Тореадори з Васюкивки   ::   Нестайко Всеволод Зиновьевич

I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiтьслiд вiд мотоцикла був… Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.

Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге — у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.

— Слухай, — прошепотiв я Павлушi. — Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?

Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.

Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.

«Конспiрацiя! — подумав я. — А що, i я б так зробив».

За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.

Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.

Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду… От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так…

Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.

— Пусти! — рвонулася вона.

Ну, все! Треба рятувати!

Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.

Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.

— Тiкайте! — гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.

I…

I тут сталося неймовiрне.