Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Круглий стіл і дванадцять лицарів. Ось один із них, – Дайан десницею показує на Мукту.

– А що роблять лицарі?

– О, лицарі управляють підвасальними їм панянками. От як, наприклад, учора. Учора у нас був типовий вечір стосунків «сеньйор-васал». Приходьте й ви до нас увечері. У нас дуже весело.

Король мрійливо дивиться на небо.

– Шкода, Віки не було. Вона таке любить, – Дайан ледь киває головою, при цьому заплющуючи очі. – Хороша дівчина. Вона, мабуть, вас учора висвячувала? Цікаво, як: усно чи заднім числом?

– Ні, ні, що ви. Боже упаси! Ом ґате ґате параґате, – похапцем хрещуся я.

– Парасамґате. Абсолютно погоджуюсь. Теж цього не люблю. Даруйте, вилетіло, звідки ви…

– Із Жовкви.

– Жовква. Наші землі, – муркоче Дайан. – Ми вас завоюємо.

– Не треба. Ми самі здамося.

– Ні, дозвольте все-таки вас підкорити. От ви, такий проникливий, такий серйозний молодий чоловік. Організуйте проти нас у Жовкві спротив. І нам приємно, і вам воздається. А коли ми звільнимо жовківчан від спротиву, я представлю вас до ордена. Це дуже почесно.

– А як щодо офіціозу?

– У нас – на висоті.

– А у Жовкві?

– Ми діємо тихо. Без помпи. Скромність – окраса монарха. У нього і так незаперечні достоїнства.

– Бом шанкар?

– Но пасаран, – і складеними, як до молитви, долонями, король торкається чола. – А от і Віка. Віко, заждіть. Віко, ви вже не гніваєтеся на мене? Прошу, сядьте біля моїх лотосних ступнів.

– Пішов нахуй, чурка довбаний.