Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Вiн принишк i мовчав.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина, чи нi? — з болем сказав дiд.

— Не кажiть так, дiду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.

— А ти що думав — дiд вiчний? На дев'яносто вже завернуло. От-от — i в яму сторчака. Вже недовго…

— Я, може, ще навiть ранiше за вас помру. Оно, пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозi був i температура сорок… Так що не кажiть.

— Е, синку, молодi можуть вмерти, а старi мусять вмерти… Так уже заведено. I не треба в цьому змагатися. Краще в чомусь iншому…

Запанувала мовчанка. Видно, мого друга вкрай збентежили i схвилювали дiдовi слова. Та й мене теж. Нiколи я не бачив дiда таким. Завжди вiн бурчав, лаявся, навiть потиличниками частував, а тут… Ех, краще б вiн нам вуха нам'яв!..

— Дiду, — жалiбно мовив Кукурузо, — ви не кажiть матерi. Я вас прошу. Га, дiду?

— Та що ж казати. Нема чим радувать.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. I переекзаменовку здам.

— Побачимо…

— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут… ми тут…

— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?

— Книша.

— Овва! Чого раптом?

Кукурузо хотiв був почати пояснювати, аж тут дiд враз приставив долоню до вуха i тихо сказав:

— Цить!.. Потiм… Пливе… Ховайтесь, хлопцi, побачимо, в чiм тут справа.

Ми принишкли. А дiд ступив тiльки один крок до куща i — нiби розтанув у темрявi. Минула хвилина, двi, а може, й бiльше. I тiльки тодi ми побачили — iз стружки виплив човен. Як дiд Варава мiг почути його, не збагну.