перебив Фарболиса Котигорошко.
 — А який сенс мені брехати? — перепитав Фарболис. — Саме зараз?
 — Справді, — погодився Котигорошко, — продовжуй.
 — Або взагалі усунути, сказав президент Вернидуб, тому я мушу щось робити. Мене зовсім не влаштовує те, що така потужна, добре фінансована, оснащена найновішим обладнанням, спецслужба, як НКВЗ, перебуває у повній бездіяльности замість того, аби ефективно служити Україні і мені. І все через те, що у її керівника як не похмілля, то депресія, як не кохання, то апатія. З іншого боку, саме цей ледачий тюлень Котигорошко не дає розпустити, переформувати НКВЗ чи влити її у ТАДЕПО. Йти на відкритий конфлікт з Котигорошком я ще не готовий, а миритися з бездіяльністю НКВЗ не дозволяє моя хазяйновитість. Через те я й став тим, ким є, що ніколи не вмів гайнувати добро, а лише примножувати, — казав президент Вернидуб. — Тому я довіряю вам, генерале Фарболисе, командування НКВЗ, але конфіденційно, так, аби Котигорошко нічого не знав. Номінально начальником НКВЗ залишається він, а ви маєте подбати про те, аби він кожного дня з самого ранку напивався і аби до справ спецслужби не дуже пхався.
 А тепер слухайте, яким буде ваше перше, поза Котигорошком, завдання. Мене дуже непокоять ці телесики. Мало того, що обидва патріярхи нашої церкви — і Київський, і Царгородський — постійно благають мене, аби я заборонив телесіянство в Україні і Старій Европі, так ще й доповідають, що ці телесики активно займаються політикою. Більшість своїх проповідей їхні єпископи закінчують проханням до Єдиного дати Україні — свободу, а пригнобленим народам — волю. Що це таке, я вас питаю, генерале Фарболисе, як не заклики до повалення конституційного ладу в Україні та посилення сепаратизму у залежних від нас країнах? Я пробував відмовити президента, мовляв, їхні заклики мають сакральний сенс, тобто означають свободу від тлінного матеріяльного і волю до осягнення істини, а щодо пригноблених народів, то мається на увазі гніт гріхів, фальші і лицемірства. Та президент наполягав на своєму: ці телесики — загроза Українській Державі, тому мають бути винищеними. Я злякався. І чим більше говорив наш богообраний президент, тим більше я цепенів від жаху.
 — Уявляю, скільки з тебе поту вилилось, — не втерпів Котигорошко, але відразу ж, розсерджений на себе за недоречний жарт, прошипів, — не звертай уваги, Фарболисе, продовжуй.
 — Саме через цей піт і з'явився цей образ чорних колобків, — продовжував Фарболис. — Протягом нашої розмови президент мимоволі раз у раз глипав на мою мокру лисину, це як ми не можемо не дивитися на ваду, яку має той чи інший наш співрозмовник. Тому коли ми вже дійшли до того, як би назвати ці ескадрони смерти, що я мав організувати для винищення телесиків, то якось само собою виникло слово «колобки». Так воно і залишилось.
 — А де ти понабирав головорізів? — спитав Котигорошко.
 — Здебільшого з ТАДЕПО, декого з ВНУ, кілька десятків з поліції.
 — А з НКВЗ? — зацікавився Котигорошко.
 — Нікого не взяв, — зізнався Фарболис.
 — Що, у нас бракує професійних убивць? — образився Котигорошко.
 — Та де там, — криво посміхнувся Фарболис, — але енквізитори занадто віддані своєму Котигорошкови.
 — Крім одного! — вигукнув Котигорошко і вистрелив Фарболисови в серце.
 Глек вимкнув відеокамеру і покликав начальника одеської поліції генерала Портофранка.
 — Маєте ще одного клієнта для печі, не забудьте!
 — О, нарешті маємо калач, — кинув начальник поліції, оглядаючи лисину вбитого Фарболиса, — а то все якісь книші.
 Генерал Портофранко був справжнім одеситом. Котигорошко мобільним телефоном зв'язався з начальником поліції міста Дубліна генералом О'Маном і спитав, як справи.
 — Ми взяли під охорону цих телесиків, але поки що ніхто на них не нападав.
 — Можете зняти охорону, вже нема кому нападати. Генерал О'Ман усе зрозумів і привітав колегу з вдалою операцією.
 З бліндажів почали вилазити перелякані телесики. Тіла вбитих уже було прибрано, лише калюжі крови і шматки мозку свідчили про те, що тут відбувалося. Єпископ Мудромед дав вказівку згорнути табір, а сам підійшов до Котигорошка:
 — Я не знаю, кому маю дякувати, ваше обличчя мені видається знайомим, нагадує одного чоловіка, хоча я не назвав би його людиною. Та я не вірю, що у вас, шляхетного лицаря, і того, який є втіленням абсолютного зла, може бути щось спільне.
 — Мушу вас розчарувати, — сухо сказав Котигорошко, — я саме той, який, за вашою версією, є втіленням абсолютного зла — генерал Котигорошко, начальник НКВЗ!
 — Ви?! — єпископ правою рукою стиснув свій срібний нагрудний знак з емблемою телесіянства. — Ви, який стратив нашого пророка Телесія?! Чому тоді?..
 — Краще нічого не запитуйте, єпископе.
 — Я мав би вас проклясти до сьомого коліна за вбивство святого чоловіка Телесія, але ж ви врятували нас усіх від смерти, тому я навіть не знаю…
 — І я не знаю, — буркнув Котигорошко. Єпископ, схиливши голову, пішов собі.
 — Що тепер? — спитав Котигорошка Глек. — Відводити курінь на базу?
 — Почекай, Святомире, — рішуче промовив Котигорошко, — треба поговорити.
 Полковник Глек дав команду своїм бійцям відпочити, і вони з Котигорошком сіли у командирський джип, що разом з іншою технікою 7-го куреня прибув з Одеси. Котигорошко витягнув з кишені пласку срібну баклажку з коньяком, ковтнув, дав Глекови і, вагаючись, почав:
 — Я не зовсім знаю, що робити, але з'являються у мене думки, що наш президент Вернидуб… Як би це сказати… Хоча слухай, Святомире, давай так, я зартикулював це прізвище «Вернидуб», якщо ти не готовий далі вести розмову на цю тему, то я теж припиняю, ми гарненько випиваємо, прощаємося і розходимося кожен своїм шляхом.
 — Ні, Вишнеславе, мені цікава ця тема, тому продовжуй.
 Вони говорили до ранку. Випили, крім срібної баклажки, ще дві пляшки коньяку, кілька літрів чаю, викурили три пачки цигарок і наступного дня 7-й курінь корпусу військ спеціяльного призначення ВНУ вирушив не на свою київську базу, а чомусь у Чернівці. Там відбулася ще одна подібна нічна розмова за участю вже полковника А.Г.Ріппи, командира Чернівецької моторизованої дивізії генерала-хорунжого Шаблезуба, ректора військового інституту старенького генерала-хорунжого Пенька і, звичайно, — полковника Глека і самого Котигорошка.
 Говорили довго.
 Ректор Пенько, не надто вникаючи у суть розмови, розчулено дивився на своїх колишніх вихованців, які досягли таких великих погонів (особливо Котигорошко) і тепер вирішують важливі державні справи. Проте він запевнив товариство, що всі курсанти з Чернівецького військового інституту боготворять генерала Котигорошка і підуть за ним на будь-які амбразури, особливо, коли на це благословить їх улюблений ректор.
 Полковник АТ.Ріппа вже давно чекав на подібну пригоду і тепер весело поблискував очима, розуміючи, що нудьзі прийшов кінець.
 Генерал Шаблезуб прямо запитав Котигорошка, що він буде з цього мати. Котигорошко пообіцяв Шаблезубови ще один тризуб на погони і командування округом в разі успіху та кулю в потилицю в разі невдачі. Генерал Шаблезуб погодився.
 Наступні три дні минули в Україні спокійно.




 XIX Котигорошко і Україна


 У понеділок зранку Котигорошко увійшов у Верховну Раду України. Він був надзвичайно пишно вбраний: у чорному святковому генеральському строї з аксельбантами, портупеями, малиновою стрічкою через плече і червоною надрукавною пов'язкою з чорним тризубом у білому колі; високі блискучі чоботи були прикрашені золотими шпорами, а біля лівої ноги теліпалась золота, обсипана діамантами, шабля — нагорода уряду Ірану; звичайно, всі свої нагороди Котигорошко не мав змоги одягнути, бо тоді би він просто не зміг рухатись, тому на парадний мундир було пришпилено буденні орденські планки, що розмістились від лівого погона до пояса.
 Разом з генерал-полковником Котигорошком у парламент увійшла сотня озброєних важкими автоматами осіб, у масках і камуфляжах з емблемами армійських спецняків. Котигорошко зійшов на трибуну, зняв свого чорного вигнутого «качкою» кашкета зі срібним тризубом і розповів панам нардепам історію смерти президента Трипільського, почуту ним від умираючого Яблуненка, а потім сказав:
 — А зараз будемо дивитись кіно, панове депутати! Документальне, зазначте. Прошу!
 Він махнув рукою, обтягнутою чорною лайковою рукавичкою, і на екрані, що був встановлений для того, аби міністри, звітуючи перед парламентом, могли демонструвати різні графіки, таблиці і діаграми, з'явилась сцена допиту генерала Фарболиса, крім останнього епізоду, де допитуваний гине від Котигорошкової кулі. Народні обранці почули страшні речі: виявляється президент Вернидуб таємно від них сформував підпорядкований особисто йому такі собі ескадрони смерти, що в соціумі отримали назву «чорні колобки». Це ж і нас, народних депутатів, вони могли вимордувати так само, як телесиків, — перше, що прийшло на думку нардепам, і вони помітно заворушились. Першим їхнім бажанням було негайно вийти в кулуари і там уже в деталях обговорити почуте і побачене, але до їх прикрощів виявилося, що прибулі з Котигорошком спецняки мають наказ нікого з сесійної зали не випускати, впускати тих, хто припізнився, можна, а ось виходити — зась. Мало того, уклінно просимо шановних народних обранців здати свої мобільні телефони. Спецняки швидко пройшлися між рядами і повідбирали у нардепів їхні мобілки — на якийсь час, панове, потім отримаєте назад. Коли потім? Коли, коли, буде наказ, віддамо! А ні, то — ні!
 — Що будемо робити з таким президентом? — поцікавився Котигорошко у народних депутатів і, не чекаючи відповіді, сказав:
 — Пропоную відсторонити цього чоловіка від президентської посади і віддати під суд. За зловживання владою! Хто за?
 Депутати дружно проголосували «за». За кілька годин процедуру відсторонення громадянина Вернидуба від влади було проведено за всіма вимогами регламенту. Усі триста народних обранців дружно голосували — «одноголосно».
 — Тепер, коли громадянин Вернидуб уже ніхто, вважаю, що його необхідно взяти під варту, — промовив Котигорошко і, не чекаючи на реакцію зали, звернувся до одного спецняка:
 — Полковнику Глеку, візьміть біців і заарештуйте громадянина Вернидуба!
 — Гаразд! — полковник Глек з десятьма бійцями вибіг із зали.
 Повернулись вони підозріло швидко — протягом якихось десяти хвилин. Полковник Глек підійшов до генерала Котигорошка і щось прошепотів на вухо. Котигорошко скрушно похитав головою, а потім скорботно промовив у мікрофон:
 — Ось так воно і є в цім житті, панове народні обранці, був чоловік, займав високу посаду, управляв однією десятою частиною земної суші і — що? Нема чоловіка! Мушу вам, шановні нардепи, повідомити сумну звістку — колишнього президента України громадянина Вернидуба вбито під час спроби втекти. Шкода! Пропоную вшанувати пам'ять небіжчика хвилиною мовчання. Все-таки він був президентом України.
 Депутати встали, мовчали і думали. Найкмітливіші з них усе зрозуміли, ясно, що цей полковник за ці десять хвилин не міг доїхати до вулиці Банкової заарештувати громадянина Вернидуба і застрелити його під час спроби втечі. Без сумніву, це імітація, а нещасний Вернидуб вбитий, очевидно, ще минулої ночі. Та й чорт з ним! Але що далі?
 Вшанувавши пам'ять мертвого Вернидуба, нардепи потягнулись до виходів — треба ж нарешті обговорити по-справжньому, в кулуарах, те, що сталося, випити у буфеті не завадить та у вбиральню, зрештою… Але і тепер спецняки нікого не випускали. Нардепи занервували.
 — Панове, — весело сказав Котигорошко, який увесь цей час стояв на трибуні, — ще одне питання! Вирішимо ще одне питання і ви — вільні! Яке? Не полишимо ж ми нашу улюблену Неньку без керівництва. Тому ми мусимо вирішити питання про владу. Які будуть пропозиції?
 Пропозицій у народних депутатів було багато, але Котигорошко слухати їх не забажав, а виніс свою пропозицію:
 — Вважаю, що є необхідність створити тимчасовий кризовий орган управління, який би перебрав на себе всю повноту влади в Україні і не дав державі скотитись у вир хаосу й анархії. На мою думку, це має бути така собі Кризова управа управління Україною, скорочено — КУУУ. Хто за?
 Всі були «за».
 Які будуть пропозиції щодо голови КУУУ?
 — Генерал Котигорошко! — вигукнув полковник Глек, який не був нардепом, але, враховуючи події цього ранку, вже здобув у народних обранців незаперечний авторитет, тому всі були «за».
 — Тепер щодо особового складу КУУУ, — продовжував Котигорошко, — пропоную, аби в цей орган увійшли за посадою всі силові міністри, генеральний прокурор і прем'єр-міністр. Хто за?
 Цього разу нардепи не були одноголосно «за», навпаки, усі вони одноголосно висунули пропозицію, аби в КУУУ ввійшов за посадою хоча 6 голова Верховної Ради України, якщо вже нема можливості, аби в КУУУ ввійшла вся Президія ВРУ.
 — Вважаю, що вводити в члени КУУУ голову ВРУ — недоцільно! — відкарбував Котигорошко. — Хто за?
 Всі були проти… Але тепер уже на народних обранців Котигорошко не зважав. Він посміхнувся і сказав:
 — Проти, так проти. Ви вільні, шановні народні депутати! Нардепи гамірливо поквапились до виходів.
 — Зовсім вільні! — кинув їм навздогін Котигорошко. — Назавжди!
 — Що??? — нардепи завмерли.
 — Ви вільні! — проголосив голова КУУУ генерал-полковник Котигорошко. — Я розпускаю Верховну Раду України. Але вам, шановні, гарантую зарплату і пільги, які вам належали, до кінця каденції. А тепер ви справді вільні.
 Нардепи заремствували, але спецняки без парламентських церемоній почали виштовхувати народних обранців із зали.
 За півгодини приміщення ВРУ було цілком очищено, і бунчужний Мотузяк замкнув вхідні двері парламенту, повісивши на них великий інтендантський замок.
 Засівши у приміщенні колишньої адміністрації президента України на вулиці Банковій, Котигорошко почав зміцнювати владу. Він і не думав збирати КУУУ у повному складі, а якщо й радився з кимось, то це з полковниками А.Г.Ріппою і Глеком, які дуже швидко стали генералами, та начальником управління «М» Генштабу ВНУ генералом Доброзолом.
 Першим чином Котигорошко розпорядився, аби в усіх краях, містах і повітах України було утворено місцеві управління КУУУ, які б перебрали на себе владу на місцях. Після цього Котигорошко почав кадрові перестановки.
 Він скасував посаду прем'єр-міністра і сам очолив уряд. А позаяк Котигорошко був надто заклопотаний важливими державними справами, то поточну урядову роботу доручив вести міністрови фінансів Капшучникови.
 Він ліквідував своє дітище — НКВЗ, а структуру переформував у інформаційно-аналітичний інститут, підпорядкувавши його управлінню «М» Генштабу ВНУ.
 Він зняв поліційного міністра Концентратюка, а на його місце призначив молодого полковника поліції Дротяника.
 Він поміняв керівника ТАДЕПО, начальником призначив генерала А.Г.Ріппу, а Буху Копитовича відправив у спецлікарню — на примусове лікування від алкоголізму.
 Він призначив командиром полку бойової магії осавула Пта-Пташника, якого виписав з Єгипту, присвоївши попутно тому звання «полковник».
 Він викликав свого однокурсника сотника прикордонної служби Ткаченка з північно-західного кордону, що зупинився у кар'єрному зростанні і ледве не спився, несучи службу в санітарному поясі, що відділяв цивілізований світ від величезної, страшної, випаленої радіацією зони, і призначив його начальником особистої охорони в чині полковника.
 Він відправив на пенсію свого тестя — генерал-гетьмана Жовтовод-Водяника, а його посаду розділив надвоє. Військовим міністром Котигорошко призначив генерала Глека, а начальником Генерального штабу — генерала Доброзола. Для керівництва управлінням «М» було мобілізовано професора окультних наук полковника запасу Побивана.
 Він вигнав зі свого кабінету обох патріярхів офіційної церкви, які прийшли просити голову КУУУ, аби він довершив те, чого не встигли зробити «чорні колобки», — тобто перестріляв усіх телесиків. Котигорошко сказав патріярхам, що хоча й поки що в Україні церква не відділена від держави, проте Конституція України Гарантує громадянам свободу віросповідання (а він же ж уже Гарант Конституції, дію якої, щоправда, тимчасово довелося обмежити), а потім хай панове патріярхи спочатку подолають розкол у своїй церкві, якщо вже претендують на провідну духовну роль у країні, а потім поговоримо, а поки що йдіть собі геть. Не заважайте займатись наведенням порядку, зміцненням законности і ліквідацією наслідків злочинного узурпатора Вернидуба.
 Він нарешті знизив податки і суттєво скоротив бюрократичний апарат. (Забігаючи наперед, необхідно зазначити, що з часом, по мірі зміцнення особистої влади Котигорошка, той самий апарат не лише успішно регенерувався, а й збільшився проти початку Котигорошкового правління вдвоє).
 Аби завершити свої, як він вважав, прогресивні реформи, Котигорошко задумав укласти дружній договір, ну, там про мир і ненапад, з Атлантидою, але з того нічого не вийшло, — на заваді стала війна. Україно-атлантидська.
 Усе розпочалося з невеличкого острівця у середній частині Атлантичної протоки. Номінально цей острів, що називався Туле, був незалежною державою, а фактично — сателітом Атлантиди. Державну незалежність цій території гарантувало те, що князівство Туле було неофіційним центром світового окультизму і забобонні вожді Атлантиди просто боялись зазіхнути на хай формально-декоративний, але суверенітет Туле. При владі були втаємничені найвищих ступенів посвячення: на вершині — князь-іпіссимус, міністрами — ієрофанти, губернаторами провінцій — маги, навіть головами сільрад там були знахарі, ворожбити і чаклуни-аматори.
 Після того, як до влади в Україні прийшов Котигорошко, а разом з ним відомі в світі езотерики, такі, як панове-майстри Доброзол, Побиван, Пта-Пташник, А.Г.Ріппа, Верховний Синкліт Туле та особисто князь-іпіссимус Дія VI-й Воліяні проголосили про зміну вектора зовнішньої політики князівства Туле: переорієнтацію з Атлантиди на Україну. Котигорошко знав, що за цим має йти, тому, не чекаючи офіційного запрошення князя-іпіссимуса, послав до берегів Туле 7-й Атлантичний флот ВМС України. Те саме зробила й Атлантида. Біля острова Туле вони зустрілись і влаштували Грандіозну морську битву. Ніхто не переміг, але відчутних втрат зазнали обидві сторони. Війна розпочалась.
 Голова КУУУ генерал Котигорошко видав указ про переведення всієї економіки держави на воєнний режим і оголосив часткову мобілізацію резервістів.
 Поки що бойові дії точились на морі та в повітрі, але після кількох місяців такої війни атлантидські війська несподівано напали на дружній Україні Китай, змусивши таким чином послати в цю країну сто українських дивізій — згідно зі статтями Багдадського військового пакту. Не встиг Котигорошко як слід оговтатись від цієї біди, як атлантидці напали на не менш дружнє Україні Перу. І туди Україна змушена була послати два корпуси війська, згідно уже з умовами Тенічтотланського оборонного союзу.
 Українські вожді зрозуміли тактику противника: хитрі і підступні атлантидці, завдаючи удари по дружніх Україні державах у різних куточках світу, намагаються розтягнути найбоєздатніші українські війська, аби — що зробити? Правильно, вдарити в саму Україну, коли значна кількість її війська буде розкидана по планеті. Питання лише, яким чином буде спрямовано вістря головного удару — через Гелію, через Арабію чи, може, Скандинавію або Африку?




 XX Подвиг третій


 Атлантидці вдарили із заходу. Їхні залізні дивізії швидко пройшли Гелію і Германію і взяли Перемишль. Ситуація
 стала настільки загрозливою, що Котигорошко особисто виїхав до Львова і взяв на себе командування Західним фронтом. У камуфляжі без знаків розрізнення (під який, щоправда, за наполяганням особистої охорони він, одягав натільний бронежилет), у титановому сферичному шоломі голова КУУУ генерал Котигорошко разом із батальйоном спецняків носився фронтовими позиціями, наводячи жах не стільки на ворогів, скільки на своїх. Він розстрілював командирів полків і дивізій лише за пригнічений вигляд, він підіймав українських вояків у атаку, сам ідучи у перших шеренгах, він робив нічні рейди з розвідниками ворожими тилами — і за кілька місяців добився того, що бойові дії набрали позиційного характеру. Українські війська уже не відступали, а успішно стримували ворога, і навіть подекуди переходили у наступ. Проте до повного перелому війни на користь України було ще далеко. Адже добра частина Европи була під чоботом брутальної атлантидської вояччини, а це ж якщо не священна українська земля, то територія наших союзників.
 Котигорошко повернувся в Київ у пригніченому настрої, такому песимістичному, що сам би себе розстріляв за втрату бойового духу, якби мав на кого залишити Україну. Особливо тепер, коли ворог взяв її у кільце фронтів. Він вислухав звіти усіх своїх воєначальників і зрозумів, що якщо не вдатися до якихось екстремальних заходів, то Україна цю війну з Атлантидою не виграє. Треба щось робити. Але — що? Атакувати Атлантиду психотронною зброєю? Але ж, по-перше, противник має системи захисту від цієї зброї, а по-друге, не забариться завдати аналогічного удару у відповідь. Те ж саме і з геофізичною зброєю і навіть із забороненою — ядерною.
 Котигорошко запросив до себе генерала Доброзола і без зайвих передмов спитав у свого старшого товариша:
 — Що робити?
 Розумний і досвідчений генерал Доброзол, звичайно, втямив про що йдеться, і так само відверто відповів:
 — Є два виходи: гірший, але безпечніший, та кращий, але дуже небезпечний.
 — Починайте з гіршого, — сказав Котигорошко. Він тремтячими руками налив собі чарку горілки, запропонував гостеві, від якої той чемно відмовився.
 — Гірший вихід тому й називається гіршим, — зітхнув генерал Доброзол, — що передбачає негайні переговори з Атлантидою, принизливий мир, територіальні поступки, втрату багатьох колоній і так далі.
 — А як же бути з армією? — сомнамбулічно спитав Котигорошко.
 — Що ви маєте на увазі, пане голово? — не зрозумів генерал Доброзол.
 — Збройні сили доведеться перейменовувати, адже це буде вже не Військо Непереможне Українське.
 — Це не найстрашніше, пане Котигорошку.
 — А що найстрашніше, пане Доброзоле?
 — Якщо ми укладемо мир з Атлантидою на їхніх умовах, це по суті означатиме поразку, і ви правильно відзначили — ВНУ доведеться перейменувати у якісь там сили самооборони, це так, але перейменувати також доведеться і Героя України Вишнеслава Котигорошка.
 — Ви думаєте?
 — Це — автоматично.
 — І як мене назве вдячний нарід український?
 — Хто як, пане голово, — криво посміхнувся генерал Доброзол, — хто — боягузом, хто — зрадником, хто — невдахою, але найгірше, коли знайдуться такі, що назвуть вас узурпатором і самозванцем, бо це становить загрозу вашій владі. Я хотів сказати, нашій владі в Україні.
 — Можуть усунути? — скривився Котигорошко.
 — Можуть, — жорстко промовив генерал Доброзол, — бо ж тепер ви для народу постать сакральна, міфічна і харизматична. Ви майже небожитель. Варто вам вчинити якусь земну буденну дію, тим більше таку, як укладення ганебного миру зі споконвічним ворогом, чари розвіються і багато хто може спитати, передусім самого себе: а чому саме цей хлопчина Котигорошко, який програв війну з Атлантидою, має керувати моєю країною?..
 — Гаразд, — перебив Доброзола Котигорошко, — це я зрозумів, а який інший варіант? Кращий, як ви сказали…
 — Я сказав не лише кращий, — сухо додав Доброзол, — а ще й небезпечний.
 — Говоріть, генерале!
 Генерал Доброзол несподівано для Котигорошка налив собі чарку горілки, випив і незвичним голосом заговорив:
 — Другий вихід, Вишнеславе, полягає в тому, що ви застосовуєте проти Атлантиди таємну зброю і — перемагаєте!
 — Тож у чому проблема? — розвеселився Котигорошко, — я хоч уже готовий вжити цю зброю і відповідно — перемогти.
 — Це страшна зброя, Вишнеславе.
 — Кожна зброя страшна, генерале, не тягніть, кажіть, що ви маєте на увазі?
 — Я про ЕТЗГ, пане голово.
 — Що це таке етзеге, генерале, чому я не знаю?
 — Ви й справді не знаєте, Вишнеславе, про цю зброю, бо вона таки таємна.
 — Що?.. — Котигорошкови генералові слова дуже не сподобались.
 — Пробачте, Котигорошку, але це так, розробка цієї зброї велась у надтаємному режимі. Досить сказати, що про неї не знав ніхто із колишнього Тріумвірату, знали лише покійний президент Трипільський, я і безпосередні її творці — працівники таємної лабораторії у Карпатах. Тепер знаєте й ви, отже, не закинете мені, що я в чомусь уже не щирий перед вами.
 — Гаразд, генерале, — пом'як Котигорошко, — розповідайте, що це таке, як працює?
 — ЕТЗГ — це егрегоріяльно-тектонічна зональна гармата, — почав Доброзол.
 — А, то це різновид геофізичної зброї, — розчаровано перебив його Котигорошко.
 — В принципі, так, — погодився генерал, — але є деяка різниця у масштабах. Що таке геофізична міна, це підземний вибух спрямованої дії, що спричинює незначний землетрус максимум п'ять, ну шість балів, ЕТЗГ, Вишнеславе, це — метод створення руйнівного ефекту в масштабах континентальних, під його дію потрапляє, як мінімум, половина земної кулі.
 — А в результаті? — спитав Котигорошко.
 — Континент Атлантида з усім архіпелагом опиняється під водою, — прошепотів генерал Доброзол.
 — А як воно працює? — поцікавився Котигорошко.
 — Зусиллями людської волі за таємною окультною технологією утворюється спеціяльний егрегор, який програмується на певне завдання, він акумулює величезну кількість енергії з психічних виділень людей, що перебувають в екстремальних умовах, і потім цим енергетичним зарядом «вистрілює» по заздалегідь наміченій цілі.
 — А чому не можна запрограмувати його на знищення локальної цілі, скажімо, міста Посейдонії з околицями, а не на весь континент? — спитав Котигорошко.
 — Тут діє закон критичної маси, — пояснив генерал Добро-зол, — для реалізації ефекту потрібен мінімум енергії, а цей мінімум якраз достатній для того, аби відправити всю Атлантиду під воду… або Африку, якщо хочете?
 — Ні, Африку не треба, — не повівся на чорний гумор Котигорошко, — треба Атлантиду.
 — А острова Туле не шкода? — жорстоко спитав генерал Доброзол. — Його теж зачепить, а це наші окультні союзники. Ацтекії може відірвати шмат.
 — Мені шкода України і трохи себе, генерале, якщо чесно, — рішуче сказав Котигорошко, — тому хай шматує Ацтекію, Гренландію, хай руйнує Туле, хай щезає цілий континент, хай утворюються нові острови, для мене Україна понад усе…
 — І я в Україні, додайте, Вишнеславе, — несподівано сам для себе бовкнув генерал Доброзол.
 Котигорошко вдав, що не почув такої крамольної нечемности і спокійно спитав генерала Доброзола:
 — А який ваш вибір, генерале?
 — Я не маю права на вибір, пане голово, лише ви, що входите в категорію обраних земних ієрархів, яким дано право розпоряджатися мільйонами людських життів і долями цілих націй, маєте право обирати.
 — Це ж і відповідальність потім нести, — здогадався Котигорошко.
 — Я собі думаю, — в Доброзола, очевидно, вселився біс, — відправити на той світ півмільярда людських душ і під воду цілий континент, це ж так не минеться. Потім, звичайно. Після того, як позбудешся гріховної тілесної оболонки.
 — Та й хрін з ним! — скреготнув зубами Котигорошко. — Готуйте усе, що треба, генерале, я зроблю це!
 Наступного дня увесь світ дізнався, що Україна висунула Атлантиді ультиматум з трьох пунктів: по-перше, атлантидські війська негайно покидають усі захоплені території як України, так і її союзників; по-друге, зверхники Атлантиди посилають у Париж уповноважену делегацію для підписання мирного договору з Україною на умовах останньої; і по-третє, Атлантида визнає повну незалежність держави Туле й укладає з нею дипломатичні відносини. В разі невиконання цього ультиматуму Україна залишає за собою право завдати Атлантиді удару нетрадиційним видом зброї. На виконання ультиматуму відпущено три дні.
 Увесь світ дуже сміявся. Сміялися в нейтральних державах, сміялися в країнах-сателітах України, сміялись у самій Україні, а найбільше сміялись в Атлантиді, чиї генерали якраз за три дні збирались узяти Львів, Багдад і Царгород, посміхнувся навіть престарілий диктатор Атлантиди Птеро XXVI-й Дактиліян, який уже працював від батарейки.
 — Проект найкраще виконати на Чорній горі у Карпатах, — інструктував Котигорошка, який мав виступити у ролі егрегоріяльного деміурга, генерал Добзрозол, — і саме через два дні, бо буде повний місяць. Це не принципово, але суттєво, — генерал помітно хвилювався, що геть не було на нього схожим. — Для досягнення якнайповнішого ефекту, Вишнеславе, треба, аби в той момент, коли ви утворите егрегор, до речі, ви мусите придумати йому якесь гарне ім'я, на матеріяльному плані стався великий викид психічної енергії. Це можуть бути такі емоції, як страх, радість, екстаз, жалоба, але найефективнішим є відчуття болю. Фізичного, зазначте.
 — Гаразд, — процідив крізь зуби Котигорошко, — того дня рівно о дванадцятій годині, коли я стоятиму на Чорній горі, на всіх фронтах розпочнеться генеральний наступ українських військ на позиції атлантидців. На всіх фронтах! Сподіваюсь, болю буде достатньо.
 — Ще є можливість передумати, Вишнеславе, — тремтячим голосом промовив генерал Доброзол.
 Котигорошко промовчав.
 Рівно о дванадцятій годині на Західному, Скандинавському, Південному, Африканському та Арабському фронтах українські війська пішли у рішучий наступ. Атлантидці зустріли їх щільним смертоносним вогнем. На всіх фронтах.
 Диктатор України Вишнеслав Котигорошко стояв на Чорній горі — сам, голий, тверезий. Місяць на небі був круглий, як колобок, через те, незважаючи на північ, видно було, як удень.
 Котигорошко сконцентрувався до меж людських можливостей, потім ще і ще, і, зрештою, подолав усе людське. Його фізичне тіло гепнулося на землю, до нього підбіг генерал Доброзол і загорнув у теплу ковдру. А сам Котигорошко у астральній іпостасі розпочав творити егрегор на ім'я Первобасаврій.
 Ось він у ембріональному стані, ось росте, ось у нього з'являються ознаки форми, ось він починає самоусвідомлюватись, ось у нього виникає свідомість.
 — Первобасаврію! — окликнув його Котигорошко.
 — Слухаю тебе, пане, — чемно відповів Первобасаврій.
 — Упивайся силою і міцній! — звелів Котигорошко.
 — Уже, мій пане! — відрапортував Первобасаврій, можна було би сказати, через якийсь час, якби там, де вони перебували, час існував.
 — Іди і знищ Атлантиду! — скомандував Котигорошко.
 — Гаразд! — вигукнув Первобасаврій і, можна було би сказати, попрямував у бік вказаного об'єкта, якби там існував простір.
 Якраз тоді, коли сплив термін українського ультиматуму, Атлантиди не стало. Внаслідок нечуваної досі сили землетрусу весь континент з архіпелагами пішов під воду. На тому місці утворився океан. Постраждали і невинні. Разом з Атлантидою під воду пішли і українські союзники: острівна держава Туле, частина Ацтекії, шмат Гренландії і трохи Африки. Шкода, звичайно, але війна є війна.
 Атлантидські війська, що залишилися на суші, позбавлені керівництва, припасів, геть здеморалізувалися і стали нездатними до бойових дій. Українська армія, яка продовжувала носити назву «ВНУ», без особливих зусиль винищила атлантидців на всіх фронтах, а основне і найбільше європейське угруповання погнала до західних берегів Европи і зіпхнула у води. Від того часу ті води почали називатись Атлантичним океаном.
 Світ і Україна вкотре переконалися, що Котигорошко таки герой.




 XXI Затемнення бронзи


 Минуло тридцять років відтоді, як перестала існувати Атлантида — одвічний ворог України. Але чи стала від того щасливішою сама Україна, якою весь цей час правив Герой, Рятівник і ще зо два десятки титулів — генерал-президент Котигорошко?! Ні. Радше навпаки. Два роки після знищення Атлантиди Україна святкувала, а потім настали будні. В економіці почався затяжний застій, а в політиці, навпаки — пожвавлення. На територіях підконтрольних, окупованих чи просто дружніх, заворушилися сепаратисти. А на довершення усього все більше і більше людей навертались до телесіянства. Кожні два-три роки Котигорошко з усією жорстокістю, на яку лише здатне Військо Непереможне Українське, придушував повстання в тій чи іншій провінції. Це не допомагало. Якимось дивним чином після кривавого побоїща у Африці, Скандинавії, Старій Европі чи на Кавказі знову піднімались збройні бунти, знову вбивали українських адміністраторів, вирізували гарнізони, підривали залізничні потяги і вивішували свої сепаратистські прапори. Котигорошко зганяв свою злість на найближчому оточенні, і вже за десять років біля нього не залишилося жодного з тих перших поплічників, з ким він взяв владу, — хтось помер, когось засуджено було до смертної кари, хтось втік у Китай, когось відправлено на пенсію, таким чином генерал-президент Котигорошко залишився один. З нового свого оточення Котигорошко не довіряв нікому, нікого близько до себе не підпускав і міняв генералів та міністрів, як його дружина Небослава діамантові прикраси.
 Родинне Котигорошкове життя теж не склалося. З Небославою вони фактично розлучилися — жили в різних апартаментах і майже не розмовляли, лише посада Батька Нації не дозволяла Котигорошкови оформити розлучення. Хоча навіщо? Такий стан більш-менш влаштовував його, а ще більше Небославу, яка з головою поринула у великосвітське життя. Вона постійно відвідувала вишукані вечірки, дипломатичні приймання, дорогі ресторани, модні театри і нічні клуби. Як дружині Вождя України їй дарували багато коштовних подарунків, але вона приймала лише діаманти і картини художників трипільської школи. Згодом дарувальники вивчили смак пані президентової і непотріб уже не підносили.
 Від дітей Котигорошко теж не знав радощів. Старший син Святополк, військовий пілот, на якого Котигорошко покладав великі надії як на помічника по державній роботі, трагічно загинув — розбився, випробовуючи новий реактивний винищувач «Перун-17». Дочка Ярослава прийняла телесіянство, пішла з дому і як журналістка за освітою стала до праці у телесіянському журналі «Кам'яний дух», який редагувала заслужена телесіянка Ярина Савойська. Молодший син Ярополк ріс маминим мазунчиком, — нічому не вчився, ніде не працював, нічим не цікавився, крім гарного одягу, парфумів і балету. Доброзичливці натякали Котигорошкови, що його дружина зловживає алкоголем і має коханця, а син зловживає кокаїном і теж має… коханця. Котигорошкови було байдуже.
 Навесні у Старій Европі вибухнуло чергове повстання проти українських загарбників. Повстанці підняли сині прапори із золотими навскісними хрестами, що було символом і староевропейського політичного сепаратизму, і водночас — телесіянства. До повсталих приєднувалися телесики з інших країн. Та не лише через спільність символіки телесики брали активну участь у антиукраїнських повстаннях, — вони боролися проти утисків їхньої віри.
 Котигорошко зібрав своїх генералів, які прийшли уже вбраними в камуфляжі — готовими до нової війни. Котигорошко уважно оглянув своє воїнство і з жахом відзначив, що в ньому абсолютно відсутнє хвилююче збудження, притаманне усім нормальним людям, які збираються на війну. Їм все одно — воювати чи не воювати, вбивати собі подібних чи творити собі подібних з дружинами і коханками на комфортних заміських дачах. А чому я маю брати на себе ще кілька сот тисяч смертей, подумав Котигорошко, але відразу сам впіймав себе на брехні: ти не кровопролиття боїшся, лицеміре, тебе турбують долі двох жінок, до яких ти ще зберіг щось схоже на людські почуття, — до головного редактора телесіянського журналу «Кам'яний дух» та журналістки цього ж видання Ярослави Кощун (рідна донечка відмовилась від батькового прізвища, а взяла мамине дівоче). Адже редакція цього підривного органу у Софії, місті, яке вже в руках сепаратистів і телесиків, і саме його мають у першу чергу бомбувати українські військові літаки перед тим, як розпочати штурм.
 Генералам байдуже, а я не хочу, подумав Котигорошко, то, може, не треба?! Що, не треба? Не треба вогнем і залізом ще раз плюндрувати Стару Европу. Але ж тоді розпочнуться подібні процеси в інших місцях — інші теж захочуть державного суверенітету і незалежности від України. А що робити, коли Україна вже не може їх більше тримати, через цю імперську аміцію ось-ось розвалиться економіка України, бо мілітарна машина пожирає уже половину державного бюджету і хоче ще!
 — Доповідайте, панове генерали, — звелів Котигорошко, — скільки дивізій потрібно, аби придушити цей антидержавний заколот у Старій Европі?
 — Одну! — сказав молодий начальник Генерального штабу генерал-чотар Чорнопес.
 — Десять! — заперечив начальник ТАДЕПО генерал-хорунжий Гратко.
 — Сто! — висунув свою версію старий міністр мілітарних справ генерал-полковник Цингелюк. Тоді Котигорошко зважився:
 — А якщо ми не введемо війська у Стару Европу, а навпаки, виведемо звідти ті, що там ще залишились?
 Запала гнітюча мовчанка. Але генерали не обурились, не залементували, не звинуватили його у зраді, отже, внутрішньо вони уже готові до такого варіянту розвитку подій. Котигорошко розглядав своїх генералів. Один Чорнопес молодий і підтягнутий, а решта або повільні і досить уже літні (ти на себе подивися, Вишнеславе, — сивий, зморщений, худий, за кілька місяців сімдесятка гримне), або череваті з червоними пиками і вибалушеними від постійного вереску очима, або зелені тихі алкоголіки, або сині буйні алкоголіки, або масні злодюги, або прикрашені чепурними вусиками похітливці, або сухі канцеляристи в окулярах — і це полководці?! Єдине, що вміють, — це міста військовою авіацією бомбардувати і села танками стирати із землі.
 — Якщо реально, — не розуміючи, про що йдеться, чи вдаючи нерозуміння, бадьоро почав генерал Чорнопес, — то однією мотопіхотною дивізією, двома танковими полками, однією повітряно-десантною бригадою з допомогою морської піхоти за кілька місяців ми цілком придушимо заколот…
 Генерали знічено посміхалися, ніяковіючи за свого нездогадливого колегу. А генерал Цингелюк за правом старшого за віком повчально сказав, звертаючись до генерала Чорнопеса, водночас артикулюючи те, що ніхто не наважувався озвучити:
 — Мова не про війну, генерале, йдеться про те, аби залишити Стару Европу у спокої, іншими словами, визнати її державну незалежність.
 Усі генерали тяжко зітхнули.
 Відтоді й пішло-поїхало.
 Стара Европа здобула державну незалежність, проголосила телесіянство державною релігією і подала приклад іншим країнам, які входили в зону державних інтересів України. На півдні утворилися нові незалежні держави: Єгипет, Лівія, Сирія, Картагенська федерація і Мала Азія. На Кавказі теж виникло кілька незалежних держав — Аланія, Ічкерія, Адигея. Скандинавія, Германія, Гелія перестали координувати свою зовнішню політику з Києвом.
 Відвернулися від України і колишні союзники по Антиатлантидському блоку: Перу і Ацтекія.
 На довершення Україна втратила Царгород.
 Через кілька років Велика Україна — від Нілу до Балтики, від Апеннін до Кавказу перетворилась у пересічну державу в європейському пограниччі — уже лише від Сяну до Дону. Котигорошкові піддані — громадяни України — боляче переживали фантомний біль за втраченими територіями — але недовго. Україну вразила потужна економічна криза, тому імперський комплекс дуже швидко витіснила щоденна боротьба за хліб насущний.
 Одне могло втішати найзатятіших українських великодержавників, які не могли ніяк здолати свою звичку жити в імперії, це те, що країни, вийшовши з-під української опіки, потрапили у зловісну смугу потрясінь. Економічно нові незалежні держави геть занепали, але найстрашніше було те, що деякі з них почали розпадатися за етнічною ознакою, а інші зазіхали на сусідські території. Таким чином, усі українські сателіти і колонії опинились у стані перманентних воєн, бо як ще можна вирішити суперечку із сусідом за межу, як не за допомогою сокири?!
 У гірші часи в колишніх українських протекторатах точилось одразу не менше шести воєн: італійсько-далматинська, елладо-малоазійська, ацтеко-перуанська, алансько-ічкерійська, єгипетсько-єрусалимська, германо-гелійська… Україна офіційно у ці конфлікти не втручалась, проте чимало підприємливих крутіїв непогано заробляли, постачаючи зброю і боєприпаси одночасно обом воюючим сторонам.
 Після того, як телесіянство стало державною релігією Старої Европи, а згодом ще багатьох країн, найбільш екзальтовані його адепти вирішили повернути до істинної віри цю заблукалу вівцю — Україну. Тим більше, що в країнах, де телесіянство уж стало частиною державної системи, ентузіастам-телесикам стало нецікаво. Тому почалась активна експансія телесіянських місіонерів у морально пригнічену і матеріяльно збіднілу Україну.
 Редакція журналу «Кам'яний дух» переїхала в Чернівці.
 До Котигорошка попросився начальник ТАДЕПО генерал Гратко і тривожно відрапортував, що уже все готово для масових арештів найпомітніших телесиків, але, цево, пане генерал-президенте, серед них є одна особа, яка, осмілююсь припустити, вам не буде байдужою.
 Дві, подумав Котигорошко, а вголос спитав:
 — Ви маєте на увазі журналістку Ярославу Кошун?
 — Саме так, пане генерал-президенте. Котигорошко довго мовчав, а потім несподівано спитав Гратка:
 — Що вони вам поганого зробили, ці телесики?
 — Нічого, — ошелешено відповів генерал Гратко.
 — Тож за що ви їх хочете вимордувати?
 — Ви наказали, пане генерал-президенте, — чесно відповів генерал Гратко.
 Котигорошко спалахнув, вхопив генерала Гратка за вилоги мундира, струсонув, але швидко опам'ятався і прошипів:
 — Слухай мене, генерале, даю наказ по твоїй службі: телесиків не чіпати, ігнорувати, вони для вас не існують, ви краще пильнуйте за безпекою держави!
 — Вас, президенте, хрін втямиш, — зухвало подивившись Котигорошкови прямо у вічі, глузливо промовив генерал Гратко, — за безпеку держави дбай, а телесиків не чіпай. Та ж вони і є першою загрозою безпеці України!
 Котигорошко зблід. З відвертим, можна сказати, бунтом свого підлеглого йому ще зіткнутися не доводилося, тому, не зовсім тямлячи, що коїть, схопив зі стіни, де в нього була розвішена старовинна холодна зброя, гострющу арабську шаблю і одним махом відтяв генералови Граткови голову. Бідний тадепівець навіть не встиг злякатись.
 Після цього вчинку Котигорошко тиждень перебував у нестямі і якби від нього не сховали усю зброю, то, може, й відправив би себе слідом за нефортунним Гратком.
 Поволі отямившись, Котигорошко цілу зиму активно займався державними справами, а коли трохи потеплішало, зібрав Державну Колегію.
 — Панове державники, — звернувся генерал-президент до насторожених генералів і міністрів, — здається, прийшов час нам усім чесно оцінити ситуацію і відповісти самим собі на запитання: що ж ми маємо? Люди вчорашнього дня лементують, що, мовляв, прийшов кінець Україні і справа йде до цілковитої загибелі. Але, вивчивши за зиму усі сфери українського буття, я зробив відкриття, яким хочу поділитися з вами. Нічого страшного не сталося!
 Державною Колегією прокотилась притишена хвиля ремства, та Котигорошко вдав, що нічого не помітив, і продовжував:
 — Поки існувала Атлантида — перманентний агресор і потенційна загроза усій людській цивілізації (так, так, закивали головами державці), доти Україна мусила бути могутньою мілітарною потугою і тримати в статусі обмеженого суверенітету своїх сусідів. Але Атлантиду знищено (слава героєви, слава героєви, забурмотіли державники), тож чи була потреба й далі ціною неймовірних зусиль утримувати ту громіздку мілітарну потугу, якою була Україна ще кілька років тому? (Державці мовчали). Я думаю, що зміни, які стались, були вимогою часу, і тепер перед Україною відкриваються нові перспективи. Чи не час усе це узаконити, прийнявши нову концепцію державного розвитку України?
 Державці ще похмуріше мовчали.
 — А що робити? — несподівано вигукнув Котигорошко, моментально перетворившись із лагідного популіста у лютого узурпатора. Це державцям сподобалося, і вони пожвавішали.
 — Хто з вас скаже, що робити? — кричав Котигорошко. — Воювати по всьому периметру кордонів, до рештки виснажуючи народ і Україну? Хто скаже, що такий шлях нас приведе до успіху?
 Державці мовчали, але тепер уже весело, з готовністю слухати і підкорятися.
 — А чи не час уже дати спокій нашому, хай славному, але уже віджилому, минулому і будувати собі, мудро і спокійно, нормальну державу? Тим більше, що нинішні державні кордони України цілком збігаються з етнічними границями української нації! А ще звільнена від надмірної мілітаризації економіка почне оживати! То чого ще вам треба?
 Один з членів Державної Колегії старий міністр фінансів Горщиксрібляк, обмінявшись поглядом із найвпливовішими державцями, повагом встав, розправив сиві вуса і промовив:
 — Ми що, батьку? Ми — нічого! Веди нас, як сам знаєш. Ми лише — за.
 Державці охоче погодились і енергійно закивали головами… Але — не всі. В трьох різних місцях зали утворилися три енерґетично негативні центри незгоди. Всі спрямували свої погляди туди. З трьох стільців підвелися три патріярхи трьох відламів колись єдиної Законослужницької церкви (спроба подолати розкол між двома патріярхами в Україні призвела до появи третього). Вони були ображені, як обійдені ласощами, діти, і ледь не плакали.
 — А телесики? — пробурмотів один із них. — Коли, батьку, ти телесиків вимордуєш?
 — Цих єретиків-сектантів! — підказав другий.
 — Антидержавників! — патріотично докинув третій. Котигорошко спохмурнів і щось шепнув своєму помічникови, той кивнув головою, вийшов, а повернувся за п'ять хвилин з гербовим папером, який подав Котигорошкови. Протягом цього часу в залі панувала зловісна тиша.
 — Прошу уваги, панове члени Державної Колегії, — офіційним тоном говорив Котигорошко, — це указ генерал-президента України, за яким церква відділяється від держави, а право на вибір віри є особистою прерогативою кожного громадянина
 України. Хто проти?
 Державці байдуже переглянулися, лише три патріярхи
 загрозливо підняли свої пастирські посохи.
 — Майже одноголосно, — продовжував Котигорошко, — та це не все, оголошене — це пункт перший, пункт другий, що є наслідком першого, — передбачає виведення шановних панів патріярхів зі складу Державної Колегії. Хто проти?
 Усі були за.
 — Патріярхів прошу покинути засідання, — дерев'яним
 голосом відкарбував Котигорошко.
 Патріярхи один за одним виходили із зали. Кожен з них зупинявся в дверях, творив знамення своєї церкви (знак яйця з крапкою всередині) і голосно промовляв:
 — Прокляття на твою голову, царю бусурманський, безбожнику ти такий препоганий!
 Котигорошко стояв блідий, але непохитний.
 Потім він оголосив Державній Колегії, що хоче відпочити, тому бере відпустку на три тижні, а державу полишає на шанованого всіма державця — міністра фінансів Горщиксрібляка.
 Державці зааплодували, а Котигорошко запросив усіх на обід із зубрівкою.
 …В редакцію телесіянського журналу «Кам'яний дух», що містилась на вулиці Короля Горохія Другого у Чернівцях, зайшов відвідувач. Це був немолодий, але ще досить стрункої постави чоловік з буйним сивим чубом і коротко стриженими вусами. Одягнутий він був у твідовий костюм, сірий плащ, темну спортивну сорочку — все, на перший погляд, звичне і непоказне, але при більш прискіпливому вивченні можна було довідатися, що одяг прибульця не лише зі смаком підібраний, але й дуже дорогий.
 Прибулець зайшов у приймальню головного редактора і спитав, чи може його прийняти пані головна редакторка. На запитання секретарки, хто, мовляв, він, відвідувач відповів, що його ім'я — Горохій Вишнеславович — «так само, як нашого легендарного українського короля, панночко, на честь якого названа ця славна чернівецька вулиця»… Здивована секретарка не скористалась електронним зв'язком, а особисто пішла доповісти своїй патронесі про дивного гостя. За хвилину вийшла сама пані головна редакторка Ярина Савойська.
 — Ти?.. Ви?.. Вишнеслав?!
 Секретарка ще не бачила їхнього головного редактора — Залізну Ярину, як її називали за виняткову працездатність, такою спантеличеною.
 — Любочко, — звернулась Ярина до секретарки, — до мене нікого не пускай. Прошу, пане Горохію.
 Вона першою зайшла у свій кабінет. «Горохій», йдучи слідом, встиг її розглянути у всіх деталях: Ярина зберегла гарну постать, тож може дозволити собі носити модний вишуканий одяг, он, черевички на високих підборах, зачіска теж, як у київських модниць: зовні ніби проста, але це та простота, за якою криється політ фантазії і тривалої праці майстерного перукаря, а великі коштовні окуляри взагалі не дозволяють повірити, що перед вами жінка, якій уже за шістдесят.
 Котигорошко оглянув кабінет пані редакторки. У ньому теж панували добірний смак і вишукана простота. Сучасні конторські меблі, багато електроніки, кілька ваз із квітами, книжкова шафа, збільшений фотопортрет Телесія… все? Ні, звичайно! У почесному кутку на підставці з червоного дерева під кришталевим ковпаком — реліквія, яку мали майже всі помітні телесики: камінь, один з тих, яким каменували їхнього пророка, просвітленого Телесія. Котигорошко знав, що телесики зібрали те каміння, яким кати побивали вже мертве тіло Телесія на горі Цецин, і через кілька десятків років у їх середовищі не було більш сакральної реліквії, ніж «камінь Телесія». Хіба що паломництво на могилу «замученого пророка», що на тій самій горі Цецин біля Чернівців, могло зрівнятись у ієрархії телесіянських цінностей з володінням цією каменюкою. Більше того, Котигорошко знав, що насправді в ту ніч на місце страти було привезено не більше трьохсот каменюк, у хід було пущено не більше тридцяти, проте світом уже «ходило» кілька тисяч «каменів Телесія». Особливою цінністю користувалися каменюки зі слідами «святої крови пророка». Тому, побачивши цю реліквію у Ярининому кабінеті, Котигорошко мимоволі ледь помітно іронічно посміхнувся.
 — Це з тих, — сказала Ярина, помітивши його реакцію, — одна з тих каменюк, яка розбила голову Телесія в ту ніч, яку ти, Вишнеславе, так мрієш забути. Чи не так?
 — Ти завжди була проникливою, Ярино, — ухилився від відповіді Котигорошко, збагнувши нарешті, що цей його прихід до Ярини набирає адекватних рис, тобто стає схожим на трагікомедію абсурду.
 — Справді, — здогадалась, про що він думає, Ярина, — чого було приходити ТОБІ і СЮДИ? Чи ти вже зваріював від душогубства? Чи допився до білої гарячки? Чи каятись хочеш? Йди собі, Вишнеславе! Нам нема про що говорити. За будь-яких умов! Ти маєш у своєму арсеналі два аргументи — мовляв, хочеш дочку побачити і що сам хочеш прийняти телесіянство. Мовчи, я знаю, що це так! Отож щодо дочки. — Ярина набрала телефонний номер і сказала у слухавку: — Ярославе, тут твій батько, Вишнеслав Котигорошко, завітав, чи хочеш з ним побачитись?
 Ярина слухала відповідь, мовчки кивала головою і дивилася своїми зеленими очима поверх окулярів на Котигорошка.
 — Зрозуміло. Коли виїжджаєш? Вже? Щасливої дороги! Ярина поклала слухавку, перш ніж Котигорошко, що підвівся, встиг вихопити її у неї з руки.
 — А ти своїх солдатських звичок не кидаєш, Вишнеславе, — докірливо похитала головою Ярина, — хоча й ніби президент великої держави. Чи уже не великої? Ти мене налякав, я ледь охорону не викликала. Хоча чого тут дивуватись, зважаючи на твої подвиги, на те, як ти до влади прийшов, очікувати шляхетних манер не варто. Не забажала Ярослава з тобою розмовляти! Каже, ніколи їй. Це справді так, бо вона уже в дорозі до Відня. На авті свого друга — командира телесіянської варти майора Архікрилатія. Він, до речі, атлантидець, один з кількох тисяч, які дивом врятувались після твого «подвигу» по знищенню цілого континенту і сотень мільйонів людей.
 — Це була війна, — буркнув нарешті Котигорошко, що сидів на краєчку стільця. Він був блідий і згорблений. Старий нещасний чоловік.
 Ярина почала перебирати на столі якісь папери. Котигорошко ще трохи посидів, а потім важко підвівся і мовчки попрямував до дверей.
 — Другий аргумент, — промовила Ярина.
 — Що? — обернувся Котигорошко.
 — Я тобі продемонструвала, радше ти сам побачив, що твій перший аргумент на виправдання твого приходу сюди спростовано. Тепер я хочу зреагувати на твій евентуальний другий аргумент.
 Котигорошко підійшов до стільця з наміром сісти.
 — Сідати не обов'язково, — несподівано промовила Ярина, — бо наша розмова буде недовгою. Хоча, — вона мстиво посміхнулася, — у твоєму віці важко стояти, тому сідай.
 Котигорошко почервонів, не сів, лише оперся на бильце стільця.
 — Отож ти, Вишнеславе, можеш сказати, що хочеш покаятися за скоєне і прийняти телесіянство. Мало того, ти як повновладний диктатор України можеш навіть проголосити телесіянство державною релігією замість дискредитованого законослужництва. Ось цього я й найбільше боюсь. Бо якщо так станеться, то за сто-двісті років телесіянство перетвориться у суху догму — складову державного офіціозу. Тебе кооптують до лику святих як царя, що запровадив телесіянство в Україні, а відповідальність за кару Телесія перекладуть на якогось поганого атлантидця, скажімо, на того самого нещасного Дактиліяна. Тому, прийнявши телесіянство, ти не розчулиш ні мене, ні свою дочку Ярославу. Та заборонити це я тобі не можу, роби, що маєш робити. У Києві є телесіянська громада з єпископом, тож звертайся до них. Я тобі ні допомагати, ні заважати не буду. А тепер йди!
 — Але ж я не збираюсь приймати телесіянство! — розпачливо вигукнув Котигорошко.
 — Тим швидше йди собі, — жорстко сказала Ярина і рішуче підвелась.
 Котигорошко дуже повільно, раз по раз оглядаючись, вийшов.
 Ярина, пересвідчившись, що Котигорошко справді пішов, сів у своє авто і від'їхав, замкнула двері свого кабінету і півгодини проплакала. Потім умилась, навела свій звичний макіяж, випила чарку коньяку, запалила цигарку, викликала своє авто і поїхала у друкарню.
 Котигорошко збрехав Ярині — він збирався приймати телесіянство і навіть не відкидав можливості оголосити його державною релігією, але нічого такого не зробив. Аналітики спецслужб, яким він не мав підстав не довіряти, прорахувавши ситуацію, прогнозували у разі телесіянізації України зверху запеклу громадянську війну. Бо законослужництво, відлучене від державної системи, не лише не занепало, а, навпаки, набуло нових прихильників. Тож баланс релігій в Україні став таким: третина вірила в Телесія, третина дотримувалася традиційного законослужництва, третина вірила у різноманітні дрібні культи, а також — у невідомо що. Тому все залишалося так, як є…
 Минали роки. Котигорошко залишився при владі. Він уже би давно відбув на спочинок, але знав, що вся державна машина України тримається на ньому одному. Варто йому піти на пенсію чи нагло вмерти, як між різними групами у вищому керівництві розпочнеться затята боротьба за владу, що може ввергнути всю країну у затяжну громадянську війну. Єдиного спадкоємця, якому можна було би передати країну з рук у руки, Котигорошко не виховав і навіть прийнятних кандидатур не бачив, тому мусив сам, знемагаючи від втоми, правити Україною. На випадок своєї раптової смерти він уклав заповіт, у якому передбачав модель колективного управління Україною, проте це було актом відчаю, бо він добре знав, що з того нічого не вийде.
 Смерть до Котигорошка не приходила. Йому минуло вже вісімдесят років, вище керівництво держави й надалі тримало його при владі як запоруку певної стабільности, як живого запобіжника від міжусобної війни. Кого-кого, а самих себе генерали і міністри добре знали і не мали сумніву, що як лише не стане Котигорошка, кожен з них зробить спробу якнайшвидше вчепитись у горлянку своєму ближньому. Тому Котигорошка берегли, не обтяжували державними справами, лікували методами народної медицини і майже не випускали в люди. Котигорошко же мріяв про смерть. Тим більше, що майже усі, кого він любив, уже померли.
 Спочатку — Ярина. Вона виснажила себе надмірною працею і померла просто на своєму робочому місці, підписуючи у світ чергове число «Кам'яного духу».
 Того ж року — Небослава. Останнім часом вона хворіла печінкою і нарешті відмучилась.
 Потім — син Ярополк. Він заразився якоюсь нечуваною хворобою, що вражає імунну систему. Довго не карався.
 Залишилася лише Котигорошкова донька — Ярослава, але вона категорично не признавалась до батька. А потім взагалі виїхала з України. Після смерти Ярини Ярослава стала головним редактором телесіянського журналу «Кам'яний дух» і перенесла редакцію у Багдад. Бо саме там набирала сили нова хвиля суспільного захоплення вченням Телесія. Після того, як телесіянство стало державною релігією у країнах Старої і Нової Европи і вичерпало свій ресурс розвитку в Україні, почалися розмови про кризу цієї релігії. Та саме на тлі таких настроїв несподівано стався вибух інтересу до телесіянства в Ірані, Турані, Китаї, Індії і особливо — у Арабії. У ті країни перебралися найавторитетніші адепти-телесики, серед яких — відома журналістка Ярослава Кощун.
 Котигорошко у нападі ревнощів надумав піти війною на Арабію. Просто так, аби не забували, хто у Евразії господар. Він викликав до себе начальника Генерального штабу ВНУ і зажадав через тиждень принести план окупації Арабії під приводом відновлення суверенітету над споконвічно українськими містами — Царгородом, Олександрією і Дамаском. Начальник штабу мовчки вийшов. А через півгодини у Котигорошків кабінет увійшов увесь ареопаг, тобто члени Державної Колегії, міністри-силовики, генерали й олігархи — ті, хто реально управляв тією країною.
 Вони довго і терпляче відмовляли Котигорошка від намірів розпочати нову колоніяльну війну. Мовляв, нема в Україні наразі таких ресурсів, аби вести тривалу затяжну війну, на чужій території до того ж.
 — Чому нема ресурсів? — запитував Котигорошко своїх олігархів.
 — Чому війна має бути затяжною? — допитувався він своїх генералів.
 — Чому Царгород і Олександрія — це чужа територія? — цікавився він у своїх ідеологів-геополітиків.
 Ті говорили з ним, як з малою дитиною. Торгувались. Врешті зійшлися на тому, що замість виправи на арабів вони влаштують Грандіозний парад-мітинг. Для народу і президента! Приводом можна оголосити, ну, скажімо, річницю від отримання паном генерал-президентом Котигорошком офіцерських погонів, себто першого старшинського звання — чотар ВНУ.
 — Але ж дата некругла! — вигукнув Котигорошко, щось порахувавши про себе.
 — Та хто то вже пам'ятає, — заспокоїв Котигорошка ареопаг.
 — Це як? — здивувався Котигорошко.
 — А так, пане генерал-президенте, — посміхнувся ареопаг, — оголосимо, що це шістдесятилітній ювілей і все!
 — Але ж… — завагався Котигорошко.
 — Зате який парад буде! — мрійливо забубонів ареопаг. — Уявіть собі, пане генерал-президенте: ви у святковому білому строї…
 — Чорному, — вередливо втрутився Котигорошко.
 — Хай чорному, — погодився ареопаг, — але з білим обкантуванням, отож ви у парадній уніформі з усіма орденами-медалями…
 — Вони не поміщаються, — знову перебив Котигорошко.
 — Що? — не зрозумів ареопаг.
 — Ордени-медалі не поміщаються, — пояснив Котигорошко, — навіть якби ними обшпилити весь одяг з картузом і черевиками включно, то все одно це буде лише незначна частка моїх нагород.
 — А ми облаштуємо стенди, — знайшовся ареопаг, — багато стендів з вашими орденами-медалями розмістимо на трибуні Монумента Незалежности, а на їх тлі — ви! Хрещатиком пройдуть, карбуючи крок, елітні підрозділи армії і ТАДЕПО, а затим на майдані збереться вдягнений нарід український, не весь, звичайно, а кращі його представники, ви виголошуєте перед збираницею коротку, але полум'яну промову, обрані слухають, а потім розходяться Україною, доносячи до народу благу вість…
 — Що?! — закричав Котигорошко, як у кращі роки. — Що ти мелеш, словоблуде фальшивий?! Яку благу вість? Я що — Телесій Новоявлений?
 Котигорошко нарешті збагнув, що цей підлий ареопаг уже має його за вередливого здитинілого маразматика і забавляє пустими забавками, аби не наробив дурниць. Владу, реальну владу, ховають від нього, як сірники від нерозумного дитинчати, та, очевидно, він їм ще потрібен, якщо не відправили ще його маршрутом історичного президента Трипільського. Потрібен як — хай слабкий, але — запобіжник від скаженої міжусобної гризні.
 — Та ви! Та ви!.. — кричав Котигорошко, але несподівано зів'яв, зіщулився і тихо промовив:
 — А може, ви мене на пенсію відпустите, га, хлопці?
 — Не губи, батьку! — залементував ареопаг.
 Це не ареопаг, це — кліка, здогадався Котигорошко, а вголос сказав:
 — Панове достойники, я вже немолодий, сили вже не ті, час уже би й про відпочинок подумати. А ви виберіть з-поміж себе собі ватажка, я з охотою передам йому усі державні клейноди, титули і решта. Про владу доречно наразі говорити, але владу я теж передам.
 Кліка насторожено переглянулася поміж собою і ще раз залементувала:
 — Не губи, батьку! Без Тебе все пропаде! Без Тебе України не буде!
 Справді, подумав Котигорошко, без мене все пропаде, але лише для неї, для цієї жадібної, хижої, жорстокої кліки. Перегризуться же ж!
 — Йдіть до дідька! — махнув головою Котигорошко. — Йдіть геть, я відпускаю вас. Не буде ні війни, ні параду, ні мітингу. Йдіть, йдіть. Усе залишається так, як є!
 Проте все так, як є, не залишилося. В Україні почалися бунти. Поки подекуди спалахували то податкові (проти високих податків), то алкогольні (проти підвищення цін на спиртне), то грошові (проти конфіскаційної грошової реформи) заворушення, Котигорошко на них особливої уваги не звертав. Просто поліція і внутрішні війська, підпорядковані ТАДЕПО, без особливих зусиль розпорошували ворохобників. Були вбиті і покалічені, але як без цього? Народ терпів. Тим більше, що усі ці силові акції чинились іменем генерал-президента богорівного Котигорошка (Героя, Батька, Рятівника і решта). Але коли почались хлібні бунти (з голоду), Котигорошкови це дуже не сподобалося, проте він уже нічого не міг вдіяти.
 Він довго думав над своєю долею і однієї очі додумався до того, як йому вийти з цієї халепи. Все дуже просто: треба очолити черговий народний бунт, знести кліку і встановити в Україні більш-менш справедливий людяний режим. На чолі… Гм. Ти ж збирався на пенсію, старий. А, там видно буде. Головне — здолати кліку.
 Котигорошко чекав чергового бунту. Такого невеликого, але дуже галасливого.
 Сталось. Бунтівники окупували центр Києва і вимагали роботи і хліба. Більше нічого.
 Пора, вирішив Котигорошко. Він одягнув свій старенький бойовий камуфляж, машинально причепив кобуру з автоматичним пістолетом і, провівши хитромудру операцію із введення в оману персональної охорони, пробрався зі своєї резиденції на вулицю. Без перешкод пройшов численні кордони поліції і внутрішніх військ на вулиці Банковій (його не впізнавали, бачили, що йде собі якийсь літній генерал, хай іде) і почав спускатися по Інститутській вниз до Хрещатика. Бунтівники мітингували на Майдані Незалежности. їх заводії виголошували підбурюючі промови із трибуни Монумента. Котигорошко почав пробиратися крізь натовп з метою вилізти на трибуну і сказати людям, що, мовляв, він, їх президент, сам Котигорошко, з ними — проти кліки олігархів, відповідно — за народ, за Україну! Та він не дійшов. Тут уже його впізнали.
 — Та це ж сам Котигорошко! — зарепетував один із заколотників, худий чоловічина з тижневим заростом.
 — Так, це я, ваш президент, — радісно підтвердив Котигорошко.
 — Бийте його, люди! Це він винен! — заволав неголений і замахнувся на свого президента шматком сталевої труби.
 Все, подумав Котигорошко, але несподівано сам для себе вихопив пістолет і вистрілив у груди нападника. Той залився кров'ю. Натовп з жахом розступився, але за хвилину почав загрозливо стискатися довкола Котигорошка.
 Мабуть, усе вже на цей раз, вирішив Котигорошко, але раптом пролунали кулеметні черги. З вулиці Інститутської у натовп почали врізатися поліцейські бронетранспортери, оснащені великокаліберними кулеметами. Почалося криваве побоїще.
 До Котигорошка підбігли десяток його охоронців і взяли у живе кільце.
 — Слава Всевишньому, наш президент живий! — радісно вигукнув начальник охорони, заштовхуючи Котигорошка у панцерник. Котигорошко ще встиг побачити, що Хрещатиком повзуть важкі армійські танки і розстрілюють натовп із гармат.
 — Зупиніться! Зупиніться! — кричав Котигорошко, але його ніхто не слухав. Його везли у заміську резиденцію…
 Звичайно, вся вина за бійню у центрі Києва впала на Котигорошка. І він це знав. Крім того, він знав, що все так не буде, народ ще повставатиме, і одного разу його не будуть розстрілювати з танків, бо армія перейде на бік бунтівників…
 Котигорошко черговий раз впав у депресію і більше нічим не цікавився, він лише з млявим інтересом очікував на те, що станеться швидше — він помре своєю смертю чи чергове повстання увінчається успіхом і заколотники прийдуть до нього, аби покарати узурпатора і тирана. Добре, якби каменули…