Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Я пiдiйшов до нього, i зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спiраль. «Восьмьорка»! Такої жахливої «восьмьорки» я ще нiколи не бачив.

А до села кiлометрiв зо два.

От халепа! I чого я такий нещасливий! Завжди так. Тiльки менi трохи легше стане, тiльки настрiй покращає, тiльки здасться, що життя усмiхається менi зяову, як доля одразу — лясь! — по пицi. I я в калюжi. Ех!..

Пiдвiв я свого Вороного, обняв за кермо i пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так iдеш, то рiдко кого й зустрiнеш. А як не хочеш нiкого зустрiти, то на кожному кроцi:

— Ай-яй-яй!

— Що ж це ти iздєлав?!

— Ого-го!

— Оце «восьмьорка»?

— А-яй-яй!

А вже бiля самої хати на Павлушу наткнувся. Вiн саме виходив з своєї хвiртки.

Побачивши мене, Павлуша не змiг втриматися вiд здивованої усмiшки. Я спересердя тiльки плюнув у його бiк i тут же, як на зло, спiткнувся. Павлуша засмiявся.

— Дурень! — крикнув я, нервово сiпаючи велосипеда, що застряв у хвiртцi.

Вiн не вiдповiв. Одвернувсь i пiшов собi вулицею.

Дiд глянув на понiвечене колесо i спокiйно спитав:

— Що — трактора на таран брав, га?

Я тiльки зубами скригнув. З дiдом сваритись я не мiг. Хто ж менi тодi Вороного вилiкує? Дiд мiй умiв усе на свiтi. Що б я не зламав, не скрутив, не зiпсував, я завжди iшов до дiда. I вiн мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому рiзнi поганi слова. Але я до них звик.

От i зараз я зiтхнув i мовчки з надiєю глянув на дiда.