Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Яспробувала повернутися думками до моменту в бістро, коли слова самі злітали з мого рота, без жодної моєї участі. Ніби моїм ротом говорив хтось інший. Я відчула страх… А ще, на свій подив, я відчула, що в ту мить була здатна на який завгодно божевільний учинок. Перевернути стіл. Жбурнути в Йостека попільничкою. Закричати на всю горлянку. Розбити вітрину.

Чомусь мені здалося, що справжня відьма – така, про яку говорила Лорна – живе в цьому стані свободи постійно. Справжня відьма спонтанна до божевілля. її ніщо не стримує. Справжня відьма таки божевільна. Бо тільки так вона здатна на магію.

Думки далі рухалися в цьому напрямку. «Як це? – думала я. – Як це бути божевільною? Бути зовсім, зовсім божевільною? Не мати нічого святого, не триматися ні за що на світі, не мати нічого, що прив'язувало би тебе…»

І тут щось у мені наче перевернулося. Я зрозуміла, що бути божевільною дуже просто. Що насправді ніякого «божевілля» не існує. Існує просто інша реальність, в яку потрапляють ті, кого звуть божевільними. І ця реальність така ж справжня, як і реальність «здорових», просто вона менш витоптана. Вона – як неторканий степ, де не ступала нога іншої людини.

Ці думки привели мене у якийсь п'янкий, але нервозний настрій. Я відчула, що зараз мені не потрібно перейматися батьками – не треба більше звітувати перед ними. І не треба перейматися, чим зайняти себе до восьмої вечора. Все просто. Я піду кудись, куди я раніше ніколи сама не ходила.