Трохи питьми   ::   Дереш Любко

Благо, повалених дерев у лісі від зими неміряно… Весь табір, незважаючи на хмари (а то й завдяки їм), жваво готується до вечора.

Вітер стихає. Коли раптово тихне вітер, це означає, що циклон опинився якраз над головою. Безвітряне коло у центрі вітряної лійки циклона називається «оком». Ми з Аліком йдемо вище в ліс за гілляками, і я подумки смакую ці словечка: «око циклона», х-хе!

Віка принесла води у пластикових пляшках. Пляшки перемазані болотом, з налиплими листочками бука. Вода холодна, поверхня пляшок вкривається росою. Роблю кілька ковтків із рипучої пляшки. Алік теж пробує тутешню воду і хвалить її солодкий присмак.

Віка в печалі – походи до тернопільчан завдають їй болісних уражень. Щось там вона не поділила з дівчатами – чи то хлопця, чи що інше… Вона сидить, упершись підборіддям у коліна, длубається патичком у вогні. Коли патичок загорається, Віка витягує його з жару і задмухує. Витягує – і задмухує.

Ламаю гілки на годящої довжини дровечка.

– Так те-е-емно, – ниє Віка, вкотре задмухуючи вогник на гілочці.

– Ну, пригощайтеся, – Алік розгортає пляцок і на колінах нарізає його на шматочки. – Трохи прим'явся, але нічого. Я його спеціально на сам верх клав.

Беремо по шматочку. В животі бурчить. Все-таки щодо обіду Віка мала рацію. Коли це вона витягує банку розчинної кави «Галка» й насипає нам по купчастій ложці до горнят. Звідки це в неї такі запаси?…

– Каву де взяла?

– А… в тернопільських вкрала. У них там хавчика – завалитись… Так їм і треба, буржуям.

Віка заливає порошок окропом.