Трохи питьми   ::   Дереш Любко

А нормальний хоч який був? Цей пацан?

– Жартуєш? Афіґєнний! Ми з ним стопом всюди їздили, у Болгарії навіть були… Але він був трохи з цими… зі странностями.

– Наприклад?

– Ну, раз взяв мене бинтами до батареї примотав, як мумію. Голу причому. І пішов з хати… На два дні. Прикидуєш?

Я пробую прикинути.

– І шо, ти розв'язалася?

– Не змогла. Він потім прийшов, напустив ванну води… правда, холодної… відмотав мене і прямо такою, як була, взяв у ванну поклав. Казав, як побачив мене, злякався, як би я часом не вмерла. Любить мене. Переживає.

– А нащо він так прив'язував?

– Ну, я ж кажу, зі странностями пацан. Потім, правда, признався, що ходив блядувати, але боявся, що я побачу. Нормально, та? – Віка затягується. – Ну, я йому, ясно, вибачила. Я ж тоже не святенька.

– А ше шось таке, оригінальне? Віка знов задумується.

– А… Ну ми, я казала тобі, ми з ним індастріалом захоплювались. Чув, може?

– Чув. Сам полюбляю.

– А ми вмирали за тою музикою. Нам один пацан із Бун-деса таких касет наприсилав! Ми там всі в Стрию в шоці ходили. Це така музика, я тобі не можу описати…

– Сильна?

– Пудово. Сильна! Мені башку так зривало, я такі істерики закатувала!… Слухай, дядя… як взагалі тебе… я шось забула…

– Герман.

– Герман. – Віка пальцем зафіксувала це слово в повітрі. – Хоч, я тобі про цю тему розкажу?

– Ну давай. Вали.

– Але ти ж не повіриш.

– Та ти розказуй, не ламайся.

– Ну, тоді слухай.