Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.

— Треба рятувати! — твердо сказав я.

— Самим? — недовiрливо глянув на мене Павлуша. — А чи посилимо?

— А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо — все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!

— А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.

— Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми — фiть!

Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.

Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.

По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати — боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.

Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: «Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно…» Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду.