Щира любов   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

А яково се матері? Через них, через дітську славу вона держиться на світі; щоб їм добро було, вона готова на усяку муку, усе перетерпить, душу свою віддасть… О Семене Івановичу! Ви не знаєте, що то є діти для родителів! А тут і у господарстві вашому: ваші-таки поддані, замість того, щоб її поважати, служити, вони будуть попрікати, що й вона така мужичка, як і вони…

– О ні! Я сього не стерплю! Я строго прикажу, щоб…

– І вже по приказу! Коли чоловік сам по собі не знайде поваженія до себе, то хоч не приказуй! У вічі будуть шановати, а за очі проклинати. Достанеться і мені на старості. Усім я буду як більмо ув оці. Хоч як хочете, а й ви під час засоромитесь при людях мені честь віддати, як треба вашому тестеві. Галочка се бачитиметь і наглядатиме пуще, чим я. Вона – моя кров. Через моє страждання, через людські попрьоки, через непорядки у господарстві, через дітський сором за неї і не оглянемося, як ляже вона, моя глубочка, у сиру землю! Не знатиме, сердешна, щастя і покою у замужестві, не буде імітй радості у діточках; у горі, у сльозах, у журбі погасне, як свічечка!… Хороше ж коли ще нічого, а як же у такому ділі, яково є братися по нерівні, цуратися свого роду, та є, може, гріх.

– Ех, Олексію Петровичу! Се ми, люди, вигадали, що то пани, а то простий народ. У бога усі рівні.

– Так, рівні по ділам своїм, як явимося туди. Тут же нам треба знати, що то є начальство. Яково було б без нього?

– Без начальства ж і не можна, і благо нам за ним. А що люди, то усе равно.

– Ох, що се ви говорите! Я просто читати вмію, а таки начитую і розумію, що ще споконвіку, від самого Ада-ма, вже були і благородні, і прості…

– Де се ти, Петровичу, начитав? – аж усміхнувся Семен Іванович, питаючи.

– Нігде ж, як у святій біблії.