Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Йому, мабуть, здавалося, що вiн уже так давно-давно на цьому островi, а виявляється, нiхто навiть не помiтив його вiдсутностi.

— Ну й правильно. I добре. Скоро взагалi всi забудуть, що був такий… I все буде в порядку, — бадьоро говорив вiн, але в голосi чувся сум i туга. Кому ж хочеться, щоб його всi забули!

Я витяг кульок iз скигликами i простяг йому.

— О! Таки привiз! Спасибi! От скучив, — i вiн одразу вп'явся зубами в скиглик.

— Ну, а що ж ти робив? — спитав я.

— Та що, рибу ловив i просто так…

— Ну, а щоденник свiй ти хоч пишеш?

— Нi, не пишу, — легковажно промовив вiн, жуючи скиглик. — Кинув. Це ж усе одно, що уроки готувати. Чи я для цього на безлюдний острiв запхався!

Я нiчого не вiдповiв: я ж знав, що там — у щоденнику.

— Слухай, давай у цурки-палки зiграємо. Я так давно не грав! — запропонував несподiвано Кукурузо.

— А що, можна, — погодивсь я.

I старi стрiлянi качури, банькатi жаби, полохливi очеретянки та iншi жителi плавнiв уперше, мабуть, в своєму життi почули одчайдушне й протяжне:

— Цурки-палки-накувалки накую-ю-ю…

Аж дотемна грали ми з Кукурузом. Припинили тiльки тодi, коли вже нi цурки, нi навiть палки не було видно.

Ще вiд час гри, чим бiльше темнiло, тим бiльший неспокiй огортав мене. Я, звичайно, намагався не виказуванi його Кукурузовi, але з кожною хвилиною щось дедалi дужче муляло менi всерединi. А коли зовсiм стемнiло, я вже був, як то кажуть, готовий: ледве стримувався, щоб не цокотiчи зубами.

— Ну, поїхали на Високий, — сказав Кукурузо. Вiн витяг з куреня рушницю, зарядив.

Ми сiли в човен.