---------------------------------------------

 Оригинал этого текста расположен в «Сетевой библиотеке украинской литературы»
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 Є, є –«э оборотное» большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 Ї, ї –«i с двумя точками» большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 В ЛIТО 376-е
 Великий князь київський Велiмир повстав усiєю Руссю, й скинув iго конунга Германарiха готського, й помстився Германарiховi за смерть князя Буса волинського, та його синiв, та боляр, що були розiпнутi на хрестах, i була сiча велiя, й ратилися русини лiто, й осiнь, i зиму, й побiгли готи з землi Руської, а хто лишився, то став платити київському князевi дань.
 В ЛIТО 382-е
 Упочив князь Великий київський Велiмир, i сiв на вiтчому столi син його старiйший Данко, й сiв у городi Витичевi, й правити почав Руссю, й Деревами, й Сiверою, й Лугами, й готами, й усiма язиками, кої платили йому дань, i ходили в рать по Великому князевi, й славили його.
 В ЛIТО 395-е
 Мiсяця стичня в 17 день переставивсь iмператор Теодосiй Перший, i Римська держава знову роздiлилася надвоє –Захiдню й Всхiдню. В Римi сiв на стiл Гонорiй, який полюбляв циркуснi бої, та вино, та жiн. У Константинополi ж воцарився слабовiльний iмператор Аркадiй.
 Мiсяця листопада в 27 день. Убито галла Руфiна, який вершив усiма справами Константинополя, й посiв мiсце його iнчий варварин –готин Гайна, котрий вiдав тепер цiлим грецьким вiйськом, та колишнiй роб –євнух Євтропiй. I подiлився цар-город навпiл, i тягли однi руку за готiв, а другi супротиву їм, i найдужче ненавидiв тих зайд Аврелiан, i многi слухали його.
 В ЛIТО 399-е
 Вокняживсь у городi Києвому Милодух, син Данкiв, i був недуж вельми, й не мiг ратитися, й правила при ньому жона його Рада.
 В ЛIТО 400-е мiсяця липня в 12 день
 Гайна, готин, спробував захопити Константинополь, але люди стольнi потягли за Аврелiаном i вигнали варварiв з царя-городу. Й стояла над городом зоря стрiлою, й вельми знаменно було.
 В те ж лiто на Маковiя вродився князевi київському Милодуховi син, i дано iм'я йому Богдан, бо довго ходила княгиня Рада впорожнi.
 В ЛIТО 401-е
 Прийшов на Рим вiзiготський конунг Аларiх, який уже володiв частиною Всхiдньої iмперiї – Iллiрiєю. Але венед Стилигон, що був справдешнiм правителем держави, дав вiдсiч Аларiховi.
 В ЛIТО 404-е
 Двiр константинопольський, долаючи опiр народу, заслав до Вiрменiї архiєпископа Йоана Золотовуста, де вiн по трьох лiтах i переставився.
 В ЛIТО 408-е
 Мiсяця квiтного в перший день переставивсь iмператор константинопольський Аркадiй. Умираючи, вiн заповiв своєму давньому вороговi, царевi перському Єздегердовi, бути захисником, i покровителем, i вихователем малолiтнього Теодосiя Другого, який по вiтцевiй смертi був посаджений на стiл.
 У те-таки лiто в Римi скарано на горло Стилигона.
 В ЛIТО 410-е
 По кончинi Стилигоновiй Аларiх, конунг готський, укотре обложивши Рим, нарештi з допомогою рабiв зумiв здобути город i вщент пограбував його. Але, готуючись iти полками на Сiцiлiю й Африку, нагло вмер, i Захiдня iмперiя знову повстала й возродилась iз попелу.
 В ЛIТО 411-е
 Iмператор Гонорiй вiддав розбитим вiзiготам Аквiтанiю –землю на березi океану Захiднього, й поселилися готи в Галлiї мiж Пiренеями й Луарою. I сулив iмператор римський оддати їм ще й Iспанiю, якщо виб'ють звiдти венедiв.
 Готи ж убоялися могутнiх сусiд своїх.
 У те ж лiто студiнь мiцна зцiпила землю Руську. Днiпро замерз у мiсяцi листопадi, й крига скресла тiльки в травному, й паводки були велiї, й усiлякi зла чинила дика вода й у Руськiй країнi, й у Деревськiй, i в Сiврськiй. I настав голод, i впали недуги по людях.
 I пiшов Великий князь руський Данко, син Велiмирiв, полками многими в землю грецьку, речену Всхiдня Римська iмперiя, й появся по дань.
 В ЛIТО 412-е мiсяця квiтного
 Нiщо не вiстувало наближення страшної небезпеки. День видався напрочуд ясний, що траплялось досить рiдко в сю пору; ледве починався п'ятий мiсяць року. Та веснянi повенi й зливища вiдгомонiли ще в травному, й уже добру сiдмицю стояло на годинi, справжнє тобi лiто, хоч дерева обабiч Хрещатого Яру ледве вбрались у прозорi свiтло-зеленi шати, схожi на єдвабнi корзна молоденьких князiвен.
 У яру вовтузилося душ iз двадцятеро чи й усi тридцять робiв i челядникiв пiд наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидiв у холодку пiд калиною, що нависала дрiбним листячком над самий яр, i лiнькувато ляскав себе гарапником по вичовганiй пiдошвi поробошень-постолiв. Поробошнi в Малка були з доброї кабанячої скори, виверненої щетиною назовнi, й скидалися на ведмежi лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лiсового бродника: здоровеннi ручиська, якими легко гнути пiдкови, черево, що перевисало на колiна, й могутнi, дарма що вимощенi салом, рамена. Такому б дуже личило iм'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тiльки зовсiм не оте Малко, та вже коли людину названо з народження, то iм'я лишається їй до самої смертi, й тут нiчого не вдiєш.
 Очi в Малка натомiсть вiдповiдали його йменню, були дрiбненькi й ховалися межи щоками та волохатими брiвми, але тивуновi слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усiх сил.
 Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кiнь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокiйно, й тивун тихо мугикав собi в рудий вус:
 «Ой травиченько, та морiжечку, ти гляди не вколи менi й нiжечку…»
 Поки Малко так ото мугикав, а вiн мугикав майже завжди, роби й челядники були певнi, що нiякого пiдступу сподiватись не треба. Однi тачками возили з-пiд кручi вогку глину, висипали її пiд самий берег рiчки на довгу купу, iншi рискалями вирiвнювали ту купу, третi ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмiрене й звично, без поспiху й зайвої сiпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина нiхто не поцiнує й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав i тивун i спокiйно мугикав собi в рудi вуса.
 Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пiсня ввiрвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бiк. Малко досить легко, як на свою вагу, звiвся й глянув туди, куди зирив кiнь. Помiж листям весняної калини бiлiла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:
 — Пощо, княжичу, йдеш?
 То був син княгинi Ради Богдан. Хлопець мав небагато лiт, але вдався мiцний, кремезний i вже майже зрiвнявсь iз тивуном, тiльки хлоп'яча незграбнiсть, та яснi карi очi, та ще хiба довге шовковисте волосся, що спадало на самi плечi, зраджували князюка: Богдановi на Маковiя пiшов дванадцятий.
 — Пощо, кажу, прийшов єси? –перепитав тивун.
 Богдан хитнув головою в бiк городу.
 — Мати…
 — Кликала мене? –здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: –А хто ж тут?
 Але з Богданових вуст годi було витягти ще бодай слово. Княжич сiв i звiсив ноги з кручi.
 — Що княгиня хче? –наполягав тивун, та княжич нiби й не чув його. Вiн стрибнув з кручi, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручницi й легко попхав її вкоченою стежкою до мiсця, де гатили греблю через Хрещатик. Рiчка була неширока й мiлка, до пояса, та навеснi дика вода зiрвала мiст i розмила греблю, а такого вже давно не бувало.
 Вивернувши тачку й вiддавши її русявому челядниковi, бiлобровому готовi, якого в княжому дворi звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примiрявся.
 — Важке вельми? –криво всмiхнувся Маас. –Княжич є малий для такого.
 Але Богдан i не глянув у його бiк, пiдняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.
 Всi челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав i гупав, немовби важезний дубовий обрубок був iграшкою. Коли по якомусь часi Богдановi стало парко, вiн скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далi вiд себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самiй сорочцi, пiдперезанiй широким сукняним опоясом i скупо, як в усiх чоловiкiв, гаптованiй лише на подолi та вузько на грудях i рукавах.
 Земля аж двигтiла вiд гупання, челядники сходилися все ближче, та нарештi Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:
 — Гей ви! Чого сте повилуплювали очi? Нум же!
 Челядники й роби розбрелись по своїх мiсцях, а тивун, посiвши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тодi поправив меч на лiвому боцi й торкнув коня п'ятами. Але кiнь не хотiв чомусь iти, задивившись назад. Малко й собi глянув –що так зацiкавило воронька.
 Соляним шляхом, що вибирався з дубового лiсу, виточилась коротка ниточка комонникiв. Їх було душ iз вiсiм чи десять, попереду їхав на гнiдому конi мiж у шоломi й при щитi та довгiй сулицi, йому вслiд ступали верхи три жони чи жiнки, за ними ще кiлька комонникiв безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як i перший, щитом i сулицею.
 Комонники не звернули до розбитого мiстка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височiв Київ город. Малковi майнуло в головi, що в городi не сподiваються гостей i належало б хоча впередити княгиню Раду. Вiн уже хотiв уп'ястися поробошнями коневi в слабину, та так i застиг. З дiброви навздогiн валцi вихопилася дюжина комонникiв i з гиком та криком оточила її. Малко вiдразу впiзнав степовикiв. Можi, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападникiв сулицями. Двоє степовикiв упало, й конi, ошаленi вiд гику та кровi, понеслись понад яром. Ще один завис у сiдлi, перехнябившись набiк, але решта насiдала й насiдала.
 В одного можа полетiла, перебита навпiл, сулиця, й вiн сахнувсь, аби дiстати меч, але крива шабля немов тiльки й чекала сiєї митi, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода пiдхопила її й понесла вниз.
 Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила каламутну воду чи нiмо волала о помiч, i його як приворожило до неї. Вiн знав, що страшне тепер вiдбувається там, на вузькому морiжку над Хрещатим Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допiру належала можевi Скоротичу. Вiн здолав себе глянути на бойовисько тiльки тодi, коли вода поглинула той жах.
 Потявши одного можа, степовики запосiли другого, який одчайдушне вiдбивався сулицею. Тим часом кiлька напасникiв помалу вiдтрунювали коней iз жонами до лiсу, що брався вiд Соляного шляху вгору, iншi добивали комонникiв, озброєних киями. Захисникiв лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманiлий, i досi тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попiд свiжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподiваючись найти рятунок за його неглибокою водою. Руки в Богдана тремтiли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали тиснути його до кручi, а вiн одбивався мечем, Богдан помiтив Малка. Тивун сидiв верхи, ввiбравши голову в плечi, –ховався за кущем калини. Княжич завдав собi гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко помiтив його лише тодi, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з коня.
 — Ти чо…чого! –забелькотав тивун. Нажаханий недалеким боєм, жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву.
 — Чо-чого, речу! –перелякано заволав Малко й у нестямi хльоснув княжича впоперек спини гарапником.
 Але хлопець уже схопив коня за повiд. Тивун не втримався й з усього маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в слабину, кiнь, заiржавши, рвонув ускач i з розгону врiзався грудьми в двох комонникiв. Один тут-таки полетiв iз кручi додолу, другий устиг вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кiнь упав i затиснув свого верхiвця.
 Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де пiд лiсом добивали останнього оборонця. Ворогiв було п'ятеро, але вони не сподiвались такого повороту в сутичцi. Один з них уже перекинув собi через сiдло котрусь жону, погнав у глиб Дiброви. Стомлений у битвi кiнь бiг погано, й княжич наздогнав його бiля перших дубiв. Порiвнявшись iз крупом степовикового коня, вiн здiйняв над головою гатило, здiйняв обома руками, та ледве не вбив свого воронюка, тодi здiйняв удруге, й степовикiв буланий упав на задок з розтрощеним крупом. I степовик, i жона лежали пiд крислатим дубом, упавши сторч, та Богдановi нiколи було додивлятись, чи вони живi, чи мертвi, бо решта вже оговталась i спрямувала своїх коней на нього, забувши й за можа, який гнався вслiд, високо пiднявши двосiчний меч, простоволосий i знесилений нерiвним боєм. I чи то й степовикам урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсiм дитину, але переднiй шаснув повз нього, не нанiсши смертельного удару шаблею. Й се дорого обiйшлось i йому, й не тiльки йому. На удар наступного степовика Богдан махнув своїм гатилом, шабля брязнула об важку дубову довбню й вiдскочила; рука в того, певно, отерпла вiд такого удару, й за наступним разом Богдан просто знiс його з сiдла.
 Лишалося ще троє ворогiв. Одного здолав мiж. Другий, зiм'явши можа, повернув зопалу назад i став легкою здобиччю Малка, третiй закрутився на мiсцi, хотiв чкурнути в Дiброву, але дерева тут росли надто густо. Тодi, кинувши чорною шапкою з кудлатої голови об землю, вiн поцiлував шаблю i приострожив коня назустрiч княжичевi Богдану.
 Княжич тримав гатило високо над головою, i, коли б степовик трапив саме пiд мах, лишилося б вiд нього мокре мiсце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кiнь пробiг зо п'ять крокiв на заднiх ногах.
 Богдан, махнувши гатилом у повiтрi, мало не випав iз сiдла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся.
 Хоч уникав дивитись на вершника, вiдчував, як його пропiкають люттю очi смаглого степовика.
 Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герцi, й хто зна, чим би все скiнчилося, коли б степовикiв карий за п'ятим разом не схарапудивсь i не став дибки. Шабля свиснула в повiтрi й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зрiз, i застряла в ньому. Вiн поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, i довгий нiж просвистiв повз Богданове вухо.
 А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не мiг i дихнути вiд забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Вiн погнав понад яром до лiсу. Та тут на дорозi йому став Малко. Не знати звiдки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бiгали, збуренi боєм, вiн вирiс якраз на шляху втiкача, тримаючи в руцi меч. I чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилицi випнулися й оголили два гострi хребцi.
 Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бiк, раптом розiтнув повiтря довгим мечем й опустив його степовиковi на потилицю. Княжич Богдан сидiв, поклавши на колiна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам i який тепер ходив помiж розкиданими на травi степовиками й дорiзував поранених. Усi три жони були живi. Найстарiша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падiннi, й на неї нiхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрiй, схожа на робу, пiдкотивши подiл спiдницi вище колiна, розтирала вдарену ногу –гарну й слiпучо-бiлу. Та на неї теж нiхто не дивився. Кожен обтирав кров, i пiт, i багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсiм несподiвано, в цiлком безпечному мiсцi, за якусь верству вiд городу, й вони досi не могли прийти до тями.
 — Ти хто єси, отроче?
 Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дiвчина й злякано дивилася на Богдана. Кiнь тряс головою вiд болю, форкав i бризкав на неї кривавицею, та дiвчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луцi.
 — Хто єси?
 Дiва пiдiйшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилi.
 — Роб єси княгинi Ради?
 Богдан мовчав. Дiвчина зняла з бiлої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:
 — На, вiдкупишся в княгинi.
 Хлопець несвiдомо взяв гривню й нiяк не мiг одвести вiч од дiви.
 З лiсу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонникiв. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тiльки тепер Богдана мовби попустило. Вiн кинув важезну довбешку –крива шабля, що й досi стримiла в нiй, вiд удару дзенькнула й зламалась навпiл. Вiн стрибнув на землю й опинився в материних обiймах.
 — Мамо…
 Се було перше слово, на яке Богдан спромiгся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й мiцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.
 — Що то в тебе є? –по якомусь часi спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.
 Отрок, зиркнувши з-пiд материної руки на чужу дiву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.
 — Взяла-м князя за робочича, –звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. –Дозволь, княгине, поцiлувати твого сина.
 Й, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшла, вiдiрвала хлопця од материних грудей, взяла його обiруч за голову й мiцно поцiлувала в засльозенi вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. дiва пояснила княгинi:
 — Се дiло його рук.
 Княгиня Рада, зiтхнувши, поспитала:
 — Звiдкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?
 — З городу стольного, з Витичева.
 — Я-м тебе зразу впiзнала.
 — I я тебе, княгине.
 — Така була твоя мати молодою. Така самiська. Ти ж зовсiм маленька тодi…
 — Я вже-м невiста, княгине, –сказала Ясновида й вiдступилася трохи вбiк, неначе се зiзнання завдало їй прикрощiв.
 — Чия ж єси невiста?
 Ясновида перше поправила на собi полоття, вiдвернулась убiк i проказала:
 — Тура, князя косарiв луганських.
 — Джурджа…–промовила Рада. –Лугарi кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?
 Дiва не вiдповiла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зiтхнула, погладила його по розпатланому волоссi й пiдiйшла до свого коня, якого тримав за повiд челядник.
 — Пiдсади ж! –невiдомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомiлку. Вона звiсила ноги на один бiк i силувано всмiхнулася до Ясновиди.
 — Будь гостею в нашому вогнищi, княжно.
 — Спаси Бiг, –вiдповiла та. –Тепер менi й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.
 Вона пiшла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потiм. Услiд пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.
 — Кинь оту погань! –гримнула княгиня Рада.
 Та Малко не зважав.
 — Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, –сказав вiн. –Хай лякається гайвороння.
 Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про iнше:
 — Отих…побитих…спалити треба.
 — Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Києвому городi. Вiддам у пожертву Цуровi й Пекевi.
 Мiсяця того-таки в наступний день
 Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до стайнi. В Києвому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», – i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'їждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.
 Борислав iз Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися бiля стайнi.
 — Ти бери гнiдого, а ти рябу, –сказав княжич i, пустивши свого жеребчика вiльно, пiшов по сiдло.
 — Студено, –позiхнув Борислав, але не сказав княжичевi й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалi нiколи не сперечався.
 Коли троє юних комонникiв виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тiльки на всходi за Почайною i Днiпром палахкотiла ранкова зоря, мов нова срiбляна ногата. До сiдла в княжича була припасована широка тула з луком i стрiлами, в лiвiй руцi вiн тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богдановi товаришi були озброєнi так само.
 В Хрещатому Яру стояла ще густiша темрява, та конi дорогу знали й незабаром, перебрiвши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях i попростували Берестовим лiсом у бiк Звiринця. В лiсi дорога була ще по-весняному м'яка, й конi ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.
 Десь у невидимiй глибинi бiг Днiпро, й звiдти тягло холодом.
 — Куди? –спитав лаконiчно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.
 — До джерела, –так само коротко вiдповiв Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучiсть, i знову запала тиша, тiльки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.
 До джерела пiдiйшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславовi за глинясту кручу:
 — Туди.
 А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрiлою.
 Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий лiщинник i немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два пострiли нижче й собi зайшов у кущi. Тут сiрiло невелике озеречко, до якого перед свiтанком приходять попити води козулi, дики, оленi й iнша звiрина. Там далi, де помiж крутих жовтих берегiв звивалася Либiдь, було надто вiдкрито, й мисливцi знали сю звичку тварин.
 Богдан не зводив очей з ледь помiтної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрiлою, й кiнь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцевi чи то вiд нетерпiння, чи таки з холоду тремтiли пальцi, дарма що був одягнений у цупкий сiряк, а насподi –ще й у гарну ягнячу гуню.
 Перший дик з'явився на стежцi тiльки тодi, коли за Днiпром устало сонце. Богдан пропустив його вiльно. Се був молоденький ще дикунець i, певно, самiтник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провiв його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорi на нього чекають Вишата з Бориславом, i, за ловчим правилом, перший удар належить їм.
 Кiнь теж уздрiв iклатого кабана й неспокiйно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холцi, й той угамувався. Дикун пiшов обережно, не рохкаючи, й нюшив повiтря довгим писком, але ловчi стояли за вiтром, i кiнський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущi, де сховався Вишата, й пiшла далi, й Богдан удоволено всмiхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславовi.
 В сю мить на стежку вихопився iнший дикун, великий i кострубатий. Став, тихо рохнув i пiшов далi. З гущавини з'явилося пiвтора десятка тварин –свиней i пiдсвинкiв. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо вiддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишатi. Й коли свинячий ватажок наближався до того мiсця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг нiздрями повiтря. Його не турбувало стадо вепрiв попереду. Олень остерiгався страшнiшого. Та в повiтрi не було нiяких бентежних запахiв, крiм неприємного свинячого, й олень пiшов далi. Слiдом за ним чотири оленицi.
 Богдан, погладивши свого сiрого жеребчика й заспокоївши його, повiльно пiдняв лук i заходився натягати тятиву. Поряд iз матерями вибрикувало четвiрко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бринiла, напнута до трiску, а вiн не знав, кого полювати. Блимнувши в бiк Вишати, побачив, що стадо чорних дикiв уже було майже навпроти його схованки; зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стрiла сполохає не тiльки свиней, а й сторожких оленiв.
 I в сю мить на стежцi з'явився ще один рогань. То був молодий, надзвичайно гарний i великий оленчук, вiн iшов сам, тримаючись на поважнiй вiдстанi од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись, повернув стрiлу в його бiк. Що буде, те й буде –вiн полюватиме сього самiтника, якого, певно, прогнав зi свого стада старий олень.
 Стадо пiшло пiдтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, грацiйно несучи свої ще не дуже розгалуженi роги. Богдановi перехопило дух. Пускати стрiлу зараз було ризиковане –могла не долетiти. Вiн у душi молився всiм лiсовим духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука вiд напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять крокiв. Хоч десять…Лiсовий душе Чугайстре, притримай руку Вишатi!..
 Олень ступав i ступав, i в ту мить, коли Богдан цiлився йому пiд лiву лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову. Кричав i жахав дик, певно, вражений кимось iз хлопцiв, угорi на стежцi знялася метушня й кувiкання. Княжич пустив стрiлу, коли тварина, знявшись на заднi ноги, подалася навтьоки.
 Стежкою з несамовитим вереском прокотилося вепряче стадо, оленi, певно, майнули кудись в iнший бiк, Богдан i не помiтив навiть у який. Вiн ударив жеребчика п'ятами й погнав слiдом за своїм оленем, не знаючи, влучив його чи не влучив.
 Стежка спускалася вниз i вниз, кривуляючи мiж. кущiв i старих берестiв; молодий кiнь бiг iз усiх сил, але не вмiв ще обминати дерев, i Богдана раз у раз боляче стьобало гiллям по виду. Оленя вiн уздрiв, коли вихопився з лiсу в долину Либедi. В шиї рудого красеня таки стримiла коротка стрiла. Олень здолав крутий берег i знову впiрнув у хащi.
 Жеребець зрозумiв, за ким треба гнатись, й кинувся слiдом за оленем. Та, певно, оленя щось наполохало в гущавинi, й, перш нiж Богдан заглибився в лiс, поранена тварина вихопилася знову в рiчище. Богдан помчав услiд. Олень тримався берега, й вiдстань мiж ним i ловчим нi збiльшувалась, нi зменшувалась. Вiн тiльки часом зникав за поворотами й знову гнав понад водою, легко перестрибуючи кущi та поваленi дерева, що траплялися на дорозi.
 Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, бiг з усiх своїх молодих сил. Але про лук годi було й думати –стрiла однаково б не долетiла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрiлу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкостi не зменшував.
 Так змагалися вони з годину, й, коли поминули городище Можiв Ловчих, олень раптом, у три скоки, перестрибнув на протилежний берег i пiрнув у лiс. То було просто незбагненне –тварина мов стрибала по водi, й Богдан зопалу повернув теж до рiчки. Та кiнь довго бив ногами пiну, доки виборсався на той берег, а за оленем уже й слiд запався.
 Богдан ще з пiвгодини гнав коня понад Либiддю, сподiваючись на те, що поранений рогань знову приб'ється до води, та незабаром Либiдь стала вужчати, вужчати, дiлитись надвоє й натроє, й княжич спинив жеребця, в якого вiд довгого бiгу боки взялися милом, а ноги дрiбно тремтiли.
 Повернувшись до того мiсця, де олень пiрнув у хащi, Богдан роззирнувся. Куди мiг податися рогань зi стрiлою в шиї? Так нi до чого й не додумавшись, продирався густою Дiбровою, що облягала Київ iз заходу.
 Слiдiв нiяких не було, й княжич дав коневi волю. По якомусь часi жеребець вивiв його на взлiсся.
 Натомлений гонитвою, жеребчик форкав i сiпав зубами повiддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук i треба подбати бодай про явив. Помалу поїхав у той бiк, де за Щековою горою була Глибочиця.
 Та до рiчки дiставсь лише тодi, коли сонце вихопилося над саму Київську гору, що круглiла на полудневому всходi. Розсiдлав сiрого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадiбно, лише тодi почав пастися поблизу.
 Богдан лежав пiд кущем верби. Страшенно хотiлося їсти, а їжа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто їх знає, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втiк. Хлопець думав про вчорашню подiю. Й мiж картинами запеклого бойовиська, мiж обличчями диких степовикiв, яких до пуття й розгледiти не встиг, раз по раз напливали великi синi очi та чорнi брови незнаної дiвчини.
 Власне, княжна Ясновида цiлу нiч снилася йому, вiн лише тепер згадав про се. Здається, Богдан утiкав од неї, а вона за ним гналася, хотiла поцiлувати, та вiн бiг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так бiжить, але не мiг спинитися.
 Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, пiсля сiчi, поцiлувала його просто в матерi на очах. I стало так млосно й весело, що вiн схопився на рiвнi й хотiв знову сiдлати жеребця.
 Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях пiсля жахливої сiчi, плакав при нiй, тiй дивнiй дiвчинi, соромився дурних слiз, але нiчого не мiг iз собою вдiяти.
 Яка ж дiва тепер на нього погляне?
 Богдан лiг горiлиць i непомiтно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сiрий стояв над ним i торкав губою за щоку. Хлопець пiдвiвся й сiв. Десь довгенько спав, бо тiнь утекла, й тепер лежав пiд сонцем. Устав i заходився сiдлати.
 Щоб знову не продиратися лiсом, Богдан поза Щековою горою попрямував на Оболонь, де схрещувалися два великi шляхи –Соляний i Залозний. Поминувши перехрестя, вiн увiйшов до вщелини мiж Щекавицею та Хоревицею й мiцним мiстком, що витримав сьоголiтню повiнь, перебрався через Глибочицю. Вiдтак мав Соляний шлях довести його прямо домiв, до Києвого.
 Шлях зав'юнився вгору й угору, знову почалась Дiброва, але просiка була широка, й Богдан пустив спочилого жеребця вскач. Незабаром вiн здогнав незнайомого комонника й, махнувши йому недбало рукою, мов досвiдчений мiж, помчав далi. Комонник був з лугарiв, що стояли городами за Яропiнню, Здвижем i Тетеревом, бо з-пiд кошлатої смушевої шапки виглядав оселедець чорного чуба, й через сi коси лугарiв прозивали косарями, чи навiть косаками.
 В Києвому городi панувала щоденна метушнява. Туди й сюди сновигали можi, малi бояри, домажиричi, вогнищани, нарочитi можi, тивуни, городяни, роби й челядники, –всi, хто жив у городi чи мав до нього якесь вiдношення. В княжому дворi, за високим гостроколом на найвищому пагорбi, теж в усi боки бiгали челядники –з терема до клiтей, i знову до терема, й до медушi, й скiтницi, й до стаєнь та обори. Зустрiвши на порозi дебелого Малка, Богдан сказав:
 — Мати.
 Малко вже давно навчився розумiти княжича й вiдповiв:
 — Княгиня в медушi сидить. Пощо є тобi?
 Але княжич лише махнув рукою й побiг до пiдвалу, в якому зберiгалися меди. Княгиня Рада з бiлявою робою Гундою переливала брунатний настояний мед з малої кадi в бiльшу. Богдан, не чекавши, поки вона закiнчить, пiдiйшов i смикнув матiр за рукав:
 — Чуєте, вiддайте мене замiж.
 — Га? –здивувалась княгиня. –Як то замiж? –аж у долонi сплеснула регочучи.
 — Замiж тiльки дiв оддають, –пояснила роба Гунда, бiлобрива готська полонянка, яка вже давно жила в княжому дворi й досить вiльно говорила мовою полян.
 — Не тобi кажу! –огризнувся княжич, та обидвi жiнки весело реготали, й вiн люто зиркнув на них i вихопився сходинками з пiдвалу, нахвалюючись:
 — Тодi я сам…я сам!..
 Богдан побiг до терема, трохи не збив Малка, який i досi стовбичив на ганку, й почав шарпати всi дверi пiдряд, але, так нiкого й не знайшовши в теремi, крiм двох челядникiв, якi не знати нащо шкребли дошки в сiнях, знову пiдбiг до Малка.
 — Де є?
 Тивун сього разу не збагнув, що вiд нього вимагають, i перепитав:
 — Хто?
 — Хто, хто! –буркнув хлопець. –Вона!
 — А-а, –здогадався тивун. –Там, за пiдклiтями в садку.
 Богдан, стрибнувши з високого ганку, майнув за клiтi, наставлянi попiд городським гостроколом. У сьому мiсцi гострокiл вигинався i правив стiною княжого дворища, городця, де стояв високий терем на два поверхи й вежу та всi господарчi будiвлi. Мiцний паркан з гострих дубових паль обгороджував дiдинець князя вiд окольного мiста й був маленькою твердинею в Києвому городi. Хлопець метнув до садка, що зеленiв бiля самiсiньких ворiт городця, й став мов укопаний. Княжна Ясновида сидiла на дерев'яному стiльчику пiд яблунею. Тут-таки лежав на вкритiй вовчим хутром лавi батько, князь Милодух.
 Київського князя в городi нiхто не вважав господарем. Вiн уже рокiв iз десять хворiв на тяжкий недуг, що не пiддавався лiкуванню жодним зiллям, рiк у рiк блiд i худнув, був схожий на справжнього нава[1], проте Морана, всесильна богиня смертi, не вiдбирала в нього життя. Князь цiлими днями вилежувався, взимку в теремi, влiтку в садочку, розмовляв кволим голоском, i всiм Києвим городом, та й не лише городом, а й цiлим князiвством, правила його дiловита жона Рада.
 Княжич Богдан якусь мить вагавсь, тодi приступив до Ясновиди й, затинаючись, мовив:
 — Я б-беру тебе жоною!
 Й хворий князь, i Ясновида дивилися на нього, мов на привид, потому княжна закотилася дзвiнким смiхом, i Богдан не витримав поважного тону й уже вдарив на благання:
 — Чуєш?..
 Княжна й досi реготала, хворий князь i собi кволо всмiхався, й хлопець не знав, що й мовити.
 — Малий ще єси, –впокоївшись, устала Ясновида. –Пiдрости трохи, тодi й веди собi жону.
 Богдана мов гедзь укусив. Вiн крикнув, i голос йому то басив, то зривався на пiвники:
 — Малий єсмь? Малий?.. А вчора? Речи, хто вчора побив тамтих? Де б єси була вчора, да би-м не змiг я там-тих степовикiв? Зир туди! –Й вiн показав рукою на ворота, де й досi стримiла голова степового розбишаки, наткнута на високу жердину. –Де б си була?
 Та княжна й далi смiялася, чорнобрива й свiтлоока, й знову торочила:
 — Пiдрости, княжичу, малий ще єси, малий…
 Богдановi хотiлося пiдскочити й надавати їй ляпасiв за таке знущання, та хворий батько теж глузливо посмiхався, тодi прибiг ще замурзаний Богданiв братик Волод i заблискав на нього спiдлоба, колупаючись у носi, Богдановi забракло сил, вiн крутнувся й побiг за ворота. Й коли збiгав з насипу в окольний город, мало не наскочив на комонника.
 То був той самий косак, якого Богдан випередив нещодавно в Дубовому лiсi навпроти гори Дитинки. Через сiдло в нього був перекинений великий рудий олень зi ще молодими не розгiлляченими рогами. Богдан одразу впiзнав свого роганя –бiля горлянки й досi стримiла його коротка важка стрiла з бiлою лебедячою пiр'їною на зарiзi.
 Непогамована лють збурилася в Богдановi, й вiн кинувся до чубатого комонника та почав стягати роганя з сiдла. Проте комонник штовхнув його чоботом у груди й, доки хлопець пiдiймався з пилюки, проскочив у ворота городця.
 Не тямлячи себе вiд образи, Богдан побiг аж до Полудневих ворiт, потому звернув у Хрещатий Яр, iзсунувсь осипом униз i, шаснувши в кущi ясно-зеленої лiщини, дав волю сльозам. Плакав довго й гiрко, плакав уголос, i в голосi снувалась настирлива думка: охаблюсь, охаблюся дому, нехай тодi шукають, нехай плаче й мати, й вона, я ж повернуся тiльки тодi, коли про мене загомонить уся земля –й Полянська, й Деревська, й Сiврська, й цiлий свiт. Ось тодi вона побачить, iз кого смiялася, нехай, нехай…
 Так вiн пролежав до самого вечора, й, коли сонце сховалося за Дiброву, прийшли Борислав iз Вишатою. Вони вже все знали й нi про що не запитували. Богдан розповiв їм про свої плани.
 — Пiйдете зi мною?
 Борислав розгублено вiдповiв:
 — А чого ж би й нiт.
 Вишата ж тiльки широко всмiхнувся.
 — Сього-таки вечора! –сказав Богдан.
 Товаришi зiтхнули. Княжича однаково не переконаєш, коли надумався до чогось. I хоч як було лячно, хлопцi поклали на тому, що смерком викрадуть iз княжих стаєнь коней, вiзьмуть зброю, оружжя та харчу –й у путь.
 Та коли, дiждавшись ночi, вивели й посiдлали коней i збиралися дати дьору з городця, бiля самих ворiт iз наштрикнутою на палю мертвою головою Богдан раптом став. Йому вчувся знайомий голос. Кинувши коня, вiн шаснув у садок. На лавi, де сьогоднi вдень лежав батько, лежала княжна Ясновида, над нею ж вовтузився той прийшлий косак i намагався приборкати її. Страшенний здогад рiзонув Богдана по серцi. То мав бути згадуваний учора Ясновидою лужицький князь Джурдже. Княжна вiдчайдушне боронилася й плакала, й хлопцевi знову заслiпило вiчi люттю. Вiн пiдскочив до лавки, вхопив приблудного косарина за кiску й потяг, аж у того з несподiванки голова заломилась назад.
 Богдан з усього маху дав йому по пицi, той вiдскочив, i в темрявi хижо зблиснув короткий латинський меч. Богдан теж витяг оружжя з пiхов i дзвiнко крикнув:
 — Боронися! Клич своїх косацьких кумирiв на пiдмогу!
 Сутичка була коротка. Противники чи й устигли тричi схрестити мечi, й може, тому, що князь Джурдже випив надмiру меду, а може, просто не розрахував своїх сил i спритностi, та сталося так, що, вiдбивши Богданiв меч, вiн готувався кинутись на знахабнiлого отрока, однак лише болiсно й якось наче здивовано застогнав i впав навколiшки.
 Богдан ошелешено позадкував i вдарився головою об яблуню, та в сю мить iз мороку виринув Борислав i потяг його за собою. Вже коли пiдскочили до Полудневих ворiт городу Києвого й чекали, поки зоружений сулицею мiж одчинить їм, до слуху їхнього долинув переляканий вереск, i Богдан упiзнав у ньому голос Ясновиди.
 Мiсяця того самого в третiй день
 Цiлу нiч їхали хлопцi битим Соляним шляхом, то женучи коней учвал, то даючи їм перепочити, попускали поводи лише в найгустiших лiсах i, коли за Днiпром зблиснули першi променi сонця, опинились навпроти стольного городу Витичевого. Богдан мав пiд собою свого влюбленого сiрого в яблуках жеребчика, Борислав гнався вслiд йому на гнiдому, а за ним на рябiй кобилi тримавсь трохи збоку Вишата.
 Поминувши стольницю, хлопчаки напинили коней. З високого насипу на них зорив мiж у рiзницi й шоломi. По якiйсь хвилi вiн гукнув: «Бериле!» На насип вийшов ще один, зоружений сулицею, й хлопцi вп'ялися коням пiд ребра, тiльки курява за ними стала. На витичiвському столi сидить Великим князем Богданiв дiд Данко, та всiм вiдомо, що найбiльше в такому станi належить стерегтися родичiв. I Великого князя зараз немає, пiшов походом на греки, його ж тивуни та вогнищани –люд непевний, он як дивилися з валу приворiтнi можi, тож краще таки триматися вiд них найдалi.
 Лишивши по лiву руку Рожищiв, хлопцi звернули вбiк i вирiшили переднювати. Мiшаний лiс понад Соляним шляхом був багатий на сонячнi галяви, конi кали де пастися, до того ж i дичина тут велася.
 Богдан сiв пiд ще не вбраним у листя дубом-нелинем i замислився. Про забитого вчора князя Джурiже вiн не думав, хай лишень про нього думає ота Ясновида, але в вухах йому й досi стояв її розпачливий, а може, зляканий вереск. Пiд боком у Богдана без угаву теревенив Борислав, та княжич мовчав i не вiдповiдав на його зачiпки. Коли людина вийшла з батькiвського вогнища, мусить бути дорослою й мислити по-дорослому. Борислав був сином велiйого болярина Борислава Старшего, вiдзначався винятковою балакучiстю, та Богдан друкив iз ним, i хлопець жодного разу не зрадив свого княкича.
 Другий, Вишата, був протилежнiстю Бориславовi. Вишатин батько Огнян служив у княжому вогнпцi старим конюшим[2], а мати була робою, але не з полонених, а з близьких: дiвчинкою її продав йому сiврськиї велiй болярин Ладко, що тримав город у Нежинi. Вишата разом iз батьком та матiр'ю мешкав у городцi київського князя. Вiн майже нiколи не розмовляв, тiльки широке всмiхався, нiби з чимось погоджувавсь, або ж червонiв i сопiв, коли йшлося про щось неприйнятне. Вiн мав рокiв на п'ять або чотири бiльше за хлопцiв, однак парубкувати ще й не думав i завше воловодився з меншими, даючи собою керувати.
 Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо:
 «Що вiн питає?»
 — Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi краї, чи на всхiд, у Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?
 — Не з тих лугарiв, –буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його словами:
 — Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська. Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi.
 — Не за Вишгородом. Далi сидять.
 — Вiдаю, що далi. На Чорнобильськiй землi. Однаково й сi можуть меститися. А чи-бо нiт?
 Богдан знову збрижив чоло. Вiн i справдi думав податися на Лугань –вольнi люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, i полюють, i розважаються, i…не водяться з жонами. То тiльки їхнi князi мають право женитись, а лугарi-косаки дають обiтницю сiроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулицi з рук i пильно берегти свою землю вiд ворогiв. Так вiн думав, але Борислав слушно рече…
 — Мають меститися, –проказав Богдан.
 — Куди ж тодi?
 Княжич вiдповiв на се десь аж ополуднi.
 — У греки.
 — Куди-и? –протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. –Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? –повернувся вiн до Вишати.
 Той згiдливо всмiхнувся.
 — На сьому й буде! –сказав Богдан.
 — Лiпо, лiпо! –радiв Борислав. –Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володаревi. Наречемося й ми готами, княже! Вiрно!
 — Наречемося русинами. Й таких вiзьмуть. А вернемось…
 Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бiк Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, i тiльки Вишата сидiв незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-вiд шляху зачувся кiнський тупiт, i, перш нiж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусiбiч iз гиком i свистом опосiли комонники. Всi були в барвистих ногавицях, на плечах мали рiзнокольоровi корзна, з-пiд корзон же виглядали гаптованi й зеленим, i червоним, i синiм, i жовтим, i чорним шнуром коротшi чи довшi гунi. Переднi, побачивши на галявi людей, спершу напинили коней, розгледiвши, знову весело засвистали й загикали, пiдкидаючи догори смушевi клобуки. Тiльки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарi, бо голови й бороди в усiх до єдиного були поголенi й з макiвок поза вухо звисали вузенькi оселедцi волосся, мов у князiв.
 — Гой, отроче, –звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, –конi пасете?
 Вишата лише всмiхнувся по вуха, Борислав же вмить побiг знайомитися.
 — З Лугу єсте?
 — З Лугу, –вiдповiв йому кремезний косак iз довгим копiєм, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвiст.
 — А куди?
 — На Луг-таки! –засмiявся косак, а Борислав знiяковiло шморгнув носом. –Не шморгай, косаки можi вольнi, куди хочуть, туди й їдуть.
 — А з якого Лугу єсте? –знову почав допитуватися Борислав. – 3 Чорнобильського?
 — Нiт, не з Чорнобильського. –Косак устромив списа з кiнським хвостом у землю й скочив додолу. – 3 Луганi-рiчки. Чув єси?
 — Чув єсмь…
 — Ось таке, –пiдсумував кремезний косак i гукнув до своїх: –Розсiдлуй, братове!
 Лугарi позiскакували з коней i заходилися розсiдлувати. Вмить на галявi зайнялося вогнище, восьмеро косакiв не знати й звiдки принесли вбитого соханя, оббiлували його й настромили над багаттям. Лiс виповнився лоскiтливими пахощами смаженого м'яса, й хлопцi згадали, що сьогоднi й не снiдали. Про Богдана годi й казати: вiн нiчого не мав у ротi хтозна-вiдколи.
 Хлопцi помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оцi своє, ввесь час липнув:
 — Коли ж ви рушаєте? Сього ж днi?
 — Не горить, –смiявся косацький отаман. –Нам аби заутра бути в Луговиках.
 — На Чорнобильськiй землi?
 — На Чорнобильськiй.
 — Пощо?
 — Кошового можа маємо жонити.
 — Князя Джурджа? –вихопилося в Борислава, й вiн почервонiв.
 — Та Джурджа ж. По-нашому Юра.
 — Як се по-вашому?
 — Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сiврському Джюрджь. Он у нас є косак iз землi Сiврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер вiдаєш?
 — Вiдаю, –мовив Борислав i перезирнувся з Богданом.
 — А князя Юра знаєш? –запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем.
 — Чув єсмь, –ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху.
 Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати:
 — Як ми речемо на сього звiра?
 — Лось, –одказав хлопець.
 — Iстинно. А сiври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумiв єси?
 — Зумiв єсмь, –усмiхнувся хлопець.
 — А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого?
 — Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться.
 — О! –погодивсь отаман. –А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?
 — Вiдаю!
 — То й ти єси медвiдь?!
 Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.
 — Не єсмь медвiдь, але чоловiк, –пiдшморгнув Борислав.
 — А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?
 — Коли?
 — А давно.
 — Не вiдаю.
 — Так слухай. Є така пiсня:
 Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,
 Та втну собi дубову тесочку,
 А на тiй тесi та рогатина,
 Та й не пострашусь лютого русина.
 Вiддай ми, русине, своє рухо,
 Щоб тепло було ми та сухо.
 Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.
 — Осе таке, –закiнчив вiн. –То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?
 — Полянського.
 — Тож ти i єси русин. Усi поляни –руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв є пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв єси?
 — Зумiв єсмь, –протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь.
 Отаман спитав:
 — Хто ваш зверхник? От сей? –вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана.
 — Тю! –здивувався косак. –Пощо?
 — Княжич, –вихопилося в Борислава, й вiн закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нiчого не вдiєш.
 — Велике цабе, –посмiхнувся косак. –Я б, бувши вами, вiддався б пiд руку от сього. Здоровий, як медвiдь, i дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..
 Борислав вибачливо блимнув на княжича, той мовчки червонiв.
 — А ти, вуйку, не дивися…Вiн того дня скiлькох потрощив гатилом…
 I почав розповiдати про позавчорашнє бойовисько пiд Києвим городом. Засмаглi лугарi слухали, аж роти пороззявляли, а коли Борислав дiйшов краю своєї розповiдi, кремезний отаман приступив до Богдана й узяв його за плечi:
 — От се по-нашому! –Тодi подумав i тихо сказав: – Iди до моєї чоти. Хоч ти й недолiток та ще й княжич…Ми з тебе доброго косака зробимо. Хочеш?
 Богдан, похиливши голову, мовчав. Сей здоровенний лугар ще не знає всього, не знає, що вiн, Богдан, заколов учора вночi їхнього зверхника, хоч i мрiяв шукати слави саме серед осих веселих людей iз косами за вухом.
 — Братове! –гримнув до товаришiв отаман. –Чи чули сте? Маємо нового косака. Зветься Богдан Гатило. Хай усi вiдають, як сей отрок дубовим гатилом потрощив голови ворогам землi Руської! Богдан Гатило! На сьому бути! Гатило!
 Се слово сподобалося всiм, i кожен пiдходив, аби ближче подивитися на хлоп'яка, який стояв оддалiк i мовчки тупивсь у землю.
 — А ти не бре? –раптом прискалив око кремезний отаман.
 — Хай покарає мене Морана, хай упаде менi Пек на голову! –скоромовкою заприсягнувся Борислав.
 — Тодi на сьому й покладемо! –сказав останнє слово косацький отаман.
 Але Богдан ще не сказав свого слова.
 Обiдали всi гуртом. Лугарi сидiли круг багаття, кожному дiсталося по доброму шматку смаженої лосини, й кожен, перш нiж уп'ястися в неї зубами, вiдривав найкращий кусник i кидав у жар, урiкаючи своєму захисниковi. Згадувано було й Бiлого Бога Дажбога, що зветься Сонцем; i вiтця його Соварога, який правує небом i землею i був уже тодi, коли в свiтi ще нiчого не було; й саму Землю-матiр, що її дехто прозиває Ладою, бо дає лад i людям, i тваринi, й усякому зеловi; й Перуна, котрий мече блискавки, й Перунових духiв; i весняного Дажбога Ярила; й чотириголового Дажбога Свiтовида; й семиголового Дажбога Сiмаргла; i холодноруку Морану, котра вiдбирає в чоловiка життя; й Цура з Пеком, що живуть у вогнi земному й пiдземному; й русалiй, водяникiв, лiсовикiв та домовикiв, без яких не ступиш i кроку, й навiть упирiв та вовкулакiв, бо не знаєш, де будеш узавтра, куди зверне твоя нога й звiдки слiд чигати небезпеки.
 — А Мокошу забули? Хай береже косакiв од грiха, iже речеться ручний блуд. Бо в косака зроду-звiку нема й не було жони, нi лади-любки, а сил багато є й руки суть великi. Тож хай береже нас од грiха. Їж, Мокошо!
 I почалося загальне трапезування.
 Пiсля обiду пiшли напувати коней, тодi дехто покликався на влови, iншi латали ногавицi й гунi, дехто лагодив кiнську збрую чи оружжя.
 Вечеряли свiжовпольованими дикунами та косулею. Перед смерком же в стан заблукала сива вiдьма. Вона ворожила косакам на руцi й передрiкала їхню долю. Косаки сприймали її слова цiлком серйозно й дякували, хто чим спроможний, i нарiкали новi жертви своїм богам та богиням.
 Вiстусi дали добре попоїсти, й вона сiла грiти старi кiстки бiля вогнища. Тодi згадали про новоявленого косака Богдана, й не тому, що вiн був княжичем, а через те, що вславився як Гатило.
 Вiдьма взяла хлопцеву дiсницю й почала розбиратися в заплутанiй лiнiї його життя. Говорила й про зелений бiр, i про холодну воду, й про перемоги на боронному полi, й про дiвчину чорнокосу, й про синьооку, й про славу ловчу, й про перестрiт на роздорiжжi, закiнчила ж так:
 — А вмреш од жони, яку залюбиш. Умреш, коли трiсне тятива твого лука.
 В Богдана по спинi полiзли мурахи. Вiн широко розплющеними очима дивився на стару вiстунку, яка, повiдавши його долю, смачно вминала розiмлiлу дичатину. Коли вогонь згас i в таборi настала тиша й темрява, княжич тихо витяг з тулiї свого новенького лука й замахнувся, щоб пошпурити його якнайдалi вiд себе. Хоч би там що було з усiма отими жонами, зате лук викине, свою наглу смерть.
 Але, замахнувшись, передумав i почав розв'язувати тятиву. Адже вона може лопнути й сама по собi, просто перетлiти й лопнути, й ворожiння старої вiстухи збудеться. Зубами й нiгтями насилу розв'язавши тугу тятиву, вiн кинув її в потiк. Тепер се вже не тятива, а просто шматок турячої жили, й слова вiдьми не збудуться. Закинув Богдан i тернове лучище, лише потому спокiйно лiг спати…
 Мiсяця того ж в останнiй день
 Уранцi, коли косаки зiбралися в дорогу, Богдан сказав отамановi:
 — Пiйду в греки.
 Вони стояли на битому Соляному шляху –малий отрок на сiрому жеребцi й загартований у сiчах отаман iз довгим оселедцем чуба, що визмiювався з чорного смушкового клобука поза праве вухо. Отаман анi слова не сказав Богдановi. Вже все знав про нього, геть усе: що той женихався до нежинської княжни Ясновиди, й що вбив у сутичцi князя Юра, й що тепер iде шукати слави. В iншому випадку косацький отаман просто б одляскав отрока, та в його вiчу той отрок заслуговував на шану –то був не звичайнiсiнький князюк, пихатий i розбещений волостю, а рiвний йому й товаришам його мiж Богдан Гатило.
 На взбiччi Соляного шляху стояла валка возiв, що прямувала з далеких сiврських Холмiв. Гречники їхали в Ольбiю по сiль i в Києвому городi вчора дiзналися про смерть лугарського кошового Джюрджя.
 — Стережися мести, –тiльки й сказав отаман Богдановi й нахилив корогву вперед: –Потягнiмо, браттє!
 Їм треба-таки було до городу Києвого, мали йти на весiлля, потрапили ж на похорон, та ще й кошовий поклав голову не в чеснiй сiчi з ворогом, а в сутичцi за жону.
 Косацькi конi збивали копитами куряву й вiддалялися на полунiч, а юнак стояв i понуро дивився їм услiд. Щирий луганський сiкун припав йому до душi, Богдан охоче лишився б у його чотi, бiльшої слави нiде не заживеш, як серед вiдчайдушної браттi сiроманцiв-лугарiв, але отаман сказав: «Стережися мести», –й се була жива iстина, вiд якої на душi ставало трохи лячно й холодно. Там, у хвостi гречнинської валки, походжав ще один лугарський княжич –Годечан, брат уперше Джюрджевi, й хоч вiн був рокiв на шiсть чи п'ять старший за Богдана, та лякатись його не хотiлося: Годечан видавався якийсь худорлявий i кволий, наче стеблина степового маку, та й не знав вiн, що вбивець його брата тут-таки, поряд. Однаково ж косацький отаман, певно, мав на думцi саме княжича Годечана.
 Валка готувалася в дорогу. Гречники запрягали в ярма полових круторогих волiв i чекали наказу рушати. Богдан зi своїми хлопцями стояв край дороги й дививсь на переднього. Той нарештi вклонився на всi чотири сторони й, голосно проказавши: «Свiтовиде, не забудь нас у дорозi», –махнув рукою. Гречники загейкали и потягли своїх круторогих з узбiччя на шлях.
 Богдан ударив жеребчика поробошнями в живiт i погнав поперед валки на полудень. Вiн вирiшив iти з гречниками до самої Ольбiї й вже там, човнами чи як приведеться, їхати в ромейську столицю, цар-город Константинополь.
 Лишивши валку на .добрий час[3] позаду, вiн махнув до своїх и заглибився в лiс. Дерева тут стояли негусто, й конi йшли навмання, обминаючи завали та кущi. Борислав, наздогнавши Богдана, крикнув:
 — Гатиле!
 Богдан смикнув повiддя. Се назвисько вразило його.
 Вiн уже й забув про нього, та ось Борислав Борич нагадав учорашнє, й хлопець iспiдлоба всмiхнувся. Борислав з Вишатою пiд'їхали вкруп.
 На взлiссi несподiваний гук розiтнув тишу:
 — Хто йде?
 Хлопцi похапалися за мечi, але не спинились.
 — Хто йде? –ще гучнiше спитало їх з-поза дерев.
 Борислав одгукнувся:
 — Ми! Свої!
 Вийшли на вiдкрите. Там стояло троє можiв. Одного з них Богдан упiзнав, решта були незнайомi. В руках у кожного бринiв напнутий лук. Богдан, мiцнiше стиснувши сулицю, приготувався до нападу. Троє проти трьох, але тамтi могли кожну мить вистрiлити. Й Богдан уперше пошкодував за своїм луком. Коли ще та тятива лопне, а тут би згодилася, таки згодилася б…Вишата, стоячи за товстим деревом, поволi дiставав iз тули лук, а Борислав уже давно був напоготовi. «Троє проти трьох», –майнуло ще раз Богдановi, й вiн поволi торкнув коня. Та Годечан опустив свiй лук i зняв стрiлу.
 — Се ви єсте…А ми смо думали…
 Всi шестеро попрямували на шлях. Валка гречникiв уже наближалася, було видно передню пару сивих волiв, якi рiвномiрно хитали крутими рогами, тягнучи воза, вантаженого дорогими скорами, воском i медом, у бiк далекої й невiдомої Ольбiї. Годечан порiвнявся з Богданом.
 — Куди путь ваша?
 — В греки, –глухим голосом проказав Богдан, i досi сторожко стежачи за кожним порухом Годечана.
 — В греки? Далеч. А я-м до Родня, а там через Днiпро й на Лугань.
 Богдан здогадувався про мету Годечанової подорожi, але мовчав, а той теж бiльше не обзивався. Так вони й їхали поряд, попустивши коням повiддя. Їхали дообiд, за ними розтяглися короткою вервечкою решта четверо, й княжич слухав, чи не виляпає чогось отим двом патякуватий Борислав. Але той торохтiв про щось геть далеке, й Богдан потроху заспокоївся.
 Коли сонце свiтило просто в вiчi й Соляний шлях котився степом майже на полудень, комонники помiтили далеко попереду густу хмару куряви. Вони спинили коней i наставили долонi до вiч, але курява лишалася курявою, й годi було в нiй щось розгледiти. Пiдiйшли заднi й теж почали вдивлятися. Тодi повiвом вiтру пилюгу знесло вбiк, i стало видно комонникiв. Вони довгою змiєю спускались у балку, й над головами в них виблискували тисячами сонячних скалок довгi списи, шоломи й кiнська збруя.
 — Степовики! –прошепотiв Борислав, але Годечан тут-таки заперечив:
 — Степовики не ходять полками.
 — Бiжiмо до гречникiв! –знову озвався Борислав, i сього разу нiхто йому не заперечував. Хоч би хто був, але гречникiв треба попередити.
 Хлопцi розвернули коней i погнали назад, звiдки наближалася волячим кроком купецька валка.
 Отаман гречникiв, почувши новину, гукнув усiм звертати в лiс. Залунало знову гейкання й собкання, й вози порипiли мiж дерева. Дехто з гречникiв лишився замiтати слiди колiс i волячих ратиць, дехто витягав з переповнених возiв оружжя, решта ж квапила волiв далi й далi в глиб лiсу, навскоси Соляного шляху, сподiваючись обминути невiдоме вiйсько. В степу закони неписанi, сподiватись треба найгiршого й бути готовим до всього. Троє послухiв верхи на конях лишилися поблизу шляху, бiля того мiсця, де могли помiтити слiди гречницьких возiв.
 Отаман тепер iшов позад валки, був суворий i врочистий, iшов не озираючись, але й думкою, й вухами був там, звiдки мав чекати наскоку. Послухiв же надто довго не було, й старий лаштувався вже послати туди ще двох. Нарештi лiсом загупали кiнськi копита. Люди повернули настороженi вiчi в той бiк. То були свої, вивiдники.
 Перший осадив коня бiля отамана.
 — Бане! –тремким вiд хвилювання та втоми голосом сказав вiн старому. –Завертай валку.
 Отаман, якого назвали Баном, важко втупився в по-слуха:
 — Що стало?
 — Вертай вози. Князя нашого вбито!
 Богдан здригнувся й глянув на Годечана, який стояв поряд, потому на Борислава й Вишату.
 — Якого князя?
 — Великого князя Данка греки отруїли.
 — Хто тобi повiдав се? –недовiрливо перепитав Бан.
 — Сам видiв єсмь! Везуть у корстi, засоленого й завощеного. Й полки вертають у стольний Витичiв.
 Богдановi раптом запекло пiд грудьми. Вбито його дiда, Великого князя Данка. Й хоч Богдан бачив його лише тричi на своєму вiку, але було шкода старого, й вiн думав, що, певно, так i прокидається в людинi кров до помсти. Очi свербiли, вуста почали дрiбно сiпатися, й, може б, княжич не втримався й заплакав, та вчасно вдарив поробошнями жеребця в слабину.
 Товаришi погнали слiдом за княжичем, гречники, стямившись, почали розвертати волiв, а княжич гнав i гнав коня помiж деревами, й сльози бiгли-таки йому з вiч. Над усе хотiлося тепер Богдановi додому, до матерi, й вiн ще дужче бив коня пiд ребра. Образ чужої чорнобривої дiвчини вiдсунувся кудись убiк, зблякнув, розтав, i все здалося таким нiкчемним i не вартiсним, –дурнi бойовиська, що вiн їх заварив, i втеча в греки, й усе на свiтi, думав лише про те, як приїде додому й притиснеться матерi до м'яких теплих грудей, а вона мовчки гладитиме його рукою по довгому волоссi.
 В ЛIТО 413-е
 Новий конунг вiзiготiв аквiтанських Валлiй, боячись дужих сусiд своїх венедiв, надумавсь утiкати до Африки. Посадивши все плем'я на плоти, човни та ладдi, вiн рушив у вiдкрите море, щоб зажити на полудневих землях нової волостi. Та сильна буря де перетопила судна його, де прикотила назад, до європейських берегiв. Убачивши в сьому волю Неба, Валлiй вiдмовивсь од свого намiру.
 В ЛIТО 414-е
 При дворi царгородському закоторилося: всю волость правлiння перебрала на себе Пульхерiя, молода сестра малолiтнього iмператора Теодосiя. Бувши побожною святенницею, вона запровадила при дворi монастирський лад.
 В ЛIТО 415-е
 Перський цар Єздегерд, переступивши слово, дане покiйному iмператоровi Аркадiю, став посягати знову на Вiрменiю. Замiсть законного княжича, вiн посадив на вiрменський стiл перського. Почалася рать межи персами й греками, яка тяглася два лiта, й нiхто не мiг подолати.
 В ЛIТО 416-е
 В царi-городi Константинополi стали купувати й продавати чини всякi державнi, й хто мав золота бiльше, той вище сягав, i почало беззаконня всiляке творитися в усiх службах.
 В ЛIТО 417-е
 Валлiй, конунг вiзиготiв аквiтанських, зiбрав усе полчення своє й повiв таку мову: «Непереможнi готи! Хоч би куди ви спрямували стопи свої, вiд далекої полуночi до країн полудневих, ви всюди прокладали-сте дорогу собi своїм оружжям. Нiщо не спиняло вашого врочого ходу: нi землi, нi студiнь, нi жар, нi гори, нi рiки, нi хижi звiрi, нi навiть велелюднi хоробрi племена. Та ось що ми бачимо сьогоднi: венеди, галли й словiни посмiли нападати на нас iз тилу, тодi як римляни загрожують у чоло. . Вiд вас, хоробрi можi залежитеся тепер, на кого з них пiдiймати нам оружжя своє. В перемогу вашу я вiрю –вона буде. Але чи личить полчитися й гаяти час на лякливих римлян? Чи не лiпше обрати вам ворога, достойного вас?»
 Але вiзiготи так i не зважились сполчитись проти захiднiх слов'ян.
 В ЛIТО 418-е
 Закоторилася прями земля слов'ян iспанських: венеди повставали проти галлiв, галли йшли супротиву словiн, а словiни нападали й на тих i на сих, i велiї стогони стояли докруги, i брат iшов на брата й кривавi рiки потекли межами.
 В ЛIТО 419-е
 Не знаючи, що йому чинити га як дотримати слова, даного iмператоровi Гонорiю, готський конунг Валлiй оманою полонив одного з жупанiв вiнедських, iм'ям Предiвой, i послав його в Рим, нiбито як ратний i взяток на полi боронi. В Римi почалися радiснi свята. Гонорiя вшанували героєм i побiдником словiн, галлiв та венедiв. Конунг Валлiй також був уславлений переможцем, хоч i не схрещував оружжя зi слов'янами iспанськими.
 В ЛIТО 420-е
 Пруги[4] велiї найшли на землю Руську вiд Галлiї Карпатської до самого Днiпра, й на землю Деревську, й на Сiврську, й на Луги такоже, й був голод чорний, й прийшла чума з країн полудневих i всхiднiх, i забрала многi животи.
 Того ж лiта переставився перський цар Єздегерд, i зiтхнули греки й грузини iберiйськi, й тепер вiрмен опосiли греки, й заплакало старе, й мале, й дитя в материнiй утробi, кленучи Теодосiя та Пульхерiю.
 В ЛIТО 421-е
 Над царем-городом Константиновим зiйшла зоря вiтлеємська, показуючи опахалом на край полунiчний, i вбоялися греки, й рiкли, що зла слiд сподiватися з тих країв. I стояла зоря сiм ночей, i вдруге вбоялися греки, й почали чистити полки свої вiд гунiв[5], i готiв, i вiд iнших варварiв, i стали брати їх не як спокон вiк старих, разом iз вождями та воєводами, а вокрiм, подушно й полично, щоб не припустити вдруге такого лиха, яке вже бачили стiни константинопольськi лiта божого 400-го, коли на небi такоже стояла опахата зоря.
 В ЛIТО 422-е мiсяця квiтного
 Був знову квiтний, i знову так само тепло й весело починалася весна, та вiдтодi минуло десять лiт, багато чого змiнилося й у життi, й у природi, й помiж людей, однi народились, iншi переселилися в потойбiчний свiт, у незнану країну предкiв. Богдан упiзнавав i не впiзнавав свiй рiдний маленький Київ город, i єдиний, хто лишився таким самим, була мати, княгиня Рада.
 Батько пiшов у зелений iрiй пращурiв. Тепер Богдан був уже не княжичем, а князем землi Київської й повномiжним осподарем усiх її ланiв, i рiчок, i лiсiв, i гiр, i всього, що в них було живого й мертвого.
 Звiстку про вiтцеву смерть принесли йому купцi-гречники аж у самий царiв город Константинополь, де Богдан прослужив дев'ять рокiв у варварських тагмах iмператора, досконало вивчивши всю вiйськову технiтарiю ромеїв, усi їхнi хитрощi й стратегiї, заживши собi слави невразимого й непереможного скiфа, бо нiхто, вийшовши йому супротиву, не змiг ще викрутитись од його меча, ножа, сулицi або кия.
 Й Богдан таки здебiльшого бився києм.
 То була важезна дубиняка, обкована з усiх бокiв залiзними смужками, втикана гострим зуб'ям тригранних бронзових шипiв. Того кия не кожен мiг i пiдняти, в Богданових же руках вiн крутився змiєм, i лихо було тому, хто трапляв на дорозi шаленого «скiфа».
 Богдана в iмператорськiй тагмi нiхто не любив, i то через усiм зрозумiлi заздрощi, зате всi боялися й шанували, бо нiкому не хотiлось першому вступати в бiй, попри всi на свiтi накази та бичi; «скiф» же йшов уперед сам, добровiльно викликаючись на герцi.
 Дружив Богдан лише iз своїми –Бориславом та Вишатою, якi пiшли з ним i за море й намагалися бути завжди поплiч свого зверхника й улюбленця. Й се надавало Богдановi ще бiльшої сили й зваги, бо Вишата в будь-яку мить мiг прислужитись йому своєю могутньою рукою, що мало чим поступалася Богдановiй, а Борислав, хоч i слабший, завжди виручав товариша де мечем, а де й хитрiстю.
 Борислав хвацько гуторив i грецькою, й латинською, й фрязькою, й готською мовами, що були в ужитку в тих варварських тагмах-полках iмператора, Вишата ж мало коли вдавався до мови, навiть рiдної полянської, здебiльша обходячись i так. У свої двадцять шiсть лiт вiн став ще кремезнiший, але на зрiст не вдався. Борислава ж вигнало вгору, гнучкого й жилавого, мов тернова жердина. Богдан був такий увишки, як Борислав, i кремезний, як Вишата. Мечники в тагмi так i звали їх: Здоровий скiф, Довгий скiф i Куций скiф, хоч кожен з них мав, певно, своє iм'я. Та, по-перше, так зручнiш, а по-друге, хiба запам'ятаєш цi незбагненнi скiфськi iмена.
 Богдан потроху вiдвик од свого ймення, та й iншi не називали Богдана Богданом, лише тим давнiм словом, що з легкої руки смаглого косацького отамана прилипло йому навiки: Гатило. Й княжич залюбки вiдгукувався на той поклик, бо в ньому було щось рiдне, й шпарке, й майже забуте…
 По смертi Богданового дiда Данка вiче посадило на Витичiвському столi дiдового молодшого брата Рогволода. Як усе те сталося, Богдан до пуття не знав. Може, зважили на те, що прямий спадкоємець, київський князь, син Данка Милодух зовсiм хворий, а може, й пiдмастив декому Рогволод, але сталося як сталось.
 Пiсля похорону дiда Данка Богдан у вiйську нового Великого князя пiшов меститися грекам за жахливий пiдступ. Греки, злякавшись вiйни, видали Рогволодовi татя, того, хто, власне, тiльки виконував волю справжнього вбийника, й пiддались на мир, зобов'язавшися сплачувати Великому князевi щорiчну данину в 350 лiтрiв золотом. Рогволод погодивсь. То була явна зрада, й князi, й велiї та малi боляри, й можi лiпшi, й усе воїнство невдоволено гомонiло, однак Великий князь не зважав, бо на випадок поразки мусив поступитися столом, який посiв нещодавно.
 — Хiба то мало! –виправдовувався вiн. –Греки ще нiколи не платили нам данi. Тепер платять.
 Князям i велiїм болярам дiсталося по чималому кушу, рештi боляр i лiпших можiв також, i вони потроху замовкали, хоч вiйськом, яке зiбралося при Дунаї, можна було нагнати й не такого жаху на ромеїв, бо тагми їхнi саме ратилися в Асiї.
 За статтями вгоди кiлька тисяч полянських, i деревлянських, i сiврських можiв, i косакiв-луговикiв пiшло служити найманцями в iмператорське вiйсько.
 Так Богдан опинився в золотосяйнiй стольницi над Босфором. Вiдтодi минуло бiльш як дев'ять рокiв. Туди вiн. iшов хлопчиком, а повернувся дорослим боєм, що зазнав на собi й меча, й вогню, й голоду та пiдступiв, бо на них не скупились нi ромеї, нi їхнi численнi вороги в Європi й Асiї.
 Порiвняно до Константинополя Київ город видався Богдановi маленьким селом, що не знати нащо й оточило себе високим дубовим гостроколом. З сiєю смiховинною «стiною» неважко впоратися трьом сотням ромеїв, озброєних звичайними драбинками, не кажучи вже про катапульти й скорпiдiї, якi кидаються скелями, не згадуючи залiзночолi тарани та багатоповерховi гелеополi, що здатнi пересадити через будь-яку муровану, а не дерев'яну стiну цiлу зграю мечникiв i стрiльцiв. Приблизно так само був укрiплений i стольний город Витичiв. Кажуть, стара стольниця Вручий набагато мiцнiша, та Богдан аж туди нiколи не їздив i не дуже вiрив у тi балачки. Нашi князi впевнено почуваються й за гостроколом, який захищає їх од степових наїзникiв, а великому вiйськовi подолати таку обшир зась.
 Усе було так i не так, та про те мусив дбати Рогволод, Великий князь.
 А вiн не дуже вболiвав державними справами, оточив себе пройдисвiтами, бавився скоморохами й гудочниками, позвозив до Витичевого бiльше двох десяткiв налiжниць, якi мали своєю молодою кров'ю розганяти загуслу кров у його старечих жилах.
 Богдан думав про се, сидячи пiд кущем калини в тому самому мiсцi над глибоким Хрещатим Яром, де лiт тому десять уперше освятив себе в справжнiй сiчi. Мiсток був старий, трухлявий, пiвпоруччя з боку городу вiдламалось.
 Князь несолодко всмiхнувся. Мiсток iнколи може послужити неабияку службу, й мусив про се спитати в Малка, який за десять лiт вибився в домажиричi й ще дужче погладшав.
 Зодзаду в князя сидiв Вишата. Вiн щось мугукнув. Князь, пiсля повернення додому, наставив його за старого конюшого.
 — Що?
 Вишата мовчки хитнув головою на той бiк яру. З-поза оспища Соляним шляхом їхало четверо комонникiв. Поминувши мiсток, вони вгледiли пiд калиною синє блискуче корзно київського князя й попрямували до нього через урвище. Вiддавши коня супутцям, найстарший з них пiдiйшов i за давнiм звичаєм торкнувся рукою трави –нi бiльше, нi менше, саме так, як споконвiку вiталися поляни, не скидаючи шапки.
 Князь усмiхнувся.
 — Що ймеш казати, я тебе слухаю, нарочитий може.
 — Рече Рогволод, Великий князь, твiй дiд, аби-с прийшов ти до городу стольного.
 — Пощо я йому в потребi есмь?
 Нарочитий зам'явся.
 — Не вiдаю, княже.
 — Й заклянешся?
 Прийшлий знову зам'явсь i скосував на Вишату, вбраного в ще грецьке корзно.
 — Кажи при ньому, не страшись. Далi сього мiсця твої слова не пiдуть.
 Нарочитий тепер озирнувся на своїх супровiдцiв i притишеним голосом проказав:
 — Ясичi розбили князя роденського Вогняна. За Порогами.
 — То й що?
 — Гречники не можуть ходити в Ольбiю по сiль.
 — Нехай знову збере можiв i пiде на ясичiв.
 — Пойняли…
 — Кого?
 — Князя Вогняна. Полонили. Рогволод кличе тебе. Рече: Болога взимi потяли, Вогняна полонили, хай тепер iде на них Гатило.
 — Краще потятому бути, нiж полоненому, –сказав сердито князь, тодi недовiрливо подивився нарочитому в вiчi. –Так i рече: Гатило? Чи се ти вигадав?
 Нарочитий знiяковiв i визнав:
 — Нiт, княже, рече «Богдан». А се так усi на тебе речуть. Богдани, мов, многi, Гатило ж єдин.
 Богдан усмiхнувся, й нарочитий, посмiлiвши, додав:
 — Не забули смо, як ти тому десять лiт пiд своїм Києвим городом княжну нашу вiд погибелi порятував. Малий був єси, не вiдаєш.
 Вишата й собi засмiявся, князь же спокiйно запитав:
 — А де та ваша княжна тепер?
 — Ясновида? Та де ж…У Роднi. В Роднi, –повторив вiн. Йому стало чи то шкода її, чи нiяково за своє недоречне запитання. Отже, в Роднi. Нарочитець розвiяв усi його сумнiви: –Не доля нашiй княжнi. Се вже вдруге. –Вiн мало не назвав iменi того давно вже забутого Джурджа, та вчасно схаменувся. –Й не вдовиця, й не так щоб невiста…Вогняна ж князя…Тож Рогволод i рече: нехай тепер iде на ясичiв Гатило…Богдан.
 Сонце хилилося до заходу, й князь лишив нарочитого можа переночувати в своєму теремi. Той погодився, бо до Витичевого стольного городу їхати ж цiлий день. Увечерi Богдан сказав йому:
 — Перекажи Великому князевi, що я не можу сповнити його волю. Скажеш, у…Гатила всього пiвсотнi можiв, сподужих носити меч. –Вiн подивився чоловiковi пiд кущатi брови, бо той ховав очi додолу, й спитав: –Яке твоє ймено?
 — Морятин, княже, Морята.
 — Так i речи дiдовi моєму: п'ятдесят комонникiв. Урацi Морятин, забравши своїх отрокiв, якi переночували в старого конюшого Вишати, поїхав, а наступного вечора був знову в Києвому городi. Здавався марним i хворим. Богдан поклав усе те на карб неблизької дороги, та Морятин скинув гаптовану гуню, задер полотняну сорочку й повернувся до нього спиною.
 На спинi хрест-навхрест червонiло кiлька кривавих запечених посмуг.
 — Видиш, княже, –похмуро сказав вiн. –Пожалiй старця, коли мiж єси. –Й додав, уже натягаючи гуню: –Мовить, нехай бере свої п'ятдесят, я приточу.
 Богдан спитав зовсiм недоречне:
 — Скiльки маєш лiт, Морятине? –Й подумав: «Якщо вдвiчi бiльше, нiж менi, –посовiщуся, коли ж нi –то нi».
 Морятин вiдповiв:
 — Стiльки, скiльки твої можi комоннi.
 — П'ятдесят?
 — А так.
 Тепер вiн не знав, що сказати. Було шкода старого, та давня звичка загадувати уроки не дозволяла погоджуватись. Його розiбрало зло на Рогволода. За що дiд його ненавидить i хоче збутися?
 Вiн спитав:
 — Роговолодичi де зараз?
 — А де! –вiдповiв нарочитий мiж. –Єдин у Холмах, як i був, а сей тут, при вiтцевi.
 — Єутихiй?
 — Єутихiй.
 — Чого Рогволод не после його на ясiв?
 — Сього не вiдаю, княже.
 — Страшиться?
 — Не вiдаю.
 — Береже для…столу?
 Морятин зiтхнув, але не вiдповiв нiчого. Тодi довгим поглядом утупився в Богдана й похмуро проказав:
 — Уп'ять закоториться земля Руська…
 — То ж пощо?
 — Бо їдного тягне сюди, другого туди, й комождий князь дивиться не на Витичiв, а геть.
 Богдан силкувався зрозумiти, куди гне нарочитий мiж, тодi, здається, збагнув i промовив:
 — Повiдають, Велiмир усi землi пiд собою мав. – I швидко зиркнув у вiчi Морятановi, але очей таки не побачив за кошлатими брiвми, –Пощо ти од мене ховаєшся, нарочитий може?
 Нарочитець вiдповiв:
 — У Велiмира був меч Юрiв…
 — Знаю. Ти його бачив єси?
 — Без Юрового меча готiв би з виї своєї не скинули. Всi князi й усi землi пiшли за Велiмиром тодi.
 — Ти його бачив єси? –наполiг київський князь.
 — Велiмира-м бачив. Був єсмь отрочам, а бачив. Тринадесять лiт мав єсмь тодi.
 — Меч, питаю, меч Юрiв бачив єси?
 — Малий був єсмь тодi, княже, –вхиливсь од вiдповiдi Морятин.
 Князь охолов i по хвилинi мовив уже таким голосом, який не терпiв заперечень:
 — Те й передаси Великому князевi: негоден, мов, Гатило на ясичiв iти, бо у стольному городi лiпшi за нього. Зумiв єси?
 Морята знав уже, що розмову закiнчено й що сей молодик не призвичаївся ще ламати свого слова. Богдан же Гатило думав про iнше. Великий князь тепер остаточно пiднiме забороло. В головi на мить майнула чи то думка, чи тiльки тiнь, що спина в сього лiтнього можа вже помережана попругами й помережиться ще дужче, та вiн потиснув у собi тi непотрiбнi жалощi. Коли кинуто виклик –сподiвайся гостей, i нiчого тут бiльше не вдiєш.
 Рано-вранцi Морятин побрав дорогу на Витичiв. Рушаючи, вiн торкнувся правицею споришу бiля теремного ганку, чим дуже здивував молодого київського князя. Бiльше того: Богдановi навiть привидiлось, що той схилився перед ним нижче, нiж то заведено. Князь теж оддав шану нарочитцевi й, коли той зi своїм почтом зник за ворiтьми двiрня, а далi й за вже розчиненою на день Полудневою брамою, –пiшов оглядати свою твердь.
 Самий вигляд її викликав у князевi зневажливу посмiшку. Город був оточений дубовими й модриновими палями, заввишки по шолом комонниковi. Гострокiл починався з Полунiчних ворiт, iшов над самою кручею вздовж Почайни, тодi звертав туди, звiдки тiк Хрещатик, далi йшов на захiд, переступивши через Полудневi ворота, брався круто на полунiч, потому вигинавсь на всхiд аж до першої брами. З трьох бокiв були стрiмкi вирвища, й се могло втiшати. Та лишалися ще два нiчим не захищенi боки, якi виходили на рiвнi вигони.
 Богдан подумав, що їх належить змiцнити бодай сяким-таким валом та ровиком. Але ж коли? Вздовж гостроколу йшов пiднятий майже на сажень помiст –у час оборони можi стояли на помостi й вiдганяли напасникiв, коли тi намагалися здолати гострокiл.
 Богдан похитав одну палю, тодi другу. Ся хиталась –певно, вже пiдгнила; князь Милодух, усе життя готуючись до вирiю, не дуже дбав про мiць городу.
 Обiйшовши три стiни гостроколу, Богдан по драбинi злiз бiля Полунiчних ворiт на землю. Три стiни по дев'ятсот крокiв кожна. Й коли сю, третю, можна захищати абияк –допомагали кручi, –то двi перших пiвсотнею можiв не втримаєш. Таки даремно вiн одповiв Рогволодовi тими словами. Зарано. Зарано…Звичайно, воїв можна зiбрати й сотню, й навiть двi, та що вдiєш сiєю силою?
 Вiд Полунiчних ворiт починався княжий дворець, одокремивши вiд окольного городу невеликий шмат землi, –може, з десяту частку. Двiр займав усю полунiчну стiну й неправильним трирогом тягся до середини захiдної. Попiд ним пролягала головна вулиця Києвого городу, що вела вiд одних до других ворiт. На крайнiй випадок можна сховатися й за двiрцевим гостроколом, бо дворець на найвищому мiсцi, навпроти Священного пагорка з кумирами. Та що се дасть?
 Богдан подививсь на терем, i йому раптом закортiло пiднятися вгору, як любив у дитинствi. Дiйшовши до двiрцевих ворiт, захищених дранчатим дашком, вiн дiставсь терема, з ганку злiз на повершя, де княжi свiтлицi, тодi хiдником пiдступив до вежi, що височiла з одного боку будiвлi. Звiдси Київ город було видно, мов на долонi. Вздовж усiєї загорожi княжого двiрця попiд самим гостроколом виднiлись низенькi клiтi й пiдклiтi, де зберiгалося збiжжя й усякий iнший харч для великого господарства, стояла мiцна дубова скiтниця для схову золота, срiбла, дорогого хутра тощо, далi починалися пташники, кошари для овець i кiз, обори для корiв та волiв. У великiй хатi мешкали роби, за нею ж починалася довга стайня для княжих коней. Дахи всiх будiвель спадали до гостроколiв. Можi пiд час облоги вiдбивались од нападникiв просто з дахiв, умисне для сього викладених обаполами.
 Головна вулиця розтинала глибоким роз'їждженим ровом Київ город на двi нерiвнi частини, починаючись од Полудневих i кiнчаючись бiля Полунiчних ворiт, звiдки збiгала крутим Боричевим узвозом стрiмко вниз, тодi йшла водорiвно лiворуч, а бiля Хоревої гори бралася знову в праву руку й виходила на рiвний Боричiв тiк. Трохи нижче синiла тиха заводь Почайної рiчки. В одну й другу руку мiж Глибочицею та Хрещатиком у березi завжди стояли ладдi, човни, дуби та плоти. Неспокiйний Днiпро пробiгав далеко за Трухань-косою, й кращого мiсця для човнiв, нiж глибока й тиха заводь Почайни з майже стоячою водою, годi було й шукати. Але нащо така заводь Києвому городовi?
 Богдан розмрiявся. Йому раптом привидiлось велике мiсто, таке, як стольниця грецьких iмператорiв. Он там, за полудневими стiнами, мiг би розлягтися вп'ятеро бiльший город, нiж Київ. Та на Подолi пiд Боричевим током, i по той бiк Хрещатого Яру, й за Глибочицею на всiй Оболонi могли б селитися люди, можi простi й лiпшi, й боляри велiї та малi, й кожум'яки, й гончарi та золотарi, як бiля Золотого Рогу в Константинополi, й хлiборобнi смерди, й дружина, й тисяцькi, та сотники…
 Тим часом усього Києвого городу було чотири тисячi крокiв по гостроколу…
 Богдан ще раз глянув на полудневий схiд, де в глибокому яру зблискував проти сонця каламутний Хрещатик, i загуркотiв крутими сходинами додому.
 Зустрiвши матiр, Богдан раптом поспитав те, чого й не збирався питати:
 — Який був Юрiв меч?
 Княгиня Рада блимнула на нього й стенула плечима.
 — Не вiдаю…Мабути, вельми тяжок…
 — Чому…. тяжок?
 — Бо твiй прадiд Велiмир не змiг утримати його в руцi. Князь недовiрливо подивився на матiр, яка стояла перед ним уся в чорному, по самi очi запнута полотком.
 — А чи iстина, що той меч жахав полом'ям?
 — Не вiдаю. Божку, –сказала мати й, сходячи вже з ганку на витолочений спориш, докинула: –Може, через те Велiмир i не здужив утримати його…
 — Велiмир був могутнiм князем! –гукнув услiд матерi Богдан. –Вiн усi землi руськi визволив з-пiд готського iга!
 Та княгиня Рада мов i не чула його слiв. Щiльнiше закутавшись у чорне полотняне корзно, вона зазимку-вато втягла голову в рамена й пiшла до медушi, де двi роби мили дубову кадь пiсля торiшнього меду. Звiдти долинув її вже зовсiм буденний голос: «Не додолу, не додолуї На те свинi суть у сажу!»
 Богдан якийсь час тупо дивився в той бiк, нiчого не бачивши. За материним небажанням говорити вгадувалася таємниця, й вiн поклав собi будь-що про все дiзнатися. Та раптом у пам'ятi випливло широке обличчя Морятина з невловимими очима, й вiн чимдуж побiг до стаєнь.
 Мiсяця червця в останнiй день
 Богдан Гатило вертався з ратi. Вiн виступав попереду на сiрому в чорне яблуко жеребцевi, схожому на того, що був у нього в дитинствi. Повертався з перемогою, ведучи по собi три сотнi молодих ясичiв i сакiв. Полоненi йшли з тонкими цепиками на шиях, нужденнi й прибитi довгим шляхом, геть не схожi на тих, що сполчилися були три днi перед сим супротиву його можiв. Iшли, дрiботячи босими ногами, припалi пилом i виснаженi –можi окремо, жони й дiви теж, скутi по четверо в лаву. Обабiч їхали княжi комонники, пiдганяючи бранцiв бичами.
 Далi йшли можi комоннi, пара по парi, витягшись блискотливою змiєю на цiлу версту, а за комонниками рипiли незмащенi яськi та сацькi вози з полоном i довга вервечка овець, корiв та волiв. Найзаднiше гупали позв'язуванi четвiрками, як i самi бранцi, рiзномастi конi, теж звойованi в степовикiв.
 Перемогу було здобуто нелегко. Русини такоже наклали головами в дикому степу, чимало лишилося в далекiй сирiй землi або ж полетiло попелом iз чотирма вiтрами, кожний за звичаєм його роду й племенi, та Гатило був задоволений. Шлях за Пороги звiльнено, мабуть, i Рогволод подивиться тепер на київського князя по-iншому.
 Гатило позирнув назад. У двох перших цепах виступали три яських й один сацький князьки. Вони належать йому, i вiн не поступиться своєю здобиччю нi перед ким.
 Хiба Рогволодовi дасть одного, та й то, коли дуже молитиме…
 Богдан геть несподiвано потрапив на сю рать. Тодi, майнувши до стаєнь, вiн квапом осiдлав свого Сивка й гнав його добру годину, якщо не бiльше, та так i не змiг наздогнати Морятина. Хотiв був довiдатися в нього про ту таємницю, однак нарочитий Великого князя мов у землю запався. Соляний шлях лежав порожнiй, хоча слiди Морятинових коней виднiлися зовсiм свiжi.
 Повернувшись додому, вiн почав збирати можiв. Сам перевiряв оружжя, послав нарочитих до посадiв i городищ i на ранок зiбрав у Києвому городi майже три сотнi комонних i пiшакiв, озброєних, чим кумири дали. Були з мечами, двосiчними й однобокими, були з довгими копiями й сулицями, з важкими шипатими киями або нашвидку випростаними в кузнях вилами. Були малi й велiї боляри, були можi простi й лiпшi, й навiть смерди, бо вила сим людям правили й за знаряд у роботi, й за оружжя в небезпецi.
 Найбiльше можiв привiв за собою Борислав. Ще звечора Гатило повелiв мiцно засунути обоє ворiт i виставив густу сторожу на всiх кутках, особливо за незахищеним урвищами гостроколом полудневих стiн. Уранцi Київ город був схожий на обложену твердь, гомiнкий i незвичайно велелюдний. Околишнi боляри та лiпшi можi попривозили з собою цiлi хури солонини, хлiба, меду та iншого борошна[6], й вузенькi вулицi були позабиванi возами, волами й кiньми. Городськi боляри, можi та вогнищани хто пустив до себе на постiй, а хто й нi, попiдпиравши мiцнi ворота грубими колодами.
 То було в недiлю, перший день сiдмицi, гостей же Богдан Гатило дочекався в останнiй, соварождень, та й то над самий вечiр. Варта на заборолi зняла лемент, i вiн побiг до Полудневих ворiт. Два можi й зоружений вилами смерд пильно вдивлялися, наставивши долонi вiд сонця, в той бiк яру, де над Хрещатиком розiп'явся мiст.
 Хвиля незрозумiлого розчарування огорнула князя. Вiн повiльно зiйшов з дерев'яного заборола. Кiнський тупiт чувся ближче й ближче, нарештi вершники натягли повiддя. Чiльник сторожi запитально глянув на князя.
 — Нарочитий Морятин.
 — Я-м i сам видiв, –зло вiдмахнувся молодий князь.
 — Молиться вiдчинити.
 — Що треба?
 — Вельми дуже молиться, –знову сказав чiльник у високому шоломi, один з тих, кого притяг Борислав.
 Богдан махнув рукою.
 — Вiдчиняй.
 У ворота вскочило п'ятеро комонникiв. Нарочитий мiж осадив коня перед самим князем, кинув повiд своєму отроковi й торкнувся рукою землi, бо трава бiля ворiт не росла.
 — Чолом тобi, княже.
 — Здоров будь. Що привiз менi єси?
 — Вiно од Великого князя витичiвського.
 — Мiй дiд прислав менi вiно? Пощо ж сам не прийшов? Чи застрахався можiв київських?
 Богдан був ущипливий, як нiколи. Напруга останнiх семи днiв жовчу виливалася з його язика. Та Морятин здававсь урочистiшим, нiж звично. Вiн мовчки взяв шкiряний мiх, який тримав один з отрокiв, ступив до київського князя й розв'язав ремiнний гузир. З мiха пiд ноги Богдановi викотилося щось кругле й мокре. Богдан сторожко дивився.
 — Що се є?
 Морятин тихо мовив те саме, що й допiру:
 — Вiно вiд Великого князя витичiвського.Тодi нахилився й пiдняв принесене. На довгому чорному чубi-оселедцi висiла засолена людська голова.
 — Хто се є? –здавленим голосом перепитав Богдан.
 — Роденський князь Вогнян. Ясичi тому два днi кинули через засiку.
 — Ясичi?..
 — Ясичi, –потвердив Морятин i вкотив голову назад у мiх, ще й добре скрутив гузир сирицею.
 А в недiлю вранцi Богдан Гатило на чолi сотнi добре зоружених мечами й сулицями комонних можiв та боляр вирушив до стольного Витичева…
 Сьогоднi вiн повертався з ратi, ведучи полон. Як зустрiне його Витичiв, чужий i нелюбий город, до якого чомусь не лежало серце, дарма що там жив i лiг у землю отець його вiтця й сидiв на великокняжому столi брат батькового батька?
 Лише на десятий день рать дiсталася Витичева. Зранку Гатило вiдiслав уперед отрока-нарочитича й тепер думав про неминуче спiткання.
 Зустрiч була пишна. За три версти вiд стольницi, на розвилку, де пiщана дорога з Витичева вливалася в битий Соляний гостинець, переможцiв чекала пiвсотня святково вбраних комонникiв. Можi були в яскравих ногавицях i гунях, на головах мали до блиску начищенi шоломи –в кого мiдний, у кого бронзовий чи залiзний, у руках блищали коп'я, а на плечах –рiзнобарвнi корзна, що маяли на пружкому вiтрi. Вгледiвши Богдана, вони разом попiднiмали свої червленi щити й заходилися бити в них наконечниками копiй. Конi, нажаханi несподiваним барабанням, тупцювалися й косували бiлками очей. Коли ж лишилося крокiв iз десять, Богдан витяг iз пiхов двосiчний харалужний меч i пiдняв його над головою.
 Тодi комонники, переставши бити в червленi щити, голосно закричали:
 — Слава! Сла-а-ва!
 Почувсь окремий голосисько:
 — Слава Гатиловi!
 Ворота стольного Витичева були широко розчиненi, по сей i по той бiк зiбралося багато всякого по-святечному вбраного люду. Вони щось гукали, перекрикуючи одне одного, й вимахували чорними та сивими ягнячими шапками. Вiд ворiт одiйшла зграйка молоденьких дiвчаток i попрямувала назустрiч прибульцям. Попереду бiлява красуня, сором'язливо схиливши вiчi додолу, несла високий коровай, уквiтчаний вiнком. Богдан стрибнув з коня й ступив до дiвчини, та подала йому вiншування й схилилася в низькому поклонi, аж намисто забряжчало їй на грудях i загойдалося, мiнячись барвами райдуги.
 Коли князь цiлував коровай, незнайомий досi трем пойняв усе його тiло. Вiн завдав собi вроку, що коли в дiвчини синi очi, то на добре, коли ж нi, то мусить пильнуватися в цьому городi. Красуня пiдвела зiр i нiяково глянула на молодого князя. В сю мить полинула величальна пiсня, дiвчина змiшалася з подругами, що спiвали, й Богдан так i не змiг роздивитися, якi в неї очi. Хор спiвав:
 Їде наш князь, ой їде ясний,
 Та на конi вороному.
 Слава!
 А за ним та можi з болярами,
 Та всi на бiлих суть.
 Слава!
 — А Великого князя нема! Поряд, знявши мiдного шолома, тупцювався Борислав. Побiч нього сопiв Вишата. Всi сподiвались побачити Рогволода й тепер були нiби розчарованi.
 — Гордує, –неприємно посмiхнувся Борислав. Богдан вiддав коровай Вишатi й скочив на коня. Ворота вiн промайнув в одну мить i спинився тiльки бiля самiсiнького княжого терема. На ганку стояв хлопець у довгiй сорочцi, пiдперезанiй мотузкою.
 — А що князь Великий робе? –спитав у нього Бощан.
 — Пощо тобi князь? –жваво всмiхнувся отрок у сорочцi.
 — Прийшов єсмь запитати в нього, чи здоровий!
 Хлопець мугикнув щось незрозумiле й шаснув у терем, а трохи згодом виглянув у вiкно. Прискакали Борислав iз Вишатою й стали з обох бокiв.
 — Ти хто єси? –не тямлячись од образи, гукнув до отрока Гатило.
 — Харя, –вiдповiв той, нахабно посмiхаючись.
 — Скажи своєму князевi, що Богдан повернув з ополчення!
 — Я-м не челядин, щоб гасати. Як ти єси такий нетерплячий, то збiгай сам.
 Богдан рвонув коня, не знаючи, що робити вiд сорому, та в сю хвилю з дверей вийшов опасистий мiж.
 — Княже, –тоненьким голосом погукав вiн Гатила. –Великий князь Рогволод просе тебе до хорому.
 Київський володар перезирнувся зi своїми вельможами, Борислав зневажливо стенув плечима.
 — Ходiм, коли просять.
 Богдан, стиснувши зуби, злiз додолу й передав повiддя Вишатi. Борислав зробив те саме, й вони вдвох увiйшли повз опасистого до хорому.
 — Сюдою, –показував той у пiвтемрявi сiней. –До сiєї свiтлицi, до сiєї.
 Вони ввiйшли в низькi дверi. Свiтлиця була простора й безлюдна. Попiд стiнами тяглися лави, вкритi вовчими шкурами та ведмеднами. Середину займав довгий дубовий стiл iз перехрещеними нiжками.
 — Коли сте вмученi дорогою, то сiдайте чи влягайте на лавах, –сказав опасистий.
 Богдан придивився до нього. Вбраний був чоловiк у гарно поцяцьковану гуню, з-пiд якої визирав подiл бiлої лляної сорочки, теж змережаний, на ногах мав мiцнi поробошнi, навої ж, обтелесавши всю литку, були хрест-навхрест поперезанi червоним шнур'ям.
 — Ти хто єси? –спитав Богдан.
 — Твiй дядько, княже, –вiдповiв гладун.
 — Єутихiй? –недовiрливо поспитав Гатило. –То ти єси такий старий i гладкий? А ти не лжеш?
 Єутихiй нiяково стенувся.
 Богдан пiдiйшов до нього, безцеремонне розстебнув йому комiр гунi й смикнув за вузенький ремiнчик сирицi, що виснув Єутихiєвi з шиї в пазуху. З пазухи вислизнув чималий срiбний хрест. Київський князь потримав його гидливо двома пальцями й кинув.
 — Рекли можi, що ти-с хрестатий, а я-м не йняв їм вiри. Виходить, правду рекли?
 — Правду, –знiчено мовив Єутихiй. Вiн поводився, мов на шкодi впiйманий отрок, дарма що був удвiчi старший за Богдана.
 Богдан повернувсь i пiшов до вiкна, зашибленого великими платiвками слюди. Тодi повернувся й ще раз кинув оком на батькового двоюрiдного брата. Поряд ще й досi стовбичив довготелесий Борислав, i кумеднiшої пари годi було й вигадати: Єутихiй сягав тому ледве до плеча, зате здавався вп'ятеро гладшим. Лють вивiтрилася з Богдана, лишилась тiльки гидливiсть. Єутихiй стояв посеред свiтлицi, широко розчепiривши товстi ноженята в поробошнях, i ввесь масний вид його рясно вкрився потом. То це для такого перегодованого кнура дiд пильнує свiй стiл?
 — А де ж Великий князь? –поспитав Богдан. Єутихiй розгубився.
 — Отець…вiн…Його…
 Богдан голосно засмiявся. Великий князь Рогволод умисне ховається десь у хоромi, й сього слiд було сподiватися. Стало по-справжньому смiшно – iстину речуть, нiби старi люди на схилку лiт починають нагадувати дiтей. Вiн пiдiйшов до двоюрiдного дядька й тицьнув пальцем у груди:
 — А ти Великим князем скоро станеш?
 Той усмiхнувся по-немовлячому щиро.
 — Не вiдаю, княже.
 — Як то? –скинув брови Богдан. Тодi махнув Бориславовi: –Йдiмо до коней, болярине.
 А ввечерi до тiєї свiтлицi напхалося повно люду --то була шанувальна трапеза. Прийшов нарештi й Великий князь. З'явився з бiчних дверей, худий i чорний, а бiлi вуса й бiла чуприна, що звисала йому аж з-поза лисини тоненьким оселедчиком на чоло, здавалися наклеєними.
 Вiн з погано прихованою ворожiстю глянув на Богдана й неспокiйно заворушив рудуватими на кiнцях вусами, й той насторожений погляд молодий князь ловив потiм на собi цiлий вечiр.
 — Сiдай отут, княже, –рипучим голосом проказав старий, умостившись на покутi, –по праворуч од мене. Ти сьогоднi єси витязь.
 I тi слова можна було розумiти як шану, коли б не лихий блиск у дiдових вилинялих очах, що позирали з-пiд бiлих брiв.
 — А так, а так, –пiдхопив слова Рогволода велiй болярин Ждан. –Один головою наклав, i другий наклав, а Гатило, бач, повоював ясичiв i полону тобi привiв, Рогволоде.
 Гостi всiдалися весело й гамiрно. Стiл аж гнувся од усяких страв та дзбанiв з медами. Дехто, не чекаючи, наливав собi в блискучий глечаний полумисок i, прицмокуючи, куштував настояного на духмяному зiллi мiцного питва. Дехто навiть посягав рукою до ще не торканих ягнят i пiдрум'янених поросяток, бо княжої чари не швидко дiждешся.
 Богдан сiв о праву руку Великого князя й почав дивитися на гостей. Тут були переважно Рогволодовi велiможi, багатьох вiн знав на ймення, декого тiльки на вид, а були й геть незнайомi. Вiн сам до себе всмiхнувся. Нiчого дивного, майже ж десять рокiв блукав iноземлями, шукаючи слави.
 Бiля Богдана вмостивсь Єутихiй, i з тiєї хвилi київського князя почали брати чорти. Гладезний куценький «дядечко» сопiв i шморгав носом, вiд нього тхнуло потом i ще якимись гидкими чадищами. Богдан одсунувся трохи, та опецькуватий спадкоємець великого столу присунувся знову.
 За Єутихiєм возсiдав величний Ждан, по ньому йшла решта князiв та велiїх боляр, i що далi, то їхнi достойностi меншали. По лiву руч од Великого князя мостилися менш значнi люди. Серед них Богдан помiтив нiби зiбгану поставу Морятина. Мiж нарочитий, зустрiчаючись iз Богдановим поглядом, опускав очi, й се Богдана страшно дивувало.
 Великий князь пiдняв повну чару, велику й важку, мiдну, зокола ковану срiблом i золотом, i надпив. Потому подав її Богдановi. В свiтлицi запала мертва тиша, та Рогволод не проголосив жодної здоровницi. Всi заперезирались, подивованi й розгубленi, та з сiней полинула пiсня. Спiвали дiви, як i вдень, славили князя на бiлому конi, й Богдановi трохи попустило.
 Кравчий з-поза спини долив надпиту Великим князем чару, Богдан пiдняв її й вихилив до дна. Хай би там що, але слiд триматися звичаю, лишеного дiдами й прадiдами.
 Чара пiшла далi, й Богдан подумав: «Добре, хоч пiсля сього слинявого кабана Єутихiя не довелося пити».
 Пили всi до Рогволода, й вiн коротко кивав головою, пили з одного кубка, додержуючи всталеного ладу. Потому кравчий перенiс чашу по лiву руч од Великого князя, й почалося частування другої половини столу. Тим часом дiвчата в сiнях спiвали славу, аж поки чара обiйшла ввесь довгий стiл.
 Почалися розмови, згогом знявся гамiр, кожен їв i пив, не добираючи вже нi чину, нi ладу, перекрикуючи один одного й гримлячи по столi череп'яними чашами-полумисками. Велiй болярин Ждан, вiдтиснувши Єутихiя, сказав Богдановi гучним басом:
 — Помстивсь єси, княже, за честь роденського князя Вогняна. Хвала тобi. П'ю до тебе!
 Й пiднiс угору глечницю меду. В хатi запала тиша, бо Жданiв басило мов поперерубував усi голоси. Й у тишi Великий князь Рогволод прорипiв:
 — Шкода князя Вогняна. Земля йому пухом. Я-м любив його, як свого сина.
 Богдан знову зустрiвся поглядом iз Морятином, i нарочитий мiж довше дивився на нього.
 — Де Харя? –спитав свого кравчого Рогволод.
 — На тiй половинi, –показав рукою в бiк сiней кравчий.
 Гостi заворушилися, всi поспiшили налити собi меду, й почулися голоси:
 — Харю, Харю давай!
 — Харю Мурина!
 Кравчий привiв того отрока, з яким сьогоднi вдень розмовляв на ганку Богдан. Вид у того був у сажi, в руках була козяча гайда з двома дудками. Його всадовили бiля Морятина, хлопець надув шкiряний мiх i подивився на Великого князя.
 — Гуди, –сказав той.
 — Якої?
 — Гуди якоїсь там…
 Харя Мурин поклав пищаль у зуби. Сопiль зронила кiлька дрiбних колiнець, i хату виповнила плавна й тягуча мелодiя. Надутий мiх гайдар тримав пiд пахвою й поволi витискував з нього повiтря. Коли мiх западався, вiн надував його знову. Нарештi, не припиняючи гудiння, вiн заспiвав:
 Гей, хто в дорозi, та гей, хто в дорозi
 Лиха-бiдоньки та й не зазнав…
 Гайда спорожнювалась, вiн приклався до сопiлi вустами, граючи, додув i заспiвав далi:
 Той не вiдає
 Нi вiтрiв-стрибожичiв,
 Нi трави, нi степу,
 Нi солонь-сльозицi
 Анi доброго добра,
 Гей, гей та й ге-ей!..
 Кiнчивши пiсню, Харя почав iншу, в нього був дзвiнкий i соковитий голос, i Богдановi не вiрилося, що се той самий остюкуватий отрок, який дрочився сьогоднi з ним на ганку. Київський князь устав. Йому закортiло пiдiйти ближче до ясноголосого хлопця, та Рогволод перепинив його:
 — Сиди, княже. Зараз Харя повiдає нам казочку.
 Харя зiбгав бiлий мiх волохатої гайди, витер пiт з чола.
 — Яку?
 — Та якусь там…
 — Казки! –заволали звiдусюди. –Казки!
 — Не вiдаю якої, –проказав Харя. –Всi вже-м переказав.
 — Що видиш, про те й мов! –пiдказав йому хтось.
 Харя обвiв присутнiх стомленим поглядом –було видно, що його дратують осi люди.
 — Виджу пiянi пики! –процiдив вiн крiзь зуби й чомусь подивився на Великого князя, тодi ще довше –на Богдана. В Богдановi прокинулась образа вiд сьогоднiшньої розмови на ганку.
 — То, може, тямиш на головi ходити? –з жовчю сказав вiн.
 Харя зневажливо посмiхнувся.
 — Тямлю й на головi, княже.
 — На головi! –загукали гостi. –На головi! Богдан вiдвернувсь од нього, та Харя Мурин казав тепер тiльки до київського князя:
 — Лiпше-таки повiдаю казочку.
 — Сиди! –гримнув на нього Рогволод. –Хай Богдан, онука мiй, повiдає нам, як повоював недруга нашого яського кана.
 — Кан утiк, –буркнув Гатило. –З-пiд копит менi втiк.
 — А ти про тих, що не втекли. А чи-с мислив, що вiд тебе вже нiхто й бiгти невольний?
 Голос Рогволода був неприємний, i сам вiн мов настовбурчився –й вусами, й бровами, й навiть оселедець, знак княжого достоїнства, заворушився на лисому тiм'ї.
 — Можi мої все повiдали сьогоднi, –стримуючись, мовив Богдан i подумав: як вернеться додому, в Київ город, має стяти собi довге волосся й лишити саму кiску, бо й досi ходе, наче якийсь княжий мiж чи болярин. По обидва боки сидiли кучматi, й лише Рогволод та ще троє носили на голеному лобi князiвську довгу косу, заправлену поза вуха.
 — Речеш «мої можi», а хiба всi вони твої? –обiзвався неголосно, але так, щоб його чули, Рогволод. –А моїх скiльки були з тобою?
 Богдан зрозумiв, куди хилить старий, i похмуро вiдповiв:
 — Дам тобi тiльки морзу Тохтока.
 Великий князь ворухнув порудiлими на кiнцях вусами, й вид йому наллявся кров'ю.
 — Морзу Тохтока?
 — Робiв забирай –хоч увесь полон. Менi до того байдуже.
 — Менi –робiв, а собi морзакiв? Ха-ха!
 Смiх його був неприродним, у ньому забринiла погроза. Се вiдчули всi, бо дослухалися розмови мiж дiдом i онукою.
 — Е, нi, княже, –втрутився велiй болярин Ждан. –А моїх можiв зобидиш? Я-м дав тобi тридесять i п'ять, а ти-с привiв менi всп'ять двадесять i вiсiм. То як бути?
 Богдан поглянув уздовж столу. На нього блискали десятки пар очей, i в кожному вiчу засiла алч i жадоба. Навiть його власнi можi вперто дивились на нього, чекаючи, що скаже їхнiй князь.
 — Беру собi трьох морзiв яських i сацьких! –проймаючись їхньою затятiстю, сказав Богдан.
 Потроху хмiль брав гору, й за столом знову повис недоладний гомiн, грюкали по стiльницi череп'янi келихи, цокали ножi об ягнячi маслаки, й кожен жував, i хлебтав, i перекрикував сусiду. Велiй болярин Ждан недбало вiдтрутив великокняжого сина, впнувшись йому лiктем у черево, й перехилився до князя Богдана.
 — Осе ж ходив єси по свiтах, був-с у греках. Як там боляри маються?
 — Кожен, як йому заманеться, –неохоче вiдповiв молодий князь: вiн i досi злився на Ждана за його суплiку.
 — Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?
 — Iстина є, –буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:
 — Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.
 — Що дають? –наставив вухо й Великий князь.
 — Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.
 — Геть усi? –знову спитав Рогволод.
 — Декоторi.
 — Воно й наш смерд на землi сидить i воли має. То й що з того? –сказав Ждан.
 А Борислав заходився пояснювати:
 — Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.
 — А-а, –протяг Ждан. –Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, –Ждан кивнув головою в бiк Богдана, –таке брався робити, та…
 — Що? –швидко спитав Богдан. –Що брався робити?
 — З такого дива не буде пива, –протяг Ждан. –У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? –спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: –їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?
 Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.
 — То волiєш казочки, княже київський? –зло всмiхнувся вiн.
 — Iди ти зi своїми казочками! –Богдановi од випитого йшла обертом голова.
 — Волiєте казку, боляри? –спитав Харя.
 I йому недружно вiдповiли:
 — Давай казку, давай.
 Скоморох кахикнув для уваги й почав:
 — Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:
 «Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».
 Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.
 Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…
 Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.
 — То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?
 Той поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:
 — Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того…
 Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:
 — Чого не вiдали вiвцi?
 — Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та…гострих зубiв.
 Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.
 Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.
 В очах йому було здивування –й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велiї та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi.
 Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх – i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука.
 Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув.
 По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.
 — То ти єси, Морятине? –впiзнав Богдан.
 — Я єсмь, –глухо проказав нарочитий мiж.
 — Смiються тамтi?
 — П'янi вони, –вiдповiв Морятин.
 — Не лiпо є…
 Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому.
 — Позостанься коло мене, –мовив Богдан.
 Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя:
 — Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!
 I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами.
 В ЛIТО 423-е
 Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».
 I не вдали данi, й була сiча велика, й поворотив Годечан уп'ять, мав-бо полки пiд рукою малi, й воротився вдруге, й була знову сiча вiд усходу до заходу сонця, й подолiли косаки, й булгари побiгли волаючи, й появ Годечан талiв[8], i полон многий, i вози, й вежi, й табуни, й вiвцi, й посадив булгарам їхнього ж князя кутригурського хана Коврата, й править пiд рукою руського князя й до сьогоднi, даючи дань.
 В ЛIТО 424-е мiсяця сухого
 Зима кiнчалася, колись пращури в сей мiсяць сушили порубаний лiс, щоб наступного, березоля, пустити його з вогнем, оддавши в жертву ненаситному Пековi. Тепер же ланiв було досить, i не треба було сiкти i стинати дерев i сушити їх на морозi. Снiги стояли майже до колiна, твердi й злежанi за зиму. Й з останнiм снiгом у вистелених теплим ведмедном санях, запряжених парою коней, до городу Києвого прибула гостя.
 Богдан дивився на неї й не мiг угадати, хто б то мiг приїхати до них о такiй порi. Мати, запнута до очей у теплу чорну хустку, в довгiй гунi навопашки, метушилася коло гостi, й та кланялася до княгинi Ради, торкаючись правицею втоптаного снiгу.
 То була жона, й мати мала провести її на свою половину хорому. В гнучкiй постатi прибулицi здалося щось вабливе, й Богдан стояв роздягнений i чекав, коли жони пiднiмуться сходами ганку й увiйдуть у широкi сiни.
 Незнайома блиснула на Богдана великими й сумними, як осiннє небо, вiчми й розгублено стала, й хоч обличчя в неї, як i в матерi, було майже затулене чорним полотком, Богдановi по спинi сипонуло жаркими мурашками.
 Мить розгубленостi тривала недовго, й прибулиця, стримано вклонившись князевi, плавко пiшла за госпожею на ту половину хорому, куди можам заказано ступати.
 Богдан потупцявся в сiнях, вийшов на ганок, тодi його розiбрав сором, i вiн майже побiг сходинами вгору, до своєї свiтлицi, наслухаючи, що робиться на тiй половинi, й раз по раз блимаючи в каламутну слюдяну шибку. Часом до свiтлицi заходили челядники й роби, князь удивлявсь у них, але тi мовчали, й вiн так i не наважився спитати кого-небудь.
 Мати прийшла тiльки перед смерком, коли Богдан мало не шалiв од цiкавостi й нетерплячки. Вона сказала:
 — Маємо гостю здалеку. Се є княгиня Ясновида, вдовиця Вогнянова. Вели, Божку, нехай узавтра можi твої з челядниками доведуть княгиню додому. Вона тепер…Чи чуєш мене, Божку? –глянула на сина Рада, бо вiн, здалося їй, не слухав i не чув того, що вона прохала.
 — Чув єсмь…–озвався Богдан, але насправдi таки нiчого не чув. Коли два роки тому нарочитий мiж сказав йому про княгиню роденську Ясновиду, вiн ще й посмiявся з себе й свого дитячого захоплення. Тепер же побачив її живу й справжню, побачив самi тiльки вiчi, й серце млоїлося цiлий день. Материнi слова бринiли десь осторонь, поминаючи вуха, й князь намагався пригадати, що вона просила.
 — Куди? –спитав вiн одним словом, як звик iще в дитинствi.
 — До Нежинi, Божку. Вона вже друге лiто в своїх кревних. Коли князя Вогняна…Та ти й сам…То вели, Божку, звечора, аби ладналися в путь.
 I тiльки коли мати вийшла, Богдан осягнув нарештi, що вiд нього вимагали, й вiдповiв у вже зачиненi дверi:
 — Буде, як речеш.
 Уранцi вiн вийшов у двiр, де можi й челядники лаштувалися в дорогу, й побачив княгиню ще раз. Вона була блiда, це значилося навiть по вузенькiй смужцi обличчя, не запненiй полотком, але очi її всмiхнулися Богдановi, й вiн почув:
 — А ти-с вирiс, княже. Й зможенiв єси…
 Богдан сказав не знати нащо:
 — Еге…–Й сердито вiдвернувся, бо вийшло геть по-дитячому, як тодi, дванадцять лiт тому, коли вiн, закоханий i сопливий, плакав у матерi на грудях.
 — А я старiю, –мовила княгиня Ясновида.
 — Скiльки ж маєш?
 — Чотирма лiтами єсмь од тебе старiша, княже.
 Вона вже мусила сiдати, бо й княгиня Рада вийшла прощатися. Конi нетерпляче копали снiг. Стара госпожа проказала:
 — Гладенької путi саням!
 — Спаси Бiг вас, –тихо вiдповiла Ясновида, сягнула рукою снiгу й сiла в санки, закутуючи ноги ведмедном.
 Це було в останнiй мiсяць зими. Коли ж снiг зiйшов i протряхли дороги в степу й у лiсах, Богдан звелiв сiдлати коня. Взявши з собою тiльки Вишату, погнав до Нежинi. Днiпро, щойно звiльнившись од криги, був широкий, наче море, й затоплював i Почайну, й Оболонь, навiть на Трухань-косi стояла глибока вода, затопивши верби й трепети по саме гiлля.
 Переправившись плотом, Богдан пойняв дорогу на Броварi й Княжичi. Тут ще було мокро, земля Сiврська сохне довго, й вони з Вишатою ледве дiсталися смерком до врочища Бобровиця, обминаючи болота й затоки. На невисокому, вже сухому, нагорi в трепетовому лiсi вони розшукали стару хижу, кладену з колоддя й призначену для ловцiв за бобрами.
 Над неосяжними плавнями стояв густий туман, i двом подорожнiм було самим дивно, як вони знайшли стежку до хатини. Докруж висiла така тиша, що й їхнi глухi голоси, й тупiт коней по вогкiй землi здавалися геть чужими й недоречними, нiби всьому початок у сiй забутiй людьми й кумирами пущi саме ся тиша, яка висне тут iз прадавнiх часiв.
 Неповороткий Вишата постягав сулицею павутиння з куткiв ловецької хижi, принiс iз лiсу трухнявих пнiв i наклав у вогнищi багаття. Вечеряли хлiбом i розпареною на вогнi таранею, води ж було вдосталь докруж. Коней прив'язали пiд повiттю, давши по шаньцi вiвса, й полягали, загорнувшись у теплi сiрячнi корзна, так i не промовивши один до одного й слова. В хижi стало тепло й трохи чадно, та вони швидко поснули, втомленi важкою дорогою. Коли рано-вранцi рушили далi, туман ще й не думав знiматись, але Богдан майже навмання гнав жеребця, попустивши повiддя. Кiнь хропiв, харапудився вiд кожного пенька в густому туманi, та все ж бiг, пройнятий нетерплячкою свого вершника.
 Нежинi дiсталися вже пiсля смерку, коли ворота городу були на засовi. Богдан почав грюкати ратищем сулицi й грюкав довго, поки нарештi звiдтам обiзвався невдоволений голос:
 — Пощо гримиш?
 Було таке враження, нiби сторожа чатувала за ворiтьми ввесь час i зумисне не вiдчиняла.
 — Вiдвороти! –сердито крикнув Богдан, але той i вухом не повiв:
 — Хто ви єсте?
 — Київський князь!
 — Т-те!
 — Вiдвороти, речу тобi! –злився Гатило. –Бо як дiстану сулицею, то не зрадуєшся.
 Й се було явною помилкою. Сторожа хмикнув i глузливо приохотив:
 — Вельми довгу сулицю маєш! Коли є так, то й одворочай собi сам. Для мене що князь, а що вил або кинь –однаково є. Приходь, княже, як розвиднилiє.
 Й замовк, i жоднi погрози бiльше не вплинули на нього, проситися ж Богдан не хотiв i не звик. Сердито смикнувши коня за повiд, вiн гайнув до лiсу неподалiк Нежинi. Й ту нiч провели пiд голим небом, тулячись навколо багаття, яке бiльше курiло, нiж давало тепло, бо пiшов тоскний набридливий дощ.
 На душi було теж тоскно й порожньо, й Богдан картав себе за необачнiсть i дитинську нерозвагу. Приперсь у сей чужий город не знати нащо й пощо серед глупої ночi й заходився здiймати галас. Вишата сидiв iз того боку вогниська й колупав лозинкою в жару, та Богдан знав, що той думає те саме, лише мовчить, мовчить i навiть не дивиться на нього, як бувало завше, вiдколи Богдан пам'ятав сього небалаку.
 Поснули тiльки по свiтаннi, коли сонце розiгнало туман. Конi паслися, спутанi повiддям, ще майже голий лiс виповнився гомоном комашнi й пташиним щебетом. Але спати довго не будеш, коли за чимось прийшов, i київський князь розтермосив свого попутника.
 — Вставай! Уставай, речу тобi!
 Вишата проклiпався й устав на рiвнi ноги, широко й винувато всмiхаючись.
 — Їдьмо.
 Присадкуватий вайло перестав усмiхатись. Очi його питали Богдана, куди ж їхати, й князь удруге замислився: й справдi, куди ж? До нежинського болярина? Вiн навiть разу не бачив сього чоловiка. Та ще й невiдомо, як зустрiне тут русинського князя сiврський болярин.
 Їхати просто до княгинi Ясновиди? Й знову: що скаже їй? I як то можевi та йти в гостi до чужої жони, хоч вона й удовиця…Такого зухвальства нiхто не подарує навiть київському князевi. Закони завжди лишалися законами, в сiврiв же вони ще непохитнiшi, нiж у русинiв.
 Так думав Богдан, охолоджений нiмим Вишатиним докором, i лише в обiд наважився на якийсь крок.
 — Їдь до неї й речи: київський князь чигає тебе в лiсi й велiв прийти. Зумiв єси?
 Вишата нiяково пошкрiб чуба, стриженого кружалом, пiд макотер, i Гатило не знав, що дужче непокоїть старого конюшого: чи складнiсть такого сольства, чи така неймовiрна для нього купа слiв, якi мав переказати вiд княжого ймення.
 Але, вкривши чорне волосся смушевим ковпаком, вiн таки пiшов сiдлати коня, тихо ворушачи губами.
 Повернувся досить швидко. Богдан зирив йому в вiчi, з нетерпiнням чекаючи слова, та той тiльки й сказав:
 — Нема.
 — Кого нема?
 Конюший махнув рукою в бiк Нежинi.
 — Ясновиди нема? Де ж вона є?
 Вишата показав рукою в протилежний вiд городу напрямок.
 — Де? Де вона є?
 Той знову махнув рукою й заходивсь витирати об траву закалянi поробошнi. Богдан узяв його за душу й трусонув:
 — Що вона там дiє?
 Конюший видавив нарештi ще одне слово:
 — Сидить.
 — Так вона сидить не в Нежинi?
 Той покрутив головою.
 — В якомусь селi?
 Вишата кивнув.
 — Ти-с розпитав, як дотуду їхати?
 Конюший знову кивнув.
 — Пощо ж мовчав єси досi?
 Богдан пронизливо свиснув, сiрий жеребець обiзвався переливчатим голосом i застрибав до нього на спутаних ногах. Князь кинув йому на спину сiдло, прошилив захвiстя, перекинув нагрудник i притяг пiдпругу, тiльки тодi розпутав нетерплячому жеребцевi переднi ноги й одяг вуздечку.
 Тепер попереду їхав на гнiдому конi Вишата, й князiв жеребець раз по раз штовхав гнiдого по крупi грудьми, намагаючись укусити.
 Найдужче боявся князь того, що й село десь у тридев'ятому болотi за тридесятим драговинням, але бiлi рубленi хати виявилися зовсiм близько, в десяти гонях, одразу за дiбровою. Сiльце було невелике, хиж на сорок, оточене глибоким рiвчаком i заростями шипшини. Комонники пустилися вздовж рiвчака шукати ворiт або якогось проїзду й натрапили на молодого смерда, що попiд самим рiвчаком орав нивицю.
 — Ти з сього села єси? –спитав Богдан.
 Смерд, напинивши воли, глянув на прибулих.
 — Iз сего.
 — Княгиня тут сидить?
 — Княгиня?
 — Ясновида.
 — Тутки.
 — Пiди гукни.
 Смерд заперечно покрутив головою.
 — Пощо не хочеш?
 — Вил утече.
 — Який вил? –не зрозумiв князь.
 — Ось-го, борозний, –показав вiн на молодого волика, що стояв у борознi.
 — Я держати-йму.
 — Натне.
 — Куди? –знову не второпав сiврської говiрки русинський князь.
 — На риг! –засмiявся смерд i, взявшись обiруч за чепiгу рала, гейкнув на волiв i попередив князя: –Тiкай з дороги, бо кинь пропаде: вил на риг натне.
 С-соб, тобi реку!
 Сiрий волик-третячок i справдi косував бiльмом на князевого коня, лаштуючися штрикнути рогом, i Богдан од'їхав убiк. Вишата, вип'явшись на стременах, сказав:
 — О!
 Гатило подивився, куди вiн показує, й припустив жеребця. Зовсiм поряд виявилися ворота селища, й вiдти виходило двi жiнки. Одна була стара й згорблена, другу ж князь упiзнав одразу, бо не впiзнати не мiг. Вiн зострожив коня й пустив учвал, а бiля самих жiнок здибив його й скочив додолу.
 — Будь здоровий, княже, –тихо привiталась Ясновида, нiтрiшечки не злякавшись. –Пощо заблукав єси в нашу Сiврську землю драговиту?
 — Тебе видiти, –зухвало вiдповiв Богдан.
 — То й виждь, –засмiялась вона. –В нас на жону можна дивитися без плаття на главi.
 Княгиня говорила з вiдчутним сiврським проголосом, i Богдана се дратувало. Йому здавалося, що вона кепкує з нього й тим своїм говором зумисне вiдгороджується. Вiн роздратовано кивнув на бабцю, що зирила на нього спiдлоба, не владна випростатись:
 — А без стариць дозволяють сiври говорити можевi з жоною?
 — Се є незаконно, княже, –раптом зашарiлася княгиня.
 Вишата стояв оддалiк, i Богдан майже благальне проказав:
 — Iзжени старицю, казати-йму тобi щось. Княгиня тужно поглянула на свою супутницю й повторила:
 — Се є незаконно, княже…
 — А ти кой єси? –недружелюбно просичала на нього бабця, тодi зашамкала, глянула на княгиню, похитала головою й зацюкала патерицею в той бiк, куди вони допiру йшли.
 — Київський князь, –навздогiнцi вiдповiла старiй княгиня Ясновида й ще дужче зайнялась вогнем, бо таки лишалася з Богданом вiч-на-вiч. Молодий русин стояв бiля неї високий i кремезний, наче дуб, i вона здавалася собi проти нього маленькою й безпорадною в своїй розгубленостi, яку не могла прогнати з серця.
 Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, i Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тiльки карий оселедець вився з макiвки поза вухо.
 — Єси вже iстинний князь, –вихопилося в неї мимоволi, та Богдановi було не до хизування своїми достойностями. Вiн витер дном ковпака пiт з обличчя й знову натяг собi на голову, тодi ступив крок i взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще нiколи не бачив Ясновиду, навiть дванадцять тому лiт, хоч вiдтодi перебачив i перезнав багато жiн усяких, i золотих, i срiбляних, i дармових, бо так вимагав закон i звичай у найманому вiйську ромеїв. Притягти її за руку до себе, тендiтну й слабосилу, вiн пригорнув i поцiлував у шпаркi вуста. Тодi пiдвiв очi й уздрiв свого мовчуна-конюшого. Вишата повiльно їхав геть, але нiяк не мiг одiрвати погляду вiд отих двох, що цiлувалися посеред бiлого дня.
 Дивлячись йому вслiд, Гатило проказав, не вiдпускаючи Ясновиди:
 — Ходи по менi жоною.
 Вона завмерла, тодi поворушилася й випорснула йому з рук.
 — Негоже єсть поляниновi брати вдовицю.
 Голос у неї збляк, i вiчi теж стали схожi на вчорашнiй сивий туман.
 Вона повторила, мов сама себе переконуючи:
 — Негоже вдовиць…
 — Я єсмь князь, а не лиш полянин.
 — Закон для всiх ваших русинiв єдин є: що для князя, що для смерда.
 — Ти ж не руського роду-с, але сiврського! –майже крикнув Богдан.
 — Зате ж ти єси русин, полянин…
 Вiн знову пригорнув її, дивлячись услiд Вишатi, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида пiдняла вiчi й сказала:
 — Дай, княже, я поцiлую твої вуста. Впослiднє. Я люблю тебе.
 — Чуй, княгине, –озвався Богдан, –вiзьму тебе в налiжницi –того нiхто менi не заперетить!
 Вона сахнулась:
 — У налiжницi? Не буде того! Чув єси? Не буде…
 Болiсно схлипнувши, вона побiгла в той бiк, де виднiла чорна згорблена спина старицi, київський же князь безвiльно стояв i стояв, неспроможний нi зрушити, нi гукнути вслiд їй хоч слово…
 У мiсяцi квiтному, коли смерди вже досiвали останнi гони ярини, Богдан знову поїхав у землi сiврськi. Сього разу був сам. Лишивши коня в сiдлi й знявши тiльки вуздечку, вiн без вагань увiйшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усiх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, бiлi й чепурнi, але маленькi, мащенi глиною лише з-вiд вулицi.
 Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сiней, вiн зiткнувся зi вже знайомою старицею. Бабця шаснула в однi дверi, вiн розчинив протилежнi й побачив Ясну.
 Княгиня сидiла бiля розчиненого в садок вiконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долiвки, встеленої травою, на травi сидiла чорнявенька дiвчинка рокiв пiвтора-двох i бавилася з пухнастим бiлим кошеням.
 Коли князь увiйшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої нi й сiпнулася до маляти:
 — Гримо! Остави котку, бо набию!
 Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки.
 — Не к добру є, –сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила:
 — Не к добру…Пощо єси прийшов, княже?
 — По тебе-м прийшов, –озвався київський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: –Маєш доньку…
 — Й три сини маю, княже…
 — Де ж вони? Я-м не видiв синiв твоїх.
 — У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки.
 Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:
 — Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна…в лугарi.
 — Пощо в лугарi?
 — Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.
 — Розповзлися вашi лугарi по свiтах.
 — Готи випхали.
 — То ще є не найгiрше: словенського роду на Русi побiльшає.
 — Лугарi не словiни, княже.
 — Вiдаю: венеди. Однiєї кровi…Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi…
 — Ми речемо на Дажбога Полель.
 — То є їдне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi –Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої…
 — Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.
 — Я прийду й умикну тебе, княгине.
 Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:
 — Не єсмь уже княгинею. Вдова…
 — Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, –сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.
 — Огняном, на честь…вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.
 — Ти любила єси князя? –роздратовано прорiк Богдан.
 — Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. –Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: –Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш…через тебе.
 Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:
 — То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?
 — Ти сього не зумiєш, княже, –тихо проказала Ясновида. –Однаково не зумiєш. –Тодi глянула на нього згорда й кинула: –Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.
 То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець.
 Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме.
 — Дiдко, –коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усякої живої тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня.
 Богдан вiдiтхнув –хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi:
 — Хто є Ясновидин отець?
 Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла:
 — Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. –Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову:
 — Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана є добра дiвиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. I…сина князь не має. Я сватiв послю…
 Останнi слова мати промовила так благальне й так жалiбно подивилася синовi в вiчi, що вiн тiльки стомлено махнув рукою:
 — Чинiть, мамо, як знаєте.
 Й пiшов з двiрця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати –так швидко вкоськати свавiльного сина вона й не сподiвалась.
 Старечо подрiботiвши до скiтної клiтi, вона ще здалеку загукала свого домажирича:
 — Малку-у! Малкуi Бiжи сюди. Вiдмикай скiтнищо, вибирати-ймемо вiно для невiсти.
 Та того дня з Лугiв повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косакiв вирiс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. I хоч вiн ще не був князем, на головi в нього в'юнився смоляний оселедець –ознака приналежностi до лугового вiйська косарiв.
 Увечерi київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсiм незнайомого брата, вiддав йому частину вiтчини: городище на Росi, по той бiк Сквири, яке ще не мало й назви.
 Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.
 — Сiдай у сьому городi, –сказав Богдан поважним голосом, як i личило князевi. –Буде iм'я йому Володарка.
 А за мiсяць княгиня Рада справила двi жонитьби:
 Богдан повiв княжну Русану, Волод же –доньку велiйого болярина тиврiвського з полянського племенi, що сидiло мiж рiками Богом Полудневим та Днiстром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярiвна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрi землi: мав тiльки її та сина Войслава, однолiтка Богданового.
 В ЛIТО 425-е
 Переставивсь iмператор римський Гонорiй. Вельми був сластолюбний, i нiколи не пив води, лишень вино, й жони-налiжницi многi мав, i падкий був до слави, але в ратях не вiдзначивсь, i готiв захiдних не встиг нацькувати на слов'ян, i вмер iз чарою в руцi.
 Й Пульхерiя-грекиня посадовила на стiл римський недолiтка Валентинiвна Флавiя, й тепер у дворi римському правували греки, й воєм молодого iмператора наставлено грецького послуха Ецiя, теж iменем Флавiй, i в Римi рекли: «Валентинiвн є Флавiй Третiй, Ецiй же є Флавiй Перший». I Рим тепер усе робив, як того хотiла Пульхерiя та її недолугий брат iмператор Теодосiй.
 У те ж лiто, мiсяця костричника в 17-е народився київському князевi Богдановi син, i врiк його дiдовi своєму, i дав iм'я йому Данко.
 В ЛIТО 426-е мiсяця червця
 Надходило велике свято, мабуть, найрадiснiше з усiх полянських свят –Купало, й хлопцi подалися на влови. В сей лiтнiй мiсяць багато не наловиш –косулi та оленi поробилися страхливi, бояться за своїх малят, у Дiброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер лютi й сторожкi, розiрве тебе, впiймавши на iкла, й шмаття по лiсi розкидає. Зате можна спробувати качок, i хлопцi скрадалися попiд очеретами, що густою щiттю обросли тихоплинну Яропiнь.
 Хлопцiв було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сiмнадцять лiт i в вiльний од рiльництва час навчався в сiльського коваля кузенського ремества. Молодшому, Лоськовi, було на пiвроку менше, та вiн здавався ще зовсiм хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша.
 — Заходь з-одсюду, –пiвголосом сказав Людота, й Лосько згiдливо кивнув. Стояли вони в густому верболозi над плескуватим берегом Яропiнi. За верболозом починалась вода й очерет, густий i непрозiрний, мов стiна, лише подекуди траплялися в ньому протоптанi дичиною стежечки.
 — Лiзь, речу! –заквапив товариша Людота, бо за пiвгонi внизу чулося стримане крякання.
 — А ти?
 Меншому, худорлявому, не хотiлося лiзти в воду, бо пiсля дощiв вода була холодна, та й -страшно, адже в кожному кущику очерету мiг причаїтися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно.
 — I я по тобi.
 В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорiзом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тiльки товсту очеретину вдовжки з лiкоть або трохи бiльше.
 Лосько, зирячи пiд ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслiд. Очеретиння сухо шарудiло й виповнювало душу тремом, але вони йшли й iшли далi. Коли води стало по груди, живоплiт очеретiв кiнчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах нiколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроцi.
 Серед чистого плеса виднiла маленька купка чиркiв, але було видно, що вони перемовляються з iншими качками в очеретах. Далi брести Людота не наважувався –могли злякати дичину, i вiн шепнув Лоськовi:
 — Нумо!
 Менший просилив голову в отвiр коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям i нагадувала болотяну купину, збоку ж мала двi дiрочки –для очей та для дихання. Вiн зануривсь у воду по саму шию, й на поверхнi тепер лишалася тiльки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собi зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в водi довго не блиматимеш, очi защемлять.
 До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив пiд водою кожен рух товаришевої правицi. Дихати дедалi ставало важче, добре, хоч дно в сьому мiсцi було пiскувате й тверде.
 Раптом, коли ступили вже крокiв iз п'ятдесят униз, Лосько скрикнув i пустив товаришеву руку. Людота виринув.
 — Що сталося?
 — Не вiдаю, –почувся переляканий шепiт iз коротунки. –Щось мене за ногу…
 Людота пiрнув i швидко з'явився на поверхнi, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чiпку руку нава, жовтувату й пiдпухлу.
 — Латаття, –сказав старший хлопець i знову зануривсь у воду, виткнувши тiльки край очеретинки для дихання. На їхнє щастя, качки саме запливли за маленький острiвець очерету й не помiтили нiчого пiдозрiлого.
 Хлопцi переступали далi. Коли до качок лишалося крокiв з двадцять, уповiльнили швидкiсть. Iшли якнайобережнiше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсiм близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч i пустив руку, Людота причаївся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очi.
 Майже над головою в нього плавало три чирочки. Вiн простяг руку, схопив одного за жаб'ячi лапки й пiдiпхнув голiвкою за пояс. Чирочок потрiпався i притих. Тi, що на поверхнi, певно, здивувались iз раптового зникнення товариша, бо гамiр ущух, навiть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тодi й за третiм. Качки висiли в нього на попереку, зрiдка ворушачи крильми. Та хiба то влов –три чирочки?
 Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тодi роззирнувсь довкола. На глибшому виднiла рухома прозора тiнь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бiк, допомагаючи собi однiєю рукою, бо другою пiдтримував очеретину. Вiн зайшов товаришевi спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв гвалту, й торкнув його за руку. Зiсподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотнянiй сорочцi, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто її стяв кругленько й рiвно. За поясом висiв, просилений головою, чималий крижень. Iншим разом Людота, може, й посмiявся б iз такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах рiзало. Та Лосько, який добре бачив, що дiється на водi, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив iти.
 Ось перед очима заяскрiло бiле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи нiжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дiйти до того мiсця, де їхнi шляхи мусили перетнутись. Крижа вiн упiймав за одну нiжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледiти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив i її, тодi вода лунко залопотiла, ковальчуковi забракло сил i витримки, вiн одштовхнувся вiд пiскуватого дна й мимоволi натрапив рукою на щось обтiчне й прудке, яке ляпало на нього бризками й вiдбивалось. То була третя качка, й теж крижень, вiн уже бiг по водi й знiмавсь на крила, та потрапив до рук.
 Кiлька часу Людота лише дихав i не мiг надихатись.
 Лосько вже стояв пiд самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись iти в хащi сам. Крiм крижня, за поясом у хлопця висiло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.
 — Пощо ти їх? –запитав Людота, вiдсапуючись.
 Той лише стенув плечима.
 Вони продерлися крiзь рiзучi й дзвiнкi очерети й лягли мiж верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопцi ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь i поскидав одiж –плоскiнну, мокру як хлющ сорочку й такi самi ногавицi й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собi зробив те саме, сором'язливо вiдвертаючись од товариша.
 Потiм, ледве понатягавши на себе неслухняну одiж, вони лягли проти сонця вiдпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопцi непомiтно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:
 — Пiзно вже вельми.
 Вони вийшли й заглибилися в гай, що бiг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землi їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балцi дiброви. Зате видно було на дальшому пагорбi гострокiл болярського Бiлгорода. Людота часом замислювався над тiєю назвою й не мiг дати собi раду, хто й за що назвав той город Бiлим, коли гострокiл його давно почорнiв, гонтовi дахи терема та хатiв теж, мов змащенi смолою.
 — Дiдо лаятимуться, –сказав Лосько, й Людота мимоволi наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дiдом буде гарний здобуток: чотири крижнi, три чирки та ще двоє каченят. Тодi подумалося, що за тi Лоськовi каченята можуть мати ще й прочуханку вiд дiда. Людота вже хотiв сказати про се товаришевi, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:
 — А-а!..
 Людота шаснув у той бiк, куди показував хлопець. Там, пiдiбгавши одну руку пiд себе, а другу випручавши вбiк, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвiдчився дуже швидко. На потилицi в забитого виднiлася глибока рубана рана, яка геть обкипiла чорною кров'ю й засохла. Людота обiйшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горiлиць.
 То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло.
 Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти.
 — Хто його? –прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю.
 — Не вiдаю…
 Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого.
 — Трава вже встала, –проказав Людота. –Мабуть, зночi його…або вчора.
 Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом.
 — Ступали двоє в поробошнях.
 Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч –другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники.
 — А де ж конi?
 Людота зiтхнув i випростався.
 — Десь мають бути…хiба там, у гаю.
 Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв її й майже крикнув:
 — Наша!
 — Та нi! –недовiрливо заглянув йому в руки Лосько.
 — Таки наша! –пiдтвердив старший. –Терпугом обшкрiбає кузнь лише коваль Стоян. I шипи його.
 Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах.
 — Принесли його з-за Яропiнi, –зробив висновок Людота.
 — Й що робити-ймемо?
 — Не вiдаю.
 Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища.
 Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили їх, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:
 — Коней треба кувати.
 — Скiльки?
 — Трьох.
 Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцевої хижi.
 — Дiду! Дiду, чуєте?
 Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки.
 — Чого волаєш? –спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тiстi.
 — Хiба дiдо не є?
 — Є, –вiдповiла невiстка. –На вгородцi. Огородець був за хатою, й хлопцi подалися туди. Старець походжав мiж вуликами-колодками, ввесь бiлий i сорочка до колiн, iз мережаним подолом, i рiденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудростi й влади над своїм родом.
 — Дiду! Там нав лежить…–притишеним голосом повiдав Людота.
 Старець прикрив довбанку солом'яною стрiшкою й пiдiйшов ближче.
 — Де?
 — Там, –показав рукою ковальчук i витяг з-за пазухи пiдкову. –Знайшов єсмь коло нава.
 Дiд покрутив пiдкову з усiх бокiв.
 — Видiли сте, хто?
 — Не видiли смо, –вiдповiв юнак. –Лише пiдкова наша.
 — Дай сюди –насiпався дiд i сховав пiдкову за пазуху. –Речеш, на нашiй левадi?
 — На нашiй, дiду.
 — Може, на бiлогородськiй?
 — Таки на нашiй племiнщинi.
 Старець помацав пiдкову й зiтхнув:
 — Чия?
 — Дайте, я спитаю коваля Стояна.
 — Цить! –раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. –Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте?
 — Зумiли смо, –вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув.
 Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi:
 — Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв єси?
 — Зумiв єсмь, дiду, –страхочинно прошепотiв Лосько.
 Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого.
 Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то є, але не малося жодного сумнiву, що напасники –з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрiєм приповзли до старцевої хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом.
 I повiдомив про се старця не хтось iнший, як сам городищенський мiж Глiб. Вiн сказав дiдовi:
 — Не лiпо так, старче. Хотiли суть твої смерди перекинути нава на чужу племiнщину, щоб не платити вирного. Не лiпо є так. Коли знайдено вбитого –шукай межи своїх смердiв забiйцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати…
 — То не нашi його вбили, сам вiдаєш, може Глiбе.
 — …тодi плати вирне, –мов i не чувши старця, докiнчив своє мiж. –Вiсiм гривен серебла.
 Цiлий наступний день старець ходив лихий i тiльки смикав бороду. Ввечерi ж, на сiльськiй вирi, сказав:
 — Усе те вчинив Велiмир. Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князевi Юрового меча!» Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того?
 Людота, який трохи оклигав пiсля побоїська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна:
 — Який то є Юрiв меч?
 Коваль спiдлоба глянув на отрока:
 — Де чув єси про нього?
 — Ввечерi дiдо казав.
 — Що казав?
 — "Було б не давати Велiмировi меча!" –повторив Людота слова старця.
 — То й що?
 — Нiчого. Тiльки чув єсмь про той меч i вiд инчого.
 — Вiд кого?
 — Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив.
 Пiдоспiла в горнi кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тодi заходився цюкати молотком, показуючи Людотi, де гатити молотом. I тiльки коли розпечена кузнь охолола й почорнiла, сказав таке, вiд чого в отрока очi на лоба полiзли:
 — Дiдо Славута лже.
 То було страшне святотатство –мовити отак про старiйшого старця, що всьому й усiм i голова, й розум, i совiсть, – i Людота перестав смикати за мотузку мiха.
 — Як, дiдо лже? Але ж i ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш…
 — Дми, –спокiйно завважив коваль. –До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу –нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Руської землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда.
 Людота не мiг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений лемiш i поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотiлося ще спитати про Юрiв меч, та коли Стоян устромив гарячий лемiш лезом у довбанку з водою, а потiм недбало кинув його пiд ноги, отрок поспитав про iнше:
 — Вуйку Стояне, ти чоловiка мiг би-с убити?
 Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:
 — Мiг би-м. – I додав: –Як якого.
 Сiєї думки з хлопця вистачило на добру годину, й вiн, коли зварювали обiдок для плужного колiщати, мiж ударами молота видихнув:
 — I я б…хек!.. як якого…хек!
 Тодi поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:
 — А який вiн є, той…Юрiв меч?
 — Не видiв єсмь, –одповiв коваль i замислився. –Мабути, вельми велик i важок. – I вже як зачиняли кузню на нiч, доказав свою думку: –Його держали суть старiйшi старцi за дев'ятьма лiсами в десятому дуплi. Давали найхоробрiшому вождевi тiльки тодi, як на Русь приходив недруг.
 Людота спитав:
 — А тодi, по всьому, вiдбирали?
 — Вiдбирали.
 — Й у Велiмира?
 Коваль якось дивно реготнув:
 — I в Велiмира…Тiльки пiзно…
 — А ти Велiмира видiв єси? –раптом запитав отрок.
 — Видiв єсмь.
 — Iз мечем?
 — Iз мечем. Тiльки не тим, що ти собi маєш на думцi.
 — А той…де є?
 — Речу тобi: спитай дiда. Дiдо вiдає…
 Мiсяця червця ж, у Купалiв день
 Людота з Лоськом iшли навпростець Дiбровою. Торiк на Купалове свято ковальчук випадково заблукав пiд Київ город i набачив собi дiвчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кiлька разiв ходив до городу, тинявся попiд засiками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив i в сам город, але бiльше не побачив тiєї дiви. На Купала ж усi дiвчата виходять грати коло вогнiв, i Людота сподiвався побачити її.
 — Було б рiкти: як тебе кличуть? –повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дiвчат не ходив i не наважувавсь.
 Людота махнув рукою.
 — Розумний єси кiтцi хвоста зав'язати.
 Сонце ще прозирало мiж дубами, та парубки вийшли ранiше –на всяк випадок, щоб не вгавити чого.
 — А що, коли вона є…княже чадо?
 — Таке! Княгиня Рада має тiльки два сини: Богдана й Володаря.
 — А як…Богданова?
 — Нi. Богдановi самому пiшло лише, мабути, двадесять сьоме лiто.
 — А як…болярська?
 Людота зiтхнув. Звичайно, болярiвни за нього нiхто не вiддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є…
 По тому думка навернулася на старе. Ковач Стоян порадив тодi сходити до старця Славути.
 Й за сi днi дiзнався таки чимало. Знав уже, хто був той таємний Велiмир. Колись нашу землю загарбали готи: збирали дань на смердах, брали й так, поза всiм, i худобу, й хлiб, i молодих дiвчат i хлопцiв, яких перетворювали на робiв, i нiхто не мiг їм сказати слова супротиву. Вождi й князi ховалися вiд готських дружин у найглухiших лiсах, одкупались од них срiблом, i золотом, i худобою, й робами, й нiхто не вiдає, як би далi й доки було б. Та знайшовся князь Бус, який вийшов у степ i гукнув: «Хто не боїться гота –ставай по праву руч од мене». Охочих знайшлося чимало, та в першiй же ратi розбили їх i розiп'яли на хрестах i самого Буса, й синiв його, й сiмдесят боляр велiїх. Тодi зiбралося вiче старцiв, i вождiв, i князiв i стали думати, як позбутися готського ярма. Найстарiший старець привiз волами величезного меча й сказав, що то є меч Юра Побiдника, всемогутнього бога ратi й миру, кований на горнилi Соварога й гартований у кровi непорочної дiви. Хто подужає пiдняти меч, тому нiхто не зможе противитися, той буде таким могутнiм, як сам Юр.
 Пiдходили до воза князi й вождi, кожен, хто почувавсь на силi, та тiльки князь Велiмир зумiв пiдняти його з воза. Вiн став Великим князем, якому поклонилися князi й можi. Велiмир крутнув мечем на один бiк –пiшов дим, крутнув на другий –усе взялося вогнем. Великий князь зрушив усiх полян i повiв їх супротиву готiв. Готи не могли впиратися такiй силi й пустились навтiки. Так Велiмир визволив з-пiд готського ярма не тiльки полян, а й Сiвер, i Дерева, й кривичiв, i смоличiв, i лугарiв, i всiх, хто поклонявся Боговi, та Юровi, та Перуновi, готiв же загнав свiт за очi. Було се лiт тому сорок i їдне…
 — Чуєш, Людото, –мовив Лосько, вивiвши товариша з глибокої задуми. –То ж ми тодi нiчого на дали смо водяному, вiн i покарав нас. Крижнiв i чирочкiв дав уловити, а тодi пiдкинув нам на племiнщину того нава.
 Людота подумав, що товариш має-таки слушнiсть –нiколи не можна нехтувати нi духами, нi бiсами, нi берегинями. То, напевно, було таки дiло рук водяника, бо чого б се саме в них пiд ногами опинився мрець? Усi ходили й не бачили, а їм трапилось. Тодi ще бiлогородськi отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й нiяково спитав Лоська:
 — Що там у торбi маєш?
 Той зрозумiв, про що йдеться, й почав витягати житнiй хлiб, i пшенишнi пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хлiба, взяв грудочку сиру, примiряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої пiдходили, крислатiв могутнiй старий дуб.
 Хлопець поклав йому на нижню гiлку хлiб iз сиром, тодi полiз у торбу й витяг пiвпирога:
 — Їж, лiсовий душе, й ви, русалi та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкавi та неласкавi обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мiтиш усяку дорогу й стежку почалом i кiнчалом, їжте всi й не заступайте нам очей, аби могли смо дiйти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утретє Лосько. –Проказавши, вiн глянув на товариша й звiрився: –Як мислиш: почули?
 — Авжеж! –вiдповiв той. –Остiльки дати, та щоб не…
 Й вони веселiше подались навпрошки лiсом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:
 — Було б заразом i Купаловi наректи.
 — Тодi, –сказав Людота. Лосько похитав головою.
 — Тодi не буде. Поїмо все.
 Було ще рано, та на взлiссi Дiброви до самого Хрещатого Яру вже майорiли яскраво гаптованi сорочки, темнi ногавицi та бiлi, перехрещенi спереду шнурами, навої хлопцiв. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на морiжку пiсля, мабуть, неблизької дороги, iншi ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нiкого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у лiто, й на Купала нiхто не береться нi за холодну воду.
 В Києвому городi ворота стояли навстiж, i хлопцi здалеку позирали на них. Тiльки коли за Дiброву над горою Дитинкою сiло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у лiтi, хлопцi почали збиратися бiля полудневої засiки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим –до Хрещатику. Перегодя з'явилося кiлька киянок, i парубки з'юрмилися коло них. Народу бiльшало й бiльшало, приходили й з Можiв Ловчих, i з Берестового, й з-за Днiпра, з земель сiврських –Дарницi, Броварiв, Княжичiв, що були вiддавен пiд рукою київського князя. Разiв зо три в юрбi промайнули знайомi обличчя бiлогородських смердiв, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих ворiт.
 Уже зайнялись першi вогнища й пiшов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кiшку на вогнi спалили, а Людотиної дiвчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тодi годi буде її впiзнати в юрмиську.
 Та вона з'явилася. Була ще гарнiша, нiж торiк, i Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усiх бокiв?
 Дiвчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолi, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилицi широким мiдним кiльцем, а вiнок тримала й досi в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревiє, почав штовхати його лiктем, але той лише вiдбивавсь од Лоська.
 — Речи: «Купало ся в Днiпрi скупало…» Речи!
 Киянка й не дивилася в його бiк, уся її увага була прикута до гамiрного корогоду, що вже визмiювавсь пiсля врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота пiдбiг до неї в ту мить, коли дiвчина рушила до гурту, й обiзвався неслухняним язиком:
 — "Купало ся в Днiпрi скупало, чоло си вiнком уквiтчало, вiночком та ще…" –Далi все вилетiло з голови, й вiн стояв, i дивився на дiвчину, й не тямив, що має робити.
 Дiвчина зашарiлася й опустила вiчi долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюцi, й Людота вже чекав одкоша чи насмiшки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:
 — Тебе як гукають?
 Хлопець проказав протягло:
 — Людо-ота.
 — А мене Славка.
 — Ти киянка єси?
 — Киянка єсмь.
 — А я тебе знаю, –вже трохи посмiливiшав отрок. –Того лiта на Купала…
 — I я-м тебе видiла. Звiдкуду єси?
 — З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе нiде не було.
 — Була-м у городi. Не пускають мене за засiки.
 — Що ради?
 — Робота…
 — Що ти чиниш?
 — Усе: й пряду, й тчу, й так…
 — Багато роботи?
 — Вельми.
 — А грати пiдеш зi мною? Сьогоднi Купала.
 Вони побралися за руки й побiгли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дiвчата й хлопцi, половившись у довгий корогiд, визмiювалися мiж кiлькома багаттями й спiвали купальних пiсень. Людота вхопився за крайню дiвчину, й вони зi Славкою помчали. Дiвчина смiялася, її вiчi вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радiстю. Чи думав вiн, що найкраща в усьому Києвому городi, в цiлому свiтi найкраща дiвчина пiде з ним до гри! Вiн кружляв, i тяг за собою Славку, й подумки обiцяв дати ясному Купаловi все, що б той не забажав.
 — Держись! –кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усi боки.
 Й вона радiсно вiдгукувалася:
 — Держусь!
 Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою рiчкою, ще бiльше вогнище, й отаман корогоду потяг усiх iз кручi додолу. Знявся несамовитий вереск, i виляск, i басовите гигикання, змiїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прiрву, й од реготу, не можна було нiчого почути, та нiхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна нiч, тiльки багаття на березi осявало траву й пiсок червоною загравою. Збiгаючи зi стрiмкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тiльки вдвох iз Славкою. Вже коли круча кiнчалась, дiвчина так шалено бiгла в темрявi, що, спiткнувшись, упала просто в обiйми хлопцевi.
 Вони так i застигли, самi в чорнотi ночi, радiснi, й переляканi, й без мiри щасливi.
 — Ти чого? –сказала дiвчина й випручалась.
 — Нiчого.
 Людота взяв її за гарячу руку й пошкрiб дiвчинi пальцями долоню. То вже був усiм вiдомий знак, i Славка спробувала висмикнути руку.
 — Ти що мене деремезиш?
 Людота мовчав.
 — Якщо рiкти-ймеш, що любиш мене, то…
 — То й що?
 — То лжа є! –пiдвищила голос дiвчина. , Ковальчук сказав:
 — А таки ж люблю.
 Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальцiв, якi й досi деремезили їй гарячу спiтнiлу долоню, й промовила:
 — I я тебе люблю. Ще з того лiта запав єси менi в душу.
 — Й ти-с менi запала з того лiта, –визнав хлопець i цмокнув її в щоку. Дiвчина сахнулась:
 — А се що ради?
 — Пiдеш за мною? –замiсть вiдповiдi, спитав вiн.
 Славка глибоко зiтхнула:
 — Мене за тебе не пустять.
 — Хто?
 — Хто?.. Й княгиня, й князь… i…
 — Хiба вiтця не маєш?
 — Маю.
 Вони помовчали, тодi Людота сказав:
 — А я тебе вмикну.
 Вона знову зiтхнула.
 — Сам не схочеш.
 — А то що ради?
 — Бо я…
 Вона зайшлася гiрким плачем i плакала довго й невтiшно. Нарештi трохи вгамувалась.
 — Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?
 — Смерд! –гордовито вiдповiв хлопець.
 — А я-м…челядниця. Роба. Зумiв єси?
 — Нi! –вперто вiдповiв хлопець. –Умикну тебе, й годi.
 Й потяг далi, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало свiтло великих купальних вогнищ. Вiн увесь тремтiв, i дiвчина теж тремтiла, це вiн одчував, мiцно тримаючи її гарячу руку в своїй руцi…
 З неба капали зорi, великi й ряснi, Людотi навiть здавалося, що вiн чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нiчного неба. Вiн дививсь угору й намагався думати про тi зорi, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозумiле, аж робилось лячно й моторошно на душi, й вiн повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Вiд самого сього душу поймало тепло й радiсть, i не хотiлося думати про таємничi холоднi зорi й про те, що буде взавтра, коли кiнчиться коротка, найкоротша в лiтi купальна нiч.
 — Заснула-с? –тихо спитав Людота.
 Й дiвчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:
 — Он зоря покотилася. Видиш?
 — Виджу.
 — Пощо воно є так, що й людина зорить i на небi зорi?
 — То вiчi русинiв, що вiдiйшли в iрiй.
 — А вiрiй на небi?
 — На небi.
 — Й тi люди видять нас?
 — Мабути.
 — Страшно.
 — Що ради?
 — Бо то суть нави.
 — Нави не страшнi. Страшнi перевертнi, вовкулаки й упирi. Тi, що на небi, не страшнi.
 — Однаково страшно, –мовила дiвчина й довiрливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них iшли двi тiнi, й вони внишкли. Славка почала шепотiти якiсь вiдвороти, але тiнi виявилися хлопцем i дiвчиною. Хлопець той казав:
 — Умикну, ось видiти-ймеш.
 А дiвчина застерiгала:
 — Отець ноги тобi переламне.
 — Хай ламне, однаково вмикну.
 Й пройшли далi.
 — Ти не страхаєшся? –спитала Славка.
 — Нi. Хоч нехай там що. Забiжiмо кудись. У Дерева, чи в Сiвер, чи на Луги.
 — Лугарi обiтнi: не водять жiн.
 — Тодi пiдемо на Дунай або в Галицькi гори.
 Славка не вiдповiла. Вiн устав i потяг її за руку:
 — Ходiмо.
 — Куди? В Галицькi гори?
 Людота засмiявся:
 — Нi, ще не в гори. Ходiмо до гурту.
 Вони збiгли до рiчки, яка тихо дзюрчала в пiтьмi, тодi побралися берегом угору, де блискали вогнi. Коло багаття з сього боку сидiв сивий дiд у старiй ягнячiй гуньцi й грав на восьмиструннi гуслi, сам собi приспiвуючи. Поряд сидiло й стояло душ iз двадцять юнакiв i юнок. Дiвчата були простоволосi, й Славка тiльки тепер схаменулась:
 — А мiй вiнок?
 Тодi потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зiв'яле повиття в рiчку. Вiнок поплив, не занурюючись, але Славка не спiвала вслiд йому, бо спiвати, щоб вiночок знайшов їй ладу, зовсiм не треба було. Й коли вода вiднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дiд уже доспiвував якусь, певно, довгу думу, бо тiльки в цiкавих i довгих дум такi закiнчення, як у сеї.
 — Такої сте хотiли? –поспитав дiд у молодi.
 — Такої! Такої! –загули хлопцi й дiвчата.
 — Тодi бувайте живi й здоровi, а я-м пiшов до своєї хижi.
 — Дiду, ще однiєї, тодi й до хижi! –озвався переднiший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вiнками. Всi похопилися:
 — Ще, ще однiєї, дiду!
 — Ще хоч однiсiнької!
 Дiд хитро мружився до них i впиравсь, але всi знали, що заспiває ще однiєї, й наполягали гуртом.
 — Тодi я вам не думу, а бувалину, –нарештi згодився гусляр. –Хочете?
 — Хочемо.
 — То слухайте. Про Київ город хочете чи про язву морову?
 — Про Київ город.
 — Нехай. Тож були собi мiж та жона й мали вони чотирьох дiтей: синiв Кия, Щека та Хорива й четверту доньку ясну –Либедицю. Коли отець їхнiй помирати здумав, то покликав до себе дiтей своїх та й рече: «Осе, дiти мої, прийшов мiй духодав. Не є в мене нiчого: нi золота, нi серебла, нi горючого каменю бурштину. Є у мене тiльки три гори плiшi. Мислив єсмь, як вас подiлити, й так дiлю: хто найвище стрибне, тому вищу гору вiддам, а хто нижче, тому нижчу».
 Стрибнув молодший, Хорив, i доскочив коневi до стремена, й отець вiддав йому найнижчу гору. Стрибнув середульший i доскочив коневi до сiдла. Отець дав йому вищу гору.
 Тодi стрибнув старiйший i перескочив коневi на той бiк. Отець i вiддав йому найбiльшу й найвищу гору. А четвертiй, сестрi, краснiй Либедi, нарiк воду й берег рiчки, що оббiгала всi три братнi гори.
 Тож помер отець, а дiти зосталися жити там, де заповiв їм. Щек ловив звiра, бо був гострооким стрiльцем, Хорив хоронив землю роду, а найстарiйший брат, Кий, держав переправу на Залознiй путi через Почайну й Днiпро, де збиралися гостi з усiх чотирьох вiтрiв i звозили всякi добра, й скiт, i куни з усiх язик. Кий згородив город на горi своїй i княжив у родi своєму, й молодша браття соромилася й стидалася перед ним. Було то лiт тому триста, а може, й п'ятсот, а може, й тисячу. Звiдтуду й пiшла земля Руська, й сини Києвi, й онуки Києвi в нiй суть княжити стали, був-бо Кий мудор вельми, й могуч дуже, й серцем хоробрий. Так вони жили-поживали. Одного ж дня та й рече Кий до браттi своєї:
 «Браттє й ти, ясна сестрице Либедице…»
 Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.
 — Ти чого? –спитав Людота.
 Й дiвчина прожебонiла:
 — Втiкаймо!
 — Пощо?
 — Бо Малко…
 Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.
 — А нехай собi! –мовив хлопець. –Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! – i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.
 — Утiкаймо, завидить! –надмiру хвилюючись, мовила дiвчина й поза спинами шаснула в пiтьму. Людота якусь мить повагався, й коли Славчина бiла сорочка розтанула в ночi, гайнув услiд гукаючи:
 — Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!
 Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий…
 Того ж таки червця, в наступний день
 Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.
 — Дiду, благословiть…
 Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка–роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати –як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:
 — Чи сприймаєш ти святих духiв роду нашого?
 — Приймаю, –з готовнiстю вiдповiла Славка.
 — Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого?
 — Корити-ймуся.
 — Чи шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших?
 — Шанувати-йму.
 — Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?
 — Шанувати-йму.
 — Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашої?
 — Любити-йму.
 — Клянися!
 Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землi й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дiвчина повiльно жувала, на зубах їй хрумкав пiсок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рiдну. По спинi в неї пробiгав морозець, бо ся клятва навiки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.
 З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спiдлоба, суворо мовив:
 — Будь.
 Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка ж, хоч i не принесла по собi нiчого, зате й вiна збирати не доведеться. Надворi бiгало ще п'ятеро молодших синiв i чотири доньки, тож весiль буде та буде, аби твої коржi з маком. I мати теж сказала:
 — Жий собi з Людотою та дiток наживай, а менi онукiв на старiсть.
 На другий день Купала теж нiхто в Городищi не працював, i молодята подалися до Яропiнi, на волю.
 Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця, й тодi очi її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й нiхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вiчi, мов у глибокi кринички.
 Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного племенi улучичiв, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом – i жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi, перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон –мало хто й урятувався тiєї ночi. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городi Ольбiї. Греки перепродали їх перським гостям, перси –своїм сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тiєї-таки Ольбiї. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево, гiсть купив i її разом iз вiтцем.
 Так вони й потрапили до двiрця київського князя Милодуха тому п'ять лiт. Княгиня Рада визначила обрiк їхньої неволi –для батька шiсть лiт, а для неї –десять. Наступної масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька, та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише гривну, дiвчина ж пiвгривни.
 Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт на них чекала неприємна звiстка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися.
 — Не пущу! –сказав уперто Людота. –Нехай дiдо виру дає.
 — Ой сину, не дасть вири дiдо, –засумнiвалась мати, батько ж мовчав i навiть не дививсь у їхнiй бiк. Людота побiг до старця.
 — Дiду, благословили сте нас до злюбу, –сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги.
 Та дiд мов ляснув його по щоцi:
 — Чого ради не повiдав єси, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде.
 Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцевi:
 — Дайте за неї виру…
 — Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi –виру за нава, сього ж днi –за дiвку. Не зумiв єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижi, хай iде до княжого двiрця. –Й повторив: –Так буде!
 В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати марно.
 Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день, дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали, зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько тупо дививсь пiд ноги.
 — Видаєте її, дiду? –похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо вiдповiв:
 — Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-днi, що вона є роба княжа.
 Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули мiж кiньми й повели до городу Києвого. Нi старець, нi хтось iнший iз сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.
 Дорога здалася Людотi такою довгою й жахливою, що вiн аж зубами скреготав, плентаючи мiж кiньми, й, коли проминули Дiброву й попереду зачорнiла стiна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над Києвим городом, виблискуючи проти високого сонця бiлими й чорними крильми, лiтали голуби, сотнi голубiв, усякої мастi, й се було поганою прикметою.
 Князь Богдан зустрiв їх на високому ганку, вбраний у полотняну сорочку, заправлену в ногавицi, й босонiж…Вид його не провiщав нiчого доброго, й Людота знову згадав голубину зграю.
 — Осе вiн i є? –грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому було грубе: й голос, i кремезнi плечi, й здоровезнi ноги, припорошенi курявою (десь-то ходив двiрцем без поробошень), i широкi лопатища рук, i навiть карий оселедець на блискучiй головi.
 — Осе й є, княже, –догiдливе мовив тивун. –А се є та роба, що…
 — Виджу, –проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й визволивсь iз князевої руки. –Пощо не зориш?
 — Не маю хотi, –буркнув молодий смерд.
 — А женитися мав єси хiть?
 Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:
 — Вiдав єси, що дiва та є моя роба?
 — Вiдав єсмь! –вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi вже тихо спитав:
 — Вiдав єси –й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби стає такоже робом осподаря її?
 Було видно, як обличчя князеве закипає червцем i зловiсно виблискують очi.
 — Й се-м вiдав, –одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi.
 — Й умикнув таки-с?
 — I вмикнув єсмь.
 — Пощо?
 — Бо так Дана захтiла! Дана! –роздратовано крикнув отрок, i всi сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником.
 Та Богдан сказав тивуновi:
 — Розкрутiть його.
 Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим київським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав, про що думає в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх Людота, не сподiвався, що вiн скаже:
 — Пустiть i її. Опрощаю.
 А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить, його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.
 Усi теж стояли, мов i їм стало незручно, й, коли нарештi Людота спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка…
 До самого вечора й увесь день потому київський князь тiльки й думав про сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд кiлькох утрачених гривен не зубожiє –в княжiй скiтницi багато серебла й золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од малих лiт i почуття до якої не згасли й сьогоднi?
 Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав їх iз останньої зустрiчi, стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в лiс, аби далi, аби не дивитися на неї. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких дiбровах чи їздив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день позаторiшньої весни не забракло рiшучостi.
 У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за ворiт i мовив:
 — Княже Богдане, що ти за…за се хочеш? Гатило здогадався, про що мовить отрок, i тiльки скисливсь.
 — Нiчого не хочу.
 Людота наполягав:
 — Нi, ти наречи –я й зроблю теє.
 — Нiчого не хочу! –вже роздратовано мовив київський князь i смикнув жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо поряд стояв несхильний у своїй упертостi хлопець, який нагадував князевi про його власну безсиль.
 — Уречи, княже Богдане! –пiдвищив голос Людота.
 Й князь крикнув:
 — Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!
 Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив коня за вузду.
 — Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?
 — Який меч?.. –не вiрячи, перепитав Богдан.
 — Юрiв!
 У князевi все отерпло. Вiн проказав:
 — Де-с чув про меч сей?
 — А чув єсмь, –ухильно вiдповiв Людота.
 — Ти хто єси?
 — Смерд!
 Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж наче зумисне сказав удруге:
 — Смерд єсмь i вiльний орач, княже! Й усi в роду моєму смерди, вiдай про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж!
 По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну грудочку й з'їв її, як їла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:
 — У чiм клянешся, смерде?
 — У тiм, що чув єси, –сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю, яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.
 — Я не йму тобi вiри, смерде, –проказав Богдан, але хлопець уже здолав ковтнути i вже твердим голосом одповiв:
 — Їв землю-м.
 I то щось таки значило, й князь київський, широко розплющивши вiчi, зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.
 Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля такої клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки. Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.
 — Чуєш? –сказав Богдан. – Iди до мене.
 — Куди се?
 — До двiрця.
 — Чого ради?
 — До двiрця, та й годi.
 — Що би-м там робив?
 — А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач єсмь, –одповiв Людота.
 — То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.
 — Я теж маю, княже Богдане. Куємо собi з вуйком Стояном.
 — Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.
 — Я сам не маю хотi.
 — Сам? Пощо ж?
 — А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре мається.
 — Старець ваш Славута жиє?
 — А жиє.
 — Скiльки ж се має лiт Славута?
 — Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять…
 Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшої розмови. Богдан спитав:
 — То не волiєш?
 — А речу ж, – i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви, дубового лiсу, що починався за Києвим.
 Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiдає, нi де його дiстати, нi що воно є, та не мiг заспокоїтися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi зроненi слова про таємничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й за своє колишнє бажання. Та варто було ковальчуковi нагадати –й душа в Богдана спахнула новим вогнем, i серце закалатало в грудях, i руки сiпали шпаркого жеребця за повiддя. Сам того не думаючи, вiн пригнав до стольного Витичева. Сонце хилилося на захiднiй пруг, i досi жарке й розпечене, але там, за лiсом, понад самими верхiвками слалася чорна повстяна хмара, й Богдановi з пiдсвiдомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город Великого князя, бiля якого вiн опинився, здались йому таємничим, злокобним знаком, вiн страшливо зо-зирнувся й зашепотiв у всуєвiрному потязi:
 — Що сим речеш, Боже? Чи слави моєї зажадав єси, чи погуби моєї? Вiдкрий менi волю твою, Боже, що полi чує та чорна хмара перед стольним городом? Повiдай, Боже, i я зречуся й себе, й помислiв моїх. Нехай лиш Руськiй землi, де похованi мої дiди й прадiди, свiтить сонце…
 Кiнь, який утомлено ступав по майже зарослiй травою путi, раптом пiдняв голову й тривожно заiржав у бiк столицi. Богдан зострожив його й смикнув за повiддя:
 — Й-йо!.. Й-йо!
 Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева, й вiн далi погнав коня…
 В ЛIТО 427-е
 Закоторилася земля грецька. Християни пiшли супротиву християн, i рiкли однi: Iсус молодший за бога-Вiтця, отже, бог-Син має початок, i зупершу його не було. Тi ж вiдповiдали їм: «То єресь, i ви єсте єретики. Бог-бо їден у трьох парсунах, i не може такого бути, щоб бога спочатку не iснувало».
 Й роздiлилися, й почалися розпрi й которання, й гору брали то тi, то сi, й во iм'я бога лилася кров, i сипалась у вино отрута, й син возненавидiв вiтця свого та брат –брата. Й став занепадати цар-город Константинополь, i город Олександрiя єюпетська[9] не пiдкорялася йому й чинила прю з ним.
 I з'явився в стольному царi-городi Константинополi євнух вельми мудрий i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрiї, городу єюпетського.
 Й було iм'я тому євнуховi безбородому Хрисафiй.
 В ЛIТО 428-е мiсяця стичня
 Київський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був їм не дуже радий, та закон i покон племенi руського й полянської землi змушував одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа, що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.
 То був луганський князь Годечан. Київський володар спробував полiчити, скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годоєм. Скiльки ж лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн думає, сей жилястий косак?
 — Чи не мсту прийшов єси чинити, княже? –з ледь прихованою дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те має на думцi гiсть. Князь Годой сумно всмiхнувся й трохи недоречно й для своєї коси лугарської, й для вiку, бо мав щонайменше лiт iз тридцять чотири, зiтхнув:
 — Пощо згадувати, княже, буле?
 — Єси ж роду…–Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи нi, та вже коли почав, мав i довершувати, й вiн сказав: –Єси ж роду Джюрджевого.
 — Так є, –неохоче вiдгукнувся луганський князь. –Брат єсмь утретє йому. Та…
 Вiн не доказав, бо ввiйшли Борислав iз Вишатою.
 — Сих можiв знав єси, княже? –спитав Богдан, кивнувши на їхнiй уклiн. –Були вони i тодi, коли ми смо з тобою вперше звидiлися. Сей мiж –боляр Борислав Борич, а то –старий конюший Вогнянич.
 Увiйшлi посiдали з княжої лiвої руки, Борислав простягся до дзбана з медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й нашорошено дослухалися розмови. Київський князь чекав, що казатиме далi Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими вiдлисками.
 — Звiдкуду йдеш i куди путь побрав єси, княже? –перервав мовчанку Богдан.
 — З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство їй небесне, то надумався єсмь…
 Богдан у неприємному здогадi перебив його;
 — Чи не єси, княже, хрестатий?
 — Вiрую в єдиного бога, –вiдповiв, схиливши зiр додолу, князь косакiв.
 Київський володар зневажливо посмiхнувся. Тепер йому було ясно, чому Джурджiв родич не править з нього помсти. Вiн так i сказав йому. Годой вiдповiв, наче виправдовуючись:
 — Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер…Бог наш сам так дiяв i нам велiв: прощайте ближнiм грiхи їхнi.
 — Й кревну мсту? –перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiякої пастки.
 — Й кревну мсту, брате.
 Богдан трiумфував:
 — Так може ректи послiднiй страхливець!
 Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов її. Старий конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок iз медом:
 — П'ю до тебе, Гатиле.
 Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав:
 — Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило…
 — Шумило жиє?
 — Жиє.
 — То речеш: нi браттi, їй сестер? –устряв у розмову Борислав.
 Годой зiтхнув.
 — I носиш на шворцi їхнiй знак?
 — Вiрую в святу трiйцю, боляре. –Й, може, рятуючись од неприємної розмови, сказав київському князевi: –Був єсмь у…Ясновиди. Маю хiть сватати її.
 Гатило буркнув:
 — Будь щасний.
 Але Годой промовив:
 — Не волiє вона.
 — Пощо ж, княже? –прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в бiк осподаря дому:
 — Через тебе, княже.
 — Чого ради через мене? Так i рече?
 — Нi, не рече. Я сам вiдаю.
 — Се як же?
 — Стариця…Ходив єси до неї, й вона страхається тебе.
 — Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, –знову буркнув Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.
 Борислав нагадав:
 — Як же то є, княже Годечане? Ваш закон лугарський не дає женитися на вдовицi.
 — Мiй бiг дає жонитися тричi, –сказав Годой.
 — Переступив єси через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж є роду нашого, не грецького.
 — Не умiю тебе, болярине.
 — Пощо не умiєш? Мiж її князь Вогнян роденський умер, i вона мала такоже вмерти.
 Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни мали свої звичаї, й тi звичаї, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати, як думається, iнакше-бо на свiтi важко жити.
 Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем. Згадував i думав, як про людину, що з нею має колись перехрестити й свою стежку, й свою зброю –того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi свiтить. А коли їхнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування.
 — Ти, княже, був єси десять лiт серед хрещеного люду, –сказав Годой. Богдан поправив:
 — Дев'ять.
 — То не важить. Прийми Христа в душу.
 — Стати гречином? –посмiхнувся Богдан.
 — Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже.
 — То неуможне, –вiдповiв київський володар i раптом зневажливо реготнув: –Гидка менi вiра ваша!
 — Пощо?
 — Бо всi ви єсте роби свого бога. Ми ж вiруємо в Бога, що породив небо й землю, у Ладу, що є мати Земля, й у Дажбога…Сi на небi, а инчi –на землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося Моранi…
 — То суть iдоли, княже, бо чиненi з дерева.
 — А вашi не iз дерева? Нашi, вирiзанi з дуба, жиють у нас, бо їм суть кланялися нашi дiди й дiдiв дiди. Вашi ж такоже деревлянi, лише не струганi, а помальованi на дошцi й на стiнах.
 — Нашi добрi, –обiзвався Борислав, тодi подумав i докинув: –Веселi!
 Богдан теж згадав:
 — Юдейськi ж боги злi й мстивi.
 — Бiг милосердний, княже, –заперечив Годой, не помiчаючи в Богданових очах iскрини.
 — Злi вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав єсмь, як рече один попос. Був у Єгови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й Єгова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякi хворощi, потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то є народ божий. Га? По тому взяв i розсипав свiй народ по всiй землi. Ти ж речеш–милостивий. Княже-княже…
 — Юдеї суть прогнiвили бога.
 — Й ми гнiвимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж не проганяють нас iз землi Руської?
 — Нашi веселi! –знову вставив Борислав i пiднiс полумисок меду вгору, Вишата наслiдував його приклад, широко всмiхаючись. Борислав допiру мовив йому, що може бути сiча, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе звелося до теревенiв, i нi меча, нi навiть голої руки не треба. Такий поворот Вишату влаштовував, i вiн спокiйно мiг випити келих настояного меду.
 Того вечора нiчого страшного не вiдбулося, просидiли вони в накадженiй сосновими скiпками свiтлицi далеко за пiвнiч, Богдан перестав сiкатися до Годоя, й Годой, забувши свою вiру, пiд кiнець розпився й собi й почав обiйматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратнi сiчi, й похмурий, високостiнний Константинополь, натоптаний попами, ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цiлу нiч вiддавалися коханню будь з ким: i з патрикiєм, i з грубим вiйськарем-поганином.
 — То чия вiра краща? –вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. – I гетери ж носять хрест у пазухах! Сам єсмь видiв…
 Уранцi, як бувало завше пiсля пиття, в Богдана болiла голова, й вiн, узявши зi ще не прибраного столу дзбан, пiшов до медушi. Роби й челядники розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвiта, й мусив iти сам. I на ганку зустрiвся з Годоєм.
 Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався, куди вiн iде, й учорашня неприязнь розiбрала його знову.
 — Втiкаєш, княже? –недружелюбно буркнув вiн.
 — Треба вже…
 — Випий на похмiлля, тодi…
 В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився заперечувати. Київський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн гахнув їх поробошнем i виставив. Годой усе те бачив, i мовчав, i так само згiдливо йшов за князем до свiтлицi, обгидженої звечора. Вiн би не сказав i слова про вчорашнє, та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по раз навертав розмову на слизьке.
 — Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.
 Годой мовчав, i се ще дужче дратувало Богдана, бо вiн знав, куди той збирався, й куди поїде зараз, i з ким бачитиметься, й про що говоритиме.
 — Й за брата свого забув єси, й кревної мсти не чиниш менi…
 — Наш бiг милостивий, княже. Так сам робив, так i нам велiв.
 — Що велiв?
 — Опрощати.
 — Що?
 В Годоя теж гуло в головi, та вiн терпляче доводив Богдановi:
 — Бути милостивими й любити ворогiв своїх.
 Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавiшав. Останнi слова Годоя навiть розсмiшили його, й вiн лунко зареготав.
 — Любити ворогiв! Осе так! I ти вiруєш у такого бога?
 — Вiрую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правiй ланитi –пiдстав i лiву, бо в смиреннi своєму ти будеш любий боговi нашому.
 — Я знаю грекiв, Годою, –сказав Богдан, тодi в очах йому спалахнули чорнi вогники, вiн якийсь час ховав їх за зведеними докупи брiвми, тодi пильно глянув на гостя й пiдвiвсь. Годой занепокоєно стежив, що робитиме господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоцi. Луганського князя мов пружиною пiдняло. Встаючи, вiн турнув лаву, лава гримнула на всю хату, й вiн вихопив меч iз пiхва.
 Й тут Богдана мов прорвало. Вiн стояв i голосно реготав, а коли вгамувався, червоний i вдоволений, сказав своєму гостевi:
 — Брешуть твої кумири! Брешуть! Якби вони були такi всесильнi, як ти речеш, то не дали б руцi твоїй витягти меч. Ударив єсмь тебе по однiй ланитi –пiдставляй другу! Ти ж єси хрестатий! Будь милосердним i люби того, хто вдаряє тебе! Нащо ж тобi здався меч?
 Годой розгублено клiпав. Такого повороту вiн не сподiвавсь. i тепер не знав, що робити й що казати. Лiва щока палала, господар i досi реготав:
 — Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правiй. А я вдарив зупершу по лiвiй.
 Годечан узяв пiхво й поволi засилив меч назад.
 — Хай буде так, –сказав вiн. –Кров зове мене до меча, а вiра здержує руку.
 Того дня Годой так i не змiг поїхати. Вiн був уже й зiбрався, та бiля колодязя, де косарi поїли його коней, пiдковзнувся на льоду й звихнув ногу. Спершу думав, що минеться, та на коня сiсти не знайшов сили. Колiно йому наче задубло. Спираючись на довгий меч, князь Годой ледве дошкандибав у хором. Певно, болiло дуже, бо Годой зблiд, i чоло йому вкрилося рясним холодним: потом, але з вуст не зронилось нi стогону, нi пiвстогону, луганський князь навiть бадьористо всмiхався до Богдана, й се нiби змирило з ним київського володаря.
 — Посидь у Києвому городi, княже, так їхати не личить.
 Богдан звелiв челядникам перенести хворого на спiднє повершя, де стояла широка пiч i було тепло. Годой не заперечував, i господаревi навiть здавалося, що вiн радий своєму зувiччу.
 Гатило сам дивувався, що так раптово змiнились його почуття до луганського князя.
 В свiтлицi сидiла стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самi вiчi, бо так велить покон землi Руської, але розмовляла з хворим гостем вiльно й невимушене. Говори про його батькiв i про спiльних, не вiдомих Богдановi родичiв. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопiтливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сiни, дивився, поки вiдчинить дверi на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собi й сiв подалiк. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.
 Вiн поспитав Годоя:
 — Що, язвить?
 Бiль десь-то був i справдi великий, бо гiсть навiть не вiдповiв, лише махнув кволо рукою. Київський князь хотiв був йому сказати щось таке приємне, та слова повiльно спливали в пам'ятi, й доки пригадував, рипнули дверi, й на порозi стала княгиня Рада. Богдан глянув на неї й одразу зрозумiв i що трапилося, й чому тодi мати так поквапне зникла на своїй половинi хати.
 Стара господиня стояла в навстiж одчинених дверях, у свiтлицю тягло холодом, але так треба було, й нiхто на те не зважав. У руках у неї Богдан побачив здорового зозулястого пiвня з широким ярим гребенем i такими самими борiдками, що спадали йому на рябi могутнi груди.
 — Маєш пiвника, княже Богдане! –врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синовi Той поволi встав, пiдiйшов до неї й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Пiвень невдоволено киркнув на його руку й трiпонув головою.
 — Пiвник? –перепитав князь.
 — Маєш пiвника ще одного, –вже не так урочисто вiдповiла стара господиня.
 — Коли?
 — Осе!
 Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пiшов повз матiр на ганок, тодi, згадавши, разом iз птахом ув однiй руцi збiгав нагору й повернувся вже пiдперезаний мечем i в теплiй овечiй гунi, виквашенiй у дубовiй корi.
 У двiрцi вже зiбралося чимало люду –й челядники, й роби княжi, й можi, й пiдлi кияни, чулися збудженi веселi голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тiльки зозуляста й гриваста пiвняча голова. Князь аж сяяв од радощiв.
 Годой пiдвiвся на вистеленiй бурим ведмедном лавi й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, нiби могли помiтити в нiй риси юного київського княжича, який народився кiлька хвилин тому.
 — Першого Данком єси нарiк? –поспитав Годой.
 — Данком.
 — Лiпо є, що не кура й сього разу.
 — Так є.
 Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше нiж її вречено буде котромусь кумировi. Київський князь, побоюючись, аби гiсть не переступив покону пращурiв, бо вiд хрестатих можна сподiватися всього, поквапливо сказав:
 — Учинив єсмь требу всемiжному Юру. Нарiкаю йому сина свого!
 Тепер можна було не боятись урокiв, i вiн, а по ньому й князь Годой, полегшено зiтхнули.
 — Юрко?
 — Так буде, –вiдповiв київський князь i знову почав ворожити на пiвнячiй головi, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, i що робитиме, й скiльки перемог на ратному полi матиме за своє життя, й скiльки поразок.
 Увечерi на горi княжого хорому зiбралася весела учта. Годой, спираючись на довгий меч, пiднявся й собi сходинами на другий поверх. У найбiльшiй княжiй свiтлицi сидiли всi значнi люди князiвства. Навiть челядникам i робам було виставлено в пiдклiтях кадь меду й кiлька дзбанiв сити.
 Приїхав i тесть князя київського вруцький князь Воїбор. Старий надзвичайно тiшився, що його донька Русана дарує князевi тiльки чад можеського шибу. Добре випивши, вiн перекрикував усю весiльбу:
 — А речи, княже: лiпа моя кров?
 Богдан удоволено кивав головою й пив, i хоч настоянi меди не брали його, та настрiй мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двiчi пiдряд народити –неабияка достойнiсть, Києвому городовi треба можiв ратних, смiливих, i про се князь говорив того вечора не раз i не двiчi.
 Годой не був п'яний, бо пив мало, вiв здалеку й нiколи не закiнчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощi, й се теж додавало настрою.
 — Греки не познають нашу звитягу.
 — Вони дають Великому князевi дань.
 — То не з шани, княже. Лиш убояться мечiв наших.
 — Слава й за те.
 — Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм…
 — Язичниками?
 Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.
 — Я нiколи не начеплю своєму синовi хреста на шию, –розгадавши, куди верне Годой, усмiхнувся київський князь.
 Годой похилив голову й теж усмiхнувся.
 — Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхнiх кумирiв.
 — Бог єдин є, княже, –нагадав луганський гiсть, але в душi поцiнував киянина: той таки не сказав: «Гнушаюся твоїх кумирiв».
 — Ти чув єси про…Юрiв меч?
 Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу вiдповiв; у свiтлицi було гамiрно, задушно й пiвтемно, горiла тiльки свiча бiля них та смоляна скiпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упiймати вираз Богданових очей, але не змiг i вiдповiв зовсiм не те, про що його питано:
 — Тепер найможнiшим оружжям є…
 Богдан докинув:
 — Я вiдаю, про що маєш хiть казати: хрест?
 — Хрест, –потвердив Годой. –Ти прийдеш до сього, княже. Нехай лише не буде пiзно. А…меча Юрового…не згадуй. Вiн приносить котору.
 — Меч Юра –то є оружжя супроти котори, –впевнено заперечив Богдан.
 — Вiн видавався й твоєму прадiдовi не до руки.
 — Прадiдо мiй звольнив Русь, i Сiверу, й Дерева з-пiд готiв. I лужан звольнив.
 Поки Годой мiркував, Богдан заговорив про геть iнше.
 — Не мислив єси, пощо грецькi князi та боляри в такiй моцi суть?
 — У якiй моцi?
 — Скоти багато ймають.
 — Не вiдаю.
 — А я вiдаю. Бо вельми багато робiв iмуть.
 — Не знаю. Ти був єси в греках…
 — Був i многе єсмь видiв. Багато ймають скоти. А ми смо дужчi за них.
 — Дужчi?
 — Дужчi смо, бо їхнi роби й челядники втiкають од них i бiжать до нас. Роб скiльки тягне? Десять гривен? Нашi роби висиджують на десять гривен – i вiльнi. Я садю його на землю, й вiн оре її, бо вiн уже є смерд. А грецькi роби? Роби суть –робами будуть i до скону. А з роба –скiльки єси вбив, стiльки й в'їхав. Чи так є?
 — Так…–невпевнено вiдповiв Годой, ще не розумiючи Богдана до кiнця.
 — Дожиємо, що в грекiв не зостанеться робiв –повтiкають. А хто грекам рiллю орати-йме?
 — Княже, –заперечив Годой. –Христос рече: всяка волость вiд бога. Прийми хрест на груди –й смерд, i роб, i челядник твердити-йме: князь вiд бога.
 — Вiруєш?
 — Вiрую, –твердо вiдповiв Годой.
 Богдан замислився, бо над таким варто було й справдi подумати.
 — Усякий чоловiк є роб божий. Так рече ваш Христос?
 — Так.
 — А нашi кумири речуть: був єси робом –робом i по смертi будеш. Був же єси вольним – i там будеш вольним. Зумiв єси?
 — Нi, –вiдказав гiсть, бо князь, певно, мовив про щось складнiше, нiж отi слова, що ж за ними крилося, збагнути не мiг. А Богдан повiв далi:
 — Був єси робом –робом i будеш. А як скинеш ярмо –ти вже не роб. Зумiв єси? Годой повiльно кивнув.
 — Не зумiв єси, княже. Чуй: русиновi гидко робом бути. Чув казання: лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. Чув єси?
 — Чув єсмь.
 — Ото такий є русин. Зате вiн любе й свого Бога, й Волоса, й Морану, й усiх. Лiпше-бо потятим бути, анiже полоненим. I поки русин тримати-йметься свого, доти буде вольним. А грек? Йому Христос рече: всi ви роби –й на землi, й на небесi. Втече вiд князя свого роб – i радiє. Не втече –що ж, потерпить трохи: на небi всi рiвнi. Так i до чужинцiв. А русинова шия до ярма не звикла. Так-бо рече Бог, i Дажбог, i всi, в кого вiруємо. То чиї кумири лiпшi, га-а?!
 Богдан трiумфував, бо Годой не мiг вiдповiсти на те нi слова, нi пiвслова. Луганський князь лише спитав:
 — Умiєш, княже, письма грецького?
 — Вмiю, –вiдповiв той. –Один граматик показав у Константиновому городi. Пощо питаєш?
 Годой тiльки такнув.
 — А ти вмiєш?
 — Нi.
 Богдан раптом подивився на нього майже непритомним поглядом и крикнув:
 — Зроби диво! Зроби диво – i я ввiрую!
 Усi замовкли й утупилися в князя та його гостя.
 — Яке диво? Я-м не апостол, щоб робити диво.
 Всi заволали п'яними голосами:
 — Волiємо дива!
 — Дива!
 — Ввiруємо!
 Годой сидiв як неживий –поганцi знущалися з його вiри.
 — Учини диво –й князь Гатило накине хреста на шию княжичевi Юрiю! –перекричав усiх Богданiв тесть Воїбор.
 Годоєвi на думку спадали життя всiляких святих великомученикiв, розтерзаних i зганьблених поганцями, й вiн приготувався до найгiршого. Перед очима попливло й завихрилось у задушному маревi пiвтемної свiтлицi, блискали тiльки золотi й срiбнi гривнi на шиях язичникiв та їхнi розжаренi медом i хiттю вiчi.
 Велiй болярин Борислав, який чув усю розмову, тут-таки вигадав:
 — Поставимо тридесять лучникiв iз заповитими очима, й вони стрiляти-ймуть у тебе.
 — Волiєш? Чи страхаєшся? –пристав до його думки Богдан. –Якщо твiй бог є –вiн заборонить тебе. Ти ж вiруєш?
 Годой чув усе те мов крiзь товсту запону, вуста йому мимоволi ворушились чи то в молитвi, чи в прокльонах до кровожерливих поганцiв, i вiн ледве чутно промимрив у вiдповiдь на Богданове домагання:
 — Вiрую в єдиного бога.
 В свiтлицi запала тиша, й Богдан теж присмирнiв, i голос його був глухий i схвильований.
 — Вiруєш, твiй бог заборонить тебе?
 Мовчанка висла й досi й тиснула всiм на вуха –тодi хтось порушив її:
 — Вiруєш –то йди.
 — Йди!.. Йди!..
 Годой, мов непритомний, устав i вибрався з-за дубового, геть обгидженого недоїдками столу, сперся на меч, потому зробив крок до дверей, i всi розступилися перед ним. Вiн хотiв, бажав, щоб ся путь через довгу свiтлицю нiколи не кiнчалась. Та все має край, попереду розчинилися дверi в сiни, й звiдти сапонуло клуб'ям морозу. Нога болiла, й вiн спирався на довгий меч, хтось навiть спiвчутливо взяв його попiд руки й допомiг зiйти з високих приступкiв ганку.
 — Стань коло стiни, –розпорядився Борислав –то вiн пiдтримував Годоя. –Стань отак, а ми зараз…
 Велiй болярин Борислав одмiряв на снiгу тридцять крокiв i сказав юрмиську, що сипонув з терема:
 — Звiдсюду!
 Лучники знайшлися швидко –всi тридцять, як i загадував болярин, бо майже кожен повiсив у княжих сiнях свiй лук. Борислав проорав утоптаний снiг i поставляв лучникiв.
 Тепер заповивайте очi.
 Вiн розпоряджався жваво й весело, як умiв робити на княжих учтах, неначе йшлося про якусь безневинну забавку, а не важилося людське життя.
 — Заловили сте?
 — Заповили смо!
 Надворi стояла ясна зоряна нiч, пiд ногами бiлiв снiг, але Годоєвої постатi на чорному тлi теремного зрубу майже не було видно навiть iз незав'язаними очима. Годой се знав, i на якусь мить у головi майнула рятiвна думка сховатися за вiнок рогу теремного, та вiн стримав себе. Хотiлося згадати бодай якусь молитву, що пасувала б до такого випадку, та з пам'ятi все вивiтрилося. Спливли тiльки, не знати до чого, слова котрогось апостола –чи Луки, чи Марка. Й вiн пiвголосом проказав їх: «На рiках вавiлонських сидiли смо i плакали, пригадуючи Сiон…» Але такi зовсiм не придатнi до випадку слова не трималися душi, й Годой стояв, ухопившись обiруч за ручник меча, й голене тiм'я його аж болiло вiд стичневого морозу й напруження. Вiн подумав про те, що забув у свiтлицi свiй смушевий клобук, сумно всмiхнувся, й у сю мить звiдтам пролунав Бориславiв голос:
 — Стрiль!
 Годой ще встиг почути, як недружно забринiли тятиви напнутих лукiв, бо за тридцять крокiв чути навiть шепiт людини, –тодi в усьому тiлi настала неймовiрна слабiсть, ноги пiдiгнулися, й вiн упав.
 Лучники й усi, хто пильно стежив за дивною грою, сипонули в бiк терема, сковзаючись i перечiпаючи один одного й за кiлька крокiв поставали мов укопанi. Пiд стiною терема нерухомо лежав князь, у якого вони щойно випустили тридцять стрiл, хоч i з заповитими очима, але таки тридцять стрiл iз тридцяти крокiв, а кожен з них убивав куницю з шiстдесяти й сiмдесяти, влучавши в око чи бодай у голову, щоб не псувати смушка. Мовчали довго, дивлячись на розпростерту пiд стiною людину, й нiхто не наважувався пiдiйти, й позад усiх стовбичив розхристаний i простоволосий князь Богдан. I коли вже дехто, так i не здобувшись на смiливостi, почав одступати назад, тiло на снiгу несподiвано ворухнулось, тодi ще й ще, i Годой, тихо зойкнувши, сперся на меч i встав на повний зрiст. Отямився першим Борислав. Пiдбiгши до Годоя, вiн обмацав його всього, тодi придуркувато гигикнув, i все зiбрання п'яних i напiвп'яних людей зареготало.
 В дубових колодах теремної стiни стримiли всi тридцять стрiл, i стримiли так купно, що кожна з них могла протяти Годоя, коли б вiн в останню мить не знепритомнiв i не впав…
 Князь Годой поїхав рано-вранцi, ще вдосвiта, коли й двiрцевi роби не вставали, i нiхто до пуття не знав, у якому напрямку вiн зник: чи подався додому, на Луг, чи поїхав таки до Нежинi.
 Прокинувшись, Богдан знайшов на столi в тiй клiтi, де ночував гiсть, важкий сувiй у дерев'яному чохлi з мiдними защiпками. Ввесь чохол займав широкий, так само, як i защiпка, мiдний хрест, помережаний чоловiчками й химерними знаками. Спершу Богдан подумав, що Годой забув книгу, та, по-перше, вона лежала на сiмiсiнькiй виднотi, а по-друге, виявилася християнським святим письмом. Се князь утямив одразу, щойно розгорнув сувоя. Вiн iз забобонним страхом одiпхнув ту книгу геть i навiть плюнув собi через плече. Нi, такої речi Годой забути не мiг, се зроблено зумисне, й Богдан не знав, що йому чинити. Покружлявши навколо столу, вiн простяг руку, тодi вiдсмикнув її, наче впiкся, потому розгонув-таки книгу й сiв на лаву. Незвиклi вiчi вирiзняли забутi лiтери грецького альфабета й поволi складали їх у слова.
 Так вiн i просидiв над книгою до самого полудника, ворушачи вустами й упiвголоса промовляючи сам до себе.
 Мiсяця березоля
 Снiг узявся зерням, у полях чорнiли великi протали, й дороги розвезло. Богдан сидiв прикутий до свого двiрця. Про полювання не могло бути й мови, та й яке полювання в березолi, коли дикуницi ходять пороснi й оленки вилизують своїх ще мокрих теляток? Цiлий мiсяць, добрих чотири сiдмицi київський князь по складах читав грубезну книгу, й що далi вчитувався, то бiльше зло розбирало його на Годоя.
 Коли п'янi гостi знайшли пiд стiною непритомного князя лугарiв, вибухнув регiт. I тiльки Богдан тодi не смiявся. Стояв позаду всiх i думав, що се, може, й є те диво, якого вимагав од християнина й вiн, i веселi гостi.
 То була перша книга в його життi, бо в греках вiн тiльки вивчився читати. Й коли перегорнув до кiнця шкiряний сувiй, замислився.
 Жорстокий i кровожерливий бог юдеїв i всi його боженята. Свiй власний народ розiгнав на чотири вiтри. Тодi Богдановi спало на думку iнше: невже той бог такий могутнiй i такий мудрий? Адже його раз по раз обводить докруг пальця Сатанаїл! Якщо бог усе сотворив своїми руками –то нащо ж сотворював грiхи та спокуси? Невже бог Єгова не вiдав, що Змiй одурить його й уверне його ж творiння в смертний грiх?
 I коли одного вечора до терема прийшов велiй болярин Борислав, князь уже мав цiлковито готову думку щодо юдейських богiв.
 — Нашi суть лiпшi, –сказав вiн Бориславовi.
 — Хто? –не второпав той. Богдан вiдповiв:
 — Русинськi кумири.
 В каламутнi шибочки було видно, як розпливчатими чорними цятками над голим вiттям трепет у княжому двiрцi лiтають довкола старих гнiзд гайворони, їхнiй гелгiт линув у свiтлицю, й Борислав сам до себе мовив:
 — Весна йде…
 — Весна, –повторив Богдан, i собi глянувши в вiконечко. –Чи чув єси, де є…Годой?
 — Нi, –озвався Борислав. –Пощо тобi Годой?
 — Питаю, –вiдповiв князь. –Ото лежить його книга.
 — Виджу.
 — Що дiє Вишата?
 — А що? –безбарвним голосом одгукнувся велiй болярин. –Шкребе конi твої. –Й раптом пiдвищив голос: –Забув єси, княже, лiта нашi молодiї? Сидиш на столi вiтця свого й нас єси геть охабився.
 — А що хiба дiється? –здивувався Богдан. Велiй болярин уперше нагадував йому про їхнi далекi мандри й про молодечi подвиги в чужих землях. –Затужився-с, болярине?
 — Закляк єсмь.
 — Пощо?
 — Пощо, пощо…Бо не виджу о праву руч себе Гатила! Ось пощо!
 Богдана такi слова ще дужче здивували. Йому було й боляче слухати той докiр, i водночас радiсно, бо й сам засидiвсь –ратному можевi нiяк не личить триматися подолу жониного полоття. Вiн поклав руки на стiл i схилив чоло. Щось не так iдеться в його життi, не так, як думалось, i Борислав, мабуть, першим се помiтив. Надворi починалася весна, кров у жилах сiпала дужче, вони ж сидять i чекають не знати чого, живуть вiд учти до учти, п'ють пiнявi меди i бешкетують. I справдi, чи личить ратному можевi таке життя?
 Богдан знову зiтхнув, тодi встав, пiдiйшов до вiкна, в яке виглядав довготелесий болярин. Борислав навiть не ворухнувся.
 — Яке лiто пiшло…Вишатi?
 — Що ради питаєш? –ображено блимнув на нього Борислав. –Забув єси? Чотирма лiтами вскакує вiд нас.
 — Тридесять i друге лiто, –не звертаючи уваги на Бориславове роздратування, мовив князь. – I ти їдну жону маєш, i я маю. Вже й чадi можеської замали смо…
 Князь пiдвiвся вийшов у сiни, тодi загримотiв схiдцями в пiдклiть, i звiдти почувся його грубий голос:
 — Туткаю! Меду!
 Й повернувся назад, потому знову вийшов, i вже знадвору пролунало:
 — Гей, Вишато! Вишато!.. Ходи сюди!
 Ввiйшли всi троє: Богдан, Вишата й роб, наречений Туткаєм.
 — Став! –розпорядився князь, i роб гримнув дубовим корцем об стiльницю. –Й страви якоїсь!
 Тодi сiв до столу й кивнув на мiсця супроти себе.
 — Затужив i ти єси, старий конюше? –спитав вiн вайлуватого вогнищанина. –Давай речи й ти: «Забув єси про нас, княже!»
 Вишата розгублено блимав, i Богдановi стало смiшно, бо той нiчого не вiдав про розмову, що вiдбулася допiру в свiтлицi.
 — Женитися маєш хiть?
 Вишата похитав головою.
 — Не маєш? А що б єси рiк, аби тобi княжу доцю?
 Старий конюший широко всмiхнувся.
 — Повiв би-с княжну до хижi?
 Той ще ширше розтяг вуста. Ввiйшов роб Туткай, молодий чорнявий отрок з яського полону, поставив поряд iз корцем смаженого журавля на дерев'янiй тацi й мовчки вийшов.
 — То що вречеш, Вишато?
 — А ти речеш про кого? –засовався Борислав, бо й сам ще не второпав, куди гне Богдан. –Про кого мовиш, Гатиле?
 Богдан загрiб з корця меду й вихилив одним духом, тодi викрутив нiжку журавля й почав заїдати.
 — Збирайтеся в дальню путь, –сказав вiн, зиркнувши на того й на того. –Мав єси хрестатих налiжниць, Вишато?
 — Я єсмь мав, –одповiв за друга велiй болярин. -
 Роба в мене жиє, готка.
 — - А ти? –напосiдався князь.
 Вишата почервонiв i закрутив головою, нахилившись над столом.
 — Тепер мати-ймеш. Се речу тобi я. Гатило! Зумiв єси?
 Старий конюший i досi пiк ракiв.
 — Увидиш, чи не подряпав бiлi перса їй отой…хрестi А ми з Бориславом спитаємо. Вiн мав налiжницею робу, ти ж мати-ймеш княжну хрещату!
 Бiльше князь нiчого не казав. А вранцi наступного дня три комонники вийшли з Полудневих ворiт городу Києвого й стали на грузький Соляний гостинець.
 Iшли поволi, бо конi сковзалися в багнюцi, зострожували їх тiльки там, де в затiнку ще не потанув снiг. Усi були вдягненi в теплi овечi гунi, пiдперезанi широкими поясами, при мечах але без щитiв. Борислав i Вишата мали в тулах луки й стрiли, Богдан же припасував до сiдла коване мiддю та залiзом гатило. Майже всю дорогу мовчали. Вечiр опосiв їх неподалiк стольного городу Витичева, та князь не спинився на ночiвлю –звернув через три-чотири гонi в холодний чорний лiс. У лiсi було моторошно, з вияркiв на них чатували бiси й лiсовики, та незабаром розпалили багаття й опинилися в повнiй безпецi.
 Наступного вечора дiсталися Родня й теж заночували в лiсi, тiльки раннього ранку, невхильно стежачи за Соляним шляхом, переправилися плотом через Днiпро. Рiчка вже скресла, й подорожнi дякували за те всемогутнiй Данi, бо про переправу Богдан якось i не подумав.
 — То є добрий знак, –ожвавився князь. –Кумири блюдять нас i держать по нас руку.
 — Таж куди ми йдемо? –вже чи не вдесяте за сi два днi спитав велiй болярин, спитав без особливого сподiвання на вiдповiдь, однак Богдан сказав:
 — У Луги.
 — В Луги? Годоєвi в гостi?
 — Годоєвi. Нехай явить нам ще одне диво. Тодi не ввiрували смо кумирам його.
 Борислава се страшенно звеселило, й, коли переїхали через широко розлитий Днiпро, вiн почав квапити:
 — Острож, Гатиле, бо маємо спiзнитися! Руки сверблять!
 — Попочухаєш руки, путь не близька.
 — Вiдаю, княже, та…
 Вони йшли великою Сiврською землею, яка, здавалося, не має нi кiнця нi краю, четверту пiсля Родня нiч переночували в невеликому городцi Олтавi, добрали там коням вiвса й подалися далi. Скрiзь на шляху траплялися великi й малi села та городи, й люди в них розмовляли так, як у сусiднiй Нежинi.
 — Сiври! –зневажливо вiдгукувався Борислав. – I речуть не по-руськи, й носяться не так. Сiверь!
 Вишата ж мовчав, але було видно, що важка дорога йому зовсiм неважка й що вiн прихильно ставиться до сiєї князевої вигадки.
 Ледве десятого вечора попереду зблиснула широка рiчка, й Богдан мовив:
 — Лугань. Так нарекли її косарi. –Й повторив: -Лугань.
 — Аж куди забралися! –вигукнув Борислав. –Де Старий Луг у Венедах –а де ся їхня Лугань! Лужани –як iудеї –по всiй землi розсипанi. В Старому Лузi є ще їхнiй рiд? –поспитав вiн князя.
 — Речуть, є, –непевно вiдмовив Богдан. –Речуть, готи їх там примучують до вiри своєї.
 Ся думка мов розбудила його, й вiн заквапився шукати ночiвлю. Стали в березi мiж густими заростями верболозу й швиденько скидали хмизку на багаття, хоч сонце ще й не зайшло. Навсiбiч, куди сягало око, хвилювався плескатими пагорбами степ, i тiльки де-не-де чорнiли смужки лiсу, рожево зблискували проти скiсних променiв сонця невеликi веснянi озерця. За сi десять день весна вже набралася сили, й у лузi росла молоденька травиця. Хоч вона була солона й недобра, конi жадiбно хапали її, скучивши за довгу зиму.
 Абияк повечерявши в'яленим м'ясом i запивши водою з Луганi, вони полягали спати й таки добре спали, бо то не жарт остiльки днiв зряду не полишати сiдел, та ще пiсля зимової сплячки в теремi.
 Знайшовши якусь дорогу, що вела невiдомо куди, вони поволi рушили. Й незабаром, назустрiч їм трапився комонний косак. Вiн кудись поспiшав i скоромовкою пояснив зустрiчним, де паланка князя Годоя. Розмовляв по-лужанському, й .троє русинiв ледве зрозумiли його:
 — До тего лясу, далей за гуром, за гуром – i юж сте в паланце.
 — Натягнiть клобуки на вуха, –сказав Богдан супутникам. Вашi-бо голови пiд макотер стриженi, а тут усi ходять iз косами.
 Й виставив свого чуба мало не на лоб. Так вони дiсталися гори за лiсом, а попiд горою було повно народу.
 — Масниця?! –плеснув себе по чолi Борислав. –Проїздили смо масницю. Заради тебе! –вдавано насварився вiн Вишатi, й той у вiдповiдь розтяг вуста.
 Збiговисько й справдi святкувало масницю. Всi були гарно вбранi, веселi й п'янi, десь гула невидима гайда, й люди кружлялись у корогодах.
 — Мислив єсмь, що на Лугах самi лугарi-косаки! –гукнув до товаришiв цибатий болярин.
 А Богдан пояснив:
 — У паланках жиють i люди. Тi, що прийшли у нашу землю з країв захiднiх. А косарi обiтники –жiн не вiдають, лише полчаться й ратi ведуть.
 — Мовиш менi, княже, як отроковi. Й сам те вiдаю, –образився Борислав, але розмови розмовами, та треба було щось i робити. Й першому Бориславовi-таки спало на думку: –Масницю ж хрестатi не блюдуть?
 — Мабути, нi, –без упевненостi вiдповiв Богдан. –Що ради питаєш?
 — А то, що наша голубка сидить зараз у хоромi. Ви гуляйте попiд лiсом, а я пiду й увиджу, як там є…
 Богдан пристав до думки. Треба було й справдi наперед розвiдати й вже тодi гадати, як умикнути Вишатi красну Дiву.
 Вони зi старим конюшим пiрнули в ще голий лiс, а Борислав подався поза весiльниками до паланки, яка виднiла неподалiк. Та минув обiд i полудень, короткий весняний день хилився до вечора, Борислава ж не було й не було. Вже коли смерклося й у лiсi стало страшно, Богдан сказав своєму мовчазному товаришевi:
 — Ходiм i ми, Вишато. Може, наш болярин уже й кiстками десь лiг невiсту тобi здобуваючи.
 Вишата схопився з мiсця. Та зачувся квапливий кiнський тупiт, спочатку слабкий, наче хто пальцями по столi тюкав, тодi дужчий i дужчий, i нарештi бiля самого взлiсся коротко свиснуло.
 — Борислав! –угадав князь i вiдгукнувся тим самим знаком.
 Комонник ускочив до лiсу й напинив коня бiля них.
 — Де був єси стiльки?
 — Добував єсмь невiсту сьому лежневi! –весело вiдповiв болярин. –Сiдлайте!
 — Ми смо готовi.
 — Тодi бiжiм. Ось вона, голубонька, в мене. Через сiдло й справдi перевисало щось темне й довге.
 Богдан пiдiйшов i торкнувся рукою. В теплiй Бориславовiй гунi вгадувалось людське тiло.
 — На, забирай! –озвався Борислав до Вишати. –Аби-с не рiк на мене чогось лихого за свою княжну.
 Вишата, вже сидячи верхи, перебрав у нього дiвчину, всадовив її поперед себе, й утiкачi поквапилися через лiсок у напрямку до рiчки.
 — Як же-с умикнув її? –спитав Богдан.
 Але Борислав лише вiдмахнувся:
 — Нехай завтра повiдаю. Втiкаймо.
 Вийшовши до берега Луганi, вони понад водою пустили конi вскач, тодi стали на дорогу, що привела їх сюди, й бiгли чи не до других пiвнiв.
 — Видиш, княже, –сказав болярин, коли зупинялися перепочити. –Видиш, вона вже полюбила Вишату. Он як держиться за нього. Сама!
 Князь усмiхнувся в темрявi й спробував уявити, яка вона, та Годоєва сестра, й що зараз думає й вiдчуває Вишата. Конi стомлено форкали, та злазити не було часу, й Богдан зострожив свого сiрого жеребця. Товаришi подалися вслiд.
 Погоня таки наздогнала їх, але Богдан, кiлька разiв крутнувши своїм важезним гатилом, одного вибив iз сiдла, другому посадив коня на круп, а решта –троє –вiдмовилася битись i повернула назад.
 — Щось не вельми вони охочi до меча, –завважив Борислав. –А князя серед них не було.
 — Темно, –тiльки й сказав Богдан, i вони погнали далi.
 Велiй київський болярин аж наступного вечора бiля багаття розповiв товаришам, як йому пощастило так легко вмикнути дiвицю.
 — Зирю, виходить з теремка якась, –казав вiн. –Я їй речу: «Тут сидить князь Годой?» А вона рече: «Ту». Й iде собi далi з коромислом i вiдрами. Речу: «А що чинить князь Годой?» А вона: «Спить!» Я речу: «А де його сестриця-дiвиця?» А вона: «Нема в хроме!» –«А де ж?» –«Барзо старий бундеш!» I йде собi, а я за нею. Дiйшли смо до колодязя, колодязь стоїть за гайком. Я й речу: «Давай вiдра, хочу помогти тобi!» А вона як замахає на мене руками: «Нє, нє, нє треба, брат Годой бунде сварився!» –«Так ти, –речу, –єси сестра йому?» Вона рече: «Сестра єсмь». Отеє й є все.
 Богдан обернувся до полонянки. Вона сидiла в Бориславовiй гунi й нишкла, слухаючи розповiдь про своє лихо, та було видно, що не дуже лякається трьох незнайомих, якi розмовляли по-русинському.
 — Як тебе гукають? –поспитав Богдан, але дiвчина тiльки зневажливо зиркнула на нього й одвернула очi.
 — Я втечу, –раптом промовила вона чистiсiнькою русинською мовою. –Куди не продасте, а я втечу.
 Кияни зареготали, навiть Вишата не втримався, хоч уже й ревниво позирав на Богдана та Борислава.
 — А ми тебе не продавати-ймемо. Замiж пiдеш?
 — Замунж? –перепитала вже по-своєму княжна. –За тебе?
 — Нi, за нього, –кивнув Богдан у бiк Вишати.
 — За тебе-м пiшла б.
 — Я маю жону.
 — Одну? –здивувалася полонянка.
 — Одну.
 — А я-м думала, що ти єси або князь, або хоч болярин.
 Такої балакучостi кияни вiд неї не ждали, й Борислав поцiкавився:
 — Як же тебе гукають?
 — Радмилою. А ти скiльки жiн маєш?
 — I я одну. Пощо прохаєш? Пiшла б єси за мною?
 — Нє.
 — А за ким?
 — За ним, –показала Радмила на Богдана.
 Богдан реготнув:
 — Ти ж сестра єси Годоєвi?
 — Сестра.
 — То ви ж, хрестатi, хiба женитеся по кiлька за один мiж?
 — А я не есмь хрестата.
 — Не єси?
 Ся думка вразила Богдана, й вiн якийсь час мовчки длубався гiлочкою в жару, де смажилась в'яленина, тодi сказав, не дивлячись на княжну:
 — Однаково пiдеш за ним. Так i буде. Борислав заходився витанцьовувати навколо вогнища, й його довжелезна постава кидала на дерева химерну тiнь. Вишата сидiв i не всмiхався, потайки зиркаючи в бiк своєї нареченої. Богдан повитягав смаженину й розiклав на чистому пеньку. Троє коней, повстромлявши голови в шаньки, хрупали овес. Радмила звелася, пiдiйшла до Вишати й торкнула його:
 — Ти що єси, нiмий? Або степовик?
 Вишата широко всмiхнувся й уперше, мабуть, за сi пiвтора тижня промовив слово:
 — Нi-i…
 Вона пильно придивилася до нього й узяла з пенька зарум'янений рiзанець в'яленини…
 Й ще тиждень їхали вони назад, поки дiсталися Днiпра, й хоч дорога за сей час просохла й довкруж зеленiла молода трава, та конi добре потомилися й схудли, погано годованi й погано поєнi, коли бiля Родня Богдан вирiшив переднювати, всi порадiли. Тут була вже полянська земля, Русь, i вони розташувалися при самiй дорозi, не криючись. Повз них їхали валки гречинських возiв –однi на полунiч, везучи з Ольбiї сiль, i заморськi овочi, й узороччя, й паволоки, iншi на полудень, вантаженi дорогою скорою, медом, воском, льоном та коноплями. На одному ж возi були мечi, й Богдана се зацiкавило:
 — Звiдкуду везете?
 — З Волинi, –вiдповiв гречник. –Мечi –як вогонь. З городця Харалуги.
 Богдан узяв один, махнув –аж задзвенiло, тодi з усього розгону рубонув товсту дубову гiлку на взбiччi, й гiлка слухняно лягла пiд ноги.
 — Легковитi, –завважив Богдан, а гречники оточили його з усiх бокiв:
 — Ти хто єси, може?
 — Князь київський, –вiдповiв той.
 — А-а, Богдан Гатило! Чули смо!..
 — Привезiть до городу Києвого на ту весну.
 — Привеземо.
 — Й щоб ваговитiшi були.
 — Добре, княже.
 Борислав роздивлявся заднi вози, де сидiли роби й робинi на продаж грекам. Кожного перепитав, як гукати й зодкуду вони, а тодi почав вихваляти свiй «товар» –луганську княжну, яку вмикнули для княжого старого конюшого. Гречники бiгали на взбiччя дивитись, i княжна, щоб не наврочили, всiм сукала дулi. Гречники реготали, й незабаром на всьому Соляному гостинцi стало вiдомо, що пiд Роднем-городом сидить київський князь iз умикнутою в Лузi княжною, яка крутить дулi.
 Заночувавши край дороги, Бощан зi своїми супутниками раннього ранку вирушив далi, бо ж попереду ще лишалося два днi путi. До самого вечора конi, спочивши за добу, йшли добре, навпроти стольного Витичева Богдан зострожив свого жеребця, й се виявилося непоправною помилкою. Хтось перетяв дорогу мотузом, жеребець спiткнувсь i полетiв з усiх чотирьох додолу, Богдан перекинувся йому через голову й добряче вдаривсь, i доки вставав, з оповитих присмерком кущiв на нього метнули цупку мережу й скрутили, мов лелечку. За Бориславом та Вишатою погналося душ iз десять комонникiв, та поки Богдана вели, комонники повернулися нi з чим.
 — Хто єсте й пощо хапаєте мене як татяi –хрипiв київський князь, хрипiв од болю й безсилої лютi, бо мережа робила його немiчним i безпорадним, як муха в павутиннi.
 Йому нiхто не вiдповiдав; у темрявi, яка вже зовсiм згустилася, нiчого не було видно, нi облич, нi навiть одягу можiв, що так гвалтiвно посiли його серед дороги. Богдан вис на власному конi, мов напiвпорожнiй оленячий мiх iз медом, а кiнь кульгав на праву передню ногу.
 Богдана пiдвезли до зачинених ворiт, i вiн знав, що то ворота стольного Витичева, котрийсь iз-помiж його нападникiв крикнув i загримiв рукiв'ям меча в дубовi обаполи, ворота розчинилися, й вiн уїхав до городу. Тодi хтось накинув йому на голову просмерджену кiнським потом i гноєм гуню, його зняли й понесли кудись.
 Несли довго, кiлька разiв змiнювали напрямок, звертали й завертали, пiдiймалися приступками вгору й сходили вниз, по тому рипнули якiсь дверi, Богдановi розсупонили руки й ноги, –але мережi не зняли, –й кинули. Вiн упав додолу, на якусь мить утратив свiдомiсть, бо, коли прочнувся, довкруг панували морок i тиша, мов у ямi.
 Богдан ворухнув руки –вони помалу вивiльнилися, тодi розплутав i ноги й почав стягати з себе бридку просмолену мережу й спробував устати. Се пощастило зробити не зразу, бо лiва нога болiла в стегнi, а права в гомiлцi. Нарештi таки пiдвiвся й почав обмацувати примiщення, в якому опинивсь. Воно мало крокiв iз п'ять удовжки й чотири вширшки, але нiде не було й слiду дверей –тiльки гладенькi слизькуватi колоди й на стiнах, i долi.
 — Поруб, –уголос проказав Богдан i сiв, бо ноги, забитi при падiннi, болiли.
 Вiдпочивши, вiн знову звiвсь i спробував дiстати рукою стелi, проте марно. Що се поруб, не мав сумнiву, тож единий вихiд з нього –вгорi, на стелi, зачинений важкою дубовою лядою. Такий самий поруб є й у його теремi, отже, годi звiдси втекти.
 Богдан простяг руку, намацав гуню, якою йому за-повивали голову, кинув її в куток i лiг, випроставши ноги. Що мало статися, те станеться, нiчим собi не запоможеш, хоч голову об колоди розсади.
 Майже цiлу нiч вовтузився вiн на смердючiй гунi, бо звiдти повилазило безлiч усякої нечистi, яка жалилась i не давала заснути. Склепив повiки аж по часi, але враз i прокинувся. Над головою в нього хтось порипував дошками. Богдан щосили крикнув:
 — Гей!.. Хто там ходе?.. Вiдчини, бо як вилiзу, то черева випущу й на шию напов'ю!
 Дошки нагорi так само рипiли. Тiльки згодом хтось на два пальцi прочинив ляду й спробував заглянути в поруб, але, нiчого не побачивши в темрявi, знову зачинив.
 Десь пiд вечiр йому кинули смажену баранячу ногу й мiх iз водою.
 Так потяглися день за днем, нiхто не гукав його вилазити з погреба, Богдан теж мовчав, утративши лiк дням. Iнколи крiзь товстi колоди стiн до нього долинали глухi голоси, та слiв не можна було розiбрати, й Богдан думав свою нескiнченну думу. Знову кумири розгнiвалися на нього, й тут сам винен i нема чого перекидати свою завину на когось.
 Нагорi ж тим часом було не так спокiйно й тихо, як здавалося київському князевi. За сей мiсяць, що вiн пролежав у порубi, сталося багато дечого. Звiдти, де сiдає на нiч сонце, посунули лави лужанських сiврiв. Iшли вони кiльканадцять днiв, зiгнанi готами з вiтчих земель. Великий князь Рогволод спрямовував їх на всхiднi креси, до Сiврського Дiнця й Луганi, де гуляли степи, рiдко заселенi осiлими там ранiше лужанами. Та однi, хоч i без особливого вдоволення, йшли на всхiд, iншi ж самовiльно сiдали на Сiврських, Деревських i Полянських землях, пускали отари й табуни на вирськi луки смердiв, i подекуди межи смердами й лужанами спалахували кривавi сутички.
 З тим Рогволод мiг би ще якось миритися, бiйки виникали б i гасли поступово, та одного вечора з Нежинi примчав гонець i повiдомив, що лужани вбили їхнього велiйого болярина й посiли город.
 Великий князь витичiвський зiбрав майже п'ять сот ратi й сполчився проти знахабнiлих гостей. Але лужан у Нежинi було стiльки, що за першим же приступом од самих тiльки стрiл їхнiх упала добра третина можiв. Великий князь кинувся вдруге на засiки гостроколу, в одному мiсцi навiть устиг пiдпалити їх, та з пролому, наче з вулика, сипонула тьма лужан.
 Вони билися з вiдчаєм приречених, i хоч їх там полягло теж чимало, та одних княжих можiв вони вклали пiд заборолом навiки, решту повернули всп'ять, i сам Великий князь Рогволод ледве порятувався втечею й зачинивсь у своєму стольному городi.
 День i нiч оружнi можi стерегли ворота Витичева, густо щетинилися над засiкою сулицi, нiхто не вiльний був нi входити, нi виходити за стiни городу. Та якогось дня Рогволод мусив вiдчинити свої ворота. З усього Витичiвського князiвства й з усiх прилеглих земель зiбралися старiйшi. Чиясь невидима для Рогволода рука звела їх до столицi, й князь мусив упокоритися їхнiм сивим бородам.
 — Вiче! –полинуло над вуличками й хижами, щойно старцi, всi, як один, убранi в довгi полотнянi сорочки, ввiйшли до городу.
 Рогволод висиджував у горiшнiй свiтлицi хорому, та те страшне для нього слово лунало вже вiдверто й вiльно, й вiн мусив вийти на ганок.
 — Пощо речете за вiче? –глухим старечим голосом поспитав вiн.
 — Вiче!
 — Вi-че-е!..
 Зоддалiк стояли й Рогволодовi, й болярськi можi, та князь бачив, що сьогоднi годi шукати пiдкори собi й серед них.
 Наперед вийшов дiдо Славута з Городища. Дивлячись у тисячне юрмисько, а не на Рогволода, вiн тихо поспитав, i всi почули, бо враз настала мертва мовчанка:
 — Що намислив єси робити, Великий княже Рогволоде? Нинi лужани вже сидять i в Нежинi, й у Чорнобилi, й до Чернегового пiдступають, i за Днiпром стали насупроти стольного Витичева. Що намислив єси?
 Рогволод сутулився перед вiчем простоволосий, i сухий квiтневий вiтер глузував з його сивого чуба. Чуб то лоскотав йому запалу щоку, то лiз просто в вiчi, й старий князь роздриженою вiд хвилювання рукою вкладав його за вухо.
 — Намислив єсмь чолом бити до вас i ваших тисяцьких. Сполчайте смердiв!
 — Смердiв захтiв єси?! Мало можiв твоїх? I так у кождному селi й у кожднiй вирi годуємо тобi по можевi!
 Се гукав хтось iз-помiж молодших, i Рогволод з надiєю вичiкував, що ректиме дiдо Славута. Старець же суворо спитав:
 — Де можi годованi?
 Князь мовчав, i з гурту знову заволали:
 — Наклали головами пiд Нежинню!
 — Й инчi накладуть!
 — А спроти кого?
 — Не тямиш, княже, то передай меча в инчi руки!
 Рогволода мов бичем по видi шмагонули.
 — Хто то рече? –не тямлячи себе вiд лютi, гримнув старий князь i занишпорив очима по натовпi. –Сховавсь єси? –з надiєю кинув Рогволод, але помилився, бо з юрмища виштовхався ще не старий смерд iз пiд макотер обтятим чорним чубом.
 — Я речу! –сказав вiн. То був усiм вiдомий коваль з Городища Стоян. –Я речу, Рогволоде.
 — Пощо речеш так, ковалю? –вже примирливiше спитав князь витичiвський. –Менi старцi сi меч у руку дали, не ти. Хай вони й…
 — Що маєш повiдати? –не звертаючи увагу на Рогволода, сказав дiдо Славута.
 Коваль Стоян зiйшов на теремний ганок i земно вклонився вiчевi.
 — Нехай Великий князь повiсть нам, де потупив київського князя Богдана.
 Вiче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалевi все вiдомо, й ураз мовби зiв'яв i згорбився.
 — Де є Гатило?
 — Де є князь київський?
 — Де є? Нехай повiсть!
 Дiдо Славута суворо пiдохотив:
 — Речи вiчевi, княже!
 Рогволод сердито кинув:
 — У порубi сидить! То є своєволець i которун. Вiн умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього днi княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!
 Вiче завирувало й заревло, й дiдо Славута пiдняв угору цiпок, аби вгамувати пристрастi. Нарештi старцi й увесь люд утихли, й Славута мовив:
 — То що лихого вдiяв київський князь? Дiв умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сiдмицю, й на русалiї по всiй землi Сiврськiй, i Деревськiй, i в Лугах, та й русичi нашi в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землi нашої й дiд i прадiд наших. – I звернувся вже до старцiв: –Так речу?
 — Так! Та-ак!.. –загукали звiдусiль.
 Сi голоси долинули й Богдановi в чорний поруб, i того-таки дня крiзь ляду просунулася драбина, й вiн уперше за добрий мiсяць побачив Божий день i Дажбоже свiтило.
 Мiсяця липня, пiсля Купала
 Три сiдмицi збирав київський князь Богдан Гатило й зi своєї землi, й з Дерев, i з Сiврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привiв по собi не бiльш як двi сотнi комонникiв i пiшцiв, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всi наохляпок, без сiдел, про щити теж навiть не йшлося, їх можна було скласти в однiй клiтi.
 Й тепер, укупi з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велiй болярин витичiвський Ждан, пiд рукою в Гатила була тисяча комонникiв i три тисячi пiшцiв –не бiльше. Свою сотню комонних можiв на чолi з Вишатою Богдан тримав при собi, окремо, над пiшцями ж поставив Борислава, хоч дiдо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихiй.
 — Дав сси меч у мою руку –буде, як речу, –вперто вiдповiв Рогволодовi Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло вiче.
 По кому ж потягнуть лугарi? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрiвся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, i старий готаман утримав свого кошового князя вiд ратi. Як те сталося, Богдан до пуття й не вiдав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засiли в Нежинi, лугарiв-косакiв серед них не було.
 — Юнак єси й хитрiший за грека! –похвалив Борислава Богдан i першим кинув сулицю свою в бiк нежинської засiки.
 — Браття! –гукнув до своїх пiшцiв Борислав. –Князь почав уже. Потягнiмо й ми за ним! З нами суть i Бог, i Дажбог, i вiтри-стрибожичi, й сам Юр усепобiдний!
 I, спiшившися, пiшов уперед серед роїська стрiл, що сипонули з-поза гостроколу засiк. Пiшцi, кричучи славу, кинулися вслiд йому, й Нежинь було вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан iз Вишатою та Жданом переслiдували втiкачiв до самого Чернегового, де вже теж сидiли лужани.
 Але городу Гатило виймати не став, лиш облiг його з усiх бокiв i, як робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за високою засiкою, й було їх удесятеро бiльше, нiж пакiлля в гостроколi.
 Така рать, коли нiхто навiть стрiлою не втiшився, дивувала й лужан, i їхнiх супротивникiв, бо так нiхто й нiколи ще не ративсь, але Богдан мовчав, i всi сидiли, однi в городi, iншi широким колом докруж нього, куди не лiтали жалючi стрiли обложених.
 I по двох сiдмицях з городу Чернегового прислали в Богданiв стан трьох можiв своїх. Були вони худi й виснаженi, десь-то погано готувалися до ратi й устигли поїсти ввесь харч.
 Богдан зустрiв їх перед своєю полоткою. Найстарiший з-помiж трьох поспитав:
 — Цо хчеш, княже?
 Богдан суворо глянув на нього й не вiдповiв, а теж поспитав:
 — Хто єсте й хто сле вас до мене?
 — Єсмо люд сiрбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сi суть мунжi мої. Цо хчеш од нас?
 — Хочу, аби сте покидали город сей i пiшли вiд-сюду.
 — Для чего? Ми смо сiрби, й у Чернеговому городi жиють сiрби. Ми смо на родичнiй землi. Ви ж єсте прийди, русичi.
 — Ви єсте сiрби, тут же сидять споконвiку сiври. Й хоч ви їм трохи й родичi сте, але взяли сте городи їхнi мечем i сулицею.
 — То цо хцеш?
 — Хочу, аби сте покидали город Чернегiв i йшли на всхiд, куди пускає вас Великий князь витичiвський Рогволод.
 — А ви потягнете по нас i зачнете рубати? –єхидно посмiхнувся жупан Сватоплук.
 — Нi, –тихо вiдказав Богдан. –Дали смо вам землi доста –сiдайте на сiй землi й орiть її, коли сте втеряли свою племiнщину.
 Жупан ще дивився на нього з недовiрою, та все-таки мовив:
 — Не з нашої вини й хотi покидали смо племiнщину свою. Готи…
 — Вiдаю, –перебив його князь. –А пощо не боронили сте її так, як осi городи, що не полишенi вам нi кумирами вашими, нi дiдьми та прадiдьми?
 Жупан зiтхнув i перезирнувся зi своїми супутниками. Тодi сказав їм щось тихо, й вони вiдповiли йому.
 — А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?
 — Поклянуся на мечi, –вiдповiв Гатило. –Маєте згоду?
 — Маємо, –вiдповiв за всiх жупан Сватоплук.
 — Але й ви поклянiться на кумирах ваших i на оружжi.
 — Об цо? –насторожився жупан.
 — Об те, що сядете на землi, яку вiншує вам Великий князь. Маєте згоду?
 Сватоплук знову порадився зi своїми «мунжами» й вiдповiв:
 — Повiдаємо заутра. Спрошаємо воїв своїх.
 — Iдiть, –буркнув Гатило й зайшов до полотки.
 Наступного ранку лужицькi сiрби потяглися з городу довгою-предовгою валкою, йшли пiшi й комоннi, їхали на возах iз жонами, дiтьми й старцями, й руська рать, розчепивши коло, беззлобно проводжала їх очима.
 Та на тому не скiнчилися бiди. Котора важка й кривава, що спалахнула мiж князiвствами, роз'їдала землю Руську, й Сiврську, й Дерева, й київському князевi довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то супроти iншого, й тiльки на Житнє свято повернувся вiн до городу Києвого.
 Вертався в малiй ратi, бо дорогою тисяцькi лишалися в своїх землях або ж iзбочувались на iншi шляхи, що мали привести втомлених смердiв до рiдних вогнищ. I вже коли поминули Вишгородець i на Старiй горi завиднiли київськi засiки й вежi, двi стрiли цiвнули в Богдана покрай самого вуха й забринiли на високому стовбурi молодого дубця. Вони так i стримiли поряд, короткi, товстi, випiренi бiлими лебедячими пiр'їнами. Богдан пiдiйшов i висмикнув їх, а потiм, у нападi запiзнiлого шалу, потрощив i кинув пiд ноги. Сонце вже сховалося за Дiбровою, й лiс був чорний i таємничий. Кiлька можiв, що кинулися вслiд за напасниками, повернулись о порожнiх руках.
 Борислав нервово смiявся:
 — Встрашилися сте лiсового? Жiн би вам на печi лапати, а не татiв у лiсах.
 Гатило тiльки махнув рукою, й усi потягли до городу Києвого, де вже бiля Полудневих ворiт чекали побiдникiв кияни. Молодi жони й дiвчата заспiвали своєму князевi славу й пiднесли на взорочному рушниковi хлiб та сiль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двiрця, що височiв над усiм Києвим городом. Борислав iз Вишатою пiшли за ним у терем, почоломкалися зi старою княгинею, торкнулись пiдлоги руками, коли навстрiч, iз хлопчиком на руках, вийшла блiда й змарнiла Русана. Не вiдповiвши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сiв на ближнiй краєчок столу.
 — Сукупляй, княже, рать стару й молоду, –промовив Борислав. Вiн i досi стояв, так само, як i Вишата, коло прочинених дверей, i всi троє думали одне й те ж.
 — Супроти дiда свого? –поспитав Богдан. –Вiн є роду мого, брат моєму рiдному дiдовi. То що речеш, боляре? Супроти дiда?
 — Од дiда, княже.
 Сей голос пролунав з темного покуття свiтлицi, й усi троє рвучко зобернулися в той бiк.
 — Ти хто єси? –спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить iз сiней унесли запалену свiчу, й усi побачили високу постать iз лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.
 — Од дiда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по менi стрiлу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. I вiн рече: «Прийняв тебе за київського князя Богдана».
 — Де вiн є? –швидко поспитав Гатило.
 — Нiде не є, –сумно вiдповiв Годой. –Вiдказав зрiкатися, хто звелiв йому вбити тебе. Й я його…
 Богдан раптом настовбурчився проти гостя:
 — Пощо єси тут?
 — Прийшов до тебе, княже.
 — Валчитися?
 Годой примирливо посмiхнувся. Богдан глянув на своїх товаришiв i нiчого не второпав, бо Вишата й собi широко всмiхався.
 — Що смiєшся? –гарикнув на нього Богдан.
 I Вишата вiдповiв:
 — Сорок гривен. Бiлими й чорними кунами. Й скорою, й воском.
 — Вiддав єси Годоєвi за сестру?
 — Вiно, –пiдтвердив старий конюший i почав задкувати до дверей.
 — Iди, йди, –пiдохотив його Борислав. –Має юну жону-князiвну, хай iде. Йди…
 Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сiмох можiв комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Вiн аж горiв од лютi, й ся нiч не вистудила йому чола. Вiн гнав свого жеребця, й решта комонникiв ледве встигала вслiд йому, й коли їх упустили в ворота, вже смеркало. Богдан збiг стрiмкими сходинами на повершя терема, звiдки линули голоси, й шарпнув дверi до красної свiтлицi. В обличчя йому вдарило вогнем кiлькох свiч, хмiльним духом настояного меду й тiлесними випарами. Дiдо Рогволод сидiв на покутi за тим самим довгим столом, увесь бiлий i врочистий, мов справжнiй вирський старець. Усi заоберталися до дверей, i грянуло недружне, п'янувате вiтання:
 — Слава!
 — Сла-сла-слава-а-а!
 — Слава Богдановi Гатиловi!
 Дiдо Рогволод усмiхнувся до нього й устав назустрiч. I Богдановi раптом здалися марницею всi його думки й подуми, всi пристрастi та злостi, й вiн до землi вклонився пирувальникам.
 — Iди, княже, в праву руч од мене, –лагiдним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стiл Великий князь, i Богдан пiшов, на ходу потискуючи простягненi до нього руки, простягненi догори долонями, як i личить вiйникам, бо долоня або ж порожня, або ж у нiй меч.
 Сього днi вони були порожнi й спiтнiлi, й Богдан iз легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодiв син, гладкий Єутихiй посунувся, й київський князь сiв на звiльнене йому праворуч Великого князя мiсце. Борислав iз Годоєм та семеро київських можiв повмощалися за старiйством, де хто знайшов мiсце, й пир, улаштований на честь миротворцiв землi Руської, набрав ще бiльшого розпалу.
 По пiвночi ж, коли гостi взялися розходитись, Богдана знов опосiло те почуття, що пригнало його сюди, й вiн, притримавши старого князя, сказав:
 — Учора зла рука татя пустила по менi стрiлу.
 — Стрiлу? –щиро здивувався Рогволод.
 — Двi стрiли, –вточнив Богдан, бо йому здалося, що дiдо грається.
 — То скiльки ж стрiл: їдна чи двi?
 Тепер уже не було нiякого сумнiву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посiли чорти, вiн ухопив дiда за барки й пiдняв угору:
 — Збиткуєш?!
 Великий князь дригнув у повiтрi ногами, тодi спробував дiстати з пiхов меч, який бив молодого киянина по колiнах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й вiн тихенько заверещав:
 — Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..
 Гостi, якi вже встигли були вийти, погуркотiли знову схiдцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руцi меч.
 — Ти послав єси вбийникiв? Ти?
 — Зiйди з-перед очей! Зiйди, вовкулако!.. Зiйди!..
 — Речи: ти?!
 — А-а!.. Я-а-а!.. –несамовито захрипiв Рогволод, марно силкуючись устати. Вiчi йому лiзли на лоб, червонi й засльозенi. –Згинь, маро! Я. Я-а, що менi вчиниш? I знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мiй сяде по менi на стiл! Зумiв єси? Син мiй Єутихiй, бо на сьому столi сидiв мiй отець.
 Вiн нарештi пiдвiвся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:
 — Зiйди, маро, бо зведу…
 Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:
 — Я Великого князя вбив би-м, а дiда не зачеплю. Й шугнув у дверi, й усi великi та малi боляри, й князi, й можi в сiнях розступилися перед ним, i вiн загуркотiв надвiр. Було мiсячно й парко, й київський князь побiг до конов'язу:
 — Сiдлай!
 I вже коли вiд'їхали на добрих пiвста гонь од Витичева й пустили повiддя, Борислав обiзвався:
 — В тверезого слова на умi, в пiяного –на язицi.
 — То вже лiпше, –погодився луганський князь.
 Борислав ствердно кинув:
 — Угу.
 Тiльки Богдан так i не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повiльно, всi четверо поряд, лише можi князевi тримали коней на двi чи три сулицi позаду, й сонце їм зiйшло перед самою Либiдь-рiкою.
 Мiсяця костричника
 Цiлий вересень стояло на годинi, сонце палило, мов улiтку, смерди встигли обверектися[10], впорати й посiяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. I хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбоговi, щоб напустив своїх вiтрiв-онукiв на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синовi Перуновi, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грiм i молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у рiст i набувають сили до зими.
 Та дощ iшов i йшов, i смерди ховалися пiд повiтi та в гумна й робили те, що споконвiку заведено було робити в мiсяцi костричнику: тiпали вимоченi в Яропiнi льон i коноплi й микали мичку, готуючи собi зайняття на довгу снiгову зиму.
 Й чи не єдинi в усьому Городищi, кого нi льон, анi коноплi не цiкавили й не обходили, бо кожний робить те, що найлiпше вмiє, були коваль Стоян i його пiдручний Людота. Пiд довгою стрiхою їхньої кувачницi, прихищенi вiд дощу, лежали купи лемешiв, передплужникiв, усiляких рискалiв, i сап, i мотик, i рiзної iншої кузнi, витупленої й розбитої за лiто, що дай, Боже, впоратися до весни.
 Людота спокiйно смикав за важiль мiха, в горнi сапало й сичало.
 — Доста! –сказав Стоян i кинув довгорукi клiшнi пiд горнило. –На сього днi доста є. Бiжи до жони своєї й до чада свого.
 — Ви йдiть, вуйку, я ще мало посидю тут-о, –вхилився Людота.
 — Що би-с робив?
 — Та-а…–невиразно протяг ковальчук. Стоян подивився на нього, тодi пригладив обiтнену пiд макотер чорну кучму й натяг клобука.
 — Щось ворожиш…а мовчиш. Не речеш менi, криєшся.
 В голосi його був погано прихований усмiшкою докiр, сього Людота ранiше не помiчав, i йому раптом захтiлося подiлитись iз вуйком Стояном.
 — Вуйку…
 — Речи, Людото.
 — Хотiв би-м ректи, та не вiдаю, як би-сте подивилися на тоте…
 — Що-с намислив?
 Людота, повагавшись мить, шаснув пiд рясний холодний дощ i витяг з околоту стрiхи важкого й довжелезного меча. Меч був ще сирий i кострубатий, не мав нi хрестовини на вруччi, нi хребцiв обабiч леза, але то вже був меч.
 — Де-с узяв його?
 — Викував єсмь…–вiдповiв не зразу Людота.
 — Дай сюди.
 Коваль узяв мечище за вруччя й виважив, тодi пiднiс вiстря до прокаджених дощок стелi.
 — Огої Хто се ним орудувати-йме? Ти?
 — Нi…
 — То хто ж?
 Людота махнув ухильно рукою.
 — Не речеш, то й не речи, –примирливо сказав Стоян.
 Але Людота мовив: Київський князь.
 — Гатило?
 Старий коваль ще раз виважив меч у правицi;
 — Хiба Гатило. –Й тут-таки поцiкавився: –Хто ж бив молотом тобi?
 — Та-а, нiхто. Сам.
 — А далiй не вб'єш, –проказав коваль.
 — Пощо?
 — Бо далi треба вдвох.
 Людота зiтхнув.
 — Скiлько ж вiншує тобi князь по мечi? Гривну?
 — Нi.
 — А скiлько ж? Двi?!
 — Нiскiльки.
 — Пощо?
 Людота сiв на високому порозi кувачницi й важко замислився, й старий Стоян довго чухав потилицю, поки дочекався вiд нього слова. Й те, що почув, уразило коваля дужче, нiж уразила б Перунова громовиця в стичнi.
 — Їв землю-м Гатиловi здобути йому Юрiв меч.
 — Юрiв?!
 Ковальчук знову зiтхнув.
 — Де ж би-с узяв?
 — Не вiдаю. Осей хiба, –вiн кивнув на залiзило в ковалевих руках.,
 — I землю-с їв…
 — Землю…
 Стоян поклав мечище додолу й сiв коло Людоти на вискiпаному порозi. Се вже було не до смiху, коли смерд їв землю, й тут зопалу не втямиш, що добре й що погано.
 — Й кождого днi куєш?
 — Кождого…коли воля є.
 Вони знову помовчали, тодi Стоян запитав:
 — Де чув єси про…Юрiв меч?
 — Я-м уже вам рiк…
 — А-а…–Тодi мало не крикнув: –Невiглас єси!
 — Пощо?..
 — Бо меч усепобiдному Юровi кував сам…Соварог! Зумiв єси? Той меч един у цiлому свiтi й другому не бувати!
 — Висвячу…
 — Як висвятиш?
 — У кровi непорочної дiви.
 — Збезумiв єси! –вигукнув коваль i плюнув тричi поперед себе й тричi за лiве плече. Тодi наклобучив шапку й квапливим кроком подався грязькою вуличкою додому, просто в дощ, навiть не попрощавшись.
 Людота ще трохи посидiв, далi важко звiвся на ноги, пiдняв з долу важкий меч, брязнув його на кувало й заходився роздмухувати жар у горнилi. Роздмухавши, встромив туди меч i запрацював мотузяним важелем. На душi було тоскно й порожняво, та коли ти їв землю, мусиш виконувати клятву, бо Земля-мати не прощає наруги над своїм iменем.
 Вiстря мечиська розпеклося, й Людота взяв молот бiля самого залiза й почав бити ним по червоному. Воно дуже швидко хололо, твердий шмат погано пiддавався, та Людота грiв його знову й знову брався за молот, бо iншого виходу не було.
 Так вiн працював темними вечорами цiлий костричник i цiлий листопад, а в снiжному припинив. На Руську землю сполчилися степовики, й Людота разом iз своїм старiйшим товаришем мусив кувати навершя для сулиць, випростувати зуб'я вил, перелаштовуючи їх в оружжя, кувати маленьким молоточком площики для стрiл.
 Усе те йшло в сiльську клiть, а там iншi смерди єднали залiзо й дерево, бо нiхто ще не знав, як далеко зайшли степовi орди й чим кiнчиться їхнє ополчення.
 Воно ж кiнчилося дуже дивно, й про се потiм гомонiла вся Русь, i Сiврщина, й Дерева, й Луг…
 Знову закоторилось на Русi. То той, то iнший князь чи велiй болярин вiдмовлявся коритись Рогволодовiй руцi й оголошував чи сам, чи слами: «Ти єси, княже, сам по собi, ми ж єсмо самi по собi, й не жди од нас можiв ратних!»
 I коли на стольний город Витичiв пiшли степовики. Великий князь опинився таки сам зi своїми п'ятьма стами комонних i пiших. Рогволод знову вирядив гайдарiв до всiх земель, але володарi зустрiчали його слiв медами й пивом i з тим i проводжали, бо вже було вiдомо, як повiвся Рогволод iз київським князем Богданом Гатилом.
 Степовики прийшли такою тьмою, що вкрили возами, й вежами, й кiньми та волами всi пагорби навколо Витичева, всi доли й видолки, й чистий нетолочний снiг зачорнiв од незчисленних орд. Орди якийсь час вагались, їхнi мурзи, й кани, й кавкани ще не знали, як повелося на Русi й скiльки воїв стереже засiки городу стольного. Та се невiдання не могло тривати до безвiч. Одного дня їм усе стане вiдомо, й вони полiзуть до стольницi через застави й гостроколi дубовi стiни.
 Й Рогволод вирiшив послати в стан обложцiв двох можiв своїх. Можi знайшли в теплiй полотцi найстарiйшого зверхника й спитали:
 — Пощо прийшли єсте? 1 –В дань, –вiдповiв яський кан. . –Дань ми беремо з вас.
 — Досi брали сте дань з нас, тепер прийшли смо до вас у дань. Так буде.
 Сли повернулися до князя й розповiли йому, що чули. Володець городу стольного думав три днi й на четвертий вирiшив одкупитися вiд степовикiв даниною. Вiн вигрiб усе срiбло й усе золото зi своєї скiтницi, повиганяв з обор воли й корови, зi стаєнь випустив конi, й щойно зазорилося на свiт, одчинив городськi ворота. Попереду можi несли золотий i срiбний скiт, i скору дорогу, й вiск, i скору гов'ядну, далi посунули череди корiв i волiв i табуни коней, а по всiх iшли, скутi ланцюгами попарно, молодi роби й робинi.
 — Великий князь витичiвський Рогволод сле вам сi дари малi й молить о мир, –сказали княжi можi, здивовано зозираючись.
 — Так буде, –вiдповiв степовий зверхник. –До лiта Прийдемо ще в дань.
 Степовики вже сидiли в сiдлах, немов тiльки й чекали на Рогволодовi дарунки, щоб рушити.
 Рогволод же зорив у ворожий стан i не вiрив своїм старечим очам. Коли розвiялася темрява й зiйшло сонце, –й горби, й доли, й видоли навколо були бiлi й порожнi, й тiльки супроти, край Соляного шляху, рябiли його череди, й табуни, й вервечки робiв, а степовикiв лишилася жменька –лише тi, що приймали дань.
 Повернулися й сли, теж збентеженi й розгубленi:
 — Степовики знялися, мабути, ще вночi або звечору. Мовби вiдали, що принесемо дари з миром.
 Великий князь дивився вслiд своїм табунам та чередам. Пiдступна думка точила йому старий мiзок, але вiн ще не знав, як пiдрили його степовики, взявши таку данину без жодної краплини кровi.
 Сталося ж зовсiм несподiване.
 Богдан, почувши про облогу Витичева, зiбрав усiх можiв своїх, метнувся по селах та городищах землi Київської, сукупив чимало пiших i комонних смердiв, i пiшов у спину степовикам. Орди не сподiвалися того. Вони добре знали про чвари й незгоди мiж князями, й сей вивiд у спину примусив їх повернути назад. Вони зняли свої вежi ще звечора й подалися в степи, лишивши пiд стольним городом Витичевом незначне прикриття для вiдступу. Се прикриття мало теж знiматись на свiтанку, та тут йому до рук потрапила цiлком несподiвана добровiльна дань.
 Князь Рогволод нiчого про те не знав, та коли б i довiдався, то не змiг би нiчого зробити, бо всi конi пiшли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець i на цiлий Витичiв город не знайшлося б i два десятки скакунiв.
 Богдан оповiстив його через Борислава тiльки на сьомий день пiсля того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вiчi Великому князевi.
 Серед можiв Великого князя почалось перешiптування, вони ходили по вулицях i дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й на ранок шепотiння перейшло в геть одвертi розмови. Коли б їх почув Рогволод, хто й зна, як повiвся б i чи витримало б тi розмови його серце.
 — Недоброго князя маємо, –казав один.
 Iнший потвердив:
 — Сiрi смо з таким. Данко, хай не забуде його Дажбог, був не пара сьому.
 — А Велiмир?
 — Я вже про Велiмира й не речу…
 — Не по Рогволодовiй руцi вже меч…
 — Старий став. Деревнiй.
 — I Данко був старим.
 — Так то ж Данко!
 — А так, так є…Що робити-ймемо з таким? Нi на коня сiсти, нi меча звертiти вже не тямить.
 — I не тямив одвiку.
 — На що натяк зводиш, отроче?
 — На те, що маємо дати меч в инчi руки.
 — Якi инчi?
 — Молодшi.
 — Єутихiй? Вiн i на коня не злiзе, таке гузно роз'їв.
 — Так, так є.
 — То про кого ж речеш?
 — Про Богдана.
 — Га-ти-ла?..
 — Гатила.
 — Пiд руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .
 — Смерд єсмь! Ось хто. Зумiв єси, може Рогволодiв? I ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер вiщим. Так речу, так i є.
 — Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.
 — Вiн такий мiй, як i твiй. Од князя нiчого не маю. Речу тiльки: треба нам на столi тверду руку, а не тверду голову.
 Отрок сiв на коня й ударив його в боки поробошнями, кiнь рушив ускач, i комонник запiдстрибував, бо не мав сiдла й їхав навохляп. I коли пристав до невеликого гурту, що процокотiв одчиненими ворiтьми з городу, один з можiв, якi допiру сперечалися, сердито сплюнув:
 — Богданiв послух!
 А другий задумливо мовив:
 — Оддали смо конi свої степовикам нi за вилущене зерня.
 Третiй же, кахикнувши, завважив:
 — А мабути, iстину рече отрок…
 Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичiв.
 В ЛIТО 429-е
 Вже друге лiто сидить патрiархом у царi-городi Константинополi антiохiйський священик Несторiй. I далi которається прями велiми Христова паства. I рiк Несторiй: «Марiя народила не Бога, але Христа, тож i слiд називати її не Богородицею, а Христородицею». Й повстав увесь Константинополь проти нового патрiарха свого, й стала супротиву йому сама всемогутня Пульхерiя, хоч iмператор i возлюбив Несторiя.
 Варвари ж рвали зубами плоть iмперiї Всхiдньої, й не було кому вийти на прю з ними, й вiдкупались од них Пульхерiя, й Хрисафiй, i Теодосiй, котораючись у прях богоприятних.
 В ЛIТО 430-е мiсяця серпня
 Повернувшись додому зi сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко –самому тримати довжелезну залiзяку й витоншувати її, вхопивши молот однiєю рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далi, нахекавшися за день. Коваль Стоян пiсля того бiльше жодного разу не поцiкавився його роботою, чи забув, чи, може, тiльки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв iз ним про се.
 Та одного разу, кiнчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахiдне сонце й сiв на високому порозi кувачницi. Так вiн робив щовечора –скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспiд i сiдав перепочити на порiг, перш нiж iти додому. Але того дня передницi не скинув, i се дуже здивувало ковальчука. Вiн теж не наважувався дiставати зi стрiхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, пiдвiвся й сказав:
 — А де вiн є?
 — Вiн? –для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, i полiз у зчорнiлу солом'яну стрiху, куди на нiч ховав свою кузнь.
 Коваль Стоян пiдкинув у горнило вугiлля й сам-таки почав роздмухувати –мовби хотiв пiдкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, i Людота зрадiв, бо вуйко заразом цiнував його роботу.
 Се було в мiсяцi серпнi, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пiзно, майже пiд опiвнiч, i ворота в Городищi стояли вiдчиненi або ж сухо рипiли, раз по раз пропускаючи спiзнiлих жатварiв.
 I щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм i поклав його на кувало, як почувся квапливий кiнський тупiт i повз кувачницю промайнуло двоє верхи.
 То виявились нетутешнi можi, якi їхали в бiк хоромця, де сидiв їхнiй годований мiж Глiб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Вiн трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людотi:
 — Не рiк єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богдановi.
 Та Людота не вiдповiв, i досi пильно дивлячись услiд комонникам, що проминули Глiбiв дворець i погнали далi, здiймаючи по собi опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тiльки тепер повернувся до нього видом:
 — Пощо, речете? А по то…–й махнув рукою туди, де зникли комонники.
 Коваль стояв, i розпечений кiнчик меча холов швидко й видимо. Вiн посунув його знову в горно й пiдiйшов до дверей.
 — А хто то були?
 — Отi? –перепитав ковальчук. –Не вiдаю. –Й лише по добрiй хвилi додав: –Привидiлося, що то Рогволод iз княжичем своїм.
 — Рогволод?
 — Мабути, що так i є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим…
 — Що має чинити тут? Уп'ять заративсь iз кимося?
 — Дажбог вiдає…
 Людота почав смикати за важiль мiха. Тяг невважливе й слiпно, й легке деревне вугiлля розлiталося навсiбiч.
 В цей час двоє комонникiв, одного з яких упiзнав Людота, бо то й насправдi був Великий князь витичiвський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному вiд кувачницi краї села, пiд самою засiкою, де в невеликiй пiвземлянiй хижi мешкав дiдо Смiл, вiдьмак, вiдун, ворожбит i зiлляр, який умiв шептати вiд урокiв, од страху, проти перестрiту, вiд чорної й морової болячки й од усiх на свiтi хвороб. Скiльки дiдовi рокiв –того нiхто не знав, бо найбiлiшi старцi Городища пам'ятали його таким, яким був вiн зараз. Однi накидали йому сто двадцять лiт, iншi сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усi ж мали його за безсмертника чи навiть перевертня, що блукає з однiєї душi в другу, всi боялися Смiла, й кожен бiг до нього, коли траплялася бiда й непереливки.
 Дiдо вже майже нiчого не бачив, лише зблизька, впритул мiг упiзнати людину, та не було в свiтi такого, про що б вiн не чув i не вiдав, тому здебiльшого Смiла й називали просто вiдуном.
 — Держ конi! –сказав своєму супутниковi Рогволод, i той буркнув:
 — Iди, княже, не поймуть їх вовки…
 То був витичiвський велiй болярин Ждан. Старий вiдун зустрiв Рогволода в порозi, високий, на диво ставний i ввесь бiлий: i волоссям, i довгою бородою, й плоскiнною сорочкою, навiть iзбляклi дiдовi очi здалися князевi бiлими.
 — Хто єси й пощо?
 Рогволод вагався, що вiдповiсти, його раптом охопив острах, але дiдо вже завважив його, й треба було вiдгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.
 Великий князь насилу вичавив:
 — Болярин єсмь…болярин.
 — Що волiєш од мене, болярине?
 Рогволода вiдуновi слова заспокоїли.
 — Життє прикинь моє, дiду Смiле. Прикинь i видь у ньому все, й речи менi, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мiй кревний, i хто…
 Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподiвано загнувся.
 — Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?
 В дiдовiй хижi щось ворухнулося й зашарудiло, й сей шерех i дiдiв натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й вiн утратив самовладання:
 — Коли довiдався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, дiду Смiле!
 — Хто єси –до того дiла не маю, отроче, –сказав Смiл. – I видiти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тiльки Бог-Соварог.
 Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нiбито й звично, бо всi проти пiвторастарiчного дiда й справдi отроки. Рогволод крикнув:
 — Хто є недруг мiй кревний?
 Старець нахилився вперед i майже в вiчi князевi захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:
 — Зозирнися, княже, й сам увидиш його.
 Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже нiч, i поряд нiкого не було, тiльки далеко бiля стобору гупали потомленi конi, вiдбиваючись од комарiв. Хотiлося щось крикнути старому вiдуновi, й тут свiдомостi його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
 — Речеш мене князем? Як вiдаєш про те?
 Старий знову засмiявся тим сипучим регiтцем, що так образив Рогволода допiру, та князь бiльше не звертав на се уваги.
 — Зорий єси, зорiший за мене, лише дуриш усiх. То вже речи, об що-м просив тебе.
 Смiл перестав хихикати й одступив:
 — Зайдь, княже, до господи.
 Рогволод подивився в темряву хижi..
 — Засвiти перш горiло…
 — Страхаєшся. Вже-м рiк тобi, кого ймеш страхатися.
 Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив маленьке череп'яне горiльце. Рогволод заспокоївся –в помешканнi не було нiкого.
 Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною, бiля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах –та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин висли китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на виступах стiн –великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.
 — Сiдь, княже.
 Рогволод недовiрливо примостився на краєчку лавицi, Смiл же промовив:
 — Вiдаю, хто єси й пощо-с прийшов.
 — I що повiдаєш менi?
 В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий i хрипкий.
 — Коли яблуня старiє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.
 — Який смерд? –не зрозумiв його казання Рогволод.
 — Який? Добрий смерд.
 Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:
 — А стару яблуню…пiд корiнь?
 — Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому черенцевi сонця не заступлять.
 — А тодi? –гiсть раптом перехилився до дiда й почав благати: –Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:
 — Уже-м кидав.
 — Коли?
 — Тому лiт вiсiмнадцять.
 — Пощо…вiсiмнадесять? –неприємний холодок пойняв Великого князя. –Пощо вiсiмнадесять?..
 — Тому вiсiмнадесять лiт перебрав єси меч од брата свого Данка.
 Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:
 — То не поворожиш?
 — Буде те саме, Рогволоде.
 Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим, i нiкчемним, що йому аж очi защемiли вiд жалю.
 — Й iмено моє знаєш…Зразу-м упiзнав тебе.
 — I не кинеш?
 — Пойми вiру й так.
 Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув Смiловi речiння:
 — Не застуй!
 — Га?
 — Не застуй, речу.
 — Кому? –вже й забув Рогволод.
 — Черенцевi.
 Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня –пiдставив дужу руку пiд кощаве й нетримке старече колiно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сiльських ворiт. Але не встигли вiд'їхати й на двадцять крокiв од Смiлової хижi, як назустрiч їм виринула з темряви довгопола мара. Князiв кiнь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:
 — Куди ж то супроти ночi?
 — Хто єси? –злякано буркнув князь. Глiб, мiж Глiб тутушнiй годований.
 — Що волiєш? –похмуро спитав Ждан.
 — А нiчого. Речу: куди ж отако супроти ночi?
 — Яке твоє дiло?
 — Їдьте до теремця мого. Й ти, болярине, впiзнав єсмь i тебе.
 Конi йшли, й мiж Глiб, тримаючи рукою за обротьку, теж ступав, замiтаючи куряву з дороги довгими полами свити. Рогволод зоглянувся по боках – i справдi, куди ж проти ночi?
 — Позостанься, княже Рогволоде, й ти, болярине Ждане, бо як зазнає Гатило, що-м опустив вас у нiч голодних i холодних, то присле й…
 Почувши ймено ненависного онука, навiть не власного, а братнього, Рогволод знестями гаркнув:
 — Гати-и-ло?!
 Тодi здибив огиря й уп'явсь острогами в живiт. Кiнь од болю й несподiванки стрибнув уперед i мало не пiдiм'яв ошелешеного можа Глiба. Болярин Ждан i собi погнав услiд за Великим князем.
 А з кувачницi все те бачили Стоян iз Людотою й усе чули, бо Рогволода взяли бiси вже перед самими ворiтьми Городища, де тулилася пiд низькою солом'яною стрiхою прокопчена й просмерджена гореним залiзом сiльська кувачниця.
 — Гей, Глiбе! –звернувся Стоян до княжого дружинника. –Що се вiн ради?
 — Не вiдаю! –спересердя вiдмахнувся мiж.
 — Приходив тобi в гостi?
 — Вiдуновi, –ще сердитiше буркнув Глiб.
 — Вiду-но-овi?
 Коваль стояв i дивився в досi розчиненi ворота, де щойно зникли два комонники. Людота пiдiйшов i став поряд.
 — Вiдуновi?
 — Таж чув єси, –одказав Стоян, а Людотi раптом спало на думку таке, що боявся й вимовити вголос.
 Вони ще якийсь час кували i витягали молотом товсте лезо довгого й важкого меча, й Людота нарештi не втерпiв:
 — А що, коли дiдо Смiл вiдає про…
 — Про кого?
 Людота зiтхнув, i Стоян теж зiтхнув, здогадавшись.
 — Що ж ради мав би гуцати Великий князь аж сюди?!
 — Що ради! –заперечив Стоян. –Ворожити. Або ж по зiлля якесь приїхав.
 — По зiлля мiг би прислати й нарочитого.
 — А так…
 — А ворожити?.. О що б то? –Раптом його мов осiнило: –Чи не по наворот-зiлля? Вуйку! Чули сте?
 — Таж не глухий. То й що стоїте!
 Коваль подивився на нього й почав скидати свою дублену скоряну передницю, жовту згори й гнiду зiсподу.
 Тим часом .Рогволод гнав коня, не даючи йому спочину, гнав битим Соляним шляхом повз Київ-город, гнав, мов у нього вселилися чорти й бiси з усiх дiбров i ярiв. Удосвiта був-таки вдома, та ледве здобувся на силi злiзти додолу; його вже роби внесли в хором i поклали на м'якому ведмеднi. Почалася тiпаниця, вiн цiлiсiнький день прокалатавсь у постелi, нiкого не бачачи й не впiзнаючи, й се тривало до вечора, й наступного дня, й ще одну нiч, i ледве третього ранку князь прийшов до пам'ятi й упiзнав Харю Мурина, який чатував коло лiжка.
 — Що тут дiєш? –ледве витяг iз себе Рогволод.
 — Стережу.
 — Що стережеш?
 — Душу твою, Великий княже.
 — Хай тебе чорти стережуть, –якось байдуже висварив його Рогволод, а Харя Мурин вiдповiв:
 — Яз чортами маюся, не мисли за мене, княже. Рогволод почав пригадувати все, що з ним трапилося, й не пригадав, i спитав Харю:
 — Де є Ждан?
 — Певно, вдома.
 — Вдома?
 — Угу. А кiнь твiй ноги вiдкидав.
 — Кiнь?
 — Кiнь.
 — Пощо так?
 — Хiба-с забув?
 Рогволод аж тепер згадав усе, геть усе, й спробував пiдвестись, та навiть руки поворухнути не мiг.
 — А Ждан, речеш, удома?
 — Мабути…
 В князевих очах було стiльки суму й стiльки безпорадної немочi, що Харi Муриновi стало шкода його. Вiн сказав:
 — Пощо нуртуєшся так? Наречи його в себе мiсто й жий собi красно, доки душа дихає в ротi.
 — Кого –його? –болiсно зморщившись, перепитав Рогволод.
 — Сам вiдаєш, княже, –тихо вiдповiв скоморох.
 Рогволод крикнув:
 — Послух єси Гатилiв!.. Послух!..
 Вiд напруження й схвильованостi Рогволод закашлявсь, Харя ледве вiдбив його душу, щосили гатячи кулаком у спину, й, коли впокоївся й лiг на ведмедно, вбiгло двоє можiв о мечах.
 — Вiзьмiте його…–вказав їм князь на скомороха. –В поруб…У поруб сього послуха!..
 Ввiйшов i Ждан i почав боронити Харю перед князем, але старий лишався невблаганний:
 — У поруб…
 Скоморох тiльки дивився на князя. Все спiвчуття, що заполонило було його допiру, тепер геть випарувалося, й вiн посмiхом кривив вуста на один бiк i нi вiдбивавсь од можiв, нi намагався просити о милiсть.
 — Не дiяв би-с такого, –сказав Ждан, коли можi вiдвели Харю до порубу. –Не дiяв би-с.
 У голосi його бринiла похмура неприязнь, i Рогволод одчув се.
 — Й ти, болярине, руку спроти мене…
 — Якби-м спроти тебе руку тяг, княже, –з докором i серцем проказав лiтнiй болярин, –то був би-м давно коло нього.
 В старого заворушилися вуса, перш нiж вiн повторив:
 — "Коло нього…" Всi ви сте послухи…
 Того вже й Ждан знести не мiг. Кинувши на Великого князя гнiвний погляд, вiн вийшов, брязнувши довгим мечем об порiг свiтлицi. Рогволод почав кволим голосом гукати кого-небудь. Увiйшла роба.
 — Єутихiя!.. –проказав вiн, i молода жiнка мерщiй побiгла з можеської половини хорому геть. Незабаром, одсапуючись, до свiтлицi вкотився Єутихiй.
 — Кликали сте, отче?
 — Ходь сюди…Вклякни.
 П'ятдесятирiчний княжич, гладкий i рожевощокий, був би схожий на розгодованого хлоп'яка, коли б не гнилi зуби, що так i випирали йому з рота. Єутихiй став перед батьком навколiшки, й старий обхопив йому голову обома руками й заходився гладити довге, до плiч, волосся. Єутихiй розчуливсь од такої ласки й почав пхикати. Тодi старий у припадку несподiваної лютi вiдштовхнув його:
 — Геть, слинявий! Жону-м я народив, а не можа…Син устав i заглипав на батька ображеними очима:
 — Чого-бо ви!.. –вуста його скривилися й оголили дiрявий рот. –Молили б ся лiпше боговi, а не…
 — Геть!.. –закричав старий i знову розкашлявся, тодi, заспокоївшись, поманив сина: –Ходи речи можам, нехай i Ждана…Зумiв єси?
 — Зумiв єсмь, –неохоче вiдповiв беззубий княжич. –У поруб.
 I вийшов, а Рогволод принишк, наслухаючи згуки, що долинали в хату знадвору. Там усе було тихо, й князя почала тiпати тiпавка. Нарештi з'явився мiж Стоїмен.
 — Учинили смо, княже.
 Князь одвернувся пiд стiну й провiв рукою по тесаних колодах.
 — Убили сте його?
 — Нi…Ждан сам…
 Стоїмен потоптався й вийшов, а старий князь пролежав так до самого вечора, голодний i лихий, бо нiхто навiть не згадав, що князевi, може, їсти, чи пити, чи ще чогось хочеться. Коли ж смеркло, вiн устав, накинув собi на спiдню одiж корзно й заспускався крутими сходинами до пiдклiтей. У порожнiй пiдклiтi вiдчинив дубову ляду, спустив туди драбину й почав обережно злазити, мацаючи неслухняними ногами кожний щабель.
 — Тут єси? –спитав вiн, знадвору не мiг нiчого розгледiти в темному порубi. В нiс ударило застояним важким духом i плiснявою. Нiхто не вiдгукнувсь, але з кутка зашарудiло.
 — Тут єси, речу, Ждане?
 — Тут…–знехотя обiзвався велiй болярин.
 — Пощо ж мовчиш?
 — Удвох смо, по те й мовчу. Про Харю забув єси.
 — Й ти забудь, болярине.
 — Що ради? –по хвилi вiдгукнувся Ждан, бо Рогволодовi слова могли означати тiльки те, що й означали. –Чого ради кинув єси отрока до сiєї ями? Пусть його.
 — Про себе речи.
 — А я про Харю.
 Рогволод закипiв:
 — А чи вiдаєш, о що совiтував менi твiй Харя?!
 — Вiдаю.
 — Й речеш пусть?
 — Речу пусть.
 — То як так?
 У темрявi знову заворушилося. Ждан устав i пiдiйшов до Рогволода, ледь осяяного тьмяним свiтлом з дiрки в стелi. Тепер i князь побачив його.
 Ждан виступив на видноту й сказав, пильно дивлячись у змарнiле князеве обличчя:
 — Чуй, княже, що ректи-йму тобi, чуй, бо инчий того не мовить, лиш затамує в собi. Наречи стiл Богдановi. Наречи київського князя в себе мiсто.
 Рогволод ображено глипнув на свого великого болярина, той же стояв, не зводячи з нього похмурого погляду.
 — Й се ти речеш менi?
 — Оддавна-м рiк тобi. Єутихiй до столу негоден. I се-м тобi рiк. I старцi се мислять. Помисль i ти, княже. Закоторилася Русь. Дужої руки хче. Ти ж єси благ. Помисли про се –й сiчи мою голову.
 Великий князь приречено кивав до кожного його слова, мовби хотiв сказати, що як сам на себе не покладешся, то на когось i поготiв. Тодi несподiвано витяг меча з пiхов i пiдняв над Жданом.
 Ждан мовчки взяв меч i всилив його назад у пiхва. Се нiби вiдiбрало в князя останнi сили, й вiн зiщулився й змалiв. Болярин же, не дивлячись на нього, почав пiдiйматися щаблями до свiтла. Князь дивився на нього й мовчав, i то був присуд, вирок самому собi, немовби вiдчув свою власну безсиль.
 — Вже й не страхаєшся, що потну тебе ззадi.
 — Я мiг би-м i сам тебе потяти, княже. Не є вже сили в твоїй руцi.
 Вiн вилiз у пiдклiть i казав те вже згори, в чотирикутний прорiз порубу. Князь i собi став на щабель i почав пiдiйматися.
 — Оддай, княже, меча свого, бо Гатило й сам одбере й тебе на бунище викине.
 Се сказав з темряви Харя Мурин, який досi не промовив i слова. Князь оторопiло спинився, тодi злiз додолу й замахав мечем, та скомороха не так легко було потяти, навiть побачити.
 — Випинайся, випинайся, княже, нагору, бо й я лютитися вмiю.
 Князь удруге встромив меча в пiхва й сього разу вже й справдi-таки вилiз, навiть важку драбину сам по собi витяг i грюкнув лядищем –аж курява встала. Ждана в пiдклiтi вже не було, й вiн лякливо побрався геть.
 Нiч виспав погано, ввижалися рiзнi чорти та примари. Кiлька разiв уставав i засвiчував од кресала товсту лойову свiчу, та ледве засинав, i свiча гасла, на неї дмухав домовик, або лихий, аби ще якесь хатнє чи й нехатнє чортовиння. Й щойно заблаговiстилося на свiт, князь накинув собi на зсохлi рамена вилиняле корзно, спустивсь у пiдклiтi й вiдчинив ляду порубу.
 — Вилазь I
 — А то що ж ради? –глузував з нього скоморох, бо князь i сього разу прийшов сам, i боятися не було кого. –Менi й тутки добре. Тепло, й комарi не кусаються. Й смiхати нiкого не треба: лежи собi, Харю, й рипи в потемках.
 — Вилазь, речу.
 — Не волiю.
 — Пощо?
 — Не втямлю дострибнути, –сказав Харя Мурин i глузливо зареготав.
 Князь тiльки тепер уторопав, що забув подати вниз драбину, й заходився спускати її в темний спарений поруб.
 Скоморох нарештi пiддався вмовлянням i вилiз у пiдклiть.
 — Ото слухай, що тобi молодшi речуть, –зневажливо кинув вiн старому князевi.
 Рогволод стусонув його межи плечi, аж Харя з несподiванки мало не дав сторчака, й з порога зареготав:
 — Ще й б'ється!
 Мiсяця серпня ж
 Кiлька день Рогволод не знав, нi що робити, нi як повестися. Вiн уникав Ждана, не хотiв бачити й улюбленого скомороха, тодi послав по великого болярина сина Єутихiя, й беззубий княжич повернувся нi з чим.
 — Рече, нездужаю. I що вiн чинить?
 — Сидить
 — Нездужає…–промовив Рогволод. –Усi тепер нездужають, усi…Й ти нездужаєш на коня всiсти. Баба.
 — Христос рече: будьте смиреннi, –завважив гладкий княжич.
 — Глупавий єси й ти, й твiй Христос.
 — Пощо глупавий, отче! Вiн є бог.
 — Усякi боги бувають.
 Син тiльки шморгнув носом i нiчого не вiдповiв, бо, може, й справдi всякi боги бувають.
 Рогволод вiдмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихiй пiшов з красної свiтлицi. Великий же князь посидiв ще з годину й теж вийшов. Княжий двiр був порожнiй, усi роби й челядники подалися на тiк, за стiни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання цiпiв долинало аж сюди. Князь подибуляв до ворiт свого двору, а звiдти за городськi ворота на тiк. Гупання дедалi дужчало й дужчало. Токiв було кiлька: княжий, болярський i городський, на якому верекли своє збiжжя витичiвськi можi, котрi мешкали не по селах, а тут, i всякий стольний народ –кожум'яки, горнчарi, боднарi та iншi ремiсники. Князь подався до свого току, бiля самої засiки над кручею. В одному кiнцi пара сивих круторогих волiв тягла кам'яний вал по крузi, встеленому товстим шаром порозв'язуваного снiп'я, молоденька ж роба погейкувала на волiв, махаючи жердиною. В трьох iнших мiсцях дев'ятеро робiв i челядникiв верекли пшеницю в три цiпи, –гуп-гуп-гуп! – i в усi боки стрiляло колюче велике зерня. Ще душ iз двадцять подавали снопи з височенної скирти, вiдгрiбали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, iншi ж вiяли над кручею, бо з-од Днiпра тягло гарним вiтерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочуванi снопи в кулi –для околоту стрiх. Пiвскирти було вже зверечено, й роби та челядники пiд наглядом тивуна працювали не розгинаючись.
 Великий князь пiшов у той бiк, де провiяне зерно зсипали в ряднянi мiхи та мiшки. Колись вiн найдужче любив сi днi, любив дивитися на свої скирти й на своє збiжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого мiха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього вiдчуття втiхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемiрюванням навереченого жита, й пшеницi, й проса та вiвса.
 — Пiди до Ждана.
 — Менi? А тут?
 — Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сiв у холодку пiд засiкою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки iншому, потрюхикав до городу. Князь i сього разу не сподiвався на Ждана, та велiй болярин прийшов, хоч i нешвидко, але таки прийшов.
 Певно, образа вже вивiтрилася з його серця й сивої голови, й вiн торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князевi теж личило пiдвестися й вiдповiсти на привiтання, але вiн сидiв i мовчав, дивлячись у той бiк, де молоденька дiвчина-роба гейкала на круторогих волiв.
 — Пощо кликав єси?
 Ждан був у бiлiй полотнянiй сорочцi й таких самих ногавицях, пiдперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стрiхою докруж голови.
 — Пiди до…нього.
 Велiй болярин знав, про кого мовить князь, i не перепитував.
 — Що ради?
 Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно вiдвiв погляд на свої воли.
 — Хай прийде.
 — Пощо?
 — Так…
 — Посли нарочитого.
 Рогволод уперше подививсь боляриновi в обличчя пильне й нiби аж нiяково.
 — Не прийде з нарочитим.
 — А не прийде, –погодився Ждан.
 — Пiди ти, болярине.
 В голосi старого князя бринiло благання, якого Ждан уже давно не чув.
 — Не маю хотi.
 — Пощо?
 — Бо й сам не вiдаєш, що маєш ректи Гатиловi. Великий князь важко зiтхнув. То була суща правда, вiн таки не знав, що скаже братовому онуковi, коли той прийде до городу стольного.
 — Сiдь, –мовив князь. –У ногах правди не є. Велiй болярин урештi сiв, але був i далi невблаганний, i Рогволод бiльше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусiдньому току, вереклося Жданове збiжжя, й вони просидiли пiд засiкою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.
 А вранцi наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавiй ягнячiй гуньцi й довгому дорiжному корзнi.
 — Що ректи йому?
 — Пiдеш?
 — Що йому ректи маю?
 — Хай приїде в двiр мiй.
 Ждан хотiв був iти, тодi роздумав i сказав:
 — Позаутра старцi кличуть на вiче.
 — Вiче? Я-м не чув…
 — Кажу, аби-с вiдав.
 I пiшов. Коло ганку вже стояв осiдланий кiнь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, i зострожив од самого терема. Разом iз ним до городу Києвого поїхав i мiж Стоїмен.
 Повернувся Ждан до Витичева ледве на третiй день, стомлений i ввесь у курявi. Коли злiз iз коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумiв, що болярин повернувся нi з чим.
 — Пощо-с такий укурений?
 Ждан сердито блимнув на князя –князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Вiн хотiв сказати йому щось рiзке, аби зiгнати на чiм-небудь оскому, натомiсть мовив про те-таки глупаве корзно:
 — За вiтром їхали смо. Вся курява в вiчi лiзе.
 — 3-од самого Кий-городу вiтер сюди дме?
 Ждан вiддав коня можевi Стоїменовi й пiдступив до Великого князя впритул:
 — Не приїде.
 — Не приїде? Я-м так i знав, –обiзвався князь i раптом зiрвався на крикливцi: –То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вiрно, Ждане? –Його навiть порадував такий оберт справи. Хвала Боговi й Дажбоговi, що напоумили того невiгласа не їхати –так ще й лiпше.
 Та Ждан сказав:
 — Київський князь кличе тебе в гостi.
 — Ме-не-е? Пощо? Менi й тут добре ведеться. –Вiн чисто по-старечому захихикав i закашлявся. –Й що-с рiк йому ти?
 — Княже, –сказав Ждан. –Узаутра буде вiче.
 Рогволод перестав хихикати. За те вiче вiн уже багато думав i передумав –сподiватися чогось доброго не належить. Й ось болярин знову нагадував про вiче.
 — Взаутра по сонцi. Рiкли суть старцi, аби-с нiкуди не сходив.
 Тепер Великий князь не мав уже нi найменшого сумнiву, що старцi намислили забирати в нього меч. Ноги Рогволодовi пiдламувались од хвилювання, лiва рука мимовiльно лапала за яблуко меча, витерте й вилискане довгими лiтами. Князь не вiдповiв на стриманий уклiн Ждана, просто не помiтив, а мусив бо помiтити, бо коли ж, як не взавтра, має востаннє спертися на кремезне плече свого великого болярина. Старцi намислили проти нього зле, й вiн не бачив нiякого виходу. Що ж робити й яким кумирам чинити требу?
 Вiн знову лапнув яблуко меча. Слабка стала рука –й се головне. Великий князь, повагавшись, озирнувся, тодi витяг лезо з пiхов, i замахнувсь, i щосили рубонув по стовбурi яблунi. Й сумно посмiхнувсь. Меч увiйшов у деревину на палець, не бiльше, а колись же одним махом геть iзрубав би й не таке дерево. Колись, i в сьому теж було головне…
 Рогволодовi спала на думку дiдова Смiлова притча про стару яблуню та молоде черенце –й його аж дрижаки побили. На мить уявилося, що ся яблуня й є вiн. Великий князь витичiвський…Виходить, сам же й замахнувся на себе? Притча повернулась проти нього ж таки, й Бог Соварог, i Дана, певно, теж проти, а невблаганний Марко десь уже вiдмiряв ту стегу, що нею йде Рогволод, вiдмiряв двома пакiльчиками й тепер чекає, коли й сей путник дiйде своєї мiти.,
 — Оружжя не лже, –сам до себе мовив князь i вирiшив узавтра не чинити опору.
 Та коли по сходi сонця вiче зiбралось на городському току, по той бiк засiки над кручею, Рогволод не здобувся на силi пiти туди. Якби вiче було хоч коло його .терема, вiн таки здолав би себе й вийшов, але старцi обрали своїм мiсцем тiк –щоб кожен почувавсь однаково рiвним з усiма.
 Рогволод лежав на критiй кожушком лавi доти, поки по нього прислали вдруге.
 — Мусиш iти, княже, бо вiче порiшить усе без тебе, –сказав один з двох нарочитих од вiча старцiв.
 I Рогволод поплентав їм услiд, нещасний i геть зневолений. Та чи його приречений вигляд уплинув на старцiв i можiв, чи вiчем в останню мить покерували якiсь iншi почуття й настрої, бо таке часом буває, коли докупи зiйдеться надто багато люду, але меча в Рогволода не забрали. Тiльки про сина Рогволодового вiче мовби забуло, неначе княжича Єутихiя й на свiтi не iснувало. Зате того ж дня ,з городу стольного вирушило до городу Києвого двоє комонникiв.
 Один з них напередоднi вже долав сю саму путь туди й узворiт: витичiвський велiй болярин Ждан. А товаришем йому видiлили мiцного й високого дiдугана з довгими сивими вусами й ще довшою, такою ж сивою косою чуприни, що визмiювалася з-пiд порудiлого на сонцi смушевого клобука. Очi дiдугана дивилися пильно з-пiд кущу i ватих чорних брiв, а рука мiцно тримала повiд.
 Се був сотенний готаман лугарiв-косакiв, якого всi звали Шумилом. Гуцаючись на доброму жеребцi, вiн анi на хвилину не замовкав –або ж говорив до Ждана чи й до свого коня, або ж мугикав пiд нiс лише йому вiдомої пiснi:
 Ой гуп та й гуп,
 Та й ще раз,
 Та й ще раз…
 Те гупання не мало кiнця, й Ждан смiявся –його теж брало на пiсню, бо сталося так, як вiн хотiв, i вiн би, може, теж заспiвав, та соромився незнайомого косака, трохи соромився, незважаючи на веселу вдачу свого супутця. Прибули до городу Києвого перед заходом сонця. Ворота стояли вiдчиненi, та двоє кремезних можiв спинили їх, махнувши сулицями перед кiнськi морди:
 — Хто єсте?
 — Велiй болярин витичiвський i сотецький з Лугу, –вiдповiв за обох Ждан.
 — До кого їдете? До київського князя?
 — Бери вище! –втрутивсь у розмову косак. –До Великого князя.
 — Великий князь у Витичевi сидить, –нагадав старому один з можiв.
 — А так є, так, –погодився Шумило. –Той у Витичевi, а сей ще тут.
 Вiн умисне пiдкреслив останнi слова, й можi з сулицями розступилися. В Києвому городi теж чули про вiче й теж посилали туди своїх нарочитцiв, але що там говорили й про що домовились –тут було невiдомо.
 Коли Ждан iз Шумилом, пов'язавши коней бiля хорому, ввiйшли до свiтлицi, куди провiв їх домажирич, Богдан з першого погляду мовив:
 — Шумиле…ти єси?
 — Я єсмь, Великий княже.
 Й уклонився Богдановi рукою до землi. Ждан зробив те саме, й Богдан стояв i дивився на них, тодi схаменувсь i собi опустив праву руку.
 — Будьте в моєму домi.
 Так велiв звичай, i Ждан вiдповiв:
 — Спаси Бiг.
 Шумило дивився на Богдана й з одного, й з iншого боку, навiть головою крутив то сюди, то туди, й Богдан би такого не змiг стерпiти й розсмiявся б, але сього днi стояв урочитий i схвильований i намагавсь приховати ту схвильованiсть докупи зведеними брiвми.
 — Не признаю, –сказав нарештi Шумило. –Не признаю. Тодi-с був такий отрокуватий, о довгiм волоссi, пикатенький, а…
 — Я-м признав тебе вiдразу, –мовив Богдан i не вiдав, що далi робити: чи стати, чи пiдiйти й ухопити сього сивокосого старого лугаря в обiйми. Й доки вагався, Шумило сам пiдiйшов:
 — А нумо ж!
 I вони обнялися. Косак був мiцний, наче дубовий пнисько. Вiн сказав:
 — I не питаєш, чого ради смо прийшли?
 — I не питаю, –вiдповiв Богдан й одвернувся, мовби на тому балачка й мала кiнчитись. У хатi запала тиша, Ждан iз Шумилом не наважувались порушити її й собi повiдверталися до вiкон, але нарештi велiй болярин, i голови не повертаючи, сказав:
 — Тодi сiдлай коня.
 Київський князь переступив з ноги на ногу й вiдповiв:
 — По перших пiвнях.
 — Що ради –по перших? –здивувався Ждан.
 — Так…
 — А так –то й так, –сказав Шумило. –Сiно скосив єси, княже?
 Богдан усмiхнувся:
 — За оборою стоги мої стоять.
 — То збудиш, коли надумаєшся. Присли нам по шмату хлiба та по рiзеню сала. –Й кинув Ждановi: –Годишся, болярине?
 — Годжусь.
 Вони вийшли з хати надвiр i подалися за обору. Коней уже завели до стайнi. Богдан же сiв коло вiдчиненого вiконечка й сидiв так, аж доки над городом пролунали задерикуватi голоси київських пiвнiв. Тодi пiшов до стайнi й заходився сам сiдлати й свого, й Жданового та Шумилового коней.
 Нарочитi вiд Витичева вже не спали.
 — Чув єсмь тебе, –сказав Шумило, й у темрявi було знати, що хитро всмiхається. –Але хтiв єсмь, аби менi хоч раз на життю Великий князь коня зазброїв.
 Богдан пропустив його слова повз вуха, й усi троє посiдали на коней.
 До столицi вони прибули, як сонце пiднялося за Днiпром на двi п'ядi, й Ждан iз Шумилом зрозумiли, чому вiн учора наполiг рушити з першими пiвнями. Старцi, й можi, й усi, хто прибув на вiче, вже повставали й невеликими купками юрмилися на току за городом, i коли троє комонникiв, позсiдавши додолу, повели коней у руках, погляди натовпу звернулися до них. Так нарадив Шумило –позлазити з коней.
 — Се велить покон, княже. Я-м уже не раз видiв, як давали Великому князевi меч.
 Коли до перших старцiв лишалося крокiв iз двадцять, Богдан став i торкнувся вiльною рукою землi.
 — Ходь ближчiй, –махнув до нього маленький старчик у довгiй непiдперезанiй сорочцi.
 — То є Пошогод, –шепнув Богдановi Ждан. –Наш старiйший старець.
 Київський князь пiдiйшов i поцiлував старця в руку. Й коли випростався, побачив з-перед себе свого двоюрiдного дiда. Рогволод стояв теж у самiй сорочцi, довгiй, як i в Пошогода, лише пiдперезанiй широким червленим опоясом, з-за якого виглядало яблуко меча. Богдановi пригадалася їхня остання зустрiч отут, у сьому стольному городi, й люта сутичка, й нестямний старечий хрипiт, i вiн густо зашарiвся.
 — Речи вже, –промовив до Рогволода старець Пошогод i потрутив його трохи вперед. Великий князь аж сiпнувся:
 — Зараз.
 Але стояв, i дивився на браточадового сина, й мовчав. Пiсля вчорашнього сходу в душi його зажеврiла нова надiя, вiн сподiвався на гiрше, вийшло ж не зовсiм так, як побоювавсь, i тепер Рогволод подивився праворуч, де стояв його єдиний недолугий син. Єутихiй од напруження й цiкавостi роззявив рота, й у продухвину, де не було жодного зуба, висилився кiнчик язика. Й се, й невеликий бронзовий хрестик, який випав з-за пазухи п'ятдесятирiчного княжича, викликали в Рогволода погнусу до власного сина, й вiн сказав:
 — Нарiкаю тебе в себе мiсто.
 Сказав, не дивлячись на Богдана. Суворий старець Пошогод помiтив се й, узявши обох за руки, повернув їх обличчям до народу:
 — Речи ще.
 — Нарiкаю тебе в себе мiсто.
 — Й утретє речи!
 — Нарiкаю тебе в себе мiстої –вже сердито мовив Рогволод.
 — А тепер клянися.
 Великий князь люто зиркнув на впертого старця, рвучко витяг меча й поцiлував його бiля вруччя.
 — Й на землi клянися, –врочистим голосом проказав старець.
 Рогволод завпирався:
 — Єсмь Великий князь, i на мечi клялися мiй брат i мiй отець Велiмир!
 — Забув єси, –не пiдвищуючи голосу, мовив Пошогод. –Землi ще нiхто не переступав. То є наша мати. Клянися.
 Рогволод спересердя буркнув, але таки нахилився, взяв з-пiд нiг, бiля самих поробошень, малесеньку грудочку землi й поклав собi в рот. I доки жував землю й доки ковтав її, сiпаючи гострим борлаком на шиї, злий вогник в очах його блякнув i блякнув; Рогволод помiтно згорблювався й нижчав, i те всi бачили й удоволено зашепталися, бо князь перед усiма клявся найстрашнiшою клятвою, переступити яку ще нiхто не наважувавсь. I коли нарештi проковтнув клейку чорну кашу, натовпом розляглося полегшене зiтхання. Великий князь i собi вiдiтхнув, неначе та грудочка зняла з нього всю напругу, й пекучi думки, й вагання.
 — Тепер ти, –звернувся Пошогод до Богдана Гатила. –Речи: «Покладу голову за Руську україну, й за Сiврську, й за Деревську, й за Луганську».
 Богдан сказав:
 — Покладу!
 — Й за Руську україну, –нагадав Пошогод.
 — I за Руську україну, –повторив київський князь.
 — I за Сiврську.
 — Й за Сiврську. Й за Деревську.
 — Й за Деревську, й за Луганську, –мовив Богдан.
 — Речи: «Й хай скарає мене Бог, i Перун своїми стрiлами пронозить, i хай Морана ввiрве менi життє, коли переступлю клятву сю». Речи.
 — Нехай покарає мене Бог Соварог, i Перун молоннями своїми пронозить, i Морана втне менi життє, якщо переступлю сю клятву.
 — "Й мене, й чада мої". Речи.
 — Й мене, й чада мої, –проказав низьким гучним голосом київський князь, i по всьому тiлi йому виступив мороз. Перед очима постало чорняве й синьооке личечко меншого сина, не обох синiв, а чомусь тiльки меншого, Юрка, й князь навiть не задумався про потаємну причину сього.
 — Тепер на мечi клянися.
 Богдан поклявся на мечi, так само, як те зробив незадовго перед тим Рогволод. А тодi, перш нiж старiйший старець городу стольного Пошогод устиг нагадати йому, вiн узяв з долу грудочку сухої землi, висмикнув з неї ниточку цупкого корiнця, що заплутавсь у грудочцi, й поклав у рот.
 — Їж, –сказав старець, коли Богдан уже жував, жував i думав про те, що вiд сьогоднi його життя пiшло зовсiм iншою стегою, й зовсiм iншим буде й свiт, i люди, й думки його та подуми, й вiн сам, хоч усе нiби лишатиметься таким, як було досi, до сiєї митi, коли вiн стояв перед вiчем i в усiх на очах їв рiдну землю.
 Богдан болiсно ковтав суху потерть, що облiпила йому ввесь рот, i зуби, й язик, i горло, ковтав, i всi, повипинавши в'язи, дивилися йому в рот, а коли врештi ковтнув i лизнув губи, пересохлi й спраглi, сухим чорним язиком, усе вiче закричало, неголосно й недружно:
 — Слава! Сла-сла-слав-в-ва-а!..
 Й Богдановi вдруге за сьогоднiшнiй ранок продерло спину морозом.
 Од сiєї митi вiн ставав Великим князем, таким, як його дiд, i його прадiд. I як Рогволод.
 Се, останнє, трохи зняло з Богдана врочитостi, й немовби якийсь черв'ячок заворушився в його серцi.
 В ЛIТО 431-е
 Була паки смута велiя й у царi-городi Константиновому, й в Олександрiї єюпетськiй, i в Сiрiї, й в iнших землях грецьких. Ставленець Несторiя-патрiарха Дорофiй проголосив у церквi анафему всiм тим, хто рече на дiву Марiю Богородиця, i сказав:
 — Речiть Христородиця!
 Й сполчилися всi супротиву Несторiя-патрiарха –й Пульхерiя, й Хрисафiй, i Кирило, архiєпископ олександрiйський, якому скорявся ввесь Єюпет, i давав Кирило хабарi велiї, називаючи їх благословенням. I прилучилися до котори тiєї чернцi многi, й люд простий, i мiсяця червня в сьомий день мусив скликати iмператор Теодосiй собор Третiй вселенський, i Несторiя вiддано анафемi, хоч на боцi його стояв сам iмператор.
 Але Несторiй зiбрав своїх сторонцiв окремо й одлучив Кирила вiд церкви. Тодi Кирило вирядив потайного сла до городу царського Константинополя, й повстав народ проти Несторiя та свого iмператора. Й найшов голод великий на Константинополь, бо не слав Єюпет хлiба свого морем, i паки повстали городяни, й кидали камiння в iмператора Теодосiя Другого.
 Й мусив iмператор зламати волю свою, й заточити Несторiя в Єюпет, i вiддати його, й книги його, й сторонцiв його анафемi, й оголосити несторiанство єрессю. Й тiльки Сiрiя не зреклася Несторiя, й було гонiння велике, й утiкали несторiани в Персiю, й Монголiю, й Китай, i сiяли там смуту супротиву царя-городу Константинового.
 В ЛIТО 432-е
 Явся Великий князь Рогволод по дань у готи, явся вдруге, й удали готи дань, i просили замир'я готи всхiднi, й учинив ряд Великий князь iз їхнiми князями Ардариком, i Видимиром, i Велiмиром, i Тодомиром.
 У те ж лiто мiсяця костричника знялися сiрби луганськi з Лугiв, i повiв їх жупан Сватоплук. I гнався їм услiд Рогволод, i не здогнав. I заратилися лужани, й сiча була велика, й знову не змiг воротити їх Рогволод.
 В ЛIТО 433-е мiсяця листопада, в останнiй день
 За всi три з гаком лiта нiчого сутнього не змiнилося в життi Богдана Гатила. Вiн, як i ранiше, лишавсь у своєму Києвому городi; Рогволод жив i не думав про смерть, i сидiв на великокняжому столi, мабуть, ще мiцнiше й упевненiше, нiж до того вiча, раз ходив з дружиною можiв на сакiв, двiчi на готiв аж у далекi землi понад холодним Полунiчним морем i завше вертався з даниною й полоном. Ходив сам, неначе поряд, у Києвому городi й не було спiввладця. Всi країни якось корилися йому, й хоч кожен знав, що то не Рогволодова в тiм заслуга, проте великокняжi справи йшли на добре.
 Й тiльки Богдановi було вiдомо, що все те до часу, що кожен князь, i кожен велiй, та навiть малий болярин стереже свого проса й за першої ж нагоди покаже Витичеву спину. Й добре, коли тiльки спину, а не меч i сулицю. До городу Києвого з'їздилися гостi-гречники з усiх країн i сходилися всi чутки. Частина лужан, яких кiлька рокiв тому прилучив i засмирив Богдан, подалися за Вислу й ще далi, до великої рiчки Райни, що несе каламутнi хвилi в Полунiчне море.
 Казали, нiби готи прийняли їх i приголубили й коли то справдi так, належало стерегтися готiв: плем'я хитре, злопам'ятне й здатне на будь-який пiдступ.
 Але Рогволода те найменш непокоїло, й Богдан, один тiльки раз повiдомивши старого про свої побоювання, бiльше не втручався, бо Великий князь мовив тодi:
 — Доки-м на столi, паси свої свинi в своєму городi.
 Так переказував Борислав, якого Богдан ганяв тодi до стольного Витичева.
 Тепер Богдан майже нiколи не сидiв удома –ходив на влови чи сам, з малою дружиною, чи з Бориславом та Вишатою, ходив у близькi й далекi землi й затримувався в лiсах по кiлька тижнiв. Вiн полював на великого звiра, на якого можна було йти з ножем або сулицею, й оскiльки такий звiр попiд Києвим городом не ходив, доводилося йти за ним у вiдлеглi краї.
 В перший день передостаннього мiсяця року Богдан вирушив на лося в дiброви аж пiд Чорнобилем, тодi було ще тепло, бабине лiто затрималось, а вертався, коли землю скували раптовi морози й упав глибокий снiг: був останнiй день листопада.
 Вертався Богдан додому лiвим берегом i був незвикле сам: одного можа вдарив лось, iнший занедужав на рiзачку, а третiй лишився в селi за Десною доглядати їх. На високiй горi вже виднiли засiки городу Києвого й стрiмкий чорний дах княжого терема. Й десь коло болярської вiтчини Дарницi вiн замислився: як же перебратись на той бiк? Рiчку скувало раннiм льодом, та чи витримає лiд коня з комонником?
 Сiрий яблукатий жеребець був обвiшаний ловецьким добром: i з лiвого, й з правого боку Богдан припасував до сiдла шiсть сирих i важезних лосячих шкур –здобуток мiсячного блукання. Що робити?
 Переправи вже не було, плоти й човни давно мерзли на тому березi Днiпра. Морозяний вiтер протинав до кiсток, ноги в не дуже сухих поробошнях коцюбли, й Богдан потяг коня за правий повiд. Сiрий потрюхикав униз до берега, та на самому березi став. Комонник пiдострожив його. Жеребець нахилився, понюхав чисту вiд снiгу смужку криги й дуже несмiливо копнув її копитом. Лiд витримав, i комонник смикнув повiд.
 У цьому мiсцi Днiпро загинав своє рiчище навколо Трухань-коси, щоб навпроти Берестового лiсу, з'єднавшись iз повноводою Почайною, пливти вже попiд самими кручами високого правого берега. Богдан увесь час посмикував за повiддя, бо кiнь, позбивавши пiдкови в лiсах, ступав надто несмiливо.
 — Пiшов! Пiшов! –заохотив князь, й усе було добре, та десь на кидок сулицi вiд берега кiнь раптом став i позадкував. Щось могло настрахати його –але що? Богдан подивився назад, i, крiм верболозу та далеких стрiх Дарницi, нiчого не побачив.
 — Ти пощо? –сказав вiн коневi й знову пiдохотив його вперед, але жеребець стояв i сторожко нюшив чисто виметену кригу пiд ногами.
 — Пiшов! –притис Богдан його шипами острогiв. Кiнь тоскно заiржав, тодi став дибки й затанцював на слизькому. В сей час почувся лункий трiск, а далi ще й ще, лiд увiгнувся, не проломивсь, а таки поволi ввiгнувся, й князь одчув, як осiдає разом iз конем. I тiльки встиг вивiльнити зi стремен одну ногу, як лiд провалився, й вiн iз конем пiшов пiд воду.
 Блискавка майнула в головi, що мусить вивiльнити зi стременi другу ногу, бо iнакше кiнець. Та стремено зiслизло йому на гомiлку, мало не до самого колiна, й застряло в товстих сукняних навоях. Борсаючись у крижанiй водi разом iз конем i задихаючись, Богдан силкувавсь випручати ногу. Думка працювала чiтко й точно. Вiн уп'явся коневi в бiк обома ногами й, перекидаючись разом iз ним, нап'яв стремено руками. Размокла сириця витяглася й слизла. Вiн уп'явсь iще раз – i таки перервав її й з останнiх сил виборсався на поверхню. З хвилину чи менше тiльки дихав i не мiг надихатися, тодi почав гребти. Коли б у сю мить вiн мiг думати, то страшенно здивувався б, як се вода й досi не затягла його пiд кригу, але тут, певно, причиною був кiнь, який кришив її й головою, й ногами, й тепер Богдан, голосно сапаючи, грiб руками за конем, бо й кiнь, звiльнившись од вершника, теж виринув. Кiнь вирячував налитi кров'ю очi, й Богдан знав, що то сiрому смерть прийшла, та не мiг зарадити нi йому, нi собi.
 Його збило вламком льоду й мало не понесло, коли б не вхопивсь рукою за край цiлої криги. Вода несла, пальцi коцюбли вiд холоду й сприсали, й Богдан ухопився за гострий край i другою рукою. Се рятувало якось його, та чи надовго? Вiн не мiг тепер гребти. Кiнь теж, допливши до краю проламини, сперся на рубець крижини головою, й рудувато-чорна вода поступово тягла його пiд кригу. Ще мить або двi –й усе, бо кiнська голова розпачливо пнулась угору, круп же майже повнiстю затягло. Богдан одвернувся, щоб не бачити смертi свого улюбленого товарища, й сю мить Богдановi хлюпнуло холодною водою просто в обличчя.
 — Держися!..
 Ще не розумiючи нiчого, Богдан цапнув рукою по водi й ухопився за тверде, мов дерев'яне, змiйовисько линви й почав тягти його до себе однiєю рукою, коли ж натяг, загрiб у той бiк, звiдки вилася линва.
 — Держись!.. Не греби –держись!..
 На кризi мiж берегом i провалиною стояла простоволоса людина в гунi й тягла цупку линву на себе. Богдан доплив до коня, кинув йому зашморг на задерту голову, що вже по самi вуха була в водi.
 Мотуз нап'явсь, але той, на льоду, не мiг тягти обох разом: i людину, й коня. Вiн крикнув:
 — Берися сам!
 Богдан тримавсь правою рукою, лiвою ж грiб i линву з конячої голови не скидав.
 Жеребець, вiдчувши допомогу, заборсавсь iз останнiх сил – i таки витяг себе з-пiд крижини. Богдан вiдчував, як м'язи дубiють, але, пiдтягтись на мiцно напнутiй линвi, таки вилiз на крижину й заходився ламати її вагою власного тiла. Ламав i пiдтягався далi, й кiнь, обвiшаний сирими скорами й оружжям, плив за ним.
 Скiльки часу минуло –Богдан не знав i не думав про се, й коли вiдчув пiд ногами пiсок, не мав нi сили, нi бажання рухатися далi.
 — Ху!.. –сказав хлопець у кожусi –то був молодий отрок, худорлявий i чорнобривий. Богдан тупо глянув на свого рятiвника, тодi повернув голову до коня. Коневi очi були з пристуленими повiками, й ся його несилiсть i приреченiсть вивела комонника зi стану смертельної втоми. Вiн раптом трiпнув головою й усiм тiлом, трiпнув не по-людському, а так, як роблять конi або собаки, обтрушуючи з себе воду, й спитав хлопця:
 — Хто єси?
 — Адамiс, –вiдповiв хлопчина.
 — Роб?
 Отрок згiдливо кивнув головою.
 — Грек. А ти сiдай, княже, верхи, сiдай, сiдай!
 Богдан важко сiв на коня.
 — Ось! –хлопець скинув свою теплу баранячу гуню й метнув князевi на мокру як хлющ одiж. –А я так, я бiгти-йму.
 Вiн швиденько змотав линву на руку й потяг коня за собою. Але кiнь i не зрушив, стояв, знесилено повiсивши голову додолу. Тодi Адамiс розмахнувся линвою й уперiщив його по мокрому крупi. Кiнь ступив кiлька крокiв i знову став. Адамiс почав лупцювати його щосили, й тварина потрохи вийшла з оцiпенiння, закивала головою й побiгла пiдтюпцем. Хлопець не вiдставав i, коли кiнь уповiльнював ходу, знову бив його линвою по крупi й по ногах:
 — Iо!.. Iо!..
 Богдана тiпало, й вiн ледве тримався в слизькому сiдлi й нiчого не питав, отрок же гнав коня навпростець луками, й гнав, напевно ж, до Дарницi…
 Київський князь пролежав у сьому малесенькому городищi два тижнi –пiсля крижаної купелi в нього почалась пропасниця. Коли ж могутня плоть узяла гору над хворобою, Богдан просидiв ще тиждень, не маючи змоги повернутися додому.
 Дарницький малий болярин Судко доглядав свого зверхника мов рiдного сина, хоча батьком i не годився Богдановi, бо був усього рокiв на десять старший. У красну болярську свiтлицю, куди поклали хворого, тричi на день уносили залiзну жарiвню, повну червоного дубового вугiлля, й се було необхiдно його простудженим легеням. Коли ж Днiпро закувсь i вiдкрилася санна путь, Богдан попрощавсь iз Судком. А вже коло ганку спитав:
 — Де твiй роб?
 — Котрий? –здивувався болярин.
 Богдан вiдповiв просто:
 — Той.
 I Судко зрозумiв, про кого йдеться.
 — Адамiс? А де ж є? В стайнi або десь у клiтi чи в оборах.
 — Скiльки вiна дав єси за нього?
 — Скiльки? –Болярина така цiкавiсть починала дивувати, й вiн о всяк випадок накинув цiну: –Десять гривен.
 — Пощо так дорого?
 — Бо грек! –не розгубився Судко.
 — Скiльки лiт сидить у твоєму домi?
 — Та скiльки? –зам'явся той. –Молодий ще…
 Богдан махнув рукою, тодi вклонився господаревi за звичаєм i пiшов до саней i до можiв, що приїхали по нього з городу Києвого.
 Того ж таки вечора вiн прислав нарочитим тивуном у Дарницю десять нових блискучих гривен.
 — За того роба, що вирятував нашого князя, –сказав тивун Маас.
 — За грека? –потяг був Судко, та зрештою схаменувся й махнув рукою: продешевив, хоч мiг злупити з київського князя й бiльше, та вже коли Гатило сказав, то так i буде.
 — Забирай, –мовив вiн тивуновi. –Зараз гукну.
 Пiзно ввечерi привiз тивун Адамiса до княжого двору й повiдомив про се Богдана.
 Незабаром юний роб стояв у порозi й м'яв шапку в руках. Одягнений був не в тiй баранячiй гунi, в якiй запам'ятав його князь на березi Днiпра, а в подертiй сiрячинi. Скупий болярин навiть на гуню хлопцеву завидiв.
 — Одiж маєш? –спитав Богдан.
 Адамiс поторкав себе за поли:
 — Маю.
 — Maace! –гукнув князь, одчинивши дверi. Тивун прийшов.
 — Дай йому гуню добру.
 — Дам, –вiдповiв циганкуватий Маас, теж колишнiй роб, i зник за дверима. В нарiжнiй свiтлицi панувала тиша, аж доки Маас повернувся з новою гунею, жовтою, як молоде дубове лико, потороченою червленими лиштвами.
 — Се хай вiд мене буде, що-с мене порятував.
 Адамiс уклонився й узяв одежину.
 — Тепер iди собi.
 — Куди? –вихопилося в хлопця.
 — Куди хiть маєш.
 Адамiс, од натури балакучий, пожартував:
 — Якби на мою хiть, то подався би-м додому, в греки.
 — Вiльний єси, –повторив князь. –Вiльний єси йти, куди маєш хiть. Хоч i в греки.
 Молодий роб стояв i мовчки дивився на нього своїми великими чорними очима, не вiривши в те, що бачив i що сам чув, аж се почало дратувати князя. Вiн раптом запитав:
 — Хреста маєш?
 — Кого? –не второпав Адамiс.
 — Хреста, речу, за пазухою носиш?
 Адамiс мовчки витяг з-пiд горлянки товсту сирову нитку, на якiй блиснув чималий золотий хрестик.
 — Пощо питаєш, княже?
 — Питаю, та й годi…
 Грек так i стояв, тримаючи в руцi знак своєї вiри, й тiльки коли в сiнях рипнули дверi й зачулися важкi кроки кованого черев'я, вiн укинув хрестик за пазуху, зиркнув назад i проказав тихим голосом:
 — Хай спасе тебе дiва Марiя, княже.
 — Га? –здивовано перепитав Богдан.
 Адамiс пiдiйшов, i князь не встиг i спам'ятатися, як хлопець поцiлував йому колючi поробошнi –спершу один, а тодi й другий.
 Богдан гидливо вiдступив назад, i в сю мить одчинилися дверi, й до свiтлицi ввiйшов луганський князь Годой. У нього були червонi щоки й червоний нiс, певно, вiд їзди на морозi, вiн спершу потер долонi, тодi торкнувся правицею пiдлоги. Кивнувши в бiк Адамiса, який i досi стояв навколiшки, поспитав:
 Що то є за отрок?
 Богдан посмiхнувся й по хвилi сказав:
 — Речи тому отроковi, що чоломкати поробошнi не до лиця є.
 — Чого се маю рiкти йому? –здивувався Годой. –Речи сам, коли спiткав єси таку нагоду.
 — Вiн твоєї вiри, –засмiявся Богдан. –Погомони.
 — Хто єси? –спитав Адамiса Годой. –Грек?
 — Грек.
 — То встань, коли-с грек. На сiй землi ноги не чоломкають.
 — Вiн –князь, –устаючи, завважив Адамiс i, помулявшись трохи, вийшов, тримаючи нову гуню пiд пахвою. Коли ж дверi по ньому зачинилися, Годой сказав:
 — Пощо так, княже Богдане? Як я приходжу в гостi, ти мислиш про вiру нашу?
 — Грецьку, –нагадав Богдан, а тодi ще й поправився: –Юдейську.
 — Пощо є так? –не звернувши уваги на ту шпильку, повторив Годой.
 — Не вiдаю.
 — То й я не вiдаю, але на те виходить…А чи не є то знак?
 — Чи не маєш хотi, княже Годечане, за мою душу собi святого заробити?
 Годой пильно подивився на Богдана, не второпавши, чи той жартує, чи каже без посмiху.
 — Пощо ж мовчиш?
 Годой сказав:
 — Ти-с Великий князь витичiвський.
 — Єсмь князь київський. У Витичевi сидить брат мого дiда.
 — Чув єси, що рече отрок той?
 — Чув єсмь, –одповiв Богдан. –Я-м опростив його. За опрощення можна чоломкати й поробошнi.
 — А ти б чоломкав?
 — Я? –здивувався Богдан. –Я єсмь князь.
 — Вiдаю, –замислено проказав Годой. –Отрок сей те саме рiк.
 — То й що?
 — Князь є вiд бога, Богдане. Ти єси Великий князь i маєш те чути.
 Богдан пройшовся свiтлицею туди й назад i знову став коло замороженого вiконця.
 — Був єси в греках, княже, маєш вiдати.
 — Русини –то не греки.
 Годой зневажливо засмiявся:
 — Дай русинам бога –й вони стануть такими самими. Й скажуть тобi: «Князь –вiд бога».
 Київський володар пiдiйшов до столу й линув у кухоль меду зi дзбанчика. В нього був добрий настрiй, i розмова якось мовби стороною обминала його.
 — Того не буде, Годою. Того не схочуть нi русини, нi сiври, нi деревляни. Й твої косаки –такоже. Якщо князь –вiд бога (вашого юдейського бога), то боговi –боже, а кесаревi –кесареве. Я-м не забув ще грецької науки, як видиш. Боговi многого не треба, зате кесаревi дай i димнину, й душнину, й вiд бортiв десятину, й од рала мiру пшеницi…
 — Дивно менi слухати тебе, княже. Речеш, як той смерд.
 — Русини того не захочуть.
 — Як вiдаєш?
 — Вiдаю. За се старцi в мого прадiда Велiмира меч Юрiв забрали. Лiпше ото випий меду та пiдемо вечеряти. Зодкуду прийшов єси?
 Годой не вiдповiв.
 Богдан, сьорбаючи пiнястий мед, думав про Людоту-ковальчука. Пiшов би Людота отак за київським князем, коли б той правив з нього й подушне, й димне, й десяту вiвцю, й десятий мiх жита? Пiшов би, як у ту зиму, полчитися проти степовикiв?
 Тодi йому згадалося, як тому сiм лiт вiн опростив i Людоту, й його молоду жону Славку, свою обiльну челядницю, робу, –й насмiшкувато зiтхнув. Через сiм лiт усе повторюється, як i в тiй товстезнiй книзi, що її колись Годой умисне забув у сьому теремi. Людота їв землю, а грек Адамiс чоломкався з князевими свинячими поробошнями.
 А що дужче приницює людину: те чи се?
 — Христос ваш рече: кесаревi –кесареве. Якщо єси роб кесаревi –то вiд бога й не роптай. Робом умреш, а на тiм свiтi всi роби божi. Таки роби! I тут – i там. Русини такого бога не захочуть, Годоє.
 Вони ще довго мовчали, й тiльки коли свiчка догорiла й почала трiщати, Богдан пiдвiвся з-за столу й кинув гостевi:
 — Забув єси в мене книгу свою, Годечане. Забереш? Вона в краснiй свiтлицi лежить.
 Годой скоса позирив на господаря й вiдповiв:
 — А чи не забув єси ти, що я не тямлю по-грецькому? –Й без видимого зв'язку спитав про зовсiм iнше: –Можiв же терплять?
 Богдан зiтхнув. Можiв смерди таки терплять –по одному в оселищi. Терплять – i за те їм хвала. Що б мав робити князь, аби-но смерди вiдмовилися годувати й можiв?
 — То є вiд мого прадiда Велiмира, –сказав Богдан, коли вони переходили з нарiжної до красної свiтлицi.
 — Вiдаю.
 — Мечем вiно те заплатив. А на бiльше руський смерд не пiде. Один мiж на цiле село –то ще нехай…
 — Кесаревi –кесареве? –засмiявся в темрявi Годой.
 — Пек його вiдає. Може, й кесаревi, –сказав Богдан, i справдi не знаючи, що то: грецька втiха чи, може, данина юдейським богам. –Пек його вiдає, –повторив вiн i дав собi слово бiльше про те не думати, принаймнi сьогоднi.
 В ЛIТО 434-е мiсяця березоля в 15 день
 Три сини княгинi Ясновиди та загиблого роденського князя Вогняна –Гано, Горват й Огнян –їхали густим сосновим лiсом у повному зоружiннi. Гано довершував своє двадцяте лiто, брати ж його були кожен двома лiтами молодший один вiд одного. Старший прокладав дорогу крiзь част i завали, вслiд йому правував коня наймолодший, Огнян, а середульший, Горват, одставав на пiвпоприща вiд братiв. Коли їхнi конi зникали за деревами та буревалом, Горват перегукувався з ними.
 Поряд iз Горватом їхав верхи ще один юнак. Вiн був сином лужицького жупана, давно зiгнаного з вiтчини готами, звався Сiкуром i мав стiльки ж рокiв, як i Горват. У бору було видно, крiзь верховiття свiтило сонце, й тхнуло грибами, якимось їдким зiллям i гнилим деревом. Трава ще не встигла повитикатись, але в настояному на живицi повiтрi вже витала весна.
 — Гано-о-о!.. Де сте?..
 Переднiх не стало помiтно, й Горват приклав долонi до вуст i знову гукнув:
 — Гано-о!..
 — Ту смо-о…–почулось у вiдповiдь зовсiм близько, й Горват пiдострожив коня.
 — Як мислиш, Сiкуре, коли сонце стане тако –приїдемо?
 Сiкур стенув плечима.
 — Гано лiпше вiдає. Вiн ходив у тотi краї.
 — Будемо, будемо, –сам себе запевнив Горват. Незабаром лiс почав рiдшати, й четверо хлопцiв почулися вiльнiше. Горват iз Сiкуром наздогнали переднiх. Гано стояв, зiп'явшись у стременах, i вдивлявсь у бiк призахiднього сонця. На обрiї синiв iнший лiс, не можна було тiльки розiбрати, чи то теж бiр, чи дiброва, чи, може, букач.
 — Тамо єсть, –показав на синю смужку лiсу Гано. –Доскочимо, чи ставати тут на нiч?
 — Доскочимо! –впевнено вiдповiв середульший брат Горват, його напарник Сiкур байдуже мугикнув, наймолодший же, Огнян, до уваги не брався: отрок стає мунжом тiльки по вiсiмнадцятому лiтi.
 — Ано! –смикнув свого воронця Гано, й усi четверо побралися вскач до синьої смуги далекого лiсу. Першим знову їхав Гано, по ньому на гнiдiй кобилицi мчав Огнян, а далi, не вiдстаючи, йшли парою однакових чалих коней Горват i Сiкур.
 Лiс то зникав за пагорбами, то знову виринав перед очима, щоразу ближче й ближче. Й коли вони доскакали пiд першi дерева взлiсся, почало смеркатись.
 — Не треба до лясу, –почав благати шiстнадцятилiтнiй Огнян. Рештi хлопiв теж ставало моторошно вiд однiєї думки про нiчний таємничий лiс у чужiй землi, й вони охоче пристали на його благання.
 — Страшишся? –зверхньо всмiхнувся Гано до наймолодшого брата й помисливе махнув рукою. – Hex буде по-твому.
 Вони стриножили потомлених коней i пустили пастися, тодi розiклали багаття й почали парити в'ялену лосятину. Нiч виходила з близької дiброви й щохвилi дужче сповивала їх темною плащаницею. Пiсля вечерi вони напоїли коней у мiлкому каламутному струмочку й, не поставивши варти, позагорталися в сiрячиння й поснули. Було тихо й зоряно, поблизу спокiйно форкали скакуни. Вiд жарiнi пригаслого вогнища струмувало приємне тепло, й се заколисало виснажених важкою путтю хлопцiв. Тут була вже земля графа Заградського, до якої вони їхали майже тиждень, отже, тепер могли вiдпочити й набратися сил.
 Ся пригода заполонила Гана вже давно –ще з минулої осенi. Вiдтодi вiн не мав собi нi дня спокою й тiльки думав про сю далеку землю. Мiсяця снiжня вiн навiть пiдбив одного товариша з'їздити сюди, та подорож ся виявилася невдалою –може, кумири не хотiли пустити Гана в землю графа, а може, так було вречено йому, але вже за сiєю самою дiбровою товариша роздер ведмiдь, i Гано мусив повертатися додому, бо то був поганий знак. А Гано тепер мусив зважати на все…
 Пiвтора лiта тому Гано зазнав неабиякого вдару. Вiн разом iз лужицькими пересельцями спробував ще раз посiсти давно засидженi руськi городи, але Великий князь витичiвський Рогволод завдав лужанам поразки. Лужани вже зарiкалися не чiпати нi землi Руськi, нi Сiврськi, нi Деревськi, та переступили клятву, й се впало їм же на голови. Недобитi валки лужичiв довго блукали мiж Вислою й Одрою, хтось осiдав у ляхах, дехто пiшов з покорою до того ж таки Рогволода, а найбiльша частина, боячись мести, подалася пiд руку готiв.
 Серед сих останнiх був i Гано зi своїми молодшими братами. Вiзiготський конунг Теодорiк дав лужанам-утiкачам смужку землi, й за те вони мусили стерегти його границю.
 Велося лужанам на тiй землi не дуже добре, готськi графи їх утискали, примучували до своєї вiри й збирали всiлякi побори: й для себе, й для конунга, й для святої церкви, хоч лужани й далi вiрили не юдейським кумирам готiв, а своїм власним. Вони повставали проти графiв, тодi графи вбивали їхнiх жупанiв i самi перебирали владу над лужанами.
 Так велося, й нiхто з пересельцiв не бачив виходу –куди податись. Дехто починав говорити, що, мовляв, було б ще тодi, в давнi роки, не пiддаватися готськiй навалi й боронити вiтчинну землю, та то були порожнi балачки, бо минуло багато часу, готськi графи, й маркграфи, й герцоги вже мiцно сидiли на завойованих землях, i вибити їх такими нужденними силами не можна було.
 Саме тодi й почув Гано про графа Заградського та його доньку Брунгiльду. Заїжджi гостi розповiдали, що в графа iнших дiтей нема й вiн буцiмто пообiцяв разом iз рукою доньки вiддати майбутньому зятевi й свою волость.
 Але свавiльна Брунгiльда висунула батьковi й свою умову: вона погодиться стати жоною того графа, який переможе її в поєдинку на коп'ях; i чи то вона була така дужа й управна, чи молодi графи виявлялися надто слабкими й недосвiдченими, проте Брунгiльда, як розповiдали, й досi лишалася дiвкою, хоч їй минало вже двадцяте лiто.
 Перша спроба Ганова закiнчилась невдало. Вiн повернувся додому сам, без товариша, та цiлу зиму вправлявсь у поєдинках копiєм й тепер їхав схрестити оружжя з таємничою Брунгiльдою.
 Вона навiть снилася йому останнiм часом, i сон повторювався вже третю нiч. Гано безлiч разiв сходивсь у герцi з Брунгiльдою, й щоразу вона втiкала, маючи на вiтрi довгими русявими косами.
 Спершу Гана непокоїв сей сон, але вiн розповiв його iншим, i Горват, подумавши, сказав:
 — Утiкає –значить, боїться тебе. То єсть добра полiчба.
 Й Гано врештi переконався, що знак i справдi гарний. Поснiдавши й осiдлавши конi, хлопцi рушили дiбровою навпростець i незабаром надибали вкочену дорогу. Вона вела саме в той бiк, куди вказував i Гано, й молодi комонники пiдострожили.
 — Ан-но!.. Ано!..
 За якусь годину дiброва кiнчилася, й перед очима розляглась похвильована горбами долина. За вузенькою рiчечкою чорнiв чималий двiр, а може, невелике селище. Оточене було високим гостроколом iз мiцними ворiтьми, за гостроколом виднiлося кiлька довгих будiвель, критих соломою й дранню.
 — Се й єсть? –трохи розчаровано спитав у найстаршого брата Огнян, i Гано вагливо проказав:
 — Мабути, се…Инчих тут городiв не виджу. Мабути, тото й єсть Заград їхнiй.
 Вiн уколов свого воронька острогами й погнав униз, до незнайомого чорного селища, й решта сипонула вслiд йому. Стали тiльки коло замкнених ворiт. Гано приступив ближче й грюкнув у дубовi колоди ратищем сулицi. Нiхто не обзивався. Вiн загрюкав ще дужче –й знову нiякого згуку. Тодi пiд'їхали всi четверо й почали гамселити в ворота сулицями. Нарештi над заборолом гостроколу з'явилася кучмата руда голова й спитала готською мовою:
 — Кого там принесла нечиста? З-помiж усiх чотирьох прибульцiв тiльки Горват умiв трохи по-готському. Вiн одповiв рудоголовому:
 — Князь лужицький Гано з братами! Вiдчиняй! Приїхали смо сватати графову доньку!
 Над заборолом почувся зневажливий регiт:
 — Де вiн є, той ваш князь?
 — Я єсмь! –випнувся Гано, коли Горват переклав йому тi слова. –Вiдчиняй!
 — Ти –князь? Та Брунгiльда тебе ратищем iз сiдла виб'є!
 — Вiдчиняй! –утратив терпець Горват. –Вiдчиняй, а тодi побачимо!
 Руда Голова зник, i настала тиша, й скiльки гукали хлопцi, нiхто бiльше не вiдповiдав. Тодi несподiвано ворота рипнули й вiдчинились. Руда Голова, тримаючи сулицю, пропустив їх усередину.
 Двiр виявився бiльшим, нiж думали хлопцi, з усiх бокiв стояли довгi присадкуватi будiвлi, й не можна було розiбрати, де клiть, i де стайня, й де хором. Руда Голова йшов попереду, й вони їхали за ним, вивчаючи незвичне для їхнього ока городищечко. Найдужче бентежило те, що в дворi не видно було жодної людини.
 Та вони помилилися. За ними пильно стежили десятки цiкавих очей, стежили в прочиненi дверi, визирали з-поза хлiвiв i клiтей, пантрували крiзь вузенькi щiлини вiконечок. Коли гостi завели до показаної їм стайнi коней i вийшли звiдти, людей був уже повний двiр.
 — Ото там, мабути, й княжна їхня, –кивнув старшому братовi Горват на купку дiвчат у довжелезних, по самi п'яти спiдницях i в сорочках iз бухлатими рукавами. Гано спробував однайти серед них Брунгiльду, та всi вони були вбранi в однакове й мерехтiли в очах.
 Руда Голова йшов i йшов, i, коли привiв гостей до якоїсь хижi, яка, певно, була теремом, дiвчата розступилися й пропустили їх у дверi.
 — Сюди, –буркнув рудоголовий, i всi четверо ввiйшли з сiней у свiтлицю з низеньким одвiрком. Свiтлиця тяглася через усю хату, довга й темна, денне свiтло насилу продиралося крiзь вищiлини вiконечок, i Гано потер очi долонею, щоб якось призвичаїтися до тих присмеркiв, що заповивали помешкання. Й коли глянув удруге, помiтив у кутку, пiд причiлковою стiною, носатого сивого старця в довгiй овечiй милотi.
 Гано до землi вклонився старцевi й попхнув уперед Горвата.
 — Хто єсте? –прорипiв дiдуган, i Горват вiдповiв йому своєю коверканою готською мовою. Говорив довго й плутано, перелiчуючи всi достойнi й усi примарнi багатства князя Гана, й старий граф теж вихваляв i себе, й свою доньку, її перемоги над молодими графичами та герцоговичами й мовби геть забув, чого ради прийшли сi четверо юнакiв. Лише коли Горват нагадав йому:
 — Прибули смо сватати доньку твою.
 Граф одказав:
 — Завтра.
 Й бiльше не обзивався. Хлопи помулялися ще трохи, тодi Горват сягнув рукою дощатої неструганої пiдлоги, решта зробила те саме, й вони зачовгали до виходу. Певно, Руда Голова щось повiдомив людям, бо всi загомонiли й тiсним колом оточили сватiвникiв, а дiви, й дiвки, й дiвчата голосно й зневажливо реготали. Гано косував на них лихим оком. Котра ж Брунгiльда, котра Брунгiльда?
 Та дiви були звичайнi собi дiви, як i скрiзь, в усiх землях, може, тiльки рудiшi за iнших, i серед них не було якоїсь особливої, котра б вирiзнялася чи то зростом, чи ж чимось iншим, i Гано поступово заспокоївсь.
 Їх поселили в сусiднiй хижi, ще темнiшiй i похмурiшiй за першу, тут попiд стiнами тяглися довгi важкi ослони, мiж ними височiв дубовий стiл, який займав майже всю свiтлицю, в кутку на потемнiлих колодах висiв помащений у бiле пiвсаженний хрест, а пiд ним блимало тьмяним полум'ячком горiльце.
 — Хрест! –показав пальцем Огнян, а середульший брат пояснив йому:
 — Всi готи –хрестатi.
 — Не всi, –заперечив Сiкур. –Видiв єсмь i нехрестатих.
 Гано лише мовчав –йому належало мовчати й думати, й не тiльки через те, що був найстарший, а й тому, що взавтра мала вирiшитися його доля. Та той хрест на чорнiй стiнi й його збентежив, i вiн почав пригадувати: був такий знак юдейського кумира в графовiй свiтлицi чи не було. Але пам'ять малювала в уявi лише сиву постать у кутку й нiчого бiльше.
 — Тут i спати-ймемо? –запитав Огнян, але йому нiхто не вiдповiв. Як на думку старших, вони б волiли переночувати десь у полi чи навiть у лiсi, се похмуре городище гнiтило їх, але коли вже впiймались, то мусять покладатися на своїх кумирiв i терпiти до ранку.
 В обiд їм принесли до темної свiтлицi печеного твердого м'яса, певно, волячого, й по дерев'яному дзбанчику гiркого пива. На вечерю було те саме, хлопцi попоїли, тодi наважилися вийти до своїх коней. Конi, всi четверо вкупi, сумирно хрупали сiно. Горват знайшов якогось конюха й попросив для коней вiвса, та конюх буркнув:
 — Завтра. –Й нiчого на те не можна було сказати. Завтра –то й завтра, коли прийшов у гостi, будь радий i з того, що дають, i не проси понад мiру.
 Хлопцi повернулися до своєї хижi. Там уже горiла груба соснова скалка й освiтлювала помешкання жовтим кiптявим язиком. Скалку було встромлено навкiс у зумисне для того провiрчену дiрочку в стiнi, й ся стiна, й шмат пiдлоги коло неї були яскравi й незвичнi проти всiєї темної хати.
 — Лягаймо? –спитав Огнян.
 Але Гано пiшов у куток, де лежали їхнi речi, й сказав:
 — Оружжя…
 Оружжя й справдi належало передивитися й перевiрити, особливо його, Ганове. Вони полягали спати на голих ослонах лише тодi, як догорiла боровиця.
 Збудив їх той-таки рудочубий. Вiн пiдiйшов i кожного поштрикав ратищем сулицi.
 — Ей! Ауф!
 Лужичi похапалися й заблимали на гота, не тямлячи, чого вiд них хочуть. Першим очумався Гано –й вiдразу пригадав, що йому снилось. А снилося знову те саме.
 — Вчетверте-м гнав тоту Брунгiльду, –стурбовано мовив по хвилi вiн, коли Руда Голова нарештi вийшов. –Що то є за ирокоба така? К добру чи ко злу лiчити?
 — К добру, к добру єсть! –поквапливо запевнив старшого брата середульший, а Сiкур пошкрiб закуйовджену вiд спання потилицю й тiльки проказав:
 — Учетверте…
 На його думку, к добру було б тiльки тодi, коли б Гано гнався за нею тричi, але вiн не хотiв урочити товаришевi й змовчав. Незабаром Руда Голова принiс холодної вареної волятини й по дзбанику пива. Горват зiтхнув, подивившись на снiданок:
 — Сi люди, мабути, не потрафлять нiчого инчого –одне й те саме…
 Але взявся натягати цупке м'ясиво i запивав гiркотою з клепчастого дзбанка. Гано мовчав, у нього неприємно смоктало попiд ложечкою, й вiн знав, що то не вiд голоду –їсти зовсiм не хотiлось, але мусив братися й собi до холодної варенини, щоб хоч ноги в стременах не тремтiли зi слабостi.
 У вiконця, затягненi непрозорою плiвкою рожевих кабанячих мiхурiв, линула говiрка. Там стримано розмовляли, й Гано був певен, що балакають не про щось iнше, а про наступний герць їхньої Брунгiльди з нiкому не вiдомим вандальським княжичем. Вiн зiтхнув i тайкома поглянув на хлопцiв. Брати стурбовано дивилися на нього, Сiкур же вдавав, нiби його нiщо не обходить, окрiм холодної волятини. Яка ж хоч вона, та графова донька?..
 Оборужившись, вони вийшли й подалися до стаєнь. Руда Голова пояснив, що коней уже нагодовано й напоєно, й навiть допомiг Огняновi сiдлати. Що сталося з похмурим готом –було важко сказати, але, певне, щось та сталось, проте Гано не мав коли думати про се.
 — Де зратимося? –спитав вiн у середнього брата, який уже встиг кудись iзбiгати й повернутись. –У двiрцi-таки?
 — На лузi! –збуджено мовив Горват. По тому, ледве стримуючи хвилювання, додав: –Бери готський шолом.
 — Видiв-си її? –схаменувся старший брат.
 Горват бадьористо заторохтiв:
 — Стоїть, стоїть у сiнях. Бери, тобi речу, готський шолом!
 Сiкур полiз у припасований до Гайового сiдла шкiряний мiх i дiстав звiдти важкий чорний шолом iз широчезним заборолом. Гано скинув з голови руський i натяг сей. Тепер межи круглим козирком i заборолом виднiли тiльки його синi вiчi. Вiн поправив на грудях цупку шкiряну луску рiзницi, взяв сулицю й руський червлений щит i вийшов, зi стайнi. Молодший брат вiв йому вороного коня, вiддавши повiд свого Сiкуровi. Гано хвацьке вихопився в сiдло й пiдняв воронця дибки –просто так, для смiливостi, щоб розiгрiтись. Усi графовi челядники й домочадцi зирили тепер тiльки на нього, й се вже було щось. Коло ворiт стояла на бiлому жеребцi Брунгiльда, тримаючи в правицi довге ратище, а в шуйцi –зелений щит. Обличчя її ховалося пiд заборолом, i Гано, пiд'їхавши, спробував розгледiти його в щiлину. Звiдти блиснули на нього допитливi й холоднi очi. Яка ж хоч вона є, яка вона є, подумав Гано, та в сей час вiд стаєнь привели гнiдого спокiйного коня й коло ганку всадили на нього графа.
 Старий пiд'їхав i махнув рукою. Всi посунули з ворiт у поле. Попереду, незручно горблячись, виступав граф, за ним, стремено в стремено, Брунгiльда з охочим до її руки або коп'я. Гано косував у бiк дiвчини, вона робила те саме. Коли ще низьке весняне сонце сяйнуло їй у вiчi, Гановi здалося, що повiки в Брунгiльди зневажливо примруженi. Його взяло на шал, вiн би зараз охоче зострожив свого вороного, та попереду виступав граф, i доводилося стримуватись.
 У лузi бiля рiчечки граф став i показав Гановi рукою: їдь туди. Гано смикнув повiддя й погнав у бiк недалекого лiсу. Брати з Сiкуром теж незабаром прискакали.
 — Де вона єсть? –поспитав Гано, бо дiвчини на бiлому жеребцi коло графа не було.
 — В тамтому гайку, –вiдповiв Горват. –Маєте розганятись i сходитись коло дiдугана. Так вiн мовить.
 Гано придивився. Мiж деревами напроти забiлiв кiнь. Отже, коло рiчечки. Хлопець поправив щит на лiвому лiктi, поважив довге товсте коп'є й став чекати сигналу. Й коли граф махнув шапкою, вiн уп'явсь острогами коневi пiд ребра й стрiмголов помчав.
 Там, навпроти, замигтiла бiла пляма Брунгiльдиного коня. Гано, мов скажений, упинавсь острогами жеребцевi в боки, й той майже слався над землею, й з кожним стрибком рiчечка ближчала й ближчала, бiлий кiнь теж, i серце Гановi заходилося вiд передчуття того, що мало статися попереду, статися наступної митi.
 Як вихитрився Гано пручнути в останню хвилю щитом –того нi вiн, нi хтось iз помiж спостерiгачiв пояснити не мiг, але вiн таки пручнувся, й жива бiла блискавка Брунгiльдиного жеребця просто жухнула повз нього.
 Тепер, за законами герцю, Гано мусив гнати вгору, туди, звiдки щойно вихопилася Брунгiльда, вiн се добре знав i попустив повiддя. Серце калатало –мало не вискакувало з грудей. Коли б дiвчина вцiлила йому в щит, хто й зна, чим би все скiнчилося, бо ж удар був просто шалений.
 Вихопившись до взлiсся, Гано повернув коня й глянув у бiк рiчки. Старий граф уже пiдняв руку. Й коли махнув, хлопець крикнув:
 — Ан-но-о!
 Й зострожив свого вороного. Й знову замигтiла земля пiд коневими ногами, й кiнь Брунгiльди так само швидко наближався й рiс, а Гано штрикав i штрикав острогами, й коли вже проминув юрму, що тирлувалася навколо графа, знову вiдчув той самий удар. Але й Ганове коп'є придалося сього разу. В ту саму мить, як вони зiткнулися, Гано почув чи то розпачливий, чи лютий зойк, – i враз озирнувсь. Та дiвчина вже вiддалялася до гаю. Хлопець осадив коня бiля своїх братiв та Сiкура. Вони були блiдi й схвильованi, неначе самi билися з тiєю впертою дiвчиною.
 — Стережи колiно! –гукнув йому Сiкур, i Гано знову понiсся назустрiч бiлому жеребцевi.
 Третє зiткнення не дало нiчого, дiвчина, як i тi рази, наполегливо цiлилася йому в широку верхню частину щита, й не колiно, а голову треба було пильнувати. Гано розiгнався ще дужче, хоч кiнь починав томитися й форкати. Комонник разiв зо три вдарив його по крупi ратищем, кiнь мов ошалiв, i вже не форкав, а кричав страшним неприродним голосом, кричав i нiсся наче вогняний змiй, а там навпроти й насупротиву мчавсь iнший звiр, теж ошалiлий вiд острогiв i небезпечної гонитви.
 Гано тепер ясно бачив, як Брунгiльда виважує в руцi своє довге коп'є й примiряється вниз, таки вниз, до його колiна. Хлопець устиг подумати, що Сiкур таки правду каже, й непомiтно зсунув щит униз. Коли Брунгiльда прицiлиться в голову, то їй iншого виходу не лишиться та й часу теж, вiн скористається з того, скористається, скористається…Її коп'є з гострим овершям i справдi пiднялося вгору, цiлячи йому вiдкриту шию. Гано якось хижо зрадiв, устиг зрадiти –й раптом сталося незбагненне: його мов блискавкою зiрвало з сiдла й кидонуло об землю, вiн тiльки квакнув, але болю не вiдчув, схопився на ноги й без щита й коп'я побiг навздогiн коневi, який гнав, озираючись, до дiброви. В Гана тремтiли ноги й тремтiли губи, сталося невиправне, хоч вiн ще не мiг усього збагнути.
 Збагнув лише тодi, як добiг на край лiсу, де стояли його брати. Вiн розгублено глянув на них, по тому на Сiкура й упав навколiшки. 3-од рiчки чулися захопленi вигуки, та Гано й не подивився туди. Все кiнчено, все пiшло прахом, i надiї, й сподiвання, лишався тiльки бiль у попереку та незмивна ганьба.
 — Мовив єсмь: стережи колiно, –проказав Сiкур.
 — Колiно, –безтямно повторив услiд йому Гано.
 — Перехитрила тебе…
 Так минула хвиля, й друга, й третя, й Сiкур обiзвався:
 — Дай менi твiй обладунок.
 Вони стояли за густими кущами, й конi тупцювались неподалiк, немов пройнятi хвилюванням людей.
 — Дай, мовлю!
 Гано й досi чипiв навколiшках, i Сiкур пiдiйшов i заходився розстiбати його шкiряну лускату рiзницю. Тодi грубо стяг її, роздягся сам i кинув свою вдяганку Гановi пiд нiс, а перебравшись, узяв готський шолом i всунувсь у нього. Потому лапнув себе за ногавицi, але вони були до сутi такi самi, як i в Гана.
 — Лови вороного.
 Найменший з трьох братiв ухопив Гайового коня й привiв ближче, Сiкур скочив у сiдло й безоружний погнав до рiчки, де й досi галасували, радi перемогою Брунгiльди, готи. Коло рiчки Сiкур, не зсiдаючи, пiдiбрав Гановий щит i коп'є й ударив ними раз, i в друге, й утретє. Всiма мовами свiту се означало одне: бiй не закiнчено, супротивник вимагає герцю.
 В юрмi запала тиша. Старий граф нестямно рячився на зухвалого жениха, яким його донька щойно так ударила об землю. Вiн навiть сердито махнув на нього рукою, щоб вiдчепивсь i забирався пiд три чорти, але Сiкур повторив свiй виклик.
 I се вивело Брунгiльду з себе. Вона раптом ускочила в сiдло й подалася до того мiсця коло гаю, звiдки починала сьогоднiшнiй герць, а Сiкур повернув Гайового коня в протилежному напрямку. Вiн навiть не блимнув у той бiк, де за кущами й досi чипiв навколiшки переможений Гано й тупцювалися його молодшi брати. Коли б же глянув, то, певно б, розгубився й притримав коня, бо Горват, його полiток Горват просто спопеляв Сiкура очима. Сiкур звiвся в стременах, прикипiв головою до конячої мокрої холки й понiсся назустрiч бiлому коневi та його вершницi, й гнав, до болю в суглобах стискаючи коп'є й довгий червлений щит о лiвому боцi, й вороний Ганiв жеребець знову жахно кричав, i Сiкур теж кричав, сам того не помiчаючи, й коли до бiлого коня й низько припалої на луку Брунгiльди лишалося крокiв iз двадцять, вiн почав здiймати свого щита пiд саму бороду, пiд широке забороло, куди цiлилась Брунгiльда, й сам стискав коп'є, майже прирiсши до грубого ратища, та в останню мить, випереджаючи пiдступний порух Брунгiльди, сiпнув щитом униз, прикривши ним усю лiву ногу й усе сiдло. Брунгiльдине коп'є ковзнуло по щитi, й дiва надто дуже перехилилась уперед, мавши на оцi допомогти важкому ратищу всiєю вагою свого тiла, й не могла вже вберегтися, бо супротивник, певно, розгадав її замiр i скористався з нього, його коп'є вп'ялося їй попiд щит i попiд лiву ногу, захищену цупкою шкiряною латою, ковзнуло по лискучому сiдлi, розпанахало бiлому жеребцевi ввесь мокрий клуб i просто зняло вершницю. Брунгiльда перекинулася в повiтрi, й коп'є випало теж, та лiва рука якийсь час тримала кiнський повiд, i зошалiлий од несподiванки й раптового болю жеребець тяг її по землi ще крокiв iз двадцять, потому став дибки, вирвав повiддя й майнув просто лугу й просто рiчки, й червона кров з його рани горiла на яскраво-бiлiй шерстi.
 То було вже по той бiк людського юрмища, де стояв на сумирному конi старий граф. Сiкур осадив Гайового воронця, з нiздрiв якого летiла рожева пiна, й скочив додолу.
 Графова донька лежала навзнак, та коли Сiкур схилився над нею, вона пiдвелась на лiкоть, а вiльною рукою розщепнула й скинула важкий шолом, шолом глухо дзенькнув i покотився вниз. Волосся Брунгiльди сипонуло, й розпливлося по плечах, i сягнуло березiльної трави, а Сiкура мов бичем стьобнули холоднi, повнi зненавистi Брунгiльдинi очi.
 Переможець, насилу здолавши в собi той раптовий острах, простяг до неї руку й щосили рвонув за лускату шкiряну рiзницю, розпанахав її, тодi схопив за складчасту сорочку й теж сiпонув, бо так належало робити переможцевi, й Брунгiльда не пручалась, мiцно пiдперши себе ззаду обома лiктями. Бiлi перса з рожевими вершечками випорснули й затрiпотiли пiд поглядом Сiкура, й вiн дивився на них мов зачарований, бо ще зроду не бачив нiчого такого, дивився й не мiг одвести погляду, й досi схилений над розголеною до пояса дiвою, й вона не боронилася, лише заглядала в щiлину мiж заборолом i козирком шолома.
 Тодi Сiкур, i досi несилий одвести вiч, позадкував – i задкував би не знати доки, коли б не вдарив острогом об кований мiдний щит Брунгiльди, й се вивело його з нетями, вiн побiг до Гайового коня й просто злетiв у сiдло й .уп'явся в змиленi боки п'ятами.
 Брати Вогняничi й досi стояли за кущем на взлiссi, стояли всi троє, й Гано теж, i дивилися то на Сiкура, то туди, в долину, де над розголеною Брунгiльдою вже юрмився народ. У Ганових очах тремтiли сльози вiд лютi й безсилi, Горват, мiцно стиснувши вуста, катав жовна на щелепах, i тiльки наймолодший, Огнян, зорив на Сiкура ясним хлопчачим поглядом.
 Але Сiкур того не бачив i не хотiв бачити. Вiн притулився за кущем i почав скидати з себе обладунки. Зняв шолома, стяг торохку лускату рiзницю й лишився в самiй сорочцi та ногавицях, тодi пiдiйшов до Гана й почав мовчки стягати з нього свої речi.
 — Пощо? –мовив Гано.
 Сiкур вiдповiв:
 — Ти женитися маєш iз нею.
 — Пощо? –вперто повторив Гано.- –Ти роздяг єси Брунгiльду.
 — Тебе ради роздяг єсмь.
 Гано подивився на нього з недовiрою й пiдняв руки догори, даючи Сiкуровi роздягти й себе.
 — Ось твої обладунки.
 Скоса блимаючи на товариша. Гано почав натягати рiзницю, й коли натяг, Сiкур подав йому й шолома.
 — Забороло пусти, –нагадав вiн Гановi, тодi вбрався й злiз уже на свого коня. –Йди попереду.
 Гано сiв на сивого вiд пiни її поту жеребця, й усi четверо почали сходити в долину. Коли пiдiйшли до того мiсця, де щойно вiдбулася сутичка, Брунгiльда вже стояла застебнена й причепурена й тримала свою розiрвану латницю в руках. Далi, аж по той бiк рiчки, двоє готiв ганялися за здурiлим од болю й кровi бiлим жеребцем.
 Четверо гостей пiдiйшло й стало навпроти дiвчини з синiми очима та довгим рудуватим волоссям. Граф щось мовив до Гана, й Горват переклав:
 — Устань i пiдiйди.
 Гано скочив додолу, i пiдiйшов, але граф удруге сказав щось.
 — Мовить, аби-с шолома зняв.
 Найстарший з Вогняничiв повагавсь i таки зняв шолома. В натовпi зачувся схвальний шепiт, а Брунгiльда тихо скрикнула:
 — А-а!..
 Гано рясно спiтнiв, на нього дивилося десятки пар очей, i вiн потупив зiр, вiдчуваючи, як густий червець заливає йому й щоки, й нiс, i вуха, хотiв одiгнати вiд себе ту напасть, але не мiг i далi стояв, не дивлячись нi на братiв та Сiкура, нi на Брунгiльду, нi на цiкаве маснооке юрмисько графських челядникiв i домочадцiв.
 Але не сталося нiчого страшного. Граф щось проказав, махнув рукою, Брунгiльда взяла спашiлого й розгубленого Гана за бронзовий пояс, i всi посунули туди, де на пагорку стояв оточений чорним заборолом гостроколу графiв двiр. Лише Брунгiльда кiлька разiв потай зирнула на супутникiв свого нареченого.
 А вже ввечерi, сидячи в тiй самiй хижi, де ночували, трохи пiдпилий Гано розчулено сказав Сiкуровi:
 — Я тобi сього нiколи не забуду. Дам тобi жоною свою сестру Гриму. Вона сидить на Русi, коло матерi нашої. Має чотирнадцять лiт. Учинив єси вельми многе для мене, й сього я не забуду.
 Й подивився на товариша, тодi перевiв погляд на русяву наречену. Брунгiльда сидiла оплiч, рожева й щасна, й вiддано всмiхалася до свого богом посланого жониха.
 В ЛIТО 435-е
 Прийшли на Русь у стольний Витичiв сли вiрменськi й просили о помiч супротиву перського царя, бо забрав собi землю їхню Гурарту ще в лiто 428. Й не дав Рогволод воїв, мав-бо ратитися з чудинами.
 В те ж лiто пiшов Великий князь Рогволод на чудинiв, i побiгли чудини, й узяв князь дань велику.
 В ЛIТО 436-е
 Найшла язва морова на землю Римську, й вимерли римляни многi, й готи, й iллiри, й словiни вендськi. Й ходив Годечан, князь кошовий луганський, на латин, i не мав ратi з ними, й прийшов усп'ять, убоявшись язви морової.
 В ЛIТО 437-е
 Повстали словiни вендськi в Галiї, й пiшов супротиву їм Флавiй Ецiй, полководець римський, i примучив їх у дань.
 Того ж лiта зусобив Ецiй супротиву словiнам вендським в Iспанiї вiзiготiв Теодорiка, й пiшов Теодорiк, i став перед горами Пiренейськими, й убоявся йти далi, хоч Ецiй та iмператор Валентинiан обiцяли йому землю Iспанську за те.
 В ЛIТО 438-е мiсяця травного
 Богдан Гатило вертався з далекої ратi. Вiзiготський конунг Теодорiк, понехтувавши давнiм замир'ям, пiдбурюваний захiднiм римським iмператором Валентинiаном III Флавiєм та його полководцями Ецiєм i Лiторiєм, наслав кiлькох маркграфiв на землi пруссiв, литовцiв та жмудинiв, якi здавна визнавали зверхнiсть руського князя. Богдан Гатило з двома тисячами комонникiв нагнав страху маркграфам i тепер повертався до городу Києвого. Лишив коло студеного Полунiчного моря триста можiв руських, i сiврських, i деревлян, i косакiв з Лугу, й вертався з добрим полоном, i з даниною. Та коли вийшов на Залозний шлях, у землi Червенськiй його зустрiв гонець. Великий князь витичiвський Рогволод переказав довго жити…
 — Сидiв у полотцi, тодi впав та й по ньому…
 Так пояснив гонець, що прибув iз вiсткою. Гатила в першу мить охопило почуття невиразного страху та жалю. Коли вмирає дiдо, людина мовби прощається зi своєю юнiстю, й усi турботи й усi бiди перелягають iз дiдових плiч на твої, й у тому немає нiчого радiсного й утiшного.
 — Вiншую тебе Великим князем, Гатиле, –мовив Борислав, але Богдан лише зiтхнув i наказав ставати станом, хоч до вечора було ще далеко й могли подолати вiсiмдесят, а то й усi сто гонь дороги.
 Те почуття жалю й непевностi володiли Богданом увесь лишок дня й увесь вечiр, i навiть снилося йому щось жалобне й сумне, хоч вiн уранцi й не мiг пригадати, що саме. Та коли з першими променями сонця полк рушив битим Залозним шляхом далi на всхiд, у бiк городу Києвого, Богдан Гатило вже думав про iнше, бо живий мусить думати й дбати про живе, й од учорашнього настрою не лишилось у його серцi майже нiчого. Вiн тiльки скоса позирав на цибатого Борислава, бо той одверто радiв.
 — Як помислити, Гатиле, то що лiпого видiв єси вiд Рогволода? Нiчого. Самi страхи та примучi.
 Борислав мостився на своєму гнiдому якось боком –щоб увесь час мати перед очима нового Великого князя. Старий же конюший Випита, як завше, мовчав, мовчав, але й вiн мусив радiти, бо його широким вилицюватим обличчям раз по раз маяла стримана посмiшка.
 — Що вречеш, княже, –спитав велiй болярин, коли здолали добрих сорок гонь дороги, –що вречеш, коли вiзьму собi ту бiляву готку з першого воза?
 — Бери, –байдуже вiдповiв Гатило. Тодi повернувся до Борислава й пильно глянув на нього: –Пощо тобi готка?
 — До теремця. Жоною.
 — Жону ж маєш.
 — Вiзьму ще їдну. Хiба-м. гiрший за инчих боляр? Усi мають по двi, й по три, й по чотири.
 — Греки смiяти-ймуться, –кинув Богдан Гатило.
 — Хай на своїх грекiв Годой озирається. Не єсмь вiри грецької, нi юдейської.
 Князь подивився на Вишату, не на болярина, а саме на Вишату, й старий конюший вiдчув на собi його погляд i ясно всмiхнувся. Пiсля одруження з Годоєвою сестрою мiж ним i луганським кошовим князем зав'язалася приязнь, але Вишата не поступався християниновi своїми вiтчими кумирами, хоч Богдан i був майже певен, що Годой не раз i не двiчi пiдбивав свого зятя на те. Тепер Вишата лагiдно всмiхавсь, отже ж, не засуджував давнього побратима за його намiр. А всi ж у Києвому городi вiдали, як любить Вишата свою Радмилу.
 — Бери, коли хiть маєш, –подивився князь на Борислава. Й той повернувсь назад –чи не видно русявої готки. Та вози котилися в самому хвостi, так наказав Гатило, вiдставати ж Борислав не наважувавсь. Вiн знав, як живе князь зi своєю Русаною, йому було шкода Гатила –ще ж молодий мiж, усього тридцять восьме лiто ряст топче, й несмiливо, ховаючись у машкару можеської вiдвертостi, що породилася довгими лiтами й давньою дружбою, закинув:
 — А ти, княже?
 — Що?
 — Коли не жону, то…налiжницю…Не євнух же єси. Спом'яни, як ми в греках!
 — То в греках, –вiдповiв Богдан таким тоном, що в Борислава зникла всяка хiть сперечатися. –Нехай тодi, як i Вишата вдруге позлюбиться.
 Несподiваний жарт розiгнав неприємнiсть напруги, й усi троє засмiялися.
 — Нехай, як рак свисне! –пiдсумував цибатий болярин, хоч, власне, й розмову цю завiв не ради бiлявої готки, а навздогад Богдановi. В Борислава й своїх роб i робiв було досить, i не мав потреби й питати, коли б вирiшив позлюбитися з другою жоною.
 На вiче нiхто з-помiж ратникiв не сподiвавсь, i найменше за всiх Богдан, але в Києвому городi, куди вiн завiв полк перепочити, його повiдомили, що в стольному Витичевi зiбралося повно старцiв i можiв з усiх країн i чекають на нього. Богдана Гатила це трохи знепокоїло. В чому рiч? Пощо знову вiче? Адже ще чотири лiта. тому старцi примучили Рогволода нарiкти київського князя «в себе мiсто», й вiн сам, i нинi покiйний дiдо їли в усiх на виду землю?
 Наступного вечора Богдан Гатило був зi своїм полком у стольному Витичевi, й старцi заспокоїли його. Старiйший, Пошогод, пiднiс йому хлiб-сiль на рушнику й сказав:
 — Здоровий будь у своєму домi, Великий княже.
 Богдан Гатило вклонився старцям i перейняв дари землi Руської. «Великий княже», отже, вiче не в тiм.
 Потому з'ясувалося, що помiж старцiв спалахнула сварка: як ховати померлого князя? За руським законом i поконом? Тодi його тiло слiд покласти в ладдю й спалити на чистому вогнi. Але ж Рогволод сидiв на великокняжому столi й вiд решти україн: вiд Сiврської, й од Дерев, i вiд Лугiв.
 — Як ти речеш, по тому й буде, –сказав Пошогод, i всi закивали сивими головами: а так, а так. –Бо не дiйшли смо згоди.
 Богдан стояв i не знав, що вiдповiсти. Нарештi мовив:
 — Рогволод був кровi руської й костi руської. Але ж. був i вiтцем усiх чотирьох україн. Так є?
 — Так, так, –закивали старцi знову.
 — То я й речу: ховаймо, щоб кожний кинув йому на могилу жменю землi. Всi ж ми требу требимо й Боговi, й Дажбоговi, й Данi, й Перуновi, й Волосовi, й Моранi, й усiм, кому кланялися нашi дiди й прадiди. Хотiв би-м i я, щоб i мене так поховано було, коли ляжу в старостi чи на полi боронному. Бо нарiкли мене своїм князем i поляни-русичi, й деревляни, й сiври й лугарi, що носять довгий чуб за вухом, наче князi.
 Старцям припала до вподоби така мова молодого правителя, й вони пiшли втрясати подробицi майбутнього похорону.
 Складний ритуал тривав майже цiлий мiсяць: небiжчик мусив пiти в iрiй, коли нiчне свiтило стане в тому самому поверту, як було в день смертi, й сього часу треба чекати рiвно двадцять вiсiм днiв. А доти належало пiдготувати вмерлого за всiма правилами дiднього локону.
 Кiлька боляр i старцiв дiлили золото, й срiбло, й усякi цiнностi Рогволода на три частини: одна пiде родинi небiжчика, друга на треби, а за решту буде влаштовано тризну. Єутихiй кривився, що старцi так вiльно вештаються в скiтницi його батька, виносять на дерев'яних точених мисах жовтi та бiлi номизми грецького й латинського карбу, ваговитi шестиграннi руськi гривни, кiльця, обручi та iншi прикраси, але нiчого вдiяти не мiг. До красної свiтлицi вiн не заходив, лише страхливо заглядав, як там одягають i чепурять його вiтця, раз по раз клав на себе хрести, м'яв кулаками вiчi, тодi знову йшов до скiтницi, до стаєнь i кошар, до клiтей i пiдклiтей, де теж господарювали сивi дiди.
 На високому пагорi над самим Днiпром теслi клали дубовий зруб, де мали ставити ладдю з небiжчиком. Єутихiй слухав цюкiт їхнiх сiкир i бородов, i на душi в нього ставало лячно. Йому жодного разу й на думку не спало, що, може, треба прочитати над старим якусь богоспасенну молитву, й коли вiн навiть хрестився, то робив те зо страху за самого себе й за свою душу. Що буде? Що буде тепер?
 Вiн не всвiдомлював, що досi жив пiд батьковою рукою, мов курча пiд теплим i надiйним крилом квочки, а тепер нев'яснимий страх опосiв його. Єутихiй спробував навiть усмiхнутися до свого двоюрiдного племiнника, та Богдан ходив заклопотаний i не звертав на нього уваги.
 Тим часом од Днiпра десятьма парами волiв притягли величезну ладдю. В нiй могло вмiститися щонайменше пiвтораста можiв, коли б щiльно поставали один коло одного, але призначалася вона для останньої подорожi князя й тiльки князя. То було гарне й глибоке судно з рiзьбленими насадами й величезним дерев'яним змiєм на носi.
 Того змiя витичiвцi бачили незлiч разiв, але тiльки тепер належно придивилися до нього, бо вiн мав одвезти в iрiй їхнього Великого князя; якого там не є, але їхнього, руського. Змiй був сердитий i лютий, зi скляними червоними очима та справжнiми дикунячими iклами, що стримiли йому з пащi. Досi вiн одганяв з-перед себе ворогiв землi Руської, тепер же мав одганяти вiд небiжчика злих духiв, i навiв, i перевертнiв, i вовкулак, що, як вiдомо, так i нишпорять навколо померлого, аби забрати його душу й перейняти собi його силу.
 Ладдю котками прикотили до ворiт, вона туди насилу влiзла, бо призначалася для широких вод, а не для суходолу, тодi потягли далi, в княжий дворець, i поставили коло самого ганку терема. Небiжчик пробув, у свiтлицi рiвно три днi, бiльше не належало. Вiн устиг попрощатися й з Цуром, i зi своїм домовиком, i всiма тими, що стережуть хату, й вогонь у печi, й кочерги з рогачами, й теплий дух людський узимку, й не пускають на порiг навiв, i вовкулак, i перевертнiв. Усi три днi й три ночi на столi довкруж домовини, й на лавах, i на лутках вiкон, i по кутках та полицях стояли горнецi та горнятка з медами та стравами, й небiжчик частував їх на прощання й сам їв, i тепер його можна було вже виносити й ставити в ладдю.
 Труну несло шестеро можiв оружних. Вони ступали повiльно й у ногу, й старi жони та жiнки кидали їм пiд поробошнi м'яту й любисток. У свiтлицi, й у сiнях, i на сходинах, i в нижнiх сiнях пахтiло рiзким зiллям, а можi несли й несли домовину, й коли поминули й останнi дверi, трохи пiдняли голову труни, щоб небiжчик мiг побачити ладдю, в якiй полишить сей свiт.
 А ладдя вже стояла на величезних, ще бiлих i вогких од земного соку полозках, i то теж так належало, хай спокiйною буде остання путь i хай змочують її земними соками витичiвськi дуби. Й коли домовину поставили на човен, старе й молоде жiноцтво порозв'язувало на собi хустки й заголосило. В якої не бiгли сльози, та дряпала себе нiгтями по лицях i теж голосила. Кожна сльозина придасться небiжчиковi там, бо хоч в iрiю й гарно та зелено, й квiти ввесь час квiтнуть, i не буває зими, зате нема й води, тому жони витирали мокрi щоки полотками й клали в човен.
 Жiноче голосiння розчулювало й можiв, i вони теж плакали, не криючись, i так тривало вiд княжого ганку за ворота двiрця, за ворота городу й аж до того мiсця, де вже стояла мiцна бiла хата о трьох стiнах, крита житнiми кулями. Жито –се є життя, мертвому iрiй, а живим треба думати про своє, бо життя нiколи не починається й нiколи не кiнчається, й люди все те знають. Навколо хатини зiбралися всi старцi, що прийшли до городу стольного з усiх україн, усi городяни й багато смердiв iз городищ i сiл. Пагiр аж рябiв од узороччя й дорогих оздоб на можах i жонах, бо смерть –то теж частина життя, й людина мусить стрiчати її, як дорогу й бажану гостю. Що було б, коли б люди не вмирали? Земля зважнiла б од сього й провалилася б у прiрву.
 Тут-таки бiля хати тризна закiнчилась i почалася страва. Мрець має востаннє скуштувати зi своїми близькими й кревними всього того, що любив за життя, бо в iрiю не їдять, а якщо й їдять, то ще не вiдомо й що. Тож небiжчик мусить мати страви на всю довгу путь до вирiю.
 Столiв не ставили, прослали тiльки довгi сувої вибiленого сонцем полотна. Княжi челядники слiдом за поминальниками везли хури всякого наїду й напою: кадi стоялого меду, пива, смажених баранiв та волiв, хуру дерев'яного й череп'яного посуду, хуру хлiба та коржiв, а ще меду бджолиного, рiзних юшок, та пирогiв, та млинцiв, та вареникiв iз м'ясом, iз сиром i з медовою затiркою.
 Насамперед кожної страви потроху пiдносили мерцевi й ставили, де було мiсце, в маленьких мисочках i горнятах, тодi заходилися сипати й поминальникам.
 — Се ж поведiмо по тризнi страву, –сказав, коли всi помовкли, старий старець Пошогод i додав: –Князь наш Великий любив меду випити.
 Люди поналивали, хто в вiщо, й випили, тодi взялися закушувати, чим Волос дав, а Рогволод сидiв, обернений обличчям до всiх, i не дивився, бо йому вже дивитись не дано було. Новий Великий князь Богдан Гатило намагався стерегти свого келиха й свого полумиска, та очi його мов тягло до небiжчика, й кожного разу важке зiтхання роздимало Богдановi груди. Вiн сьогоднi, мабуть, уперше замислився над метою людського життя. Що лишається пiсля Рогволода? Чи й справдi ж є на свiтi отой рай, чи вирiй, чи iрiй, котрого в кожнiй українi звуть по-рiзному, чи то тiльки втiшанка, яку собi вигадала людина? Справдi-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому все й кiнчається. Була собi людина –й не стало. То вже саме тiло, воно зогниє й зникне. Але ж оте, що живе в тiловi, теплий дух, зiр, глибина очей? А те, що в людинi любить, i сердиться, й плаче?
 Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землi єси –в землю й пiдеш, i тiльки душа нетлiнна…Може, й правда все оте, й вiн лише вiд ненавистi до грекiв не хоче його визнавати?
 Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинiв поганцi. Чому поганцi? Хiба юдейськi кумири кращi? Чим? Тим, що злiшi? Недоведи схибити –не простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи Гоморру. Був чоловiк, а вони зробили з нього соляний стовп. Iз свого ж таки юдея!
 Богдан знову глянув на двоюрiдного дiда, якого нiколи не любив i мав за що не любити, й вiдчув, як усе те здається тепер нiкчемним i дрiб'язковим. Йому стало цiкаво, чи вiдчуває що-небудь зараз i Рогволод. Богдан аж зiп'явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидiв i мовчав, i жодна рисочка його виду не мiнилася, мовби й йому стало до всього байдужiсiнько, бо нарештi зрозумiв, що все, як кажуть греки, суєта суєт. Невже-таки правда на їхньому боцi?
 — Жаль за дiдом розбирає? –нахилився до нього Борислав, i князь не мiг зрозумiти, чи вiн i досi кепкує, чи таки мовить щиро. Але не знати нащо вiдповiв, наче виправдовувався:
 — Та нi…Подумав єсмь тiльки, чи…не правiйшi за нас…греки.
 — Я ж виджу…–буркнув Борислав, теж, власне, нiчого не повiвши. Богдан усмiхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також усмiхається.
 — Не нашого то розуму дiло, –обiзвався по часi Борислав. –Як усi, так i ми робiм, бо ж инак тiльки голова трiщати-йме.
 В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий князь прислухався до стишених розмов i линув собi меду зi дзбанка. Так тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси дужчали й сплiталися в суцiльне переплетиво, поминальники вже гомонiли не тiльки сусiда з сусiдою, а й через одного, тодi навкiс, а далi знявся справжнiй торг, i згодом хтось, не дуже смiливо, закинув, що небiжчик любив i випити, й попоїсти, й поспiвати, а далi затяг упiвголоса пiсню. Та коли подав пiвголоса, мусиш показувати й увесь, i пiсня заполонила потроху всенький горб.
 — Так i в нас тризну чинять!, –звеселiлими очима повiдомив один з деревлян. –Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!
 — Нє, так тризну правимо тiльки ми, сiври!
 Богдан, уже розважений, сам до себе всмiхнувся. В його вухах бринiв рiзномовний гамiр, i йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть, аж тепер домiгся єдностi всiх україн своєї землi. Тирзна, тризна й терзання…Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупi.
 Так минула тризна.
 Четвертого дня пiд човном було викопано глибоку яму, й корсту з небiжчиком, прикривши мережаним вiком, пустили в землю й закотили колодками. В холоднiй ямi, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до дев'ятин, усi тi днi й ночi коло його останньої хижi горiв вогонь i стояла сторожа, бо вогню й меча бояться всi, навiть злi духи. Дев'ятого ж дня почалася дев'ятизна, жiнки заходилися плакати й голосити ще вiд ганку княжого всиротiлого терема, натовп рiс i рiс, до нього пристали й чоловiки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закiнчилось iнакше.
 В обiд навколо гори з княжою могилою зiбралося душ iз двiстi комонникiв. Були й молодi, й старшi, й геть пiдстаркуватi, зате пiд кожним вигравав добрий кiнь. Серед вершникiв мелькала й цибата постать велiйого болярина Борислава, крутивсь i присадкуватий Вишата, й мало не всi можi Рогволодовi, й багато Богданових. Один пiшець провiв сулицею довгу рiзу, й комонники поставали на нiй. Тодi той самий розпорядник почав широким кроком вiддалятись у бiк Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця вкоченою колiєю. Йшов довго й ще довше вертався, й конi нетерпляче тупцювалися пiд вершниками, збентеженi таким стоянням, битi мухами й гедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на пагорбi, й комонники рушили вскач, галасуючи й здiймаючи по собi хмари пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарештi визначилася передня купа десятка у пiвтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на рiзних вiдстанях, стояли довгi вiхи, пiд вiхами ж маленькi горнятка. Маленькi, але таки рiзної величини, й у кожному лежала рiзна кiлькiсть золотих i срiбних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горнятi найменше, в найдальшому –найбiльше.
 Комонники гнали й гнали, вже й крикiв їхнiх не чути було, й не тiльки через поважну вiдстань, а й через гамiр, що панував на горбi. Кожен мав свого влюбленця й пiдбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всi гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарештi комонники поставали коло самого Соляного шляху, а потiм повернули коней назад. Попереду вигарцьовували переможцi, тримаючи коло грудей череп'янi горщечки, по вiнця чи по поясочок виповненi коштовностями. Богдан вiрив i не вiрив: першим виступав на конi Вишата. Забувши, чого стоїть на сьому пагорi, Великий князь пустився бiгти йому назустрiч, але десь на пiвдорозi схаменувся. Вишата помiтив Гатила й припустив до нього.
 — О! –похвалився вiн, простягаючи князевi звойовану нагороду.
 — Перший? –поспитав Богдан, i Вишата вiдповiв широкою усмiшкою.
 Прискакав i велiй київський болярин. Вiн реготав i шкiрив до старого конюшого зуби.
 — Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого лiта по князевi переставлялося.
 Богдан мов сказився. Йому було добре вiдомо, що Борислав любить його щиро й вiддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом, але такi слова раптом допекли, й вiн гримнув:
 — Смертi моєї захтiв єси?
 Борислав розгублено всмiхнувся, Богдановi теж стало соромно за той недоречний спалах лютi й за невиправданий докiр, але щось нiби штрикало його пiд ребра, бо людина не завжди робить i каже те, що думає й що їй на душi.
 — Й вiн хтiв моєї смертi –й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бiк, де височiла нова, свiжозрубана теремниця о трьох стiнах. I сього вже й поготiв чинити не слiд було, та бiси завжди знаходять шпарку до людської душi, навкруг нава ж їх багато –безлiч.
 — Пощо речеш так, Гатиле? –з болем озвався Борислав. –Що зводиш на мене?..
 Великому князевi стало геть соромно, й той сором ще дужче допiкав йому. Вiн трiпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його мiж очi, й швидко побравсь угору, до могили. Тодi 'передумав i почав спускатися в бiк стольного городу Витичева.
 Бiльше вiн i не був на похоронi. Сталося непередбачене. Чернегiвський князь Божiвой, чiльник усiєї Сiврської україни, зненацька почав гуртувати рать. До чого тi полки призначалися –того нiхто не знав, Божiвой теж нiкому нiчого не казав i нiкому не погрожував, але Богдан мусив поспiшати до Залозного шляху за городом Києвим. Коли чернегiвському князевi спало на думку щось лихе, його треба випередити.
 Старцi землi Сiврської, навiть чернегiвськi нарочитi, нiчого сказати не могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на пiвнiч, лишивши посадником у стольному Витичевi свого великого болярина Борислава. Сим вiн убивав двох зайцiв: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що в його вiдсутнiсть у стольному городi все буде гаразд.
 Борислав розумiюче всмiхнувсь, але не проминув дати здачi Великому князевi:
 — Мислиш, я вже-м розiвчився й мечем вертiти?
 Богдан тiльки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав її, й рушив на полунiч.
 I вже потiм йому розповiли про всi подiї, зв'язанi з похороном Рогволода…
 Требу поховання виконували за всiма правилами звичаю руського, й сiврського, й деревського, й луганського, як рiкли старцi на вiчi й як поклали.
 Щодня вiдбувалися великi чи малi поминання, й сi днi кiнчались неодмiнними стравами й пiснями. Людина з честю мусить приймати й дароване їй Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смертi.
 Пiсля трисiдмичника, що вiдбувсь у двадцять перший день, старцi оголосили:
 — Котра жона чи дiва має хiть придружити померлого князя, нехай рече.
 Рогволод власної жони не мав, вона померла ще давнiше, й хоч поляни-русичi не значили сього в своєму поконi, але се була данина законовi сiверян, законовi деревлян, та й деякi лугарi дотримували такого обряду, тому Великий князь усiх чотирьох україн повинен був перейти в iрiй, чи в рай, придруженим.
 Спочатку нiхто не зголошувався йти доброхiттю з Рог-володом, хоч питали всiх роб, i всiх челядниць, i витичiвських жiн i дiв, i смердок навколишнiх сiл та городищ. I коли старцi вже збиралися послати нарочитих у землi Сiврськi й Деревськi, раптом одна жона зголосилася:
 — Я маю хiть.
 Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в такому самому чорному полотку, що заповивав їй голову й увесь вид, лишаючи вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi поцiкавилися, хто вона є, чи має собi можа й усяке таке, жона вiдповiла коротко:
 — Вдовиця єсмь.
 I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать анiчогiсiнько.
 Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю –вiд двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим i поїли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його виконує й дотримує.
 Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони спiвали їй пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те знала й не сторонилася її. Тiльки раз, охоплена несподiваним настроєм, голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на груди старицi:
 — Бабуню-у…ще ж я-м i молода.
 Стариця спiвчутливо поплескала її по плечах i приголубила:
 — Котрого ж єси лiта повела?
 — Чотирдесять i другого…
 — Речеш «чотирдесять»…Чую, що єси з моїх земель…Зодкуду ж прийшла єси?
 — Ой, бабу-у…–заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала.
 Стариця налила їй повний келих мiцного бурого меду:
 — На, спий, воно й трохи…
 Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльної, бо так належало:
 Ой летiла чаєчка
 Та сизокрилая,
 Та ста на морiг, на морiг,
 А на тому та на морогу
 Сизий сокiл кличе,
 личе та прикликає:
 Ой чаєчко-ворочаєчко,
 Та зодкуду, та куди летиш,
 Полiтаєш?
 Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у яку був одягнений мрець, –теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим тулом i м'яке зелене черев'я на ногах. Можi несли домовину, жони ж сипали їм пiд поробошнi м'яту та любисток, i плакали, примовляючи, й витирали сльози бiлими полоточками та клали їх у труну.
 Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни. Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов попрощатися зi своїми рiдними й городянами й зi своїм єдиним сином, який стояв найближче вiд поховальної ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки.
 Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод, збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами.
 Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах, яскравому наруччi з золота, срiбла та єюпетського скла, на ногах, якi нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевiї. Жону пiдвели до напiвзакладеної колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi поспитала:
 — Що видиш там, отрочице?
 Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила:
 — Виджу зелений сад-вiтроград.
 — А що в тому саду видиш?
 — Виджу, що там є вельми лiпо…
 — А кого видиш там?
 Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.
 — Виджу князя.
 — А ще кого?
 — Виджу матку свою й вiтця свого.
 — Що вони чинять?
 — Ходять по садi-вiтроградi й смiються.
 — Й що вони речуть?
 Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.
 — Що речуть? –перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували вречену, шепнула:
 — Речи: гукають мене.
 — Гукають мене…–ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору. Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий нiж.
 Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi черевiї.
 — Бабцю…–мовила зовсiм тверезим голосом жона. –Я-м тобi ще не все рекла…
 — Що? –не дивилася на неї стариця.
 — Маю чотирьох дiток.
 — Синiв?
 — Трьох…трьох синiв. Се я заради них…Вiно кумирам нашим…За них…
 У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна завiса й з-пiд неї визирнула запнута в чорне голова старицi.
 — По всьому є…–сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони та дiви знову заголосили.
 Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в неї горiла ясними цятками й стрiлами.
 Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.
 У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало їм дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховальної хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич Єутихiй.
 Над ямою виросла могила вогкої землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звичаєм племен Деревської й Сiврської україн i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика –полян.
 Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змiєголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.
 Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та їли, аби й небiжчиковi пилося й їлося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й їли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали свої землi пiд меч полянського князя.
 Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:
 — Видiв єси?
 Той кивнув головою й зiтхнув.
 — Повiдаєш i йому?
 Велiй київський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.
 — Княже, –сказав велiй болярин, –спалили…Ясновиду.
 Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у своїй краснiй київськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, їздили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все.
 Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт.
 I ще хотiла спокутувати провину синiв своїх власним життям.
 — Де є дочка її? –глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в вiчi:
 — Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!..
 Князь їхав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не мiг, бо в полян звичаю сього не було.
 Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чиї лiпшi кумири…
 Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз братом своїм князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй у грецькi землi Полунiчної Фракiї. Десь тут помер старий Великий князь, i молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй.
 Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа, киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене перед ним:
 — Скiльки є то?
 — Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, –вiдповiв Плiнф по-руському.
 Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому iмператоровi ще не забув материної мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись, одказав:
 — Добре. Але то є за пiвлiта.
 — Як! –здивувався Плiнф. –За цiле лiто є, господарю! Так смо платили дiдовi твоєму Рогу ще з лiта божого 412-го.
 — Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi –сiмсот лiтр. I так буде.
 Планко-Плiнф добре знав се слово –так буде –й мовчки перезирнувся з Дiонiсiєм. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському.
 Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi:
 — Не маємо волостi такої вiд iмператора, господарю.
 — Тодi їдьте й речiть своєму iмператоровi мою волю.
 Я пожду.
 Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того смiху зробилося моторошно.
 Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул. Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони приїхали, навiть не говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул же двома галерами подався морем, приєднавшись до Гатилового воїнства аж у Березанi, яку греки називали Одiссом[11]
 Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота –вдвiчi бiльше, нiж за Рогволода.
 В ЛIТО 439-е
 Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi Євдоксiї, й пiшли за нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського фiлософа-поганина й велiї премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й ктитори-купцi, й поважнi городяни.
 В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторiї Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз Євдоксiєю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи їм слова супротиву.
 В ЛIТО 440-е
 Вдруге прислали вiрмени слiв своїх у землю Руську, просячи о помiч. I зрядив Великий князь київський Гатило рать велiю, й пiшли два князi полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполоненої персами землi Гурартської, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами напившись гiркої води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапної язви.
 Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi були з того.
 В ЛIТО 441-е
 Була пря смертна межи iмператрицею Євдоксiєю та сестрою iмператора Пульхерiєю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi своїй яблуко небачене красне в дар. I мала Євдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав Павлин, i пiднесла йому Євдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор жону свою:
 — Де є те яблуко, котре-м дав тобi?
 Й рекла Євдоксiя:
 — З'їла-м його.
 Й схопили Євдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала все своєму братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в краї далекi Єрусалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у хоромi царському тiльки голос Пульхерiї та iже з нею. А городянам було голодно й холодно, як i за Євдоксiї, й которилася земля грецька, й грабували її всi, хто мав до того хотiння.
 В ЛIТО 442-е
 Подолала Пульхерiя свою невiстку-iмператрицю, й префекта всесильного Кiра, та волость потрапила до рук не їй, а безбородому євнуховi Хрисафiю, котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрiйського патрiарха та за всiх товстосумiв з багатого Єюпту.
 В те ж лiто препозитiв Хрисафiя та Макробiя, двох старiйших євнухiв, почали величати як i найвищих вельмож двору iмператорського, й першим у всьому Константиновому городi був Хрисафiй.
 У те ж лiто заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з лiта 428-го, й греки втручались у справи перськi, бо мали там своїх християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми потерпали й вiд наскокiв руських дружин, i вiд наїздiв iнших племен i язикiв. I став мир межи персами й греками.
 В ЛIТО 443-е мiсяця стичня
 Дев'яте лiто пiшло вiдтодi, як Гано повiв собi жоною Брунгiльду. Дев'яте лiто зряду його вже не називали й Ганом. Вiн був Гунтером, Горвата перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагнi.
 Не стало бiльше й Сiкура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тодi слова й вiддав за нього свою сестру Гримнiцу, тобто Гриму, та Сiкур давно вже став Сiкурдом, а Грима –Гримiльдою.
 Й тiльки дружину Гана-Гунтера звали, як i ранiше, Брунгiльда.
 Се сталося ще тодi, на 434 роцi пiсля народження Сина Божого. Старий граф Заградський поставив умову Гановi:
 — За поганця дочки не вiддам, хоч хай би вiн мав i Вотанiв меч.
 Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити себе, Огнян, дивлячись на старших братiв, теж прийняв хрест на шию, й лише Сiкур найдовше вiдмовлявся зрадити вiру прадiдiв. Але його граф до уваги не взяв, бо Сiкур не доводився його зятевi нi братом, нi навiть делеким родичем.
 Се було на заручинах, а на весiллi Гано, тепер уже Гунтер, удруге окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, вiн приїхав до графського двору з великим почтом. За золоту монету, обiцяну Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнiм князем" i "свiтлiстю", граф був просто заслiплений сими титулами й вiдпустив свою доньку в незнанi краї, давши по нiй багате вiно. За сi грошi Гано-Гунтер розрахувався зi своїми "баронами" та "райтерами" й повiз молоду дружину в дикi пралiси, сподiваючись на швидку смерть тестя.
 Але тесть прожив на бiлому свiтi ще цiлих шiсть рокiв, i тi роки були справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд нього, й вiн переймав i завертав її. Одне тому, що була неоружна, друге –мала в подолi двох маленьких дiток, а третє –й тiкати не мала куди: лiта 436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньої iмперiї, й розсiяв їх серед зроманiзованих галлiв i словiн.
 Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв своїм нащадкам довго жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi Валентинiвну.
 Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцiєю бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки, й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера «мiй можновладний господарю». Й се в її вустах звучало дуже щиро.
 Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з посадженими на їхнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька її руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною.
 На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У свої тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй шиї тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його.
 Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довгої римської тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про їхнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундiї.
 — А се що? –в'їдливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.
 — Та се…–замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль.
 — Не люблю, коли смердить вандальським духом, –поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом.
 Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на шиї мiднi та срiбнi хрестики.
 Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг закинули їх, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями своїх пiдданцiв.
 Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя –арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, –готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.
 Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята –зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi.
 Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:
 — Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?
 Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:
 — Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?
 Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася:
 — Не йде, королево…
 — Як то «не йде»?
 — Рече: коли…Брунгiльда має хiть, то нехай…сама прийде до мене.
 Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати свої хороми далi. Проте в неї вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю.
 Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високої гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.
 — Може, менi вклонитися? –тихо проказала вона.
 — Пощо? –вiдповiла Гримiльда. –То є лишнє. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi.
 В її голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися:
 — Я-м королева й жона короля Бургундiї!
 — Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.
 — Що? –крикнула Брунгiльда. –Що? Гримiльда кинула кудись убiк:
 — Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.
 Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч їй мов гора впала, та злiсть од того не меншала.
 — Що-с викрила менi! –зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. –Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твiй мiж Сiкурд?
 I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили таємницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.
 Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.
 — Сестра твоя…–ображено закопилила губу королева.
 Гунтер пильно глянув їй у вiчi й перепитав:
 — Бiльшого…не рекла нiчого?
 — А що?
 Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепокоїла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тiєю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:
 — Що-с мала на оцi?
 В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос:
 — А те, що не єси королевою за поконом!
 — Як то не єсмь?
 — А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною.
 Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко дихає.
 — Хто повiдав тобi?
 — Сам Сiкурд! –голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву.
 Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi…В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто великої ваги –в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер їй аж подих перехопило.
 Вона притьмом ускочила до великої свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:
 — То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?
 — Я…–не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. –А що ти питаєш?
 — Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її мiж Сiкурд.
 Гунтер iз Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що їй кажуть неправду. Вона тiльки повторила:
 — Й Сiкурд рече так.
 I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот:
 — Чуєш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.
 — Пощо питаєш?
 — Питаю…–вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. –Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина…Вiруєш у те?
 Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.
 — В Сiкурда є меч Вотана.
 — Ти вiруєш у те? –знову неприємно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.
 — Всi речуть так. I Сiкурд рече.
 — Сiкурд, Сiкурд…Хто видiв його, той меч?
 — Я-м видiв, –уже не стримував роздратування король. –Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.
 — Пощо махаєш?
 Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповитої сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iнеєм, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у вiдповiдь.
 — Iз чим прийшов єси, герцоже? –спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:
 — Маю вiсника з возходу, –й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. – 3 возходу, з Русi
 — Що рече вiсник?
 — А що рече? –вiдповiв Сватоплук. –Люднiсть моя втiкає до Русi, й у Сiврську україну, й у Деревську…
 — Пощо-с не спинив їх?! –гримнув король. Сьогоднi неприємностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало.
 — Гатила зустрашився єси? –крикнув королiв брат. –Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тiнi його?
 — Й ти-с їв, Горвате, –настовбурчився жупан. –Усi смо їли його попару…
 Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля.
 — Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то люднiсть i суне.
 То був їхнiй спiльний грiх –вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:
 — Сiдай, коли…
 Жупан сiв од самих дверей.
 Горват-Гернот обернув голову:
 — Чув єси про золотий скiт Змiя Горянина?
 — Про Сiкура речеш? –перепитав жупан Сватоплук, –Чув єсмь.
 Вони й досi розмовляли так –брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.
 — Усяке речуть…–ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. –Усяке таке…
 — Що ж речуть? –пiдохотив королiв брат.
 — Речуть, же скiт такий є, що його стачило б на…
 — На що?
 — На полк лугарiв, –нарештi закiнчив свою думку старий жупан.
 Короля се вивело з себе.
 — Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу:
 — Лугарi служать тому, хто бiльше дає, княже. Так ведеться спокону.
 Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:
 — Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:
 — Гатиловi…До Гатила менi путь запалася.
 — Чого б то так?
 — Сам вiдаєш…
 Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще –той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi їм землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй українi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.
 — Сам вiдаєш, –повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого зв'язку докинув: –А готи називають нас вен…вандалами. Перейняли тоту званку в латинцiв…
 Гернот упiймав-таки його думку й завважив:
 — Вiзьми на груди хрест – i не наричати-ймуть вас так.
 — Прийняти на груди хрест i стати готами? –Сватоплук рiшуче пiдвiвся. –Парко менi. Пiду.
 Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:
 — Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.
 — Пощо сидиш, брате? –нервово засмiявся Гернот. –Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?
 Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова стосувалися його безпосередньо.
 — - А…сестра? –проказав вiн.
 — Сестра? Грима ще молода.
 — Молода…–повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджується, чи заперечує.
 — Ти…вiруєш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.
 — Не є то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.
 — Хто рече? –сiпонувся король Гунтер.
 — Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жиє в горах.
 Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати її з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втримаєш у темному кутку.
 — Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король –речи йому!
 — А сестра? –знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:
 — Знайде собi лiпшого!
 — Кого?
 Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда.
 — Така зима впала –такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi?
 — Нiкого, –буркнув король i сердито блимнув на сестру. –Що маєш ректи?
 — Щось мовили-сте про мене.
 — А то забороняється? –нахабно вишкiрився брат короля.
 — Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.
 — Що-с чула?
 Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.
 — У вас очi лихi, братове, –сказала вона по хвилинi. –Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру:
 — Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло.
 — Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?
 — Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала єси з…
 Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:
 — Що сте намислили? Що, що!?
 В ЛIТО 444-е
 Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти їм греки, бо їхнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались iз ними противу своїх стратигiв та епархiв.
 В ЛIТО 445-е
 Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл –прасини тягли руку за Хрисафiя-євнуха й усiх єюпетських товстосумiв; венети ж були супротиву їм i хотiли зверхностi Константинополя та стольних вельможiв.
 I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.
 В ЛIТО 446-е
 Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i супротивник iмператоровi Теодосiєвi Другому та чiльниковi євнухiв придворних Хрисафiєвi, та всiх олександрiйцiв єюпетських. I мислив Хрисафiй-євнух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то є тiло боже.
 I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав Хрисафiй друга щирого –Дiоскора, який заступив померлого єпископа олександрiйського Кирила. Й було їх троє –Хрисафiй, Дiоскор та iмператор Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосiєва Пульхерiя тягла руку за патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i простих городян усi грошi, щоб платити дань київському Великому князевi Аттiлi.
 В ЛIТО 447-е мiсяця березоля
 Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора. Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря. Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдної Римської iмперiї величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзiєю разом.
 При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною в Азiї й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiляє Полу-нiчну Фракiю од Полудневої. Недобитi залоги городiв причаїлися за Гемом i чекали своєї долi.
 Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць.
 Так, iмператор Теодосiй i всi ромеї добре знали причину сiєї навали. Її слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього.
 I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу –й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя.
 А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се має якесь значення? Головне для нього –що вiн знає не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в їхнiх «варварських» тагмах –то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно.
 Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скiфiя». Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойованої Полунiчної Фракiї, а тут, на лiвому березi Дунаю.
 Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонiї до Руського моря иачежить йому, Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумiє. Нехай-но пихатi греки, їдучи сюди, побачать, що скоїлося з їхнiми неприступними городами, а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш.
 Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до грецької стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечiр, а слiв не було.
 Великий князь київський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над ним схилився Вишата.
 — Що таке? –поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйвi червоної полотки мiдяним. –Що є?
 — Он! –махнув рукою Вишата.
 Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих, нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i хоч облич їхнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi зучора вої.
 Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина. Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, –й повернувся до намету.
 — Речи їм, нехай iдуть борзiй, –кинув князь Вишатi.
 — Вхекаються, –засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до грекiв рукою.
 — Хай ухекаються, –скривився Великий князь. –Ми смо бiльше ся вхекали, з дому йдучи.
 Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що скажуть зараз греки й що скаже їм вiн. Спершу спробував обдумати свої слова, тодi махнув рукою й востаннє позiхнув. Як скажеться, так i буде, й нехай лiпше греки виважують свої слова –що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки.
 Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля червоної полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому. Великий князь київський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання. Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди, мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його баб'яче обличчя застигло в єлейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i зморшках бiгали на всi боки.
 — Iмператор ромеїв, милiстю святої трiйцi богопомазаний господар наш Теодосiй Другий вiтає свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення довгих лiт та скромнi дари зi своєї скiтницi.
 Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова євнуха.
 — Як речешся? –спитав його Великий князь.
 — Вiкiлла, господарю, –проказав тихшим голосом тлумач.
 — Зодкуду знаєш по-русинському?
 — Русин єсмь родом, господарю.
 — Русин, –проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його раптом пойняло роздратування, й вiн кинув євнуховi:
 — Що ще рiк твiй господар?
 Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього.
 — Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя, що вiн хоче вiд ромеїв.
 — Прийшов єсмь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить менi дань.
 Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей.
 — Прийшов еси довiдатися? –хитро прискалив замережанi вiчi євнух. – I забрав єси всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю…
 Богдан Гатило знову пiдвищив голос:
 — Iмператор не платить менi вже четверте лiто!
 — Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн виконає всi свої обiцянки.
 — Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто єси?
 — Богорiвного iмператора келiот єсмь, господарю.
 — То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи своєму господаревi: нехай вiдборгує всю дань за чотири лiта й за лiто наперед, нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби мої, нехай вiдає, що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дунаї, а в Нiшавi, яку ви нарiкаєте Нiсса…
 — Як?.. –не втримався євнух.
 — А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi належали йому: вiд Паннонiї до моря Руського на п'ять день їзди по правому березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi київському, якого ви нарiкаєте гунським царем Аттiлою.
 — Господарю! –писклявим голосом заволав євнух. –Богоподiбний iмператор зiтне менi голову…То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й Фракiя…
 Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий євнух так i лишився з роззявленим ротом.
 — А ще речи свому богопомазаному iмператоровi, нехай вiдтепер сле послiв до мене не простих євнухiв i не воїв-латникiв, а можiв славних i в великiй шанi при дворi сущих.
 Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i Гатило теж усмiхнувся своєму старому конюшому:
 — Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:
 — Тро-о-охи…
 — То я –так чи не так?
 Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр:
 — Годоя приведи.
 Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана.
 — Гукав єси…–понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий.
 — Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.
 — Я-а? –Годой мимовiльно лапнувся за оселедець, який висiв з-пiд сивої смушевої шапки. –Мене слеш? Гатило пильно глянув на луганського князя й зiтхнув:
 — Тебе.
 Се не дуже в'язалося з усiм тим, що останнiм часом виникло мiж Великим князем київським i Годечаном. Вже понад рiк мiж ними точилася суперечка. Сi незгоди ховались корiнням у давнi часи їхньої молодостi, тепер же раптом спалахнули з новою силою. Годечан дуже запальна, мабуть, запальнiше, нiж належало, переконував Великого князя в тому, що треба нарештi пустити в Руську землю грецького єпископа. Цар-город вiдколи наполягає –Гатило ж нiчого виразного нi старому патрiарховi, нi теперiшньому Флавiану не вiдповiв. Дiйшло до того, що на вмовляння Годоя Великий князь витяг з пiхов меч i замахнувся. Коли б i Годой витяг меча –невiдомо, чим би все скiнчилось.
 — Пiдеш ти, княже.
 Мовби мiж ними нiчого й не сталося.
 — Ти й…Орест. Якраз обоє рябоє. Вiшайте на себе всi хрести, якi лиш маєте, й гайда.
 В останнiх словах знову почулися колючки, й Годой стримано посмiхнувся. Правду речуть греки на нас: варвари, для яких нiчого святого нема.
 Богдан гукнув за полотку:
 — Русичу!
 Звiдкись одгукнувся бас:
 — Га-а…
 Й незабаром прийшов ябедник[13] Русич.
 — Пиши! –наказав Великий князь, i той дiстав з княжої полотки тетрамен i пергамени й став навпочiпки коло Гатилового стiльця.
 — По-якому?
 — По-грецькому. Пиши: «Я, великий цар Аттiла, володар усiх земель i язикiв…»
 Годой стояв i слухав, як Гатило перелiчує свої землi, й йому було прикро, що саме вiн мусив узавтра їхати з сим до грецького iмператора. Й водночас нiби й радiсно, бо вперше побачить християнський свiт i храми тому боговi, в якого повiрив ще хлоп'яком i якому офiрував свою душу…
 Й те, що вiн побачив у Вiзантiї, вразило його, хоч вiдчуття роздвоєностi не полишало нi на мить, скiльки й їхали до Гему-гори, й за Гемом, i навiть у самому царi-городi Константинополi. Паннонського жупана ж Ореста все те не обходило, хоч вiн теж вiрував тому самому боговi й носив у пазусi хреста.
 До iмператора їх запросили наступного дня по приїздi, й то було досить дивно, бо правила двiрцевого звичаю вимагали, щоб посли нудились в очiкуваннi й трепетi бодай кiлька днiв. Обличчя в iмператора видалося Годоєвi надзвичайно блiде й втомлене. Особливо зблiдло воно пiсля того, як Годой дав йому свою ябеду, писану на вовчiй шкурi. Володар християнського свiту нiчого не сказав гунському словi, й вiд того було ще прикрiше. Годой картав у душi й Гатила, який усе те понаписував, i себе, що згодився везти сюди й завдавати таких прикрощiв сiй гарнiй людинi, геть укутанiй у червонi та золотi полоття:
 Прикро вражений, Годечан навiть не встиг до пуття розгледiти iмператоровi хороми. Та тут йому став у пригодi євнух, iз яким їхав аж з Дунаю сюди. Вiн мав доступ скрiзь i сам запропонував свої послуги. Годой щиро вклонився йому –чуйнiй людинi завжди радий, i даремно вiн так холодно тримався з сим приємним чоловiком усю дорогу.
 Євнух так i сказав Годоєвi:
 — Не змiг єси й увидiти все лiпство хоромiв нашого святого iмператора, архонте?
 — А так, –погодився Годой.
 — То ходiм, я тобi все покажу, архонте. Хто зна, чи мати-ймеш удруге таку путь до столицi свiту…
 Вiн водив його по царi-городi, вiрнiше, не водив, а їх носили в зручних ношах четверо чорних, як головешки, людей, i євнух усе показував i про все розповiдав архонтовi з далекої варварської країни.
 — Вельми добрий єси, келiоте, –розчулено сказав йому князь Годой першого вечора, коли вони прощалися бiля палацу, вiдведеного гунським послам. Євнух, скромно схиливши очi долу, вiдповiв:
 — Християни смо, архонте. Господь бог заповiв нам бути з одверзтим серцем до ближнього.
 Наступного дня євнух повiв Годоя в палац святого Константина, й луганський князь був просто ошелешений красою й розкошами хорому. Вiн мовчав, але його хвилювання проступало незвичайною блiдiстю на його виду. Коли пiдiйшли до величезного золотого iконостаса в однiй з великих свiтлиць, Годой став i не мiг зрушити з мiсця. Вiдусiль на нього дивилися суворi й лагiднi водночас очi святих подвижникiв, i великомученикiв, й архангелiв, i Дiви Марiї, й самого Iсуса в усiх видах – i малятком на руках матерi, й юнаком коло бiлих, мов снiг, овечат, i старшим отроком, який владно показує фарисеям та книжникам на вихiд з божого храму, й у колi апостолiв, i розп'яття, й воскресiння з мертвих. I все те в золотi й срiблi, в незвичайної краси мереживi, й усе сяє незлiченними барвами самоцвiтiв. Найдужче ж потряс Годоя образ маленького Христосика. Таке крихiтне, безпомiчне, а в очах свiтиться недитяча мудрiсть. I надто ж отi пальчики, якi стулилися в знаковi святої трiйцi. Годечана так вразили тi нiжнi й мудрi пальцi, що його, людину, яка на своєму вiку перебачила й вогонь, i воду, й тисячi смертей, i сама завдавала iншим людям смерть, i не десятьом, –його раптом пойняло приємним морозом, i з очей мимохiть побiгли гарячi сльози. Сивий, бритоголовий носак, вождь косакiв, стояв i плакав, i сам того не помiчав навiть. I тихо проказував молитву, яка допiру народилася в його серцi.
 — Хвала тобi, боже, що я-м увiрував у тебе…Хвала, що ти є на небi!.. Хвала тобi, що-с пустив мене в свiй город, священний Константинополь…
 Євнух погано розмовляв гунською мовою, але зрозумiв слова палкої молитви дикого скiфа. Вiн проказав:
 — Усе те мiг би-с бачити щодня, архонте…
 — Як? У нашiй землi, келiоте, немає й храму путнього. Носимо бога в душi й боїмося перехреститися на людях –засмiють…
 — Дикiсть, архонте, велiя дикiсть…
 Вони пiшли далi, й у якiйсь iншiй свiтлицi, де були виставленi рiзнi золотi чашi та келихи, здобленi й смарагдом, i кривавцем, i всяким iншим камiнням, євнух знову сказав:
 — Таке багатство мiг би-с мати й ти, архонте…
 — Як? –повторив те саме Годой i сумно глянув у жовтавий жiночий вид євнуха. Той неспокiйно вiдвiв погляд i проказав:
 — Для сього досить стати ромеєм…
 — Що?
 — Чув єси, архонте, –мовив євнух i вже не вiдвiв погляду, витримав до кiнця.
 Того дня вони вже не промовили один одному й слова. Лише коли прощались увечерi, Годой холодно й стримано нагадав:
 — Як не личить слузi чужого менi господаря казати такi слова, так не личить i менi слухати їх.
 Євнух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiтає такi кроки…Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля ситої трапези, й Годой роздумав.
 Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.
 В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав:
 — А що для того треба, щоб стати…ромеєм?
 Євнух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:
 — Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.
 Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами:
 — Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо. Мiсяць i два…За сей час устигнеш далеко вiд'їхати…Аж до богоспасенного царя-городу…Я дам тобi сто лiтрiв золота.
 — Нi! –вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домi.
 Та вiд євнуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу торочив Годоєвi те саме, нарештi сказав:
 — Добре, коли не маєш хотi сам…Ми прислемо iншого. Згоден єси?
 — Кого? –сiпнувся луганський князь.
 — Нашу людину. –Тодi подумав мить i додав: –Ти її знаєш. Вiкiлла, гунський тлумач наш.
 Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. Євнух уже пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм несподiване:
 — Зараз…нi.
 «Зараз»? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пiзнiше?
 — Коли ж? –спитав вiн спраглими вустами.
 — Не ранiш, як я сповню свою службу сла.
 — Добре, архонте, добре, –прошепотiв євнух i радо засовався на подушках сидiння.
 Решту днiв Годой уникав зустрiчатися з ним, та й вiн не пнувся йому в вiчi. Коли ж iмператор Теодосiй Другий дозволив посольству вертатися назад, євнух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сiни й зашептав:
 — Осе є завдаток. Сто лiтрiв золота. Як зробиться…–вiн передихнув, немов даючи Годоєвi все втямити. –Як зробиться…тодi й ще двiстi лiтрiв.
 Безвусий показував у куток, де спроти свiтла кiптявого лампiона можна було розгледiти чималий шкiряний мiх.
 — Сього не вiзьму, –твердо сказав Годой.
 — Пощо?!
 — Не вiзьму. Не люблю так. Нехай…як зробиться. Євнух умовляв його довго, але луганський князь наче вiдрубав:
 — Нехай, як зробиться.
 Уранцi сли вирушили назад. Разом iз ними їхали й греки: сол Максимiн, мiж вельми достойний i знаний у царi-городi, консульського сану, його ритор, письмовець Прiск –молодий, безбородий ще хлопець iз жвавими очима; тлумач Вiкiлла-Викула i троє челядникiв, їхали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вiв од Константинополя на полунiчний захiд до Залiзних ворiт при Дунаї. Прiск раз по раз розпитував Ореста про гнiв, i про їхнi звичаї, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так вiдповiдав йому через тлумача Викупу. Годой у тi розмови не встрявав. Одне, що Прiск не знав по-руському, а вiн по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв iз погреченим русином. У головi робилося таке, що сам не вiдав, як дати раду й собi, й своїм думкам. Вiн не тямив, як тепер подивиться Гатиловi в вiчi й що йому скаже. Й головне –що вiдповiсть Великий князь. А се мало першорядне значення в їхнiй двадцятип'ятилiтнiй суперечцi. Щоразу на думку спадали слова євнуха, й Годечан повторював їх собi не знати для чого…«Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо…Мiсяць i два…За сей час устигнеш…»
 Євнух же, який приїздив до Гатила пiд чужим iм'ям, а потiм у Константинополi пiдбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам усемогутнiй препозит Хрисафiй.
 I саме тому Годоєвi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того.
 У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на них Великий князь.
 Мiсяця квiтного
 Коли Годой закiнчив розповiдь про свою поїздку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:
 — Речеш отак, га?.. Отак?!
 Почувши його крик, прибiг Вишата, Богдан же просто шаленiв од лютi, та не приховував сього нi вiд Годоя, нi вiд старого конюшого. За полоткою, де досi було гамiрно, теж утихло, всi дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невiдь, то сiкався до Годечана:
 — Й не змiг єси стяти йому безбороду голову! Жона єси по всьому, не мiж.
 I врештi гаркнув до Вищати:
 — Пощо й ти стоїш, наче-с прийшов на мiй похорон? Ще-м не вмер i не так сплоха вмру. Ти чув єси? Йди речи отим-го, нехай забираються пiд три дiди!
 — Кому? –спитав старий конюший.
 — Кому?! –гаркнув ще дужче Гатило. –Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим!
 Вишата тупцювався на мiсцi, не наважуючись iти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним.
 — Що…ректи? –протяг Вишата.
 Годой наважився й собi втрутитись:
 — Не лiпо мовиш, Великий княже…То сли й…Що ректи їм?
 Гатило люто подивився на Годоя, немовби вiн в усьому був винний, i сказав трохи спокiйнiше старому конюшому:
 — Речи: Великий князь уже все вiдає й так, без них, i нехай зразу ж збираються й сiдлають.
 — Проти…ночi?
 — Йди!
 Вишата розгублено пошкрiбся п'ятiрнею по зарослiй потилицi й неквапом пiшов униз, пiд гору, де стояла полотка слiв. Годой чекав –зараз Гатило мав сказати те, чого досi ще не зрiк, бо все дотеперiшнє, й усi слова, й усi лайки не йшли в нiяке порiвняння з тим, що мало бути сказано й таки буде сказано. Та Великого князя київського немов на сон зморило. Вiн сидiв на важкому дубовому стiльцi з бильцями, якого возив у всi походи, сидiв, намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на той кулак. У наметi вже майже смеркло, й Годоєвi здавалося що Великий князь заснув. Але то тiльки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидiв нерухомо, накрутивши косу на кулак, усi знали, що зараз нi розмовляти, нi навiть ворушитися не можна. Перше слово має сказати вiн сам, i Годой боявся, що те слово почнеться приблизно так: «Осе ж видиш? Не я-м тобi рiк? Не на моє хилиться?..» Й тодi вже вороття не буде.
 Але Гатило промовив зовсiм не те. Коли в свiтлiй продухвинi полотки з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав:
 — Рiк єси?
 Старий конюший кивнув.
 — Що…єси рiк?
 Тепер самим киванням вiдбутись не можна було, й Вишата знайшов одне-єдине слово, яке б дало вiдповiдь на князеве домагання.
 — Взавтра.
 Тобто Вишата на власний розсуд змiнив наказ Великого князя. Гатило тiльки мугукнув, i Годой не втямив до пуття, що той звук означає.
 Вранцi здивований украй консул Максимiн квапливо лаштувавсь у дорогу. Вiн усю нiч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь i що скаже йому євнух Хрисафiй?
 I вже вкрай розгубився старий Максимiн, коли раптом прийшов учорашнiй мовчун, стрижений пiд калачик, i мовив йому одне лише слово калiченою грецькою мовою:
 — Йди.
 — Куди? Куди йти? Геть? –перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бiк червоної полотки, що височiла на горбi.
 — До Аттiли?
 Мовчун нiчого не вiдповiв, але його мовчання могло означати тiльки одне: гунський цар змiнив свiй незрозумiлий гнiв на ще менше зрозумiлу ласку й погодився прийняти сла.
 Максимiновi з хвилювання тряслися руки й ноги, коли вiн давав наказ розсiдлувати вже посiдланi конi й розпаковувати iмператорськi дари. Навiть коли виголошував уставнi слова привiтання гунському царевi, вуста йому незвично шамкали. Великий князь сидiв на дубовому стiльцi, як i належить володаревi приймати вiтання сла iншого володаря, й досить прихильно слухав, аж Годоєвi не вiрилося, що вчора ще вiн шалiв i лаявся на цiлий стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив iмператорськi харатiї й побажав багато лiт здоров'я й благоденства Аттiлi й усьому царському сiмейству.
 Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь київський не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав:
 — Статiї замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статiї замир'я?
 Викула тут-таки, на власний розсуд, навiть не допитавшись консула Максимiна, почав заперечувати, що, мовляв, в iмперiї не лишилося жодного втiкача з землi Скiфської.
 — Всiх їх видано, господарю, –впевнено закiнчив вiн. Гатило лагiдно всмiхнувся, вiд чого в Годоя по спинi полiзли мурашки, й майже весело завважив:
 — За таку наглу лжу тобi, робе iмператорiв, належало б метнути камiнь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дунаї.
 Запала тиша, й у сiй моторошнiй тишi несподiвано гримнув могутнiй голос Великого князя:
 — Та я шаную права сольства!
 Викула зблiд i страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з нiг юного ритора Прiска. Максимiн стояв i не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв iз царем гунiв, не перекладаючи своєї мови.
 — Русичу! –гукнув удруге Богдан i, коли ябедник прибiг, наказав йому: –Дай-но сюди свої злiчiння!
 Ябедник дiстав з широкого рукава товстий сувiй i простяг Великому князевi. Та той наказав:
 — Чети сам!
 Русич заходився трохи гугнявим голосом виспiвувати iмена й чини тих ускокiв, якi зрадили свого господаря й утекли пiд руку грецького царя:
 — Олаф, готський .воєвода з двадесятьма можами й челядниками. Михаїл, руський болярин грецької вiри з челядниками числом семеро. Харалампiй, такоже воєвода й малий болярин землi Сiврської, а вiри грецької, сам…
 То були здебiльша всi християни, якi втекли до грекiв, i Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимiновi. Й коли список вичерпався, Гатило, навiть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:
 — Сього русина жени в потилицю, бо немає гiрше, як змiя в пазусi або ж перевертень у господi.
 А до Максимiна звернувся сам грецькою мовою:
 — Поїдеш зi мною. Й вiн теж, –кивнув на молодого ябедника Прiска. –Рушати-ймемо зараз. Мої харатiї до грецького iмператора мати-ймеш у стольному городi.
 Й устав з дубового стiльця й рушив у вировисько ратникiв, якi вже сiдлали конi й перегукувалися мiж собою. Всi князi руськi, й сiврськi, й деревськi, й усi велiї та малi боляри, що були присутнi на розмовi зi слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велiйого болярина турицького:
 — Войславе!
 — Речи, княже, –вiдгукнувся болярин. Се був могутнiй чорнявець Гатилових лiт, убраний так, як належить туричевi: в бiлi вовнянi ногавицi, мережанi по боках чорним снуром i пiдперезанi широким червоним опоясом, у бiлу вишивану сорочку й так само бiлу безрукаву гуньку, розстебнену на всi патички.
 — Войславе, пiдеш у греки. Повезеш нашi злiчiння ускокiв. Та пильнуй того вовкулаку. Чув єси?
 — Чув єсмь, княже, –сказав той. –Коли речеш, то поїду.
 Великий князь кивнув Годоєвi:
 — Який маємо день?
 — Понедiлок, –одказав Годой.
 — Понедiлок…–повторив князь. –Не личить. Вирушаємо взавтра…
 Наступного ранку в таборi заспiвали бойовi труби, якi кликали ратникiв у похiд, у радiсний похiд додому, до рiдних осель i кревних людей. Полки Великого князя київського Богдана Гатила поверталися. Й тiльки залоги, мiцнi й вiдважнi залоги новозвойованих веж i городiв у Паннонiї, Сiрмiї та Полунiчнiй Фракiї лишалися стерегти землю, яка вiдтепер ставала теж землею Руською. Серед залоги був i Гатилiв брат Волод, i побратим Великого князя київського велiй болярин Борислав, i ще багато iнших князiв, i жупанiв, i боляр, i можiв комонних та пiших.
 Богдан Гатило давно вiдвик од свого брата. Володар уже рокiв iз вiсiм сидiв у Моравах, а тепер посаджений князем усiєї Паннонiї й Сiрмiї. Про нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тiльки Борислава, що лишивсь у новому руському городi Сердицi посадником Полунiчної Фракiї. Борислава ж вiн найбiльше хотiв би мати поряд. Особливо сьогоднi. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до городу Києвого мав позлюбитися з Єркою, дочкою галицького князя Остроя. Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатиловi синiв, а неосяжнiй землi Руськiй потрiбнi були можi й вої. Русана знала про замiри Богдановi й сприйняла їх досить спокiйно. Тесть Воїбор, коли Богдан почав колись iз ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землi Руської, щоб володар брав собi кiлькох жiн. Бiльше того: старий князь вручицький Воїбор сам нараяв зятевi Остроєву доньку. Однаково першорiд лишається за синами вiд першої жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синiв: Данка та молодшого Юрiя.
 Тiльки Бориславовi Гатило не звiрився своїми думками. Просто боявсь його посмiху. Тепер же шкодував. Як озветься на те давнiй друг i побратим?
 I Гатило таки не витримав: наступного ж дня послав гiнця по велiйого болярина Борислава.
 Мiсяця червця
 «По вiд'їздi Вiкiлли ми простояли смо ще на тому самому мiсцi один день, а наступного вирушили смо за Аттiлою на полунiч країни. Здолавши разом iз варварами довгу путь, ми за велiнням тих скiфiв, що були до нас приставленi, звернули смо на инчу дорогу. Аттiла ж мав у которомусь городi стати, щоб злюбитися з Єркою, дочкою князя, хоча вже мав многих жiн, за поконом скiфським, iже допускає многожiнство…»[14]
 Так писав молодий ритор Прiск у передвечiрнi часи, коли їхнiй невеликий поїзд зупинявся пiсля денної дороги. Прiск раз у раз звертався до тлумача, але Русич був племенi волинського й погано знав i сi мiсця, й назви рiчок та врочищ. Прiск навiть сам одного разу, дослухаючись незрозумiлої скiфської мови своїх попутникiв, спитався Русича:
 — Чув єсмь, речете на царевого брата то так то сяк…
 Тлумач вiдповiв:
 — Ми, русини, речемо Волод, а сiври всхiднi речуть Владо. Й венеди такоже Владо.
 Путь пролягала через великi судноплавнi рiчки, й Прiск ледве встигав занотувати собi їхнi назви. Се виходило погано –й пристави казали на них по-рiзному, та й спробуй-но записати грецькими лiтерами тi чудернацькi «скiфськi» звуки ж, ч, ш, щ…
 «Сi рiки переїздили смо човнами або ж на плотах. Дорогою видавали нам усiм харчi. Але пшенишного хлiба вмiсто почали давати яшний, а вина вмiсто –мед. Приставцi нашi мали такоже хлiб та пиття з ячменю, iже тут нарiцають квасом…»
 Ще ранiше, тобто понедiльного ранку, коли Великий князь київський Богдан Гатило, змiнивши гнiв на ласку, прийняв iмператорського сла Максимiна, а потому так само несподiвано наказав тлумачевi Викупi повертатися до царя-городу, старий консул ходив мов у воду вмочений. Вiн пiдпитував навiть Прiска, чи не чув той чогось про причину Аттiлиного гнiву, ходячи помiж скiфiв. Але Прiск знав про се стiльки ж, як i Максимiн, i сивий консул мучився сумлiнням: що скаже Хрисафiй за такий скандал?..
 А коли й Викула поїхав додому, супроводжуваний руським вельможем Войславом, консул мовби заспокоївся. Нi, вiн не став нi балакучiшим, нi ласкавiшим до Прiска, свого юного ритора-ябедника, та в його поведiнцi з'явилося щось таке, що з'являється в людини, коли вона має перед себе певну мету.
 А Прiска захоплювала подорож у досi не знанi краї. Все тут було незвичне –й неозорi степи, й глибокi та широкi рiчки, геть не схожi нi на фракiйськi, якi знав добре Прiск, нi на малоазiатськi, якi теж бачив. Дивними були й люди, що траплялися їм у дорозi й по селах та городищах. Дивно здавалось їхати отако й нiзвiдки не почути рiдного й любого вуховi грецького слова. Та, зрештою, людина звикає до всього. Невеличкий караван верхiвцiв iшов i йшов на всхiд, а сiй країнi не було нi кiнця нi краю, тiльки степи, та пагори, та великi й малi рiчки.
 «По довгiй путi ми одного дня прибилися смо надвечiр до якогось озера, що дає людям з крайбережного селища добру для пиття воду, й розбили смо свої полотки неподалiк…»
 То був мальовничий став бiля городу Володаревого Балти, порослий очеретом i верболозом. Дехто дiстав снастi й пiшов упiймати для вечерi свiжих окунiв, челядники, що супроводжували слiв i приставiв, лаштували вогонь i варили страву, ябедник Русич грав на малесеньких гуслях, якi видобув з-за пояса, Максимiн же сидiв осторонь усiх у березi й щось розглядав на лiвiй руцi –чи то каблучку, чи якусь iншу здобину. Нарештi повечеряли й полягали спати в просторих полотках.
 Але мало хто звернув увагу на сонце, яке заходило їм у спини. Воно було жовте й тривожне й провiщало бурю. Лише один мiж довго дививсь на захiд, потому взявся натягати мотузки полоток. I передчуття не пiдвело його.
 «В нiчну добу знялася страшна гроза, зiрвала нашу полотку, порозкидала нашi речi й шпурнула в озеро. Перестраханi, ми смо ся розбiгли ськати спасу вiд дощу й поночi, перегукуючись один з одним, насилу смо ся дiбрали до селища. Чувши нашi крики, скiфи повибiгали з хиж своїх, свiтячи собi факелами з очерету, який тут уживають для розпалу. На спросiння їхнi, що ся приключило, нашi пристави повiдали їм причину тривог наших. I ми смо радо привiтанi були в хижах їхнiх, i нам розвели вогонь, аби ми ся згрiли й висхли…»
 Найдужче злякався консул Максимiн. Старий опасистий царедворець вимок до рубця, як i всi, та здавалося, вiн боїться не так за своє тiло, як за ряснi каблучки на пухких пальцях. Вiн раз по раз витирав їх i пiдставляв руки до вогню, мовби золото й коштовнi камiнцi могли розкиснути на дощi. Лише «скiфи» весело реготали, навiть поскидали з голiв смушевi шапки й пiдставляли свої нечесанi кучми дощевi, бо дощ у червнi мiсяцi –то благодать, яку посилають їм їхнi поганськi кумири. Прiск дивився на сих варварiв, i йому й самому ставало весело, бо вiн теж народився й вирiс помiж хлiборобiв i знав, що для смерда, хай вiн буде грек чи варварин, означає такий дощ перед жнивами.
 «Господарка селища, одна з жiн Волода, прислала нам для гощення страву. Сю страву принесли суть нам дуже гарненькi жони. Се в скiфiв є знаком пошанування. Ми подякували смо за їхнi страви, але вiд розмов з ними ухилили смо ся…»
 Власне, ухилявся тiльки Максимiн, а Прiск був радий поговорити з красунями, та сивий, до рубця змоклий i сердитий консул так люто й промовисто блимнув на свого ритора, що хлопець i собi мусив принишкнути. Вiн розумiв консула –ляпнеш у балаканинi щось таке недозволене –й пропала вся мiсiя сольства, хоча й здавалося, якi там таємницi можуть бути, коли всiм уже все ясно.
 Тлумач i Гатилiв ябедник Русич розумiюче поплескав свого юного колегу й шепнув йому:
 — Будеш консулом – i сам станеш такий. – I весело розреготався, бо Максимiн наставляв вухо до їхнього перешiптування.
 — Отакий гладкий, –уточнив Русич, i тепер уже й Прiск розреготався, за вiщо консул Максимiн нагородив його важким поглядом.
 Нарештi, нагодованi, розiмлiлi вiд вогню та мiцного меду, подорожнi повдягалися спати, й смерди, господарi тих осель, де вони спинились, вiддали їм i зручнi поли, й цупкi теплi рядна. Буря ж надворi шалiла всю нiч i припинилася тiльки пiд ранок.
 «Наступного дня, посiдлавши конi й позапрягавши вози свої, сольство рушило до господарки селища вклонитись їй та подяковати з гостину, а такоже пiднести їй у дар три сереблянi келихи, кiлько скор червленого сап'яну, та ще iндського перцю, та фiнiкiв, та рiзноличних овочiв, котрих у сiй землi немає й котрi вельми цiнуються варварами. Вклонившись їй, ми смо подалися в путь…»
 Дороги розвезло пiсля тiєї сiрашної зливи, конi ледве тягли вози, сковзались пiд вершниками, й усi потомилися –й тварини, й люди, бо дощi пройшли не тiльки в Балтi, а й скрiзь, де їхало сольство грецького iмператора. Й що ближче пiд'їздили до стольного городу Скiфiї, то понурiшим ставав сол Максимiн, i Прiск нiяк не мiг уторопати, яка причина тому.
 "По семи днях дороги пристави спинили нас, мовивши, що сольство мусить дiждатися в сьому мiсцi Аттiлу й одтепер слiдувати за ним.
 Тут зустрiли смо ся iз слами Захiдньої iмперiї[15], котрi їхали до Атiлли й такоже були суть спиненi. Зустрiтили смо ся з комiтом Ромулом, примут-префектом Норiки, та воєначальником Романом.
 З ними їхав i Констанцiй, котрого Ецiй послав до Аттiли для письмовства та ябедництва".
 Констанцiй був родом з Захiдньої Галичини –Вандалiї, що за далекою рiчкою Райна. Вiн добре знав по-русинському й по-латинi, а трохи й по-грецькому, тому Прiск одразу заприятелював iз ним. Хоч Констанцiй був i робрм Ецiя, та вдався веселий i дотепний, багато знав й охоче розповiдав хлопцевi рiзнi бувальщини й небувальщини й про римлян, i про «гунiв-скiфiв», i про готiв, i Прiск так i лип до нього з розпитуванням.
 — Зодкуду вмiєш по-скiфському? –спитав його Прiск. –Єси ж бо християнин. Виджу святе знамено в тебе на шиї…
 — Християнин єсмь, –вiдповiв Констанцiй, –але ж хреста може мати в пазусi не лишень грек чи латинець.
 — То ти скiф єси?
 — А так. Так речуть на нас греки й латинцi. Хай буде скiф або й гун. Їхньої кровi єсмь.
 — То єси супротиву племiнцiв своїх? –здивувався молодий грек.
 На що Констанцiй вiдповiв iз посмiхом:
 — Чув єси, щоби крiв ставала водою?
 — Нi.
 — Тож i я-м такий. Мене мати кличе Кдстаном, а по-наськи означує мiцний, як кiстка.
 Прiсковi сподобалося таке порiвняння, й вiн завважив:
 — То й по-латинi означує добре: Констанцiй –сирiч мiж постiйний i несхибний.
 Вiдтодi вони й здружились.
 "Дiждавшись проїзду Аттiли, –писав Прiск уже в Києвому городi, –ми всi разом поїхали вслiд йому. Й коли смо ся переправили через кiлько рiчок, добули смо ся городу великого, де стоїть хором Аттiли. Велелiпству хорому того, як суть рiкли нам, не було й немає рiвних. Сей хором зiстроєний з брускiв та обаполiв, вельми красно обтесаних, i зоточений дерев'яною ж стiною, але та стiна не є заборолом, а здобою.
 Поблиз царського хорому стояв терем конюшого з такою самою загородою, але не здоблений вежами, як хором. На вельми поважнiй далинi вiд забору видiлася баня, котру конюшич, по царевi найбагатший, наймогутнiший серед скiфiв, зiстроїв з каменю, привезеного з Паннонiї. Бо варвари, котрi населяють сю частку країни, не мають нi каменю, нi доброго дерева, пощо й лiс, i всi стрiйнi матерiали вживають привiзнi з инчих мiсць. I зодчим на строїннi банi був полоненець, узятий у Сiрмiї…"
 Все дивувало тут молодого грека, й вiн першого ж вечора, коли всi полягали спати, квапливо низав лiтеру до лiтери, вмочаючи писало в тетрамен:
 "Нарiк єсмь столицю Аттiли селом, –писав вiн, перечитавши якийсь абзац, –але се село схоже на величезний город. Хором таки дерев'яний, але зiстроєний з брускiв, так безщiльно припасованих та блискучих, що насилу видно, де постулюванi межи собою. Тут простор столовi свiтлицi, портики, велекрасно розташованi Хоромна ж площа, обнесена забором, така велика, що сама її велич виказує царську оселю…
 Коли Аттiла, вертаючись з походу, пiд'їжджав до городу стольного, його зустрiтив хор дiв у довгих бiлих запиналах, i жони несли над ними полог. Дiви спiвали царевi славу".
 Пiд пологом iшло назустрiч Гатиловi й усе його сiмейство. Дiвчата затягли давньої пiснi, яких спiвають на стрiтi Великого князя:
 Тяжко є головi кромi плечу,
 Зло тiлу кромi голови,
 Руськiй землi без князя Великого.
 Сонце свiтиться на небесi,
 Князь Великий в Руськiй землi,
 Дiвицi пiють на Дунаї,
 В'ються голоси через море до Києва,
 Князь iде на Зборичiв.
 Город радий, земля весела,
 Пiвши пiсню старому князевi,
 А потому й молодим…
 Коли Великий князь київський пiд'їздив до терема старого конюшого, Вишатина жона Радмила з великим почтом челядникiв i робiв, мовби й не помiчаючи свого можа, пiднесла Гатиловi хлiб-сiль на гарному рушниковi й срiблянiй тацi та чару доброго меду.
 «Сей покон, –записав увечерi Прiск, –є в скiфiв знаком найвисочайшої шани. Цар випив чарку, скуштував хлiба з сiллю й поїхав до хорому…»
 Сольство ж грецького iмператора та сольство iмператора латинського за наказом Гатила лишилося в дирцi старого конюшого. Й тiльки коли Великий князь поминув ворота, боляриня конюша вклонилася своєму любому можевi. Сивий, засмаглий на вiтрах Вишата поглянув у вiчi своїй жонi й зашарiвся вiд раптово зринулих почуттiв. Але в домi були гостi, й господиня пiшла вiтати їх край свого вогнища. Вона сама пригощала їх обiдом, i за довгим столом була вся родина старого конюшого та багато рiзних вельможiв. Обiд затягся до пiзнього вечора, й потомленi дорогою, ситими стравами та мiцними медами гостi подалися спати до своїх полоток, розiп'ятих на просторому великокняжому дворi пiд деревами, якi нашiптували про тишу й так довго сподiваний одпочинок пiсля тривалої й виснажливої подорожi.
 Й тiльки консул Максимiн, iз яким Прiсковi випало спати в однiй полотцi, довго вовтузився на м'якiй постелi й нiяк не мiг заснути. Прiск разiв зо три прокидався, Максимiн же сопiв i перевертавсь iз боку на бiк, немов його поклали спати не на лебедячих перинах, а на мiхах iз голяками.
 Мiсяця того самого
 Наступного ранку Максимiн ще вдосвiта збудив свого ритора й послав до старого конюшого Вишата Огнянича вручити йому дари сла грецького та заодно й довiдатися, на коли Великий князь київський призначив звiщання. Прiск умився бiля колодязя –просто з корита. Пiсля вчорашнього «обiду» в конюшого страшенно хотiлося спати –аж очi щемiли, та заперечувати консуловi не випадало, й мусив пiдкоритись. У просторому дворi не видно було нi душi, тiльки по той бiк колодязного журавля сумирно лежав здоровенний собака. Прiск хотiв поманити його, та пес мовби й не до нього. В курнику за стайнями нетерпляче басив пiвень, бо незабаром мало зiйти сонце. Небо вже вияснилось, i тiльки сулиць на три над широкою заплавою сяяла ранкова зоря.
 Прiск повернувся до полотки. Поруч iз їхньою стояли ще двi –Ромула з Романом та Констанцiя з їхнiм робом. Хлопець позiхнув i, подумки кленучи старого консула, що збудив його перед курми, влз пiд широке корзно великий пакунок iз дарунками й потягся з великокняжого двору. Максимiн узайве нагадав йому:
 — Й нi з ким нi про що!..
 — Добре, кiрiє консуле, –мовив Прiск i пiшов. З двiрця варта випустила його, але коли дiйшов до Вишатиного двору, там брама ще стояла зачинена. Прiск подумав, чи погрюкати в дубовi обаполи ворiт, а чи нi, й таки не наважився. Що робитиме там, коли його навiть i впустять? Так чи так, доведеться стовбичити пiд вiкнами того мовчазного вельможа.
 Й вiн вирiшив поблукати ранковим городом. У деяких дворах уже грюкали об цямрини колодязнi вiдра –невсипущi попрокидалися й, певно, напували худобу. Десь у протилежному кiнцi скавульнув собака, в iншому мiсцi заляскав крильми й кукурiкнув пiвень. Прiск ходив то в один бiк вулицi, то в iнший, не надто вiддаляючись од Вишатиного двору, й роздивлявся на чепурнi скiфськi оселi, рiвненько вишпаруванi глиною, побiленi й пiдведенi в кого руденьким, у кого синiм або ж зеленим. Стрiхи були майже скрiзь однаковi –солом'янi, але траплялися й гонтовi, й навiть черепичнi.
 "Прогулюючись коло терема, –писав потiм Прiск, –я раптом почув слово, яке вразило мене. То було грецьке здоровлення: "Хайре!" ("Радуйся!") Се мовив чоловiк, проходячи мимо. Дивлячись на одiж його, я-м узяв того можа за скiфа. Мене зчудувало, що скiфський вой рече по-грецькому. Складаючи полки з рiзноличних народiв, вони переймають один в одного гунську, готську, а за частим зносiнням з римлянами –й латинську мови. Грецька ж тут чується тiльки мiж полоненцями, взятими у Фракiї або ж на змор'ї Iллiрiї. Але їх зразу впiзнаєш серед скiфiв по рубищу й печальному виду. Той же, що менi вклонився, увидiвсь менi скiфом, котрий жиє замож-но й розкiшне. Вiн був одягнений у багату, ошатну одiж, його волосся було стрижене пiд кружечок. Очутилося ж, що то є грек, узятий полоном у Мiзiї, а тепер вiн живе тут…"
 Се був Адамiс, який багато рокiв тому врятував Гатила, коли той тонув у Днiпрi. Тепер вiн служив домажиричем у палатах царицi Русани. Адамiс щиро зрадiв зустрiчi з одноплемiнцем, негайно повiв його до свого дому, й добре пригостив, i все розпитував, як там на батькiвщинi, як живуть тепер люди й чим клопочуться.
 — Вельми-м скучив за рiдною домiвкою, –визнав Адамiс, коли вони випили добрий дзбан розведеного, за грецьким звичаєм, водою вина. –Дуже-м скучив i за кревними, й за мовою своєю…Буває, як здушить серце –хоч плач або бiжи пiшки в Мiзiю…
 — То пощо ж не бiжиш? –спитав Прiск.
 — Пощо…–повторив Адамiс. –Жону маю тут i п'ятеро дiтей, i…добре тут жиється.
 — Хiба то добре, коли серце купається в сльозах? Я не змiг би-м жити в чужiй землi, Адамiсе…Скiльки-м пробув у сiй Скiфiї, а вже тягне додому.
 Адамiс зiтхнув, але заперечив:
 — Я-м полюбив скiфський покон. Ми часто сполчаємось, то є так. Зате в мир насолоджуємося красним i велелюбим покоєм. I нiхто не тремтить, щоби в нього не вiдняли того, котре вiн має й шанує. В моїй старiй вiтчинi, в Грецiї, волостять тирани, а малодушнi роби не смiляться боронитись. Там немає правосуддя, нi рiвностi в податях. I сильнi гнiтять слабих…
 — Ти любиш Скiфiю дужче за рiдну землю, –мовив Прiск, але в голосi його не було докору.
 — Так є, –вiдповiв Адамiс. –Ся земля є моєю другою вiтчиною.
 — I бороду голиш…
 — Се велить покон скiфiв.
 — I волосся кружечком…Як ви се чините, що в усiх однакове!
 — Вельми просто. Вдягаєш на голову судину таку, горнець великий, iже зветься тут макотер, бо в ньому труть мак, i вiдтинаєш усе, що виглядає з макотера.
 Але розмова перейшла на веселе, бо вiд зустрiчi й випитого вина, хай i розведеного на водi, обоє вельми звеселилися. В такому станi й повiв Адамiс свого молодого гостя й одноплемiнця до поважного болярина. Вишата вже встиг устати й поснiдати, його жона боляриня Радмила, запнувшись для годиться прозiрним полотком, пригощала юного ритора смачними стравами й добрим вином. Вишата запросив Максимiна разом iз Прiском, а також слiв од захiдного римського iмператора, до себе на вечерю.
 А наступного дня Вишата сам супроводив обидва сольства до царицi.
 Жона Великого князя київського Русана мешкала в окремому хоромi. Прiск iз непослабною цiкавiстю роздивлявся й усе запам'ятовував, щоб увечерi записати свої враження.
 «На двiрцi були многi тереми та клiтi. Однi красно зiстроєнi з гладеньких колод, пов'язаних межи себе як вiнки, й здiймаються на добру вись. Тут жила жона Аттiли. Зустрiнутий у дверях варварами, я ввiйшов до хорому й застав її на м'якому ложу. Пiдлога була встелена килимами, многi жони стояли окiл царицi. А дiви сидiли навпроти неї долi й узорили рiзноличними нитками корзна, кої вдягають тут зверх одiжi. Вклонившись царицi, я пiднiс їй дари й вийшов…»
 Повиходили й iншi дяки та кляузники, лишились тiльки обидва сли та ще римський воєначальник Роман, бо жона Великого князя київського –то таки цариця й простим людям не личить мулятися перед нею.
 Прiск мав намiр оглянути й iншi будiвлi великокняжого двору, та юрма, що тирлувалася коло ганку головного хорому, заступила йому дорогу, й вiн не змiг проникнути всередину. Смерди, й можi, й рiзне болярство дрiбного кшталту чекало виходу Гатила. Нарештi Великий князь київський з'явився на ганку в супроводi мовчазного вельможа Вишати. Й кожен, хто мав до князя прохання, пiдходив по черзi, й Гатило творив свiй суд.
 «Не тiльки гуни, а й инчi народи, їм пiдволоснi, любили сього дивного можа за його велiї цноти й за правосуддя. Многi греки й римляни добровiльно служили йому…»
 Скiнчивши суд, Великий князь київський повернувся до хорому, де на нього вже з трепетом чекали сли вiд рiзних країн i народiв.
 Але нi римських, нi грецьких послiв Гатило так i не прийняв нi того дня, нi наступного. Вишата ж, коли його про се питали, тiльки всмiхався й калiчив грецьку мову:
 — Гуляйте. Аттiла знає, коли…
 Й сли обох iмператорiв, i їхнi люди з учти цiлi вечори просиджували за дошками табули[16], щоб якось та згаяти час. I щоразу розмовляли про Гатила, бо вiн був уже не тiльки в сiй варварськiй країнi, а й у цiлому свiтi. Й Прiск, уважно дослухаючись розмов, старанно вiдтворював їх на тонкiй заячiй скорi пергамену.
 "Ромул, мiж, бувалий у многих сольствах, маючи мудрiсть у тому, рече, що щастя й могуття Аттiли такi велiї, що вiн, пещений ними, вже не терпить нiкоторого перечення, хоч яке справедливе воно. "Нiхто з дотеперiшнiх царiв Скiфiї, та й инчих земель, –рече далi Ромул, –не вчинив стiлькох великих дiл, та ще за такi короткi лiта, як Аттiла. Його волость простирається за острови на океанi, й не тiлько народи Скiфiї, але й римляни та греки суть його данниками. Не доводячись i тим, вiн хоче розширити свою державу звоюванням Персiї. Мiдiя[17] ж не далеко вiд Скiфiї. Гуни вже вiдають дорогу туди: ходили тiєю дорогою, коли в них шалiв голод. I Захiдня, й Всхiдня iмперiї не змогли суть стати супротиву йому, бо полчилися в инчих землях. Тодi Божко з Красоєм, котрi є з роду царiв скiфських, сполчили велiї полки й проникли в Мiдiю. Се тi самi, котрi пiзнiш були слами в Римi для укладання ладу з нами. Вони самi речуть, що, минувши в той похiд степи й переправившись через озеро Меотiду, подолали гори Кавказькi й за п'ятнадцять днiв досягли Мiдiї. Й тiльки велiї полки персiв примучили їх вернутись у свою землю –инчою дорогою, понад берегом Каспiйського моря".
 «Так, –рече далi Ромул, –Аттiлi неважко примучити собi Мiдiю, й Парфiю, й усю Персiю. Ратна сила його така, що нiхто супротиву їй стати не зможе. Ми молимо бога, щоб Аттiла повернув оружжя своє на персiв».
 "Але я вельми страшуся, –рече Максимiн, –що, примучивши мiдiв, парфiв i персiв, Аттiла вернеться зодтуду володарем Риму, Всхiднього й Захiднього. Зречеться достойностi титулу стратига, коїм ушанували його римляни, й звелить величати себе iмператором. Вiн уже мовив колись у гнiвi своєму: "Полководцi iмператора вашого роби йому. А мої ж полководцi такi самi царi, як i ваш iмператор".
 Лише на п'ятий по прибуттi день Великий князь київський Богдан Гатило прийняв сла iмператора Теодосiя, а також Ромула, сла захiдньоримського iмператора Валентинiвна Третього. Нi Максимiн, анi Ромул не мали пiдстави бути невдоволеними тривалим «звiщанням» i могли вважати свою мiсiю вдало виконаною. На знак закiнчення переговорiв Гатило вшанував обох слiв пишним обiдом.
 «У значений час разом iз слами Захiдньої Римської iмперiї, –пише Прiск, –ми смо предстали Аттiлi при входi до столової свiтлицi. Тут кравчi, за поконом землi сiєї, пiднесли нам чари, аби смо перед трапезою помолилися за здоров'я царя їхнього. Випивши, ми пiшли смо на вреченi нам мiсця коло столу. Ослони стояли обабоки свiтлицi. Посерединi, за столом инчим, сидiв Аттiла в крiслi. Позад нього, на звишiннi в кiлько приступок, було його царське мiсце –пiд пологом з рiзноличного цвiту ткання. Такi пологи над злюбним ложем вiшають римляни й греки».
 Первоповажнi мiсця були за столом управоруч од царя. Ми смо сидiли з лiвого боку. Вище за нас усiвс'я Борич, найзнатнiший серед скiфiв. Конюший мостився на сiдлицi вправуруч царського мiсця. Навпроти нього повсiдались обидва сини Аттiли. Однако ж старший син був поруч нього, на которiйсь розстанi, трохи вище й сидiв, шанобно потупивши зiр перед вiтцем".
 Борислав, якого Прiск, назвавши Боричем, бачив уперше, бо той лише сього днi приїхав з далекої Мiзiї, з-за Дунаю, раз по раз пiдносив угору келиха й виголошував здоровницi за Великого князя, й за iмператора Теодосiя, й за другого iмператора –Велентинiана. Велiй болярин був дуже веселий, бо змолоду полюбляв пири, й Гатило мусив пригасити його запал:
 — Борисе, –вiн називав його коротким iменням дуже рiдко, але того дня сказав так навiть при гостях, немовби вернулася їхня буйна молодiсть i не було сиве волосся нi в князя, нi в його побратима. –Борисе! Боричу! Дай-но гостям попоїсти, бо впоїш голодних! Люди-бо заморськi, п'ють вино з водою.
 — Хай вiдають, коли пирували в князя нашого! –весело вiдгукнувся Борислав, але таки припинив споювання.
 Прiск писав потiм:
 "Одмiннi страви подавалися всiм на серебляних блюдах.
 А перед Аттiлою було поставлене просте. Вiн був умiрним у всьому. Гостям пiдношено золотi й сереблянi чари, а його чара була деревляна. Одiж на ньому була такоже не ошатна й нiчим не рiзнилась од инчих, може, тiлько простотою. Нi висячий при боцi меч, нi шнур'я варварських черевiїв, нi його комонна зброя не були здобленi золотом, камiнцями чи абикотрими дорогоцiнностями, яко в усiх инчих скiфiв, що сидiли у свiтлицi".
 Й заморськi гостi, й численнi вельможi київськi й не київськi багато їли, ще бiльше пили, й над столами з кожною випитою чаркою здiймався дедалi бiльший гамiр. Кравчi та челядники ледве встигали носити страви пирувальникам та мiняти порожнi дзбани повними.
 "З настанням вечора, коли були запаленi свiчi, прийшли суть два спiвцi й почали виславляти подвиги Аттiли. Всi гостi зворотили зори на них. Однi уподобляли пiснi, инчi були у захватi, пом'януючи вславлюванi ратi. Дiди ж, виснаженi берем'ям лiт i вже змиренi духом, проливали сльози. За спiвцями виступив наперед скоморох i рiзноличними викрутасами покликав усепiльний смiх.
 Насамкiнець появився Харя Мурий. Вельми дивен з виду й одiжжу, голосом i тiлорухами, вiн мiшав у казаннях своїх римську, гунську та готську мови й поморив усiх смiхом своїм…"
 То був уже не молодий скоморох, якого Богдан Гатило, перенiсши столицю з Витичева назад до городу Києвого, взяв iз собою. Харя Мурин прийшов одягнений у пiстряву свиту з рiзними рукавами, що сягали йому за колiна, в дивацькому клобуковi з дзвоником i в чорнiй машкарi. Вiн, раз по раз накидаючи оком на Великого князя, розповiдав про те, як його буцiмто розлучили злi люди з коханою голубицею. Прiск, якому сп'янiлий Костан перекладав через десяте в п'яте, не второпав змiсту арлекiнади. Вiн думав, що ся щемка пригода справдi сталася з тим сивим чоловiком, i дуже дивувався, чому «скiфи» так весело регочуть з чужого лиха.
 «Пiд час сього приставляння тiлько Аттiла не звертав нi на кого зору свого. З усмiхом утiшним вiн дивився на свого молодшого сина, реченого Юрiй, який стояв збiч нього, й ласкаво пестив його рукою по щоцi».
 Пир затягся до пiзньої ночi, й Прiск теж упився. Вранцi йому страшенно хотiлося спати, та мусив розлучитися з м'яким ложем у консульськiй полотцi пiд деревами садка. Обидва сли вирушили до старого конюшого проситися в зворотну путь.
 «Конюший мав звiщання з инчими вельможами й складав харатiї вiд iм'я Аттiли до iмператорiв. З ним були писцi, й серед оних –Рустицiй родом з Верхньої Мiзiї. Його побрали полоном, але за велiї цноти Аттiла взяв його до себе для складання писмь…»
 Того-таки дня цариця Русана наказала своєму домажиричевi Адамiсовi привiтати гостей у себе. Й молодий грецький сол увечерi записав до своїх пергаменiв:
 «Прийшли смо до нього вкупi з кiлькома скiфами й були смо вдостоєнi благосклонного й привiтного прийому, й нагощенi добрими стравами. Всi, кої були на обiдi, за поконом скiфським вiтали нас, пiдводячись i пiдносячи нам повнi чари, обнiмаючи нас i чоломкаючи почередно…» Всi були задоволенi –й гостi, й господарi, бо переговори успiшно завершилися. Лишавсь тiльки прощальний пир у хоромi Великого князя київського. Й Прiсковi здавалося дивним, чому старий консул не веселиться разом з iншими, коли навiть поважний Ромул, сол захiднього iмператора, й той пiшов у танок серед гамiрної свiтлицi.
 Нарештi настав i прощальний пир –вiдпускний. Сли поприходили в найдорогшому одязi, русини теж убрались по-святковому. Всi обмiнювалися здоровленнями, пили один до одного чару й зичили многi лiта й великi звершення. Сього разу коло Гатила за столом сидiв уже не його старший син Данко, якого князь вiдiслав у далекi землi, а Богданiв тесть, бiлий, як сметана, Воїбор з деревського городу Вручого. Сiмдесятилiтнiй жупан щось розважливо казав Гатиловi, й той лише зрiдка кивав головою. Незважаючи на нове одруження, вони й надалi лишалися в доброму зиченнi.
 Через три днi посольства, багато обдарованi Гатилом, лаштувалися в далеку путь додому, й найдужче за всiх квапився чомусь консул Максимiн. Прiск хотiв був уже пiдiйти до свого зверхника й розпитати, в чому причина. Та сталася подiя, що завадила йому зробити се…
 Мiсяця того-таки
 Вiдколи зустрiв у Києвому городi землякiв своїх, Адамiс перебував у якомусь пiднесеному святковому настрої. З пам'ятi виринали давно забутi подiї далекого дитинства та нещасливих юнацьких рокiв, що принесли йому полон i робство. Переходячи з рук до рук, вiн урештi потрапив у двiр малого Дарницького болярина Судка, який одзначався винятковою скареднiстю й був можем вельми грубим i жорстоким. I хто зна, як би склалася подальша доля молодого роба, коли б вiн того далекого морозовитого дня листопада лiта 433-го не врятував молодого Київського князя.
 Тодi Богдан купив його в свого болярчна за великi грошi й одпустив на волю. Адамiс не знав, що з нею робити, з тiєю волею. То була для нього цiлковита несподiванка, , й вiн ходив кiлька день мов приголомшений. Здiйснилася його давня болюча мрiя. Тепер вiн мiг нарештi повернутись у рiдну землю. Та непевнi сили тримали його тут, мов на припонi.
 Так вiн, зiбравши добру торбину й одягши подаровану князем нову гуню, рушив у далеку путь. Пристав до гречникiв i мав намiр iз ними разом дiстатися рiдних країв. Але по тижнi часу раптом знову з'явивсь у Києвому городi. Й не тiльки чуття вдячностi до дивакуватого князя київського привели його назад. За кiльканадцять верст у чепурненькому Вишгородцi жила гарна чорнявка Божана, що присушила його серце до сiєї землi.
 Ранiше вiн не мiг i мислити собi про неї. Божана була донька гордовитого вишгородського смерда Живка, йому ж, Адамiсовi, лишалося ще багато лiт неволi. За сей час Божану видали б замiж i, звичайно, не робовi в руки, такому, як вiн. Але тепер усе змiнилось. Адамiсовi прийшла несподiвана воля, й вiн ставав рiвноправним чоловiком, незгiрш за батька Божаниного.
 Дiва теж наполягла на своєму, й її не довелось навiть умикати проти вiтцевого велiння. Адамiс iз молодою жоничкою поселивсь на Боричевому Току пiд заборолом городу Києвого, де вже стояло кiлька хиж, i зайнявся рибальством. Се йому вдалося, й вiн би й далi жив отак, але Борислав, кому належав Тiк iз дiда й прадiда, вирiшив зiгнати посадцiв зi своєї землi й оселити їх пiд Ворожiллю.
 Адамiс пiшов проситися челядником до київського князя. Богдан Гатило найняв його, наставив спершу рибальським чiльником, тодi тивуном, а по п'яти роках i домажиричем до терема жони своєї Русани. Й за два наступних роки Адамiс iзвiв собi власний терем пiд заборолом княжого двору.
 Справи його йшли на краще. Жона любила свого грека й мало не щолiта дарувала йому сина чи доньку. Адамiс був задоволений життям своїм, i тiльки туга за далекою вiтчиною труїла йому днi. Часом серце Адамiсове заливалося слiзьми, й вiн ладен був пiшки йти в тi краї, де народився й звiдки привели його сюди в кайданах. Але щоденнi клопоти й родинне щастя потроху тамували той смуток, й Адамiс нiкуди не йшов i лишався в своєму привiтному теремi коло княжого двiрця. Вiн перейняв i мову, й звичаї людей, серед яких оселився, й незабаром уже нiчим не вiдрiзнявсь од русинiв-киян, хiба що був трохи смаглявiший.
 Але зустрiч iз Прiском та iншими земляками розвередила стару його рану. Вiн не проминав нагоди, щоб побути з Прiском бодай трохи, бо Максимiна, поважного й непривiтного консула, страхався й уникав; не минав щасливого випадку хоч кiлькома словами перекинутися з молодим одноплемiнцем своєю рiдною й вже трохи призабутою мовою. Й iз тривогою та щемом у серцi думав про той незабарний день, коли доведеться прощатися з привiтним i щирим земляком. I ладен був садовити на воза й жону, й дрiбних дiтей i їхати свiт за очi, туди, де народився й вирiс i де ще мусили жити його батьки, брати та сестри, –туди, де жили греки.
 Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до неї, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний.
 По тому днi серце ще дужче млоїлося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо єдине, що не повертається нiколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками.
 — Се для тебе, друже, –сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. –Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому божого. Нехай слуги Христовi помоляться за грiшну душу раба божого Адамiса, –й подав Прiсковi кубок зi щирого золота. –Се ж…–Адамiс одвернувся, бо раптовi сльози стиснули йому горлянку. –Се ж…Се вiдвези вiтцевi моєму й мамi рiднiй моїй…Якщо вони в животi й здоров'ї…
 Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв.
 У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався.
 — Се що є? –спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив.
 — Ладно чинить…ладно, –мовив старий грек, думаючи своє.
 Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав:
 — Як його кличуть?
 — Адамiс, –вiдповiв Прiск.
 — Адамiс…Адамiс…Гарно кличуть. А як шанує його їхнiй Аттiла?
 — Добре, кiрiє консуле,
 — Добре…Добре…
 Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав –той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за свої пергаменти, консул раптом згадав:
 — Як, речеш, кличуть того грека?
 — Адамiс, кiрiє консуле.
 — Адамiс, речеш? Адамiс…А чи не змiг би покликати його ще сюди?
 — Коли?
 — Зараз.
 — Проти ночi?
 — Дарма. Збiгай кликни.
 Прiск помулявсь, але мусив iти.
 — Якщо кiрос консул так рече…
 В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i київського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи є християнином, чи має на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче.
 — А хто прислужує Аттiлi коло столу?
 — Хто в хоромi є, той i прислужує, кiрiє консуле.
 — Хто частує його вином?
 — Кравчi, кiрiє консуле.
 — Кравчi…А тобi довiри Аттiла не має. Так?
 — Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую.
 — I ти?
 Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками:
 — Задушно…
 В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скiфськи –не розведеним водою.
 — Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут немає чим дихати, –по довгiй паузi обiзвався Максимiн. –Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому.
 Вони повставали й вийшли, й Прiск довго дивився вслiд їм. Такої щирої гостинностi вiн ще не бачив з боку свого чiльника. В голову бгалися рiзнi думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалi, й Прiск знову й знов умочав його в каламар iз чорною рiдиною, але так i не написав анi рядка, поки Максимiн i повернувся.
 Консул сiв на своєму ложу й утупив погляд в отвiр полотки. Руки йому неспокiйно терлись одна об одну, й вiн жодного разу навiть не блимнув у бiк свого ритора.
 Так спливло два днi, й уранцi третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Прiск допомагав ючити й запрягати конi в вiз iз царськими дарами й час вiд часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимiн, гладкий i неповороткий Максимiн, хапливо бiгав мiж челядниками й теж позирав у бiк хорому та до ворiт. I нарештi не втримався й поманив Прiска.
 — Пiди кликни…Адамiса.
 Прiск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:
 — Маю хiть попрощатися з Адамiсом. Тут йому самотньо, а вiн же грек. Мабути, й вiн хтiв би попрощатись, а не смiє. То й речи йому: йди до кiроса консула, бо, речи, має хiть попрощатися з тутешнiм греком…
 Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожної митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад.
 — Адамiса нема вдома, –сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна.
 Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також руськi можi, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч поїзда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав:
 — Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку:
 — Нате!
 Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах.
 — Плюнь!
 Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув:
 — Варвари були завше варварами, хоч i малi.
 Тодi вперше глянув у бiк городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра…
 Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у своєму теремi вже два днi –вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до своєї полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тiєї ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть їй про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто їде на княжi бортницi.
 Повернувсь аж на третiй день пiд полуднє й. хрипким голосом запитав жону:
 — Поїхали?
 — Хто? –не зрозумiла тiлиста кароока Божана.
 — Греки.
 — Ого, вже давно! Ще зрання побрались. I глянула на свого чоловiка. Вiн був марний i чорний, як дiл. Божанi спершу майнула в головi неприємна думка. До Бортничiв, де була пасiка Великого князя, дорога пролягала через Дарницю. Там же колись жив Адамiс…Але чоловiк був такий марний, що Божана вiдкинула свої дурнi побоювання й спитала турботливо:
 — Чи-с не занедужав, Адаме? Та вiн тiльки полегшено вiдiтхнув i подався з хати. Адамiс добре знав свiй норов, знав i те, що розповiсть про все Гатиловi, та не думав, що се станеться так швидко. Вiн уникав зустрiчатися з Великим князем i ходив такими стежками й такими дверима, кудою той i не подумав би ходити. Й у найнесподiванiшому мiсцi раптом почув собi в спину:
 — Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га?
 — Хто єси? –сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся.
 Гатило стояв у прочинених дверях i реготав:
 — Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!
 Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився:
 — Що то є? Звiдкуду маєш?
 То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда.
 — На дорозi-м його зналiз, –глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу.
 — На дорозi? –перепитав Гатило. –В поросi? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлi виднiвся тiльки темний обрис, i годi було вловити вираз Гатилових очей.
 — Розгрiб єси порох, коли дивишся –перстень iз каменем. Такс є?
 Адамiс i досi мовчав. Князь пiдiйшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вiчi:
 — Так є, га?
 Й трусонув ним, аж голова грековi хитнулася назад.
 Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:
 — Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобi. Колись я-м урятував тобi живота. Я зараз повiдаю тобi все, лишень заклянися, що не зробиш нiчого лиховажного.
 — Може, й землю примучиш мене їсти? –просичав Гатило, та грек заперечив:
 — Нi, землю не треба. Дай лише слово.
 — Добре.
 Гатило вiдпустив Адамiса. Сивий оселедець на лискучiй простоволосiй головi впав князевi межи очi, та Богдан не помiчав того.
 — Все вiдаю, можеш i не казати.
 Адамiс перелякано скинув на князя очi.
 — Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi є отрова. Тако речу?
 Домажирич не обзивався.
 — Мовчиш. Зри тодi…
 Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.
 — Вельми мало для такого можа, як я, –сказав вiн.
 Адамiс глухо промовив:
 — Я-м дав трохи Шарковi.
 — Якому? Хто є то?
 — Пес…
 Князь пристояв, тодi повернувся й вийшов, й Адамiс поплентав услiд йому, знаючи напевно, куди той iде. Гатило спинився тiльки бiля терему домажиричевого.
 — Клич.
 Адамiс подививсь докруж. Пса в дворищi не було нiде, й вiн подався до низенької клiтi, де стояла собача буда. Коло буди, вiдкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес iз обрубаними для лютостi вухами. Адамiс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч i не встигла ще заклякнути.
 — Коли дав йому-с отрови?
 — Тому два днi, –прохрипiв грек. –Сього днi рано ще бiгав…
 Адамiс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимiн того вечора запевняв, що Аттiла не вмре вiд порошку в перснi, лише по якомусь часi заслабне й стане згiдливiший у переговорах, а се так необхiдно для Грецiї…
 Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який i досi тримав на долонi, але порох прилип у спiтнiлiй жменi. Князь обернувся й пiшов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамiсового двору. За пiвгодини в супроводi Борислава, Вишати та п'ятьох комонникiв о коп'ях вiн проминув Полудневi ворота й одразу погнав коня вскач. Адамiс усе те бачив, i серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.
 Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж пiдве-чiр –мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночiвлю, коли ззаду залопотiли копитами конi. Мiж Воротило, який виступав попереду, враз упiзнав Великого князя та його вельможiв i напинив поїзд. Богдан осадив коня бiля самого консула.
 Старий Максимiн сидiв на вороному iнохiдцевi блiдий i впрiлий. Спина йому згорбилася, мов неповний мiх. Вiн не дививсь на Гатила, хоч бачив i вiдчував кожен його рух i порух. Сталося те, чого всi цi днi найдужче боявся консул. Вiн ще вчора пiдозрював, що той продажний одноплемiнець зрадив його, а вранцi остаточно пересвiдчивсь у тому, хоч несмiлива надiя, мов притрушена попелом жаринка, й досi не згасала в його переляканому серцi, старому й стомленому роками серцi. Тепер же й та жаринка згасла. Скiфський володар сидiв перед ним на сiрому яблукатому конi живий i незвереджений, i зараз станеться те, чого й слiд було сподiватися. В усьому винний той хрещений варварин Вiкiлла, й найбiльше –голощокий Хрисафiй, євнух, вiчний лис i холодний отруйник…
 Гатило потяг коневi вуди –аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:
 — Речи володаревi своєму, робе: «Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла є не менш висок i знатен родом своїм. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихоїмний, замислив чинити кови господаревi своєму, котрий поставлен над ним небом i судьбою».
 Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за ним устала, й усi незрушно стовбичили на мiсцi, мов кам'янi iдоли на давнiх могилах у степу; всi, хто зрозумiв рiчi Великого князя київського й хто не зрозумiв.
 Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник руської учти махнув рукою їхати далi. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях поїхали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всiї Русi, й Прiск потiм чесно записав се до своєї книги.
 Мiсяця вересня
 Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Київ город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у своєму селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця своїх пращурiв i йшли шукати долi в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода.
 По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. їх теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзiї, якою правив тепер велiй болярин Борислав.
 Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили свої поконнi землi, й у їхнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре –нехай греки забудуть про свої колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхiї прийшли два брати –Радзiм i Вятко –й ударили чолом Великому князевi київському:
 — Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємi. Вельми гунсто жиєми на Вiслє, й готськi фрягi не даюнт жиччя.
 Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав їм вiльнi краї: Радзiма посадовив на рiчцi Сожу, Вятка ще далi на полунiч, аж до земель смолякiв.
 Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням своєї колишньої провiнцiї Мiзiї. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмiєю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецiї до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя.
 Вiн послав до своїх намiсникiв у Сiрмiю та Мiзiю нарочитих можiв, аби навести лад серед пересельцiв, бо й ляськi поляни, й моравцi, й iншi венедськi племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.
 Раз у раз посилаючи в усi кiнцi землi своєї нарочитих можiв та боляр, Гатило де наказом, де обiцянками, а де й хитрiстю, нiким не пiдозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродiнню, що панувало скрiзь. Вiн знав: держава мусить керуватися з одних рук, i всiлякими способами саджав на волостi й україни вiдданих людей. Тамтешнiх володарiв або брав до себе у двiр, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливi й довготривалi сольства й намiсництва.
 В сих турботах та в змаганнi зi слами рiзних україн i минали його днi. Так тривало вiддавна, з того самого лiта, коли на горбi над сивим Днiпром лiг у землю брат його дiда Рогволод, i всi звиклися до думки, що так i мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтiв увесь свiт, мав тверду руку й крутий норов.
 Серед мiсяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мiрно гупали цiпи й кияни звозили зерно та солому в клiтi й на гумна, до Великого князя київського завiтало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромi та в теремах вельможiв стольних було майже щодня цiлими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.
 Перед ним, високо тримаючи бриту голову з бiлим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугiв. Гатило дивився на нього й порiвнював iз ним себе. Скiльки ж то лiт минуло вiдтодi, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом спiвав йому пiсню про ведмедя-русина? Мабуть, i пригадати було б годi, коли б усi не пам'ятали, що того лiта помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять лiт, i то була правда, хоч як сумно зiзнатися собi самому, що й ти постарiв на тридцять п'ять лiт, i зим, i весен…
 — А мiцний єси ще вельми, –сказав Богдан, i те саме подумав про себе.
 — Дуб у болотi не гниє, Гатиле.
 Се була теж iстина, й Богдановi стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем i не Богданом, а тим iменем, яке сам йому колись причепив.
 — Пощо чолом б'єш, готамане? –запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак i досi стояв перед ним наввипинки. –Ти сiдь, у ногах правди не є…
 — Спаси Бiг. А то-м помислив, що й мене маєш хiть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всi стеляться перед очi твої?
 Гатило похмуро всмiхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усiвся:
 — Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.
 У кутку сидiв, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданiв син. Вiн був чорнявий i широкобровий, схожий на матiр, але всiм iншим удався в батька–й зростом, i кремезними плечима, й навiть дивився так, як i Гатило, з-пiд брiв.
 — Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, –нарештi обiзвався Шумило.
 — То й що є? Хiба вольниця косацька так вельми князя хче?
 Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив бiлi вуса.
 — Хче не хче, а вирiй без матки не може. Кiш мене сле до тебе таки чолом бити…
 — Пощо? Годоя вам усп'ять?
 Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмiшку.
 — Нi, Гатиле. Вiдаю й я, й инчi вiдають, що не даси нам узворот Годоя.
 — За чим же слють тебе?
 Шумило блимнув у куток, де мовчки сидiв Данко, тодi подививсь на Богдана й сказав:
 — Пусти нам княжича.
 — Княжича?
 Богдан теж узявся за свiй шпакуватий оселедець i накрутив його вузлом на руку. Тодi глянув назад
 ! кивнув синовi, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподiваного повороту. Княжич устав i перевальцем пiшов до дверей, несучи меч пiд пахвою.
 — Княжича, речеш, –аж обiзвався Гатило. –Хiба ж не вiдаєш ти, що я-м нарiк його на стiл великокняжий, у себе мiсто?
 Косак засовався на лавi й пiдiбрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.
 — Бо не за нього ж б'ю, –сказав вiн. –Б'ю за меншого твого, Юрка.
 З-пiд гунi старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому черевi.
 — Малий ще.
 — Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли…
 Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, i страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навiть якщо мала, коли ж її примучувати, –стережися дати помилу. Вiн так i сказав Шумиловi, й вони ще довго сперечалися. Тивун принiс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так нi до чого й не домовились. Не мiг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князевi, Великому князевi, треба дбати й про те, як за нього думатимуть i як говоритимуть люди.
 Коли вони виходили зi свiтлицi, стояв пiзнiй обiд. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумиловi, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут пiдiйшов Данко. Широкi чорнi брови його були стуленi в суцiльну пряму смугу, й очi з-пiд них дивилися твердо, навiть твердiше, нiж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:
 — Посадiть мене.
 — Куди?
 — До косарiв.
 — Уречен сси столу великокняжому, –сердито вiдрубав Гатило й пiшов геть.
 — Я скидаюсь! –навздогiнцi гукнув йому син, i Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тодi взяв старого косаря за плечi й мовчки потяг у столову свiтлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Вiн уже давно спiдлоба дивився на батька –ще вiдтодi, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.
 Тодi Богдан сказав йому: «Великий князь не належиться до себе, але до великокнязiвського столу». Данко, звичайно, не зрозумiв його, бо в двадцять з невеликим лiт мiж думає зовсiм не так, як у його сорок сiм. Гатило бачив се й не знав, що робити. Вiн наказав тодi боляриновi негайно вiддати свою доньку замiж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, i се страшенно болiло Богдана.
 Вiн чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов i не чув його розмови з сином. Богдан у думцi подякував готамановi, а по обiдi, коли гостi розiйшлися, спитав:
 — А що: взяв би-с i Данка?
 — Взяв би-м! –охоче пристав на те Шумило. –Але то є не для мене самого, а для коша.
 — Вiдаю, –мовив Гатило. –Вiдаю. Посаджу вам Данка. Тiльки…ходи ротi до мене.
 — Якiй ротi? Об чiм? –скинув бiлi брови Шумило.
 — Ходи ротi, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юрковi.
 Се вже було щось геть iнше, таке, що старий лугар i не думав досi про нього. Вiн так i не вiдповiв нiчого, лише вранцi прийшов до Гатила й сказав, привiтавшись пiднятою рукою, як то робили косаки:
 — Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дiдуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Вiдвезу Данка й прийду…Чи маю й землю їсти?
 Шумило хитро посмiхнувся, й Богдан лише рукою махнув.
 — Мав Юрко навчителя доброго, та…
 — Головою наклав? Богдан кивнув:
 — У Мiзiї.
 — Чув єсмь…Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Бiг кожному в ратi лягти, а не за пiччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть менi зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вiтцiв своїх.
 На тому вони й розiйшлися. Того-таки дня Данко постав перед вiтцем у новому виглядi. Вiд його буйного чорного волосся на головi лишився тiльки лискучий оселедець коси, й тiм'я сяяло проти сонця бiле й не-засмаглс й здавалося химерною габрiйською ярмулкою в порiвняннi з брунатним обвiтреним лицем. Данко вклонився батьковi до землi, й Гатило дав йому на нову дорогу свiй важкий i довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тiєї митi перестав бути княжичем.
 — А там, у Лугах, i землю їсти-ймеш, –хитро примружився Шумило й провiв долонею по вусах, аби стерти посмiшку.
 Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данковi мати поряд себе такого Шумила…Але ж i з Юрка треба людину зробити. Надто вiн ласкавий i нiжний, а се не личить синовi Богдана Гатила. Чомусь пригадалися подiї сього лiта, й Викула, й Максимiн, i золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда, iдо й досi десь лежав у княжiй опочивальнi, й Богдан уголос повторив:
 — Не личить синовi Гатила…
 Й раптом заболiло серце. Заболiло вперше в життi. Перед очима пропливли картини давно забутої юностi, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, вiн побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жiнки, майже дiвчини, яку кохав колись i якої не дала йому доля. Вiн зашилив руку в пазуху собi й потер долонею те мiсце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки бiль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в життi.
 Богдан сумно всмiхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є…Вiн пiднiс угору ту руку, якою допiру тер серце, й гаряче проказав:
 — Дай йому. Боже, тверду дiсницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього –хай лiпше на менi окошиться…
 Й озирнувся, вiдчувши, що хтось мовчки стоїть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свiдком тих сокровенних слiв.
 — Там…–сказав Вишата. –Хладiвой. – I махнув рукою за глуху стiну свiтлицi.
 Гатило вийшов услiд по ньому, хоч личило б сидiти й чекати гостя тут, у теремi. На княжому дворi було душ iз пiвсотнi можiв, убраних у куцi жупанчики та вузенькi, об нозi, гачi, й Богдан би й так упiзнав, що то венди, навiїь коли б Вишата й не казав йому. Можi були при повнiм оружжi, закуренi й стомленi. З гурту виступив молодий мiж у розшитiй золотим галуном кацавейцi й пiдiйшов до Богдана:
 — Чест Вельому ксьондзовi Гатiлi!
 Й легко вклонився.
 То був, напевно, Хладiвой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому.
 — З такою раттю прийшов єси брати город Київ? –пожартував вiн, i юнак знiтився.
 — Не, пане ксьондзе! Неї Пришед єсмь о помоц волати.
 — Що є стало?
 — Ойтєц муй помрл єст.
 — Жупан Хладiвой?
 — Так, пане ксьондзе, муй ойтєц…
 Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богдановi здавалося, нiби волосся в нього, що спадало аж до плiч, вигорiло на сонцi. Але руки мав великi й мiцнi, певно, такi руки вмiють тримати меч.
 Вiн повiв хлопця до хорому, Вишатi ж наказав розмiстити можiв Хладiвоєвих на спочин. За вечерею жупанич оповiдав йому свої пригоди. Сидiли тiльки втрьох –вони двоє та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив i слова, хоч i слухав дуже пильно й пив разом iз ними.
 На верхньому Дунаї, власне, мiж витоками сiєї рiчки та рiчки Райни, де починається земля латинцiв, коїлося недобре. Конунг Теодорiк, володар готiв, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тiєї землi жупан Хладiвой, Теодорiк посiяв ворожнечу мiж його двома синами: Хладiвоєм та Мiровоєм. Стiл мав обiйняти старший, а готський конунг пiдiслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братовi Мiровоєвi: «Якщо ти не забереш столу вiтцевого, твiй брат Хладiвой уб'є тебе. Вiн просив конунга Теодорiка о помiч проти тебе, щоб забрати твою частку вiтчини, а тебе звести».
 Нерозважливий Мiровой негайно обложив брата в батькiвському домi й тримав облогу сiм день, аж поки люди почали падати вiд спраги, бо колодязя в дворищi жупановому не було. Хладiвой ледве врятувавсь утечею з вiрними людьми й ще двi сiдмицi блукав горами та лiсами. Мiровой же переслiдував його по п'ятах. А коли дiсталися Нового Лугу, який там називають Нови Лунг, а готи кажуть Нiвлунг, або ж Бургундiя, то стало вiдомо, що Мiровой уже сидить на вiтцевому столi сам.
 — I страхає мене, Велiй ксьондзе, же якби-м я вернувся, стяв би менi голову. Проше о помоц, панє ксьондзе!
 Богдан мовчав i тiльки дивився на миготливий язичок товстої свiчi на заставленому тарiлями столi. Звичайно, Теодорiк –старий i лукавий лис, i се Богдановi давно вiдомо. Готський конунг сьогоднi скаже одне, а взавтра зовсiм iнше, й клястиметься, що то суща правда, й спробуй-но впiймати його на шпаркому. Але Гатило ще не вирiшив, як йому чинити в сьому випадку й що сказати молодому жупаничевi, який прийшов до нього зi скаргою на конунга та на свого рiдного брата.
 — Сидiти-ймеш тут, у мене, поки що. Там видно стане, –вiдповiв невизначено Гатило й заходився розпитувати про все, що чув i що бачив Хладiвой, блукаючи свiтами. Жупанич видався балакучий i довiрливий, i Гатило подумав, що се саме тi риси, яких не повинен мати володар, але змовчав. Хто ще зна, який той другий брат, молодший, Мiровой.
 Хладiвой розповiдав про римлян, чиї сли дуже часто проходять через його вiтчину, не iнакше, як замислили новi кови з Теодорiком, i Богдан узяв се собi на карб. Доведеться вирядити латинам у гостi ще кiлькох послухiв, тi, що є там, не впоруються. Згадував жупанич про якогось Змiя Горянина, який мав незлiченнi скарби, тодi їх утратив i сам наклав усiма своїми головами, а голiв було троє. Гатило слухав тих теревень i думав про своє, аж раптом нашорошився й потер спiтнiле чоло. Хладiвой удруге за сей вечiр згадав про Новий Луг Бургундський.
 — Вiдаєш, пане ксьондзе, кто там крулєм єст?
 Богдан кивнув.
 — Так має той круль Гунтер сестру вельми лєпу, ктора зовеся Гримiльда. Бардзо єст лєпа! Такей жони єще-м не видiв. –Жупанич намагався вживати й русинськi слова, якi знав, i виходило в нього «не бардзо лєпо». –Не чув сси такей Гримiльди? Так ото єї монж, мiж, убив тего Змiя Горянина й забрав єго злото, й стребро, й вшистко. А тодi й єго, тего Сiкурда, альбо ж Сiкура по-нашому, такоже хтось убив. I тепер тота кобєта, жона тота лєпшайша, ходи в черному. Вдова! Але ж яка лєпа, яка красна! Видiв єси, пане ксьондзе, таку?
 Та Гатило вже нiчого не чув i не слухав. Йому раптом знову привидiлась ота молода чорнобрива русявка, кращої за яку не бачив, одколи й живе. Вiдтодi минуло дев'ять рокiв, як вона пiшла на добровiльну смерть –у жертву кумирам за грiхи дiтей своїх. Як то буває дивно в життi! Сьогоднi вдень, щойно йому згадалася княгиня Ясновида, земля їй пухом, як Вишата повiдомив: Хладiвой. Мiж сими двома людьми нiби й нема нiякого зв'язку, та руськi кумири все знають i все вiдають…
 — I коли?
 — Цо, пане ксьондзе?
 — Речу: коли завдовiлася та княжна?
 — Гримiльда? Тому лiт уже три або чтери. Її по-нашому звут Грiма, Грiмнiца. Бардзо лєпа жона є, пане ксьондзе, бардзо лєпа. Лєпшайша!
 Бiльше Гатило нiчого не розпитував. Поряд мостився Вишата, який усе знав i все вiдав, хоч i, як завжди, мовчав, i не хотiлося при ньому розпитувати. Але й усю решту вечора, й цiлу нiч Великий князь київський думав за ту далеку землю, в якiй нiколи не був, i за короля Гунтера, якого не бачив, але про якого чимало знав; i за його братiв, i за ту теж небачену сестру їхню, яка могла бути б йому дочкою.
 А вранцi вiн послав нарочитого з п'ятьма можами до свого рiдного брата Волода в Паннонiю з наказом i проханням негайно прибути. Нарочитий повернувся в кiнцi жовтня. Разом iз ним приїхав не брат Великого князя Володар, а його старший син, двадцятидворiчний довготелесий Остой. У Волода всi дiти вiд першої жони були такi цибатi, схожi на свою маму, яку Богдан бачив усього раз.
 — Отець недужий. Має в ратi з далматинами перебиту руку, –сказав Остой. –Прислав мене себе вмiсто.
 Гатило подумав днiв зо два, що робити, та й послав Остоя в далекий Новий Луг коло великої рiчки Райни, в Захiднiй Галичинi, сватати вдову Гримiльду за Великого князя київського. Разом з Остоєм поїхали велiй болярин турицький Войслав, малий болярин з Дарницi Судко, домажирич грек Адамiс та двадцятеро можiв учти. Поперед себе свати гнали десятеро коней, вантажних дарами на викуп.
 Крiм Вишати, Гатило нiкому не казав про своє нове одруження. По закiнченнi грецького походу вiн узяв собi в Галичi другу жону. Але Єрка лишилася там, на заходi землi полянської, в городищi Знятинi, яке князь галицький Острiй дав за нею. Гатило пробув з молодою жоною всього три доби й вiдтодi не бачив її. Спершу думав привчити до тiєї думки й себе, й свою першу, Русану, й усiх киян, але той крок Великого князя в стольному городi сприйняли дуже спокiйно, з Русаною його стосунки не погiршали й не покращали, бо нiколи не були близькими й щирими, й така всезагальна байдужiсть призвела до того, що й сам Богдан мовби забув про своє одруження. Та вiн i не покладав на нього чогось iншого, особливого. В сорок сiм рокiв можа бiльше цiкавлять справи державнi та ратнi, анiж тi, якими опiкується вiчно молода Лада. Великий князь передусiм є Великим князем, решта все саме собою вiдходить убiк. Так воно й мусить бути, так мiркував Богдан i тодi, коли слав сватiв до володаря Нового Лугу, незважаючи на серце, яке раптом замлоїлося йому в грудях, незважаючи на юнацькi спогади й усе iнше, що з ними пов'язане.
 Мiсяця листопада
 Свати прибули в Бургундiю, коли почалось нудне осiннє дощiв'я, дерева скинули з себе яскравi шати, й почорнiли, й притихли, чекаючи холодiв. Повновода навiть у сьому мiсцi, каламутна вiд осiннiх вод, рiчка Райна повiльно несла свої хвилi кудись у тi краї, де ще нiколи не заглядало сонце. Так казали про неї слов'яни-венеди, що жили на її берегах, бо Райна –це ж i є райська, в раю ж нiхто нiколи не бував, i сонця там теж немає. Готи ж, оселившись тут, по-своєму називають сю рiчку, адже ж Райн – i є райн, а їхньою мовою те слово означає «чистий».
 Увесь сватiвський поїзд був схожий на караван гостей-купцiв. їх дорогою й брали за торговцiв, i часом доводилося просто вибрiхуватись або й утiкати вiд настирливих моравцiв, i лужицьких сербiв, й iнших вендських племен, чиїми землями їхали. Були випадки, що й можi витягали меч, та й самi свати бралися до оружжя, бо лiси й гори тут клекотiли вiд татей та рiзного непевного люду. Й тепер Адамiс сам себе питав, чи така вона вже й чиста, ся Райна. Пiсля пригоди, яка сталася в стольному городi Києвому й до якої було втягнено й його, Адамiс мовби зiстарився десятьма роками, й усе, що бачив i що чув, здавалося йому тепер не таким простим i зрозумiлим, як здається на перший погляд. В усьому вiн убачав прихований змiст i намагався розгадати в ньому саме се, що сокрите вiд простого ока за облудою слiв i машкарою щирих усмiшок.
 Головний сват, небiж Великого князя київського Остой, нетерпляче смикав стомленого коня, бо переправа могла затягтися до ночi, йому ж кортiло якомога швидше прибути до городу, що здiймавсь на високому лiвому березi.
 Адамiса не дивувала та нетерплячка, бо молодiсть завжди квапиться, хоч i не завжди знає куди. Бiльше дивував його Судко. Ся людина здавен не була байдужа грековi. Малий Дарницький болярин був колись господарем того вже призабутого хлоп'яка з кучерявим лобом i палахкими чорними очима. Вiдколи Богдан Гатило викупив Адамiса в Судка, минуло пiвтора десятка лiт, а старий сивий болярин i досi поводиться з ним, наче зi своїм робом, хоч Адамiс давно вже вiльна людина, та й влади має бiльше за сього чоловiка. Протягом усього мiсяця їхньої дороги Судко тiльки зо п'ять разiв i обiзвався до Адамiса, й сi слова були «Речи, хай запрягають» або ж: «Пощо й досi каша кипить?»
 Адамiс мiг би повторити всi тi слова, бо їх було зовсiм не багато. Зате Судко надзвичайно балакучiй iз Остоєм, бо то не лише син Володарiв, а й небiж caмого Гатила. Се й дивувало Адамiса. Та вiн не сердився. За своє життя нелегке й несолодке, й надто ж за сей останнiй рiк вiн навчився й дивуватися людям, i дарувати їм їхнi дрiбнi провини…
 Конi, змерзлi на холоднiй мряцi, форкали й трiпали головами, загорненi в рудi вовнянi корзна можi теж iз нетерпiнням чекали переправи. Сьогоднi обiдали на походi, не спиняючись, аби встигнути завидна до мiсця, й од надмiрного напруження сили людськi були на межi.
 — Пливуть, –нарештi озвався Судко, який погано бачив зблизька, зате добре вдалину. –Двi лоддi й плiт по собi тягнуть. Усi сядемо, княжичу, –звертався вiн тiльки до Остоя.
 — Чи дадуть отi клятi готи хоч по дзбину меду? –озвався котрийсь мiж, а другий поправив його:
 — Не готи вони, лиш такi самi, як i ми.
 — Та вiдаю, –протяг перший. –Але ж вiра їхня готська.
 — А меду не варять, лиш брагу та пиво, –не став заперечувати другий, однак i погоджуватися не хотiлось, бо коли людинi холодно, й голодно, й кортить бодай спину випростати, її починають дiдьки попiд peбpа штрикати.
 За пiвгодини човни притягли плiт, нарочитi сли Великого київського князя поставляли туди коней, в'ючних i верхових, поставали й самi, й тi, що були в човнi, десятеро небалакучих можiв, потягли плота на той бiк. Тиха вода, одначе ж, несла добре, зносила й зносила вниз, i веслувальники попопрiли, поки нарештi причалили пiд високою рудою кручею.
 — Стежка –гора! –показав їм дорогу один з веслярiв коверканою русинською мовою, й мандрiвники знову посiдали верхи. Город, який здавався таким близьким з того берега, виявився досить далеко, й люди дiсталися його вже перед самiсiньким смерком…
 Гримiльда сидiла в невеликiй свiтлицi й пряла вовну, коли їй сказали збиратися, бо кличе король. Се була новина –брат уже не цiкавився нею рокiв пiвтора чи й два, вiдколи поселив її в сьому сiльцi на добрий день дороги вiд городу стольного.
 — Чого ради? –сердито глянула вона до дверей, де стояла королевина служниця Мiлада, лужичанка, яку при дворi звали на готський кшталт Мiльда.
 — Нє вєм, нє вєм, жупанiце…–зацокотiла вона своєю рiдною мовою, бо в Брунгiльдиному хоромi лужицька була заборонена.
 — Вiдаєш, –одповiла Гримiльда. –Вiдаєш, та мовчиш.
 — Пан кроль заповiдав привезти тебе, жупанiце. Тут i троє кiнникiв…
 Се Гримiльда й сама бачила в вiкно. Вона так i сказала:
 — Видiла-м. А ти справжня готиня єси стала. Й ле-жеш, як готиня.
 — Уй, панi жупанiце…Вреклася-м не мовити, але…Свати приїхали.
 — Свати? До кого?
 — Тебе сватають, жупанiце!
 — Удовицю? –Гримiльда похмуро засмiялася й устала. –Хто ж то є?
 — Уй, панi…
 — Хто, речи?
 — Кроль руський…
 — Гатiло?
 — Он…
 — I сам є тут?
 — Нє, панi жупанiце. Прислав братового чада, княжича…Остоя. Остоя з товаришi.
 Гримiльда засмiялася ще лихiше, нiж допiру, й вiдповiла;
 — Повiдай кролевi сьому, що-м уреклася замонж.
 Вона вiдвернулась i бiльше не глянула на Мiладу, хоч скiльки та благала й вмовляла її, скiльки квилiла змилосердитися, бо що скаже їй пан кроль i панi крольова…
 Через день до Гримiльди з'явилися новi гостi –сього разу молодший брат Огнян-Гагнi.
 — Збирайся, сестро, –сказав вiн. –Сам Бугдан Гатiла прислав по тебе. Шана тобi велiя буде…
 Гримiльда примружилася на брата:
 — Одного монжа мого сте вбили, тепер хчете другого мати?
 — Не мов такего, сестро.
 — Лжу-м повiдала? Речи: лжу?
 — Ти, сестро, менi таке речеш…
 Гримiльда знала, що несправедлива до Огняна, що вiн у тому непричетний, але не могла себе стримати й знову крикнула:
 — Всi сте однаковi! Всi геть до єдиного: що ти, що тамтi браттє!
 Огнян-Гагнi жалiбно поглянув на неї й вiдповiв:
 — З ним були-смо приятелi.
 Вiн справдi товаришував iз Сiкурдом, i Гримiльда розплакалася. Та швидко втерла сльози й майже прогнала брата:
 — Речи старiйшому, –вона мала на оцi брата Гана-Гунтера, короля, –речи му, нехай перше поверне менi те, що згрiб по Сiкурдовi! Йди й речи, коли-с невинний!
 Брат Огнян пристояв, хотiв пiдiйти до сестри й торкнутися рукою її гладенько зачесаного чорного волосся, та Гримiльда так чужо дивилася на нього, що вiн не здобувсь на силi.
 Коли Огнян-Гагнi поїхав, Гримiльда дала волю сльозам, тодi ввiйшла свекруха Ойда й заходилася розпитувати, в чiм рiч. Почувши, сердито хряпнула дверима й вийшла на свою половину теремця. Вона не приходила до невiстки нi того дня, нi наступного, ввечерi ж увiйшла й, потупцявшись коло лежанки, раптом сказала:
 — Йди…
 — Докуд? –стрепенулася Гримiльда.
 — За Гатiлу. Мислила-м i перемислила-м… Iди-таки.
 — Се речеш менi ти?
 — Йди.
 — Мати Сiкурдова?
 — Сiкура венце не буде…
 Вона втерла сльозу, але очi в неї були сухi й червонi.
 — За тего нехристя? Поганця?
 — Йди, Гримо.
 — Не буде тегої Я-м християнка й за поганина не пiду. Вреклася-м вiрнити Сiкурдовi.
 — Сiкура немає…
 — Гатiла ж має сто жiнi
 — То є лжа. Має двох.
 — Двох!.. –буркнула Гримiльда. –Однаково поганин. Так вони перекидалися словами до пiзньої ночi, замовкали тiльки тодi, коли ввiходила їхня челядниця, стара Лана. Гримiльда була страшенно лиха на свекруху. Вона ладна була зробити їй хто зна й що. Як може Сiкурдова мати мовити таке? Як?
 Але Ойда, сива й зморшкувата Ойда, знову й знову правила своєї, попри всi на свiтi закони честi й кровi.
 — Йди.
 Гримiльда почала пiдозрювати свою свекруху –не iнакше, як її пiдкупив брат Гано. Але ж вона мати, й се не в'язалося нi в якi вузли.
 Наступного дня прибув цiлий поїзд – i сватовець Великого князя київського Остой, i малий болярин Судко, й домажирич грек Адамiс, i єпископ землi Бургундської Ратарiй, i молодший брат Гримiльди Гагнi, й середульший Горват-Гернот, i слуги та челядники.
 — Я-м християнка, –гордовито вiдповiла Гримiльда на заказ княжича Остоя. –Хiба ж личить менi йти по язичниковi?
 — Русини родичi лужицьким сербам, –вiдповiв Остой. –Ми смо кореню їдного й кровi єдиної.
 Гримiльда не вiдповiдала. Звичайно, то так, але їй сама думка про грiзного володаря русiв була неприємна. Втрутився єпископ Ратарiй:
 — В землi Гатiли многi християни, дочко. Многi витязi вiри нашої там. На тобi залежиться –зверне Гатiла очi свої до Христа чи не зверне. Есфiр стала жоною царя Артаксеркса, щоб урятувати Мардохая й увесь єврейський рiд вiд злого Аммана. Так речено в святому письмi, дочко. Стань же й ти новою Есфiр'ю й порятуй свiй народ.
 Гримiльду прорвало. Тепер вона вже знала, в чiм рiч i чому її так старанно випихають за того «злого Аммана». Вона крикнула не до єпископа, а в вiчi своєму середульшому братовi, правiй руцi короля.
 — Он що вам треба! Заткнути мною пащу лютого лева, якому колись наступили сте на хвiст! Тепер я вже вiдаю! Все вiдаю! Й не вмовляйте мене –не буде сього нiколи!
 Вона втекла на другу половину терема –до свекрухи, впала на лежанку й зайшлася лютим плачем, а стара сидiла й нiчого не казала їй, навiть не ворухнулася коло свого кужеля. Гримiльда голосила й тiпалась у лихоманцi, коли ж сльози ссякли й на неї напала болiсна гикавка, стара Ойда взяла зi столу мiдяну кварту й пiднесла невiстцi. Гримiльда, цокнувши зубами по червоних вiнцях, випила все й злякано пiдвела очi на свекруху:
 — Що дала-с менi випити?
 В горлi їй гiркотiло й пекло, але й гикавка, й тiпаниця враз урвались. Ойда мовчала.
 — Що було в квартi, речу? –пiдвищила голос Гримiльда.
 Стара повiльно, по складах проказала глухим i мовби не своїм голосом:
 — Одворот-зiлля й приворот-зiлля, й будеш йому жоною.
 Молода жiнка, не клiпаючи, дивилася на неї.
 — Пощо зробила-с таке?
 Стара нахилилася над нею, чорна й лиховiсна проти свiтла вiконечок, i тiльки розпатлане сиве волосся їй мовби сяяло навколо голови. Гримiльдi здалося, що в свекрушиних очах майнула зелена вiдьомська iскрина. Вона аж пiдвелася, щоб упевнитись, чи то правда, чи тiльки привидилось, але так нiчого й не побачила. Свекруха вiдповiла:
 — Кров Сiкура б'ється в моє серце. Але я-м стара, мої руки вже не годнi нi до чого. Тепер його кров битиме й у твоє серце. А ти ж єси молода й дужа й маєш багато лiт попереду.
 То було справдi страшне, те, що казала Ойда, й невiстка дивилася на неї, мов приворожена, зовсiм упритул, i не могла вiдвести погляду вiд її очей.
 I коли трохи згодом рипнули дверi й увiйшов єпископ Ратарiй, вона й його слова сприйняла так само. Вбраний у довгу фiалкову сутану й фiалкову шапчинку на головi, опасистий єпископ сказав:
 — "Хто пiде за Христом, той не має нi вiтця, нi матерi, нi братiв, нi сестер", –так рече в посланнi свому апостол Лука.
 Гримiльда ж думала своє. Хто сказав сi слова вустами Ратарiя? Брат Гано? Чи свекруха? Вона почергово глянула на єпископа, тодi на стару Ойду й тремко зiтхнула В головi їй усе переплуталося, й не могла нiчого нi втямити, нi розiбрати. Й на думку спало схоплене колись у божому хоромi, чому вона тодi не надала нiякого значення. «Й чути стало плач у городi Рама –плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…» Вона не знала, що то за Рахiль, не знала й городу такого, та се було з того ж таки Святого письма й стосувалося воно її, тiльки її.
 Гримiльда, розтуливши вуста, гарячкове дивилася поперед себе й нiкого не бачила.
 Вранцi вона дала себе взяти й везти до королевого хорому, де вiдбулося сватання за руським, та готським, та лужицьким звичаями, а коли над землею її дитинства впав перший снiг, вона була вже в стольному городi Кия. Вуста Гримiльди, якi стулилися того дня в далекому сiльському теремцi, й очi її, якi висохли того ж дня, так i лишалися всю дорогу, й вона їхала, мов зацiплена, й настирливi слова морозили їй схололе серце: «Й чути стало плач у городi Рама –плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…»
 Таку й побачив її Великий князь київський Гатило. Перед ним стояла не Гримiльда, а та, колишня, Ясновида-княжна, що на все життя запала йому в душу…
 В ЛIТО 448-е
 — Не мав Христос плотi, яко плоть людська, злилось-бо воєдино в ньому тiлесне та божественне.
 Так сказав Єутихiй, архiмандрит царгородського монастиря, й оголосився супротиву патрiарховi всiї церкви християнської Флавiана, й мав друзiв у лицi велiмiжного Хрисафiя-євнуха та самого iмператора.
 Й скликав патрiарх Флавiан собор малолюдний, i нарекли Єутихiя єретиком, але вбити не могли, прислав-бо Хрисафiй на спомогу йому ратникiв. I став на бiк Єутихiя Дiоскор, архiєпископ олександрiйський, i вбоявся засилля клiру єюпетського папа Лев, i потяг руку за патрiархом Флавiєм.
 Була-бо то рать не за бога нашого Iсуса Христа, але змагання за волость: хто вiзьме гору –константинопольська чи ж єюпетська знать велiмiжна.
 В ЛIТО 449-е
 Й знову писав ябеду Лев, папа римський, iмператоровi Теодосiєвi Другому, й паче ж Пульхерiї всемiжнiй, знавши про її зненависть до євнуха Хрисафiя. Й скликав iмператор новий собор в Ефесi мiсяця серпня в 8 день, i прозвали люди собор той татським.
 I зiбрався в Ефесi ввесь клiр верховий i всi єпископи –й грецькi, й латинськi, й єюпетськi, й кричали сторонцi Дiоскора та Єутихiя:
 — Навпiл рубайте тих, котрi речуть: «Христос має. два єства!»
 Й удерлися мнихи числом тисяча, й вiв їх чернець Варсума, й почали бити сторонцiв патрiарших Флавiанових, i ховалися єпископи пiд столи, й витягали їх, i знову били, нотарiям же єпископським переламували пальцi. Й повержений був Флавiан, i сам Дiоскор топтав його черевiями своїми. На сторожi ж стояла рать Хрисафiєва. Й зрiклися всi єпископи слiв своїх, i прокляли Флавiана й заслали його в країни дальнi, й замучили там.
 I сiв на столi патрiаршому паки єюптянин, iм'ям Анатолiй, i сидiв лiт 9.
 У те ж лiто видав конунг вiзiготський Теодорiк дочку свою за сина велiйого жупана вендського Гейза, й стало замир'я межи готами й венедами.
 В те ж лiто, мiсяця снiжного в 28-е, перемогла Пульхерiя ворога свого первiйшого Хрисафiя й узяла всю волость у руки свої. Й то був удар по товстосумах єюпетських, i правити стали товстосуми константинопольськi.
 Пульхерiя ж, убоявшись людностi царгородської, яка надто запально змагалася в битвах божих, розпустила партiї цирковi. Й прикликала знову готiв-арiан стерегти лад у Константиновому городi, бо чернь царгородська, ранiш зоружена, стала небезпечною. Й здружилася Пульхерiя з вождем готським Аспаром, мав-бо пiд рукою многих готiв та инчих варварiв, а такоже грецьких можiв та воєвод.
 В ЛIТО 450-е
 Минула зима, минула й ще одна, й коли втретє над заборолами городу Києвого знову закружляли метелики першого снiгу, перед очi всiї Русi самодержця Богдана Гатила стало нове сольство. То були велiї можi Гейза, що правив Iспанiєю й Африкою.
 — Готи, Велiй ксьондзе, –сказали сли, –стали купою з Римом i хочуть ковтнути нас.
 Гатило довго розмовляв зi слами Гейза, довго обмiрковував усi сторони справи. Ся справа останнiми десятирiччями сплуталася в такий тугий ковтун, що його можна було тiльки вiдрубати.
 Колись венди, яких остроготи звуть вендлами, римляни ж вандалами, а також племена свевiв, тобто славiв, та галинiв, знаних iноземцями як алани, жили обабiч Райни. Готи, прийшовши з полунiчних Скандiнавських земель, прогнали їх i частково пiдкорили. Тi, що не хотiли миритися, перейшли через Райну до своїх родичiв галлiв, ранiше ще звойованих римлянами, а пiзнiш подались на той бiк Пiренеїв –до Iспанiї. «Там, –писав про них готський iсторик Йордан, –згадували вони все те зло, яке їм заподiяв король Геберiк, прогнавши з рiдної землi. Так розповiдали їм батьки їхнi». Великим жупаном сих слов'янських народiв був тодi Радогость. Римлянам пощастило за допомогою готiв розбити Радогостя й узяти його в полон, але роком пiзнiше, в лiто 407, слов'яни подолали Пiренеї й засiли в Iспанiї. Все складалося на краще, мiсцевi жителi з обiймами зустрiчали їх, бо рабство римське, холодне й бездушне, не давало людям жити.
 Тодi Рим нацькував на них iнших варварiв –вiзiготiв, щоб їхнiми руками повернути собi iспанську провiнцiю. Але iмператор Гонорiй 411 року накликав тих готiв на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподiвавсь iмператор. Валларiй, конунг вiзiготiв, i досi вагався, з ким вести вiйну, хоч уже чотири роки сидiв в Аквiтанiї. По тому минуло ще чотири роки, й нарештi Валларiєвi пощастило пересварити слов'янських володарiв Галицiї, Турингiї та Вендiї. В однiй сутичцi мiж ними готи викрали жупана Предiвоя й вiдiслали його в Рим iмператоровi Гонорiю. Але на тому й кiнчилася та рать. Валларiй помер, i на його стiл був обраний конунгом Теодорiк, мiж дужий i нестрашимий.
 Коли велiй жупан слов'янський Годо переправився з великим вiйськом через Гiбралтар в Африку, щоб звоювати ще землi для свого народу, римляни домовилися з новим конунгом вiзiготiв Теодорiком ударити на Iспанiю. Слов'яни, боронячись, ледве дочекалися свого володаря. Годо повернувся й розбив нападникiв.
 Пiсля смертi Года батькiв стiл посiв Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Вiн був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, вiн говорив мало, ненавидiв розкошi, був страшний у гнiвi своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах iз народами, вiн умiв, де треба, посiяти зерно незгоди, вмiв i гасити зненависть до себе. Таким вiн уступив i в Африку, закликаний Вонiфатiєм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував i перед смертю скликав синiв своїх i заповiв їм: живiть у мирi й любовi, наслiдуйте царство по ряду й черзi старiйшого».
 Але то вже було пiзнiше. Тим часом готський конунг Теодорiк i сам був не вiд того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодорiка малося двi доньки, й вiн мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янськiй же державi жило безлiч княжичiв. Одну дочку Теодорiк i видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Iспанiї та Африки Гейза.
 Вiзiготськiй княжнi чимось не припав до вподоби свекор, i вона хотiла отруїти його. Нестримний у своїй лютi жупан наказав позначити невiстку тавром злодiйства: їй вирвали нiздрi, повiдтинали вуха й вирядили до батька.
 Се сталося напровеснi минулого року. Ображений Теодорiк вирiшив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тiльки привiд до ратi, яка назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.
 — Маємо знаннє, –сказав Гатиловi сол, –що готський конунг послав велiї дари iмператоровi римському Валентинiановi.
 — Шукає дружби? –сказав Гатило й зiтхнув.
 — Так, пане Велiй ксьондзе, шука, –вiдповiв сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким носом, i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вiчi Великому князевi.
 — Й що маєте чинити? –спитав Гатило.
 — Буде валка вельми кервава, –вiдповiв Градимир. –Якщо готи здолають нас, то повернуть копiя свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:
 — Давня iстина. Але я вiдаю її. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?
 Граднмир замислився. Такi серйознi речi можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на вiщо не здатна його земля.
 Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на чатах:
 — Вишату сюди. –Потому примовчав i додав: –Шу-мила такоже.
 Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сiв до столу, де сутулився жупан Градимир i його два молодшi товаришi. Й коли завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньої ночi…
 Вже майже два роки Гатило був на якомусь пiднесеннi. Кремезнi, трохи зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося досить навiть i того, що вона живе, ходить i дихає, що вона є на свiтi. Гримiльда, яку вiн i всi в Києвому городi називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жiнку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сiяв у серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку, й вона не вiрила своїм очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки коло неї, що Гримiльда потрiбна сiй могутнiй i всевладнiй, а по сутi самотнiй людинi, що в неї князь шукає не просто жону, а iстоту, яка б дала йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.
 Се розтопило її скрижавiлу душу й розтопило так, що вона й сама не помiтила, коли те сталося.
 Гримiльда могла б уважати себе щасливою. По першому ж роцi вона подарувала Гатиловi княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби вiдчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим бiльше, що й почувалася тут краще, нiж будь-де: в убогому теремцi своєї нещасної матерi, котра, не знати з яких причин, так дивно закiнчила життя, чи в повному непевних тiней i нещирих людей хоромi брата Гана-Гунтера, котрий у власному королiвствi озирався, перш нiж сказати слово рiднiй сестрi рiдною мовою. Останнi ж кiлька рокiв Гримiльда взагалi боялася згадувати, бо то були роки жахiв i привидiв.
 Гримiльда сидiла на широкому лiжку в малiй свiтлицi роздягнена до сорочки, сидiла, звiсивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплiтала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у рiзний час i щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тiльки чекала сiєї митi. Але Гримiльда не лягла навiть тодi, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жiнку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й вiн спитав:
 — Чи добре чується мiй син Яролюб?
 — Нiвроку, –вiдповiла княгиня.
 — То що ж стало?
 — Нiц…
 Нiц –то таки нiчого, але щось та мало трапитись, i Богдан заходився пригадувати, як минув сьогоднi день. Домажирич Адамiс пообiдi казав, що старiйша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись вiн уже попереджав її –Русана була присмирнiла. Тепер же знову розпустила язика й навiть погрожувала Гримi, й се могла бути правда, грек не став би брехати.
 Так i не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках i заснув, бо в князевiй головi були не тiльки жоночi которання, а вся земля Руська –пiвсвiту. Та вранцi, несподiвано для всiх, вiн наказав старiйшiй жонi своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возiв, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велiв одвезти її в свiй городець Вишгород.
 Гримiльда стала повновладною господинею в цiлому великокняжому дворi, ввечерi, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозумiле холодною й неприступною.
 Гатило не мiг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримiльда кiлька разiв замикалась у собi, й тодi очi її переставали бачити, вуха не чули нiчого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потiм усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавiшою.
 Богдан спробував сам здогадатися, в чiм причина, але марно. Сього разу вiн усе накинув старiйшiй жонi, та, виявилось, не вгадав.
 Так спливали днi за днями, надiйшли й прошумiли Коляднi свята з їхнiм спiвом та галасом, у хоромi й досi жив сол великого жупана захiднього Градимир, i Богдан ще не вiдпускав його з вiстями додому. Коли вiн скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово –мов горобець. Належало все зважити й вирiшити, належало дочекатись вiдповiдi й од конунга Теодорiка. Голова йшла обертом, i Гримiльдина поведiнка не давала йому зосередитися й вiдпочити навiть у власному лiжку.
 — Послав я-м слiв до братiв твоїх, –сказав у середу ввечерi Гатило, коли Гримiльда, потроху збувшись отiєї незрозумiлої замкнутостi, розповiдала йому про малого Яролюба, який зробив сьогоднi свiй перший крок. Вона ж раптом дико глянула на нього й аж рукою вiдмахнулася:
 — Нє!..
 Тодi винувато схилила голову й засоромилась, але вже не сказала йому й слова –нi про сина, нi про те, що її так збентежило й налякало. Богдан спитав:
 — Пощо єси зла така до братiв своїх? Вона вiдповiла не зразу, коли ж i мовила, то наче позиченим голосом:
 — Бо не дали по менi.
 Богдан ображено почав доводити їй, що в нього й золота, й срiбла, й iншого добра повнi скитницi й що не Треба йому нiякого приданого, та жона бiльше не обзивалася.
 Се тривало теж кiлька день, i Гатило почав здогадуватись, яка тому причина. Гримiльда мовби втрачала розум, коли вiн згадував при нiй за її рiдних братiв.
 Гримiльда теж знала, про що вiн здогадується, й нiчого не могла вдiяти з собою. Все єство її неначе бралося каменем, у вухах i десь аж нiби в головi, пiд черепом, лунали тягучкi слова: «Й чути стало плач у городi Рама –плакала Рахiль i нiяк не могла втiшитися…»
 Великий князь наказав мiцнити стольний город. Вiн нарештi вiдпустив Гейзового сла Градимира додому, й того ж дня пiшов оглядати свою твердь. Востаннє Гатило робив се, може, рокiв iз двадцять вiсiм тому, коли повернувся пiсля довгих мандрiв до вiтчого вогнища. Тодi в порiвняннi з грецькими та iншими городами, яких набачився за дев'ять лiт блукання, Київ город здався йому смiховинне маленьким i нiкчемним: таку твердь могла коп'єм узяти пiвсотня гоплiтiв. Тепер вiн дивився на свiй стольний город, який нiтрохи не змiнивсь, але думки були вже iншi.
 Пiвсотнею гоплiтiв городу Києвого не вiзьмеш. I хоча б через те, що захищатимуть його люди, добре обiзнанi не тiльки з тим, як треба боронитись, а й з тим, хто та як у свiтi робить облоги.
 Досi Гатиловi лише раз довелося сидiти в обложеному городi, та й то всього якихось три днi, поки надiйшло пiдкрiплення. То було в Сiрмiї. Греки тодi легко здали твердь i порозбiгалися хто куди. Й коли Гатило наказав воям своїм iти їм услiд, греки раптом з'явилися коло стiн Сiрмiя й хотiли силою взяти її. Богдан бився разом iз усiма. Йому було якось весело й щемко на душi, бо нiколи ще круг нього не бувало так трохи ратi. Три стрiли тодi вп'ялись йому в кольчугу, одна, важка, пробила бороню й уп'ялася в тiло. Богдан витяг її, й зневажливо потрощив, i ратився мечем своїм на заборолi стiни, аж поки греки стомились i пролунав їхнiй рiжок до вiдходу. Лише тодi Гатило сам собi промив рану окропом кiнської сечi, приклав до неї подорожника й залiпив житньою опарою. За сiдмицю рана взялася плiвкою.
 Великий князь виходив увесь город i дав купу велiнь можам своїм, якi слiдували за ним i все брали до пам'ятi. З першими теплими днями мали початися роботи на змiцнення старої київської твердi. Роби й челядники разом iз можами копатимуть новий, глибший рiв, пiдсипатимуть вали, особливо коло незахищених природою захiднього та полудневого заборол. Iншi мають замiнити ввесь гострокiл –для сього вже лежали привезенi з самої Паннонiї дубовi колоди, завтовшки в два обхвати й удовжки по п'ять-шiсть сажнiв, їх возили два лiта й навеснi завезуть решту.
 Гатило мав намiр помiняти ввесь гострокiл понад Боричевим Током, навпроти Хоревицi та Дитинки. Полудневу ж та захiдню стiну князь вирiшив зробити геть по-новому: спершу глибокий рiв, тодi вал, а над валом двома чи й трьоми повершями –дубовi клiтi, затрамбованi глиною. Така стiна мала бути мiцнiша навiть за муровану кам'яну –камiнь кришиться й рониться пiд ударами грецьких таранiв та iнших стiнобийних машин, а сю стiну хай-но спробує хтось угризти: залiзнi та мiднi баранячi голови одскакуватимуть вiд них, як од подушки. Сi зруби київськi теслi вже в'язали вiнцями. З настанням весни вони пiднiмуть їх на новий вал, i тодi город Київ стане по-справжньому неприступний.
 — Вишато, –сказав Великий князь, –то скiлько грабарiв копати-ймуть рiв та сипати-ймуть вали? Старий вельмiж одповiв, як завше, стисло:
 — По п'ятдесят iз кожної україни, а з Русi –триста.
 Вишата був простоволосий, його грiла густа кучма сивого чуба, стриженого пiд макотер. Але на собi вiн мав добру баранячу гуню, по подолi, на рукавах та ковнiрi торочену чорною кунню –першою даниною лiсових вятичiв.
 — А буде?
 Звичайно ж, вистачить, i Вишата лише всмiхнувся на знак згоди.
 Вони всi стояли на помостi заборола. Київ город жив звичайними буднями. З коминiв тягся в морозяне повiтря кошлатий дим, усе було закидане снiгом. Де-не-де погавкували пси, в крайньому вiд Полудневих ворiт обiйстi безпорадно мукало телятко, певно, днями знайшлося, й нiщо не вiстувало небезпеки. Може, вiйна сюди й не докотиться. Київ город уже давно не знав супостатiв, але князь не мусив спокоїти себе. Хоч би що, а стольниця має лишатися твердою, як людське серце.
 Навеснi з царя-городу Константинополя надiйшли тривожнi вiстi. В iмператорському дворi сталися великi змiни. Було усунуто вiд влади справжнього правителя iмперiї препозита Хрисафiя. Хоч Гатило й був лихий на нього за спробу замаху 447 року, та все ж таємно пiдтримував через своїх людей при дворi лукавого євнуха. Хрисафiй був у царi-городi ставленцем єюпетських товстосумiв i таким чином послаблював силу стольної аристократiї. Пiд його дудку грав сам iмператор Теодосiй Другий. Тепер же Хрисафiя скинено, й ще нiхто не знав, куди поверне кермо пiдступна Пульхерiя.
 Й доки Гатило мiркував, що має робити; надiйшла нова звiстка: iмператор Теодосiй загинув. Поїхав на полювання й приїхав ногами вперед. I таке трапляється, бо нiхто з-помiж смертних не знає, де здожене його коса Морани: в ратному вирi, на лову чи за бражним столом.
 На братове мiсце сiла його старша сестра Пульхерiя, хоч вона й ранiше правила державою замiсть слабовiльного Теодосiя. Синклiт обрав iмператрицею Пульхерiю, бо ж брат її не лишив по собi можейської надi. Але нова iмператриця мусила взяти собi можа в суправителi. Пульхерiя, якiй минуло п'ятдесят друге лiто, на пораду нового улюбленця придвiрної клiки гота Аспара, взяла собi можем майже неписьменного Аспарового воєводу Маркiана. Але, бувши святошею, попросила Маркiана пощадити її дiвочу непорочнiсть.
 На бiк нової правительки, зрадивши своїх друзiв-єгиптян, перейшов i патрiарх Анатолiй. Таким чином Пульхерiя, Маркiан, Анатолiй i всемогутнiй чiльник варварських тагм Аспар укупi з клiром та придвiрною знаттю дiяли заодно. Се ж не провiщало нiчого доброго землi Руськiй.
 Великий князь київський негайно надiслав до царя-городу Константинополя слiв iз вимогою новому iмператоровi Маркiановi поновити договiр, складений три роки тому з його попередником Теодосiєм. Але Маркiан, скориставшися зi свого мiцного становища й з вiйни, яка мала спалахнути мiж Аттiлою та Гейзом, з одного боку, та Римом i готами –з другого, не квапився втверджувати ганебних договорiв iз «гунами». Тим бiльше, що йому стало вiдомо й про зраду «вандальського» князя Мiровоя, якого на батькiв стiл незаконно посадовив готський конунг Теодорiк. Основнi ж сили Гейза, великого жупана Iспанiї та Маврiтанiї, теж були в Африцi.
 Гатило на знак узгоди зi слов'янами Заходу порвав стосунки з Римом. Але написав листа iмператоровi Валентинiановi, аби той не втручався в його розправу над вiзiготами, як утiкачами з-пiд його влади й руського пiдданства. Теодорiковi ж одiслав iншого листа: «Не май сподiвань на союз iз Римом проти мене та брата мого Гейза».
 В ЛIТО 451-е мiсяця березоля
 Головна рать Великого київського князя рушила з городу стольного ще за зими. Гатило розраховував на несподiванiсть удару. Якби вiн потяг iз дому першими весняними дорогами, перечекавши розпуття й повенi, був би на берегах Райни за сорок день, тобто в серединi п'ятого мiсяця року –квiтного. Вирушивши ж. снiгом, у стичнi, вiн до весни здолав Русь, i Дерева, й Червенськi землi, й україну моравцiв i став на берегах Лаби. Позаду в нього здiймалися ще вкритi зимовою попоною верхи Снiжки-гори, попереду виднiли Клиновець, iз полудневого боку вже зелений, та похилi Руднi гори. Весна почалася ще на Одрi, й сей вiдтинок до Лаби ополчення брало вже з останнiх сил. Рiчки, маленькi й великi, поскресали, навiть лiсовi дороги стали важкi й пiдступнi. Конi провалювалися в мокрий, нiздрявий снiг, вози та гарби з сiном i зерном для худоби стали в'язнути по ступицi, воли схудли й виснажились, i Гатило наказав зупинити ополчення, ледве переправивши заднi полки та валки на лiвий берег Лаби.
 За Великим київським князем пiшла раттю не сама тiльки Русь iз її численними групами племен волинi дулiбської, галичi, бiлих i чорних горватiв, бойкiв, лемкiв, карпiв, букачiв, божичiв, тиврiвцiв, улучичiв та подолян. Великого князя київського пiдтримала вся земля, пiдвладна йому: Луг разом iз усiм кошем косарським, на чолi з молодим князем Данком Богдановичем, уся Вкраїна i Сiврська пiд прапором старого чернегiвського князя Божiвоя, й Дерева пiд проводом Гатилового шуряка Ратибора Бiлгородського. Своїх воїв надiслали й кривичi, й смоляки, й новi пiдданi радимичi та в'ятичi, й деякi iншi племена, що населяли полунiчнi краї Руської держави, й булгари, що сидiли по той бiк Дону, й киргизи та обри, й саки з ясичами степовими.
 Не було поряд лише Борислава. Та вiн, об'єднавши в ополчення всю рать задунайську й придунайську, разом з полками семигородськими йшов на захiд iншим шляхом. Нарочитi можi донесли Гатиловi, що Борислав уже з'єднався з воями великокняжого брата Володаря й чекає дальших наказiв у Добречинi.
 Гатило послав кiлькох можiв на чолi з десятником Воротилом i сувору ябеду до Борислава та Володаря:
 Володаревi стояти на мiсцi, Бориславовi ж якомога швидше рухатись на полудень до моря .Латинського й рiчки Сави в Сiрмiї й стерегти там тил головної ратi руської вiд грекiв.
 Богдан же Гатило зi своїм вiйськом розташувавсь у вiдногах Рудної гори на лiвому березi Лаби. Коли чотири роки тому вiн дивився на рать, яка лягла станом над Дунай-рiчкою, бачив чотири горби й чотири табори на них. Тодi греки панiчно втiкали вiд нього й, неспроможнi стати йому супротиву, вирiшили вбити його змiїним жалом безбородого євнуха. Тепер назустрiч Гатиловi йшла рать не тiльки Риму та всiх пiдвладних йому язикiв, а й хоробрi вої вiзiготiв, i всi народи, що схилялися перед ним. Такої ратi свiт ще не бачив. Зате не бачив i Гатило стiльки можiв пiд своєю рукою.
 Скрiзь, куди сягало Гатилове око, було чорно вiд людей, i вiд худоби та возiв, i вiд коней, i вiд гостроверхих наметiв –скрiзь, на всiх схилах i пагорбах, у всiх долинах i видолках курiлися вогнi, й та чорно-ряба маса можiв i тварин, яка звiдси здавалася йому лiсовим мурашником, не мала нi кiнця нi краю. Гатило ж сидiв, як i належалося Великому князевi й самодержцю всiєї неосяжної держави, на високому версi, найвищому з-помiж околишнiх пагорiв.
 Вiн спитав старого конюшого, першої пiсля себе людини в сьому безконечному ворушкому свiтi:
 — Скiлько є воїв моїх?
 Вишата пильно подивився на один бiк, тодi на другий, немов лiчив оружних пiшакiв i комонникiв, i дуже поважно вiдповiв:
 — Безлiч!
 Така вiдповiдь зовсiм не влаштовувала Великого князя київського, та вiн подумав, що нiхто й не втямить сказати йому точнiшого числа, й заспокоївся: Подiбного ополчення вiн i справдi ще нiколи не збирав пiд свої прапори, хоч уже дванадцяте лiто правив Руссю.
 Полотка Великого князя була вогненно-червона, як i завше в походi, й над нею маяв блакитний трикутний прапорець iз золотом вишитим ведмедиком на ньому. Ведмедик устав на заднi лапи й сердито роззявив пащу.
 Богдан тiльки тепер завважив, що ведмiдь повернувсь очима на захiд, а ще вчора дивився кудись у бiк полунiчний.
 Гатиловi по спинi побiгли мурашки вiд здогаду. Та се ж подають йому знак кумири руськi!
 Ввечерi вiн скликав у полотцi своїй раду велiю й наказав iз сонцем рушати. Коли ж усi розiйшлися, вiн покликав до себе старого конюшого.
 — Мовив єси, що маєш волхва.
 Вишата кивнув: так, є вiдун у нього.
 — То приведи.
 Вишата довго гаявся й нарештi прийшов iз гладким пiдстаркуватим чоловiком без вус i без бороди. Коли дiд скинув перед ним капловуху лисячу шапку, на головi йому засвiтився пучок рiденького сивого волосся. Й та сивина, що не клеїлася до товстощокого рожевого обличчя, й косi очi з капшуками раптом одбили в Гатила будь-яку хiть питати в духiв своєї долi. Вiн пiдiйшов до вилицюватого азiйця:
 — Ти хто єси?
 — Ургуй, –вiдповiв той.
 — Хто єси, питаю. Роду-породу.
 — Калмак.
 У ворожбита була гарна молодеча усмiшка, та волхвувати Гатиловi вже так i не схотiлось. Вiн махнув калмаковi йти, Вишата, помулявшись, i собi пiшов, а Гатило залiз до полотки. Авжеж, якого дiдька! Руськi кумири вказали йому сьогоднi путь, а вiн шукає у калмацьких загонах свого сина Данка.
 Гатило лiг узголiв'ям до продухвини й задивився на небо. Воно було геть усiяне синiми, бiлими й жовтими зiрками. Й через усе небо з полунiчних країв тягся широкий i безконечний Райський Шлях[18]. Вiн iшов споконвiку в тi краї неба, лишивши праворуч Велику й Малу Ведмедицю, й казав русинам напрямок, усiяний зорями-очима, й не було йому нi початку, нi кiнця, як не має їх i життя на землi. Пiд ним русини проклали собi путь у греки. Тепер же вiн показував туди, де чекала на князя київського велика слава чи незмiрна ганьба. Й то було ще одним знаком Дажбога, а може, й Перуна та всепобiдника Юра, новою лiчбою, яку давало йому небо та руськi кумири.
 Й уранцi, не тримаючись бiльше низiв та долин, Гатило вказав ополченню своєму iншу путь –на полудневий захiд, через Рудницю, до витокiв Дунай-рiчки та Райни в Чорногорi Захiднiй.
 Гатило повiв свої добiрнi комоннi полки лiвим краєм. Решту воїв розподiлив чотирма поїздами, й вони теж сунули вперед широким вiялом, чимраз дужче вiддаляючись один вiд одного й змiтаючи все на своєму шляху. Першим праворуч од Великого князя йшов зi своїм вiйськом Вишата. За ним на такiй самiй розстанi гонь у триста-чотириста рiвнобiжне виступав Гатилiв старший син Данко з косарями, потому князь Ратибор iз деревлянами, крайнiм же був Божiвой чернегiвський, повiвши сiврiв, i радимичiв, i в'ятичiв, i крив, i смолян.
 I в уречений день, у середу сiдмицi, травного мiсяця в сьоме, лiта 451-го всi полки руського володаря напилися шоломами води з рiчки Райни. Полишивши лiворуч себе озеро, з якого вибiгав Дунай, Гатило ривком здолав хребет Чорногори й перейшов Райну вбрiд, мiлку й нешироку в сьому мiсцi мiж двома пасмами високих полонин, але досить швидку й пiдступну.
 Стара римська фортеця Бауракорум, яку греки звали Базилiсом, а навколишнi смерди Базелем, оточена високими, зчорнiлими вiд часу кам'яними стiнами, впала за три днi. Римська залога з добiрних пiшакiв та комонникiв вiддалася Гатиловi на його ласку й волю. I через кожнi новi три-чотири доби до Бауракорума, в головну ставку Гатила, надходили вiстi з iнших полкiв, що переправлялися через Райну низами. Болярин Орест, нарочитець од Вишати, привiз вiстку першим: у руках старого конюшого опинилась твердь латинська Аргентiарiя з мiсцевою назвою Стребрениця[19]. Потiм прислав гiнця старший Гатилiв син. Данковi косаки без бою взяли Вормацiю, тобто Ворницю, стольний город бургундського короля Гана-Гунтера. Гримiльдин брат здав синовi свого зятя Гатила всю землю Нови Лунг i перейшов на бiк руського вiйська. Лише його барон, жупан лужицький Сватоплук, вiдiйшов iз своїм полком на Захiд, де сподiвався зустрiтись iз римськими легiонами. Жупан пам'ятав давнiшню провину перед Гатилом i не наважився чекати його ласки в Новому Лузi.
 Богдан, почувши таке, негайно вирядив до жупана Сватоплука нарочитого сла велiйого болярина турицького Войслава з таємною ябедою, про яку знав лише вiн та Великий князь.
 Годой, що заступив недужого Ратибора Бiлгородського, взяв у кривавiй, але швидкiй сiчi город Могонцiакум[20], а Божiвой чернегiвський –Агриппiну[21]. Таким чином, майже ввесь захiдний рубiж Галлiї був у руках Великого князя київського Богдана Гатила.
 З сiєю, останньою, звiсткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест. Разом iз ним була сотня комонних можiв. На двох кобилах їхали якась жона в довгому чорному полоттi та маленький хлопчик, прив'язаний до сiдла за нiжки. Орест уклонився Гатиловi, торкнувшись рукою мармурової пiдлоги свiтлицi, де чекав на нього Великий князь:
 — Од конюшого Вишати…–й кивнув головою за вiкно.
 Гатило виглянув: Що за жона там?
 — Мiровоєва, –проказав Орест. – I син його мал.
 — А Мiровой де?
 — Вскочив, княже, –винувато потупив зiр болярин.
 — Ускочив? Куди?
 — Мабути, на захiд…
 — "Мабути", –передражнив його князь, та не став сваритися. –Гукни сюди.
 — Жону? –перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.
 Незабаром жона жупана Мiровоя, що так пiдступно зiгнав з вiтчого столу свого старшого брата Хладiвоя й злигався з готами, стала перед очi князевi. Вона була блiда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило сподiвався, що жупаниця зараз упаде навколiшки й заходиться повзати й просити о милiсть, але молода жона в чорному полоттi лише стримано кивнула головою. Богдан раптом крикнув на неї:
 — Пощо не плазуєш у ноги менi?!
 Жупаниця ще дужче зблiдла, й очi їй застигли, але вона стояла й стояла, мов кам'яний слуп на степовiй могилi. Тiльки коли хлоп'як, злякавшись могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась i погладила його по русявiй голiвцi. Малюк заспокоївся, й Гатило вдруге спитав, уже тихiше:
 — Пощо не плазуєш, речу?
 — То нєма толку, –ледь чутно мовила молодиця.
 — Пощо?
 Вона вiдповiла запитанням:
 — Хиба не вєш, чия жона єсмь?
 — Вiдаю, –проказав Гатило. –Єси жона Мiровоєва.
 — Пото й млчу, –сказала жупаниця. –Нєма толку. Єсмь жона татя, й сама тать єсмь, i син муй тать єст. I зараз iзречеш, аби мене вбити й сина мого, бо вiн є мстєц за ойца свого!
 Сi слова молода жупаниця мовила з останнiх сил, далебi, крикнула в вiчi руському князевi. Гатило махнув на неї рукою, й можi, що вiддалiк стояли за дверима, схопили її й потягли надвiр. Жупаниця ледь упиралась, i не тому, що хотiла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собi вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жонi зрадника, й нащадковi його, й усьому родовi до четвертого колiна, як того вимагав закон руський, належала смерть, i всi те знали, й жупаниця теж, i нi в кого воно не викликало сумнiву й вагання, й нiхто не припускав якоїсь iншої думки.
 Гатило виглянув у вiкно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городi, а десь ген за високими мурами, й троє можiв уже виводили жупаницю розвiдним мостом у чiльнi ворота.
 Князь крикнув Орестовi:
 — Бiжи напини!
 Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у дверi. Гатило ж, коли в свiтлицi не лишилося нiкого, тихо зашептав:
 — Даруй менi, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш…
 Увечерi до лойової свiчки Гатило сидiв i переказував двом ябедникам своїм –Костановi й Русичевi –ябеди до воєводи латинського Ецiя та до готського конунга Теодорiка. Дяки-ябедники сидiли кожен за окремим писалищем i тримали по розгорненому листi пергамену поперед себе.
 — Костане, –сказав Гатило, –пиши римськими письменами: «Неперемiжний Аттiла, небом поставлений над землею своєю цар i повелитель усiх людей її, а такоже грекiв, i римлян, i готiв, i бургундiв, i франкiв, i дацiян, i всiх язик, що суть пiд небом, речу до конунга вiзiготського, роба свого ускоклого. Речу тобi: був єси робом моїм i тако буде. Якщо ж поможеш робовi Мiровоєвi вскочити вiд мене в землю свою, такоже робовi невiрному Сватоплуковi, звелю припнути погане падло тiла твого до хвоста коня мого й тягати степом». Начертав єси?
 — Готово є! –вiдповiв Костан.
 — Тепер уп'ять римськими письменами.
 Костан умочив писало в тетрамен i пiдвiв очi на Великого князя. Гатило заходився переказувати той самий початок i, коли злiчив усi свої титули й достойностi, сказав:
 — "Мiжному ратеводцю Ецiю Аттiла рече: "Якщо ти споможеш роба мого Теодорiка-конунга воями, чи кiньми, чи оружно, чи ще як, то бути головi твоїй кромi плечу". Написав єси?
 — Ще…–вiдповiв ябедник, не встигаючи за князем, i почав повторювати вголос те, що писав: "…чи ще як…то бути головi твоїй кромi…кромi плечу…"
 — Тепер сам начерти до царя латинського, по тому прочетеш менi.
 Костан сипнув на вогкий пергамен жменю дрiбного пiску, струсив додолу й пошкрiб писалом у рiдкому сивому волоссi. Такi вроки Гатило давав йому не вперше, однак же вельми нелегка то рiч догодити Великому князевi. Костан раптом уявив собi обличчя пихатого воєначальника Ецiя, в якого колись слугував за письмовця. Римлянин обов'язково порве сей згорток цупкого пергамену, як робив завше, коли йому не до смаку виявлялася чиясь ябеда.
 Вiн кiлька разiв умочав писало в каламарик, i тетрамен щоразу висихав. Нарештi Костан вималював перше слово. «Аттiла», й усе пiшло швидко й плавно.
 Тим часом Гатило почав наказувати Русичевi ябеду до Борислава, свого намiсника всiєї Мiзiї, й Дакiї, й Сiрмiї:
 — Пиши: «Гатило, Великий князь київський…»
 — Яким письмом? –перепитав ябедник. Гатило подумав.
 — Пиши руськими четними рiзами. Якщо трапить до рук татських, аби не розчитали суть…«Гатило, Великий князь київський, i всiєї Русi самодержець, україни Сiврської, й Дерев…»
 Закiнчивши ябеди, Гатило наказав трьом слам збиратись удосвiта в далеку путь трьома поїздами. Й уранцi, щойно сли рушили, як до свiтлицi Гатилової вбiг мiж приворiтний:
 — Княже, готи!
 Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися пiд стiнами городу Бауракорума, та мiж сказав:
 — Сли готськi моляться видiти тебе. Князь посмiхнувсь:
 — Уводь.
 По хвилi двоє кремезних i ще досить молодих русявцiв з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатиловi до землi. Один з них, певно, сол, щось мовив, i Гатило тiльки тодi здогадався, що не покликав перекладача.
 — Костана сюди! –гукнув вiн у прочиненi дверi. Й коли ябедник увiйшов, кивнув до гота, щоб казав свої вiншування. Той самий рудобородий почав заповiщатися:
 — Герцог фон Дiтлiб! – i вдарив себе п'ястуком у груди. Тодi вдарив товариша по плечi й сказав: –Райтер Отокар Бiтерольф. Христом богом конунг вiзiготiв Теодорiк Рудобородий шле братовi своєму зичення довгих лiт i двадесять жеребцiв скакової породи.
 Гатило мимоволi засмiявся на такi зичення й подумав, що всi готи, певно, рудобородi. Але то не мало стосунку до справи, й вiн заходився пильно слухати готських слiв. А дiждавшись кiнця, кивнув можевi, що заглядав у дверi, й щось шепнув йому на вухо, коли той пiдiйшов. Мiж поволi видибав у сiни, а далi загуркотiв чобiтьми по мармурових сходинах.
 Увечерi слам було влаштовано пир, як i належить за руським локоном, бо сол завжди лишається слом, хоч би якi вiстi вiн принiс у пазусi. Пирувальники зiбралися на вiдкритiй терасi колишнього комiтського дому, на колонах та пiд арками горiли яскравi римськi смолоскипи, якi майже не кiптюжили, за столом лилися вина й меди, їлись простi й вишуканi страви, мовилися здоровицi. На городських же стiнах також нi на мить не згасали вогнi. Мiж визубнями кам'яних мурiв полискували бронзовi, залiзнi та скорянi шломи й рiзницi сторожi. Пiд стiнами ж iзсередини городу та поза городом миготiли вогнi руського стану й заливали непевним сяйвом усю долину до самого лiсу на горi.
 Мiсяця травного
 У римському станi панувало напруження. Старий, увiнчаний лаврами багатьох перемог воєвода Ецiй знав, що настала його пора: або вiн здолає нарештi Аттiлу, або ж Захiдня Римська iмперiя, зшита з багатьох клаптiв i чужорiдних тiл, перестане iснувати. Третього рiшення не було й вороття –теж. Пiд оружжя стало все здатне до бою ополчення римське, полки всiх пiдвладних i залежних язикiв. Разом iз вiйськом iмператора Валентинiвна були войовничi готи, й се теж багато важило.
 Головне полягало в тому, щоб не дати Аттiлi з'єднатися з вiйськами вандальського короля Гейза. Сполученi полки римлян i вiзiготiв ударять спершу по головних силах Аттiли, що встиг захопити всю Пiвнiчно-Схiдну Галлiю. Тодi з тилу гунiв припруть залiзнi тагми константинопольського iмператора Маркiана, й якщо ласка Георгiя Побiдоносця та святого Димитрiя Побiдника буде на боцi християн, культурнiй Європi судилось iснувати й надалi: пiдвалини сторiччями будованої цивiлiзацiї лишаться непохитними во славу iстинного бога римських та грецьких патрицiїв. I тодi вже нiчого не варто буде знищити, змолоти вандалiв, якi захопили споконвiчнi римськi колонiї в Європi й Африцi, й повернути їх одвiчним володарям.
 Римськi легiони суворим ладом просувалися трьома колонами. Тi, що були вже в Савої, ввiбрали в себе розбитi залоги втрачених мiст i фортець полунiчних i поспiшали на полунiч долиною Родани та Сони. Друге ополчення йшло слiдом за ними з П'ємонту. Третя група легiонiв, сформувавшись у Медiоланумi[22], побралась понад берегом Середземного моря на захiд, щоб з'єднатися з головним осередком готського вiйська. Сими легiонами правив iнший воєначальник римський –Лiторiй.
 Головний воєвода вимагав рiшучих i швидких дiй вiд Лiторiя, й той не давав спочину нi пiшакам, нi комонцям. Та коли долинами Тарну й Гаронни Лiторiй нарештi дiстався готських Ландiв на березi Бiскайської затоки, нi конунга Теодорiка, нi його полкiв там не було. Лiторiй негайно розiслав меркурiїв шукати Теодорiкове ополчення, та вони один за одним поверталися з нiчим. Лише на десятий день приїхав ледве живий вiд утоми гонець, заморивши десятьох коней.
 — Готи аж коло городу Тура на Луарi, –повiдомив вiн.
 — Що рече Теодорiк? –нетерпляче спитав Лiторiй.
 — До конунга мене не пустили, високий начальнику.
 Отже, все вiдбувається так, як те й передбачив Лiторiй. Вiн ще ранiше казав про се головному воєводi Ецiєвi: на готiв сподiвання малi. Ецiй не послухав його, й Валентинiан пiдтримав головного воєначальника. Тепер побоювання справдилися.
 — Що мовлять готи? –спитав вiн удруге, й гонець вiдповiв:
 — Мовлять, що не брались воювати з Аттiлою, а тiльки з вандалами Гейзерика, високий легате.
 Й се теж можна було передбачити. Лiторiй наказав негайно слати гiнця до Ецiя…
 Ецiй сам поїхав у стан конунга Теодорiка, й Теодорiк сього разу не наваживсь ухилитись вiд розмови з головнокомандувачем римського полку. Та вiдповiдь його була та сама.
 — Нехай велемiжний воєвода не сердиться на мене, –сказав Теодорiк, неспокiйно посмикуючи край сивуватої рудої бороди, –але цiлували смо iкону пресвятої Богородицi воювати з римлянами проти вандальського володаря Гейзерика. Про Аттiлу не ходили смо ротi, велемiжний i славний воєводо…
 Вiн говорив тихо й улесливо, та Ецiєвi однаково не пощастило зламати його чемної впертостi. По двох днях марної розмови, благань i залякувань Ецiй повернувся до свого вiйська, що тим часом устигло просунутись у злучину мiж рiчками Йоною та Армансоном. На вiдстанi кiлькох стадiй за його полками рухалися п'ємонтськi легiони пiд проводом комiта Ромула, що колись особисто вiдвiдав столицю гунського царя Аттiли. Ромул узагалi не вiрив у щасливий край затiяної кампанiї й не дуже поспiшав наздоганяти Ецiя.
 Проте наздоганяти мусив, бо Ецiй далi злучини не пiшов i став у межирiччi табором. Того ж таки вечора вiн покликав Ромула на ратну раду. Легати, квестори й вiйськовi трибуни сперечалися до пiзньої ночi, кожен пропонував чекати тут пiдходу Аттiли, Ецiй же не погоджувався приставати на таку пораду.
 — Тут ми смо в доброму захистi, –сказав начальник першого легiону легат Вiргiнiй. –Якщо Аттiла навiть перейде грузькi заплави Армансону, то ми зможемо вiдступити за рiчку Серен i тут знищити його.
 Ромул, який досi не втручавсь у розмову, сього разу не витримав i схопився на ноги, незважаючи на свiй сан i поважнi роки.
 — То хто йому вкаже брiд саме через Армансон? Ти?
 А якщо вiн не послухає тебе й зайде нам у тил? Чи зможемо спинити його на твердих берегах Йони, яку можна перебрести конем, не замочивши сандалiй?
 Запала мертва тиша, бо всi стратегiчнi плани сього вечора чомусь передбачали саме те, що Аттiла прийме тiльки римлянами накиненi умови бою. Нарештi Ецiй спитав:
 — Ти був єси в Аттiли, знаєш його й воїв гунських; що повiдаєш сьогоднi ти, комiте Ромуле?
 Ромул нахилив низько стрижену сиву голову. Що б вiн мiг порадити?
 — Треба примовляти Теодорiка, –вiдповiв Ромул.
 Се знали всi, але як його примовити? Й раптом Ромуловi спало на думку щось геть нове. Вiн недовго обмiрковував:
 — Знаєте всi сенатора Мецiлiя. Лiторiй уже примовляв Теодорiка. Ецiй –такоже, й такоже марно. Мусимо спробувати щасливу зорю Мецiлiя. Теодорiк вельми вiрує старому сенаторовi –те я добре вiдаю.
 Те вiдали й усi тут присутнi, й Ецiй сам собi дивувався, як то вiн забув про старого сенатора. Вiн пильно поглянув на кожного, й у всiх у вiчу була надiя…
 Через двадцять днiв бiлий, як сметана, й досить опасистий сенатор Мецiлiй, який уже давно вiдiйшов од державних справ i насолоджувався тихим спокоєм у своєму галльському маєтку на березi мальовничого озера, звiдки видно було гострий конус давно згаслого вулкана Канталум, постав перед очi велемiжного Ецiя. Не давши сенаторовi спочити пiсля важкої дороги через увесь Центральний гiрський масив Галiї, воєвода римський виклав сутнiсть його мiсiї.
 Мецiлiй загалом знав, про що йтиметься в розмовi, й не дуже охоче їхав сюди. Але вiн i сам був зацiкавленою особою в сiй вiйнi, й не вельми впирався на вмовляння.
 Вони сидiли в ясно-синiй полотцi головнокомандувача тiльки вдвох, i лише крокiв за десять стовбичили, незворушно розставивши голi ноги, обплутанi ремiнцями сандалiй, два вої в гривастих шоломах. Один тримав шуйцю на рукiв'ї короткого меча, iнший був озброєний сулицею з широким сталевим овершям. Ецiй сказав:
 — Готи здрять усе твоїми очима, сенаторе, й чують твоїми вухами. Лiта 439-го вказав єси готам мир – i вони пристали на твою раду. Вкажи їм зараз на меч.
 Сенатор мовчав i думав про те, чи згадає Ецiй про його маєток. I воєначальник таки не проминув кинути свiй головний козир:
 — Твоя земля лежить у пiднiжжi гори Канталум, високий сенаторе. Якщо ми не втримаємо гунiв тут, Аттiла поведе їх на полудень, щоб злучитись iз головними силами вандалiв…
 Мецiлiй посмiхнувся. Ецiй мiг i не пiдкреслювати сього. Але се була суща правда. На березi чудового озера в нього прекрасна вiлла, й квiтучi поля, й нi з чим не зрiвнянна теплиця. Коли гунам не перетяти шлях, вони обов'язково, йдучи до Iспанiї, натраплять на його маєток i вщент зруйнують його. Та й самого Мецiлiя навряд чи пожалiють –вiдомого царедвiрця й сенатора, який чимало шкоди завдав гунам у не так давно минулi часи. Але Мецiлiй був досвiдчений оратор i полiтик, вiн не мiг просто так узяти й погодитись, не витягши з того бодай найменшої користi. Вдавано безпорадно розвiвши руки, вiн схилив долу очi.
 — Коли такий високий мiж молить мене о помiч, я не потраплю вiдрiкти йому.
 Й хоч хитрiсть вийшла не дуже глибока, та Ецiй якомога мiцнiше потиснув сенаторовi його бiлу руку, що, здається, нiколи не знала нi меча, нi сулицi.
 Наступного ж ранку старий сенатор, морщачись од болю в суглобах, бо надворi йшов дрiбний i майже осiннiй холодний дощ, побрався верхи на захiд шукати табiр невловного Теодорiка. Ецiй же, переконаний в успiшному завершеннi його мiсiї, наказав своїм i Ромуловим легiонам просуватися в тому ж керунку –назустрiч готам.
 Конунг Теодорiк i справдi не змiг вiдмовити своєму давньому друговi Мецiлiєвi. Сенатор сказав йому головне:
 — Якщо гуни здобудуть гору в ратi сiй, вони зметуть i тебе, й твiй народ. I доведеться готам знову шукати притулку собi на островах або ж у пустелях Африки. Се речу тобi я. Ти ж вiдаєш, я здавен маю любов до готiв. Чи не досить їм тинятися по свiтах? Рим одвiв їм Ланди –найкращу землю мiж Пiренеями та Гаронною. Коли станеш пiд прапор великого Риму, iмператор дасть тобi й землi за Гаронною –до самої Луари…Коли ж нi –сам знаєш Аттiлу. Та й Гейзерика з вандалами –такоже.
 Конунг Теодорiк Рудобородий мiркував i зважував два днi, третього ж уранцi наказав своїм герцогам, графам та баронам згортати полотки. Готська рать пiшла вгору понад лiвим берегом Луари. Подолавши її притоки В'єнну, Ендр та Шер, вони заглибились у лабiринти ста озер, що мали назву, дану їм галлами, Солонь. Вода в озерах була й справдi мало придатна для пиття, зате сюди навряд чи наважилася б ступити кiнна рать Аттiли.
 Тут iз Теодорiком i зустрiлися легiони Ецiя та Ромула. Незабаром привiв своє ополчення й Лiторiй.
 У серединi п'ятого мiсяця травного сполученi сили римлян i готiв, маючи в собi численнi слов'янськi полки, пiдвладнi Римовi, були на мiсцi. Прийшли й полки жупана Сватоплука та вже раз битого русинами жупана Мiровоя, якому пощастило уникнути полону, хоч при сьому утратив i жону, й малого сина свого, й безлiч можiв ратних.
 У сей час полки старого конюшого Вишати Огнянича тримали в облозi могутню римську фортецю Генабум[23] Вишата робив се на власний розсуд. Лишивши в Стребернiй, тобто в Аргентiарiї, мiцну залогу на чолi з досвiдченим воєводою витичiвським Стоїменом, вiн вирiшив просунутися далi на захiд, щоб, коли настане день рiшучої ратi, а той день швидко близився, руське воїнство мало мiцний правий бiк.
 Вишата копiєм вийняв двi фортецi: Скалон на березi рiчки Марни й Мелену над повноводою Сеною. Потому звернув майже на полудень i схопив мiцною пiдковою Генабум, що здiймався чорними кам'яними стiнами над неосяжною рiвниною високого правого берега Луари.
 Про те, щоб узяти копiєм i сю твердь, не могло бути й мови. Побившись об стiни пiвтора дня, Вишата вiдтяг воїв на сотню сажень i наказав обкласти Генабум за всiма правилами облоги. З обозiв було пiдкочено до стiн громохкi тарани та iншi стiнобитнi вежi, розкаряченi кидуни метали через мури камiння й важкi стрiли, схожi на велетенськi сулицi з конопляними хвостами: мiцний лук кидуна натягало п'ятеро й шестеро можiв, на лук ставили стрiлу, пiдпалювали прядиво й пускали. Стрiла з ревiнням неслася через городськi мури, тягнучи по собi довгий i чорний хвiст полум'я та диму, й викликала в городi гвалт i пожежi.
 Коло трьох ворiт городу стояли захищенi цупким панциром з волячих скор тарани з важкими баранячими головами на кiнцях колод. Вони лунко били в дубовi, кованi мiддю ворота й поступово розхитували їх, дарма що по той бiк захисники ввесь час пiдпирали ворота сохами й кам'яними брилами.
 З-помiж визубнiв заборола городської стiни стрiляли з лукiв простими й важчими стрiлами, й хоча се не дошкуляло тим, що пiдковою стояли круж городу, але заважало воям коло таранiв та веж.
 З ними боролися тими-таки стрiлами: зумиснi вежi, якi могли вищати й нижчати, пiднiмалися на рiвень стiнного зуб'я, й з отворiв на латинських воїв сипався град стрiл. Але такi вежi часто займалися. Латинцi обливали їх смолою й пiдпалювали. Тодi палахка потвора з рипом одкочувалася назад i на її мiсце ставала нова чи полагоджена й укрита свiжозмоченими волячими скорами.
 Вздовж усiєї стiни, крiм тiєї, що висла над крутим берегом Луари, то тут, то там русичi ставили височеннi драбини й починали дертись угору. Тодi в сих мiсцях збиралося багато латинян. Iншi ж дiлянки ослаблювались, i там можна було вдарити краще. Скрiзь лилася кип'яча смола, лiтало камiння, свистiли стрiли на той i на той бiк. I в таборi, й надто ж у мiс тi горiли пожежi, валував дим, роз'їдаючи очi оборонцям i нападникам, i тояв такий галас, що на сто сажнiв довкола не можна було нiчого почути.
 Так тривало сiдмицю. Вранцi мiсяця червця в чотирнадцятий день сонце зiйшло з-за хмари. Вишата Огнянич, убачивши в тому добрий знак, повiв сам полки свої на приступ. Усi тарани, приведенi вночi до ладу, стали дружно бити лобами в кам'яну твердь. I коли сонце пiдiбралося на добрих двi сулицi вгору, вiн раптом одкотив тарани вiд стiни всхiдньої й поставив їх усi пiд стiну захiдню.
 — Се було би зупершу…–сказав вiн боляриновi Орестовi, та той у гаморi не почув слова вельможа.
 Вишата наказав тягти всi драбини, скiльки їх було в таборi, до вiльної стiни з боку всхiднього й крикнув так, що передужив клекiт запеклого бою:
 — Сла-ва-al
 Можi дружно побiгли вперед, i кожна десятка несла свою драбину. Зi стiн сипалося камiння, хлюпав вар i шкварчала смола, тут i там падали й несамовито кричали пораненi й попеченi, та драбини вже мiцно вп'ялись мiж визубнями кам'яного заборола стiни, й можi, тулячись пiд щитами, лiзли й лiзли на п'ятнадцяти-саженну висоту. Латиняни дружно боронились i теж кричали до хрипу. Кiлька драбин полетiло вниз, турнутi довгими баграми зi стiн, i можi падали разом з драбинами, схожими на химерно вилiпленi живi грона. Та на їхнє мiсце надходили iншi й iншi, й подекуди бiй зав'язувався вже й мiж визубнями стiн i навiть по той бiк заборола. Однак обложенi боронилися мiжно, й русичам не щастило пройти далi вiд заборол.
 Орест, сам того не помiчаючи, весь час горланив, а Вишата стояв i лише п'ястуки йому збiлiли вiд напруги, бо ж обiруч стискав червонi, поцяцькованi золотом пiхва меча свого.
 — Вишато! –крикнув до нього болярин Орест. –Ворота-а!..
 Старий конюший чимдуж побiг туди, де найбiльший баран бив залiзним лобом у ковану браму. Русичам нарештi пощастило зiрвати її з завiсiв, але вона не падала. Виявилося, латинцi вночi або ще й ранiше пiдсипали ворота камiнням i землею.
 Вишата крикнув до можiв, що мiрно розгойдували колоду тарана:
 — Коти всп'ять!
 Його не зразу второпали, нарештi здоровезна вежа почала з рипом котитися назад, бо така була воля мiжного Вишати, в битвi ж слово зверхника є закон, i покон, i Боже велiння.
 — Пiд захiдню!
 Таран, розвернувшись, поповз у той бiк, куди показував старий конюший i по якомусь часi протиснувся й собi до iнших таранiв, що стояли щiльно один коло одного й лупали мур.
 Тепер тут було легше. За ввесь час не спалахнув жоден таран, бо захисникiв коло сiєї стiни лишилося мало, всi боронили ту, всхiдню, куди без упину дерлися й дерлися руськi можi.
 — Пiди гопкай! –сказав конюший Орестовi, й болярин одразу зрозумiв його. Вiн проскочив пiд дах одного тарана, хоч докруж свистiли й упиналися в землю жалами десятки й сотнi стрiл, i почав щосили кричати:
 — Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..
 Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани пiдкорилися його наказовi й почали бити, всi разом:
 — Гоп-ки!..
 Можi й собi заходились пiдтягати Орестовi, й за кожним таким дружним ударом захiдня стiна аж гула. Се Вишата знав ще з тих рокiв, коли доводилось виймати твердинi для грецького iмператора, й тепер уся його увага була прикута до сiєї стiни. Потомленi можi вiдходили на перепочинок, i їхнє мiсце займали бiля колод iншi, спочилi, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало камiння, та не так рясно, як учора й усi попереднi днi.
 Вишата немов боявсь одiйти вiд сього мiсця бiля нарiжної башти. Навiть коли пiдбiг нарочитець i сказав, що з боку всхiднього нiчого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив i лише крикнув можевi:
 — Лiзьте, й годi!
 Так тривало цiлий день, i навiть обiдали вої пiд дашками таранiв. Тривало гупання й пообiдi, й лише на схилку дня Вишата домiгся свого. Захiдня стiна мiж нарiжною вежею та ворiтьми раптом дала трiщину. За годину та трiщина почала викришуватись, i хоч сюди збiглося безлiч латинян, але зробити вони вже нiчого не могли. Втворилась велика пробоїна, куди Вишата негайно кинув кiлька свiжих сотень київських i галицьких. I коли нарештi першим можам пощастило проникнути в дiрку й сутичка зав'язалась усерединi городу Генабума, над заборолами знявся дивний сигнал. Два гудцi, тримаючи довгi труби, давали не сигнал до вiдступу, а клич до бою, врочистий i дзвiнкий клич.
 Вишату мов окропом ошпарило. Вiн озирнувся назад i в косих променях сонця, далеко на заходi побачив густi лави римлян, якi раз по раз виблискували крицею шоломiв та золотом бойових орлiв, а також вузькi корогви на довгих списах, що в вечiрньому маревi здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.
 На якусь мить галас бою ввiрвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можiв, якi вже були всерединi. Належало кинути туди свiжi сотнi воїв, щоб до приходу римлян i готiв здобути фортецю. Та Вишата зорив i зорив на захiд, звiдки повiльно наближалася пiдмога неприятелевi.
 Махнувши до молодого можа, який стояв оддалiк i пильно дивився на свого зверхника, вiн крикнув:
 — Гуди!
 Отрок одразу зрозумiв, чого вiд нього вимагає Вишата, й повiтря розтяв мiдний згук труби. Звiдусюди прибiгли сотники й тисяцькi, й Вишата наказав:
 — У сп'ять!
 Можi почали вiдриватись од латинян, якi насiдали, збудженi появою своїх легiонiв, i незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:
 — Пали!
 Зайнявся спершу один, а потiм усi тарани й вежi, руська рать вiдходила за всхiдню стiну Генабума. Й доки настала темрява й до городу пiдiйшли першi центурiї римлян i готськi комонники, русичi були вже за добрих п'ятдесят гонь од так i не взятої твердi. Можi похмуро мовчали, мовчав i Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребцi, й думав про те, що скаже Гатиловi й що вiдповiсть йому той.
 Так невдало закiнчилась облога Генабума мiсяця червця в чотирнадцяте.
 Мiсяця того ж таки
 За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i готiв, якi переслiдували його, був у ранiше захопленiй фортецi Меленi, та тут на нього чекав нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стiни городу, пiшов далi на полунiчний всхiд у напрямку Скалонума на рiчцi Марнi. Великий князь київський був уже там, i, коли по двох днях прибув зi своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан i Божiвой зi своїми, Гатило наказав iти в тому напрямку, звiдки повернеться допiру конюший Вишата Огнянич.
 Вишатi вiн тодi не сказав i слова, й той полегшено вiдiтхнув –сподiвався на гiрше.
 Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.
 — Потрощимо заборола –а як згодяться й нам?
 Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого не став. За сей час, вiдколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана –з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.
 Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах мiж її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.
 Коли останнi сотнi Божiвоєвих полкiв ще тiльки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку саме тут. Можi й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.
 — А дай-но броду, –сказав вiн до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.
 Вода сягнула коневi черева, далi ж було мiлiш i мiлiш. Данко повернувся й спiшивсь. Гнiдий форкав i тупав переднiми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччi притоки та другої рiчечки, що лишилася позаду за горбами, сiдало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сiло за невидимою звiдси Марною, потому наказав вислати вперед стежiв i дозiрцiв комонних.
 Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лiвий повiд i заходився пiднiматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.
 Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сiрий i яблукатий, як i всi конi Великого князя київського. Пiднявшись на горб, не дуже стрiмкий, але досить високий, сажнiв сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило вiддав коня отроковi й увiйшов до полотки. Посерединi на величезному перському килимi стояв незмiнний князiв дерев'яний стiлець. Гатило стомлено сiв. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провiв рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тiм'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у бiлу квiтку килима й застиг.
 Усi, хто ввiйшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший мiж землi Руської Вишата Огнянич.
 — Вивiдники, –сказав вiн, i Гатило мовби прокинувся.
 — Речи, хай iдуть сюди.
 Вишата привiв двох можiв, у брудних зеленкуватих корзнах.
 — Речи, –кивнув до старiшого з них Великий князь.
 Мiж, якого звали Лоськом, ступив крок уперед i торкнувся рукою м'якого килима:
 — Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть пiдвечiр або ж пообiдi.
 — Скiльки їх є?
 — - Рать Ецiя, рать Лiторiя й рать Ромула, княже.
 — Значить, усi укупилися, –мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нiчого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Мiж Лосько сказав:
 — Iз ними готи Теодорiковi.
 — Хто?!
 Лосько незворушно повторив:
 — Готи захiднi, княже.
 — То лжа є! –гукнув князь. Тодi глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вiчi: –Кого послав єси на вивiди? Теодорiк менi клявся, що внизує меч у пiхва.
 Вишата розгублено мовив одне слово:
 — Готи.
 Вiн, бувши окремо вiд Гатила, не знав про його переговори з Теодорiком i не сказав князевi, повернувшись з облоги Генабума, що разом iз римлянами бачив там готiв. А се виявилося несподiванкою для князя.
 Гатило страшенно розлютився. Вiн повиганяв надвiр усiх вельможiв своїх i ходив по полотцi, мов у нього заболiли зуби. Вельможi стояли, стирлувавшись оддалiк Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всi спiдлоба позинали на Велiмира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепiдiв Ардарiка. Хоч вони були схiдними готами й досi вiрно служили Гатиловi, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорiкова зрада була яскравим свiдченням того. Ще не вiдомо, як поведуться вони, змушенi воювати проти своїх кревних родичiв вiзiготiв.
 Остроготськi князi теж переживали, особливо ж Велiмир й Ардарiк, Гатиловi улюбленцi, до яких руськi князi та боляри ревнували свого володаря. Велiмира Гатило любив за його вiрнiсть, Ардарiка ж за вiдданiсть i живий розум…
 Цiлу нiч прибувало на гору ополчення руського князя, й тiльки на свiтанку до Гатилової полотки ввiйшов Божiвой.
 — Усi смо, Великий княже, –сказав чернегiвський князь.
 Богдан Гатило, який цiлу нiч не спав i лише вдосвiта стулив повiки, втомлено потер обличчя й нiчого не вiдповiв.
 Зi сходом сонця Вишата наказав укрiплювати табiр. Усi вози та мажари обозу було розiставлено величезним колом на горi й позчiплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у пiдошвi довкола гори, можi заходилися рити суцiльний глибокий окiп. Робота тривала цiлий день, i коли надвечiр прибули дозiрцi й повiдомили, що римляни та вiзiготи наближаються, табiр ополчення руського був схожий на неприступну твердь.
 Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем i ведмедем на ньому, що сяяв i трiпотiв у вiдблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бiк рiчечки. Вiн уже знав, що римляни звуть її Маурiакум. Горб на тому боцi займався тисячами багать. Ецiєвi, певно, доповiли вивiдцi, що гуни стоять навпроти через рiчку, та вiн i не ховавсь. Мабуть, вирiшив, що пропонованi йому гунами позицiї цiлком сприятливi для нього. Неширока мiлка рiчка, обабiч два досущ однаковi горби гонь по п'ятнадцять у перетинi, й навiть вiдстань до рiчки мiж ними однакова –по п'ять гонь. Єдина рiзниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здiймався ще один, довгий i вигнутий пiдковою до рiчки, оточуючи менший горб iз трьох бокiв. Але його навряд чи можна було розцiнювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се мiсце, щоб Ецiєвi не спало на думку вiдкидати пропоноване поле боронi. Й хоч на захiд вiд довгої гори здiймалася ще одна, маленька, така сама, як i горб, де стояв Гатило, й мiж ними на вигинi рiчечки Маурiакуму пролягла драговина, звiдки линуло голосне квакання жаб i крекiт нiчного птаства, –зате ж i в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхiд од першого витягався понад рiчкою один, а далi, вже руба до Маурiакуму, другий, удвiчi бiльший. I за римським станом, як i за табором Гатила, теж протiкала рiчка –заслiн на випадок вiдступу.
 Ецiй мусив оцiнити таку великодушнiсть iз боку гунiв.
 Гатило дивився на їхнiй осяяний вогнями табiр i намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тодi, лiт тому сорок, Ецiй був талем при дворi дiда його Великого князя Данка в старiй стольницi Витичевi. Невже й вiн тепер постарiв i посивiв? Тодi се був хитрий i в'юнкий iллiрiєць, а тепер став римлянином i римським патрицiєм, якому сам iмператор Валентинiвн змовчував. I то мусило бути правда, бо ж Ецiєва слава непереможного водiя легiонiв бучала ще тодi, коли Богдан Гатило був молодий i навiть геть юний.
 — Палять, –сказав, пiдiйшовши до Великого князя київського, Вишата й кинув у той бiк, де мерехтiв багаттям римський табiр.
 Гатило тiльки кивнув, i старому конюшому було досить i того скупого поруху. Отже, князь уже не злостився на нього, а се головне. Вишата подавсь перевiрити, як несуть сторожу вої руськi на березi Маурiакуму та на всiх вартах навколо табору. Гатило ж увiйшов до своєї полотки, опустив завiсу й дмухнув на поставець, пiдвiшений до середньої сохи. Вiн заснув одразу, щойно лiг i вкрився легким полотном свого корзна, хоч голова кололась од болю –далася взнаки вчорашня безсонна нiч i цiлоденна бiганина.
 Вранцi, ще Дажбог i на свiт не благословляв, руське ополчення було готове до бою. Гатило кивнув своєму гудочниковi, й той заграв сигнал готовностi. В усьому величезному таборi, оточеному возами та глибоким ровом пiд горою, заграли труби й роги. 3-вiд римського стану їм вiдповiли бойовими кличами, але вони не кликали вперед. I коли на всходi вдарило списами перше сонячне промiння, з-за рiчки прибуло троє латинян у скоряних панцирах, обкутих мiдними бляшками, але без мечiв i сулиць. Латиняни попросилися до царя гунiв Аттiли.
 Богдан сказав упустити їх.
 — Патрицiй Ецiй, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобi й твоїм воєводам, царю! –сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.
 — Хай вернуться його зичення на нього ж, –вiдповiв Гатило через тлумача Костана. –Й о що молить патрицiй?
 — Рече битися взавтра, царю, –мовив той самий чорнявець.
 — Пощо?
 — Бо римськi й готськi вої цiлу нiч не спали, й буде нечесно, коли цар гунiв Аттiла скористає собi їхню муку.
 Гатило довго думав, тодi сказав Костановi:
 — Речи їм, хай перекажуть своєму вождевi: руси нiколи не б'ють безоружного!
 Й вiдпустив нарочитих од римського полководця. Вiн передбачав се. Заставши русiв у вже готовому й мiцному таборi, латини обов'язково намагатимуться вiдкласти день великої ратi, щоб i собi добре зготуватися. Й передбачення справдились.
 Можам руським i всiм їхнiм з'юзникам було дозволено ходити вiльно, але бути приоружно й коней не розсiдлувати. Вишатi Гатило сказав:
 — За малою гiркою по той бiк болота постав заслiн. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотнi пiшцiв i комонникiв. Гатило ще раз перевiрив укрiплення –мав побачити востаннє все на власнi очi –й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табiр вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пiшцi з усiх земель. Вони поскидали з себе зайву одiж, але мечi тримали на пасах через плечi, їх було так багато, що з гори Гатиловi здавалося, нiби то одне живе й ворухке тiло, яке зайняло всю смугу мiж окопом та возами. За кiльцем возiв гуртувалася кiннота, й там було ще тiснiше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнiв, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навiть найближчi товаришi. Мiж конов'язами ходили можi, вдягненi й напiвголi, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майорiли барвистi корзна воєвод i боляр, i прозiрними вежами стояли позв'язуванi десятками довгi списи.
 Перед обiдом до великокняжої полотки прийшов Ардарiк. Вождь численних полкiв остроготської Гепiди був похмурий, його свiтлi, майже бiлi брови звелись на перенiссi.
 — Йду не лише вiд себе, Великий княже, а й вiд Велiмира, Тодомира та Видимира…
 — Вiдаю, про що ректи-ймеш, –перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втiшився його словами.
 — Ти вiдаєш, i всi вiдають, а твої князi, та боляри, та великi воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи…
 — Я-м сполчився не проти всiх готiв, а супротиву Теодорiкових. Теодорiк зламав слово своє. Вiн є ускоком з-пiд волостi городу Києвого, й я покараю свого роба невiрного. В схiднi ж готи вiрнi слову своєму, й ти, Ардарiку, речи друзям своїм i моїм приятелям Видимировi, Велiмировi та Тодомировi, що Великий князь київський однаково любить усi язики, котрi шанують у ньому вождя.
 Ардарiк мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тiльки тодi, коли той закiнчив:
 — Так речеш ти…А вельможi твої мислять другояко…
 — Всi вiдають, що ти був єси й лишаєшся мiжним вождем пiд моєю рукою.
 Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатиловi не тiльки се. Богдан терпляче ждав, i нарештi Ардарiк промовив:
 — Там однокровнi нашi. Захiднi готи, але таки готи, i я. Великий княже…
 Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.
 Вiн сказав:
 — Я поставлю твоїх, i Видимирових, i Велiмирових, i Тодомирових готiв там, де стояти-ймуть не захiднi готи, а римляни. Я вже-м думав про се.
 Ардарiкове обличчя просвiтлiло, й досi зведенi докупи брови розiйшлись. Вiн стримано, але шанобливо вклонився Гатиловi й пiшов. А Богдан лишився знову сам на сам зi своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан iспанський та маврiтанський Гейзо й досi не прийшов зi своїм вiйськом. Не прислав навiть можа нарочитого сказати, де вiн є й що собi думає. Та й Гатиловi нарочитцi, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у водi тонули.
 Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звiдси рiчку Марну, до полотки несмiливо заглянув Вишата. Пiсля своєї невдалої облоги Генабума вiн i досi почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тiльки й чекав старого конюшого, спитався:
 — Де той твiй…калмак?
 — Шаман?
 — Шаман.
 Вишата махнув рукою в полунiчний бiк.
 — Приведи.
 Перший вельмiж землi Руської вийшов i за пiвгодини повернувсь iз калмаком. Шаман радо всмiхався до Гатила на всi свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.
 — Ворожи! –наказав Гатило.
 — Кого ворожи? –перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя.
 — Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.
 — Руськi кумири? Калмацькi кумири?
 — Ворожи, до кого вмiєш.
 Вишата сказав:
 — Ардарiк має юдея.
 — Ворожбита?
 Вельмiж кивнув.
 — Нехай калмак ворожить.
 Шаман скинув додолу двогорбий мiх, який висiв йому через плече, й заходився розкладати на килимi своє причандалля: велику картату хустку, темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь корiння та зiлля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав:
 — Треба вогонь.
 Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник унiс i поставив серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi. В полотцi, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям.
 — Треба сiдай у куток, –сказав шаман Гатиловi й Вишатi, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар i кинув туди кiлька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тодi ворожбит узяв свою мiдну кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею. Вiн бiгав, теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.
 По якомусь часi шаман сiв коло жарiвницi, пiдiбгавши обидвi ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кiлька корiнчикiв, линув туди з кожного горняти по кiлька крапель якоїсь рiдини –аж засичало, й узявся вигравати на писклявiй дудцi, водночас пильнуючи жарiвницю. Звiдти пiдiймались угору тонкi рожевi дасма диму, й клубочились, i розвiювалися пiд повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здiймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.
 Тодi шаман урвав той писк i впав долiлиць на килим, аж його бiла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала пiд жарiвницю.
 — Що є? –стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись пiдвести голову, промимрив плаксивим голосом:
 — Погана-погана, княз…
 Богдан здавленим горлом наказав:
 — Речи!
 — Вбивай буде шаман княз…
 — Речи! –повторив так само Гатило.
 — Погана речи…
 — Пощо?
 — Дим iде вгору, а тодi падай…Погано речи дим…Заплутай дим i зав'язай дим…Нема побiда Гатило.
 — Лжа є! –гаркнув Богдан i насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобiтьми, поволi задкував до виходу й приказував:
 — Калмак не лжа, дим не лжа…Дим правда речи…Коли вiн схопився на ноги й пiрнув у нiч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тодi буркнув до Вишати:
 — Давай сюди твого юдея.
 Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плитi було намальоване коло, подiлене через середину, й у кiлькох мiсцях рябiли якiсь рiзи, пофарбованi в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим i сiв, схрестивши ноги.
 — Мовиш по-руському? –спитав Гатило.
 — Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по… '
 — Ректи-ймеш по-руському, –перебив його князь. –Аби-м чув усе сам.
 — Добре, добре, як волить Великий князь! –покивав довгим носом юдей. –Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидiв навпроти, Великий княже.
 Гатило сiв на килимi. Юдей перекрутив плиту:
 — Князева познака є «Г»? чи «Б»?
 — "Г", сирiч Гатило.
 — Тодi перекрутимо камiнь отак.
 Ворожбит налаштував плиту рiзою «Г» до Богдана, всипав у кухлик жменю рiзнобарвних камiнчикiв, поторохтiв ними, як допiру й калмацький шаман, i вивернув на плиту. Камiнчики покотилися, деякi впали на килим, iншi лягли бiля кола та його знакiв. Юдей подивився, вайкнув i сказав:
 — Перекину завдруге.
 — Пощо? –звiв брови князь.
 — Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разiв…
 Юдей знову сипонув кольоровими камiнчиками й, подивившись, удруге, згрiб їх до кухлика:
 — Ще раз…
 По третiй же спробi вiн злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:
 — Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай…Нехай Великий князь лiпше вижене мене, нiж я прорiкати-йму йому таку долю…
 — Я звелю повiсити тебе, якщо не повiдаєш менi правди, –тихо сказав Гатило.
 — Вай, бiдна голова моя…
 — Речи! –гримнув Гатило.
 — Вай…Коло твого знаку…Осе є «Г» по-юдейському…Коло нього злiворуч лежить синiй шол, а справоруч –зелений…Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..
 — Що жде мене взавтра? –тихо спитав князь.
 — Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повiсити вбогого юдея, то я лiпше тобi все…Не гнiвайся, свiтлий…Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний…Римляни завтра мати-ймуть гору…Вай-вай…Убога моя голова пiсля сього…Лiпше було б за першим разом вiщувати, вай-вай…
 Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за рiчкою. Може, юдей i мав правду, бо на горбi з протилежного боку Маурiакуму горiло стiльки вогнiв, скiльки Богдановi ще не доводилося бачити в усiх ворожих таборах разом.
 Коли Гатило зайшов до полотки, нi юдея, нi Вишати там уже не було, тiльки в паркому повiтрi й досi смердiло їдким чадом калмакового зiлля, викликаючи в Гатиловiй головi неприємнi думки. Що ж сталося з Гейзом i де його рать? Адже по сутi се заради них, своїх захiдних єдинокревцiв, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорiї…Але нi Гейза, нi навiть вiстей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову –нею вiн нiколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справдi вiзьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..
 Вiн гукнув челядникiв й послав зiбрати всiх вiдьмакiв, якi тiльки є серед ратi.
 — Русинських! –нагадав вiн. – I Вишатi речи, хай прийде.
 Вишати челядник не знайшов, але вiдунiв прийшло аж п'ятеро. Всi були старi й сивобородi, мов поважнi чiльники родiв. I Гатиловi чомусь почало здаватися, що сi вiдьмаки мусять порадувати його чи бодай утiшити. Один з дiдiв, наймолодший, тримав за роги торiшнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстарiший вiдун сказав:
 — Чинити-ймемо требу тут, надворi. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третiй перерiзав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кiлька разiв метнувся в рiзнi боки й упав.
 — То є добре, –сказав старiйший вiдун. –Лежить головою до рiчки. Там латини.
 Коли з барана стягли скору, старiйший розстелив її на землi й почав уважно вивчати. Але нiчого не сказав, тiльки бородою повiв убiк. Докруж зiбралося чимало можiв, якi боялись навiть голосно дихати. Гатило спитав старiйшого:
 — Що повiдала скора?
 Вiдьмак обтер нiж об навої постолiв:
 — Не все на вiку радiти, княже. Й почав розтинати бiлу тушу. Витягши печiнку, вiн подивився до вогню й гримнув на можiв:
 — Не застуйте свiтла!
 Можi розступилися, й старий сивобородий вiдьмак сказав:
 — Печiння добре. Втiшишся, княже.
 — Що буде взавтра? Як утiшусь?
 — Те вiдають, сливiнь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобi є того, що-м повiдав? Гляньмо на серце.
 Вiн дiстав ще теплий круглий м'яз, i серце теж уселяло надiю.
 — Де варила?
 Челядники принесли два великi й закiптюженi мiднi казани й налляли їх водою. Вiдьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усi вiдiйшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотiлося.
 Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному морi й лягла набiк, старiйший вiдун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнiм варивом, i декому вiд того свербiло в горлi, та нiхто й не подумав осквернити святу требу. Всi, хто знову посходився до княжої полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили за рухами вiдьмакiв.
 Давши м'ясовi прохолонути, старiйший склав його в одне варило, тодi всi п'ятеро всiлися коло нього й почали вiддiляти м'ясо од кiсток. Розiмлiла баранина була пiддатлива, й найстарiший вiдун заходився ворожити по кiстках. Богдан стояв над варилами й жадiбно ловив кожне слово й кожен рух дiдових вус i брiв. Старiйший вiдун промовляв, i Гатило то хмурнiв з виду, то полегшено зiтхав, то скреготав зубами, то знову зiтхав, бо начувся багато й утiшних, i прикрих, i радiсних, i сумних слiв.
 Мiсяця того-таки в наступний день
 Удосвiта ввесь руський табiр уже був на ногах i, коли з-за лiсу на довгому горбi зiйшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох бiлих пiвнiв, i вiн одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тiльки з другого. То теж було знамення, й Гатило пiднiс угору скривавлений меч:
 — Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побiднику, вам урiкаю сю кров, i хай буде так, як схочете ви, кому требили i вiтцi, й дiди, й прадiди нашi в землi Руськiй. Хай буде воля ваша!
 Його слова було чути далеко, й можi стояли, слухали князевих слiв i чекали зову. Нарештi загула довга мiдна труба Великого князя, по нiй озвалися труби iнших князiв та боляр. Гатило сiв на свого сiрого яблукатого й поправував униз. Сiєї митi почулися труби та роги в римсько-готському станi. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возiв, дiйшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височiв наїжачений списами ворожий табiр, i простяг руку назад.
 Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кiнцi, Гатило пiднявся на стременах i далеко метнув її в бiк ворога.
 — Князь уже почав! –щосили гукнув до ратникiв старий конюший Вишата. –Потягнiм, дружино, по князi!
 Повiтря знову розтяли ляскiтливi мiднi згуки, переростаючи в могутню бойову пiсню, вiд якої в можiв стискалися щелепи й зводились на перенiссi широкi густi брови. Повiльним кроком сходили вони стежками, що лишались помiж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пiшцi й ставали кожен пiд бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рiв проминули останнi можi, за ним густою хмарою посунули комонники. Збудженi загальним галасом i пiдсвiдомим чуттям, конi заливисто iржали й ставали дибки. Переднi косували бiльмами на глибокий рiв, але йшли й iшли, покiрнi волi вершникiв.
 На тому боцi вiдбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табiр на горi й сходили вниз. I звiдти линули тонкi виляски мiдних труб i рогiв, а можi руськi сторожко вдивлялися в ту веремiю й чекали митi, коли вдруге загудуть їхнi труби.
 Пославши вивiдцiв до самої рiчки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог.
 — По лiву руку латини, по праву готи, а посерединi всi инчi, –сказав десяцький.
 Гатило розiставив свої полки так: по праву руку, навпроти римських легiонiв, –схiднi готи Видимира, Велiмира, Тодомира й Ардарiка; всi вони пiдкорялись князевi Ардарiковi. Посерединi став з руськими полками сам. Проти русiв були тi, що вивiдця їх назвав «усi инчi», тобто пiдвладнi римлянам слов'янськi дружини. На лiвому краї Гатило поставив сiврiв, i деревлян, i лугарiв, i полки неслов'янських язикiв пiд бунчук князя Годоя.
 — Ти-с боявся стати супротиву кревних своїх, –сказав вiн вождевi готiв Ардарiковi. –Я ж iду й не страхаюся.
 Ардарiк схилив очi додолу. Та вiн не почував себе винним. Гатило мав свої плани щодо потойбiчних слов'ян, а то вже зовсiм рiзнi речi.
 Великий князь київський наказав знову густи, але римляни чомусь не вiдповiли на виклик. Незабаром з-од їхнiх лав прискакали до самого берега на конях двоє нарочитцiв. Богдан упiзнав учорашнього молодого сла. Другий був новий –ще молодший за сього.
 — Патрицiй Ецiй кличе Аттiлу перейти на наш бiк. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрiтися. Мiж нами рiчка, свiтлий царю.
 Богдан вiдповiв через тлумача Костана:
 — Речи велемiжному Ецiєвi, що Аттiла просить його на свiй бiк. Учора ми смо вже вволили мольбу Ецiя, хай таки вiн уволить нашу.
 Нарочитцi повернули назад, а Гатило подумав, що мiг би таки й уволити волю Ецiя. Вишата сказав:
 — Мiлко є. Вiн не вiдає.
 То була iстина, Ецiй i справдi не встиг вимiряти глибину рiчцi й тепер боїться: пустить свої легiони на той бiк, i гуни переб'ють їх ще в водi.
 З сього можна було б скористатись. I коли римськi нарочитцi з'явилися на протилежному березi вдруге, Богдан вiдповiв, що згоден переправитися через рiчку, хай лишень римляни та готи вiдiйдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повiдомили волю зверхника:
 — Патрицiй Ецiй згоджується!
 У ворожому таборi заграла сурма. Гатило скликав своїх князiв та боляр i звелiв пропустити комонникiв уперед. Усе робилося швидко: списоносцi та мечники розступилися, в проходи ринула кiннота й умить переправилася на той бiк Маурiакуму, за нею бiгцем подалися пiшцi. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетiли на них. Такого блискавичного кидка нiхто в римському таборi не сподiвався. Руська кiннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якiй Ецiй найменш довiряв i яку й поставив туди, щоб мати її пiд пильним оком лiвого та правого крила.
 Тут мало хто й чинив опiр. Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланiв, бана Санка, ябеду, й Санко вiдповiв дуже прихильно. Так само було вчинено й iз жупаном Сватоплуком, який двiчi спробував гостроти руського меча й не хотiв утретє, й з вождями поморських вендiв-слов'ян. Тепер уся середина ворожих полкiв змiшалась i завирувала, й доки лiвий римський та правий готський краї спам'яталися й повернули свої коп'я туди, надiйшли пiшаки руської ратi. Вони не давали римлянам i готам зiмкнутись водно. Пiдвладнi Гатиловi готи Ардарiка склiщилися з першими лавами римських легiонiв, готи мусили битись окремо проти численної ратi деревлян, сiврiв, лугарiв та всiх iнших, кого вiв уперед п'ятдесятишестирiчний князь Годой.
 Комонники Гатила вiдтиснули назад, аж пiд саму гору, де тепер стояв порожнiй римський табiр, воїв бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських князiв i жупанiв i поволi гнали їх поза готськими лавами конунга Теодорiка до берега. Однi хапали їхнє оружжя, iншi скидали вершникiв з коней, i вої, що допiру становили середину ворожої лави, тепер уже мало нагадували вiйсько. Тiльки молодий жупан Мiровой, що так пiдступно повiвся з рiдним братом Хладiвоєм, кричав до своїх воєвод i сотникiв не пiддаватися проклятим русам i стояти на смерть. Але одна вдало кинена палиця вибила його з сiдла, строщивши руку.
 Мiровой, ухопивши меч здоровою лiвицею, спробував ударити в спину бана Санка, що нагодився пiд удар, однак Санко ще мiг упоратись iз людиною без правицi. Мiровоя, накинувши йому зашморг на шию, потягли до берега.
 Римляни пiд проводом самого Ецiя билися спокiйно й розважливо, як i належить уславленим легiонам уславленого полководця. Ардарiк iз Велiмиром, Видимиром i Тодомиром щосили тиснули на закутi в цупку скору та залiзо римськi лави, але дiстати середини, звiдки керував Ецiй та його помiчники Лiторiй i Ромул, так i не могли.
 Один за одним падали пiд ударами коротких римських мечiв лави бiлобривих остроготiв. їхнi мiсця займали заднiшi, але тiснi шереги легiонерiв стояли щит у щит, i хоч поранених та вбитих було багато й серед них, однак Ардарiковi не щастило пробити в щiльно стулених щитах бодай одну продухвину. Трохи далi в лiву руч тялися довгими коп'ями його комонники з комонниками римськими, та й там кумири не схиляли вагiв своїх нi в один, нi в другий бiк.
 Помалу середина спорожнiла. Багатьох русини вже переганяли на той бiк, до свого табору, затятi прихильники Риму лишились лежати на полi боронi або ж перебiгли туди, де билися з русами готи чи латинцi. Декотрi ж повернули списи проти своїх довчорашнiх господарiв.
 Гатило тепер носився вiд одного краю до другого через усе ратне поле. Скрiзь лунали болiснi зойки поранених, рать до хрипу кричала всiма мовами Європи, в повiтрi дзижчали стрiли, пущенi не знати й чиєю рукою, й Гатило продирався мiж них, цiлий i невшкоджений. Готи Теодорiка билися в металевих та цупких, мов пiдошва, скоряних латах. Русини, як i завше в бою, незважаючи на страшенну спеку, були в овечих, вивернених навиворiт, гунях. Ворожi мечi й сулицi сковзали по довгiй вовнi й вiдскакували незгiрш, як од готських лат. Лише хто не хто з-помiж русiв мав на собi скоряну рiзницю або кольчугу з тонкого дроту. Хтось крикнув:
 — Пильнуйся, княжеi
 Богдан пiдсвiдоме нахиливсь, i над самою головою йому прошелестiла в повiтрi важка палиця, обкута залiзом, улучила в якогось можа-русина й вибила його з сiдла. Богдан лише глянув i зострожив коня, бо в ратi всiх не пережалiєш i всiм не допоможеш, а вiн доконче мусив гнати на свiй правий край, де тепер поряд iз остроготами Ардарiка, Велiмира, Видимира й Тодомира вступили в сiчу з римськими легiонами й русичi.
 Богдан прибув дуже вчасно. Три комонники в шоломах iз кiнськими гривами опосiли Ардарiка, й той ледве змагав одбиватись. Великий князь вiдчепив од сiдла свою важезну палицю, власне, гатило, розмахнувся й посадовив одного коня на зад, перебивши йому хребець коло крупа. Кiнь страшно закричав, спинаючись на переднi ноги, й доки легiонер намагався встати, Богдан поклав i його коло коня. Другому вершниковi Гатило перебив широколезу рогатину, позбавивши зброї, третього вже доконав Ардарiк.
 — Видiв єси, що на серединi? –гукнув Великий князь, перекрикуючи людський гамiр та ляскiт оружжя.
 — Слава тобi! –вигукнув Ардарiк, обтираючи пiт iз виду й лаштуючись устряти в нову сiчу.
 На витолоченiй травi лежали й судомилися в передсмертних муках тисячi й тисячi можiв i в латах, i в гунях, i в кольчугах. Живi топталися ногами по живих i мертвих, кони чавили копитами тих, хто впав i силкувався звестись, докруж лунали зойки й прокльони, й двi стiни до зубiв зоружених людей намагалися попхнути одна одну назад.
 Бойовище було в розпалi, й Гатило з млiстю в серцi думав, чиї ж кумири переможуть сьогоднi –римськi чи таки руськi.
 З лiвого краю прискакав нарочитець:
 — Князь Годой рече, аби-с дав трохи комонникiв!
 Комонникiв вiльних не було, й Гатило помчався сам до полкiв Годоя. Десь там рубався поперед своїх чубатих косакiв i його син Данко. Богдановi раптом защемiло в грудях, мов од жалючої стрiли. Вiн уп'явсь острогами в змиленi боки жеребця. Старий Годой, утрапивши в сiчi шапку, бився з готами простоволосий. Сивий оселедець метлявся по голеному тiм'ї й лiз у вiчi. Гатило пристроївся поруч i, коли пiд ударом його важезної палицi впало двоє «латаних», крикнув косацькому князевi:
 — Не виджу Данка!!! Де є?!!
 Старий Годой, не припиняючи рубати мечем, у промiжку мiж двома вдарами кивнув назад:
 — Та-ам!
 Гатило завернув коня й мало не зiштовхнувся з гнiдим волохатим жеребчиком Вишати.
 — Данка! –крикнув Вишата за своєю звичкою тiльки одне слово. Гатиловi стислося серце.
 — Живий?!
 Вишата кивнув i докинув:
 — Нога!
 Поранена в сiчi нога –то ще й повезло Данковi, й Гатило подумки молився Перуновi та Юровi Побiднику, щоб се було одне з тих прикрощiв, якi йому наворожили вчора ввечерi. Вiн знову повернувся до Годоя й вимахував там своїм гатилом добру годину. Готська, пущена здалеку стрiла вп'ялась йому в груди, прорвала двоє колець кольчуги й застрягла в м'язi. Гатило хотiв висмикнути, та навершя вiдломилося й не давало змоги махати рукою. Вiн одскакав сажнiв на п'ятдесят i заходився скидати з себе кольчугу. Площик стрiли впинався в груди й викликав бiль. Гатило силою рвонув кольчугу й стяг iз себе, лишившись в однiй сорочцi. Вiн лапнувся –пазуха була в кровi –й насилу витяг бронзове жало, слизьке й невловне. Й у цю мить на нього ринулося душ iз п'ятеро закутих у панцири латинян.
 Гатило насилу прикрив себе щитом од улучно кинутої сулицi. Про кольчугу не було часу думати. Вона впала додолу разом iз шоломом. Гатило вихопив меч i пригнувся до холки жеребця. Розпашiла в бою тварина, могутня, як i її вершник, грудьми збила переднього коня напасникiв. Князь розвернувся й, уникнувши нової сулицi, вдарив мечем латинця, що кидав її. Удар виявився такий страшний, що лезо меча, мов шматок вогкої глини, перетяло латинця надвiчi вiд шиї до пояса. Тодi злiва, саме в ту мить, коли Гатило вже замахнувся, пiдскочив третiй легiонер i вибив йому з руки меч.
 Усi троє надали переможний крик. Гатило не вiдав, чи вони впiзнали його, чи нi, але йому здалося, що збираються ловити знеоруженого русина, голого й безпорадного, в самiй сорочцi, навiть без шолома чи шапки, з довгим сивуватим пасмом оселедця на чисто виголеному тiм'ї. Вiн теж закричав своїм страшним голосом i, вiдчепивши з луки сiдла величезну дубиняку на три лiктi, ковану залiзними та мiдними смугами й булавицями, зострожив коня.
 Впав один «безсмертний» з розчавленим панциром, другого Богдан здогнав коло самої сiчi. Сталевi лати хрипко дзенькнули, й римлянин повис в одному стременi з перебитим хребтом. Останнього Богдан уже й не бачив, куди той утiк.
 Повернувши коня до того мiсця, де на нього допiру напали, Великий князь, не злазячи, пiдiбрав свою кольчугу, знайшов i меч, аж тодi до нього прискакало троє руських боляр i троє можiв.
 Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу.
 — Вишату сюди! –крикнув вiн, i всi шестеро погнали коней на правий край сiчi, де разом зi своїми комонниками рубався перший вельмiж землi Руської, якщо не прийняв у груди широке лезо римського меча або ядучу стрiлу вiзiгота.
 Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг вимовити й слова, як Вишата крикнув:
 — Комонних на правий!
 Князь подивився туди, де гримотiло залiзо об залiзо мiж супротивними лавами римлян i русичiв, i махнув рукою в протилежний бiк:
 — Усiх готiв Ардарiка, й Видимира, й Велiмира, й Тодомира –на лiвий край!
 — К-куди? –не зрозумiв Вишата. Вiн прийшов просити пiдмоги, а Великий князь велить забрати вiд нього й тих, хто ще тримається. –Не встоїмо! –крикнув вiн в обличчя Гатиловi, та той сердито махнув мечем знову-таки на лiвий край i сам погнав коня в той бiк.
 Вiзiготи рубалися як шаленi, й полки князя Годоя ледве стримували їхнiй натиск. Мiж плескатими, схожими на полумиски, бронзовими шоломами вiзiготiв то тут, то там мигтiв шолом iз короткими рiжками. То конунг вiзiготiв Теодорiк надихав своїх райтерiв.
 — Готи! –кричав вiн хрипким, але дужим голосом. –Сини божого народу! Не зганьте меча дiдiв своїх, якi не вiдали поразки!.. Готи! Нам бог послав мiжнiх супротивникiв! Хай се надихне вас на славну побiду! Готи!.. Сини божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж левами, готи, сини народу, обраного богом![24]
 Гатило здалеку бачив Теодорiка й упiзнавав його й по рогах на круглому шоломi, й по довгiй рудiй бородi, та туди годi було протиснутись крiзь завали вбитих i поранених, мiж якими дзвенiло залiзо, лунали крики, зойки, прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подiбно до готського конунга мiж лавами своїх воїв, а встрявав до бiйки там, де лава починала вгинатися. Можi, запаленi прикладом i силою свого вождя, наче забували про люту втому, хоч рубалися вiд самого ранку, а вже сонце схилилось до лiсу на захiдньому боцi широкого поля, й мечi їхнi пiдiймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчi крики й дошкульнiшi Слова супротиву двожильних вiзiготiв.
 Незабаром примчалася кiннота Ардарiка, Тодомира, Видимира й Велiмира. Остроготи стали плiч-о-плiч iз русинами, й деревлянами, й сiврами, й чубатими косаками, й вiзiготи конунга Теодорiка негайно вiдчули се на собi.
 Ардарiк, здибивши свого розпашiлого чорного коня перед Гатилом, крикнув, махнувши на захiд:
 — Там погано, княже!
 Але Гатило мовби й не почув його застереження. Що наворожили вчора вiдуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр Побiдник, i Перун, i Дажбог не мають милостi до тих, хто ховає груди свої вiд ворожого меча.
 Гатило поторкав груди. Ранка вiд проклятої стрiли ще дужче болiла. Належало б її перев'язати, та бракло часу, вiн погнав на правий кiнець поля боронного. Ледве знайшовши там свого першого помiчника, вiн майже силою вiдтяг його назад. У Вишати була розрубана лiва щока й кров збiгала на кольчугу й за ковнiр. Вiн раз у раз обтирав її лiвою рукою й стрiпував.
 — Коли попруть, iти-ймете попiд отим лiсом. Не забув єси?
 Вишата знову провiв долонею по щоцi, витер кров об волохату гриву свого гнiдого жеребчика й нiчого не вiдповiв.
 — Не ймеш менi вiри! –сказав Гатило й з осудом подививсь у вiчi своєму побратимовi. –Так треба, Огняничу!
 Се звертання мовби додало Вишатi сил, i вiн тiльки й сказав:
 — Вельми…
 Вельми важко було стримувати вдвiчi меншою силою закутi в залiзо легiони римлян, се Гатило бачив i знав, але щастя ратне дається не тiльки тому, хто дужчий, а й хто вмiє вирвати його в сiчi…
 — Коли попруть –пришли нарочитого! –сказав Гатило й помчався знову туди, звiдки щойно прибув. Сонце било просто в спину князевi, й вiн гнав коня на свою власну тiнь, довгу й стрибучу. Мiж двома ратями –римською й готською –пролягло вiльне поле, зрiдка всiяне трупами. Теодорiковi готи валчилися тепер очима до сонця, й Гатило в думцi подякував Юровi Побiдниковi, що пiдказав йому перегнати сюди полки Ардарiка та iнших остроготських князiв. Але як буде там, на тому краї лукiв, на римському кiнцi?
 Двi стрiли водночас уп'ялися князевi в бiк i в руку, й вiн лiвицею висмикнув їх, строщив у жменi й шпурнув додолу. Повз нього скакав на буланiй кобилi молодий мiж, i Гатило спинив його:
 — Куди?
 — Вiд князя Годоя до Вишати!
 Гатило, не розпитуючи, з чим послав його князь Годой, крикнув, передужуючи клекiт бою:
 — Видж там, де є…–вiн запнувся, тодi таки доказав: –Де є княжич Юрко!
 Нарочитець погнав далi, та на пiдходi до римського бойовища його вразила в лiву скроню дика стрiла. Богдан же сiкся насупроти двох здоровенних молодих вiзiготiв. Йому нiяк не щастило вибити своїм києм меч бодай в одного. Тодi другий або розкриється, або ж одступить убiк i теж знайде свою смерть. Нарештi-таки впорався з обома. Вищий зачепив мечем товариша й не змiг нанести точного вдару. Гатило махнув києм –тiльки ребра в гота хряснули. Другий загаявсь i теж дав руському князевi змогу замахнутися, й то була його остання в життi помилка, бо в ратi, в кривавiй сiчi не можна роззиратися на всi боки й дивитись, де хто й коли та як вiддає кумирам душу.
 Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руськi, й луганськi, й сiврськi, й остроготськi князi знали, що надходять останнi хвилини їхньої переваги над вiзiготами, що побiда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останнiх хвилин, i напирали з решти сил на негнучкi лави супротивника. Бо коли насупиться нiч, усi знову стануть рiвними, й готи бiльше не страждатимуть вiд помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.
 Теодорiк теж добре се розумiв i ще з бiльшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребцi й закликав синiв божого народу смiливiше бити й гунiв, i їхнiх проклятих робiв, зрадникiв Ардарiка, Тодомира, Видимира та Велiмира.
 Кiлька сотень Ардарiкових стояло пiдковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готiв стрiлами. Готи з-од заднiх лав вiдповiдали лучникам, i над головами в ратникiв носилися хмари стрiл. Богдан одiйшов убiк. Тут стояти було просто безглуздо, кожної митi могла влучити дика стрiла, вiн же мусив подивитись, що дiється там, на протилежному, захiдному краї боронного поля, коло римлян.
 Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутiнки, й Гатило не мiг нiчого розгледiти. Вiн зострожив коня в той бiк, де стояв гурт князiв та воєвод, що керували боєм. Звiдси було видно ввесь правий край готiв. Трохи збоку вiд князiв, сажнiв за двадцять, стояв якийсь немолодий мiж i кидав у готiв камiння порощею. Гатило пiд'їхав туди й упiзнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.
 — Де вiн є?! –крикнув Шумиловi Богдан, але дев'яносторiчний дiд мовби й не чув. Вiн поволi брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощi, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала мiж готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.
 — Де є?! –вдруге крикнув Гатило, та старий тiльки скосував на нього чорними очима з-пiд бiлих кошлатих брiв. Шапка його лежала на камiннi, й оселедець, довгий та бiлий, сiпався й падав дiдугановi в обличчя за кожним кидком порощi.
 — Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, –похмуро мовив старий косак, i Гатиловi стислося серце вiд лихого передчуття. Вiн штрикнув жеребця острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його думку, мiг бути син Юрiй. Але коло гурту князiв його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатиловi:
 — Вишата пiшов yсn'ять!!
 Над боронним полем починало смеркатись, i Богдан напружено взирався туди, звiдки лунали крики далекого бою.
 — Ардарiку –гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й примчав. –Веди своїх по менi!
 — А тут?! –здивувався германець.
 — Веди, речу! А ти, –Гатило звернувся до Годоя, –вдержуй, допоки моцi матиймеш. А потому –через рiчку всп'ять поза отим гаєм! –вiн показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. –Поза тванню мiж великою й меншою горою. Я буду там!
 I погнав у сутiнках до далекого гаю, куди зникле римськi легiони, переслiдуючи русiв.
 Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi ляскоту мечiв, нi звичних для бою крикiв. Богдан почекав, доки пiдiйдуть Ардарiковi дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки.
 — Пiшакiв виведи на гору, комоннi нехай стоять тут, у долинi пiд драговищем, –наказав Гатило германському ватажковi.
 — Що єси замислив? –збентеживсь Ардарiк.
 — Видiти-ймеш, –одповiв Гатило.
 Ардарiк переказав його велiння котромусь воєводi, й той побiг до ратникiв. Гатило знав, про що зараз думає Ардарiк, але в сю мить було не до балачок. Почулися крики, бойовi крики «Сла-а-а-вва-а-а!..» Чи вдасться ж Богдановi його план, яким вiн хотiв спростувати вiщування вчорашнiх ворожбитiв? Над пагорбом уже було майже поночi, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там дiється. В болотi, повирiзавши для дихання рурки з очерету, сидiло кiлька пiших сотень чернегiвського князя Божiвоя. Коли римляни, переслiдуючи Вишату, проминули їх, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.
 Узявши з собою Ардарiка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовiрне. Розгубленi легiони втратили лад i змiшалися з руськими ратниками, а се було найгiрше, чого мiг сподiватись навiть такий досвiдчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях мiж, як вождь римських залiзних легiонiв Флавiй Ецiй.
 Валка точилася тепер на всiй десятигоннiй долинi мiж двома горбами, й Ецiй не мiг нi зiбрати розсипанi легiони, нi навiть скликати легатiв та квесторiв, бо й сурмач кудись пропав –чи лiг, пiдтятий гунською сулицею, чи, може, й утiк.
 Ецiй бився куцим мечем поряд з десятком ветеранiв своєї преторської когорти й помалу прокладав собi дорогу вперед, хоч i не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легiони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись iз кiльця, в яке його взяли були ворожi мечники, вiн повiв п'ятьох, уже тiльки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамiр. Але червнева нiч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужi. Ецiй дослухався мови –се лишалось єдиним дороговказом, а римськi легiонери вiддавен одзначалися красномовством у брутальнiй лайцi. Вiн спробував передолати їх голосом, та його вже нiхто не чув або й не слухав. Старому полководцевi огидно тремтiли колiна. Вiн дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобi п'ятдесят шiсть i ти цiлий день витримав отаку боронь, то рука вже вiдмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавiй Ецiй, а навiть Флавiй Валентинiвн.
 Цiлу нiч вождь римських легiонiв проблукав iз одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем мiж горбами, рiчками та драговинням, i тiльки по других пiвнях прибивсь у табiр своїх союзникiв-вiзiготiв, та й то випадково. В готському ж станi теж панував цiлковитий безлад.
 Коли Гатило наказав Ардарiковi забрати свої дружини, вiзiготи зразу ж одчули полегкiсть. Руських воїв стало рiдше, й вони потроху вiдступали назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорiк пiдохочував своїх райтерiв i кнехтiв зробити ще один, останнiй удар, щоб перекинути русiв у рiчку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами.
 Й потомленi райтери додали тиску, бо й русичi стомилися за довгий червцевий день i ледь вимахували мечами.
 Й раптом бiлий жеребець Теодорiка (проти ночi вiн пересiв на найбiлiшого) спiткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повiтрi майнуло червоне корзно конунга, та сподiвалися, що вiн устане й йому дадуть нового коня: сьогоднi таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорiк лежав i не пiдводився. Коли кiлька райтерiв нахилилось над ним, вiн хрипiв, i з рота й з носа йому бiгла чорна кров. Теодорiк намагався пiдвестися й щось сказати, та кров цебенiла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кiлька ребер з лiвого боку було переламано –певно, це зробив кiнь копитами. В горлi ж стримiла, глибоко вп'явшись, чорнопера стрiла. Коли вона здогнала конунга –чи ще на конi, чи пiд час падiння, –того нiхто не помiтив. А кров цебенiла й цебенiла, й руда борода конунга готiв Теодорiка стала вiд кровi чорна.
 Коли готи, пiддавшись на хитрiсть луганського князя Годоя, почали тиснути на руськi лави й перти їх до рiчки, Теодорiк, сiпнувшись усiм своїм важким тiлом, вiддав боговi душу. Готи, розлюченi смертю свого вождя, гнали русичiв, мов оскаженiлi леви, гнали до рiчки, гнали бродом понад чорною драговиною, керованi сином Теодорiка герцогом Торiсмундом. I на тому боцi рiчки, вже в долинi, готам захiднiм раптом ударили в спину готи всхiднi, й усе пiшло шкереберть. Руськi полки, якi досi втiкали чи вдавали, нiби втiкають, тепер повернулися лицем до них i теж ударили. Й доки Ецiй на протилежному кiнцi долини марно намагався зiбрати розтрощенi й розсипанi легiони докупи, новий вождь вiзiготiв герцог Торiсмунд робив те саме край чорних очеретiв болота.
 Громогучно лящала й дзенькала зброя, звiдусiль долинали лютi й розпачливi крики, й у темрявi плавали тiльки невиразнi тiнi ратникiв.
 — Готи-и! –вигукнув Торiсмунд, вигукнув так само, як цiлий день сьогоднi вигукував його батько. –Бийте шолудивих псiв Ардарiка!.. Бийте зрадникiв!.. Усi до рiчки!..
 Та його, як нещодавно й Ецiя, нiхто не чув. Торiсмундовi слова передавалися тiльки вiд сусiди до сусiди. Райтери були спробували пробитися назад, понад драговиною до рiчки, та остроготи вищитинилися довгими списами й не пропускали їх. А тодi зненацька, й сього разу збоку, з-за гори вихопилася незлiченна кiннота Тодомира та Божiвоя й розсипала готiв по всiй долинi. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й лайку, накидали їм зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи й герцоговi Торiсмундовi, та хтось iз товаришiв перерубав мотузку мечем. Торiсмунд зострожив коня й пустив повiддя –куди виведе. Кiнь довго кружляв мiж темними постатями ратникiв, невiдомо й чиїх, i нарештi привiв Торiсмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському й Христа, й Одiна, й усiх на свiтi кумирiв i натужно зойкував, певно, поранений. З гурту гукнули:
 — Хто йде?!
 Один з райтерiв, що не вiдставали од герцога, вiдповiв:
 — Свої! Син конунга Торiсмунд!
 — А-а! –закричали в гуртi. –Торiсмунд!!!
 Кiлька постатей метнулося до прибульцiв, один ухопив герцогового коня за повiд, але Торiсмунд ударив його мечем i повалив. Тодi хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торiсмунд упав з коня. Знялася веремiя. Доки iншi билися з остроготами (бо Торiсмунд потрапив саме до їхнього табору), один з-помiж райтерiв ухопив ураженого Торiсмунда за пояс, пiдважив собi на сiдло й утiк разом iз ним.
 Рештки розбитих готських дружин збiглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецiй. То було далеко на захiд, гонь за п'ятдесят од укрiпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавiй Ецiй сидiв, захищений двома десятками легiонерiв, якi виявилися серед готiв. Страшенно хотiлося й їсти, й спати, але їжi нi в кого з-помiж легiонерiв не було, думки про сон старий полководець i не припускав, а в таборi панувала тиша i темрява, бо вогнiв палити не наважувались. I тiльки конi, негодованi й непоєнi конi, форкали, виказуючи схованку людей, якi зазнали страшної прикростi.
 Вранцi начальник римських легiонiв подався шукати своїх. Вiн знайшов легiони на старому таборищi, але з кожної когорти залишилася жалюгiдна жменька. Поле ж унизу було всiяне тисячами й тисячами людських i кiнських трупiв. Iнший, бувши Ецiєм, давно б уже кинувся на вiстря власного меча, Флавiй же вiдмовивсь од сiєї думки ще вночi, сидячи мiж кованими щитами своїх двадцяти латникiв у готському таборi. Коли вiн себе погубить, Рим пропаде. Той, iнший Флавiй, iмператор Валентинiан, –людина обдарована бiльше гонором, анiж талантом полководця й полiтика. Се була загальна думка всiх патрицiїв i всiх вiльних громадян Риму, й Флавiй Ецiй рiшуче вiдкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.
 Та й чи ж така то вже провина –його вчорашня поразка? Вiн не змiг подолати гунiв. А хто їх коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця?
 Охочi, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавiй Ецiй знав їх усiх до єдиного.
 Зi сходом сонця вої вишикувалися в таборi, ще вчора такому тiсному, сьогоднi ж просторому й сумному. Ецiй пройшовся разом з Лiторiєм та вцiлiлими легатами (Ромул загинув од ворожої сулицi) вздовж коротеньких лав, але в жодному вiчу не прочитав собi осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рiшення слушне. Хоч хай там що –а слушне.
 З ворожого табору на тому боцi рiчки пролунав оклик бойових сурм. Ецiй гiрко зiтхнув. Тепер вiн не мав уже сили й смiливостi вiдповiдати на той гук своїми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскiт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецiй закусив губу. Вiн зайшов до намету, щоб якось порятувати себе вiд того гуркоту. Аттiла викликав його знову на рать, а вiн почувався –мов лев iз перебитим хребтом: живий, а на ноги зiп'ястись не може. Ецiй спробував звернутися до давнiх кумирiв землi Римської, бо, як i багато хто з римлян, не прийняв християнства нi душею, нi розумом. Але й кумири не хотiли вертатися в його серце, певно, й вони вiдштовхували Ецiя, згадавши про те, що вiн не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далекої Iллiрiї.
 Гуркiт у супротивному таборi стих, а йому й досi вчувалися тi страшнi згуки. Й вiн одiтхнув тiльки тодi, коли до намету ввiйшов Лiторiй. Не дивлячись Ецiєвi в вiчi, вiн спитав:
 — Що мовити готам?
 — А що?
 — Прийшли од Торiсмунда, нового конунга.
 — Хто?
 — Мiж його сестри граф Аквiтанський та герцог Ангулемський.
 — Речи, нехай вертаються…в свої Ланди.
 — Я-м такоже се помислив.
 — От i добре. Проси в Аттiли дозволу поховати згиблих.
 Вiн так i сказав: дозволу, й Лiторiя те слово рiзонуло по серцi, та вiн змовчав i вийшов.
 — Готуй гiнцiв до Рима! –сказав навздогiн йому Ецiй, але Лiторiй не вiдгукнувся.
 По трьох днях, узявши в готiв таля –сина сестри нового конунга Торiсмунда та графа Еммерiка Аквiтанського юного Валтарiя, Гатило наказав знiматися, й нiхто не знав, куди проляже дальша путь царя гунiв. Того-таки дня прибули нарештi сли вiд великого жупана Iспанiї й Маврiтанiї Гейза. В нього трапилося непередбачене: цiлий мiсяць над просторами Середземного моря вигравали шторми. Вiйсько ж було майже все на тому боцi, в Маврiтанiї. Лише тепер пощастило переправити його в Європу. Але пiзно.
 — Тепер готи вже вас не займуть, –сказав слам князь Годой, бо Гатило ходив як нiч. В учорашньому бою важко поранено княжича Данка. Молодший же син, ударений мечем у груди, лежить при смертi, й хто зна, чи топтатиме вiн ще ряст.
 А Вишати вже нiхто не мiг повернути. Його знайшли на полi боронному лише сьогоднi вранцi. Старий конюший, перший вельмiж землi Руської, щирий мовчун Вишата Огнянич лежав на боцi, прихиливши сиву голову, стрижену пiд макотер, до шиї вбитого коня, мовби заснув пiсля важкої сiчi. Одна щока в нього була розiтнута, але не вiд неї, а вiд глибокої рани сулицею крiзь кольчугу загинув Вишата. Й тепер Богдан ходив аж чорний, певно, вiдчував якусь провину до свого старого друга й побратима.
 Мiсяця липня
 Гатило повiв свою рать на захiд, руйнуючи по собi всi твердi, якi був узяв навеснi: поки римляни їх вiдбудують, мине чимало рокiв, а доти можна бути спокiйним. Ецiєвi споглядачi й вивiдники йшли слiдом за його величезним обозом. Напрямок Гатилового руху свiдчив про те, що грiзний гун вирiшив нарештi дати їм спокiй i повертався додому. Зупинившись у Бургундському королiвствi на сiдмицю, вiн пiдтяг обози, взяв у Гана-Гунтера таля –його рiдного брата наймолодшого, Гагнi, князя Троцького, й переправився на правий берег рiчки Райни, де вже починалася його неосяжна iмперiя.
 То було дивно, зовсiм дивно, й Ецiй, не знав, що й думати. Головнi римськi сили, його легiони, бiльше не являли собою серйозної армади. Кожен, перемiгши в сiй страшнiй битвi, пiшов би на незахищений, безпорадний Рим i здобув би його. Аттiла ж спокiйно переправляв свої незлiченнi полки на схiдний берег Райни…
 Й раптом прибув черговий меркурiй. Перший полководець Рима взявся за голову. Аттiла несподiвано звернув на полудень i долиною Райни, мiж Вогезами та Чорногорою[25] попрямував до головного перевалу, через Альпи…
 Двох думок бути не могло. Якщо гуни подолають найвищу європейську гору, вони опиняться в Iталiї. Незначний загiн римського вiйська в долинi рiчки Пад не спинить їх, дарма що туди поїхав другий талановитий полководець iмперiї Лiторiй. Ецiй також не зможе нiчого вдiяти з тилу. Одне, що лишився далеко позаду гунiв, у Полунiчнiй Галлiї, а друге –хiба можна завдати якогось вiдчутного удару такiй силi недобитками легiонiв, коли навiть готи повернулись додому, в Аквiтанiю?
 Так i сталося. Гуни, здолавши перевал, снiговою лавиною посунули вниз. Головну твердь усiєї Полунiчної Iталiї, могутнiй город Медiоланум було взято, й то стало ключем до Риму.
 В столицi Захiдньої Римської iмперiї знявся переляк. Нiхто з-помiж полководцiв, навiть легат Лiторiй не брався захищати город на Тiбрi. Iмператор Валентинiан Третiй, якого двадцять шiсть рокiв тому цар-город Константинополь посадив на престол, тепер звернувся, вже вдруге, до своїх протектантiв –нового схiднього iмператора Маркiана та його мiжноволодної жони Пульхерiї.
 Досвiдчений у ратнiй справi Маркiан не вiрив можливостi спинити гунiв, бо, крiм полкiв, що валчилися й перемогли римлян та вiзiготiв у Галлiї, Аттiла мав ще й свiжi, незайманi, в Мiзiї та Паннонiї понад Дунаєм. Але Пульхерiя наполягла на своєму, бо, власне, вона, а не її напiвписьменний мiж, була iмператором Всхiдньої Римської iмперiї. Константинополь, казала вона, не може собi дозволити, щоб гуни зайняли Рим. Якщо Аттiла се зробить, його наступний удар буде по священнiй стольницi Костянтина.
 Грецьким тагмам, розташованим у Фракiї й Iллiрiї, було наказано йти на допомогу Римовi. Та в долинi рiчки Сави тагми мусили зупинитись. Аттiла ще ранiше передбачив усе й наказав великому боляриновi Бориславу та своєму братовi молодшому Володаревi бути напоготовi. Грецькi тагми, складенi переважно з фракiйцiв, волохiв, готiв та iллiрiв, не могли нiчого заподiяти свiжим силам гунського царя. Та вони й не хотiли сього, бо дужче горнулися до гунiв, анiж до Риму й Константинополя, й свiдок тому –численнi гунськi -набiги через Дунай i Гемський хребет, у яких активну участь брали тi самi готи, й iллiри, й волохи, й фраки…
 Богдан Гатило розташувався станом не в Медiоланумi, тiснiй кам'янiй твердi, що пашiла в сю липневу пору, мов розпечений черiнь, а на зеленому лузi край рiчки Мiнцiум. У його червонiй полотцi лежав важко поранений син Юрiй. Римський меч так понiвечив його, що вiн добру сiдмицю був на гранi життя й смертi. Але молодiсть i цiлюще зiлля руських вiдьмакiв урятували його. Юрко ще не вставав на ноги, проте щоки юнака вже взялися живим червецем i в очах спалахували вогники, коли до намету заходив отець його, суворий володар землi вiд Райни до Iтиль-рiки й вiд Полунiчного океану до моря Латинського та Гемських гiр.
 Спершу Юрiй, оклигавши й згадавши свою останню рать, соромився, що дав себе здурити римському латниковi. Тодi, помiтивши у вiтцевих очах iскринки теплоти й любовi, смiливiшав, юнацька кров брала в ньому гору, й вiн починав хвалитися:
 — Кди-би не кiнь мiй ковзнув копитом по щитi залiзному, я би-м не дався тому латиновi вдарити мене, отче!
 — Скiльки поклав єси? –спитав Гатило, й син розчепiрив пальцi.
 — П'ятьох, отче!
 З отрока мав вирости добрий князь, i Гатило тепер уже не шкодував, що дозволив старшому, Данковi, взяти булаву князя косарського. Певно, така воля кумирiв, щоб молодший, супроти поконовi руському, сiв на вiтчий стiл у городi Києвiм.
 Данко за мiсяць, який провiв на возi, зовсiм одужав, нога йому, потята готином, згоїлась, вiн ще кульгав, але вже мiг сидiти верхи й подався до свого коша на полунiчному березi рiчки По за Медiоланумом.
 Юркiв навчитель нi на крок не вiдходив од свого пещеного. Вiн теж був у тiй ратi з княжичем i тепер карався думкою, що не змiг охистити Юрка, коли того посiло двоє латникiв. Старий косар i думки собi не давав, що розмiняв десятий десяток i рука його вже не та, як була лiт тому хоча б iз п'ятнадцять.
 — Знайди Юрковi лiпшого навчителя, –жалiбно дивився Гатиловi в вiчi Шумило. –Я-м не годен зучити його пуття.
 Але Гатило вже мiг усмiхатися. Тепер, коли Морана з її гострою косою поминула його синiв, князь думав, що то й лiпше, коли мiж уже в отроцькiй порi здобуває собi руби на полi боронному. Кращого, нiж старий косак Шумило, нiде не знайдеш.
 Гатило спав в однiй полотцi з недужим сином i його пестуном, але князiв та боляр приймав у посиротiлому наметi Вишатиному. Тут усе ще жило й дихало його героїчним побратимом, i хоч старий конюший лишився спати вiчним сном у землi Галльськiй, Гатило знав, що дух його тут, у полотцi, й лишав йому на нiч страви та питва, щоб Вишата мiг тiшитися земними радощами. Й пекуча думка, що сам оддав побратима в жертву всесильному й примхливому Юровi Побiднику, потроху тупилася й холола в серцi тихим смутком неминучостi. Й лише раз по раз перед очима виникали сумнi очi Вишати й у вухах, мов живе, лунало його останнє слово, просте й не всiм зрозумiле слово «Вельми…», яке вiн мовив своєму князевi, йдучи на певну загибель в iм'я Русi та її ратного кумира…
 На п'ятий день пiсля взяття Медiоланума, коли воїнство чекало, що скаже його улюблений вождь i куди махне мечем своїм, Богдан Гатило зiбрав князiв, боляр, воєвод i тисяцьких i довго розпитував кожного, якi втрати в полках, скiльки поранених, скiльки коней добрих i скiльки харчiв та полону везе кожен чiльник. I нiхто не наважився сказати Великому князевi, що ополчення, зокрилене перемогами, прагне вперед, що на два днi легкої путi стоїть беззахисний Рим, стольниця стольниць.
 Богдан розпустив усiх, у Вишатинiй полотцi лишився тiльки сивовусий чубатий князь Годой, котрий єдиний з-помiж наближених умiв розмовляти з Гатилом. А Гатило знову чекав, що луганський князь поведе мову про талiв. Годой уже кiлька разiв казав йому про них, особливо за молодшого брата короля Бургундiї –Гагнi, князя Троцького. –«То ж є твiй шуряк, Гатиле. Чи личить нам зобиджати родичiв?» Богдан мовчав i нiчого не вiдповiдав на тi закиди.
 Сього разу Годой спитав iнше: власне, те, що непокоїло всiх воїв.
 — Допоки сидiти-ймемо тут, Гатиле? Речи й покажи нам мечем своїм – i вся рать злине туди, куди каже меч твiй. Ти ж сам се вiдаєш.
 — Вiдаю, –вiдповiв задумано Гатило. –Вiдаю, та…
 Вiн збиравсь одкрити Годоєвi свої думки й подуми, може, вперше пiсля тiєї лютої сiчi на далеких Каталаунських полях, i Годой боявся дихнути, бо знав, що зараз почує найсокровеннiше. Та в сю мить зайшов до полотки велiй болярин турицький Войслав.
 — Княже, –сказав вiн, –чолом тобi латинцi…
 — Де вони? –спокiйно, мов те його мало обходило, спитав Гатило.
 — Тутки, край рiчки. Такi латинцi, що я-м i не видiв досi. Клобук у старiйшого золотий, у камiннi…
 Годой схопився, незважаючи на свої п'ятдесят шiсть лiт, i вибiг з намету. Гатило непоспiхом послiдував за ним. У березi коло човнiв i лодь стояла барвиста купа римських слiв –душ iз двадцять. Гатиловi навiть здалося, що вiн бачить серед них i жону. Та то було невiрогiдно, на такiй вiдстанi важко щось вирiзнити, а ще серед римлян у їхнiй довгiй одежi мало не до п'ят.
 Вiн знову зайшов до полотки й сказав Войславовi:
 — Пришибiть слiв у городi. А коли не хочуть –то тут, у полотках.
 Велiй болярин Войслав, убраний по-турицькому в бiлi, мережанi по боках чорними снурками ногавицi, пiдперезаний червленим широким опоясом, у бiлiй безрукавiй гуньцi, з-пiд якої виглядала вишивана сорочка, з дорогим мечем при боцi, чемно вклонився Великому князевi, якому був рiвний у лiтах, i швиденько почимчикував униз виконувати його волю. Войслав уже не раз i сам бував Гатиловим слом у рiзноличнi язики й приймав у себе не одних та знався на прийманнях незгiрше за самого Великого князя, й Гатило останнiм часом подумував, чи не зробити Войслава старим конюшим або кравчим[26] '. А в його мiсце, звичайно, посадити посадника з-помiж київських боляр. Войслав був би втiшений, i держава б змiцнилася мiццю Великого князя. Богдан робив такi перестановки вже не раз i не десять, i його двiр у городi стольному був повний урядцями з далеких i ще дальших волостей.
 Войслав добре тямився на новому дiлi. Вiн запропонував словi римського iмператора вiдсiсти в затишних мармурових хоромах у городi Медiоланумi, що високо здiймавсь над рiчкою тесаними кам'яними мурами. Й до кожного приставив двох служок. Служки знались на латинськiй мовi, але дехто з них мав удавати, нiби нiчого не розумiє. Й увечерi того самого дня вiн розпитував їх, що вони чули й що бачили в дорогих гостей…
 Сол володаря свiту, римського iмператора, сидiв на прохолоднiй кам'янiй лавицi в хоромi колишнього комiта Медiоланума Юнiя й думав тяжку думу. Вiн здавався старiшим за свої п'ятдесят п'ять рокiв, глибокi зморшки зорали йому високе чоло й залягли двома борознами коло вуст. Сiрi стомленi очi дивилися на розпис межи вiкнами свiтлицi й нiчого не бачили, бо словi випала найважча в його життi мiсiя, подiбної вiн ще не знав. Навiть позаторiшня «рать» на вселенському соборi в Ефесi здавалася проти сього справжньою забавкою, хоч там фанатичнi монахи ламали своїм супротивникам кiстки, а Дiоскор топтався Флавiановi чобiтьми по животi. На нього зараз, мов на святого Петра, дивився цiлий Рим, уся iмперiя, сол же не бачив нi виходу, нi порятунку. Завтрашнiй день може стати першим днем великого суду й останнiм днем Риму. Й iсторики напишуть вiдверто й безжально, що того суду не мiг запобiгти вiн, посланий сюди iмператором i всiма вiльними громадянами столицi свiту.
 Се був намiсник святого Петра на землi, пастир усiєї християнської церкви папа римський Лев, якому Валентинiан Третiй доручив схилитися в ноги перед страшним завойовником Аттiлою.
 Папа висидiв у порожнiй свiтлицi, не встаючи з мармурової лави, до другої варти. Та коли й пiшов спати в розкiшне ложе з шовковими простиралами, заснути не мiг. Щойно стуляв повiки, й перед очима вставав небачений, а тим ще бiльш загадковий i таємничий гун. Вiн увижався папi Левовi низеньким i присадкуватим, довгоруким i кривоногим калмиком iз вузенькими й розкосими вiчками й жовтим обличчям. То було щось на межi сну й марення, вранцi голова в папи розколювалась од болю, й вiн, покликавши до себе одного зi служок, приставлених Войславом, спитав:
 — Пощо цiсаря твого звуть усi…Бичем Божим?
 Служка вiльно розмовляв латинською мовою, бо сам був походженням авзонець[27]. Але вiн не одразу второпав, що вимагає папа.
 Лев заходився допитуватись:
 — Як тебе кличуть?
 — Мене? П'єтро.
 — А «петрос» по-грецькому є камiнь. А вiтця твого?
 — Вiталiй.
 — Вiталiй по-латинi означає живий, жвавий.
 — А-а! –здогадався П'єтро. –То руськi имена такоже мають значiння. Богдан –се є той, кого дав Бог руський.
 — Для чого речеш Богдан? Цiсаря твого кличуть Аттiла.
 — Гатило, –поправив його молодий служник. –По-їхньому Гатило.
 Лев Перший спробував повторити iм'я грiзного гуна так, як його вимовляв авзонець П'єтро, але в нього не виходило нiчого путнього.
 — Се ймено важко дається латинцевi, –сказав вiн. –А що воно значить?
 — То не є ймено, а прiзвисько. Значить по-латинському флагеллум[28].
 Папа Лев аж якось полегшено вiдiтхнув. Усе нiби стало на свої мiсця, й те дивне ймення гунського цiсаря дане йому самим богом на кару свiтовi за тяжкi грiхи. Отже ж, Флагеллум Деї[29]…Богом дане гатило…
 Сю розмову з папою римським П'єтро дуже докладно переказав Войславовi, й велiй болярин турицький щиро смiявся з Левової цiкавостi.
 — Нагнав страху Гатило всьому свiтовi. Ач, узялися копати, пощо так названо князя нашого.
 Вiн сказав про се Богдановi, але той байдуже махнув рукою:
 — Чув єсмь. Нехай речуть.
 Його думки були зайнятi iншим, такi жарти, може б, розважили його ранiш, але зараз вiн сказав:
 — Прийму слiв римських по третьому днi.
 Войслав за тим, власне, й прийшов i тепер подався сповiстити сла про волю Гатила.
 Три днi тяглися для папи Лева, мов три роки, й вiн прийшов реченого дня на довгосподiвану авдiєнцiю марний i виснажений, мов пiсля важкої хворостi. Разом iз ним було три бiскупи в снiжно-бiлих тунiках i червоних наметалах, якi мали означати чистоту Христової вiри та ясну кров Сина Божого, що вiн пролив її для порятунку людства. За бiскупами виступали три сановники свiтських консульського чину, всi в яскравому вбраннi, що мало звеселити око варвара-переможця й зробити його прихильнiшим. Позаду йшло п'ятеро патрицiїв старiйших римського двору iмператорського. Шоста з ними була ще молода й дуже вродлива жiнка. Гатилiв погляд раз по раз падав на неї, й князь нiчого не мiг удiяти з собою. Вислухавши звичнi сольськi вiтання, вiн спитав сла:
 — Хто ж несе менi сi слова вiд iмператора захiднього?
 — Намiсник святого Петра, зверхник усiєї церкви християнської папа римський Леон Прiмус[30], твоя величносте, –тихо вiдрекомендувався сол i низько, до самої землi вклонивсь Гатиловi, хоч сан не дозволяв йому кланятися навiть iмператоровi. –Зi мною консул неапольський Константус Гракхус, три бiскупи…
 Гатило байдуже перебив папу Лева:
 — Чия та жона, котру-м видiв ще першого днi, як сте прибули до мене?
 Ябедник Костан чiтко перекладав кожне слово свого володаря й кожну вiдповiдь Лева Першого.
 — То Гонорiя, твоя цiсарська величносте. Юста-Грата Гонорiя.
 Гатило здивовано блимнув на римлянку, й та знiтилась i схилила зiр долу пiд цупким поглядом варварського цiсаря. Та того погляду йому стачило ненадовго. Вiн одчув, як серце йому холоне й пальцi рук також холонуть, i спробував дати собi раду. Й папа Лев, i римськi патрицiї, i руськi князi та боляри мовчки дивилися на нього, й та мовчанка, певно, затяглася надто довго. Нарештi Великий князь узяв себе в руки й знову зосередивсь на головному словi Риму. Той для врочистостi був у високiй i круглiй, мов тричi вершена копиця сiна, золотiй папськiй тiарi на головi, й се трохи розважило Богдана. Почалась дiлова частина переговорiв. Леон махнув назад рукою, крайнiй консул, речений Константус Гракхус, передав його знак ще далi, й небавом з-поза полоток виринула група робiв i латникiв. Кожен нiс поперед себе золоту або срiбну вазу, чи скоряний, помережений золотою прошвою, мiх, чи важкий лар. Їх було душ iз двадцятеро, вони один за одним ставили дари перед Великим князем київським, що сидiв на своєму дубовому сiдлищi в простому ратному вбраннi. Навколо юрмилися князi, боляри, воєводи земель та тисяцькi вiд руських i неруських городiв. Роби й латники низько вклонялися Гатиловi й, так само нахиленi, вiдступали задки вбiк, даючи путь iншим.
 Гатило й не дивився на тi дари. Коли перед ним виросла сяйна купа золотих, i срiбних, i скоряних мiстилищ iз коштовностями, папа Лев Перший проказав:
 — Iмператор, твiй римський брат Валентинiан Третiй сле сi дари на знак своєї дружби й любовi до великого цiсаря гунського Аттiли, що речеться Флагеллум Деї.
 Богдан лише тепер засмiявсь –весело й щиро, й звернувся до папи римського:
 — Не питаю тебе, хто повiдав тобi слова такi. Але чи має брат мiй Валентинiан римський силу вийти насупротиву менi?
 Лев Перший мовчав.
 — Повiдь менi, чи не тому сле менi твiй господар такi щедрi дари, щоб одворотити мене всп'ять од Рима?
 Папа знову нiчого не вiдповiв. Усi на свiтi слова й докази не зможуть одвернути бича божого, якщо вiн має впасти на голову стольницi свiту…Вiн стояв i вперто дивився собi в ноги, наставивши на Гатила триярусову золоту тiару.
 — Мовчиш? А спитаймо тодi осих можiв моїх –що повiдають вони? –Гатило глянув лiворуч, де стояли князi та велiї боляри. –Войславе!
 Болярин виступив уперед.
 — Речи менi, Войславе: скiльки разiв одкуплявся цар-город Константинополь, коли смо бряжчали оружжям пiд стiнами його?
 Войслав гордовито вiдповiв:
 — Числа немає!
 — Чув єси? –спитав Гатило папу римського.
 Папський тлумач пошепки перекладав кожне Гатилове слово. Папа ж слухав, але з його вуст не зронилося жодне слово. Гатило всмiхнувсь i знову повернув очi до Войслава.
 — Й скiлько разiв ходили нам ротi[31] не прати слова свого?
 — Усi рази, Великий княже.
 — Чув єси, сле Валентинiанiв? Усi рази! Грецький iмператор, низький роб мiй Теодосiй, хотiв отруїти мене. Та за мною держать руку кумири вiтцiв i правiтцiв землi моєї! –Гатило знову глянув на Войслава. –Чи так речу, велiй болярине?
 — Так! Теодосiй та його сестра Пульхерiя хтiли отруїти тебе, княже.
 — То чи ж вiрити нинi клятвi захiднього iмператора?
 Сi слова були вже зверненi до Лева, й папа римський нарештi проказав те, що мав казати в крайньому випадку:
 — Вiзьми, цiсарю гунський, дань з Рима, скiльки хотi маєш, а город пожалiй. У городi тому суть многi хороми давнi, й многа мудрiсть зiбрана книжна в хоромах, i многi пам'ятi безцiннi з давнiх-давен, од Цесаря Юлiя й давнiшi…Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш грiх великий на душу…Змилосердься, Бичу Божий Аттiло, й господь бог наш Христос воздасть тобi.
 — Я не маю хреста в пазусi! –вiдповiв Гатило.
 Папа Леон i далi молив грiзного царя:
 — Сi дарунки –то є лише привiтниця вiд iмператора й патрицiїв Рима. О Аттiло, змiни гнiв свiй на любов, зм'якши серце своє до римлян, i вони дадуть тобi стiльки золота, й срiбла, й камiння базцiнного, скiльки ти й не бачив єси!..
 Гатило, вдаючи, нiби вагається, спитав знову болярина турицького:
 — Що повiдаєш на се, Войславе?
 Турицький богатир у бiлому вбраннi випнувся вперед. Його вельми втiшала князева увага.
 — Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боцi свiту стоїть той город Рим, – i ми вiзьмемо його сулицею харалужною!
 — А що ректи-ймуть лугарi-косаки? –спитав Богдан.
 Уперед виступив його старший син i, спираючись на довгий меч, пробасив:
 — Кивни, отче-княже, й косацька Волинь пiде по тобi!
 — А ти, хане кутругурський Круме?
 Вождь булгарського племенi кутругурiв, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тiм'ям i гупнув клобуком об землю, що виказувало найбiльшу рiшучiсть:
 — Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювiгi-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблi свої об шоломи римськi. Й кутругури, й оно-гундури, й усi племена булгарськi не дiждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!
 атило тихо проказав Левовi:
 — Й се єси чув. I почуєш вiд кожного князя, й од кожного можа старого й дiтського. Погляньї –Вiн широким рухом обвiв рiвне поле Ломбардiї, мов грибами, всiяне чорними, й бiлими, й жовтими, й синiми полотками, оповите димом тисяч вогнiв, витолочене людьми й кiньми.–Видиш осю рать?
 Папа мовчки вклонився.
 — Тепер поглянь отуди!
 Гатило вказав рукою на полудень. Лев i собi подивився в той бiк i здивовано звiв брови.
 — Що видиш там, соле?
 — Нiчого не виджу, цiсарю.
 — Я такоже, –погодився Гатило. –Виджу тiльки путь рiвну, що веде прямо до Рима. Й нiхто не спинить мене, бо римськi легiони зосталися там, у Галлiї Полунiчнiй, i сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, i я маю ключ од його ворiт. Ось вiн є! –Гатило помахав своїм довгим i важким мечем. –Якщо лiт тому сорок i їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготiв, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так i перекажи iмператоровi.
 Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на словi, щоб вiдповiсти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тодi Богдан устав, i погляд його зустрiвся з поглядом Юсти-Грати Гонорiї. Повiки в неї майже не блимали, вуста напiврозтулились, наче вона збиралася щось повiдати Гатиловi, та раптом забула, що саме. Гатило встав i рiшучим кроком подався до своєї полотки, слiдуваний усiма князями та вельможами. Годой уже в полотцi спитав:
 — Що дiяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?
 — А нiчого, –вiдповiв Гатило. –Сподобають у станi моєму –хай сидять, а нi –дорога їм проста.
 Годой пiшов до папи римського, який i досi стояв, не знавши, куди йти й що дiяти.
 Войслав питався Гатила про iнше:
 — Не повiдав єси, що чинити з отимо, –вiн кивну крiзь стiну полотки, мавши на оцi римськi дарунки. Гатило сказав:
 — Хай забирають yсn'ять.
 — Що?!
 — Те, що-с чув.
 Повернення iмператорових дарункiв зовсiм осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тiльки те, що воно й означало, й сол Валентинiвна втратив рештки надiї. Аттiла вирiшив добити Рим, i тут уже нiяка сила неспроможна була спинити грiзного цiсаря гунiв, проти якого навiть Александр Македонський видавався зеленим отроком.
 Гатило знав, що зараз дiється в душах латинських, i не робив жодної спроби, щоб не те що втiшити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. I його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотцi з новиною:
 — Придибав той Лев…
 — Для чого?
 — Не рече…
 Гатило подумав, але врештi вирiшив прийняти римського сла.
 — До…Вишати, –мовив князь i, востаннє глянувши на сина Юрка, який тихо сопiв носом, подався в той бiк, де стояв намет загиблого побратима.
 Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, бiленого сiркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долiвку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увiбрав у себе всi барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне –цупке, для сидiння, зi срiбнотканої коприни[32]. Навпроти входу здiймалося на бронзовому тринозi невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усi кiнцi Руської iмперiї та цiлого свiту.
 Гатило сiв на твердому сiднику, й у сей час увiйшов папа. Леон Перший був уже без тiари й золотих рiз, i се пiдкреслювало самочиннiсть його вiдвiдин. Великий князь київський недбало вказав йому на лiжко пiд протилежною стiною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несмiливо сiв. Тепер мiж ними був тiльки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срiбними квiтами, й на кiлочку того стовпа, що зсередини пiдтримував шатро, висiла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгi й докучливi молiння.
 — Хайре! –сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотiлося. –Калiмера[33].
 — Хайре, кiрiє базилеє[34]…–вiдповiв здивовано папа, й се означало, що вiн теж знає грецьку. –Ти мовиш по-еллiнському? Зодкуду?
 — Давня пригода є то, –вiдповiв з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колiю, має затягтися до пiвночi. Вiн же почував себе не дуже добре, й хотiлося побути самому.
 — Не вiд себе прийшов єсмь, –почав Лев Перший, i в тому не було нiчого дивного, бо вiн i ранiше виступав од iменi Валентинiана.
 Гатило сказав:
 — Вiдаю.
 Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з рiзницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме мiж ни i сим сивим латинином.
 — Не вiд себе, а вiд сестри iмператорової. Се вже було геть несподiване, й Гатило перестав крутити на кулацi свiй довгий цупкий оселедець.
 — Яку хiть має високорiдна сестра iмператора римського?
 По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та вiн мало й уваги звертав на се –стiльки лiт минуло вiдтодi й стiльки зим, i весен, й осеней…
 — Порфiророджена Юста…–папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, –…простягає тобi руку свою.
 — Тож як? –пойнявся здогадом Гатило.
 Лев Перший уточнив, бо головне було нарештi сказане:
 — Руку свою й серце.
 Великий князь київський засмiявсь, але не так, як сьогоднi вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.
 — Я-м читав колись вашу книгу християнську, –сказав вiн, раптом посерйознiшавши. –Там є така дiва Есфiр, яку вiддали перському цiсаревi, щоб не зайняв люд iзраїльський.
 — Читав єси книги святi?! –мовив уражено Лев.
 — Читав єсмь, але-м не взяв хреста собi в пазуху. Нiчого з того не буде, –вiдповiв Гатило. –Бо в тому вашому писаннi сказано й инче: «Горе тобi, Вавiлоне. городе крiпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. –Й додав удруге: –Нiчого не вийде, Леоне. Так i речи сестрi тiй iмператоровiй Валентинiановiй.
 — Кiрiє базилеє! –Лев Перший аж устав з ложа. –Але в письмi святому речено й не таке. В своєму посланнi самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слiв рiкти розумом своїм, анiж цiлу копу –язиком». Не сердься, кiрiє…
 — Кало[35], –вiдповiв Гатило. –Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотовi на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Iзраеля:
 «Всi, хто бiг за ним, наздоганяли його в тiснинi гiр…»
 — Не зрiвнюй, кiрiє, Рима з Гоморрою та Содомом.
 — Пощо ж то?
 — На тi городи впав гнiв божий.
 — А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сiв на постелю, бо ноги не тримали його.
 — Я-м загнав Бене Iзраеля в тiснину, й тепер ваш Бене Iзраель сле менi доньку свою, щоби врятувати його вiд злого Аммана.
 Ввiйшов у якiйсь невiдкладнiй справi старий кравчий князь Годой, i Гатило вирiшив кiнчати марну розмову. Вiн устав, i папа Лев теж пiдвiвся, зрозумiвши його натяк.
 — Артаксеркса не буде, –сказав Гатило папi й уже русинською мовою кивнув до Годоя: –Покажи йому, кудою йти до городу.
 Уранцi Гатило прокинувся вiд незвичного галасу. Хтось кричав i просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тодi чийсь незнайомий Гатиловi голос кликнув:
 — Княже!.. Княже Богдане!..
 Гатило спав одягнений i негайно виглянув. Оддалiк стояло двоє можiв. Один був у скоряному шоломi воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тодi хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й вiн пiдсвiдоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним i влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих лiтах, зовнi несхожий на воя, а скорiш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богдановi, та вiн не знав, де бачив i звiдки знає його, й спитав ратного можа:
 — Яку надобу маєш?
 Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можiв до Великого князя київського. Можi пiдiйшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досi на перев'язу. Другий спитав:
 — Не признаєш, княже?
 Й тiльки тодi Гатило раптом упiзнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища пiд Бiлгородом.
 — Упiзнав єсмь, –вiдповiв князь –Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.
 — Я також маю, –вiдповiв Людота. –їв бо-м тобi землю, ротi ходивши.
 Вiн розв'язав довгий згорток ганчiрки, який тримав пiд пахвою, глухо брязнуло залiзом об залiзо, й писнуло срiбне рукiв'я меча.
 — Вiзьми, княже Гатиле, сей меч i вдар ним камiнь дикий.
 Гатило взяв i покрутив його в руках:
 — Для чого?
 — Вдар!
 — Намислив єси чари якiсь?
 — Нi.
 — То для чого ж?
 — Удар! Осе тобi й камiнь.
 Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило лiт тому з двадцять п'ять, принiс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалiк Гатилової полотки, й гупнув нею перед самi ноги князевi:
 — Вдар!
 Здогад кольнув Гатила по серцi, й вiн подивився на меч у своїй руцi. Довге лезо мало посерединi гарний рiвний хребець i лищало проти вранiшнього сонця ясними гранями. Залiзне вруччя було виздоблене кованим срiблом iз золотими посмугами. На булавицi горiв полум'ям ясний камiнь-кривавець.
 — Удар! –сказав знову Людота. Тодi зозирнувся. Навколо посходилося душ iз двадцять боляр i можiв, якi з бiсиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: –Або ж нi, не вдаряй! Дай котромусь можевi, хай ударить.
 Вiн недбало забрав меч iз Гатилової руки й дав його Войславовi.
 — На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камiнь.
 — А як зламлю? –засмiявся велiй болярин Войслав.
 — Ударяй!
 Турицький вельмiж блимнув на Гатила, тодi на зiбраних i простяг руку.
 — Лiпий меч…Вельми лiпий…Але ж йой!
 Вiн зважив його на дiсницi й задумливо похитав головою. Тодi пiдняв мечило й гахнув ним об гранiтний кругляк –тiльки iскри зашкварчали.
 — Вдар ще, –сказав Людота-коваль. Войслав розчепiрив ноги, пiдняв меч обома руками й аж хекнув.
 — Ану, ти, –мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєвi.
 Той двiчi вдарив мечем, i за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.
 Людота подав Гатиловi:
 — Вдар, княже, тепер ти.
 Гатило, звеселiвши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз i вдруге. Iскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:
 — Розiйдiться!
 Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалiбний дзвiн. Пiвмеча вiдбилось i загрузло кiнцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.
 — Пожди, княже Гатиле, –стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версi. –Тепер ось осей.
 Вiн дiстав з ганчiрки iнший меч i пiднiс Гатиловi, тримаючи обома руками.
 Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсiм непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старi мiдянi колодочки. Навiть булавицi не мав. Єдине –був довший i ще важчий за того. Темне лезо меча вiдливало взорочними дорiжками, якi крутились, i закручувались бубликом, i знову розплiталися по всьому полотнi металу.
 — Вдар, –сказав Людота.
 Гатило подивився на невищерблене лезо, махнув рукою й ударив. Меч вiдскочив од каменя набiк. Богдан узяв його мiцнiше й знову вдарив. Сердитi джмелi гранiтних iскор полетiли вусiбiч, а князь рубав i рубав дикий валун. Люди помалу сходилися колом i стежили з затамованим подихом.
 Гатило спинивсь i здивовано роздивився меч. На лезi не було жодної щербини. Камiнь же, дикий камiнь бiлiв порубинами.
 — Що правиш за нього? –спитав Гатило, втерши пiт, який виступив йому на чолi вiд раптового хвилювання. Людота-коваль тихо вiдповiв:
 — Нiчого.
 — Речи, що правиш! –у нестямi вигукнув князь. Але Людота вiдповiв так само тихо:
 — Нiчого. Маємо з тобою давнi вири.
 — То дурне, –мовив Гатило. –Речи –й я дам тобi золота, й серебла, й камiнцiв-кривавцiв, скiльки здужаєш пiдняти.
 — Людський живiт[36] важить бiльше за все твоє золото, княже Гатиле. Забув єси? Ходив єсмь ротi тобi, землю-м святу їв.
 Гатило якось по-страдницькому глянув на коваля й, зiтхнувши, сiв на порубаний дикий камiнь, тримаючи мiж колiньми однобокий старий меч.
 — Де здобув єси його?
 Людота вiдступив на крок i глухо проказав:
 — Пощо питаєш, княже? Ходив єсмь пасти корову, й наступила ратицею, бо стирчав iз землi. –Людота похмуро засмiявся, тодi дивним поглядом виважив князя. –Се є той меч, о котрiм я землю-м тобi їв. А було те лiт тому двадесять i шiсть.
 Натовп окiл князя та коваля рiс i рiс, але стояла така тиша, що чути було, як важко сопе Гатило, поринувши в думки. Людота-коваль натяг смушеву шапку на самi вiчi, пiдiбрав обидва вламки перебитого меча, загорнув їх у свою ганчiрку й пiшов. Його земляк Лосько, княжий мiж iз рукою на перев'язу, мовчки подався за ним, i люди розступились перед ними, як не розступалися навiть велiїм болярам. I тiльки чути було захоплений шепiт: «Коваль з Городища пiд городом Києвим…Юрiв меч…Юрiв меч…»
 А Людота зiйшов у берег, одв'язав маленьку лоддю й вiдштовхнувся. Вода пiдхопила його й понесла вниз.
 Той меч дався Людотi нелегко. За нього вiн узяв велiй грiх на душу, який чи й подарують йому коли-небудь Бог, i Дажбог, i Дана, й Перун, i Морана, й iншi кумири, яким чинять требу русини. Хiба що заступиться Юр Усепобiдник…
 Людота викував за сi двадцять шiсть лiт одинадцять мечiв. Йому допомагав i коваль Стоян, поки живий був. Перший меч вищербився ще на ковадлi, другий теж дав ледь помiтну трiщину, й Людота пошпурив його в залiзяччя за мiхами. Третiй пощербився на твердому тисовому деревi, четвертий на дикiм каменi…
 Той камiнь став спробою для Людоти. Загартувавши хижу крицю, вiн спершу рубав нею, тисову колоду пiд ковачницею. Всi iншi мечi, пiсля третього, гризли твердий тис, але кришились об каменюку, вкопану в землю не знати ким i коли.
 Так спливали роки за роками, Людота купував у гречникiв найкращi харалуги й кував з них мечi, щоб скришити їх на дикому каменi. Смерди смiялися з нього, бо хто ж рубає, мечем камiння, та коваль кував i кував, майже зошалiвши вiд невдач. Вiн їв землю й мусив дотримати тiєї клятви.
 Десятий меч скришився тiльки по сьомому чи восьмому вдарi, тодi-таки перервавсь навпiл. Одинадцятого Людота не встиг спробувати. Сталася подiя, що змусила його забути й свої мечi, й жону з дiтьми, й рiдну хату.
 Людотина думка, власне, болiла тiльки жону його. Ковалиха Славка добре пам'ятала свою молодiсть, i ту купальську нiч, коли її вмикнув Людота, й той день, що дав їй волю. Вона, як умiла, допомагала своєму ладовi й страждала вiд Людотиних мук не менш за нього самого. Вiн їв князевi київському землю, й сей тягар тиснув їй на душу всi лiта.
 Й якось випадково Славка довiдалася вiд бабiв, що старцi київськi, й бiлогородськi, й городиськi, й з багатьох сiл i городiв руських засперечалися. Було те, коли вмер старiйший старець витичiвський Пошогод, проживши на сiм свiтi лiт сто й одне. Й людьми пiшла чутка, нiби старцi зiбралися переховувати якийсь оворожений меч, бо досi його зберiгав Пошогод.
 Славка зiбрала все своє жiноче вмiння й дiзналась од родакiв городиського старiйшого старця дiда Славути, буцiм дiдо кудись учащає –чи то в Дiброву, чи в Берестя за городом Києвим. Вона повiдала се можевi своєму. Людота наче сказився. Вiн кинув хату, й жону, й кузню й почав стежити за Славутою. Дiдо виявився страшенно хитрим старцем. Вiн так непомiтно вислизав з Городища, так скрадався нiчними стежками, коли мав кудись iти, що Людота тiльки кусав собi губи вiд безсилої лютi.
 Одного разу вiн пiшов до Славути й просто розповiв йому все –й про ходiння ротi князевi київському, й про свої мечi, й про чутки, якi поповзли по смертi Пошогодовiй. Дiдо спочатку занепокоєно слухав, а коли Людота почав просити: «Вороти меч Гатиловi», –раптом ска-цапiв:
 — Де я його маю! Не маю нiкотрого меча!.. Хочеш стати челядником? Робом Гатиловi? Хочеш, щоб усi ми стали смо челяддю князевi київському? Всi –й поляни, й деревляни, й сiвер, i всi!.. Не маю нiкоторого меча! Йди з одсюду, аби тебе й не видiли вiча мої! Не твоє то дiло! Йди геть!
 Людота поплентав до слiпого вiдьмака Смiла. Пiвторасталiтнiй дiдо, бiлий, як мара, вислухав смерда, але нiчого й вiн порадити не змiг. Лише сказав:
 — Чую, завовтузилися старцi нашi старiйшi, а що то є –не повiм…Щось та є…
 Коваль, не заходячи додому, перелiз на той бiк гостроколого заборола, здалеку обiйшов Городище й засiв у лiщиннику край битого шляху, що вiв спершу до Бiлгорода, а потiм до городу Києвого. Вiн просидiв там цiлий день i зiбрався чатувати й до ранку, бо дiдо Славута, коли то правда про Юрiв меч, мав щось робити.
 Й не помилився. По перших пiвнях, серед глупої ночi ворота городиськi заскавулiли, й звiдти виїхав комонник. Було чути, як зачиняються ворота й глухо б'є копитами вогкий пiсля дощу шлях самотнiй кiнь. Висидiвши цiлий вечiр i пiвночi в лiщиннику, Людота тремтiв од холоду й голоду, бо ж не взяв iз дому й окрайця хлiба.
 Коли комонник у темнiй гунi проминув його й подався клусом у бiк Бiлгорода, Людота й собi потрюхикав за ним. Так вiн бiг аж до самої Либiдь-рiки, насилу переводячи подих, тодi лише дiдо Славута, чи хто там, притримав коня за повiд, i Людота змiг оклигати пiсля виснажливої бiганини.
 Довкола було морочно й страшно, якiсь тiнi раз по раз шугали в нього перед носом, але сорокадворiчний коваль; переконуючи себе, що то йому тiльки ввижається, плював через лiве плече й рячивсь у темряву, де їхав ступою комонник.
 А той звернув у берег i почав долати повноводу рiчку бродом. Людота, недовго думавши, подався й собi слiдком, хоч стояла тiльки половина мiсяця квiтного й вода була рiзучо-холодна. Перепливши на той берег, коваль скинув iз себе мокру потерту гуню, трохи викрутив її й, наслухаючи, поплентав далi.
 Комонник тримався берега недовго. Там, де Либiдь-рiка вигиналась колiном навколо княжого села Можi Ловчi, вiн звернув улiвуруч i пошарудiв лiсом. Людота насилу встигав за ним, бо лiс видався густий i темний, хоч в око стрiль. Та за годину чи скiльки дерева порiдшали, почався дубняк. Отже, дiйшли-таки до Дiброви. Якщо люди гомонять, то так воно й мусить бути, марно язиками не плескатимуть.
 Коло глибокого яру кiнь раптом перестав гупати, й Людота здогадався, що дiдо зсiв iз коня. Довелося йти обережно, надзвичайно пильнувати. Й Людота скрадався, мов тать розбiйний. Єдиним знаком у пiтьмi було форкання –кiнь здимав iз трави росу, й коваль iшов на тi згуки, тримаючись трохи обiч.
 I раптом мало не крикнув од переляку. Зовсiм поряд обiзвався чийсь голос:
 — Стяти голову такому!
 — Кревний менi, –заперечив iнший, i Людота впiзнав дiда городиського Славуту.
 — То коли кревний? Маємо ж однаково щось дiяти. Людота знав, що говорять про нього, й лякавсь одного –щоб старцi не вчули його. Виходить, тут їхня схованка. Як же дiждатися ранку? Й чи той другий так i стерегтиме тут i день, i нiч?
 Але згодом у темрявi зашарудiло, хтось кректав, пiдводячись. Людота пождав, поки шарудiння втихне. Наважився ступити крок тiльки тодi, коли в лiсi почулося гупання двох коней. Вiн почав обережно скрадатися до того мiсця, де, на його думку, допiру сидiли старцi. Руки наткнулися на товстезний стовбур дуба. Людота помацки обiйшов його. Десь тут має бути схорон. Але де? Дупло або ще щось.
 Дуб видавався неосяжним, i кожний дотик вiдлунювавсь у Людотi морозом поза спиною. Але на висотi випростаної руки вiн i справдi налапав дiрку, дупло. Серце шалено закалатало. Людота спробував засилити в дупло руку, та не мiг дотягтись.
 Вiн почав облапувати шерхку стовбуряку, –може, сук де є, чи гiлка, чи каменюка пiд ногами. Й тiльки знайшов собi виступень, як мара посiла його ззаду й накинула на голову щось волохате й тепле. Людота зопалу крикнув, мов несамовитий, бо то мiг бути тiльки лiсовик, а вiн забув, не мав часу створити йому требу, входячи в його володiння. Та почувся хрипкий старечий голос, i коваль упiзнав дiда Славуту:
 — Ах ти, невiголосе!..
 Обiйми в дiда були цупкi. Може, iншим разом Людота й випручався б, напевно-таки б випручавсь, але зараз на нього напала дивна слабiсть. Голова й плечi в нього були заповитi м'якою довгополою гунею. Людота чув, як дiдо сповиває йому руки круг тулуба цупким мотузом, i нiчого не мiг зробити, щоб якось вiдтрутити старого. Вiн знав, що то силу йому випив лiсовик, i тiльки винив себе, й ганив за необачнiсть, i майже добровiльно давав себе скручувати. Й коли верва[37] мiцно сповила гуню на головi його й на руках i дiдо заходився крутити її далi, до нiг i пiд колiна, Людота, лежачи на землi, раптом почав задихатись. Вiн засiпався в смертельному жаху, засудомивсь од браку повiтря, ноги зiгнулись у колiнах i щосили випростались.
 Людота метався й качався по травi, сапаючи й задихаючись, i хрипко стогнав. I навiть не помiтив, коли верва розмоталася, бо вже був майже непритомний.
 Очумався вiд гострого, сливiнь лютого повiтря, що пiдступило йому до серця. Все тiло сiпалося й колотилось, а груди працювали, мов продертi ковальськi мiхи, й у головi стугонiло, наче великим молотом били в порожнє кувадло.
 Нарештi Людота звiвся на лiктi й нестямно роззирнувсь. Докруги було темно, й тiльки пiд чорним стовбуром дуба ледь вирiзнялася свiтлiша пляма. Коваль звiвсь на неслухнянi ноги й пiшов туди. Дiдо Славута лежав нерухомо. Певно, Людота, сiпнувшись у передсмертнiй тiпаницi, так штовхнув його, що той одлетiв аж до дерева. Голова дiдова й справдi була вся в слизькiй кровi.
 Простоявши над ним, Людота раптом кинувся втiкати. Невидима в темрявi гiлка пружно вiдкинула його назад, i вiн боляче забив праву руку, вiдлетiвши майже до лежачого. Тодi коваль нахиливсь i притулив йому до грудей вухо. Серце не билося.
 Людота встав i почав обмацувати залiзний стовбур дуба. Вiн обiйшов лiсового велета раз, i вдруге, й утретє й насилу знайшов той круглий отвiр. Але дупло здавалося ще вище, нiж тодi, й коваль довго й уперто лiз на гiлляку. Нарештi здерся й зашилив руку в дупло. Зашилив глибоко, й ледве дiстав рукою те, що мав там дiстати. Вiн i не подивився на довгий важкий предмет, загорнений у цупку полотнину. Скоса блимнувши на сiру пляму нава, Людота чимдуж дременув геть. Бiг довго, роздираючи обличчя й руки гострим гiллям. I тiльки на взлiссi став. Ноги самi привели його в берег. А може, й страх, бо Людота знав, що за ним женуться всi лiсовi чорти й перевертнi, й дiдова ще тепла душа лопотить у молодому весняному листi…
 Коли дiстався Городища, ворота вже були вiдчиненi. Людота, не дивлячись на приворiтника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до своєї хижi. Славка стурбовано звела на нього чорнi брови. Певно, чатувала коло хвiртки цiлу нiч, але коваль, нiчого не сказавши їй, подався до хати, взяв пiд полом свiй останнiй меч, загорнув i його разом iз щойно добутим i вийшов, одтрутивши Славку. Тодi таки глянув їй у вiчi. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Вiн потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижi, взяв у пазуху чималий окраєць хлiба сiрого й знову ступив до дверей.
 — Здобув єси?..
 Людота кивнув i лише промимрив:
 — Я…не жди…
 Пiсля сього майже два мiсяцi, день крiзь день, iшов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато країн i чужих язикiв, побував у Галлiї й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарештi, пiсля багатьох поневiрянь, здогнав рать князя київського Богдана Гатила аж у землi авзонськiй. I скiльки лиха людського, й скiльки голоду й холоду зазнав у дорозi, й скiльки разiв мусив дiставати з ганчiрки свiй любовно поцяцькований, загартований у рижiєвiй олiї меч, аби здобути шматок хлiба чи оборонити себе вiд ворога о двох та чотирьох ногах, –про се знав тiльки вiн сам…
 Двома днями потому, як меч Юрiв таким несподiваним чином опинився в його дiсницi. Гатило, скликав своїх ратеводiв й оголосив їм, що вранцi вирушають у путь. Серед князiв та боляр запанувало радiсне пожвавлення. Нарештi Гатило вiдмовивсь од незрозумiлої впертостi Все воїнство знало про меч, бо такої новини до княжої полотки не припнеш навiть за найбiльшого бажання. Отже, попереду стольниця городiв стольних, i кожен уже бачив себе в Римi, й кожен мрiяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цiлий вечiр i цiла нiч.
 Тодi Гатило звелiв покликати собi високого сла римського й несподiвано для всiх сказав Левовi Першому:
 — Я йду на Русь yсп'ять.
 То було страшенною несподiванкою не тiльки для русичiв, а й для папи Лева, й вiн не змiг навiть слова мовити на таку заяву, лише стояв i клiпав старечими очима.
 — Бич Божий оминає Вавiлон, –сказав Гатило. –Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми вашi, й лiнгварiуми[38], й марморянi пам'ятi цiсарям вашим, i вiдунам, i ратеводам. Хай се чинять инчi. Рим-город має доволi ворогiв, i ти, соле, сам вiдаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не пiду. Але стережiться мене! –Голос його здiйнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: –Речу: стережiться. В моїй дiсницi тепер лежить меч Юра Всепобiдника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять – i тодi не буде Вавiлоновi спасу вiд меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!
 Гатило вийшов з намету сам, а в наметi ще довго панувала тиша.
 Сонце схилилося над верхами Альпiв, порослими буком i полудневими борами. На лiвому ложi великокняжої полотки сидiв княжич Юрко. Син сьогоднi вперше сiв, i то було добрим знаком i полiчбою. Гатило пiдiйшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевiлiй щоцi, тодi зробив п'ять крокiв i стомлено лiг на свою постелю. Навкруги гомонiв табiр, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всiх. Богдан, уявивши собi вираз облич їхнiх, усмiхнувся, й важкий сон так i здолав його з тим усмiхом…
 — Княже!.. Та княже ж, речу!..
 Гатило ледве розплющив обважнiлi повiки. В наметi було поночi, та вiн таки впiзнав старого кравчого князя Годоя.
 — Що є стало? Ось вийди…
 Гатило здивовано пiдвiвся. Годой не хотiв казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.
 Уже надворi Годой пошепки звiрився:
 — Жона…
 — Яка?
 — Ота латинка. Сидить у Вишатинiй полотцi. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається…
 Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнiв гострий верх Вишатиної полотки. Там свiтилося двоє горiлець. На м'якому ложi сидiла римлянка, iмператорова сестра Юста-Грата Гонорiя.
 Гатило вперше почув про доньку захiднього римського iмператора, нинi вже небiжчика Констанцiя, давно –ще коли князь Годой ходив слом до Теодосiя, а безвусий Хрисафiй намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорiя змалку жила в царi-городi Константинополi разом iз братом, а коли брат водiнням Пульхерiї сiв на стiл у Римi, то забрав iз собою й сестру Юсту.
 Та стiл римський вельми хиткий, i, щоб усидiти на ньому, треба мати неабияку спритнiсть, а Юста росла й гарнiшала з кожним лiтом. Коли її виповнилося шiстнадцять, iмператорiв двiрець на Палатинi став скописьком жонихiв. Чи мала собi Юста любого мiж них –те Валентинiана зовсiм не обходило, в родинi iмператорiв злюб –справа iнша. Та кожен, кому дiсталася б рука доньки iмператора Констанцiя й рiдної сестри iмператора Валентинiана Третього, став би в Римi другою людиною, а друга людина завжди має хiть стати першою.
 Звичайно, все було в волi Валентинiановiй, i вiн мiг би старанно добрати можа своїй сестрi. Недолугих i геть дурненьких патрицiїв у Римi жило багато, навiть серед громадян найвищого титулу. Таких суперникiв молодий iмператор не боявся, але де гаранцiя, що Юста не народить йому небожат можеської плотi? А дiти ростуть вельми швидко. Та хiба ж не бувало, що й немовлят саджано на стiл? Скiлько завгодно, й у сьому сам Валентинiан був уже свiдком, коли в Константинополi став iмператором його двоюрiдний брат Теодосiй Другий, який тодi ще ледве спинався на нiжки, а на золотий стiл його пiдсаджувала лисиця Пульхерiя.
 Так минали мiсяцi й лiта, Валентинiан усяко зволiкав iз сестриним замiжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалi наполегливiше переслiдував його й снивсь уночi. Вбити сестру Валентинiан не мiг –вiн любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спiльне дитинство. Й Валентинiан одваживсь на iнше. Коли Юстi сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього свiту в своєму хоромi. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорiя дала обiтню дiвства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молодi патрицiї залюблювались iз одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов!
 Але iмператорова сестра сама заявила про свою обiтницю, й лише Валентинiан знав, як йому пощастило сього домогтись.
 Так минуло три лiта, й Рим почав забувати про Юсту, та в лiто четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромi вiльно й мала достатньо срiбла i золота, її впiймали дуже швидко –не встигла дiстатися й Сiцiлїї. Тодi брат просто замкнув Юсту. Вiдтепер вона замешкала в хоромi з десятьма євнухами й не могла виходити за порiг, бо й порогiв не було: Валентинiан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухiв-ефiопiв. I знову потяглися лiта за лiтами, й усi спроби Юсти-Грати Гонорiї вирватися на волю лишались марними.
 Гатило знав про долю сестри захiднього iмператора –вiн мусив знати все про всiх значних володарiв. Минулого ж лiта до городу Києвого прибився гонець. Вiн мав лише двох супровiдникiв i жодної учти, але назвався слом вiд Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляриновi прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до «гунського iмператора» й передав йому важкий золотий перстень iз дванадцятьма камiнцями-кривавцями.
 То була печатка Валентинiанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:
 — Свiтла царiвна Юста-Грата Гонорiя сле тобi сей перстень i свою мольбу визволити її й узяти собi жоною. А вiно вона принесе тобi добре: всю провiнцiю Галлiю вкупi з готами аквiтанськими й усiма язиками, що в Галлiї сидять вiддавен i вiднедавен.
 Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велiв переказувати Валентинiановiй сестрi. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сидiла в його полотцi, й розгублено зорила на нього…
 — Яку маєш надобу? –непривiтно спитав Гатило, й царiвна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й вiн:
 — Прийшла-м до тебе…
 — Виджу. Пощо?
 — Заженись на менi.
 Гатило ще не встиг до пуття стрясти з себе лишки важкого сну й тiльки хмикнув, стоячи в отворi входу. Та вона чекала вiдповiдi, й князь мусив щось одповiсти. Вiн сказав перше-лiпше, що спало йому на думку, й то були слова давно колись читаної грецької книги, званої Святим письмом:
 — Есфiр стала жоною цiсаря Артаксеркса, щоб порятувати Мордохая?
 Юста заворушилася, й вiн докинув:
 — Пощо вiддаєш себе в жертву? Артаксеркс повертає меч свiй у другий бiк. Чи не вiдаєш того?
 — Чого?..
 — Я не пiду на твiй Рим, дiво. Марно прийшла єси. Артаксерксовi непотрiбна жертва ся.
 Вона говорила схвильовано, але твердо, певно, давно вже обдумала те, що казала:
 — Поведи мене в город свiй.
 — Маю жону собi…Й не їдну.
 — Дарма.
 — Але ж ти єси християнка!
 — Дарма. Заженися на менi. Я давно тебе думаю. Слала-м тобi й перстень, i серце дарувала…
 — Перстень…–Гатило навiть не вiдав, де той перстень зараз. –То Валентинiан опростив тебе? Дав тобi волю?
 Очi в Юсти спалахнули хижим чорним блиском, i Гатило подивувався: невже можна так ненавидiти рiдного родака? Їй же вiд згадки про брата мов зацiпило, й вона лише руку пiдняла. Рука випорснула з просторої одежини, й Богдан тiльки тепер помiтив, яка ся дiва гарна й випещена.
 — Ти втекла-с вiд нього?
 Юста-Грата Гонорiя проказала:
 — Коли Рим облягають варвари, вiн одпускає своїх робiв на волю.
 Гатило приступив до неї ближче й спробував побачити в очах, що вона думає. Вiчi тепер дивилися просто, великi й виразистi, й раптове почуття заполонило його, й вiн ледве стримався, щоб не торкнутися сiєї дiви руками. Зiницi в неї аж горiли, й вiн одвiв погляд убiк. Юста пiдiйшла ближче й заговорила, повiльно добираючи важкi грецькi слова:
 — Тодi присилала-м до тебе євнуха свого, а тепер папу Леона, й ти рiк єси папi, що Рим хоче вiдкупитись од тебе. Тепер ти вертаєшся всп'ять од Рима, й Есфiр може спокiйно сидiти вдома. Але я-м прийшла сама, доброхiть. Про тебе пiють пiснi в Римi, що єси звiр i душогуб, що поруйнував єси многi городи римськi, й грецькi, й скрiзь, де минаєш, палахкотять вогнi…
 Гатило слухав i думав, що цiсарiвна каже не те, бо вiн i руйнував, i палив, i вбивав лише там, де палили й розпинали на хрестах його воїв i його людей, так вимагає покон руський, зуб за зуб й око за вийняте ворогом око, та стояв i слухав, i дивився кудись убiк, де вiд липневого вiтру тихо ворушилося сукно полотки.
 — Тепер я-м увидiла тебе, й почула мови твоєї, й можiв твоїх увидiла-м i…–Вона загнулася й спробувала заглянути Гатиловi в обличчя. Князь подивився на Юсту. Римлянка майже крикнула: –Якщо жона приходить до твоєї полотки сама, мусиш бути можем! А чи боїшся мене? Я вiдаю, греки мали жадання зотруїти тебе…Мислиш, i я також?.. Боїшся? Вiзьми мене –повези з собою, а там як хочеш. Я-м собi мислила, що єси схожий на китайця, бо так усi речуть у Римi про тебе. –Вона млосно засмiялась. –Але тепер сама-м увидiла…Боїшся? Буду жоною, робою, налiжницею –чим хочеш! Не вертай мене всп'ять! Не вертай…
 Гатило вiд часу заратiння з Римом i готами не знав анi жодної жони, бо то теж, був покон землi Руської й ратi руської, й тепер таки боявся, та не її, а себе, й зробив останнє зусилля, щоб не торкнутися сiєї жони. Вiн одступив крок до виходу, але цiсарiвна, теж утративши рештки волi, пiдбiгла й пригорнула його за всiма вiтрами печену шию. Гатила всього сповили тонкi пахощi її молодого, натертого всхiднiми олiями тiла й узяло йому розум. I тiльки в останню мить вiн люто схопив її в обiйми, й кинув на м'яке шовкове ложе, й вибiг з полотки, мов утiкаючи вiд самої чуми.
 В ЛIТО 452-е мiсяця стичня
 Великий князь київський Богдан Гатило вже давно не виїздив зi свого стольного городу Києвого, якщо не вважати полювання в ближнiх землях Деревськiй та Сiврськiй по жовтому падолистi та по першому молодому снiгу. Все йшло чудово, й вiн почувався так добре, як, може, не почував себе нiколи досi. Його могутня, найбiльша в свiтi держава простяглася вiд островiв у Полунiчнiм океанi до моря Хвалинського, й моря Руського Понтiйського, й до високих мiж ними гiр Гурартських, i до гiр Гемських по той бiк Дунаю-рiчки, й до моря Латинського, й до гiр Альпових, i до другої рiчки –Райни. Готи всхiднi Ардарiковi, й Видимировi, Велiмировi та Тодомировi в Паннонiї й Сiврському пiвостровi, званому Ютланд, були робами його слухняними, всi землi по той бiк Райни схилялися перед ним, усi землi за горами Пiренеями, й в Африцi, й на островах, що пiд рукою великого жупана Гейза, дякували київському князевi за вспомiч братню та порятунок, гордий Рим i могутнiй цар-город Константинополь були данниками його, тобто теж робами, й влада Гатилова не мала нi краю нi межi.
 Навiть стольний город Київ став тепер не той, яким був донедавна. Тепер його зусiбiч оточували глибокi рови й високi стрiмкi вали за ровами. Над валом же здiймалися небаченi в сих землях, анi в Римi, анi в Константинополi-городi стiни з мiцних, мов залiзо, дубових клiтей, натрамбованих жовтою глиною. Крiм двох давнiшнiх ворiт, Полудневих та Палунiчних, з'явилися й третi –Всхiднi, що виводили на верхнi токи й до Хрещатого Яру.
 На головнiй вулицi, що вела з Полудневих ворiт до Полунiчних, роздiляючи Київ город на двi нерiвнi частини, перед княжим двором, який зайняв усю гору з боку Дитинки, на невисокому пагорбi[39] стояли руськi кумири. Бог, i Дана, й Дажбог, i Перун, i Волос, i Юр Побiдник стояли, як i споконвiку, лицем до схiдсонця, але новi й свiтлi, мов умитi росою.
 В княжому дворi теж сталися змiни. Бiля самих ворiт вирiс новий хором княжий –з пiдклiтями, повершим та «горою». Вiн був удвiчi бiльший за старий, вздовж усього хорому тяглися вiдкритi сiни, над «горою» ж здiймалися двi високi чотиристiннi вежi, гарно рубленi з тесаних обаполiв i ще краще вирiзьбленi київськими теслярами. В порiвняннi з ним старий хором тепер здавався клiттю, й там замешкали тивуни Великого князя. Мiж ним i новим хоромом Гатило звелiв закласти чималий садок, i ввесь двiр набув зовсiм святкового вигляду.
 Навпроти хоромiв рiвненьким рядом виросли чотири будiвлi, де сидiли постiйно можi Гатиловi. В трьох iнших бiля ворiт мешкали сотники й десяцькi, а також ночували нарочитi можi та незначнi сли, яких у дворi Великого князя київського бувало щодня багато. Додалося й стаєнь, i волiвниць, i кошар на вiвцi та кози, й клiтей та зимникiв для зрослого господарства. Й серед просторого вiльного дворища заглядав у глибочезний i широкий колодязь iз суцiльним зрубом одноногий журавель.
 Усiм тут повелiвав, як i ранiше, княжий домажирич грек Адамiс на чолi двох молодших домажиричiв, огнищан, пiвтора десятка тивунiв та мало не трьох сотень челядникiв рiзноличних.
 Гатило пильно стежив за справами мiжськими свого двору. Жоночими ж вiдала Гримiльда, бо стара княгиня Рада померла минулого лiта, коли Богдан воював з римлянами й готами.
 Гримiльда вся поринула в своє велике господарство. Вранцi, щойно благословлялось на свiт, вона збирала в себе домажиричiв, й огнищан, i тивунiв, скликала ключниць i давала наказ, що, й як, i де сьогоднi робити в дворi, й у полi, й у зимниках, i се займало в неї не тiльки ранок, а й пообiд, а ввечерi вона була стомлена й радiсна й до самих облягань бавилася зi своїм сином Яролюбом, Яренем. Чотирирiчний хлоп'як був мiцним, удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах.
 Княгиня Гримiльда стежила, як двоє малюкiв борюкаються на слизькiй дощатiй пiдлозi й щиро смiялася.
 — Яреню! Вкусе!
 — Не вку-уше, –запевняв хлоп'як i нахвалявсь: –Ошь я його шам кушну!..
 Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок, ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них.
 Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й з нетерпiнням коханої й закоханої жони чекала на свого можа.
 Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора, нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала невидима й холодна тiнь.
 Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе, але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися.
 В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливої поїздки до Витичева вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник вiкна, сказала:
 — Вже-м шесту зиму тут, у Києвому гродi.
 Гатило прислухавсь.
 — А не спитав єси анi раз, як жиється менi тутки.
 Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар, невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi гряницi землi Руської або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум, якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина.
 Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу провадила:
 — Соромно менi жити в городi твоєму, нiби я-м безрiдна сирота. То мама таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж…братiв маю. Брата мого молодшого Огняна взяв єси талем та й завiз аж у козарську волость…
 — То яку хiть маєш? –спитав Гатило.
 — Посли гiнця до братiв моїх.
 — Пощо?
 — Хтiла би-м видiти їх. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки побачать небожа свого. Засумувала-м тут.
 Гатило .вiдвернувсь i мовив:
 — Зараз нiколи менi…Маю клопоти нагальнiшi…
 Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге нагадала:
 — Тобi добре тутки…Маєш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба якась…Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв?
 I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу Києвого? Й Гримiльдi буде приємно. Чи не ся гризота сушить їй душу вже стiльки лiт i не дає впокоїтися?
 Вiн сказав:
 — Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна дiстатись, а назад повернуться вже навеснi.
 Гримiльда не вiдповiла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав, що не спить. Вiн лежав i думав про свою жону. Стiльки лiт i зим одтодi минуло, як привiз її сюди, в свiй город вiчний i в свiй дiм, а так до краю й не змiг зрозумiти сiєї жони.
 Рано-вранцi Гримiльда, доручивши всi справи Адамiсовi, послала старого тивуна гота Iнгельда до велiйого болярина Войслава, який замешкав у всхiдньому кутi городу Києвого, збудувавши собi добрий терем i перевiзши сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смертi Вишати Огнянича, Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого посадника малого болярина дарницького Судка.
 Войслав не забарився, й Гримiльда наказала йому:
 — Сли сюди ябедника.
 — Нащо?
 — Писати-ймемо ябеду братам моїм –Гановi й Горватовi.
 — Костана в Києвому городi нема, –подумавши, сказав старий конюший.
 — Сли котрогось инчого.
 — Тi по-готському не знають.
 — Давай абиякого. Мої брати читати не знають нi по якому.
 — Русич є.
 Княгиня махнула рукою. Русич –то й Русич. Вона була збуджена й квапилась, нiби Гатило мiг роздумати й зламати своє слово.
 Ябедник i тлумач Русич прийшов iз усiм причандаллям: в однiй руцi нiс високе писалище на бронзових нiжках, у другiй –згорнений трубочкою рiвно вирiзаний шмат вовчої сирицi. Каламар же з добре заткненою шийкою та тонким очеретяним писалом висiли йому на жовтiм опоясi.
 Вiн прилаштувався коло вiкна, потер писальце об скошену дошку писалища й умочив у тетрамен. Гримiльда не знала, як йому пiдказувати, й Русич попросив княгиню розповiсти, що вона хоче. Гримiльда довго пояснювала йому, нарештi ябедник спитав:
 — По-грецькому чи по-руському?
 Вона подумала.
 — Черти по-руському.
 Коли ябедник закiнчив короткого листа, в якому Гримiльда запрошувала старших братiв у гостi вiд свого й Гатилового ймення, Русич помахав пергаментом, доки висохне шкiра, змережена кучерявими четними рiзами, й глянув на княгиню:
 — А печать яку?
 Гримiльда, повагавшись, зняла з руки свiй, ще матiр'ю подарований, золотий перстень iз голубим камiнцем i простягла ябедниковi. Русич загорнув перстень у пергамен i скрутив його сирового ниткою хрест-навхрест.
 Вiсть можна було послати й узавтра, бо ж понедiлок день важкий, але княгиня квапилася й вирядила двох гайдарiв негайно, давши їм на дорогу по коневi й по жменi грецьких срiбних нумизм на харч.
 — Як вернетеся, дам ще, –сказала вона. –Чим швидше –тим бiльше.
 Гайдарi були в нових баранячих гунях i не лякалися морозу, вiд якого аж нiздрi липли. Й тiльки важкий день понедiлок трохи бентежив їх. Вони сiли верхи, закинули свої гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку путь.
 Гатило, довiдавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарiв так несподiвано швидко, теж здивувався:
 — В понедiлок?
 Але iншi клопоти вiдвернули його, й вiн одразу ж забув ту прикрiсть. Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.
 — В гридницях приворiтних сидить Людота, городиський коваль. Знаєш його?
 — Зна-аю, –лiнькуватим голосом протяг Маас.
 — Бiжи й речи, хай прийде до мене.
 — Бiжу-у…–промовив так само челядник i спроквола потягся до дверей. Вiн усе робив повiльно, як i говорив, i те тягучке iм'я цiлком вiдповiдало його лiнькуватiй вдачi: Ма-ас…Богдана завше дратувала Маасова неквапливiсть, але вiн чомусь любив сього добродушного чоловiка ще з дитинства, коли той був робом батька його.
 Людота прийшов нескоро, й Гатило сидiв коло вiкна й дививсь у каламутну прозорiнь слюдяних шибочок, убiльшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов бджолиний стiльник, хистила свiтлицю вiд надвiрньої студiнi, все розпливалось i втрачало свої риси. Люди були схожi на цибатих примар, а конi незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжнiми, й Гатиловi подумалось, що й у життi буває таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку, –нiби чужими очима, –й бачиш геть iнше…Невже ж i жона його Гримiльда довiдалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночi? Мав би розповiсти їй все те, але тодi не розповiв, а тепер уже не знаходив приводу.
 Богдан Гатило вирiшив одвернутись вiд тих дурних думок i почав обмiрковувати, що скаже ковалевi. Коли б вiн погодився взяти з нього найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi.
 Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння.
 Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньої iмперiї, Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi ранiше вiд ратi Гатилової. Й нiкого не застав у хижi своїй. Вона стояла пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в обличчя йому, вискочило троє здичавiлих котiв. Речей теж не було, й ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змiєю, й замахав на нього руками:
 — Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!..
 — А де мої? Славка, дiти…
 — Славка…Шукай її в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо…Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного.
 Людота поплентав дорогою в бiк городу Києвого. На рудому току смерди городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник.
 Колишнiй роб Гатилiв, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на Горнчарному кутку, що починавсь од Полунiчних ворiт i попiд новою високою стiною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого Войслава. Тесть займався горнчарством i мав коло хижi невелику пiч. Городець його за хатою був маленький, на кiлька грядок, як i в бiльшостi киян, i Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала єдину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги припнуту до пакола дiдову рябу козу й намагався посмоктати її за дiйку. Тварина тяглася й трiпала рогами, але малюка не била, й вiн знову починав ловити її за вим'я.
 Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в горнчарню. Старий Велко сказав:
 — Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту.
 Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi, бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста –рiч серйозна й законна. Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на доччинi сльози, наважився пiти до Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в своєму просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьої ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна.
 Гатило наказав соцькому своєї стольної дружини Воротиловi стерегти Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?..
 Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей, мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не брала, й не було надiї, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його страхи за жону та найменшого сина.
 — Невiльний єсмь нiчого зробити месникам твоїм, Людото. Руський закон так велить…–сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього.
 З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь мовив:
 — Увечерi сiдай на мажару й їдь у Володарiв город, брата мого молодшого вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.
 Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi краї була прикра, та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати.
 — По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть.
 Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав. Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув:
 — Поїду.
 Й смерком, коли над Києвим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольної дружини подалася на полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо –погонич i городиський коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для Людотиної родини та мiх iз вiвсом для коней.
 Мiсяця травного
 Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi, реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати.
 — Дай сюди, –сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до руських гайдарiв, яких прислала їхня сестра Гримiльда: –Йдiть у столову свiтлицю, вас там нагодують.
 I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав:
 — Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули дудою. А де ж печать?
 Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав золотий перстень.
 Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла:
 — Матерi нашої перстень виджу, брате. Впiзнаєш?
 — Упiзнаю, –вiдповiв Горват.
 Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват покликав свого ябедника, та старий розвiв руками:
 — Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи.
 Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi сказав:
 — А може, тi гiнцi втямлять письмен руських?
 Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший –сивовусий гайдар.
 — Я тямлю письмен руських, –сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди.
 В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Київ, i брати впокоїлись.
 Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.
 Горват спитав його:
 — Що-с намислив робити?
 — Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна…
 — Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.
 — Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо…Торiсмунд.
 Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те, що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу, середульший брат озвався:
 — Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?
 Король насупив брови.
 — Се колись, –вiв далi Горват, –мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй.
 — I що? –не втямив король.
 — А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина –сестра наша.
 Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:
 — Рiдна сестра?
 — Авжеж.
 По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав:
 — Дурницi. Сiкурд –одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове.
 — Братове…–глузливо повторив Горват.
 — А й кревна мста вже вмерла…Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять…
 Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав:
 — Давай попоїмо?
 Двоє челядникiв принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.
 Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни:
 — Ще двi свiчi!
 Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.
 — Що то є?
 — Де?
 — У руках твоїх.
 — Скора, –вiдповiв Гано.
 — Яка? Чия скора?
 Король подивився на нього й присунув собi свiчник.
 — Мабути, вовча…
 — Вовча й є! –гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив їх i, повернувшись до брата, сказав:
 — Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись…Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашої матерiї Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом…Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша.
 Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.
 — Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око –Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй!
 Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим.
 Король Гано-Гунтер сказав:
 — Поїдемо до Києвого?
 Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив:
 — Тiльки мусимо взяти воїв добру дружину.
 Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi великої учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда…
 По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився –то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв.
 У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано їхав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Руської –городу Києвого.
 Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи –Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А їх не було й не було.
 Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми. Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах млоїв її змучене серце –бува побояться й не приїдуть. По обiдi вирiшила трохи спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:
 — Княгине-е! Їдуть!
 Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору.
 — Осе! –гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.
 Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж. З-поза стрiмкої Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд копит валувала курява, та її вiдносив пружний полудневий вiтер.
 — Їдуть, –сказав i сторожець. –Оно поначищали бороню свою…
 — А менi болять i досi рани Сiкурдовi, –тихо проказала Гримiльда й схаменулася, чи не почув хто її мимовiльного слова.
 Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр.
 На дворi було завiзно. Три днi тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонiї його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю своєму старшому братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим князем сiврiв. Поїзд весiльний зупинився в городi Києвому й незабаром мав рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом та Остоєм їхали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшої й старшої дружини пiд проводом чорнобривого сотника Яреня.
 Всi три днi не всихали келихи та братницi в Гатиловому хоромi. Великий князь був веселий i пив бiльше за всiх, лишаючись найтверезiшим. Гримiльда вбiгла до красної свiтлицi й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.
 — Приїхали шуряки мої? –спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця, що сталось.
 Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками свiтлицю:
 . –Маю ще гостей! Братове княгининi!
 Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження.
 — Де вони? –вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда, ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й чаркуваннi, вiдповiла дiверовi:
 — Щекавицю хiба проминають.
 — Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! –загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим оселедцем на всi боки. –Виходьте, пiдемо встрiч гостям!
 Весiльники завибиралися з красної свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по самi вiча, й пiшла на «гору».
 Протилежнi чуття роздирали їй душу, й вона не тямила, куди себе подiти. Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi братiв своїх. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити, й куди йти, а чи, може, сидiти в своїй свiтлицi, як належить жонi могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там.
 А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало їй груди, й вона сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над Полудневими ворiтьми: «Болять менi рани Сiкурдовi…Свята Богородице, й ти, боже Iсусе, що менi робити?..»
 Вона таки дочекалася гостей у своїй багато прибранiй жоночiй свiтлицi з iконкою Марiї в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом, Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила очi. Гано так радо дивився на неї, що їй стало соромно, й з очей їй бризнули сльози.
 — Насилу дочекалася, –мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону свою то на шурякiв. Йому було дуже приємно й дуже весело, що Гримiльда нарештi вспокоїться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме їй вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, –безрiдна сирота.
 Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з усiма їхнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди, й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньої ночi. Коли ж Гатило. хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою.
 Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно вiдтрутила руку його.
 — П'яний єси.
 — То й що? Гатило не часто жонить небожiв. I не часто чаркує з шуряками своїми…А твiй брат середульший –лiпий мiж є! –раптом почав хвалити князь. –Бився на мечах з Остоєм, сином Володовим, i не пiддався княжичевi, хоч десятьма лiтами поступається йому.
 Гримiльда перебила його:
 — Що привезли тобi братове мої? Багато золота й серебла?
 — Нiякого золота й серебла. Гатило має й свого доволi, не те що Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о золотому рукiв'ї, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною лускою, такоже золоченою. Та ще…лук перський з турячих рiг.
 Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти з нього давно розiвчився.
 — Велю взавтра повiсити оружжя се отут, –вiн махнув рукою на гладенько виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки плакала, й плечi їй судомно пересiпувались: –Для чого плачеш?
 Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала:
 — А чи вiдаєш ти, що по моєму першому можевi Сiкурдовi лишилися незчисленнi багатства?
 Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув.
 Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали, Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського. Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподiваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торiсмунда.
 Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала:
 — Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi.
 Тодорiк Бернський вiдмовився:
 — Коли Великий князь київський не захоче, то нiхто не зможе вмовити його.
 — Добре! –встала Гримiльда. –Я дам тобi стiльки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собi воїв i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден?
 Залiтний князь похитав головою:
 — Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове твої менi приятелi.
 Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала, що Тодорiк боїться Гатила, що тут усi його жахаються, й, певно, через отой меч, якого вiн привiз iз походу. Треба шукати когось менше страхiтливого. Тiльки ж кого?
 Довго думавши, вона сама пiшла в свiтлицю, де замешкали Гатилiв брат рiдний Волод iз сином Остоєм.
 — Княже, –мовила вона, –коли Волод упустив її до себе. –Маю щось повiдати, але самому…–Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за дверi.
 Отець нiколи не вiдстороняв його, й се неприємно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримiльда, й не можна сперечатися з дядиною.
 Коли Гримiльда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулацi –точнiсiнько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провiщала жодних надiй. Волод так i сказав:
 — Супротиву братових гостей не пiду.
 Й з вiдразою глянув на невiстку. Той погляд одбив їй усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зiткнувшись у сiнях з Остоєм. . Вона бiгла до своєї жiночої свiтлицi, найдужче боячися зустрiти зараз своїх братiв.
 До самого вечора Гримiльда не виходила на люди й навiть не їла цiлий день, а ввечерi перейшла до спочивальнi, й Гатило застав її.
 — Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с…
 — Усi речуть, а нiкому до мене дiла нема, –сердито вiдповiла Гримiльда.
 — А що хiба стало?
 Вона раптом зiрвалася:
 — Болять менi рани Сiкурдовi! Печуть у серцi, й не можу вгамувати їх!
 Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що дiється, й про що вона мовить, i що означають отi її натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, вiн мовив суворим голосом:
 — Речи.
 Його теж розбирала лють, i вiн у душi поклявся, що рука його буде мiцною й не затремтить.
 Гримiльда, дохлипуючи, розповiла йому все, що знала про смерть свого першого чоловiка. Й укiнцi мовила:
 — Сiкурда забили вони: Горват i Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не вiдаю тiльки де.
 Й оскiльки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсiм незрозумiлим йому голосом примолилася:
 — Будь за мене месником, княже!
 Гатило сидiв край лiжка, низько схиливши голову. Гримiльда не вгавала:
 — Сiкурд мав велiї багатства. Ти того-с не вiдав.
 Гатило нарештi проказав:
 — Чув єсмь за тотi багатства. Гомонять, наче Сiкурд убив Змiя Горянина…
 — Бач, правда є! –похопилася Гримiльда. –Вiдбери ти тi багатства. Вiдбери собi й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серцi!
 Великий князь київський устав i ще суворiше, нiж допiру, мовив:
 — Хай я не чую про те жодного слова бiльше. Закон вiтчий i дiдень не дасть менi переступити рiд i кров рiдну. Коли русиновi приходить гiсть, русин послiдню жменю пшона вiддасть йому. Братове твої в моєму вогнищi, й нiхто не зможе, нi ти, нi хтось инчий, намовити мене супротиву їх.
 Вiн, стомлено сутулячись, вийшов, а Гримiльда лишилася сама в спочивальнi, сама на цiлу нiч, нездатна нi заснути, нi позбутися тiєї настирливої думки, що гризла її зсередини й пекла пекучим вогнем. I десь аж удосвiта їй сяйнуло в головi: Ярень! Отой чорнобривий молодий сотник Володової дружини. За сi днi, вiдколи поселились у її дворi, сотник не проминав нагоди, щоб не здибати Гримiльду десь в окремiшньому кутку чи бодай здалеку позирити на неї. Ярень! Ярень i тiльки вiн. Остання надiя й остання спроба. Що буде, те й буде, й коли знову нiчого, значить, так вирiшило небо, значить, руський закон i тут виявився всесильним i нездоланним. Дев'ять рокiв…Хiба ж вона в тому винна, що минуло цiлих дев'ять?..
 Ярень погодився. Вона пообiцяла йому щит, кований золотом, i ще одне, чого не могла зробити жодна русинка: належати йому, хоч би її пiсля сього й живцем на коноплянiй кострицi спалили, як перевiтницю.
 Наступного вечора вiдбувавсь одпускний пир. Iз сонцем Волод мав вести весiльний поїзд на той бiк Днiпра, в город Чернегiв. Разом з ним збиралися їхати й король ново-лунгський та його брат. Гатило вмовив Гана-Гунтера просити за сина свого руки другої доньки Божiвоя, знаючи, що князь чернегiвський не вiдмовить володаревi всiї Русi, а державi з того буде тiльки користь.
 Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Днiпром пiднявся повний мiсяць, i Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й оскiльки се був не ратний пир чи святкування Юра Побiдника, то в молодий садок запросили всiх – i князiв та боляр, i можiв, i дружинникiв Гатилових та новолунгських, i всiх жiн вельмiжних.
 Десь пiд опiвнiч, коли за столами стояв переплутаний хмiльний гамiр, княгиня пiдморгнула через широкий стiл Яреневi. Сотник для годиться помулявся, тодi глянув на мiсяць i сказав королевому братовi Горватовi:
 — Пiду гляну…Треба навiдати сторожу свою.
 Горват-Гернот пiдозрiливе зiщулив очi, але не зрушив iз мiсця. Вiн увесь вечiр сидiв похмурий. Учора Тодорiк Бернський натякнув йому, що княгиня Гримiльда мислить їм зле. На сестру вiн уникав дивитись, але в бiк Гатила позирав частiше, нiж би й самому хотiлось, i щоразу на думку спадали старi домашнi пiдозри. Що ж має означати той знак iз перснем у вовчiй шкурi? Гатило теж мовчав i був зовсiм несхожий на того щирого хлiбосiльника, яким видавався минулi днi. То хто ж iз них двох –вiн чи сестра?
 Горват-Гернот намагався перезирнутись iз братом, але король новолунгський жваво гомонiв iз хитрим вельможем Войславом i навiть не дивився в бiк брата свого.
 Тiльки Гатилiв брат Волод iнколи кидав погляд у бiк нього та княгинi, й Горват не мiг уторопати, що знакують отi його зиркання. Тупа неприязнь iзбурювалася в Горватовiй душi на Волода, й вiн не знав, як себе повести.
 Захоплений болiсними здогадами, Горват i незчувся, як за столами порiдшало. Вiн обмацав пирувальникiв очима й так i не второпав, де зникло стiльки люду, й коли, й хто то такi. Тепер найбiльше здавалося новолунгiв, i се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зi своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не мiг угадати, в кого той удався: в сестру Гримiльду чи таки в Гатила.
 Малий Ярень побiг до вiтця свого, злiз йому на колiна, посидiв хвилю й пересiв до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичiв – i великого, й малого, були однаковi чорнi брови й довге, до плiч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матерi. Гримiльда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав i зиркав на свого незнайомого дядька через стiл навскоси, й Горват-Гернот не мiг позбутися набридливої думки, що Гримiльда говорить малюковi саме про нього.
 Княгиня й справдi шептала княжичевi:
 — Того мовчуна видиш?
 — Виджу.
 — Хто то є?
 — Вуйко мiй.
 — А ти його любиш?
 — Нi.
 — Пощо?
 — Бо сердитий.
 — А страхаєшся його?
 Шестирiчний опецьок випнув груденята:
 — Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх!
 — Коли не страхаєшся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi…
 Малюк завагався. Вихваляння –одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi –зовсiм iнша рiч.
 — Таки страхаєшся, –глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич випорснув їй з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом.
 — Ей, –сказав вiн йому. –Анум нахилися!
 Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь i щосили вдарив його кулачиськом по носi. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгубленi й зляканi. Горватовi з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одiж. Вiн раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.
 — Се вигадка твоєї матерi, недоноску! –закричав Горват-Гернот, вихопив меч iз пiхов й одним ударом вiдтяв княжичевi голову –аж телiпнулась у його руцi на довгому чорному волоссi. –В сьому домi вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрi!
 Вiн гойднув i кинув хлопчикову голову Гримiльдi через стiл навскiс, але не докинув. За столами знявся неймовiрний гвалт. Княгиня ж сидiла й широко розплющеними очима дивилася пiд ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссi, голова її сина.
 Горват-Гернот, переделавши гамiр, крикнув:
 — Я-м вiдав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечi й щербiть їх об голови руськi!
 Новолунги похапалися, в кiлькох мiсцях спалахнули сутички. Русинiв було мало, принаймнi менше, й можi короля Гана-Гунтера посiли їх зусiбiч. Дехто люто лаявся, кiлька впало мiж столами, й новолунги насiдали. Гатило, який у сей час був у хоромi, вискочив i взявся за голову. Гостi, що їх вiн привiтав у своєму вогнищi, повелися, мов останнi татi. Вiн прогримiв голосиськом:
 — Поляни! Русичi!..
 I в сю мить з-вiд будiвель налетiли можi сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневi можi кинулися в бiй повнiстю зоруженi: в калантирях i кольчугах, у шоломах i при червлених щитах. I покотилися голови новолунгськi, й повiтря раз у раз протинали крики вмираючих.
 — Я-м рiк учора Горватовi! –крикнув до Гана-Гунтера Тодорiк Бернський.
 Король ошалiв:
 — Рiк єси, та не дорiк! Тепер я вiдаю, який з тебе друг. Охищайся!
 Вiн витяг меч i схрестив його з Мечем Тодорiковим, який змушений був боронитися.
 Горват-Гернот, вихопившись на стiл, просто мiж посудом побiг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосiдав, мов шалений лев, i незабаром протнув Володовi груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Бiлгородським. Ратибор тиснув i заганяв супротивника мiж столи, та раптом наступив на чийсь труп, i нога звихнулася, й рука йому теж схибила.
 Гейзо ж скористав з того й вiдтяв Ратиборовi голову з вiдвалом.[44]
 Та не встиг зрадiти своїй перемозi, як навстрiч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой –простоволосий, iз довгим сивим оселедцем на тiм'ї. Й молодому жупановi довелося вiдступити. Годоїв меч дiстав йому горлянки саме мiж столами, де лежав перетятий Ратибор.
 Поляни тисли й тисли новолунгiв, оточивши їх з трьох бокiв. Тепер сiча велася далеко вiд весiльних столiв, закиданих трупами.
 Тодорiк Бернський поранив Гана-Гунтера в живiт i там i лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом.
 — Казав єси, що-с ти наш друг! –мiж ударами меча гукав королевий брат.
 — Казав єсмь, але не я-м почав, а ти! I тебе я також протну, як i твого брата, хоч ти й друг менi!
 — Лише словом не паскудь! –лютився Горват-Гернот i рубав, i пiдрiзав, i робив несподiванi випади вперед, щоб дiстати в'юнкого й дужого бернця кiнчиком двосiчного меча.
 Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцевi, здавалося, не буде нi краю нi впину.
 Русичi тисли й тисли з усiх бокiв, новолунги йшли всп'ять. Та, пiдкоряючись голосовi Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до ворiт, i вибiгли в окольний город, i тепер вiдступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збiгли з гiрки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили новi можi.
 Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засiли в будiвлi приворiтнiй, i тiльки окремi пари й досi змагалися серед просторого двору, й нiхто не втручався в сi поєдинки.
 — Палiть будiвлi! –кричав хтось, але нiхто не палив, i всi знову насiдали в дверi та вiкна, й сiча буяла й на ганках, i всерединi. Подвiр'ям бiгали нажаханi молодицi й дiвчата й кричали дужче за самих можiв, якi билися й помирали на їхнiх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колiнах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток i рвала волосся. Гатило ж стояв на ганку з оголеним мечем i тiльки дививсь. Й аж коли новолунгiв загнали до будiвлi, вiн мов прокинувся.
 Князь i досi не знав, що ж викликало сю несподiвану бiйку. То мало бути справою рук його жони Гримiльди, але княгиня стояла обiч i тiльки в розпачi заламувала руки. Невже вона-таки?
 Дворищем бiгали, вигукуючи нестямнi слова, можi з кривавими смолоскипами в руках, тут i там лежали пораненi та вбитi, Гатило ж не знаходив у собi сили пiдняти меч. То було якимось насланням, i в головi йому маяли окремi слова, перекошенi вiд болю та лютi обличчя й невпинний ляскiт оружжя.
 Тодорiк Бернський нарештi здолав охопленого шалом i люттю Горвата-Гернота. Вiн ударив його пiд праве нижнє ребро, коли той спробував досягти його краєм меча й поточивсь уперед, не зустрiвши супротивника, якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне колiно, тодi сперся на меч i спробував пiдвестись. Але була вражена печiнка, й вiн знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге вруччя, вiн так i стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тодi зiмлiлi руки сковзанули вниз, i, забагривши блискуче лезо свiжою червоною кров'ю, вiн упав набiк, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.
 Тодорiк Бернський, важко сапаючи, подався до воїнської. Русини вже пробилися всередину, й тепер бойовi крики чулися приглушенi й мов несправжнi. Гримiльда прочнулась. Пiднявши з землi голову свого малого сина, вона здерев'янiлими ногами попростувала туди, де ще точився бiй, обережно переступала через трупи й iшла. Повз неї пробiгав молодий мiж зi смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками в смолоскип. Мiж оддав i побiг далi, Гри-мiльда ж нахилилася й стала навколiшки. Бiля неї лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала вухо йому до грудей. Брат ще дихав, i серце билося в грудях.
 Княгиня пiднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах була зненависть i бiль. Вона заходилася повiльно засмолювати йому киплячою смолою й очi, й рот, i нiс. Горват судомивсь i пручався, та незабаром утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столiв i заходилась освiтлювати трупи смолоскипом, який трiщав i порскав жагучими краплями. Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але Гано-Гунтер i не ворухнувся. Вiн був мертвий.
 — Гатиле! Дивися! –пролунало в неї. за спиною. –Глянь, як жона твоя мучить своїх братiв!
 То був Тодорiк Бернський. На його поклик прибiг Великий князь i ще кiлька вiльних од бою можiв.
 — То є демон! –кричав Тодорiк. –Перевiтниця! Вона згубилiа стiлькох витязiв, щоб упитися їхньою кров'ю!
 — Перевiтниця!.. –залунало зусiбiч.
 Тодорiк пiдiйшов до Гримiльди, яка й досi стояла навколiшки над своїм старшим братом, й одним махом розтяв її навпiл.
 Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так i впала додолу. Тодорiк проказав:
 — Аби-с убив тую перевiтницю зразу, живi були б усi отi можi…
 Великiй князь київський, упустивши меча, згорбився й повiльнiм хитким кроком подався через двiр до хорому. В усьому дворi була моторошна тиша –й у дворi, й у воїнськiй, де добили останнього новолунга.
 Й тiльки собаки в городi вили, вiдчувши кров, якої тут давно не чути було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний мiсяць, який сiдав за Щекавицею, набачившись такого жаху.
 В ЛIТО 453-е мiсяця травного
 Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вiвтарi вивели з княжих кошар овець на першу зелену пашку, й кияни, загнанi холодом у хижi, виходили на повiтрi й задирали голови: з-поза Либiдь-рiки на Оболонь летiли сiрi гуси, бiлi лебедi та журавлi, летiли з країв iрiйських, де нiколи не буває холодiв, i в усi пори цвiтуть квiти й дерева, й у всi днi сяє сонце. Так повторялося щовесни, й у тому був правiчний закон Землi, бо в травному мiсяцi душi померлих згадують родичiв живих i шлють їм тепло, й квiти, й трави. Люди радiли, дивлячись, як оживає природа навколо, й самi мов оживали, й перероджувались i молодiли: весна!..
 Й тiльки в душi однiєї людини було порожньо й холодно, й весняний вiтер не будив у нiй нi жаги, нi любовi, нi нетерплячого поривання скорiше сiдлати коней i їхати в степ. За сей рiк Богдан Гатило зсутулився й геть посивiв, хоч йому ще було небагато, коли подумати –зовсiм небагато лiт.
 Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стiльки рiдних та близьких людей, – i сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й друзiв та соратникiв без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче пiдiтнув йому жили, вбив у ньому вiру в себе й у людей, i тепер Богдан Гатило жив, як увi снi, й ходив, як увi снi, й усе здавалося йому сiрим i позбавленим будь-якого товку сном.
 Позавчора кияни поминали своїх можiв, що полягли в тому безглуздому бою. Гатило навiть не пiшов на поминання. Рiк тому Гримiльду спалили на вогнищi, й пiд нею горiли не дуби й не берести та сосни, а сипуче смiття конопляної кострицi, бо всi казали, що то не жона, але перевiтниця, й Богдан нiчого не мiг мовити супротиву їм.
 Вiн тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тiло її на Чортовому беремищi, в Чорториї, й у те нечисте мiсце русин з доброї волi нiколи не ступить ногою. Та й попiл розвiяли на всi вiтри, щоб не перевернулася її хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят i з дорослих. Бо коли упиря й перевiтника просто вбити, вiн знайде спосiб покропитися спершу мертвою, тодi живою водою й ожити завдруге –на те вiн i перевiтник-упир.
 Богдан i вiрив, i не вiрив у тi слова, бо вiн кохав Гримiльду по-справжньому й переживав її смерть ще болiснiше, нiж смерть сина та брата. Вiн уже рiк майже не виходив з опочивальної свiтлицi –тут i спав, тут i їв, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах i вельможi, хоч йому все остогидло й державнi клопоти викликали в душi тупу вiдразу. Всi, кого любив i хто любив його, тепер були далеко. Однi пiшли в iрiй до прадiдiв, iншi лишалися за дев'ятими горами й десятьма лiсами. Й тiльки молодший син Юрко був поряд i зв'язував його з сим життям.
 Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться, щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побiдника. Знав i ще дужче карався, бо не мав нi бажання, нi сил працювати й показувати майбутньому Великому князевi приклад мудростi й звитяги. Та й син останнiм роком почав уникати вiтця свого.
 В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до Борислава. Вiн одчував, що, коли сюди не приїде хоча б ся людина, з якою прожив вiку, все пiде шкереберть – i держава, й рать, i всi їхнi спiльнi мрiї.
 Борислав Борич лишив Задунайськi землi посадниковi Дiю й приїхав. I тiльки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й нiби молодiв. Але згодом i Борислав уже не мiг розвiювати княжого смутку.
 Гатило сидiв край вiкна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На стiнах спочивальнi висiло рiзне оружжя, але воно теж не надихало Великого князя на подвиги й не будило в душi того щему й жаги, як ранiше. Богдан знав тут кожну рiч до найменшої дрiбнички й уже навiть не бачив нiчого. Помiчав тiльки золоченi доспiхи, якi привезли йому були шуряки з Нового Лугу: калантир iз шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих турячих рiг i напнений турячою жилою.
 Всi речi, якi належали Гримiльдi, челядники попалили, бо перевiтниця могла вселитися в будь-яку з них. Се ж оружжя не належало їй, i Гатило сам порозвiшував його в спочивальнi: воно хоч нагадувало про неї й про тi далекi й майже забутi часи, коли вiн був щасливою людиною. Богдан дививсь на зброю й подумки розмовляв iз людьми, яких давно не було на свiтi й нiколи бiльше не буде. Й се тепер лишалося єдиним його заняттям в усi довгi днi й ще довшi, майже нескiнченнi ночi.
 Вiн устав i, тягнучи по пiдлозi поли гунi, почав ходити вiд однiєї стiни до iншої, й ходив довго, поки йому не помлiли ноги, й у спочивальнi було тихо, мов у трунi, тiльки жалiбно порипували дошки. Й аж коли почало сутенiти, в дверi хтось пошкрябав пальцем. Богдан знав наперед, хто то може бути. Ввiйшла Iладiка, яка останнiх кiлька мiсяцiв приносила Великому князевi страву. Се була надзвичайно вродлива чорнобривка лiт вiсiмнадцяти. Її позаторiк привiз Данко талем вiд князя Iлiї Херсонського, бо дiйшли чутки, нiбито Iлiя змовляється поза спиною в Данка й самого Богдана з булгарами й саками.
 Iладiка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з двома полумисками на випнутих уперед руках i зупинилася коло Гатила.
 — Куди поставити, князе?
 За сi роки в Києвому городi Iладiка перейняла мову й говорила майже як русинка, й тiльки «ж» та «ш» вимовляла не завжди, особливо, коли хвилювалася.
 Богдан мовчки кивнув на пiдвiконня, бо стiл був до краю заставлений усiляким посудом.
 Княжна Iладiка зробила, як вiн сказав, тодi пропливла до столу й тихо йойкнула:
 — Все стоїть незайняте!
 Князь нiчого не вiдповiв їй, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову поринути в забуття. Та княжна вклякла бiля столу й дивилася на Гатила такими широко розплющеними карими очима, що вiн аж засовався.
 — Чого стоїш?
 — А сцо? Зору, поки попоїси.
 — Йди.
 Дiвчина грайливо заблимала:
 — Не пiду, поки не попоїси. Бити-ймеш? Усi в дворi рецуть, сцо то я тебе так зле годую…
 — То й що тобi є?
 — Менi боляце…–серйозно проказала грекиня й довiрливо спитала: –Мозе, хай хтось инчий носе тобi страву?
 Гатило махнув рукою й вiдвернувся. Йому було зовсiм-таки байдуже, хто носитиме тi полумиски й чи носитиме їх узагалi. Вiн сидiв так, обличчям до вiкна, поки Iладiка й вийшла. Власне, вiн i не чув, коли дiвчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальнi не було нiкого.
 Смерком Гатило в тiй самiй гунi вийшов у садок, який починав братися дрiбним листям. На лавцi хтось бухикав i совавсь. Князь хотiв був повернутися, тодi роздумав i собi сiв поряд, навiть не глянувши, хто то є.
 — Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую…
 Князь упiзнав косака Шумила. Старий уже кiлька разiв намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрiв його пiд Витичевом, як нарiк iм'я йому, як потiм…
 — Тодi я-м був ще молодий.
 Отже, не вгадав. Дiдо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скiльки ж йому лiт, але, так i не здумавши, сидiв i не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.
 — А з русальської недiлi на дев'яносто четверте лiто зверне менi.
 Шумило вже сидiв удома –Юрко вийшов з того вiку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готамановi маленьку хижу в самому кутку двору, пiд вежею Полунiчних ворiт, i Шумило цiлi днi висиджував iз сторожами на вежi й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхiв, яке без лiку топтав копитами своїх коней.
 — А се-м намислив помирати абощо…Не доведи, Боже.
 Гатило аж обернувся до дiда. Не думав, що Шумило так боїться смертi. Вiн глухим голосом спитав:
 — Страхiтне?
 Дiдо вiдповiв не зразу. Спершу побухикав, тодi зiтхнув i мовив:
 — Нiт, не страхiтне. Я-м смертi не боявсь анiколи. Й сам добре вiдаєш. – I раптом нахилився до князя й довiрливо забубонiв: –Але страхаюся вмерти в запечi! Не личить косаковi. В Лузi на глум стану…–Вiн знову бухикнув й аж тодi спитав: –Гатиле, чи немає де ратi в землi твоїй?
 — Нема, –байдуже вiдповiв князь i встав, махнувши рукою Шумиловi…
 Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царствi Руському. Вiн щоразу повiдомляв Великого князя про свої дiї, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранцi наступного дня Борислав прийшов по обiдi.
 — Слю в греки Годоя, –сказав вiн.
 — Для чого?
 — Дань.
 — А-а…
 Данину Всхiдня Римська iмперiя сплачувала в Мiзiї в городi кам'яностiнному Сердiцi. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу iмператор Маркiан хотiв гасити товарами. Богдан торiк погодивсь, але сього року виявилося, що товари такi русинам непотрiбнi й вони можуть купувати їх дешевше на всхiдних марках –у Персiї чи деiнде.
 — Добре робиш, Боричу, –сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й дiяти з такою державою.
 Перший болярин бiльше нiчого не казав, але Гатило час вiд часу зиркав у його бiк. Щось має повiдати ще Борислав, а мовчить i тiльки задумано шкребе полисiле тiм'я. Нарештi почав здалеку:
 Чуєш, Гатиле…Я-м багато слухався тебе…Тепер послухай мене маломудрого.
 — Речи, –сказав Гатило.
 — Видимир, князь готський, послав гудця Ардарiковi, що-с ти охабився землi Руської.
 — Нехай, –кволо кинув князь, бо йому й справдi було байдуже, хто та як про нього мислить i що каже.
 — Але то ще не все…
 — Речи…
 — Ардарiк одповiв Видимировi, що Аттiла…зворожений.
 — Ким?
 — Перевiтницею, –не зразу вiдповiв болярин. –Зворожений i не може нi на коня сiсти, нi з хорому вийти –ноги вiдняло.
 Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рiк вiн i справдi не виходив за стiни городу Києвого.
 — Мусиш, Гатиле…
 — Що?
 — Мусиш, речу, показати їм…готам i всiм, хто не дiждеться смертi твоєї, що живий єси й у сiдлi тримаєшся.
 Великий князь мовчав, i київський болярин шукав дошкульного слова.
 — Мусиш се зробити для землi Руської.
 Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово:
 — Чини, як знаєш.
 Борислав ще не йняв вiри вухам своїм i дуже несмiливо, щоб не напсувати справi, промовив:
 — Поїдьмо в Захiдню Русь.
 Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло, який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь:
 — Хай на твоєму буде, Борисе.
 Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку путь
 Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись удосвiта й мiг зашкодити.
 Та коли людинi до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого застояного яблукатого жеребця.
 Виїхавши з Полудневих ворiт, сотня на чолi з Бориславом i Гатилом перетяла Дiброву над Хрещатим Яром, звернула лiворуч i помiж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зi шляхом Залозним, i побралася на захiд.
 Їхали майже мовчки, Борислав iз Гатилом попереду, Воротило крокiв за двадцять вiд них, а по Воротиловi вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й вiн тодi повернеться назад, i нiяка сила бiльше не зрушить його з мiсця. Тiльки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегiв Злуч-рiки, Бориславовi мов тягар з плiч упав. Гатило не мiг не помiтити сього, й одного разу, вже десь у верхiв'ях Злучi, вiн сказав:
 — Мислиш, не вiдаю, куди ти везеш мене?
 Борислав довгим стривоженим поглядом подивився на князя, та той усмiхавсь.
 — Я-м од першого разу зтямив тебе, –мовив Гатило, але не наказав спинятись i не виявляв нiяких зломiрiв, i велiй болярин зiтхнув: –Мислиш, ти хитрий єси, а я-м ступiв геть?
 Гатилова балакучiсть свiдчила про те, що дорога трохи таки розважила його, а се було головне для Борислава.
 — Взяв єси на одур мене з тими вивiдами, еге ж?
 Велiй болярин полегшено засмiявся. Вiн i справдi вигадав усi тi побрехеньки про Видимира й Ардарiка, але не дуже й набрехав, бо варто остроготам вiдчути слабiнь городу Києвого –й вони одложаться геть вiд руки полянського князя. Вiн так i сказав Гатиловi, й той нiчого не мовив супротиву.
 Далi Галича Борислав, як i сподiвався Гатило, його не повiз. Князь галицький Острiй, тесть Богданiв, зустрiчав зятя з усiєю пишнотою, на яку був здатний, далеко за Днiстром, дуже широким i каламутним о сю пору мiсяця травного. Й серед учти була й Гатилова жона Єрка разом з п'ятирiчною донькою, названою на честь вiтця Даною.
 Богдан подивився на Єрку, яку за шiсть рокiв устиг забути, бо ж бачив її всього кiлька день, i на чорняву Данку, якої взагалi не бачив, – i в душi його не озвалася жодна струна. Й то було так, бо людей роздiляють не тiльки роки, а й вiдстанi, Єрка ж, його жона Ярина, ввесь час безвиїзно сидiла в своєму приданому городi Войниловi, сидiла разом з донькою, яка тут i народилася, й вiн анi разу майже так i не згадав про них…
 Єрка дивилась на Богдана трохи злякано, й йому стало шкода її. Всi дванадцять день, якi вiн пробув у Войниловi, бо ж Борислав сього прагнув, Гатило намагався бути лагiдний i з Данкою, й iз жоною. Та крига в душi не танула, й се розумiли всi, й насамперед сам вiн.
 Довгими ночами вiн лежав, розплющивши в темряву очi, стомлений i спорожнiлий, а коли засинав i раптом прокидався знову, щоразу здавалося, що поряд лежить не Єрка, чорнобрива красуня Єрка, мати його дочки, а хтось iнший, кого вже нема й нiколи не буде. Й уранцi вiн потiм уникав дивитись Єрцi в вiчi, нiби й вона могла знати, що робиться в його зацiпенiлому серцi.
 Коли Єрка виряджала можа свого в дорогу, на вiях їх тремтiли сльози, й Богдановi було нiяково, що не змiг зiгрiти й приголубити сю гарну молоду жiнку. Вiн уклонився їй i Данi, торкнувши рукою трави, тодi вперше за всi днi поплескав доньку по щоцi й сiв на коня. Мала ж заплакала голосно й ревно, ображена чи налякана своїм незнайомим вiтцем.
 Так Гатило й повернувся додому, й нiякi Бориславовi хитрощi не допомогли, й усе лишалося, як i було ввесь прожитий рiк, i нiхто не знав, чого сподiватись вiд дня прийдешнього, й найменше за всiх знав се сам Богдан Гатило.
 Днi точилися сумно й одноманiтно, вiн цiле лiто не виходив за стiни дiдинця, вiтчого й дiднього двору, тiльки надто паркими вечорами сiдав на лавицi в молодому садку й мовчав разом iз дiдом Шумилом, який теж став неговiрким, тiльки раз по раз бухикав –глухо й глибоко, мов iз порожньої дiжi.
 Тепер Богдан од ранку до вечора читав. I то не була грецька книга з великим хрестом, яку колись начебто забув у його свiтлицi луганський князь Годой, а стос дощечок, змережаних таємничими четними рiзами давнього руського письма, якого навчив Богдана сивовусий скоморох Харко Мурин. У книзi йшлося про дивнi речi. Досi йому й на думку не спадало, що свiт стоїть споконвiку на трьох слонах, названих мамонтами, що тi мамонти нiчого не їдять, а тiльки глибоко дихають –коли вдихне перший, полудневий, вiн роздимається й бiльшає, й свiт над ним пiдважується й вiдхиляється од сонця. Тодi сонце ходить низько над свiтом, i се зветься зима. Коли ж сей мамонт видихає й худне, свiт нахиляється до сонця, й починає теплiшати. Два ж iншi мамонти перекидають одне одному сонце й мiсяць, i тодi настає день або нiч. А зорi –то вiчi померлих людей, бо й досi ж кажуть не тiльки «дивлюсь», а й «зорю». Де людина вмерла, над тим самим мiсцем спалахує її зiрка. Найбiльше ж умирає людей на важкому шляху через полудневi степи, тому й на небi цiла дорога густих зiрок, якi теж називаються Соляним Шляхом, бо дрiбка солi на Русi дорого важить, i нелегко здобути її й привезти з далекого Руського моря, на яке греки речуть Евксинське.
 Розповiдалося й про те, звiдки на свiтi взялися звiрi й що кожен звiр у собi несе, –собака вiрнiсть, бо створена богинею Вiрою, кiшка –лжу, бо ховається в нiч i дiтей своїх зачина тiльки вночi, ведмiдь –силу й любов до землi своєї, бо в давнину ведмедiв звали русами, й поляни зродилися саме вiд них i тому й звуться русинами й русичами, тобто синами руса.
 Богдан читав i порiвнював те четмо з грецькою книгою про їхнiх кумирiв. I раптом замислився. Нiде в руському письмi не сказано про те, вiдколи ж отi три слони-мамонти держать на своїх спинах свiт. Се його дуже дратувало, бо грецька книжка твердила, що їхнiй Христос народився лiта 5508-го, Адамос же лiта 1-го.
 Вiн перегорнув усю товсту книжку й нiде не знайшов про те, вiдколи ж iснує свiт на Русi. Було сказано, що вiд окняжiння Великого князя Велiмира до його смертi минуло лiт двадцять i п'ять. Але ж греки пишуть: лiта божого такого-то. А як же ми?
 Вiн сердито вiдсунув книжку, коли ж увечерi здибав коло порога скомороха, спитав:
 — Скiльки вже свiт є на Русi?
 — А що стало? –здивувався Харко Мурин.
 — Бо в грецьких книгах се є, а в твоїй нема. –Й розповiв скомороховi, в чому рiч.
 Харко Мурин запитав:
 — А де починаються зорi?
 — Як то де?
 — Мають вони почин?
 Се було зовсiм нелегке запитання, й Гатило не тямив одповiсти. Нiбито ж усе мусить мати почин i кiнець? Тодi Харко намалював пальцем у поросi велике коло круг себе й спитав:
 — А де сьому коловi почин?
 Почину й краю не було, й ся думка сподобалася Гатиловi.
 Але, на вiдмiну од кола, книжка мала початок i кiнець, i князь урештi дочитав її. Й знову потяглися кволi й сiрi днi та нестерпно довгi ночi. Вранцi Богдан думав про те, що мерщiй би надходив вечiр, а лiгши в цупке ложе, не мiг дочекатися сходу сонця. Й думки поволi теж замерзали в головi й тяглися мляво й сонно, й вiн мiряв днi снiданням, обiдом та вечерею, коли приходила чашниця грекиня Iладiка й приносила свої одноманiтнi полумиски.
 Гатила дратували й тi полумиски, й сама дiвчина в довгому до п'ят полоттi, в якому вона здавалася тесаним з дерева живим вистуканом, схожим на тi, що споконвiку стоять на священному Перуновому горбi навпроти ворiт княжого двору. Iладiка приходила з тремкою усмiшкою й трохи лякливим поглядом широко розплющених очей i завжди довго торохтiла на столi полумисками та братницями, довше, нiж мiг витримати Богдан. Його дратувало все в нiй, i вiн грубо питав:
 — Усе вже-с перемацала?
 Тодi вона йшла з хати, не дивлячись на князя, й йому ставало трохи мулько, що так грубо поводиться з нещасною полонянкою, яка не має нi вiтця, нi матерi, нi когось кревного в сьому чужому для неї свiтi. Але наступного разу вiн знову грубо виряджав її геть, i все повторювалось, i днi тяглися за днями, незалежно вiд години надворi, невиразнi, й одноманiтнi, й сумнi.
 Й сталося так, що Гатило потроху призвичаївся до братницi[45] й тiльки в її товариствi почав одчувати якусь утiху та забуття…
 Мiсяця снiжного
 Коли Днiпро скувала крига й усi рiчки довкола городу Києвого –й Хрещатик, i Либiдь, i Глибочицю, й широкоплесу Почайну –вкутали глибокi снiги, а над засiками та вежами кружляло гайвороння, збираючись у свiй пiзнiй вирiй до теплих степiв над морем Руським, перший вельмiж Борислав зi старим конюшим Войславом iшли з княжих ворiт просто двору до хорому. Снiг сухо рипiв у них пiд узятими в дорогi остроги чобiтьми, мороз кусався й щипав їх за руки та обличчя, але вони йшли i йшли, повiльно, неквапом i майже врочисто. Челядники й роби, що траплялися їм на дорозi, здивовано рячились услiд першим можам городу стольного, з воїнських i стаєнь визирали отроки й конюхи. Щось мало трапитися, щось небуденне й значне, коли вельможi так урочо виступають рядком, убранi в своє найрозкiшнiше вбрання, –бiлi гунi, критi шовком i паволоками, тороченi на рукавах i подолi бурими куницями, в гостроверхих, також у кунячiм околi, шапках i золотавими й срiблястими шликами з китицею, в червоних жупанах, якi виглядали з-пiд розстебнених гунь, i при дорогiм оружжi.
 Щось неодмiнно мало статись, i двором услiд за вельможами покотились неймовiрнi чутки.
 На ганку Борислав зупинився, вiдчинив дубовi дверi й ступив у сiни, за ним пiшов i Войслав. Довгими сiньми лунко грюкали їхнi кованi чоботи, й з бiчних дверей також визирали тивуни й челядники. Вийшов старий домажирич Адамiс у дубленiй гунi з бiлим ковнiром, скинув ягнячу шапку, але вони проминули його й пiшли далi, до сходiв, що з кiнця сiней вели на повершя, й їхнi кроки були так само лункi й таємничi. Тiльки коло спочивальнi великокняжої вони спинились i випустили чашницю Iладiку.
 — Є вiн? –кивнув на дверi Борислав.
 — Є, –вiдповiла дiвчина й страдницькими очима обiйняла вельможiв. –Сцо сте намислили, болярине?
 Вона тримала поперед себе повнiсiнький, неторканий полумисок iз пойнятою холодним смальцем свининою та три порожнi мiдянi братницi. Борислав одтрутив дiвчину з-перед себе й рiшуче ступив через порiг. Вони стали посеред спочивальнi, вистеленiй килимами й ряднами, з одним-єдиним ложем пiд супротивною стiною, невеликим хрестоногим столом iз безлiччу братниць i полумискiв та довгим дубовим ослоном, що сягав попiд обома вiкнами вiд дверей до покуття.
 — Великий княже! –незвично врочистим голосом продуднiв Борислав Борич, i князь вiдгукнувся:
 — Га?
 Такого звертання вiн ще не чув од Борислава й тепер, здивований, блимав то на одного, то на другого вельможа. Князь був у самiй полотнянiй сорочцi та бузинових ногавицях, босий i простоволосий. Довгий сивий оселедець заплутавсь у їжакуватому, давно не голеному тiм'ї, обличчя було теж неголене хто зна й вiдколи, очi в обрезклих зморшках дивилися на прибульцiв, мов крiзь iмлу, й усiм своїм виглядом володар землi Руської швидше нагадував лiсовика-смолича, нiж Великого князя.
 Борислав добру сiдмицю вже не бачив Гатила, i його окаянний вигляд змусив серце боляринове болiсно стиснутись, але вiн узяв себе в руки й ще врочистiшим голосом проказав:
 — Рать сполчається на землю Руську, Великий княже!
 — Га? –знову безтямно прорипiв Гатило, бо до його свiдомостi не доходили Бориславовi слова.
 Велiй болярин доказав:
 — Рать многа: й чудь, i єм, i сум, i мурома з весами. Сiдлай, княже, коня сивого та бери меч к опоясу.
 Богдан Гатило ще якийсь час тупо дивився на Борислава й на старого конюшого, який стояв праворуч першого вельможа, тодi схилив голову мiж колiна й застиг. I тiльки Борислав Борич бачив, що мед у братницi, яку мiцно стискав Гатило, раз по раз брижиться тонкою хвилькою.
 Гатило плакав.
 Борислав повернувсь i тихо вийшов, i Войслав теж подався за ним, i бiльше того дня вони не ступили на порiг княжого хорому. Гатило засунувся зсередини й нiкого не впускав у спочивальню, навiть усмерть перелякану чашницю Iладiку, яка кiлька разiв намагалася погодувати його. Попостовбичивши з годину пiд дверима, вона пiшла до Адамiса, не знаючи, що сталось i що має статися вiдтепер.
 Та раннього ранку, щойно над княжим двором сiли першi сутiнки й Борислав iз Войславом пiдiйшли до хорому, Гатило вже стояв на високому порозi в короткiй баранячiй гунi пiд опояс, у смушевiй шапцi з чорного ягняти та в чоботях о високих халявах. Спина йому ще сутулилась, але ноги
 ледь розведеними вбiк пiдборами трималися мiцно на закрижавiлому порозi.
 Вiн коротко рипнув голосом:
 — Уходьте.
 Й загримотiв сiньми всередину. Вельможi подалися вслiд йому, й серце в Борислава Борича радiсно закалатало. Таки прокинувся князь, очуняв од хмiльного чаду та липучої байдужостi Гатило, очуняв-таки…
 На десятий день, перед самими колядками, велике ополчення, зiбране з окольних руських сiл i городiв, побралося нескiнченною вервою до Вишгорода й далi на полунiч, куди вiв ще не добре вкочений Соляний шлях.
 По трьох сiдмицях сполчення дiсталось Iльмень-озера, де вже лiт тому тридцять почали селитися словiни, полишивши старi вiтчини на Березинi та верхiв'ях Днiпра.
 Очам руських ратникiв одкрилися жахнi видива. Вздовж лiсових дорiг i просiк стояли довгi ряди хрестiв iз розiп'ятими на них бородатими людьми. Трупи були без носiв i вух i давно поклякли на морозi, ноги в них висiли з хрестiв, об'їденi вовками й лисицями, простоволосi кучматi голови, й плечi, й одяг були засипанi снiгом, очi ж дивились похмуро й моторошно крiзь холодну заскленiсть смертi. З одного старезного дiда було здерто ввесь одяг, а на грудях i животi повирiзуванi великi й уже почорнiлi хрести. Певно, то був колись старiйшина всього великого роду, який тепер простягся вздовж лiсової просiки шерегою розп'ять.
 I тiльки тут Гатило прочнувсь остаточно. Здибивши яблукатого жеребця, вiн уп'явсь острогами йому в живiт i погнав попiд страшними хрестами й гнав доти, доки й тягся нескiнченний лiс. А ввечерi сказав, намагаючись не дивитися в бiк болярина Ореста й князя Тодорiка Бернського:
 — Хрестатi.
 За теплою великокняжою полоткою вирував тисячоголосий табiр, а в полотцi здавалося тихо, моторошно тихо. Тi хрести на старому дiдовому тiлi й тi, iншi, дерев'янi, на яких були розiп'ятi сотнi людей, говорили про одне. Рука грекiв, чи латин, чи, може, й готiв, сягла й сюди, бо нi чудь, нi єм, нi сум, нi якесь iнше з-помiж сих племен у Христа не вiрили; тим бiльше –словiни iльменськi.
 Наступного дня вивiдцям пощастило знайти кiлька недорiзаних родiв, що ховались у найнеприступнiших лiсових хащах.
 — Ви чиї сте? –спитав у зарослого по вiчi дiда соцький вивiду.
 — Русьские.
 — А хто сте?
 — Славяне.
 Сивий бородатий старiйшина, коли його привели до Гатила, розповiв, що сталося й яка сiча була тут у кiнцi лiта й восени.
 Велика тьма прибулих човнами з островiв та Холодної землi фрягiв[46] разом iз готами, якi невiдомо звiдки й узялися, швидко пiдкорили чудь, i єм, i сум, i ще декотрi меншi племена, примучили їхнiх вождiв збирати ополчення, й усi разом посунули на словiн. Може б, словiни й вiдбились од напасникiв, та серед них ворог теж устиг посiяти прю. Дехто здавався фрягам, та готам, та поведеним племенам, їх порозселяли на всi чотири вiтри. Iншi ж, хто не пiддавсь на одур, узялися до мечiв. Але мечiв було замало, ворог iшов на полудень i на всхiд, куди хотiв, i скрiзь убивав, i палив, i гарбав, а найнепокiрнiших, хто вiдмовлявсь уклонитися їм, розпинав на схрещених колодах, пiддаючи жахливiй повiльнiй смертi.
 — Теперя нас десятеро, –закiнчив свою розповiдь старiйшина, моторошно схожий на того дiда, якого всi бачили вчора на хрестi. –Я да девять баб-маладух. А я уже стар для…Вигiбнєт род…
 Гатило гаркнув:
 — Де вони?!
 Дiд перелякався:
 — Кто?
 — Фряги, й готи, й чудини!..
 — Не вєдаю, баарiн. –Вiн слово болярин вимовляв на полунiчнии лад, i в нього виходило «баарiн» чи навiть «ба-рiн». –Но вєдаю, кто вєдаєт.
 I розповiв, як їм проїхати понад берегом Iльмень-озера й знайти в болотах iншi великi роди Балових та Зємових.
 За два днi вивiдцi розшукали в замерзлiй драговинi чимало словiнських родiв, бо туди недруги не наважилися заходити. А ще за сiдмицю сталася велика сiча. Гатилове ополчення розгромило дружини фрягiв та заблукалих сюди готiв, а погано зоруженi ратники чудських, та сумських, та емських вождiв, що пiддались на фрязький одур, самi порозбiгалися.
 Гатило простояв на Iльменi до пiзньої весни, коли стежки в лiсах i драговищах протряхли. Вiн наказав чудинам посунутися на захiд, до великого Драг-озера[47], сум та єм пересадив за Ладогу та Волхов, а на сьому березi Волхова зрубав чималий город, нарiкши його Новим, i лишив там посадника свого Воротила з сотнею молодших дружинникiв.
 — Воротило мiж пiдлий, –сказав вiн новим городянам, –як i всi ви. Але нездоланний у сiчах i мудрий словом. Будьте руськими й слухайтесь його, як би сте слухали мене.
 Й у кiнцi мiсяця квiтного першими дорогами Гатило подавсь назад, повiвши все ополчення й велiй полон у возах i за возами. Кiлька сот свеїв, узятих талями, вiн оддав Чернiгiвському князевi Божiвоєвi, своєму новому родичевi, чия донька нещодавно таки пiшла за Володового сина Остоя.
 Там, де Сож-рiка впадає в Днiпро, син загиблого Волода Остой, побравши полон свiй i тестiв, пiшов просто до Чернегова, Гатила ж манив рiдний город Київ.
 То було незбагненне. Вiн нiколи не думав, що може так сумувати за вiтчим вогнищем, i навiть побоювався, чи не наслано йому якоїсь мани, чи не приворожила та молода чашниця –грекиня, бо її великi засльозенi очi ввижалися йому тепер i день i нiч. Нiхто його вдома не чекав –жодної рiдної людини. Навiть син молодший Юрко, двадцятишестирiчний сотник, їхав на чолi своєї сотнi поряд iз вiтцем.
 А Гатила тягло додому, й зелена весняна путь здавалася безконечно довгою, й вiн не мiг дочекатися, коли ж нарештi сяйне перед очима синьовода Прип'ять. А як i Прип'ять перепливли, Богдан заходився чекати з дитинства знайомих пагорбiв Вишгорода. Й не тому, що в сьому городi довгi роки жила його перша жона Руска, а через те, що з гiр вишгородських видно заборола городу Києвого.
 Великий князь їхав попереду на своєму яблукатому жеребцi, зовсiм не схожий на того Гатила, який ще пiвроку тому загибав, доброхiть вiддавши себе на поталу повiльнiй смертi вiд зеленої липучої байдужостi. Спина його випросталась, очi гостро дивилися з-пiд густої стрiшки прямих брiв, довгi сивi вуса та сивий князiвський оселедець маяли на стрiчному теплому вiтрi, комiр простої вишиваної сорочки був розсупонений, i струмiнь повiву приємно лоскотав могутнi груди. Богдан дивився вперед, але пильно слухав розмови сина Юрка з десятником. Княжич сказав, мрiйливо зiтхнувши:
 — Менi б отак, як старий стану…
 Десятник же впевнено вiдповiв:
 — Усi такi вони.
 Говорили про старого готамана косацького, й се була ще одна радiсть Богданова. Таки ж радiсть, хай там що не є, й вiн мiг би зi щирим серцем i вiдвертою душею не те що хвалити Шумила –пiсню йому спiвати. Казали, буцiм котрийсь гайдар уже склав про нього думу, але Гатиловi ще не доводилося чути її. Вiн сам собi сказав покликати гайдаря того, як тiльки приїдуть до городу стольного, –нехай спiває, й нехай чують ту правдиву думу про руського витязя Шумила Косака…
 Початок тiй пiснi слiд було шукати ще морозяного ранку мiсяця снiжного, коли Гатило, стрiпнувши з себе облудну ману, запоясав меч Юра Всепобiдника й став ногою в стремено. Тодi вiн так i лишивсь: одна нога в мiдяному стременi, а друга долi, в утоптаному снiгу. Пiдiйшов старий Шумило й гримнув так дуже, як уже давно не гримiв:
 — Стiй, Гатиле!
 Богдан похмуро дивився на дiда. Вiн уже знав, про що казатиме Шумило, бо то було закiнченням їхньої розмови влiтку на садовiй лавочцi.
 — Маєш узяти й мене, Гатиле. –В голосi його було не стiльки прохання, як наполегливої впертостi. Вiн повторив: –Маєш узяти й мене. Давно-м ждав сього дня. Дяка Моранi –не взяла мене досi, дала дiждатися. Не дай же й ти старому косаковi згибнути на полу. Рать прийшла на святу Русь –инчої я вже не дiждуся.
 Вiн був у своїх косацькнх червоних ногавицях та бiлiй вишиванцi, пiдперезаний широким яскраво-синiм опоясом з доброго тонкого сукна, мав на ногах зеленi чоботи, сиву ж смушеву шапку тримав у руцi. Спечене всiма вiтрами, зборознене дрiбними й великими зморшками лице його здавалося проти снiгастих брiв, i вус, i чуприни вилитим з давно потемнiлої бронзи, яка не знає нi вiку, нi зносу. Стоячи в такiй незручнiй позi –одним чоботом на снiгу, а другим у стременi, Гатило мимовiльно замилувався колишнiм Юрковим учителем. А старий дививсь на нього з-пiд бiлих брiв, однiєю рукою тримаючи шапку з червоним готаманським тулом, а другу поклавши на свiжовичищене срiбне вруччя харалужного сiкуна.
 — Дайте Шумиловi коня, –тихо мовив Гатило й нарештi сiв у сiдло.
 Бiльше вiн i не бачив дiда, той нiби розчинивсь у пiстрявiй нескiнченнiй лавi ратникiв. Не здибував його нi дорогою до Iльмень-озера, нi в тих сумних лiсах, де на кожнiй просiцi тяглися хрести з розiп'ятими, нi в непролазних, закиданих пiдступним снiгом драговищах, де ховалися недобитi й недоловленi бороданi-словiни.
 Зустрiв Шумила тiльки перед останньою, вирiшальною сiччу. Дiд сидiв на кудлатому присадкуватому конику, яких полюбляв колись Гатилiв друг i побратим Вишата, Вишеслав Огнянич. Русини шикувалися на лiвому березi закутої в кригу рiчечки, сотня до сотнi, полк до полку, й на чолi кожної лави стояв болярин або воєвода. Шумило ж примостився мiж двома полками комонцiв, i князь, сам не знаючи, для чого, раз по раз обертав голову й дивився на старого косака.
 Ворог стояв густою лавою на тiм боцi й не хотiв рушити вперед анi вiдступати назад у поле, щоб дати руськiй ратi перейти на свiй берег. Тодi досеред рiчки вихопилося кiлька охочих подрочити недругiв. Зав'язались окремi герцi, гору брали то тi, то сi, лави ж стояли непорушнi, хоч холодне сонце, яке котилося понад самiсiнькими лiсами, дiйшло своєї найвищої точки. Русини ще вдосвiта вчинили требу своїм кумирам, i насамперед Юровi Побiдниковi. Жертви давали добрий знак, i всi були певнi в перемозi, та Гатило стримував запал можiв. Кумири кумирами, але й вони так просто, дурневi в руки, перемоги не дадуть, i треба було виманити фрягiв.
 Збоку могло здатися, що на герць виходить кожний, у кому заграла жага кровi. Насправдi ж, Гатило керував герцем усiх витяславiв, що змагались на льоду. Перед лiвим крилом руської ратi зiбралося душ iз сорок смiливцiв, якi вiч-на-вiч сiклися з охочими фрягами. Богдан потроху додавав туди можiв, i по якомусь часi лiве крило вигнулося й заходилось поволi сунути до поєдинцiв. I коли першi лави дiйшли досеред рiчки, протилежне крило ворога не витримало такої близькостi, зiгнулося й пiшло насупротиву. Мiж ними та серединою втворилася трiщина, Гатило ж тiльки на се й чекав.
 Середина руського ополчення теж вiдкотилась i несподiваним ривком уклинилася в отвiр, дедалi дужче розпинаючи його й не даючи головним силам ворога прийти на допомогу нерозважливому криловi. Сiча зав'язалась на самому березi, й коли ворога достатньо потiснили, на нього сiли заднi лави русинiв, схованi в близькому лiсi. Так розiрванi полки, позбавленi опори збоку, було вже легше давити, й Гатило метнув свою сулицю вперед.
 — Князь уже почав! –гукнули можi звичний оклик. –Потягнiмо й ми по князевi!
 Гатилiв задум удався. З могутнiм криком «Сла-ав-ва-а-а!», що то захлинався, то вибухав з новою силою, рать руська в лоб ударила ворога, який намагався прихистити себе там, де зяяв пролом у лавах, i тим самим ще дужче розрiджував свої лави.
 Богдан бився в першiй шерезi синової сотнi, княжич Юрко, могутнiй, як i отець його, стояв о лiву руку, й пiшi фряги падали пiд їхнiми кiньми один за одним, хоч билися й вiдважно, навiть люто. Й тут, з одвалом стявши голову високому рудобородому фряговi чи готовi, Богдан знову помiтив Шумила. Дiд стояв трохи правiше й рубався з комонним супротивником, а молодшi вої допомагали старому, не даючи фряговi зайти збоку. Князевi хотiлося крикнути дiдовi щось гарне й пiдбадьорливе, але боявся, що той може раптом обернутись i пiдставити себе. Та й навряд чи почув би його дiд у страшному ляскотi мечiв i щитiв, у неймовiрному гаморi живих i конаючих.
 Богдановi заплуталося стремено, й вiн одiйшов на пiвтора коня всп'ять, а тодi почав завдруге протискатись до переднiх. Вої змiшалися в суцiльне вировисько, та полян годi було сплутати з ворожими можами: всi, хто не мав калантиря чи рiзницi-кольчуги, повивертали свої гунi вовною догори, й густе бараняче хутро правило їм за найкращу бороню –мечi сковзали по ньому, сулицi заплутувались у ковтунах i викликали розгубленiсть, якою користалися русини: недаремно ж у всьому свiтi називали руське воїнство гунами!
 Ворожа стрiла, може, призначена йому, влучила яблукатому жеребцевi в шию, але ковзнула попiд шкiру, й Гатило рвучко витяг її. Й перш нiж пробитися до сина Юрка, який разом iз десятником тис поперед себе трьох фрязьких комонцiв, що прийшли на спомогу пiшакам, Великий князь київський знову побачив Шумила. Й так i став, пiдсвiдоме затуляючись од припадкових а чи нацiлених стрiл, якi лiтали в усi боки. Сталось те, чого ввесь час сподiвався князь, –нiхто йому про се не казав, але вiн був певен, що старий косак се зробить рано чи пiзно.
 Коли зрiдiли лави фрягiв, зодягнених у цупкi калантирi з мiдною лускою, й почали вже просвiчуватися наскрiзь, Шумило раптом зострожив свого невтомного коника, пробився крiзь передню лаву й ударив у скопище, яке стерегло фрязького князя. Там була добра сотня комонникiв, i переднi фряги, що рубалися з русинами, пропустили косака, бо що мiг зробити якийсь бiлобровий дiд iз княжою сотнею.
 А Шумило, з розгону збивши кiлькох вершникiв, удерся в саму середину варти й махав мечем своїм так шалено, що там знявся переполох. Замелькали в повiтрi мечi й сулицi, заметалися люди й конi, розгубленi таким зухвалим нападом оскаженiлого гуна, тодi несподiвано все вляглось, i над головами вершникiв з'явився Шумило. Вiн був ще живий, хоч його пiдняли вгору на довгих коп'ях десяткiв зо два ворожих можiв. Гамiр навколо враз ущух, русини й фряги переднiх лав розчепилися, й стало чути голос готамана Шумила. Старий стяг з голови шапку й вимахував нею, фряги ж нiяк не змагали протнути його виверненої догори хутром баранячої гунi. Гатило почув дiдовi слова:
 — Го-гой!.. Русичi-i-i!.. Я-м посiк їхнього кня-а-азя-а!..
 Й тут-таки зiв'янув i пустив додолу руку з косацькою шапкою.
 Тодi повiтря здригнулося вiд могутнього зову «Сла-а-а-ва-а!», –й русичi суцiльною лавою посунули вперед, ворог не витримав останнього натиску й повернув yсn'ять, а кияни, й бiлогородцi, й iскоростичi, й переяславцi гналися й гналися за втiкачами, й сiкли голови в шоломах з вiдвалом i без одвалу, й кидали зашморги на шиї зайдам, i була сiча жахна, й був полон, i помста, й пожива.
 Наступного дня до Гатилового стану прийшли бити чолом тi князi чудськi, й сумськi, й ємськi, й муромськi, якi завчас утекли з фрязько-готського ополчення, й Великий князь київський справедливо розсудив їх, узявши талiв по кiлька сот од кожного й наказавши племенам бути надалi обачнiшими в доборi друзiв i недругiв…
 Богдан стояв на високiй горi коло Вишгорода й удивлявся з-пiд долонi туди, де височiли новi вежi над його стольним городом. Дорогою через луки гнав комонник, низько припавши до холки коня. В тiй самотнiй рухомiй цяточцi було щось тривожне, й Великий князь одчув, як його серце холоне в передчуттi лихої звiстки…
 В ЛIТО 454-е мiсяця червця
 То була справжня несподiванка для Гатила, й вiн картав себе останнiми словами, що не зважив на застороги бернського князя. Тодорiк ще й ранiше казав, нiби таль Валтарiй Аквiтанський має на оцi недобре, та Гатило не звертав уваги на се. Позавчора ж знову прийшов до полотки:
 — Великий княже…Гот Валтарiй утiк.
 — Куди?!
 — Нiхто не вiдає.
 Богдан Гатило подумав i наказав послати здогiнцiв. Але досвiдченi можi перешукали всi лiсовi стежки й дороги вiд пiвдня до заходу, бо коли Валтарiй i справдi втiк, то мав податися таки на захiд, у краї готськi, –й не знайшли не тiльки Валтарiя, а й слiдiв його. Богдан сподiвався, що готський таль просто вiдстав або змiшався з руськими ратниками, та й се виявилося марницею: в жодного сотника й десятника Валтарiя не було.
 Тодi князь, переправившись через Здвиж, послав гiнця в Київ – i попередити городян про своє повернення, й заразом спитати, чи не прибився молодий гот, бува, до городу. Та гiнець у дорозi затримавсь, –кiнь звихнув ногу, –й випередив рать усього на годину чи двi й тепер стояв перед князем i червонiв.
 — Коли?! –майже гаркнув розлютований князь.
 — Хiба звечора…Взяв двох коней i…
 Майже добу тому! Ще коли Богдан був по той бiк Здвижу!
 Гатило стьобнув коня й пустився через вишгородськi луки до городу Києвого. Та тут дiзнавсь про таке, вiд чого забракло повiтря.
 Старий конюший розповiдав:
 — Приходить учора й рече: «Велить князь дати золочене оружжя й молодого жеребця, того, що має зiрку на лобi та бiлий хвiст». Я його питаю: «Нащо князевi тотi iграшки?» Вiн же рече: «Князь київський вертається з походу побiдного й хоче зодягтися в золоте». Я-м мусив дати все теє: й шолом, i калаптир, i щит, i меч, i лук…А надвечiр дивлюся –вже нема готського таля. Немає й чашницi грекинi Iладiки…
 Богдан Гатило враз iзсутулився й потяг ноги до хорому, забувши й Войслава, й полки, що таборились на Тiчку, на Торговищi й у Дiбровi, забувши про славлiння, яке збиралися спiвати йому дiви київськi, чекаючи тiльки помаху Войславової руки. Сталось те, чого вiн найдужче боявся. Таль Валтарiй ускочив, але завдав йому ще й другого, дошкульнiшого вдару…Паскудниця! Хто б мiг подумати, що в отих її променистих очах стiльки зрадливостi й пiдступу, хто б мiг подумати!..
 Вiн увiйшов до своєї спочивальнi, побачив на стiнi порожнi кiлочки, де ранiш висiли золоченi облади й просто в чоботях розтягся ниць на ложу. Скiльки капостi розвелось у свiтi, скiльки омани…Й кожне намагається вдарити тебе в найболючiше, щоб бiльше не встав i не звiвся. Вiн так квапивсь iз походу домiв, а виявилося, серце не пiддурило. Кумири попереджали його про зраду, вiн же не йняв їм вiри й тепер мусить розплачуватись.
 Богдан зiбгав чисту незайману подушку, тодi раптом жбурнув нею в слюдяне вiкно –аж друзки посипалися.
 — Войславе!
 Вiн вибiг у сiни й на сходинах зустрiв старого конюшого.
 — Войславе! Крикни серед можiв: хто здожене тих ускокiв i принесе менi їхнi голови –того позолочу!
 Старий конюший гайнув до княжих ворiт, а тодi вулицею за город. I перед самим смерканням Залозним шляхом i всiма путiвцями, що тяглися рiвнобiжне з ним, виїхало сорок можiв комонних, i кожен вiв по собi запасного коня: людина здатна витримати три доби в дорозi, не стуливши ока й не злазячи з сiдла, кiнь же пiд вершником упаде за пiвдня.
 Вгадав мiж Лосько, який вирушив лiсовою стежкою понад битим Залозним шляхом. Вiн здогнав ускокiв на четвертий день за городцем Iзяславом, що належав деревлянському жупановi Ярошу. Готський таль Валтарiй Аквiтанський, тримаючи за повiд сiрого яблукатого жеребця з бiлим хвостом та бiлою гривою, пив воду з Горинi. Вiн навiть не встиг сiсти верхи, коли налетiв княжий дружинник Лосько, пустивши повiд запасному коневi. Гот витяг меч iз золотого пiхва й заходився люто вимахувати ним. Але Лосько швидко повалив його вдало метнутою сулицею. Бiлявий довгочубий Валтарiй упустив меча й упав. Лосько злiз i замахнувся на пораненого, щоб одрубати йому голову, та чиясь рука вхопила його ззаду. То була чорнобрива грекиня, яку Лоськовi доводилося не раз бачити на княжому дворi.
 — Не вбивай…
 Русин подивився на лежачого й зашилив меч свiй назад у пiхво. Валтарiй люто блимав на нього, розгублений несподiваною ласкою.
 — Нехай, –сказав Лосько. –Не моє то дiло, лиш князеве. Рече милувати –помилує, рече потяти –потне…
 Вiн перев'язав гота й посадив на яблукатого жеребця, який задирався з його вороним, тодi прикрутив до сiдла мотузкою за обидвi ноги й наказав дiвчинi теж сiдати. Iладiка мовчки скорилася його волi. Вигляд у неї був геть окаянний: довге бузкове полоття роздерлось i майже не прикривало грудей, i вся вона була пошарпана й дуже брудна, мовби качалася в пилюцi на шляху.
 — Пощо-с така нещасна? –спитав Лосько. Iладiка кивнула на скрученого в сiдлi Валтарiя.
 — Бита єси? Чи поята?
 Вона глянула на русина, тодi на гота й не вiдповiла нiчого. Йшли наквапом. Валтарiй то втрачав свiдомiсть i починав хилитися набiк, примотужений коневi попiд черево, то знову випростувався.
 Ввечерi коло багаття вiн сказав, зневажливо дивлячись на Лоська:
 — Був би-м одяг калантир…
 Лосько посмiхнувся:
 — Моя сулиця пробиває щит, не те що калантир.
 Настрiй у нього був добрий. Тепер вiн отримає з Гатила обiцяну винагороду й зможе справити собi власного коня чи бодай пару воликiв. А князь не поскупиться. Коли треба буде, Лосько нагадає йому й той випадок на Каталаунських полях три лiта тому. Тодi кий, призначений для Гатила, перебив руку Лоськовi. Тепер вiн одержить iз князя мзду й зможе поставити добру хижу або й теремець, як у покiйного можа Глiба з їхнього Городища. Й вступити до дикої вири[48]…В тiй же вирi людина завжди зможе дати собi раду.
 Вони повернулися до городу Києвого на сьомий день, бо йшли поволi: Валтарiй не змiг би витримати їзди швидкої, Лоськовi ж кортiло вручити готського таля Богдановi живим. Лосько, як з'ясувалося, прибув навiть першим, i се сповнювало його серце гордiстю й новими надiями. Здавши бранцiв зрадiлому Войславовi, Лосько погнав коня з ворiт. Лише тепер вiн одчув з усiєю силою, як стомився. Крутила колись перебита в бою рука, й то мало бути на негiдь. Вiн проминув Полудневi ворота й, махнувши до товаришiв у сторожi, пойняв бiлогородську путь. Усi вже давно сидять удома, його ж рiднi побиваються за ним, хоч, певно, й дiзнались, шо з далекої ратi вiн повернувся живий-здоровий.
 Тодi йому спало на думку щось iнше: а чи не погодиться Гатило наставити його в Городищi годованим можем –замiсть убитого взимку Глiба?
 Й вiн зострожив стомленого коня, щоб подiлитися думкою з рiдними…
 Гатило негайно почув про повернення втiкачiв –сказали челядники, ще й Войслав не встиг прийти. Князь вибiг на сходи, пойнятий пiвтори сiдмицi тамованою люттю. Готський княжич Валтарiй Аквiтанський сидiв посеред двору зi скрученими назад руками, грекиня ж вiдiйшла трохи вбiк. Першою думкою в Богдана було –потяти обох на коренi тут-таки, серед свого дворища. Вiн до половини витяг меч, Iладiка ступила йому назустрiч, упала навколiшки й затулила вид руками, чекаючи останньої митi.
 Гатило завмер, так i не витягши меча. На нiй було пошматоване бузкове полоття, й крiзь дiрку випнулось припале курявою круглясте персо. Вiн узяв її за руку, й дiвчина вискнула вiд несподiванки.
 — Йди до хорому! –грубо мовив їй Гатило й попхнув уперед, Iладiка, заточуючись, пiшла, й тiльки коло ганку згадала про своє полоття й почала стягати шмаття на грудях. –А сього до порубу! –сказав Гатило Войславовi. Сам же пiшов у дверi, якi щойно рипнули за молодою грекинею.
 Вiн здогнав її на повершi й повелiв, кивнувши на дверi спочивальнi:
 — Сюди!
 Дiвчина ввiйшла й стала коло порога, затуляючи перса руками. Вiн зупинивсь навпроти неї й довго дивився їй у вiчi, стиснувши вуста. Грекиня витримала погляд. Гатило так само, як i допiру надворi, загрозливо рипучим голосом кинув:
 — Поведу тебе жоною собi! А тому твоєму зiтну голову! Чула-с?
 Iладiка чула, але не вiдповiла нi слова, бо її раптом охопила страшенна слабкiсть у ногах. Вона посунулася по дубовому одвiрку й сiла просто бiля порога, незручно пiдiбгавши пiд себе ноги. З очей поллялися сльози, промиваючи на брудних щоках свiтлi стежечки. Так вона й сидiла, дивлячись на нього, й Гатило теж не рушив з мiсця, широко розiставивши червонi чоботи пiдборами оклiш.
 Тодi вона пiдвелася й ступила в його бiк раз i вдруге й охопила в'юнкими напiвголими руками Гатила за шию, й припала йому до широкої грудини.
 — Ладочку мiй…Ладочку…Я-м залюбила тебе зодразу, як увидiла-м…Тому взе два лiта…Ти-с не мав зе хотi й дивитися на мене. Ладочку мiй, ладочку…
 Її слова падали йому на груди й зiгрiвали його, мов мiцний давнiй мед, а вiн стояв, наче дерев'яний, повiсивши руки додолу. Вiн теж мiг би сказати їй багато, дуже багато гарних i пекучих слiв, як нiсся з дальньої ратi додому, як чекав того дня, коли нарештi зможе знову побачити її й пригорнути до себе, й перепросити за тi грубощi, яких колись набалакав їй, хоч i тодi вже кохав…Але Гатило продовжував стояти, болiсно ковтаючи борлаком, то тiльки греки такi велерiчивi, поляниновi ж не личить всує, на вiтер кидати слова й сквернити ними почування свої.
 Iладiка сказала:
 — Хтiв єси потяти мене там, серед двору…
 Вiн не вiдповiв, а дiвчина докинула:
 — Я ж незаймана єсмь. Ти сам се увидиш.
 Вiн насилу вимовив:
 — Пощо ж мовчала-с?
 Iладiка зiтхнула: Соромила-м ся…
 Й розповiла йому все, що сталось перед його поверненням з далекого походу.
 Готський заложник, небiж теперiшнього конунга Торiсмунда, дев'ятнадцятирiчний Валтарiй давно вже накидав на неї оком –ще задовго до походу. Вiн знав, що Iладiка кохає князя, й знущався з неї, мовляв, хiба не маєш хреста в пазусi, що не гидуєш кохати поганського царя, та ще й тричi жонатого.
 Валтарiй часто пiдстерiгав її в темному кутку, й освiдчувався в коханнi, й намагався поцiлувати бодай, але вона вiдштовхувала його, й утiкала, й по тому гiрко плакала, зачинившись у своїй клiтi, бо Гатило зумисне не помiчав її й щоразу грубо гримав.
 А тодi поїхав у полунiчну рать, i потяглися нескiнченнi мiсяцi чекання й тихих дiвочих слiз. Добре, що хоч Гатило й готського таля з собою взяв. I раптом на початку мiсяця червця Валтарiй прискакав у город Київ, повiдомивши, буцiмто Гатило прислав його по неї. Вона зрадiла неймовiрно й ладна була спiвати на радощах, але таль застерiг:
 — Мовчи, бо Гатило звелiв менi привезти тебе до стану його нишком. Руськi поганськi закони не дозволяють жонам бути серед ратникiв. Жди мене по заходi сонця коло Щекавицi, там, де перетинаються Соляний i Залозний шляхи.
 Iладiка так i зробила, тамуючи серце, яке аж калатало вiд сподiвання близької зустрiчi з Гатилом. Валтарiй прийшов о двох конях, i вона сiла на гнiдого. Їхали цiлу нiч i цiлий наступний день майже без перепочину, й тiльки тодi її розiбрали сумнiви. Дорога вела їх усе на захiд i на захiд. Вона сказала про се Вадтарiєвi, й молодий гот одкрився:
 — їдемо в Аквiтанiю!
 Iладiка повернула коня й хотiла втекти назад, але не змогла втекти, бо була в своєму вузькому довгому полоттi й сидiла на конi, звiсивши ноги на один бiк. Та й Валтарiїв бiлохвостий яблукатий жеребець, якого кохав Гатило для себе, вдався прудкий i витривалий.
 Валтарiй завiв її в хащi й прив'язав до дерева. Тодi розпалив багаття й, певний, що йому пощастило уникнути переслiдування, почав, насмiхаючись, розповiдати їй свої задуми. Вiн пiшов у рать на полунiч, сподiваючись там перескочити до своїх одноплемiнцiв-готiа, а при можливостi вбити Великого князя київського й помститися за смерть свого дiда, конунга вiзiготiв Теодорiка, Та йому не пощастило здiйснити нi першого, нi другого задуму: за його кожним кроком пильно стежив князь Тодорiк Бернський.
 Тодi Валтарiй наважився втiкати сам. Зробити се, коли до городу Києвого повернеться вся рать, було б майже неможливо. Мусив якось випередити Гатила. Вiн так i зробив. У хитрого Войслава видурив двох добрих коней та ще й оружжя самого князя Гатила. Й, звичайно, не мiг утриматися, щоб не викрасти й Iладiку, яку давно вподобав…
 Молодий гот одв'язав дiвчину й почав домагатись од неї кохання. Дiвчина не давалась йому до рук, дряпалася й кусалась. Вiн пошматував на нiй одiж, але так i не змiг подолати.
 — Не люблю тебе! –кричала вона, обiрвана й виваляна в пилюку, розкуйовджена та лиха, мов тигриця. –Нiколи не буду твоєю, так i затям!
 — Але не будеш i Гатиловою! –вiдповiв їй Валтарiй Аквiтанський.
 — Буду!
 — Нi, не будеш!
 — Пощо?
 — Не люба єси йому.
 — Яке твоє дiло! Буду!
 — Однаково не будеш.
 — Пощо?
 — Якби вiн i полюбив тебе, все б одно не взяв таку…
 — Яку?
 — Отаку обшарпану. Глянься, на кого схожа єси. Вся плоть виглядає. Вiн тепер не повiрить, що ти не була-с…моєю.
 Пiсля того змагання Iладiка й справдi мала жалюгiдний вигляд. Вона плакала й побивалась, а наступного дня не промовила до бiлявого хлопця й слова, твердо вирiшивши втекти з-серед дороги. Та гот пильно стежив за Iладiкою.
 Богдан обiйняв дiвчину й мiцно притиснув її до змучених грудей, Iладiчине пухке волосся чiплялося за його вiд учора неголене пiдборiддя, й довгi посивiлi вуса здавалися першою памороззю на збурених чорних хвилях. Богдан гладив тi хвилi й думав, що мав би бути вiтцем сiй дiвчинi, але кумири посiяли в ньому зерна Лади до неї, й тут чоловiк невiльний будь-що вдiяти. Його могутнє тiло наливалося нетерплячою силою, дiвчина в Гатилових руках уся горiла, та вiн здолав у собi той вогонь i грубо видерся з її млосних обiймiв.
 I тiльки в стайнях охолов i заспокоївся. Руський покон лишається поконом для всiх, i Гатило не мав права топтати його, бо князь хоч i є князем, i нiхто не владний заперечити володаревi, але його найдужче видно з-помiж усiх, i йому зовсiм не байдуже, що про нього думатимуть кияни й некияни.
 Єдине, що мiг собi дозволити Гатило, –справити весiлля не в Купальську сiдмицю, як заведено серед русинiв, а ранiше, бо свята теж повстановлюванi людьми чи кумирами не просто так, а з розумним задумом: женитися й веселитись тодi, коли роботу в полi зроблено й попереду лишаються тiльки жнива та збирання врожаю. Або ж i зовсiм серед зими, по холодi. Великий же князь мав змогу зробити се й ранiше.
 Й того-таки вечора вiн оголосив про свiй намiр повести нову жону. Войслав був геть приголомшений звiсткою, Борислав же весело засмiявся:
 — Слава тобi, Гатиле! Хай щастить землi Руськiйi Нарештi Великий князь київський став тим Гатилом, яким вiн знав його змалечку, й тут справдi було з чого радiти. Борислав тiльки й завважив:
 — А як же отець її, Iлiя?
 Богдан Гатило вперше подумав про сей бiк справи. Iлiя все-таки князь, хоч i грецький, i належало дотримати покону.
 — Iстину рече Борислав Борич, –мовив старий конюший Войслав.
 Отець же Гатилової першої жони Руски, яку князь посадив у Вишгородi, сiмдесятип'ятирiчний жупан вруцький Воїбор закивав лисою головою:
 — Треба сла рядити, Богдане.
 Тесть i сього разу не мав нiчого проти нового зятевого злюбу. Його ровесник витичiвський посадник Ждан теж погодився:
 — Виряджай, Гатиле, сла сватiвного.
 Великий князь обiйняв поглядом усiх присутнiх, а в краснiй свiтлицi зiбралося душ iз двадцять князiв i велiїх та малих боляр:
 — Кого ж послемо до князя Iлiї?
 — Та кого? –по паузi обiзвався князь Воїбор. –Сли мене та…–вiн обдивився присутнiх, –та Ждана-посадника. Ми смо можi старi й сивi.
 — Тебе не личить, –засмiявся Борислав Борич. –Тесть єси Гатиловi. Там же всi носять хрести в пазухах, то ще й…
 Се зачепило Богдана, й вiн сказав:
 — Хай їде тесть мiй Воїборi 3 хрестатими панькатись не будемо. Не ми їм, а вони нам дань дають i вони роби нашi!
 Вiн мiг би сказати сим людям, як сестра римського iмператора, Юста, сама колись вiддавала йому руку свою, навiть лягла б у ложе його, коли б вiн того захотiв, i лягла б, як остання налiжниця. Та Гатило не мав намiру казати про се, бо князi та боляри, якi сидiли в його краснiй свiтлицi, мусили й самi все добре пам'ятати.
 — Їдьте, –сказав вiн тестевi та витичiвському посадниковi Ждану. –Їдьте взавтра до корсунського князя Iлiї й везiть йому викуп за дочку, достойний нашої землi й нашої слави.
 Але нiхто не розходився. Всi чекали останньої волi, й Гатило сказав:
 — У недiлю почнемо,
 Тiльки тепер князi та боляри заворушилися й почали вставати з лав, розташованих попiд стiнами довгої свiтлицi. Шарудiли коприною й паволоками свитки та ногавицi, бряжчали мечi об пiдлогу пiхвами, радцi, кланяючись Гатиловi, двоє по двоє виходили в сiни й жваво перемовлялися. Великий князь київський не щодня жону вiв, та й не щоразу Русь народжувала такого князя, тому весiлля мусило бути гiдним його ймена й величi городу Києвого. Кожен мав подбати про вiно для князя, вiно ж абияке не пiднесеш, отже, й сього разу трiщатимуть спини невпокiрних смердiв.
 Була середа сiдмицi, ввечерi ж напередоднi весiлля Богдан Гатило мав дуже неприємну й важку розмову з власним сином, княжичем Юрiєм.
 Юрко був неговiркий, але ласкавий i поштивий до вiтця свого. Й раптом щось iз ним сталися. Богдан помiтив се ще в четвер. Зустрiвши сина в стайнях за новими гридницями, вiн сказав:
 — Прийди по заходi сонця, маю ректи тобi про справи твої.
 Хотiв поговорити з сином, чи не пора наставити його тисяцьким над усiєю великокняжою дружиною. Та Юрко лише буркнув щось незрозумiле й увечерi не прийшов. Гатило, не дочекавшись, послав по нього тивуна Туткая. Кiбценосий сакин повернувся нешвидко й сказав:
 — Княжича немає в дворi. Я-м перешукав у всiх стайнях, i в воїнських, i в малому хоромi, й скрiзь…
 У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову нiхто не мiг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвiта наступного дня вiн здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намiр шаснути повз вiтця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.
 — Куди зiбрався-с?
 — Пустiть! –глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав мiцно.
 — Злазь.
 Юрко, зашарiвшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.
 — Ходiм.
 Гатило поманив пiдстаркуватого челядника Мааса й вiддав йому синового жеребця:
 — Розсiдлай.
 А сам пiшов до хорому, певен, що Юрко тепер нiкуди не дiнеться й не втече, поламавши волю вiтцеву.
 Вони сидiли в столовiй свiтлицi й не дивились один на одного.
 — Що-с намислив проти вiтця? –тихо спитав Гатило. Син мовчав, i се ще дужче хвилювало князя. Вiн повторив: –Що-с намислив?
 Двадцятишестирiчний сотник уперто дивився кудись у вiкно, широкобровий i гарний, i темно-каре волосся спадало йому до плiч, як i належить княжичевi.
 — А нiчого, –нарештi видавив син.
 — Вiри не йму. Щось та пече тобi душу. Повiдай, сину. В княжому домi котора –то найлихiший ворог. Нехай татi землi нашої в пря котораються –не ми. За що стережеш зло на вiтця –речи!
 Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.
 Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.
 — Заради…неї?
 Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.
 Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.
 Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони…Юрко важко, слово по слову, вимовив;
 — Я-м хiть мав…молити вас…руки її…
 Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.
 Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники –хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, –навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди.
 В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня.
 В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла.
 — То є послiдня лада моя, –хрипко проказав Гатило.
 Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се.
 — Послiдня, –мовив Гатило знову. –Тобi ж перша…Ти ще стрiнеш на своїй путi, а я…
 Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло:
 — Я-м такоже мислив про се…
 Хвиля бурхливої нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому воєвi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця.
 Мiсяця липня в перший день
 Раннього недiльного ранку, –ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, –повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подiї.
 Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Києвому й кого не застане, бо життя –й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку –рiч складна й не пiддається нiяким законам i правильникам.
 Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт –по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Києвого з нетерпiнням украй виснаженої лiтньої людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Києвому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота.
 По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi якої був двiр Войслава.
 Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний.
 Обидва велiможi посiдали на сходинах.
 — З царя-городу їдеш? –спитав Войслав.
 — Iз царя-городу Константинополя й iз Рима.
 — Що там греки й латинцi?
 — Та що ж…
 Годоєвi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi:
 — Мунчо! Пива принеси нам з холоднiшого зимника!
 Челядник збiгав i швидко повернувся з двома великими коряками пiнястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющої вологи, й князь потроху розбалакався.
 — Знав єси воєводу римського Ецiя?
 — Авжеж. То й що?
 — Нема вже Ецiя.
 — Вмер?
 — Умер! –хмикнув Годой. –Умер, та не сам…
 Вiн знову сьорбнув з коряка й розповiв старому конюшому про полководця латинських легiонiв.
 Флавiй Ецiй не був римлянин. Вiн народився в лiто 395-е й походив з давнього iллiрiйського княжого роду. Коли вiзiготський король Аларiх удерся на територiю Схiдньої Римської iмперiї й зруйнував Корiнф, Аргос i Спарту, iмператор Аркадiй, неспроможний дати вiдсiч варварам, змушений був одкупитися вiд них, призначивши Аларiха своїм намiсником в Iллiрiї. То було в те-таки 395 лiто. Через шiсть лiт Аларiх вирiшив здобути Рим, але зазнав поразки вiд Стилигона. Нарештi по смертi Стилигоновiй, опiсля кiлькаразової облоги, йому в лiто 410-е пощастило взяти Рим i пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сiцiлiю й Африку, Аларiх умер.
 Його смерть дала волю юному Флавiєвi Ецiю, який був талем од Константинополя при дворi Аларiха. Та ненадовго. По кiлькох мiсяцях Ецiя взято талем до двору Великого князя Данка, де вiн прожив майже два лiта. Ецiй вiдзначався мужнiстю й ратним умiнням, добре знав готiв та iнших варварiв, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провiдних полководцiв.
 Коли в лiто 423-е iмператор Гонорiй умер i, пiсля скинення узурпатора Iоанна, на стiл було посаджено небожа Гонорiєвого й Теодосiєвого, константинопольського ставленця Флавiя Валентинiана III, Теодосiєва сестра Пульхерiя змусила римський сенат призначити опiкуном молодого Валентинiана не когось iншого, а iллiрiйця Флавiя Ецiя. Таким чином Константинополь забезпечував собi довгорiчний вплив на полiтику Захiдньої iмперiї.
 На вимогу Рима й Константинополя Флавiй Ецiй повiв 451 року вiйну й з Аттiлою, хоч, знаючи сили схiднiх варварiв, мало вiрив у перемогу. Валентинiан зумисне штовхнув Ецiя на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттiла, перемiгши римлян та їхнiх союзникiв, опинивсь в Iталiї, вийняв колишню стольницю iмперiї Медiоланум та iншi городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентинiан пошкодував за свiй нерозумний учинок: iмперiя доживала останнi днi, вже нiхто й не сподiвався, що так званi гуни вiдмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвiялася й Аттiла хто зна й чому помилував Рим, Валентинiан узявся за стару думку.
 Поразка не знищила Ецiя в очах легiонiв. Сталося навпаки: всi в Римi пересвiдчилися в нездарностi Валентинiана, й авторитет Ецiя продовжував зростати.
 Валентинiан Третiй сказав своїм прибiчникам:
 — Двох Флавiїв для Риму забагато.
 Змовники приманили полководця до Рима й пiдступно схопили його. Гордий iллiрiєць пiдозрював, нащо викликає його iмператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформованi легiони за традицiйним для них кордоном по той бiк Рубiкону.
 Прибув пiзнього вечора, коли й патрицiї, й плебеї, й численний люмпен уже спали, коли над сiмома горбами Рима панував сонний морок. Ецiй їхав верхи в супроводi нечисленної учти, й кiнський цокiт вiдлунював серед безладного скуповиська маленьких i великих будинкiв обабiч стародавньої Священної Путi. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецiй зi своїми друзями став пiдiйматись на Капiтолiй, з бiчних вуличок вихопилася добра сотня латникiв на конях. Ецiй був приголомшений. Вiн не сподiвався такого пiдступу. Думав, що Валентинiан спершу викличе його й почне, як завше, дорiкати своєму колишньому опiкуновi за всi сущi й не сущi грiхи. Але латники вдарили з усiх бокiв разом.
 Ецiєвих захисникiв було негайно зiм'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спинi й погнали до iмператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капiтолiю. Один з них тяг за конем на довгому мотузцi ще живого Ецiя. Вiн, б'ючись головою та зраненим тiлом об глибокi баюри Священної Путi, стогнав i просив себе добити, кленучи й латникiв, i їхнього iмператора Валентинiана Третього. Та кати тiльки кололи його з сiдел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тiбру.
 Годой, якого посадили в чималому теремi на Священнiй Путi, що вела з Капiтолiю на Палатин, бачив усе те й не мiг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тiльки вранцi довiдався. Хрест, який вiн змалечку носив у пазусi, пiк йому груди. На брукiвцi перед сольським теремом запеклася чорна смуга кровi, змiшаної з пилюкою. Як же так? Христос же заповiв бути милостивими до повержених i страждущих…Як же так?..
 По обiдi вiн забрав усiх можiв свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утiк, просто втiк iз Рима, сього так званого городу стольного всiєї землi. Й цiлу дорогу думав, що скаже вiн Гатиловi, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному станi.
 Виявляється, Богдан змiг подолати розпач i зневiру в собi й iнших i знову став тим самим Гатилом, якого знав i любив старий Годой усе своє життя.
 — Що повiдаю йому? –спитав вiн Войслава; то було запитання швидше самому собi, й конюший теж розумiв се, але вiдповiв:
 — Речи, як серце тобi велить, княже Годоє.
 Гiсть устав, подивився на недопитий корчаг i поплентав стомленою ходою до ворiт.
 А з великокняжого дiдинця вже линули пiснi й удари в бубон. Там, де вулиця обтiкала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годоєву садибу до Полудневих ворiт городу Києвого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дiдинця, тодi, за крокiв десять, роздумав i повернув у свої ворота. Й вже на ганку знову став i поглянув назад, де зубатiло пакiлля високого княжого заборола. Й вiн довго стояв так i дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибi з'явився Гатило.
 — Прибув єси й таїшся? –гримнув Гатило здалеку.
 Годой почервонiв, неначе його впiймали на якомусь татствi, й не знав, що сказати. Гатило ж пiдiйшов, i схопив його в обiйми, й тричi поцiлував у защетиненi посивiлi щоки. Тодi несподiвано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав:
 — Єси, княже, шiстьма лiтами старiйший за мене. Будь вiтцем садженим нареченiй жонi моїй.
 Такого ще свiт не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, i Годой ще дужче розгубився й поквапливо запiдiймав Гатила. Й коли вони ввiйшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кiлькох челядниць, подалися до красної свiтлицi, Годой розповiв своєму володаревi про наслiдки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу.
 — Конем, речеш, волочили Ецiя?.. –задумано перепитав Гатило.
 — Конем…
 — У прях которається Рим…Недовго жити вже йому. Лiт тому сорок i п'ять Аларiх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчi брати-ймуть. Усi брати-ймуть, хто хiть замає. Й хай не рече iмператор латинський, що Аттiла винен у тому.
 Вiн ще раз уклонився Годоєвi, як садженому вiтцевi своєї нареченої жони Iладiки, й пiшов додому. Та не встиг увiйти до красної свiтлицi, де столи були вкритi золотими й срiбними убрусами й угинались пiд вагою незлiченних дзбанiв, i келихiв ясних, i горнiв та горнцiв iз наїдками, чекаючи гостей весiльних, –як рипнули дверi й на порозi став шiстдесятирiчний луганський князь. В однiй руцi Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була мiцно стиснена в кулак, з якого провисали два кiнцi ремiнчика.
 — Що-с повiдати забув? –обiзвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.
 Годой пiдiйшов, важко переставляючи неслухнянi ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столi лишився чималий золотий хрестик на обiрваному ремiнцi.
 — Що стало, княже? –спитав Гатило.
 Годой крiзь зуби проказав:
 — Зрiкаюся.
 Й вийшов, i Гатило довго зорив на вже зачиненi дверi, тодi взяв хрестик за кiнець ремiнця й теж довго дивився на нього з усiх бокiв. I думав про те, як багато треба пережити людинi, щоб вона врештi так ось доброхiть визнала свою помилку й чесно сказала про се всiм. I йому було так тепло й затишно на душi, й ранок здавався таким гожим i радiсним, як i личить у день весiлля. Й осей нiкчемний хрестик на зотлiлому вiд поту пасмужку сирицi видався Гатиловi таким коштовним подарунком, якого не пiднесе йому до весiлля жодний князь його неосяжної землi й жоден великий i малий болярин.
 Вiн пружною ходою вибiг у сiни й загримiв на «гору», де прибирали молоду. Тепер Iладiка мала в городi Києвому батька, справжнього садженого вiтця, й вiн мусив сказати їй про се. Великому князевi не личить женитися на безрiднiй сiромасi.
 Двiр луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримiв. Годой видавав свою наречену доньку замiж…
 По обiдi цiлий город Київ справляв весiлля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбi врочисту требу, й київськi дiди-старiйшини довго видивлялися кожну пiр'їнку на вiдрубаних пiвнячих головах i зичили князевi та новiй княгинi довгих лiт i многих дiтей можеських. А новозлюбний стояв навколiшки й боявся пропустити слово. На майданi не було де яблуковi впасти, бо зiбрались не тiльки кияни, а й боляри, та можi, та смерди, та челядники з усiх навколишнiх сiл, i городищ, i городiв, i мiст.
 А коли старцi скiнчили зичення, процесiя потяглася до княжого двору. Дiвчата й молодi жони та жiнки спiвали:
 Ой летiла й чаєчка
 Та сизокрилая,
 Та й сiла на морiг, на морiг,
 А на тому та на морозi
 Сизий сокiл кличе,
 личе та прикликає:
 Ой чаєчко-ворочаєчко,
 Та зодкуду та куди летиш,
 Полiтаєш?…
 Гатиловi чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичевi, коли ховали Великого князя Рогволода, й вiн нiяк не мiг позбутися того спогаду. Такої самої пiснi десь-то спiвали дiвчата нареченiй жонi померлого князя Ясновидi. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собi сили потамувати в серцi бiль. Такий покон давнiй, що весiльної спiвають i на похоронi, коли якась жона чи дiвчина виявить бажання вмерти разом зi своїм князем, i Гатило се знав, i не раз та й не двiчi слухав тих пiсень, а ще нiколи спогади так не тиснули на нього.
 Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Руської Борислав Борич, а з другого –другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня –сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'їхав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красної свiтлицi.
 В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної кутi.
 — Йди, душе, до мене на весiлля!
 Й знову вклонився, й усi присутнi теж уклонилися домашньому духовi, бо з сього починається життя в оселi русича. Тодi князь сiв на покуттi, й усi почали всiдатись, i закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричi, й найрадiснiшим був серед них Адамiс Гречин, бо князь вiд сьогоднi ставав йому нiби родичем, повiвши жоною грекиню.
 — П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! –першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. –Дарую тобi до столу весiльного тридесять жеребцiв позатолiтнiх.
 Чару перейняв старий конюший i теж пив до князя, й теж. дарував до столу весiльного й на нове господарство. Братниця пiшла далi, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сiней долинула пiсня. Дiвчата, дiвки, дiви, жiнки й жони спiвали новозлюбному славу й зичили довгих лiт i довгого щастя.
 Коли ж почулися слова; «Ой летiла й чаєчка та сизокрилая…», Борислав широко всмiхнувся до Гатила:
 — Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!
 Усi повставали й одступили пiд стiни, й Гатило, вбраний, як нiколи досi, в золототканi грецькi паволоки, стрункий i нетерплячий, вийшов у сiни, й весiльники з вигуками й приповiдками подалися вслiд за ним.
 По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого бiлогривого жеребця обабiч за повiддя, хоч Iладiка чекала на нього зовсiм поряд, через дорогу, в Годоєвому теремi…
 Ввечерi сидiли на свiжому повiтрi, поставлявши столи та лави й у садку для найлiпших гостей, i серед двору. Та народу найшло стiльки, що старий домажирич Адамiс Гречин мусив розстеляти довгi сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре пiдметеному сьогоднi споришi. За першим столом iз новозлюбними сидiли князi та велiї боляри з жонами, за другим боляри малi, воєводи й тисяцькi, за третiм теж, далi йшли сотники, далi можi старшi й молодшi, а ще далi ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгинi.
 Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледiв аж за четвертим столом. Се болiсно вкололо його, й вiн намагався не дивитись у той бiк. Iладiка сидiла за столом, низько схиливши вквiтчану вiнком й дорогими стрiчками голову, як її навчили жони та жiнки, й нi до чого не торкалася –нi до пив, та медiв, та вин грецьких, нi до страв, од яких угинався стiл перед нею, бо так вимагав покон тiєї землi, яка стала їй уже не за мачуху, а за рiдну матiр. Усi позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справдi незрiвнянно гарна в сьому весiльному строї, чорнява та бiлолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось вiд кохання й нетерплячки.
 Над столами панував уже невтримний весiльний гамiр. Кожен пив, до кого хтiв, столи горопудились од напоїв та наїдкiв, заставленi безлiччу мисок, полумискiв, чар та братниць, обсипанi рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домi й щедро сiялось i родилося й iз землi, й з води, й з усякої лободи. Хтось запiзнiло вигукнув з-за далекого столу:
 — Княже Гатиле, п'ю до тебе!
 Й князь теж пiдносив братницю й теж пив, аби не всохлося.
 Обiч Великого князя сидiв Борислав Борич, по той же бiк, за жоною нареченою, мостився її саджений отець –старий кравчий Годой, свiтлий i врочистий, якого вже давно нiхто не бачив. Натертий сажею Харя пiдсiдав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регiт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом смiхотворця. Тодi Харя Мурин iшов геть, i смiятися починали за далекими столами та вздовж нескiнченних сувоїв полотна.
 Годечан розповiдав, як вiн зрiкся грецького бога, й розповiдав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимовi нарештi вiдлягло, що вiн прилучився до всiх i став таким, як i всi навколо нього. Й тодi Борислав Борич звернувся до Великого князя:
 — Гатиле! Речи менi немудрому, бо я й досi не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тодi не взяв єси Рима?
 — Я-м i був там, а такоже не вiдаю, –обiзвався Годой.
 Войслав теж закивав головою:
 — Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим краєм столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, i незабаром гомiн чувся тiльки коло найдальнiших столiв, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них i мовчки всмiхався. Се було те, чого вiн не хотiв казати нiкому. Зрештою, в кожної людини є свої потаємнi думки, якi знає тiльки вона та всевидющi кумири. Але сьогоднi видавсь особливий день, i особливий настрiй охопив Богдана, й вiн не знав, що йому робити.
 — Речи, княже, –сказав i Харя Мурин, пiдсiвши до Борислава Борича. –Бо всi смо не вiчнi. Я як пiду до вдовицi котроїсь, то мовчу й нiкому не речу, а тодi роздумаю та й повiдаю все своїй Дарцi. Як забере мене Морана, то хай вiдає, за якi грiхи молити про мене Дажбога.
 Iншим разом усi, може, й посмiялися б з неiснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогоднi мовчали й тiльки дивилися Гатиловi в вiчi. Той закид Муринiв уколов князя, та вiн подумав, що став надто помисливим останнi днi, й несподiвано для всiх промовив:
 — Пощо, речете? –Вiн зiтхнув. –Ми б могли смо здобути тодi Рим сулицею. Його здобували вже лiт тому сорок i чотири готи, роби нашi. А ми володiємо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Вiн був наш. А я-м помислив так. Нащо землi Руськiй Рим? Вона й так доволi земель має –нiхто не має стiльки: вiд Iтилю до Райни. Вельми многа держава є Русь. А чим тримається? Речи, Бориславе, чим?
 Борислав засовався:
 — Мечем Юра Всепобiдного…
 Великий князь усмiхнувся:
 — То є так, але…й не так. Бо Юр дає побiду тiльки тому, хто вмiє держати меч його. –Вiн пiдвищив голос: –Русi ворога треба!
 Се було настiльки несподiвано, що всi аж роти пороззявляли. Гатило ж повiв далi:
 — Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь i кожен болярин заспокоїться, й душу його пойме алчба велiя, й почне вiн скоса поглядати на сусiду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тiло землi Руської, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумiв єси, Боричу?
 — Зумiв єсмь, Гатиле.
 — А я-м ще не все повiдав. Були б смо взяли Рим – i мали б ще одного недруга, змiю в пазусi. Годi з нас i тих, що вже в пазусi нашiй. А Рим на нас алчбою не горить –не смiє. Вiн має свого першого ворога –готiв захiдних, i на готiв день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки мiж себе гризуться –ведмедевi спокiйнiше жити. Коли б же-м гукнув до вас:
 «Русини, ось наш Рим!», ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, i готи б захiднi стали нашi…вороги! Зумiв єси, Боричу?
 — Зумiв, єсмь, Гатиле! –вигукнув Борислав. –Усе-м зумiв тепер. Слава тобi, Гатиле!
 — Слава кумирам руським, що напоумили мене тодi, –вiдповiв Великий князь. –Уся земля, яку греки називають Європою, платить нам дань. I так буде, поки Русь в однiй руцi тримати-йме Юрiв меч. I хай рятують нас кумири руськi вiд межисобиць i которань.
 Бiльше Гатило не сказав нiчого, й над усiма столами висiла тиша, бо всi чули слова мудрого вождя свого. Тодi хтось устав i вигукнув на цiлий двiр:
 — П'ю твою славу, Гатиле!
 Й знявся такий гамiр, що, здавалося, годi його й угамувати.
 — Слава Гатиловiї
 — Слава!..
 — Сла-а-а…Сла-а…
 Коли зiйшов мiсяць, вiдуни почали ворожити Великому князевi та його нареченiй княгинi. Ворожили на вогнi, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, i всi вгадували довгi лiта й многi чада можеськi, й Гатило задоволене смiявсь, а княгиня Iладiка сором'язливо тупила зiр. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такi речi жонi, й Гатило реготав, i всi реготали, тодi Харя Мурин пiдвiв до Гатила старезну бабу:
 — То є вiдьма вроча. Мовить, що вiдьмувала тобi, княже, як не був ще-с Гатилом. Признаєш?
 Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не мiг пригадати, де бачив її й чи бачив узагалi.
 — Не признаю, –вiдповiв вiн нарештi. Бабця прошамкала:
 — А я-м не забула. Такий малий був єси й довгокосий. Я-м наврочила тобi тодi боятися жони й лука свого. Й там ще лугарi стояли!
 — А-а! –згадав Гатило. –Пiд Витичевим?!
 — Пiд Витичевим.
 — Не справдились твої вроки, бабо. Мала хiть одна жона звести мене, та сама димом пiшла, а я-м як. був живий, так i досi!
 Гатило реготав i сам собi дивувався, з якою легкотою згадує тi днi, бо то було майже неймовiрно. Таки ж угадала бабуся вiдьма, таки ж угадала, бо вiн i справдi тодi мало не звiвся, й то свята iстина, був би пропав, коли б не ласкавi кумири руськi.
 Вiн гукнув Адамiсовi:
 — Гречине! Дай бабi таке вiно, яке вона сама з тебе заправить!
 I поки Адамiс Гречин iшов межи столами до нього, вiн кинув бабусi вiдьмi:
 — Все-с провидiла. А лука я вiдтодi не ношу. Вже й стрiляти розiвчився-м. Хвала тобi, старице!
 Адамiс потяг бабцю до княжих скiтниць, але вона не хотiла йти й не хотiла брати нiчого за своє вiдьмування:
 — Стара-м, три чисницi до вiку, нащо менi твоє золото й серебло! Не маю хотi! А чарку випити до князя –вип'ю.
 Їй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолоченої братницi.
 — А ти, княже, з деревляної п'єш? –здивовано завважила вона. –Чула-м таке, та не йняла-м вiри. А тепер виджу. Й чара стоїть деревляна, й полумисок деревляний…Добре чиниш, княже. Алчба –то є перворiдний грiх.
 Її почали благати, щоб поворожила й князевi, й їм, але бабця вiдмовилась:
 — Уже не виджу рiз на руцi. А я-м тiльки по руцi вiдьмувала.
 Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава:
 — То не речеш менi, хто здогнав татя того Валтарiя!
 Велiй болярин зам'явся:
 — Не хтiв би-м ректи про се за столом весiльним, Великий княже…
 — Пощо? Як гукають можа того?
 — Лосько…–непевно вiдповiв старий конюший. –Мабути, Лосько. З Городища за Бiлгородом.
 — З Городища?
 Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, i вiн спитав:
 — Тамтешнiй мiж як звався? Глiбом? Посадиш Лоська можем годованим у Глiба мiсто.
 Войслав подумав щось сказати Великому князевi, та тiльки схилив очi. Лоськовi вже нi до чого була княжа ласка. Повертаючись тодi додому з городу Києвого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Бiлгородом, казали, кiнь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетiв шкереберть. Лосько з несподiванки теж упав, i дуже невдало, навзнак, i додому його принесли на ряднi з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай…
 Пiд опiвнiч дiви, жiнки та жони почали спiвати завiдної, усi повставали.
 Полетiв сокiл, та й полетiв,
 а й понiс пiд крилом чаєчку.
 "Ой куди ж ти, соколе-княже,
 Та чаечку несеш
 Та вiдносиш?"
 "Понесу я чаєчку-ворочаєчку
 На гору високу,
 На дуб тривеселий,
 У гнiздо та у свое гнiздечко,
 а дам їй обручальнеє колечко,
 Та припну за нiженьку бiлу,
 Щоб не полетiла…"
 Дружки взяли молоду княгиню Iладiку попiд руки Й повели, накинувши їй довгий копринний полоток на голову, за ними сивi дружки повели нареченого можа помiж столами, попiд деревами до високого рiзьбленого ганку княжого хорому, й дiвчата спiвали й спiвали, й гайдарi до лускоту надимали свої гайди, аж очi їм рогом лiзли, й у пiсню вдиралися веселi вигуки, бо кожен або ж пережив у своєму життi таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про свої лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, своїх останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка.
 Нарештi подолали високi сходи ганку, ввiйшли до сiней, освiтлених трьома свiчками, пiднялися на повершя й стали перед дверима спочивальнi. Жони щось прошепотiли княгинi, Борислав Борич штрикнув Гатила лiктем попiд ребра, й їх лишили самих. Сiни поволi спорожнялися, й тiльки коли останнi кроки затихли в нижнiх сiнях, Богдан одчинив дверi й попхнув туди молоду жону свою.
 Iладiка стала посеред свiтлицi й задивилася на маленьке горiльце, що блимало й чадiло рижiєвою олiєю, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь пiдiйшов i взяв її за плечi, Iладiка здригнулася, мов то було якоюсь несподiванкою для неї, тодi вiдкинула з-перед очей копринний прозiрний полоток, обернулася до Гатила й мiцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста її дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела.
 За вiкнами свiтлицi гомонiло й вирувало. Весiлля не розходилось, усi чекали ранку, коли з опочивальнi винесуть бiлену проти ярого сонця сорочку нареченої жони, як свiдчення її дiвочої цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землi Руської, але нi Богдан, нi юна красуня Iладiка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальнi, щасливi й урочистi, й нарештi самi, й думали тiльки про себе, й лише раз у Гатиловiй головi промайнула думка; невже вiн, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий мiж, здатний так покохати?
 Вони повiльно пiдiйшли до розiбраного ложа, критого свiжими, аж рипучими вiд чистоти шкарубкими простиралами, й Iладiка сiла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на неї, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався пiдiйти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й мiж ними, й у всiй напiвтемнiй спочивальнi.
 Й коли Богдан урештi пiдiйшов до неї, напружену тишу мов розiрвало. Богдан iз Iладiкою з несподiванки аж сiпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухiй колодi.
 Забобонний страх охопив князя. Вiн повiльно, мов по тонкiй кризi, запереступав до темної стiни, звiдки почувся таємничий ляскiт, Iладiка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком вiдхрещувалась од нечистої сили, як мала звичай робити се ще в дитинствi. Богдан Гатило нарештi пiдiйшов до стiни, лапнув рукою –й раптом болiсно скрикнув, тодi ще раз i ще, вже тихо, але ще моторошнiше. Тодi посунувся руками по стiнi й упав спершу навколiшки, далi й навзнак.
 Iладiка несамовито гукнула:
 — Богдане! Що стало?!
 Та, не дiждавшись вiдповiдi, вхопила з пiдвiконня поставець iз горiльцем i, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стiнi й досi хитався золочений перський лук, i тятива в нього була лопнута. Тятива!..
 Пойнявшись страшним здогадом, Iладiка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли їй нарештi пощастило втягти його, вона принесла горiльце вiд дальньої стiни, де висiв порваний лук.
 Великий князь київський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозумiла пiвусмiшка, лагiдна й примирлива, мовби Гатило хотiв сказати їй, що нiчого незвичного не сталося, що так у свiтi ведеться й що смерть –то теж частина життя, як i народження…
 Коли весiльники, не дiждавшися сподiваних вiстей, на свiтанку обережно вiдчинили дверi спочивальнi, Гатило лежав на незiбганiй постелi, випроставши ноги й склавши руки вздовж тiла, як i належить людинi, котрiй нема куди поспiшати. Наречена жона його, княгиня Iладiка, сидiла йому в головах, мов вирiзьблена з дерева, й не плакала. На пiдвiконнi стояв поставець, у якому вигорiла олiя й навiть гнотик зiтлiв.
 — Я пiду з ним, –сказала Iладiка. –Як русинка пiду, бо стала-м русинкою.
 Й теж не зронила нi сльозини, й усi, хто ввiйшов до спочивальнi й хто заглядав через плечi всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук iз допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й нiхто ще не мiг осягти тiєї iстини, що помер великий володар, найвеличнiший з-помiж усiх володарiв, яких тiльки знав свiт i в теперiшнi, й у давнi, й у праминулi часи. Й нiхто не знав, що ненаситнi до влади, але нездарнi сатрапи часiв прийдешнiх у забобоннiй зненавистi до сього улюбленця богiв i людей, самi варвари, прозиватимуть його варварином i диким азiйцем, дзьобатимуть його пам'ять вiспиною заздрощiв, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення мiг породити сей великий розум i сю велику волю й укласти їх у мозок i серце однiєї людини –свого обранця й вождя.
 АКСIОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦIЙ
 Вiддавна слово гуни вважається лайкою. Звiдки тягнеться корiння тiєї неслави, яка живе й досi, хоча самi гуни нiбiто зiйшли з теренiв iсторiї вже п'ятнадцять столiть тому? Й чим заслужили вони такої зневаги серед народiв Європи, зневаги, якою користуються не менш одiознi вандали?
 Першi iсторики, чиї згадки про гунiв дiйшли до нас, виводили генеалогiчне дерево цього народу то з берегiв Льодовитого океану, то з таємничих надр неiснуючих європейських пустель, але в кожного з них крiзь афiшовану об'єктивнiсть проступає зненависть до гунiв.
 Римський iсторик кiнця IV сторiччя Аммiан Марцеллiн доводить, нiбито вони прийшли в Європу з країни Кiнокефалiв, тобто Песиголовцiв, –країни, яка розташована десь у тундрах, змальовує їх потворними монголами, котрi зумисне обпiкають собi обличчя, щоб не росла борода. Готський же iсторик Йордан виводить плем'я гунiв од шлюбу якихось вiдьом, яких буцiмто конунг Фiлiмер прогнав у дикi степи, та ще таємничих «нечистих духiв». В iншому ж мiсцi той самий Йордан твердить iнше: гуни пiшли з булгар…
 Але не дивуймося Йордановi й Аммiану. Вони були дiтьми свого часу, й над ними тяжiли традицiї ранньосередньовiчної хронографiстики. Ми читаємо твори цих iсторикiв iз застереженням, i нiякi «вiдьми», та «нечистi духи», та казковi країни Кiнокефалiв-Песиголовцiв не шокують нас.
 Але як дивляться на предмет новiтнi iсторики? Перелiчувати всiх авторiв тут було б недоцiльно, тож загляньмо до енциклопедiй, що ввiбрали в себе квiнтесенцiю знань. У вiдповiдному томi БСЭ в статтi «Гунны» читаємо:
 «Кочовий народ Центральної Азiї, який мешкав спершу на пiвнiч i захiд вiд р. Хуанхе й створив у III – II ст. до н. е. на територiї Монголiї та Пд. Прибайкалля вiйськово-племiнний союз, вiдомий з китайських джерел пiд назвою Хунну».
 Й далi йдеться про те, як гуни пiдкорили Китай, як потiм, зазнавши поразки, розкололись навпiл, i пiвнiчна частина їхня почала поволi кочувати на захiд, аж доки опинилася в Європi й у серединi V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед європейцiв.
 Те саме читаємо й в УРЕ. Рiзниця тiльки в тому, що тут подано докладнiшi вiдомостi, а в першому виданнi сказано, що найдавнiшi згадки про гунiв датуються 2356 роком до н. е.
 Але ж у тих китайських джерелах iдеться про «сюнну», й ця назва, погодьмося, дуже мало нагадує слово «гуни». Чи не про рiзнi народи тут iдеться?
 Якщо вивчити працi вiтчизняних археологiв й iсторикiв В. В. Бартольда, К. О. Iностранцева, С. С. Сорокiна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бiчурiна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, якi зазначенi в енциклопедiях серед учених, що дослiджували iсторiю цього народу, то вийде, що «хунну» справдi iснували й, згiдно з китайськими лiтописцями, десь на зламi ер почали свiй неквапний марш на захiд. Знайдено й археологiчне пiдтвердження того, що вони попутно засновували свої кочовi держави то в Пiвнiчнiй Монголiї, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи нi на якi старання вчених, захiднiше вiд Казахстану жодних слiдiв цього могутнього й великого народу не знайдено.
 Чи може таке бути? Адже гуни панували в Європi довгi столiття.
 Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан називає просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологiєю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в Європi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана.
 Звiдси виникає логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у Європi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, –не залишити по собi слiду?
 Нi, це був би абсурд.
 Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття!
 Дiйсно, iсторiя знає чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем своїх завойовникiв –римлянами ("румун" саме й означає "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й української нацiї, вiддали нам тисячi й тисячi своїх слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережної України, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквiї, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, –зникнути не може.
 Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв є угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в Європi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе «мадяри», й заходились посилено шукати пiдтвердження такої гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв.
 Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як країну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лишається й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною).
 Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторiї не було й не могло бути; якщо ж вони й є, то це плiд фантазiї, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носiєм своєї, лише йому притаманної духовної й матерiальної культури, а все що стосується матерiального, –вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означає, нiби їх не було, а просто ми не там або не те шукали.
 На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголiї, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блукаємо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв?
 Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук таємничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шукаємо зараз.
 За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi своїми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти своїх же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi.
 Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азiї.
 Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд за Птолемеєм, який писав, що гуни, котрих вiн називав «хунами», мешкають на лiвому березi Днiпра; вслiд за Аммiаном та Марцiаном Гераклiйським такої самої точки зору дотримує й Адам Бременський –пiвнiчнонiмецький хронiст другої половини XI сторiччя: столиця Гунiгарду зветься в нього Хiвен . I якщо ця назва здається нам сумнiвною, то звернiмося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського –Гельмольда. Цей iсторик, який жив у серединi XII сторiччя, в своїй фундаментальнiй працi «Хронiка слов'ян» неодноразово повторює, що всi слов'янськi землi, якi лежать на схiд вiд Данiї й славляться величезними багатствами, датчани називали колись Острогардом, а тепер, у його, Гельмольда, час, називають також Гунiгардом –через їхнє населення гунiв. Там умiщує вiн i гунську столицю, яка зветься Хуе .
 За його словами, земля гунiв починається вiдразу ж по той бiк Ельби. Вчений, якого нiяк не назвеш слов'янофiлом, –навпаки, в нiмецькiй експансiї на Схiд вiн був одним з її iдеологiв, –усi цi землi вiддає гунам. I це в той час, коли, якщо вiрити деяким iсторикам, гунiв уже давно й на свiтi не було, а їхнi рештки хтозна-скiльки сторiч тому буцiмто засимiлювались мiж мадярами.
 Отже, слiд гадати, що так званi гуни –народ споконвiку європейський i нiзвiдки, тим бiльше з рiвнiчного Китаю, не прийшов. Але тут виникає вже щось новiше. Говорячи про Гунiгард, Гельмольд нiскiлечки не сумнiвається в тому, що це країна суто слов'янська, й навiть у свiй час, у серединi XII сторiччя, в добу найвищого розквiту Київської Русi, наймогутнiшої серед усiх держав, називає столицею слов'янського свiту Хуе.
 А що це справдi Київ, знаходимо пiдтвердження в iнших, ранiших i пiзнiших авторiв. Ф. Гаген, наприклад, у своїх примiтках до першого нiмецького видання «Пiснi про Нiбелунгiв» каже, що Київ, той самий, котрого Гельмольд називає Хуе, в сагах «Кiенуборг у Канугардi» варяги називали Самбатом.
 Цей Самбат не викликає особливих заперечень. Здається, всi iсторики вже давно погодилися, що то Київ. Дивно тiльки, чому, погодившись iз одним, вони пропускають повз увагу iншi твердження того самого автора: що й Кiенуборг, i всi до нього подiбнi назви, –то не вигадка й не химера, а –Київ.
 Шведський вчений XVII сторiччя Олай Варелiй у примiтках до видання «Герварської саги» пише, що в скандiнавському епосi Русь часто називається Країною Гунiв, а його спiввiтчизники вiддавен iменують Русь Гунегардом. I при цьому покликається на Саксона Граматика, який так само вважає русiв i гунiв одним народом.
 Академiк Iмператорської Академiї Наук Л, Стефанi, який видав у Лейпцiгу книгу Гельмольда «Хронiка слов'ян», твердить: Русь колись називалась Гунiгардом.
 Думки, що гуни –то не самоназва й не назва якогось таємничого народу, котрий невiдомо звiдки взявся й не знати в якi тартарари запав, дотримували й пiзнiшi iсторики, в тому числi й слов'янськi. Й навiть нашi –вiтчизнянi. Чи не першим до цього висновку прийшов видатний iсторик-демократ Юрiй Гуца, походженням українець, який дослiджував iсторiю слов'ян i виступав пiд псевдонiмами Венелович i Венелин. Ще в першiй половинi минулого сторiччя висловив певнiсть, що царство Аттiли було руською державою. Мав вiн i численних послiдовникiв. А ось що каже з цього приводу вiдомий чеський i словацький вчений Павел Йосеф Шафарик: «Не тiльки видатнi вiзантiйськi автори словом «гуни» називали слов'ян; захiднi письменники, починаючи вiд Беди Венерабiлiса, гунами називали теж слов'ян. Через те й зрозумiло, чому в германських народних переказах та iнших давнiх пам ятках пiд назвою «гуни» маються на увазi слов'яни…Так само i в пiвнiчних квiдах…гунськi богатирi Jarisleifr –Ярослав i Jarizscar –Ярожир та iншi –також виявляються слов'янами». Бiльше того, Шафарик твердить, що нащадкiв слов'ян у Швейцарiї до останнього часу звали гунами.
 Так, стародавнi, античнi iсторики, починаючи вiд Геродота, мали за звичай називати одним, збiрним iменем, багато племен i народiв, якi їм безпосередньо не загрожували. Довгий час усi пiвнiчнi народи в них були гiпербореями, тодi стали скiфами, пiзнiше –сарматами й т. д. I якщо ми вже кажемо, що гуни –аборигени Європи й мають власну назву слов'яни, то логiчно виникає запитання: а хто ж тодi були скiфи? Чи справдi їх асимiлювали сармати, заполонивши їхнi землi пiсля походiв Александра Македонського, як твердить М. М. Карамзiн услiд за Дiодором Сiцилiйським? I куди ж дiлися тодi самi сармати? Черговий народ-примара?
 Говорячи про стосунки грекiв з гунами, вiзантiйський дипломат Прiск Панiйський розповiдає про те, як напучував послiв iмператор Феодосiй II перед поїздкою до Аттiли: "…Нам звелiли переказати гунському царевi, мовляв, хай не вимагає, щоб до нього виряджали послами сановникiв найвищого рангу, бо цього не бувало нi за його, Аттiлиних предкiв, нi за давнiших правителiв Скiфської держави". Або ось уривок уже з переговорiв iз Аттiлою. Один з членiв посольства, Вiкiла, на якусь реплiку гунського царя вiдповiв, що у Вiзантiї вже немає "жодного перебiжчика з числа скiфського народу". Пiсля такої вiдповiдi Аттiла спалахнув гнiвом i сердито вилаяв того Вiкiлу, вважаючи, що перебiжчикiв ще багато.
 Й тут, i там гунiв називають скiфами, й рiд Аттiли виводять з найдревнiших скiфських династiй, навiть сам Аттiла каже, що його народ –скiфський. Чи не помилка це? Але гортаймо далi щоденник грецького дипломата, який особисто знав Аттiлу та його пiдданцiв. «Бачачи, що посол Максимiн геть занепав духом, я пiшов разом з ним до Скотти, прихопивши й Рустикiя, бо вiн знав скiфську мову».
 Отже, гуни розмовляли не якоюсь, а скiфською мовою. Й трохи ближче: «Аттiла при цьому оголосив, що коли ромеї зволiкатимуть або ж почнуть готуватися до вiйни, то й вiн перестане стримувати скiфiв вiд нападу».
 Таким чином, i вiйсько в так званих гунiв –скiфське. Та не тiльки Аттiла належав до предковiчної скiфської династiї –ввесь його народ, як i тисячу рокiв до того, був державним: «Коли Епiгена було призначено послом, вони поїхали до Уннiв. Дiсталися Марга, мiсiйського мiста в Iллiрику. Воно розташоване на березi Iстру, навпроти фортецi Константiї, яку видно на тому боцi. Туди ж прибули й царськi скiфи»
 Виходить, мало що змiнилося пiсля Геродота, й недоцiльно позбавляти скiфiв етнiчної приналежностi. Це не описка iсторика. Прiск i далi вживає щодо гунiв той самий термiн: "Щоб за дотримування договору Ромеї платили Царським Скiфам щорiчно по сiмсот лiтр золота", "…вiн (Аттiла) подарував новим послам коней та звiрячих смушкiв, якi правлять за оздобу Царським Скiфам".
 I все в гунiв скiфське: й одяг, i зброя, й закони, й звичаї. Описуючи подорож до Аттiлиної столицi, Прiск зазначає:
 «Подолавши певну путь разом з варварами, ми, за наказом скiфiв, приставлених до нас, виїхали на iнший шлях, тим часом Аттiла зупинився в якомусь мiстi, щоб узяти шлюб з донькою Ески, хоча вже й мав багатьох жiнок: скiфський закон дозволяє багатоженство»
 «На нашi крики скiфи повибiгали з хат iз запаленими жмутами очерету…й гостинно запросили нас до себе…Володарка селища, одна з дружин Влiда, прислала для нас їжу, яку внесли дуже вродливi жiнки. Це в скiфiв є виявом шани».
 Прiск, який подорожує країною гунiв, увесь час говорить нам про скiфiв: «Онiгiс, пiсля царя найбагатший i наймогутнiший з-помiж скiфiв…». I це тодi, коли пiсля зникнення самих скiфiв з полiтичної та географiчної арени свiту нiбито минуло вже близько восьми сторiч, звичайно, якщо вiрити Карамзiну та Дiодоровi.
 Там, де Прiск Панiйський описує зустрiч Аттiли з мешканцями столицi, виникають зовсiм виразнi асоцiацiї. Мимоволi починаєш думати: звiдки знайомий нам цей ритуал вiтання прибулого шановного мандрiвника? Аттiлу зустрiчав хор дiвчат, спiваючи йому славу, а жона першого сановника пiднесла царевi хлiб-сiль. При цьому iсторик зазначає: «Такий звичай вважається в скiфiв знаком високої пошани».
 Ми бiльш-менш добре уявляємо собi придворнi й народнi звичаї схiдних народiв i племен, у тому числi угрофiнських, тюркських та монгольських. А цей звичай вiдомий нам з пам'яток Х – XIII сторiч, i вiн належить нашому народовi. Якщо викликає сумнiв отой, Прiском описаний, хор дiвчат, що спiвали своєму царевi скiфських пiсень, то «хлiб-сiль» промовляє ще виразнiше. Цей звичай мiг народитися тiльки-тiльки в народу, який споконвiку займається хлiборобством, а нiяк не в кочових скотарських племен. Отже, нi гуни, нi скiфи, про яких iдеться в Прiска, не були й не могли бути монголами чи якимись iншими вихiдцями з Пiвнiчного Китаю.
 Може скластися враження, нiби Прiск Панiйський взагалi не знав слова «гуни». Тодi погортаймо його нотатки ще. Прогулюючись вулицями Аттiлиної столицi, вiн зустрiв чоловiка, який справив на нього неабияке враження: «Мене здивувало, що скiф розмовляє грецькою мовою». Та незабаром усе з'ясувалося: «Позаяк дружина в них складається з рiзних варварських народiв, то дружинники, крiм своєї власної варварської мови, переймають один вiд одного й гунську, й готську, й iталiйську мови; iталiйську –вiд частого спiлкування з Римом…Той, що вiтав мене, мав вигляд людини, яка живе в статках i навiть розкошах. На ньому було гарне вбрання, й волосся мав пiдстрижене в кружечок…»
 Ще один приклад. Кажучи про скомороха на бенкетi в Аттiли, Прiск усмiхається: «Дивний у своїй зовнiшностi й одяговi, в голосi та рухах, вiн мiшав докупи латинську, гунську й готську мови, й усi аж качались од смiху».
 Отож тут маємо й гунську мову, але вона жодного разу не протиставляється скiфськiй, а є її синонiмом, як i в цiм уривку. Це стверджує й росiйський дослiдник Прiска Панiйського –Г. С. Дестунiс у своєму коментаревi. Що ж до «пiдстриженого в кружечок волосся», то вiн тут цiлком погоджується з Юрiєм Венелином, так само, як i вiдносно «хлiба-солi» та iнших атрибутiв «гунського» побуту й звичаїв. А Венелин був цiлком переконаний, що Прiсковi гуни-скiфи –народ слов'янський.
 У двох останнiх уривках Прiска навiть немає слова «скiфи», але Прiск його не забув, бо далi читаємо, що, коли цариця наказала своєму дворецькому Адамiсовi покликати послiв на пишний бенкет, то греки завiтали знову ж разом «з деякими знатними скiфами». «Всi гостi за законом скiфської поштивостi, пiдводилися з-за столiв, здоровили нас повними келихами й цiлували кожного».
 У цiй картинi теж неважко вгадати щедру до гостей слов'янську душу. Й у кожному абзацi Прiскового щоденника поперемiнне подибуємо цi два слова, якi є синонiмом одне одного: «гуни» й «скiфи». Й напрошується логiчний висновок, що це –синонiми до третього слова –«слов'яни», й до четвертого –«руси».
 Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Прiск Панiйський про пересування посольства та його побут у дорозi: «Замiсть пшеницi тепер нам давали просо, а замiсть вина–мед; саме так його в цих мiсцях i називали. А тi, що нас супроводжували, одержували теж просо та ячмiнний напiй, що зветься по-варварському камос». Це –надзвичайно цiкаве свiдчення, бо тут зафiксовано, що так звана «скiфська» мова «гунiв» складалась iз слов'янських слiв.
 «Мед» у даному випадку не викликає сумнiву щодо походження. Зате навколо iншого напою –«камосу» –точилося чимало дискусiй. Цей напiй дехто оголосив не чим iншим, як кумисом: отже, питання етнiчної приналежностi гунiв мовбито розв'язувалося, –кочовики, бо лише кочовi народи вживали кумис.
 I хтозна-чому обминали пояснення Прiска, що той "камос"" виготовлявся не з кобилячого молока, а з ячменю. А коли так, то це був напiй хлiборобського народу, не кочового. Просто або ж Прiск, вуха якого були незвиклi до сприймання "варварських" слiв, не змiг написати правильно, або ж переписувачi спогади лiтери (грецька "вета" дуже схожа на лiтеру "мi" у скоропису).
 Було в Прiска й iнше цiкаве слово –«страва». Навколо нього в свiтi й досi точаться баталiї. Автори рiзних нацiональностей намагаються уподiбнити його до якогось мало або й ще менш подiбного кореня, й звiдси каскад найфантастичнiших тлумачень. На жаль, української мови жоден з цих дослiдникiв не знав, а в нас же це слово –серед найуживанiших i досi. Це Прiскове слово зберiг для iсторiї Йордан, переписуючи в грецького автора «гунський» ритуал поминання обiдом. «Оплакавши небiжчика таким голосiнням, на його могилi справляють страву (так це в них самих називається), а пiсля цього великий пир» '.
 Отже, виходить, що «гуни» й «скiфи» –то не самоназви, а просто два iноземнi наймення наших предкiв. Давньоєврейський iсторик Иосиф Флавiй (Иосиф бен Маттiт'яху) в своїй працi «Подiї давнiх лiт» /I, 6, I/ писав про населення нашої країни наприкiнцi минулої ери: «Магог царював над тим народом, що пiзнiше був прозваний –магогами, а греки називали його скiфами».
 Iєронiм, сучасник Аттiли, пiдтверджує: "Магог –це скiфи" ("Книга єврейська", 20, 2). "Але, –читаємо в коментарях О. Скржинської, яка видала твiр Иордана, – Iєронiм –письменник початку V ст. –безперечно, вкладав у поняття "скiфи" ("магог") iнший змiст, анiж Иосиф Флавiй –письменник I ст. Пiд магогом-скiфами Iєронiм мав на оцi сучасних йому гунiв". I вiдома ленiнградська дослiдниця пiзньої антики робить цей висновок не лише на власних спостереженнях. Вона тут-таки покликається на незаперечний авторитет: "На початку VI ст. архiєпископ Кесарiйський Андрiй у коментарi до Апокалiпсиса писав, що бiблiйнi племена гог i магог –тi ж таки скiфськi племена, "що їх ми тепер називаємо гунськими". Такої думки дотримували сучасники Аттiли, так само вважали й iсторики наступних часiв. А Лев Диякон, видатний вiзантiйський iсторик Х сторiччя, йде ще далi, говорячи про вiйну грекiв з князем Святославом: "Надавши чин патрицiя мужньому й запальному Калокiровi, вiн (iмператор Никифор) послав його до Тавроскiфiв, яких подеколи називають Росами" ". Й так Лев Диякон упродовж усiєї своєї "Iсторiї" називає росiв скiфами, тавроскiфами й навiть таврами, зате дуже рiдко –власним iм'ям.
 Отже ж, греки, котрi, безперечно, добре знали й свою iсторiю, й грiзного царя Аттiлу, який завдав їм стiльки лиха, чудово пам'ятали: народ, що мешкав на пiвнiч вiд Чорного моря, звався двома iменами –скiфами й гунами. Хоча вже в Х сторiччi, коли скiфи-гуни виявилися на новому пiднесеннi й почали знову набувати слави наймогутнiшого в Європi народу, греки почали ближче цiкавитися ними. Найвизначнiший iсторик того часу, вiзантiйський iмператор Костянтин Багрянородний у творi «Про управлiння iмперiєю» зазначає: «Цей народ ми називаємо скiфами або гунами. Щоправда, самi себе вони звуть русами».
 Подiбними словами за тисячу п'ятсот рокiв до Багрянородного висловився про наших далеких пращурiв i Геродот (Л., 1972): мовляв, скiфами їх прозвали греки, самi ж себе вони називають околотами (IV, 6).
 Та, зрештою, всiм вiдомi й слова нашого, київського iсторика Нестора Лiтописця, який, перелiчивши всi руськi племена, зауважує: «I є городи їхнi й донинi, й прозиванi вони греками Велика Скiфiя».
 На нашу думку, свiдчень про те, що «гуни» та «скiфи» синонiми, –досить. Але тут виникає нова проблема: чи ж тiльки скiфiв, тобто схiдних слов'ян, називали на початку нашої ери гунами?
 Найстарiшi пiснi германського епосу, найстарiшi й, безумовно, найменш переiнакшенi, – iсландськi квiди-казання про грiзного царя Аттiлу «Атлаквiда» та «Атла-маль», –дають нам пряму вiдповiдь на запитання: гунами германцi називали й захiдних слов'ян. У всiм вiдомому драматичному сюжетi нiбелунги звуться бургундами. Й коли вважати, що цi бургунди –германцi, то й германцiв слiд називати гунами, бо ж бургунди в епосi –родичi гунам. Такої ж думки й П. Й. Шафарик'
 В iншому епосi, так званiй "Новiй Еддi", слово "гуналюнди", тобто народ гуни, вважається синонiмом до слiв "енети" й "венети". Це вченi помiтили вже давно й висловили своє ставлення до квiд як згустку найдавнiшої народної пам'ятi. В скандiнавському епосi "Хельга-квiда" слово "гуни" має те саме навантаження, що й в iсландських квiдах. В однiй з примовок до "Хельга-квiди" сказано, що пiд словом гуни давнi шведи розумiли слов'ян, пiзнiше почали їх називати вендами й венедами. Звiдси слiд зробити висновок, що "гуни" –загальна назва слов'янських народiв: i антiв та склавенiв Иордана, яких пiзнiше грецькi ж таки iсторики називають лише скiфами, й венетiв чи венедiв. Що енети, венети, вени та венди –слов'яни, в цьому нiхто не сумнiвається. Їх згадує ще Геродот –отих венетiв-енетiв Пiвнiчної Адрiатики (1, 96; V, 9). Назва походить вiд грецького "ене" –слава, хвала. Це знав i видатний чеський iсторик Любор Нiдерле, але в своїй працi вiн каже: "Назва "слов'янин" –слов'янського походження, одначе нам, хоч як це дивно, невiдомi нi його етимологiя, нi первiсне значення…Походження назви "слов'яни" ще до XIII ст. почали пов'язувати з поняттям "слава" й перекладати його "глорiозi" й "енети". Це тлумачення втрималося до XIX ст., й вiдомий слов'янський поет i археолог Ян Коллар пiдтримав його своїм авторитетом. Iнше тлумачення, не менш давнє, засвiдчене вже на початку XIV ст., пов'язує назву слов'яни-словени з поняттям "слово" й перекладає як "вербозi", "сермоналес", "гомоглотти".
 Це пояснення сприйняли такi видатнi дослiдники, як Й. Добровський та П. Шафарик. Останнiй спирався, зокрема, на аналогiчний факт, а саме, що слов'яни називали сусiднiй народ, мови якого не розумiли, "нiмцями", вiд сова "нiмий". Хоча ця, друга, гiпотеза мала багато прихильникiв, та все ж бiльшiсть сучасних лiнгвiстiв одкидає її на тiй пiдставi, що слов'янський суфiкс -єн, -енин, -янин завжди вказує на приналежнiсть до конкретної мiсцевостi й що в такому разi назва "слов'янин" повинна була бути утворена вiд назви мiсцевостi ("Слово"?), –назви, яка, на жаль, нiде не трапляється…
 Я. Розвадовський наводить низку назв рiчок у Польщi та Росiї, назв, утворених вiд форми "слав" i "слов", i припускає, що iснувала рiчка, яку називали Слова, або Слава, чи бодай болотиста мiсцевiсть, називана Словом, а народ, який жив у тiй мiсцевостi, отримав од неї назву "слов'яни". Цi назви рiчок утворенi мовбито вiд кореня, "клев",. який означав "заливати", "поливати", "чистити". Такої самої думки дотримував i Мiлан Будимир".
 Я недаремно навiв таку довгу цитату, що вiддзеркалює думку одразу трьох видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян Розвадовський, трохи орiєнтувався в українськiй мовi та українських науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують Україну та українiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали український фольклор, вони довiдалися б що Днiпро має й другу, паралельну назву –Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в Києвi ж, крiм Днiпра-Словути, є ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд землю.
 Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У Саксона Граматика та Й. Меурсiя є спiльний епiзод про те, що Ерманарiк потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого так i сказано: «Ismarus, Slavorum rex». В iншому епiзодi Саксон пише: «Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже володiв Фродо III, король готiв-датчан» (Саксон Граматик. Iсторiя Данiї. – 10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами.
 Чи не помилка знову? Виявляється, нi, не помилка й не випадковiсть. Трохи нижче Й. Меурсiй оповiдає, що син Фродо III, Фрiдлев (од гунської царiвни) виховувавсь у…Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за дружину собi цей «руський вихованець» узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона (iм'я Грубо й досi побутує серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну котроїсь сусiдньої країни. А що держава Фродо III межувала iз Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися королем Данiї та Вандалiї, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами. Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафiєм до гунiв. Такої думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх.
 Таким чином, випливає ще один висновок: вандали та бургунди теж слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова «вандали» в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й пiдтверджень цьому в iсторiографiї скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей називає Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з якої витiкає Ельба, горами Вендськими, а Дiон Кассiй –горами Вандальськими. Говорячи про завоювання готiв-датчан, називаючи учасникiв цiєї вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич –вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому згодний з ним, тут уточнює Меурсiя: Струнич – Sclavorum rex, або rex Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавiї й пiдкорили вандалiв.
 Нiдерле також знає про те, що слов'ян часом несправедливо називали вандалами.
 Про зафiксоване iсторiєю переселення частини захiдних слов'ян, тобто вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: «В цей час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли їхнi древнi одноплемiнцi». А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також неврожаїв, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн називає вандалiв родичами кiфiв, то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть.
 Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечує, або ж уточнює: Iзiмир був roi de Vandales, тобто вандальським королем 5.
 Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними мiцно встановлюється назва, яка вiдрiзняє їх вiд слов'ян схiдних, слов'ян скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами: «слов'яни» й «скiфи»? Далебi, нi.
 Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто Слов'янська держава (thiod означає держава, царство, народ). А якщо suavi написати так, як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi, scuifi1. Отже –скiфи. А ще дужче зближаються грецькi «скiфи» (в iншому написаннi –«скiти») з Тацiтовими сiтонами: тут переднє латинське s переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтової «Германiї», –слов'яни. Й хоча сам вiн вiдносить їх, як i вандалiв, до германських племен, але сюди ж, на його думку, належать i так званi лугiї, ба навiть венеди. Щодо венедiв немає нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугiї –то лужицькi слов'яни. Такої думки дотримує й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта про венедiв сказано дуже невиразно, а лугiї тут –«загальна назва ряду германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою».
 Зi сказаного вище, мiж iншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографiї свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугiїв? I тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через захiднослов'янське «I» органiчно перетворилося на «в» та «у» (й): слеви – slewy – suevi – svevi –свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви –теж слов'яни, маємо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор «Iсторiї нiмецького народу» Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви –то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гейєр на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецiї –свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявляється дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi читаємо: «Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що єднiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила їхньої незалежностi й взаємної зненавистi».
 Хай нас не бентежить твердження про якусь єднiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи –«чиста» германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давнє теократичне правлiння зблизило їх».
 Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi пам'ятали про те, що вони –рiзнi народи, й тiльки оте Гейєрове «давнє теократичне правлiння» «зблизило» їх, тобто колонiзаторська, асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонiї, до якої, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi, славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших авторiв. А нi в кого ж, здається, не викликає сумнiвiв усiм вiдомий факт з iсторiї Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данiї в Скандiнавiю. Отже ж, готи в Скандiнавiї не аборигени –тут вони вже застали давнiший народ, яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецiї й свого часу стали приводом для рiзних норманiстських теорiй.
 Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв, але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок нової ери основне населення пiвночi та надр Європи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини.
 У 20 – 30-х роках серед українських археологiв усталилася була своєрiдна «мода» –всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так званого «сiроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливiв». Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторiччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» –просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.
 Може, тiєї «моди» не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому немає, що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не ще далi на захiд.
 Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, українських родичiв аж у Шотландiї, то це, мабуть, не означає, що українцi шотландського походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британiї з надр Великої Скитiї (шотландцi й досi називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотiв»; цiкавим видається порiвняння слiв «сколоти» й «кельти» в площинi так званого повноголосся -оро-, -оло-, -єре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi взаємини сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх поселенцiв теперiшньої Францiї –галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить i слово «галичани»? Адже ж саме цим iм'ям називає й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв.
 Групи слов'янських племен були на стадiї давно осiлих суспiльств iз глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в третє тисячолiття до нової ери. Займаючи на материку найкращi територiї, придатнi для їхнього основного заняття –хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали –й не могли не стати –об'єктом експансiї для iнших народiв, якi ще не мали в Європi «постiйної прописки» й, отже, прагнули до перерозподiлу земель континенту.
 Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готiв арiанська єресь цiєї релiгiї стала зброєю, яка допомогла їм вiдвоювати в чужiй Європi мiсце пiд сонцем.
 Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами якої рабство прижиттєве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, –з прийняттям же хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало страждальцям царство небесне.
 Свiдками цiєї нещадної боротьби за життєвий простiр є й залишки колись великих народiв у надрах германцiв, i руїни десяткiв i десяткiв квiтучих мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi Європи у виглядi сотень тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше, коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з їхньою мiфологiєю, а отже, й iсторiєю.
 На думку перших видавцiв епосу «Вiлькiна сага», наприклад, вiн складається частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок, пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок.
 Фольклор –то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблiї, в яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацiї, –археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши слiдами еллiнського епосу часiв Троянської вiйни –«Iлiади» й «Одiссеї» –Генрiх Шлiман вiдкрив руїни Трої.
 Це стосується й писаної iсторiї. На перший погляд незначна ба навiть чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тiєю ниточкою, яка розплутає безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намагається ховати кiнцi в воду: «Хто не знає звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни прибирають собi македонськi, греки –римськi, сармати –германськi. Готи ж здебiльшого запозичають свої iмена в гунiв». Хоча це було вже через сто рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави.
 Иордана спростувати неважко. Так, вiн має рацiю: всiм вiдомi факти, коли люди однiєї нацiї прибирають iмена людей нацiї iншої. Це часом робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через приналежнiсть до однiєї релiгiї, або ж через нацiональну чи духовну залежнiсть (при цьому брались iмена поневолювачiв).
 Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi слов'янськi наймення «героїчного» змiсту були присвятою стародавньому боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означає Юрiв), i цiла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д.
 Щось подiбне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв) носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлює Йордан: Германарiха. Чи не правда –як звучить? Найславетнiший король i завойовник у германцiв –Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше: Ерманарiк, у Саксона Граматика –Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв –Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах –Йормунрекс. I коли пiти за Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх – iм'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську приналежнiсть: Вольдемар –Володимир, Ярiслайфр –Ярослав, Валамер –Велiмир i т. д.
 Висновок тут напрошується подвiйний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхникiв давали iмена своїм дiтям (побiжно пiдтверджується й синонiмiчнiсть понять «слов'яни» й «гуни»). Крiм того, звiдси випливає, що так званi «гуни» з'явилися в Європi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пiзнiшi часи єдиновiрцями готiв, згодом повнiстю засимiлювались, i їхнi наймення –то своєрiднi топонiми, релiкти слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у рiднiй iсторiї, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи бiблiйне). Що, до речi, завдає чимало клопотiв при iдентифiкацiї.
 В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них ховаються колишнi дiячi нашої рiдної iсторiї.
 Ми, наприклад, i досi дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв i жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонаверненi готи –бургунди, франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном –були в згаданiй битвi пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян, якi билися на боцi своїх кревних родичiв? I чи не родичi їм усi отi названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нiбелунги й за iсландськими сагами–родичi гунам або й просто гуни), франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi, мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)?
 Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Тьєррi пише про Каталаунську битву: «Сангiбан, воєвода аланський, якого пiдозрювали в зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його дiями i, якщо зрадить, –покарати».
 Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А чи не швидше –рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше припущення, так само як i припущення про остроготiв. У своїй «Хронiцi» Фома Архiдиякон каже про тих остроготiв, яких 376 року «гунський» цар Велiмир переселив у Панонiю, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готiв, тим часом як вони насправдi є слов'яни.
 Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджує; всi землi, що лежать на схiд вiд Данiї, називалися спершу Острогардом, а пiзнiше –Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв?
 Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло визволитися з-пiд гунської влади –тiльки з настанням бажаної для всiх узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли…". А О. Скржинська, не повiривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, –назвав готiв "скiфським плем'ям".
 Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн завважує: до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла i його брат Фроїла, «до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса». Всi троє згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й це ж таки пiдтверджує його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.
 Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслiдок якої нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути «бич божий» од «столицi всiх столиць». Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в Iталiю? Тим часом як мiфiчнi «переможцi» –готськi полки та римськi легiони –мов у землю запалися.
 Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджує й англiйський iсторик кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданової «Гетики», Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли.
 Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на своїх землях, нехай i не в ореолi колишньої слави й величi.
 Ось що каже про них сучасник Йорданiв –Прокопiй Кесарiйський: «Якщо йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними, належать варварам –гунським племенам».
 Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi та схiднi креси. Про «вандалiв» царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але, крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй працi вiн без жодних вагань заявляє: «Галицiю й Лузитанiю споконвiку населяли свави». А хто такi свави, ми вже також знаємо. То чи не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю –лужичi? Бо спробуймо написати слово «лужичi» латиною –й одержимо «luzici», а звiдси й «Luzitania» (до речi, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужiчi»). Так само – galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у Л. Нiдерле читаємо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва «лужицькi серби».
 Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв: улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия) слов'ян, своєрiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi якимось iншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованiй книзi О. X. Вельтман, засвiдчує й Аммiан: «Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо всi вони були благородної кровi».
 Флавiй визначає їхню етнiчну приналежнiсть: «Алани –це скiфське плем'я, що живе побiля Танаїсу й Меотiдського озера». Цiлком згоден з ним i Лукiан: «Мова й одяг –це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в них тiльки волосся». Тобто стрижка. Скiфами називає їх i Птолемей. Аммiан же дає не тiльки соцiальний, а й етнiчний опис; вiн називає аланiв гарними людьми iз свiтлим волоссям, вони високi на зрiст, швидкi й стрiмкi, але мають грiзний вигляд, який лякає iнших, бо в поглядi в них похмурiсть i затамована лють. Алани майже нiчим не вiдрiзняються вiд гунiв, може, хiба трохи стриманiшi.
 Традицiя «волинi» через форми всiх вiдомих «бродникiв», якi iснували в часи Київської Русi, передалася пiзнiше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нiбито означає «вiльна людина». Та хiба не могло бути навпаки: що нашi постiйнi кочовi сусiди-тюрки –печенiги, половцi, берендеї, чорнi клобуки та iншi –перейняли таку назву вiд постiйних мешканцiв краю? Бо дiйсно правдивiшими видаються гiпотези походження назви «козак» вiд нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служiнню батькiвщинi й на честь цього вчинила над собою священний обряд постригання, лишаючи на тiм'ї одну кiску, пiзнiше названу «оселедцем»; звiдси –косар, косак i козак). Є й iнша версiя: козарами й козаками називав себе в тотемiчнi часи, в IV – III тисячолiттi до нової ери, народ, головним божеством якого був Мiсяць, а атрибутом цього бога –Коза (варiанти –козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив своє походження вiд Священної Кози, що збереглося до наших днiв у циклi новорiчнорiздвяних свят. Палким прибiчником такої гiпотези був нинi вже покiйний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила свiт.
 Ну, а для прибiчникiв касти косакiв-воїнiв одним з найголовнiших доказiв буде цитата з вiзантiйського iсторика Льва Диякона, який писав у Х сторiччi, що Великий князь київський Святослав голив бороду та голову, носив тiльки вуса й довгу косу на тiм'ї, «а це було ознакою високого роду». Царi та вождi в давнi часи справдi належали до касти воїнiв своїх племен. Згадаймо Єгипет, Ассiрiю тощо.
 Ми не випадково пов'язали всi цi слова в один ланцюг: косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подiбне знаходимо й у Римi. Чи то була стародавня традицiя, принесена в Рим i античну Iталiю тими, хто асимiлював етрускiв, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай вiд римлян. Бо в римському суспiльствi теж був привiлейований стан вершникiв, до якого приймали так само з урочистим ритуалом «обручання», як i в козаки. Про це дуже переконливо написано в книзi О. Вельтмана. Нiдерле твердить, що «постриг» –давньослов'янський обряд.
 I хоча в Аммiана аланами називаються всi племена й народи, якi живуть на схiд вiд Днiстра, однак Аммiан називав аланами й неврiв, i будинiв, i гелонiв, i козарiв, а це щось та означає. Тож нiчого дивного в тому нема, що в IV столiттi аланiв знаходимо в Захiднiй Європi. Рамки цього дослiдження не дозволяють придiлити повнiшої уваги таким землям, як Галлiя або Iспанiя. А тут же безлiч топонiмiв, якi свiдчать про довготривале перебування в цих краях слов'ян i, на нашу думку, iсторикам варто звернутися до крайнього заходу континенту.
 Описуючи землi по цей бiк Ельби, Тацiт каже, що сiтони –такi самi, як i лужичi ("лугiї"), лише управляють ними жiнки. Ця давня iсторiя, яка почалася ще з Геродота, мусила йти вiд помилки Геродотових переписувачiв та продовжувачiв або навiть вiд самого оригiналу, де амазони та їхнi близькi сусiди алазони трактуються зовсiм по-iншому. На своїй картi Птолемей садовить. алазонiв уже зовсiм не там, де ми їх бачимо в Геродота, –тобто не бiля Днiпра, а над Волгою. На мiсцi ж Геродотових амазонок бачимо амадокiв та амаксозiїв. Це дуже цiкаво, хоча дехто з-помiж iсторикiв, серед них i М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолемеєм та його картою. Цiкаво з двох мiркувань.
 По-перше: Амадокiя розташована саме там, де стоїть Київ. Найближчi сусiди амадокiв –амаксовiї. Коли ж заглянути до давньогрецького словника, то знайдемо переклад: амакса, амаксея –вiз, хура, а похiдне вiд них амаксеiс (амаксей) –перевiзник, фурман. Отже, Птолемеєвi амаксовiї –перевiзники. Ось чому варто пригадати собi слова Нестора Лiтописця, який переказує легенду, нiбито засновник Києва також був перевiзником"
 Несторовi здавалося, що це принижує гiднiсть монарха –бути перевiзником, вiн каже, що таке могли вигадати лище люди необiзнанi, бо Кия, мовляв, дуже шанував сам вiзантiйський iмператор. Тим часом дехто вважає див. статтi в українських часописах орiєнталiста С. I. Наливайка), що в ту давню давнину князь, який був одночасно й верховним жерцем свого народу, мусив ревно виконувати не тiльки свої державнi, а й первосвященницькi функцiї. До цих, останнiх функцiй, належав обов'язок, а може –право перевозити одноплемiнцiв човном на другий берег рiчки. Отже, роль перевiзника була найпочеснiшою прерогативою державної влади. Згаданий Нестором факт сам по собi дуже красномовний. Тим паче що в деяких дiалектах української мови й досi збереглися, певно, дуже старi дiєслова «кийлювати», «кийляти» й «кияти», якi означають переправлятися через рiчку, вiдштовхуючись києм, на плотi або поромi. Мабуть, найстарiша пам'ять про це стародавнє поняття збереглася в топонiмах принаймнi двох сiл на Днiпрi неподалiк вiд, Києва та в мiстi на Дунаї, яке колись називалося Києвець, а тепер –Килiя. Й чи не тут належить шукати розгадку вкраїнської столицi?
 Але це не заперечує й iснування власного iменi з таким самим коренем. 1988 року, наприклад, вiдомий київський вчений професор Г. К. Василенко сказав на сторiнках газети «Радянська Україна», що Аттiла й Кий –це одне й те саме. В своєму романi «Меч Арея» я назвав Аттiлу Гатилом. Думаю, мiж словами «кий» та «гатило» можна поставити знак рiвняння; принаймнi вони належать до одного синонiмiчного гнiзда: кий, гатило, довбня тощо.
 Напевно, Кий можливiше не як iм'я, а як прiзвище чи прiзвисько, адже їх у давнину давали й за фах людини. Коли повернутися до карти Птолемея, то його «амадоки» в перекладi з давньогрецької означають «колоди, скрiпленi докупи», тобто плiт. Припустимо, що амадоками греки називали людей, якi плавали через рiчки плотами, а це те саме, що й поромники-перевiзники, найближчi родичi амаксовiям-фурманам –чумакам. Чумак –слово, що виникло в нас пiзнiше; за княжих часiв уживалося слово «товариш» –вiд «товар», тобто валка возiв. З такими валками мандрували київськi купцi «у варяги», «в греки», «в хозари», «в булгари» тощо. Як бачимо, професiя «амаксовiїв» була в давнину популярна у наших краях.
 З другого боку карта Птолемея вабить нас iще й тим, що вже тодi разом iз згадуваними амадоками та амаксовiями тут мешкали й iншi цiкавi нам племена. «Мiж бастарнами (в межирiччi Пруту –Дунаю) та роксоланами (на берегах Днiпра, Дону й Азовського моря) живуть хуни», –читаємо в «Посiбнику з географiї»).
 Пiзнiше це рiзночитання на картах Птолемея й Геродота було ще дужче поглиблено Йорданом та наступними iсториками, якi послуговувалися готською мовою. Слова kwanen, konae, chonae, що означають «кияни», плуталися за близькими звучанням словами kuna, kuena, quena, kwana й chona, якi означають «жiнка». Просто Йордан i його послiдовники намагалися виправдати Геродотове твердження, нiби на Днiпрi був народ, яким управляли жiнки, й у такий спосiб помилка потроху канонiзувалася, перейшовши в норму. Киян-град, мiсто киян-перевiзникiв, стало Куенугардом, Кiенуборгом –тобто Мiстом жiнок або й просто Гунагардом –Мiстом гунiв.
 Або згадаймо з цього приводу слова Марцiана Гераклiйського про те, що обабiч Днiпра, вiдразу ж за аланами, живуть так званi хоани. Всi погоджуються з тим, що хоани –це гуни, так само як стосовно Птолемеєвих хунiв. Але ж коли врахувати, що в латинськiй, а ще частiше –в давньогрецькiй мовах «к» та «х» писались одне замiсть одного, то коїни й хоани –це не що iнше, як кияни, тобто перевiзники.
 Отже, якщо кияни так давно вiдомi iсторикам, то й столиця їхня, отой Метрополiс Птолемея та головне мiсто Геродотової Басiлеї –це теж не що iнше, як «мати городiв руських» –Київ. Любор Нiдерле також припускає, що згадуваний Птолемеєм Метрополiс (III, 5, 14) був там же, де й Київ).
 Але пригляньмося пильнiше до «батька iсторiї». Справдi-бо, все, що говориться в нього про ту Басiлею, не може не стосуватися Києва й Київщини. На перехрестi таких важливих дорiг з пiвдня на пiвнiч i з заходу на схiд мусив виникнути якийсь центр хоча б у ролi мiжнародної торгової перевалки, в ролi складу багатих товарiв. Та й стратегiчне розташування Києва –найкраще в усiх вiдношеннях: такої думки дотримували й iсторики вiйськової справи.
 А тепер зiставимо всi цi вiдомостi перших столiть нової ери та пiзнiших часiв iз тими, якi залишив нам Геродот. Насамперед слiд з'ясувати, кого має на увазi iсторик пiд словами «царськi скiфи», «скiфи-орачi», «скiфи-хлiбороби» та «скiфи-кочовики». Може скластися враження, нiби панiвний народ Великої Скiфiї мешкав у кочовищах понад Чорним морем, отi ж «орачi» та «хлiбороби» були пiдвладними колонiями «царських скiфiв». I все було б зрозумiло й ясно, й можна було б легко погодитися, що миролюбнi, важкi на пiдйом осiлi хлiборобськi племена пiдпали в залежнiсть од войовничих кочовикiв, що не раз траплялося впродовж iсторiї. Хлiбороби орють землю й забезпечують зерном своїх, загарбникiв, а загарбники стрижуть вайлуватих рабiв i царствують у кибитках. Та ось помирає черговий скiфський цар, i така струнка на перший погляд теорiя починає хитатися й падати.
 Геродот у своїй «Iсторiї» каже: «Некрополi царiв скiфських розташованi в Геррах…»
 Отже, царськi некрополi-кладовища не в причорноморськiй Гiлеї, де кочують живi царi, а зовсiм iнде, куди «40 днiв плавання». Де ж маємо шукати тi Герри? Iсторик вiдповiдає: «В тому самому мiсцi, до якого Борисфен вiдомий».
 Але читаймо далi: «Коли в них помирає цар, то…очистивши його тiло вiд нутрощiв i намастивши запашними олiями…, його возом везуть у Герри».
 Де ж мусимо шукати ту землю? Геродот каже про це трохи ранiше: виявляється, в країнi, яка носить однойменну з рiчкою назву.
 Рiчка Герр витiкає з Борисфену там, звiдки вiн уже вiдомий; ця рiчка одержала назву вiд країни, на яку кажуть Герри". Далi читаємо, певно, переписувачами попсованi рядки: Герр витiкає з Борисфену (Днiпра!) i впадає в…Гiпакiрiс (Сiверський Донець!). Абсурд, бо днiпровсько-донецький вододiл, як свiдчать топографи й гiдрологи, не дозволив би жодному рукавовi, який би витiкав з Днiпра "на 40 днiв плавання вiд гирла", впадати в рiчку зовсiм iншої системи. Отже, Герр не витiкав з Днiпра, а впадав у нього в областi Герри, а за сорок днiв од моря Днiпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скiльки на Подесеннi, побiля Прип'ятi, Тетерева та Iрпеня давнiх могил-курганiв!).
 I Геродот дає уточнення –де саме розташована царська вотчина: «За рiчкою Герром мiститься ота сама Басiлея й живуть найхоробрiшi й численнi дуже скiфи, якi вважають усiх iнших скiфiв своїми пiдданцями».
 Таким чином, центр Геродотової Скiфiї перемiщується з Причорноморських степiв у землi «орачiв» та «хлiборобiв», а це вже щось iнше –кардинально вiдмiнне.
 А тепер пройдiмо шлях вiд Днiпрового гирла до тої Басiлеї, де скiфи ховали своїх царiв. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або пiд вiтрилами з Лиману, то за сорок днiв, хоч би там що, опинимося в районi Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кiлометрiв. Отже, цiлком вiрогiдно, що коли за часiв Геродота вже був центр «усiх скiфiв» Басiлея, то це там, де Птолемеєва «мати городiв» –Метрополiс, тобто Київ. Тим бiльше вiрогiдно, коли зважити, що так званi амаксовiї –вiдомi нам з київських лiтописiв перевiзники-кияни.
 Говорячи про землi, пiдвладнi скiфам, Геродот каже –головних племен тут чотири: скiфи царськi, скiфи-орачi, скiфи-хлiбороби та скiфи-скотарi (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-рiзному себе й називало. Але ж як? I що за самим словом «скiфи»?
 Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллiнiста Поспiшiля. Там усi слова, що мають у собi корiнь «скiф-», означають дуже близькi поняття: «скiф-ропос» –похмурий, сердитий; «скiфрадзо» –бути похмурим, сердитим, сумним; «скiфропадзо» –дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти цi слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозумiле. Iнший словник, «Русско-греческий словарь» Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладiв слова «похмурий»: стiгнос, халепос, склерос i т. д., й лише на одинадцятому мiсцi отой синонiм «скiфропос», а слово «похмурий» з вiдтiнком «страшний» взагалi –скiлерос.
 I коли вчитаєшся в усi тi переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хiба слово «суворий» не лягає в одне синонiмiчне гнiздо зi словами «похмурий», «сердитий», «страшний» i «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всiх отих понять. А коли так, то з ним асоцiюється назва пiвнiчних українських племен, якi жили в суворiй лiсовiй та болотистiй землi й самi були людьми суворої вдачi.
 Латинською мовою слово «суворi» перекладається «северi», корiнь iз цих трьох звукiв «с-в-р» на ознаку тiєї самої якостi зустрiчається в багатьох iндоєвропейських мовах, а майже в усiх слов'ян «север» став ознакою пiвночi –традицiя, що тягнеться ще з докиївської Русi.
 Отже, _севери, сiверяни_. Це –можлива самоназва скiфiв, i Геродот, вiрний традицiям своїх попередникiв (Платон свiдчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинськi власнi iмена), схоже, перекладає й назву цього народу: _скiфи_.
 Й тодi кожна згадка Геродотова стає нiби зрозумiлiшою, й народ-привид набуває реальнiших рис й етнiчної конкретностi. Царство скiфiв було царством северiв, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо _сiверянами_? Сiверяни тримали своє вiйсько на пiвденних кордонах країни –на схiд вiд гирла Днiпра, бо все лiвобережжя було споконвiку сiверською землею –аж до татарської навали. Це вiйсько, точнiше –вiйськовий стан (сословие) –зветься в Геродота "царськими скiфами". Коли ж цар помирав, його везли на вотчину –в Подесення (чи на Прип'ять?), у так званi Герри. Що то –вотчина, про це свiдчить сам Геродот, а наш вiдомий фiлолог Iларiон Огоновський пiдтверджує його свiдчення в своєму словнику: в часи Троянської вiйни "герас" означало "королiвство" ("Словар до Гомерової Одиссеї i Iлiяди", Львiв, 1900).
 Та чи тiльки на Лiвобережжi слiд шукати наших славетних пращурiв? Чи тiльки суворi сiверяни були тим племенем, яке греки називали скiфами? Так, ми розшукували їх за 40 днiв плавання вiд гирла Днiпра. Так, за сорок днiв справдi можна допливти, на веслах чи пiд вiтрилами, до Києва та Десни. Але майже навпроти деснянського гирла впадає в Днiпро вiдразу три значнi притоки: Iрпiнь, Тетерiв i Прип'ять. Чи не казав Геродот про котрусь iз них? Щоправда, жодна з тих рiчок не має в своїй назвi й натяку на той Геродотiв Герр. А може, пам'ять народна зберегла цю назву в назвi мiсцевостi, краю? Щось, пов'язане з поняттям «старий», «давнiй»…
 Ну, як же: маємо таку область –Древлянська земля!
 Нестор Лiтописець казав –тамтешнi люди живуть «у деревах», тобто в лiсах, через те й прозвали себе древлянами, як ото поляни –полянами, бо живуть у полi. Навряд чи це саме так. Видатний радянський iсторик В. В. Мавродiн запевняє, що назва «поляни» походить не вiд слова «поле», так само, як i назва «древляни» –не вiд слова «дерева». Назва _Древлянська земля_ походить вiд слова «_древнiй_», «_древня_». А це те саме, що «_старий_», те саме, що «_Герри_».
 Але ж Геродот, говорячи про Герри, згадує й однойменну рiчку. Що то за рiчка? Iрпiнь? Тетерiв? Прип'ять? А може, Здвиж або Горинь? Не виключено, що двi з половиною тисячi рокiв тому всi цi рiчки звались по-iншому, хоча гiдронiми –рiч дуже живуча. На Українському Полiссi, що в давнину звалося Древлянщиною, нинi рiчки з такою назвою справдi нема, зате лишилася згадка про iснування там принаймнi двох рiчок з дуже цiкавими для нас назвами. Рiчка Деревна протiкала в давнину неподалiк Житомира. Її згадано в Iпатiвському лiтописовi пiд роком 1150-м. Друга рiчка дожила майже до наших днiв, її пам'ятають ще нинi живi люди. Рiчка впадала в Уж i звалася Древлянка. Це задокументовано в Житомирському томi «Iсторiї мiст i сiл України».
 Отак поступово ми й наблизилися до вотчини не всує згадуваних «царських скiфiв» –панiвного племенi найстародавнiшої праслов'янської держави. Не даремно край ще за Київської Русi називався Древлянiя.
 Але для вточнення координат Геррiв-Древлянiї слiд урахувати й ще одну важливу подробицю. Коли ми шукали рiчку Герр на Сiверянщинi, ми проминули найбiльшу праву притоку Десни – _Снов_. Тим часом це дуже цiкава рiчка. Давно-давно в басейнi Десни жили балто-литовськi племена –найближчi мовнi родичi племен слов'янських. Ми не знаємо, яким дiалектом розмовляли тi з них, що селились на берегах Снову, але сучасною литовською мовою «сеновiс» означає «старий». Може, саме цю рiчку мав на увазi й Геродот, говорячи про Герр?
 I ще одна дрiбничка: колись Древлянiя володiла не тiльки Полiссям на правому березi Днiпра, а й нинiшньою територiєю Києва та значною частиною Лiвобережжя, можливо, всiм Подесенням. У такому разi не дивуймося, що на територiї нашої найдавнiшої держави дуже популярнi були рiчки з назвою Древня. Адже ж маємо кiлька Трубежiв, кiлька Десен, кiлька Ужiв та Бугiв.
 То хто ж тодi скiфи й хто –гуни? Безперечно, лише рiзнi назви одного й того самого народу на рiзних етапах iсторичного поступу. Чому ж археологи й досi не пiдтвердили цiєї гiпотези, яка народилася не сьогоднi? Нам здається, тому, що вони не шукали пiдтверджень. Якщо вiрити наслiдкам розкопок, гуни просто «випарувались», пропали, яко тi таємничi обри. Й це тiльки тому, що усталилася застарiла думка, нiбито гуни –пiвнiчнокитайськi племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголiв або принаймнi тюркiв, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов'янськi поховання, речi слов'янської зброї та побуту, це зовсiм не асоцiюється в них iз поняттям азiйцiв i не вiдповiдає наперед загаданому.
 Iз скiфами вийшло навпаки. Знехтувавши висновки сучасникiв-самовидцiв, археологи шукають у Причорномор'ї слiдiв кочових народiв i знаходять їх, навiть дуже часто. Розкопано вже чимало скiфських могил з багатим умiстом релiквiй кочовикiв. У них шукачi вбачають пiдтвердження теж наперед запрограмованої гiпотези, забуваючи при цьому слова Геродота, що «скiфи ховали своїх царiв у Басiлеї», а не в Причорномор'ї. Знаходячи в деяких могилах цiлi золотi скарби, археологи оголошують поховання «царськими». Але той дороговказ Геродота не може не тиснути на свiдомiсть, i тодi вченi намагаються якось узгодити свої висновки з його застереженнями: визначають мiсце Басiлеї та Геррiв за рiчкою Конкою, назвавши її Герром. Але ж до того Герру 40 днiв плавання, а до Конки –не бiльш як 10.
 Отже, всi знайденi на Пiвднi України скарби не царськi, а якщо й царськi –то не скiфськi. Ми знаємо про перебування в Причорноморських степах численних тюркських i навiть окремих iранських племен, i це факт, який не викликає сумнiвiв. I нiчого дивного в тому немає, коли ми в могилах «скiфського часу» знаходимо поховання їхнiх воєначальникiв i вождiв. Та й чи тiльки їхнiх?
 Скажiмо, антропологiчний аналiз зображень скiфiв на Куль-Обськiй вазi може призвести до твердження, що то люди не слов'янської подоби: характерний профiль, розрiз очей, одяг тощо викликають асоцiацiї з аварами-обрами, i з черкесами, i з чорними клобуками, i з представниками якого завгодно тюркського чи iранського племенi, i навiть iз греками. Натомiсть конопаси з Нiкопольського скарбу, особливо ж той, що приборкує жеребця, виказує характернi риси типового слов'янина. Й робити скидку на якусь традицiю чи школу в мистецтвi стародавнiх карбувальникiв не доводиться, бо зображення на Нiкопольськiй вазi свiдчать про портретну правдоподiбнiсть зображених на нiй фiгур, чого не скажеш про вазу Куль-Обську: там усi на одне лице.
 Прислужуються нам i подальшi знахiдки археологiв. Згадаймо, наприклад, чудовий скарб, знайдений на розкопках «скiфського некрополя» поблизу с. Балки Запорiзької областi, знахiдку, яку видобула експедицiя Iнституту археологiї АН УРСР пiд керiвництвом В. I. Бiдзiлi. Багато вчених, у тому числi й академiк Б. О. Рибаков, сказали, що цю знахiдку важко переоцiнити. Але вдивiмося пильнiше в чiтку портретну характеристику зображених на вазi скiфiв. Усi прийшли до висновку, що майстер IV вiку старої ери викарбував на металi портрети конкретних осiб, а цi особи зовсiм не схожi нi на iранцiв, нi на тюркiв, а на наших дядькiв, яких сотнями знайдеш у кожнiм українськiм селi. Не менш цiкавим видається також багатющий скарб золотих виробiв Товстої могили на Днiпропетровщинi, знайдений археологом i поетом Борисом Мозолевським 1971 року.
 Коли взяти до уваги все це, а так само й факт, що в генезi українського народу брали участь тюркськi та iншi неслов'янськi племена, то мимоволi виникає вже певною мiрою риторичне запитання: так хто ж були скiфи? Й хоч професор В. П. Петров не встиг дати ствердної вiдповiдi, але вiн рiшуче заперечив: скiфи не були iранцями. Це, на його думку, був iндоєвропейський народ, спорiднений iз балто-слов'янами.
 Згадаймо вислiв Костянтина Багрянородного про наших предкiв, на яких греки казали скiфи та гуни, хоча самi звалися русами. За пiвтори тисячi рокiв до цього iмператора-iсторика майже тими самими словами схарактеризував їх Геродот: «Скiфи всiх племен звуть себе «cколотами», тобто «царськими». Еллiни ж називають їх скiфами». Отже, маємо й самоназву скiфiв: сколоти. Цим iменем себе називали заснованi трьома братами-царевичами Лiпоксаєм, Гарпоксаєм та Колаксаєм племена авхати, траспiї, катiари та паралати. Але ж, крiм «царських» племен, були ще й племена скiфiв-кочовикiв, скiфiв-орачiв та скiфiв-хлiборобiв.
 Видатний радянський iсторик Б. В. Рибаков твердить: сколоти –це праслов'яни. Але хто ж тодi отi таємничi скiфи-хлiбороби та скiфи-орачi? Адже вони споконвiку жили на територiї Правобережної України, вирощували хлiб не тiльки для себе, а й на потребу Еллади та iнших країн, розвивали ремесла та мистецтва, про якi сучаснi їм греки й не мрiяли. Коли отi чотири племенi зараховано до слов'янських, то скiфи-орачi та скiфи-хлiбороби й поготiв були слов'яни. Ну, а Л. Нiдерле зараховує до слов'янських ще й скiфське плем'я будинiв . Якщо на територiї України жило колись iранське плем'я, то це були отi згаданi Геродотом «скiфи-кочовики».
 Геродот лишив нам неоцiненний документ –зафiксував на папiрусi чи пергаментi кiлька "скiфських" слiв. Пiсля старанного аналiзу далеко не всi вони виявилися справдi скiфськими, один з небагатьох виняткiв –оте вже кiлька разiв згадуване слово "сколоти". Колись i менi вчувалися в ньому давнi еллiнськi звуки: "ско-лопс" –дерево або "сколiоо –кривий, лукавий тощо. Та потiм я подумав: а навiщо тут вишукувати вiддалену схожiсть iз словами iншої мови, якщо слово звучить чисто по-нашому? "Сколоти" –це просто сколоти, як ото були ще поляни, древляни чи бiлi хорвати, й цiлковиту рацiю має академiк Б. О. Рибаков, називаючи сколотiв праслов'янами.
 До речi, слова з цим коренем i досi активно поширенi в сучаснiй українськiй мовi. Борис Грiнченко, наприклад, перекладає слово «сколотити» росiйською мовою так: возмутить, встревожить. У виданому ж 1977 року в Москвi романi сучасного росiйського письменника В. В. Лiчутiна «Долгий отдых», творi про подiї та людей початку минулого сторiччя, слово «сколотный» нинi перекладається як «незаконний».
 Або вiзьмiмо ще одне Геродотове слово: Пората. Вiн свiдчить, що так «скiфи» називали своєю мовою рiчку Прут. Чи можна знайти аналоги цьому слову нинi? Можна, хоча вже й небагато: поратися, працювати, прати, праник, перти…Та розгорнiмо знову роман В. Лiчутiна –й на сторiнцi 19 прочитаємо: «Девка порато работящая», тобто «Дiвка дуже працьовита». Виходить, Прут (рiчка Дужа, Сильна) за часiв Геродота мав слов'янську назву, яку зберегли до наших днiв корiннi жителi росiйської Пiвночi (герої роману «Долгий отдых» –споконвiчнi помори, та й сам Лiчутiн –помор.
 А ось iнший приклад: Геродот називає одне з племен, що жило на пiвнiч вiд Скiфiї: андрофагiв. Андрофаги –слово, безперечно, грецьке й перекладається «людоїди». Невже в тi часи ще iснував канiбалiзм? Та погортаймо Лаврентiївський лiтопис –розповiдь про Київську Русь, i пiд роком 1096 справдi натрапимо на слово «самоядь», яке в пiзнiших документах перетворюється на «самоїдiв». Так з давнiх давен у наших краях називали далекi звiдси сомадiйськi племена (ненцiв та iнших), а Геродот старанно переклав це слово своєю мовою. Хiба й це не ще одне свiдчення того, що скiфи –слов'яни?
 Це факт, i хай нас не бентежать отi дивнi, залишенi нам Геродотом та iншими iсториками слова, якi не мають нiчого спiльного зi слов'янськими. Останнiм часом В. Абаєв та деякi iншi войовничi iранiсти зробили багато спроб довести, нiбито скiфи були людьми iранського походження. Не дивуюся з осетина Абаєва –дивуюся з наших українцiв, якi силкуються будь-що пiдрубати й так добряче порубане iсторичне корiння рiдного народу, аби всупереч здоровому глуздовi довести, буцiмто 2 –З тисячi рокiв тому цього нещасного народу й на свiтi не було, бо, виходить, не було йому мiсця на планетi. Київський професор В. П. Петров спростував багаторiчнi силкування В. I. Абаєва «осетинiзувати» скiфiв, тепер уже одностайний хор iранiстiв зазнав серйозного дисонансу й збою. В. П. Петров рiшуче заявив: скiфи –не iранцi. На жаль, вiн так i не встиг довести їхню етнiчну приналежнiсть, бо на справжню природу таких слiв, як «сколоти» або «Пората», не звернув уваги, а решту «скiфських» лексем намагався розшифрувати з допомогою фракiйської (теж, до речi, не набагато вiдомiшої) та балтских мов. Тим часом бiльшiсть полишених нам Геродотом «скiфських» слiв та iмен виявились або чисто грецькими, або спотвореними грецькими. Ось кiлька грецьких слiв, якi ми досi вважали «скiфськими»:
 Люк –«Вовк» (скiфський цар).
 Савлiй –«Той, що ходить манiрно» (скiфський цар).
 Паралати –«Тi, що живуть за кочовиками» (скiфське плем'я).
 Тюрас –«Каламутний» (р. Днiстер).
 Або –Папей…Скiльки чорнила згайновано на цього «головного скiфського бога», якого Геродот ототожнював iз Зевсом! I всi дослiдники, слухняно йдучи за В. Абаєвим, в один голос твердили й про нiбито iранську «нацiональнiсть» того бога, й про його роль у пантеонi богiв iранських племен та народiв, i про таке колоритне та соковите iранське ж звучання самого слова, вибудуваного за суворими нормами iранської морфологiї й фонетики. Тим часом жодному довiрливому прихильниковi Абаєва й на думку не спало пiддати творчому сумнiву «iранськiсть» головного скiфського божества.
 Нiкому з «iранiстiв» не спадало на думку й iнше: що Геродот, який у кожному разi неодмiнно пiдкреслював мовну спорiдненiсть тих або тих племен, жодним словом не натякнув про бодай вiддаленi кревнi чи мовнi зв'язки скiфiв iз персами. Усi iранськi мови й тепер, через двi з половиною тисячi рокiв, дуже схожi одна на одну. Таджицький поет i мовознавець Бозор Собiр мене запевняв, що таджик, iранець, осетин, курд чи пуштун чудово розумiють однi одних без перекладача. А двi з половиною тисячi рокiв тому, коли iранськi мови були ще ближчими й, напевно, взагалi не потребували в своєму середовищi перекладачiв! То невже ж би Геродот не сказав, що скiфи й перси, мiж якими спалахнула така жорстока вiйна, розмовляли близькими мовами?
 Нашим iсторикам це не спадало на думку, та їх i звинувачувати в цьому грiх, бо якась добра душа давно колись вирiшила, що радянським ученим цiлком досить знати росiйську мову. Ну, а якби комусь раптом спало на думку завагатись у безпомильностi Абаєва й уважнiше прочитати бодай Геродота, очам вiдкрилося б невiрогiдне.
 Ось той уривок про богiв: «Скiфською мовою Гестiя зветься Табiтi, Зевс (i, як на мене, то цiлком правильно), –Папей». Звернiм особливу увагу на слова в дужках. Невже Геродот знав скiфську мову, що так само-впевнено схвалював правильнiсть iменi чужинського бога? Батько iсторiї не знав жодної мови, крiм рiдної. Як же тодi розумiти оте його зауваження?
 Звернiмося спершу до словника –«Древнегреческо-русского словаря», укладеного Й. X. Дворецьким за редакцiєю члена-кореспондента АН СРСР С. I. Соболевського й виданого в Москвi 1958 року. Кращого видання в нас поки що немає. За браком грецького шрифта в друкарнях пишу грецьке слово латинськими лiтерами:
 Pappaios. Iз закiнчення видно, що це –одна з форм давньогрецького присвiйного прикметника. Але чи з грецького кореня утворений сам прикметник? Так, iз кореня слова pappos, що означає «дiд», «прадiд», «пращур». Є й паралельна форма вiдiменних чи присвiйних прикметникiв: iз закiнченням -oos. Наприклад pappoos. I pappaios, i pappoos перекладаються однаково: дiдiвський, прадiдiвський, установлений пращурами.
 Тепер лише стає зрозумiлим, чому Геродот так схвально поставився до iменi чужого, скiфського божества. Те вже цитоване речення про богiв скiфських належить читати так: «Скiфською мовою Гестiя зветься Табiтi, Зевс (i, як на мене, цiлком правильно) –Прадiдiвським». Просто перекладачi механiчно сприйняли грецьке слово за не грецьке й не стали його перекладати.
 За цим принципом утворювалися всi давньогрецькi присвiйнi прикметники: Nilos (Нiл) – Nilaios, Niloos (Нiльський). koitos (постiль) – koitaios, koitoos (постiльний), filos (друг) – filaios, filoos (дружнiй). pappos (дiд, прадiд, пращур) – pappaios, pappoos (дiдiвський, прадiдiвський, установлений пращурами).
 Поступово стає зрозумiлiшим, хто були отi скiфи та по-якому вони розмовляли. Й хто були гуни, яких давнi й пiзнiшi iсторики називали теж скiфами. Мимоволi хочеться ще раз нагадати слова вiзантiйського iмператора Костянтина Багрянородного про народ, який сам себе величав русами, хоча iншi народи продовжували вперто називати його скiфами та гунами.
 Й на згадку само собою спадає, що сучаснi монголи не вiдмовляються нi вiд Чiнгiсхана, нi вiд Батия, нi вiд того, що колись призвело до розпаду могутньої Київської держави. Монголи були, й слiв iз пiснi не викинеш. Нiхто нiяких полiтичних конструкцiй не будує на вироках давноминулих часiв. Монголи не претендують на землi, якi на певний час були потрапили в залежнiсть до їхнiх пращурiв, так само як греки не збираються вимагати назад Константинополя, який п'ять сторiч тому став турецьким мiстом Стамбулом. I кожен народ зокрема, й усi народи разом свято бережуть пам'ять про своє минуле, хоч би яким здавалося воно з висоти сьогоднiшнього дня й сьогоднiшньої моралi. Бо iсторiя, як сказав один вiдомий вчений, схожа на багатоповерхову споруду, в якiй ми посiдаємо найвищий поверх. Кожне поколiння будує своє житло все вище й вище, й споруда то мiцнiша, що мiцнiшi її пiдвалини. Ми повиннi знати кожен камiнь свого фундаменту й кожну цеглинку поверхiв, якi лишилися пiд нами, щоб при зведеннi верхнього, нашого ярусу врахувати все до дрiбничок: i мiцну гранiтну кладку, й зотлiлi пiдпори, не соромлячись казати собi правду й правильно оцiнювати.
 А соромитися гунiв i скiфiв нам таки й нема чого. Навпаки: коли чуйним скальпелем зiшкребти з полотна давнiх подiй не завжди вмiле й не щоразу чесне малювання пiзнiших епох та iсторикiв, то перед очима нам раптом постане яскрава панорама героїчних битв i гiрких поразок, генiальних полководцiв та мислителiв i не менш генiальних пройдисвiтiв, панорама величних епох злету й перiодiв незбагненного карколомного спаду. Й усе те наше, й усе то –ми, бо ми вспадкували кров наших далеких i прадавнiх пращурiв, а разом з кров'ю –й пам'ять тих часiв, i ця iстина вже не потребує жодних доказiв.
 Слова «гуни» й «вандалiзм» ми сприйняли з чужих вуст, наче аксiому, в якiй мовби не личить i сумнiватись. Тепер це звучить як осуд, як вособлення слiпої лютi варварiв, що зруйнували Рим i стiльки сала залили за шкуру готам. Рим був осередком свiтової культури й свiтової фiлософської думки, це так, це – iстина, але iстина й те, що Рим був також i жандармом античного й ранньосередньовiчного свiту, фортецею, за чиїми гранiтними мурами зiбралися торговцi, наглядачi й власники рабiв i залiзними легiонами намагались накинути рабство й усiм тим народам свiту, котрi ще не зазнали їхнiх кайданiв i нашийникiв. Рим був нездоланною цитаделлю, яка, проте, давно вже виявилась пiдточена тотальною корупцiєю й давно перестала створювати матерiальнi й духовнi вартостi.
 Й треба було сили не менш потужної й жорстокої, яка завалила б ту незрушну тисячолiтню фортецю. Й такою силою стали слов'яни на сходi, слов'яни й германцi на захiдних краях континенту. Що ж, нема чого й казати, борня була жорстока –на життя чи смерть. Але згадаймо варварськi розправи й з боку римлян, коли вони часом брали гору над «варварами»: рiки кровi й багатомильнi «алеї» розiп'ятих на хрестах, поголовний грабунок та знищення вогнем i мечем усього того, що насмiлювалося пiднятись проти Священної Iмперiї та її новим богом помазаних володарiв. Згадаймо все це–й жорстока лють «варварiв» у жодне порiвняння не стане з витонченим вандалiзмом римських просвiщенних карателiв.
 Тим часом «вандалами» й «гунами» лишились в iсторiї тi, хто ще не вмiв у пишних трактатах i хронiках описати справжнiй хiд подiй i справжню вартiсть вождiв та народiв. Тому ми повиннi з потрiйною пильнiстю ставитися до кожного слова, мовленого про нас, i тому потрiйної цiни набуває кожне об'єктивне речення, написане iсториками в поривi великодушностi чи з якихось iнших, не вiдомих нам мiркувань, бо тi, хто тримав у руках перо чи рiзець, не щоразу, далеко не завжди були великодушнi й прямi в своїх судженнях, заполоненi шовiнiзмом або обплутанi павутиною багатоярусної залежностi вiд володарiв, класiв та епох; адже в усi часи iдеологiя була й лишається партiйною, а iсторiографiя, як жодна з наук, –найменш об'єктивним важелем у системi iдеологiй.
 Так, Аттiла був «варвар», якого iсторики ворожого табору намагалися змалювати найчорнiшими фарбами, особливо, коли бралися за видимий портрет. Але якого, спитаймо себе, великого дiяча давньоруської iсторiї змальовувано красенем? З-пiд писала римських та грецьких iсторикiв усi вони виходили кривими, похмурими й звiроподiбними. Та коли вiдсiяти зерно вiд суб'єктивної полови, то часом може вималюватися зовсiм iнший портрет.
 Адже сам Прiск переказує нам слова Аттiлиних ворогiв про «царя гунiв». Римський сановник Ромул мовить у Прiскових щоденниках: «Нiхто з-помiж царiв, що володарювали в Скiфiї чи в будь-якiй iншiй країнi, в такий короткий час не здiйснив стiльки великих справ, як Аттiла». В германському епосi «Бiтерольф i Дiтлiб» мудрiсть Аттiли порiвнюють iз Соломоновою. Але Соломон, як свiдчить епос, при всiй його величностi не мав поряд себе стiлькох витязiв, скiльки їх бачив Бiтерольф при дворi могутнього Аттiли.
 Та й сам Йордан каже: «Аттiла, володар усiх гунiв i можновладець –небачений у свiтi –племен чи не цiлої Скiфiї, достойний подиву в його неймовiрнiй славi серед усiх варварiв…Любитель вiйни, сам вiн був людиною помiркованою й витриманою, вiдзначався свiтлим розумом, був приступний для тих, що потребували допомоги, й прихильний до кожного, в кого раз повiрив».
 Людиною виняткової справедливостi змальовує його й Прiск, бо простий люд горнувся до Аттiли. Грек Адамiс, який жив у столицi гунiв, сказав Прiсковi –й правдивий iсторик не втаїв його висловлювання: «Я люблю скiфськi звичаї…Ми часто воюємо, зате в мирний перiод утiшаємося досконалим спокоєм i не боїмося втратити свого кревного майна. На моїй колишнiй батькiвщинi, в Римськiй iмперiї, володарюють тирани, а малодушнi раби не зважуються навiть боронитися вiд них. Там нема нi правосуддя, нi рiвностi в державних податках, а сильнiший душить слабшого».
 Ось якi слова про великого полководця й державного дiяча знаходимо в Прiска та Йордана: «Великий цар-великого народу, господар досi нечуваної могутностi, царств Скiфiї та Германiї самодержець…тримаючи в жаху Рим Схiдний i Рим Захiдний…, незлiченнi пiдкоренi мiста не пiддавав пограбуванню, а ласкаво обкладав їх щорiчною даниною».
 За портретом цього «варвара», «бича божого» вимальовується постава справдi мудрого, гуманного й прекрасного душею русина. Десь-то недаремно навiть Карамзiн, який загалом повторює вигадки необ'єктивних ворогiв Аттiли, каже пiсля цитування Прiска: «Ми звикли зображувати гунiв чудиськами; певно, Аттiла був не дуже потворний, бо Гонорiя, сестра iмператора Валентинiвна, пропонувала йому руку свою». Та хiба ж не точно таким самiсiньким азiатом малював i Святослава Лев Диякон: голе тiм'я, маленькi оченята, плескатий нiс?…4
 В статтi, благословленiй до друку академiком Б. О. Рибаковим та академiком М. Т. Рильським, яка була надрукована в ч. 1 журналу «Народна творчiсть та етнографiя» за 1962 рiк, говориться: «Протягом довгої героїчної iсторiї Русь переживала перiоди розквiту, коли греки й римляни запозичали в неї мiфологiю, що була важливим елементом античної культури, метали, хлiборобство. Могутня Київська держава IX – XIII ст. була тiльки одним з пiзнiших фактiв iсторiї Русi, стародавня ж iсторiя й культура її ще чекають на широкi дослiдження».
 Й одним з таких перiодiв, на наше глибоке переконання, був перiод Велiмира –Аттiли, й настав час повернутися до них обличчям, скинувши з них ганебний ярлик, пришитий готами. Що ж, готiв можна зрозумiти. Слов'яни були тим валом на їхньому шляху до поглинення Європи, який вони мусили гризти зубами, й кожна жменя землi того валу давалася їм з кров'ю. В їхньому уявленнi гуни –напiвзвiрi, бо люто боронили свою прадiдами заповiдану землю. Але згадаймо часи готської експансiї на європейському материку –й усi уявлення помiняються мiсцями, й кров захолоне в жилах. Конунг Вiнiтар, подолавши 376 року одного iз слов'янських володарiв –Буса, розiп'яв i його, i його синiв, i сiмдесят найзначнiших бояр на хрестах. Конунг Фродо III, перемiгши в битвi захiдних слов'ян (венедiв-вандалiв), прикинувшись, нiби збирається вести вiйну з якимось там спiльним ворогом, скликав усiх слов'янських князiв-васалiв разом з їхнiм найдобiрнiшим вiйськом i по-зрадницькому перерiзав, передавив та перевiшав усiх, у такий спосiб позбавивши слов'ян можливостi опору й назвавшись пiсля цього конунгом датським i вандальським.
 То чи треба ж так слiпо сприймати й готське твердження про «вандалiзм» слов'ян? Далебi, нi, хоч похмура епоха гото-слов'янської боротьби була й справдi жорстокою й у нiй панував основний закон «зуб за зуб i око за око». То бiльше, що слов'яни обороняли свою землю й мали всi права на жорстокiсть до зайд-асимiляторiв.
 Так, русини перших столiть нової ери були великим i висококультурним народом, i применшення цього –то вiдрижка ще далеко не вмерлої теорiї норманiзму. Адже така могутня iмперiя, як Київська Русь, що протягом пiвтисячолiття пiдтримувала статус-кво в Європi –та й у цiлому свiтi, –не могла виникнути з надр напiвдиких племен, якi нiбито перебували мало не на стадiї родово-общинного ладу, з примiтивною економiкою й ремеслами, не кажучи вже про нерозвиненiсть класового суспiльства. Нi, Європа розвивалася рiвномiрно в усiх своїх ланках. На одному боцi був Рим з його рабовласницькою системою, на другому боцi –так званi «варвари», якi протиставили Римовi новi, прогресивнiшi форми продуктивних сил та виробничих взаємин: усi «варвари», в тому числi германцi та слов'яни. Й коли в боротьбi проти спiльного ворога вони загалом зберегли мiж собою стан рiвноваги, то це означає, що вони й перебували на загалом однаковому рiвнi розвитку. Рiзниця полягала хiба в тому, що готи прийняли християнство значно ранiше, але й це сталося тiльки через те, що вони жили ближче до ще досить могутнього на той час Риму, та й були залежними вiд нього в повному розумiннi цього слова: пiдлеглими. А Русь, могутня й самостiйна, ще цiлих сiм сторiч зберiгала свою iдеологiчну незалежнiсть вiд Риму Схiдного й Риму Захiдного й прийняла християнство тiльки тодi, коли воно стало загальною «модою» й мiрилом престижу. Й прийняла не пiд загрозою меча, як iншi народи Європи, а добровiльно й безболiсно, не втративши при цьому свого морального суверенiтету, не кажучи вже про територiальний.
 Культура Античної Русi була висока, про що свiдчать й iсторичнi, й фольклорнi, й археологiчнi вiдомостi. Безперервнiсть традицiй хлiборобських народiв, якi населяли нашi землi принаймнi ще за три тисячi рокiв до нової ери, давно стала аксiомою й не вимагає доведення. Знахiдки ж останнiх археологiчних розкопок на Українi не тiльки пiдтверджують це, а й доводять високий рiвень тодiшньої культури й суспiльного розвитку.
 Нам досi було вiдомо, що на територiї України вже п'ять тисяч рокiв тому, наприклад, виробляли чудовий керамiчний посуд, простота й витонченiсть форми якого ставили це гончарне мистецтво на рiвень з шедеврами стародавнього свiту. Не знали ми тiльки, де й хто його виробляв. Закрадалися навiть сумнiви –може, все це вироблялося не в нашiй землi, бо норманiсти населяли її примiтивними напiвдикими племенами.
 Та ось 1970 року археологiчна експедицiя Державного iсторичного музею України на чолi з Т. Г. Мовшета знайшла в басейнi Середнього Днiстра унiкальнi гончарнi печi, де виготовлявся саме цей посуд. Цiлий квартал гончарних майстерень! Цi печi належать до того типу, якими користуються й сучаснi гончарi. «Нашi дослiдження, –стверджує Т. Г. Мовша, –змiнюють уявлення про економiку давньохлiборобських наших племен i про роль гончарства в нiй». Гончарнi печi, знайденi бiля села Жванець на Хмельниччинi, належать до тiєї категорiї, яку можуть обслуговувати лише чоловiки, а гончарство вже тодi, п'ять тисяч рокiв тому, стало не домашнiм заняттям для власного вжитку, а ремеслом i промислом. Та й розмiщення кiлькох таких двоярусних печей поряд свiдчить про те, що посуд вироблявся масово, отже, для ринку. Коли зважити на високу якiсть керамiки та її чудове оформления, то стане зрозумiло, чому належить вважати культуру Античної Русi дуже високою.
 Учитаймось лиш пильнiше в рядки Геродотової «Iсторiї», й ми там побачимо, що так, усе збiгається, все вiдповiдає чiтким законам спiвмiрностi продуктивних сил i виробничих взаємин: i та чудова гончарна промисловiсть, i високо розвинене хлiборобство околотiв, бо ж сам Геродот каже –й нiхто не силував його казати саме таке:
 «Над алазонами (тобто на Середньому й Верхньому Днiстрi) живуть так званi скiфи-хлiбороби, якi сiють хлiб не для власного вжитку, а на продаж». А це може означати лише одне: хлiборобське суспiльство тут було високо розвинене, з товарним виробництвом i ремеслами, а отже ж, i класове.
 I це в той час, коли Еллади ще й на свiтi не було, а стародавнi єгиптяни називали грекiв не еллiнами, а «дикими данайцями», якi тiльки й умiли, що служити пращниками вiйську фараонiв найдавнiших династiй.
 Рiвень культури та соцiального розвитку Античної Русi пiдтверджують i археологiчнi розкопки в самому Києвi. Сотнi й сотнi грошових знахiдок i десятки грошових скарбiв II – III сторiч нової ери можуть свiдчити тiльки одне: поряд з високорозвиненою промисловiстю ремiсникiв iснувала широко розгалужена система торгiвлi. Якщо в землi знайдено десятки великих грошових скарбiв, то в сто й тисячу разiв бiльше було їх в обiговi, бо скарби закопували в землю не для археологiв, а для того, щоб переховати на певний час, а потiм викопати й пустити їх знову в обiг. Десятки багатих скарбiв так i лишилися з невiдомих причин у землi, й вони взайве, й цього разу беззаперечно, засвiдчують наявнiсть високорозвиненого товарного виробництва тодiшнього суспiльства.
 Звiдси, очевидно, слiд зробити й логiчний висновок: наявнiсть численного класу купцiв передбачає iснування не якихось селищ або горрдищ общинно-родової формацiї, а мiст, якi цiлком вiдповiдали вимогам пiзньорабовласницького чи ранньофеодального суспiльства.
 Таким мiстом був принаймнi в I – III сторiччях Київ, тобто Гунугард i Гунiборг часiв Аттiли, тобто Метрополiє Птолемея, а може, й той Київ, що був центром Геродотової Басiлеї, або Геррiв. Тепер уже нiхто не зважується «народжувати» Київ у VIII – IX, навiть X сторiччях, як ще було донедавна. Тепер Києву ласкаво дозволено виникнути в V сторiччi. Але це –також несправедливiсть. Чому для визначення статусу мiста ми мусимо неодмiнно втискатись у схоластичнi рамки? Невже мiсто стає мiстом тiльки тодi, коли в центрi його виникає фортеця, а навколо –незахищений ремiсничий посад? А якщо все було разом, i фортеця, й посад, як, скажiмо, в найдавнiших мiстах планети –в Шумерi, та й пiзнiше –аж до ранньої Вiзантiї? В деяких таких мiстах населення було переважно хлiборобським, але ж ми називаємо їх мiстами! А який же статус дати тодi поселенням часiв Трипiльської культури, поселенням, у яких зводилися кiлькаповерховi будинки й жило до 25000 мешканцiв? Цi осередки не були захищенi фортечними мурами – i все-таки то були мiста. Кожен час у кожному регiонi диктував свої правила. Якщо країнi не загрожувало вторгнення, то для чого зводити мури?
 Та чи й могло бути таке мiсто на територiї нинiшнього Києва або ж бодай неподалiк вiд нього?
 В тiм-то й справа, що було. Коли, звичайно, не пiдходити до нього зi схоластичним аршином i не вимагати вiд античного мiста того, чого належить вимагати хiба що вiд поселень середнього, ба навiть пiзнього Середньовiччя. Чи була Скiфiя в часи свого найбiльшого розквiту класовим суспiльством? Безперечно. Iснував панiвний клас вiйськово-племiнної знатi, iснував клас виробникiв –вiльних хлiборобiв, пастухiв та ремiсництва, був також клас рабiв, про що чiтко сказано в «Iсторiї» Геродота.
 Ми раз у раз вiдкриваємо багатющi поховання скiфських вельмож з промовистими доказами класового розшарування й високорозвиненої ремiсницької творчостi, й не менш розвиненого товарного виробництва не тiльки хлiба, а й промислових товарiв. Надзвичайно високого розвитку набуло й мистецтво. Греки досягли колосальних висот у мистецтвi наслiдування й копiювання форм природи, але їм було далеко до скiфських митцiв, якi першими в свiтi, випередивши тисячолiття, сягнули i нинi не перевершених еверестiв символiзму, стилiзацiї та абстрактного бачення свiту.
 Але повернiмося думкою до мiста, яке все-таки було. Воно виникло в межах нинiшньої столицi України не пiзнiше VI сторiччя до н. е. й iснувало за часiв Геродота, тож вiн не мiг не чувати про нього. Так, мiсто виросло не точно там, де згодом постали палаци Володимира та Ярослава, Софiя Київська чи баня Золотих ворiт. Воно було трохи далi на пiвдень, мiж київськими мiкрорайонами Феофанiєю та Хотовим, займало високе, зусiбiч оточене глибоким ровом плато, взяте нагорi в мiцне кiльце стрiмкого валу, мало три брами та дерев'янi обороннi вежi. А площа мiста перевершувала загальну площу всiх трьох «класичних» київських гiр: Старо-київської, Щекавицi та Хоревицi: 31 гектар! I це на добрих пiвтори тисячi рокiв ранiше вiд Володимира та Ярослава.
 В радянськiй iсторiографiї налiчується аж три рiзнi «дати народження» Києва. Дехто називає навiть…Х сторiччя! Не так давно, як ми знаємо, Києву «дозволили» вiдзначити 1500-рiчний ювiлей. Але давно iснує й третя думка: iсторiю Києва слiд починати вiд тих поселень, що з'явилися на його нинiшнiй територiї задовго до полянського князя Кия й навiть до нової ери. Такої думки дотримували видатнi українськi вченi I. М. Самойловський, В. П. Петров та багато iнших iсторикiв.
 Навряд чи можна вiдшукати кращий варiант для того, щоб сказати: ось античний Київ –величезне й могутнє першомiсто Київ-Хотiвський, од якого слiд починати лiточислення Матерi мiст руських. Археологи називають його «городищем», i це в їхнiх вустах звучить зневажливо. Але ж ми кажемо, що полянський князь Кий збудував «мал городок» –то чим же це вище? Якщо французи не так давно вiдсвяткували 2000-лiття своєї столицi тiльки на тiй пiдставi, що Юлiй Цезар згадав серед переможених галлiв якесь плем'я паризiєнiв, а сам Париж засновано через три сотнi рокiв по смертi Цезаревiй, то ми мусимо взяти за дату народження нашого Києва VI сторiччя до н. е., коли на пiвденних околицях нашої столицi народився Київ-Хотiвський.
 Доба Києва-Хотiвського була добою розквiту таких городищ (насправдi –античних мiст) на територiї всiєї України. Згадаймо хоча б Немирiвське, Гаврилiвське, Кам'янське та Бiльське городища, заснованi тодi-таки хлiборобськими «скiфськими» племенами. А ще згадаймо Змiйовi вали –могутнi фортифiкацiйнi споруди, першi з яких виникли теж у «скiфський» час.
 Тiльки високорозвинене суспiльство спроможне на подiбнi трудомiсткi й дорогi будови, й тогочасне суспiльство було таким. Хоч у якихось галузях поступу племена та племiннi об'єднання Пiвнiчного Причорномор'я вiдставали од грекiв, але в суспiльному розвитку, як казав вiдомий ленiнградський вчений В. Ф. Гайдукевич, iшли майже в ногу з давнiми греками.
 Хiба ж не про це свiдчить iсторiя Скiфiї? Чому тодi ми намагаємося принизити самих себе й запекло твердимо, нiби в нашiй минувшинi не було нi блискучої культури, нi гiдних подиву звершень, анi чудових мiст? Усе це було, був i Київ (може, хiба що називався Хотовим чи ще там як) за пiвтори тисячi рокiв до Олега й Iгоря, хай i не на тих самих пагорбах, але стояв. Живi мiста мають властивiсть рухатися в просторi. Кожна епоха висувала свої закони, свої вимоги й до людей, i до мiст. Стародавнiй Галич, наприклад, був од Галича сучасного за шiсть кiлометрiв, але ж ми не кажемо, що це рiзнi населенi пункти. З цього приводу надзвичайно цiнною видається нам знахiдка Г. М. та I. Г. Шовкоплясiв у київському мiкрорайонi Оболонь. Вони вiдкрили поселення II ст. до н. е. – II ст. н. е., що неабияк прислужилось iсторикам, продовжуючи бiографiю Києва.
 Iсторiя наша повна бiлих плям, iсторiографiя ряснiє плямами темними й ще бiльше –затемненими. Й цей справедливий докiр, як казав Олександр Хомич Вельтман, талановитий росiйський письменник та iсторик, може, не досить озброєний археологiчними матерiалами, зате щедро обдарований талантом ретроспективного аналiтика, –лягає на сумлiння не так найдавнiших iсторикiв, як на iсторикiв доби iстинно варварської, коли стараннiсть, доброчеснiсть та прагнення об'єктивностi, що iснувала ранiше, почали в масовому порядку, при переписуваннi античних свiдчень та хронiк, замiнюватись невiгласькими перекручуваннями, описками та свiдомим пiдтасовуванням для наперед планованого вкорiнення в iсторiографiї неiснуючих фактiв i дiй, прийшлих династiй та прийшлих народiв-завойовникiв. Та й нинi далеко не кожен iсторик може похвастатися, що вiн очистив себе вiд скверни тих варварських традицiй.
 I наш святий першообов'язок –вишукувати в половi нещиростi й тенденцiйних перекручень зерна правди, хоч би як важко й на перший погляд безнадiйно це здавалось.
 1972-1990 pp.
 [1] Н а в –мрець.
 [2] Одна з найвищих посад у давнiй Київськiй Русi.
 [3] Ч а с –мiра вiдстанi, приблизно 5 км.
 [4] Сарана.
 [5] Слово «гуни» слов'янського походження i в багатьох iсторичних джерелах пишеться з одним «н» (авт.).
 [6] Борошном називали взагалi харчi.
 [7] Волгу.
 [8] Т а л ь- заложник.
 [9] Єгипетська.
 [10] В е р е к т и –молотити, звiдси вересень –мiсяць молотiння.
 [11] Тепер м. Очакiв Миколаївської областi
 [12] Херсонес, або Корсунь, був коло теперiшнього Севастополя, влежав до Вiзантiї.
 [13] Писар.
 [14] Тут i далi цитуються слова, залишенi давньогрецьким iсториком Прiском, який жив у V сторiччi й вiдвiдував столицю Аттiли.
 [15] Захiдна Римська iмперiя зi столицею в Римi. Схiдна iмперiя, зi столицею в Константинополi, теж звалася Римською, хоч насправдi була грецька.
 [16] Гра.
 [17] Персiя.
 [18] Чумацький Шлях.
 [19] Аргентум –срiбло (лат.). Тепер Страсбург.
 [20] Майнц.
 [21] Кельн.
 22] Мiланi.
 [23] Тепер Орлеан, мiсто на вигинi правого берега р. Луари.
 [24] Подiбну промову, за свiдченням iсторика Иордана, Теодорiк виголосив i перед боєм з Аттiлою.
 [25] Тепер Шварцвальд у Захiднiй Нiмеччинi
 [26] Однi з найвищих посад великокняжого двору в стародавнiх русинiв.
 [27] Iталiєць.
 [28] Флагеллум –дрюк, бич, кий.
 [29] Дослiвно перекладається: Божий Бич (порiвняй: Богдан Гатило).
 [30] Лев Перший (лат.).
 [31] Ходити ротi –клястися, присягатися.
 [32] Шовку.
 [33] Калiмера –Ласкаво прошу!
 [34] Радiй, пане iмператоре.
 [35] Кало –добре (грецьк.).
 [36] Життя.
 [37] Мотузка.
 [38] Бiблiотеки.
 [39] Тепер там початок вул. Володимирської, трохи вище вiд iсторичного музею.
 [40] Викуп, платня.
 [41] Тепер м. Вормс на лiвому Березi р. Рейну.
 [42] Викупу.
 [43] Луската рiзниця.
 [44] Разом з правою рукою.
 [45] Великий келих
 [46] Варягiв.
 [47] Пiзнiше його прозвали Чудським.
 [48] «Дика вира» –об'єднання заможних смердiв серед сiльської общини-громади на давнiй Українi




 Source


 Converted from DVD copy of Maxim Moshkov Library - http://lib.ru