Трохи питьми   ::   Дереш Любко

)

– Смачного, – каже Віка.

Чоловічок смішно здригається, витріщає очі в радісному привіті й махає вільною ручкою. У нього повний рот їжі. Поспіхом прожувавши відкушене, він несміливо гукає:

– Добридень, добридень!

І, переборюючи сором'язливість, обіймає мене з трохи перебільшеною ревністю. Я теж обіймаю грубасика і поплескую по спітнілій спині. У нього в голові, мабуть, якісь зовсім химерні асоціації від усього цього Шипота – весна народів, Інтернаціонал та інші шматки нетутешнього м'яса.

– Хогой! – знову розводить руки коротун (ніби перезарядив рушницю) і тягнеться обіймати Віку. Віка обіймає дядька, навіть плескає того по лисині.

– Альберт Геннадійович, – каже він, сівши знову на полінце.

– Герман.

– Вікторія, – каже Віка й розвертається до мене.

– Вогню? – запитую. Придумала ж – «Вікторія»… А сама ледве-ледве по складах читає.

– Так, будьте ласкаві, – і Віка невинно кліпає оченятами. Дурепа.

Припалює від тліючого патика у моїй руці. Кокетливо тримає цигарку, відставивши мізинчика. Дурепа капітальна. Чи це в неї такий гумор?

Зуби в Альберта Геннадійовича великі й рідко посаджені, темнуваті. Коли посміхається – рот при цьому напіввідкритий – зуби надають його круглому обличчю специфічної декоративності. Окуляри в пластмасовій оправі, лінзи товсті, замацані. Піт із нього так і тече. Дядько скидає панамку і витирає нею обличчя та шию.

Усмішливий такий – коли не глянеш, все чогось либиться.