Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Алік постійно рухає плечем, ніби масує потягнутий м'яз. Кривить лице.

Нарешті оціпеніння спадає. Я дістаю свою ультралайтову цигарку, відкушую фільтр і спльовую його у вогонь. Глибоко затягуюся димом.

Лорна без слів іде в намет. Біля вогню залишаються четверо.

Я не помітив, де ділася Жанна. Алік пояснює, що дав їй випити барбовалу і поклав спати в намет Германа. На його думку, Жанні сьогодні варто побути подалі від декого. Я цілком погоджуюся.

Віка готова спати з Жанною. Проскакує думка розпитати, що ж усе-таки трапилося між ними у панків, але навіть не уявляю, як це сказати. Знесилений до краю… Хочу спати. Дивлюся в бік свого намету й вигукую:

– …Блін, вона ше мені зараз палатку спалить!

У наметі жевріє живе світло. Видно, Лорна запалила свічку.

– Гаразд, – кажу. – На добраніч.

Мені без ентузіазму бажають того ж. Я поспішаю до намету.

Залажу у внутрішню камеру і напорююсь, як на багнет, на Лорнин погляд. Вона забилася в куток, обклала себе нашими спальниками і лупає звідтіль зовсім дикими очима. Ну і як тепер мені спати? На голій землі? Егоїстка, блін.

Пробую вмовити її:

– Не наглій, Лорна, дай мені спальник.

Мовчить.

– Давай уже вкладатися, ніч надворі.

Відповіді нема.

– Ти чуєш мене?

Лорна дивиться десь у простір, водить очима, пильнуючи щось невидиме.

– Зараз нам усім буде піздєц.

Мене знову проймає боязкість – Лорна слів на вітер не кидає.