Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Віка бубонить під ніс:

– Яка я дура, як-ка я дура! – знову шльохає носом і далі, більш адресно: – Ну чому мені так не везе з пацанами? Той блядун… цей казьол… Чому?!

Я мовчу, а Віка плаче ще сильніше. Тоді я підсовуюся ближче і обережно обіймаю її за гострі плечі. Віка з готовністю лягає мені на коліна калачиком, і я кілька хвилин гладжу її голову по мокрому волоссю.

– Мені ж просто треба любові! Просто-напросто! Мені в житті так не везе на любов! Ніхто, ніхто-ніхто мене…

Але я не слухаю. Тобто слухаю, але неуважно. Мої очі саме піймали цікавого прибульця. Не можу втямити, чим він привертає увагу, однак моя увага вперто чіпляється саме за його постать.

Очі вхоплюють кожен його рух – це низький огрядний чоловічок з круглим обличчям, колись брюнет, а тепер капітально лисіючий суб'єкт. Зараз він розмовляє з двома хіпі – високими бородатими легінями з аурами на голові. (Аура – це не те, що я колись думав, а всього лиш стрічка, яку зав'язують довкола голови. Вона горизонтально перетинає середину чола, створюючи впізнаваний типаж.) Волохаті бородані сутуляться над балакучим коротуном і покивують йому. Вони чи то розгублені, чи то розсіяні – а чоловічок продовжує щось розказувати, малює руками в повітрі якісь ковбаси, нарізає їх… Усе це – з легенькою посмішкою на сирому обличчі.

Напевне, кругловидий добре знає, яке справляє враження, йому зрозуміле сторопіння молодих легенів. В одній руці дядько тримає білу квітку, щойно зірвану.

Дядько немолодий, уже давно за п'ятдесятку. Розтягнуті спортивні рейтузи, брудно-зеленого кольору куртка (грибник, либонь) і біла панамка з козирком.