Трохи питьми   ::   Дереш Любко

І так то вже ця робота влаштована, щодо найцікавішого ти зможеш отримати доступ тільки тоді, коли воно вже стане абсолютно непривабливим. Мої очі постарілися на цій роботі, а серце замулилось. І що з того, що тепер я мав і клізми старшокласницям, і аборти пенсіонеркам? Нічого.

Віка міряє мене поглядом і з розумінням киває.

– А потім… знаєш… потім зовсім іншими очима подивився на свою професію. Зовсім іншими. Я уявив собі, ніби я кухар і маю справу з молюсками. Без гидливості, без ажіотажу – але й без паніки. Моя професія міняє людину.

Зітхаю, і Віка ніби відчуває всю вагу хреста, що його несуть гінекологи.

– Так, гінекологія міняє людей, особливо чоловіків. Як правило, у не зовсім хороший бік. Це як радіація. Спочатку весело – лічильник тріщить, серденько калатає, а потім бац – і відвалилось. І ніде ніщо не ворухнеться, не затріпоче. Ну, ти розумієш, про що я. В жінок цього немає, у вас усе по-іншому. Я ж бо знаю…

– Замість того, – продовжую, – щоби возлюбити дівчат всією душею і серцем, я навпаки, замкнувся. Став відлюдьком, перестав мити голову. Я знав: у кожної дами між ногами живе молюск. І, дивлячись на контури жіночого обличчя, на розріз губ, на форму вилиць, на ніс, на підборіддя, я у деталях міг спрогнозувати, якою буде мантія в молюска. Передчував, ясним чи темним буде його глибоководний погляд, а також чи схильна дама до грибкових захворювань.

– Ну ти, дядя, псих… Майже як мій Вітас, – із повагою впереміш із відразою накидає вона.