Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

I цим можна здорово скористатися.

Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!

Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.

Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.

Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!

Перше, що треба зробити, — це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.

Пiвхвилини — i хустка була у мене в кишенi.

Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.

Я подався чекати його пiд хату.

Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав — чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу — бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.

Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:

— Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..

— Що таке? — питаю.