Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Клянусь, Йостек усе прекрасно бачив: і звабливі Лорнині торкання вуст, і мої погляди на неї. Йостек вийшов із кухні й пішов у камінну, де, крім паркету і дорогих штор, єдиним предметом інтер'єру була велика канапа-їбодром. У невизначеному майбутньому, за йостековими планами, там мав з'явитися камін.

Ми сиділи на порожній, лункій кухні і дивилися одна на одну. Я бачила, які ми різні. Я в темному, недорогому, але пристойному піджаку, у гольфі, у чистих брюках. А вона – в якійсь несвіжій картатій сорочці без ґудзиків на рукавах, з беглуздими шворочками на зап'ястках, у розписаних ручкою заношених джинсах. Із задвірків свідомості пробивалося запитання: «Що ти тут робиш, з цією немитою мандавохою?! Ти ж погубиш своє життя!» Але я продовжувала дивитися на її обличчя, і краса цього лику здалась мені неземною… Точніше – позаземною. Поруч сиділо якесь потойбічне створіння. Холодна істота з далеких космічностей. Секунда – і це бачення пом'якшало, а я знову пережила сильне притягання до Лорни.

Її вуста. її манера сидіти. Спосіб палити цигарки…

– Можете лягати, – почулося десь за стіною.

Йостек, не попрощавшись, пішов до себе і гримнув дверима. Образився… М'яко кажучи.

– Я хочу бути з тобою, – сказала я Лорні.

Вона, не відриваючи погляду від цигарки, відповіла:

– Ну, так будь.

Лорна першою пішла у спальню, а я відлучилася ще на кілька хвилин у ванну.