Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

I, не чекаючи дiдової вiдповiдi, швидко подряпався на горище. Серце в мене вже телiпалося, як свинячий хвiст. Швидше-швидше-швидше! Що, як Бардадим зараз знову прийде!

Я вихопив апарат з-пiд сiна, сунув пiд сорочку i полiз униз.

— Ой, щось живiт заболiв! — скрививсь я, одвертаючи свого живота з апаратом вiд дiда. I, не даючи йому отямитися, шмигонув повз нього за клуню, а там пригинцем помiж соняхами та кукурудзою на вулицю i — за село, у гай…

До пiзнього вечора, аж поки зовсiм не стемнiло, тинявся у гаю, у степу, по кущах понад рiчкою.

Кепсько менi було, дуже кепсько. Я був як той заєць полохливий, менi навiть здавалось, що в мене вуха ворушаться, коли я, озираючись, прислухався до найменшого звуку, щоб не попастися комусь на очi. I як отi злодiї живуть на свiтi? То ж не життя, а мука пекельна! Весь час ховатися, чекати, що тебе от-от схоплять, весь час думати про свiй злочин, нi хвилини спокiйної не маючи. Бiднi злодiї! Нещаснi люди!

Коли вже зовсiм стемнiло, я крадькома, попiдтинню подався до клубу. Я спецiально призначив збiр Антончиковi бiля клубу, бо на клубi є годинник. Нам треба ж було рiвно на дванадцяту. А я годинника не мав. А красти десь ще й годинника — це вже було занадто.

Бiля клубу — безлюдно. Сьогоднi п'ятниця, i нi кiно, нi танцiв у клубi нема. У нас кiно тричi на тиждень — по вiвторках, четвергах i суботах, а в недiлю танцi. Годинник показував за чверть одинадцяту. Я залiз у кущi навпроти клубу i почав чекати. Об одинадцятiй Антончик не прийшов.