Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

«У нього ж теж нема годинника, нiчого страшного, ще є час», — вирiшив я.

У чверть на дванадцяту Антончика не було. «Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть», — вирiшив я.

О пiв на дванадцяту з темної вулицi почулися кроки Вiн?!

Нас-с оставалось только тр-рое… — напiвголосом проспiвало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.

I знову тиша.

За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака.

Антончика не було.

Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик — це не напарник.

Павлуша прийшов би обов'язково.

Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй…

Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти хвилин десять не менше.

Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надiєю вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик… Нi, нема.

I я вирушаю.

Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi.

Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому.

I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мрiяли удвох про ту славу всесвiтню… I стiльки зусиль на здобуття її витратили марно… I раптом вiн кинув мене i пробивається до слави сам. Ну хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником? Хiба це по-товариському? Вiн стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смiшняком, що тiльки кипить i булькає, а толку нiякого.

От i зараз. Ну куди я iду? I чого? Iду фотографувати привид. На Горбушину могилу.