Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Звiдусiль на Яву були спрямованi захопленi погляди. I коли ми вийшли в фойє, то весь час то тут, то там чули прнглушенi голоси: «Оцей! Оцей! Он вiн пiшов! У бiлiй сорочцi!» По-моєму, це було саме те, про що мiг тiльки мрiяти Ява. Вiн був щасливий. Сказати, що вiн сяяв, це, мабуть, нiчого не сказати. Вiн ходив по фойє, як на ходулях, нiби вiн вищий всiх на свiтi. Очi його випромiнювали щось таке, чого не здатнi випромiнювати очi звичайних людей. I такий вiн був далекий-далекий вiд мене, як нiколи в життi. Я i мої переживання з отим годинником для нього зараз просто не iснували Звичайно, вiн був герой, це ясно, але менi було неприємно дивитися на нього.

— А це мiй братик Микола, — сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.

— Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, — нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.

— То ви їх упiймали-таки чи нi? — спитала Валька.

— Авжеж, — недбало кинув Ява.

— I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?

— Нi, не заiубили. Але… — Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно… Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:

— Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали.