Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Від чорного каменя, на якому я стою, тягнеться золота нитка. Я стаю на неї і починаю йти… Нитка натягнута, і мені легко тримати рівновагу і йти по ній. Я дивлюся під ноги і розумію, що піді мною немає нічого, тільки світло й туман. Я дивлюся вперед і далі йду по золотій нитці. І золота нитка виводить мене до ще одного чорного каменя. А від цього каменя золота нитка веде далі в туман. Я знову пішла і знову вийшла на чорний камінь серед світла й туману.

– Такий самий?

– Такий самий. Мені снилася таке цілу ніч. Те саме. Я переходила в тумані з каменя на камінь, і це було найцікавіше заняття з усіх, якими я коли-небудь в житті займалась. – Віка відкидається на спину й водить рукою по тканині намету. – Так цікаво… все так змінилося за один день…

– Ти знаєш, я теж себе почуваю дивно. Може, це він вчора мені допоміг, а може, це від тебе мені так спокійно.

– А він вчора робив щось тобі?

Я згадую, як Алік попросив мене заплющити очі, коли збирався «вернути мені поле».

– Він сказав, що у мене все поле знесено і земля мені вже підійшла під очі. Ще трохи, і я б задихнулася. Він щось робив руками.

– І помогло?

Я мовчу. Знизую плечима.

– Якось так дуже спокійно стало… І сон дивний наснився. Можна, я розкажу тобі?

– Звичайно, лапонька.

– Снилось, ніби я на березі замерзлого озера. Ніби це ще осінь, але вдарили страшні морози. Снігу немає зовсім, тільки озеро промерзло аж до дна. І сонце заходить прямо пере-ді мною, і холодно так, що несила терпіти.