Щира любов   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Звела очиці до бога, а у очицях блиснула сльозинка, здихнула Тяжко, а далі і промовила:

– Ви таки усе своє?

– І вмру з тим і доведу до свого кінця, – сказав Семен Іванович.

– Не знаю, – сумуючи та тихенько промовила Галочка… І увесь той день кріпко чогось-то журилася і не боронила Семенові Івановичу розказувати Олексію, зачим він їде у свою сторону.

Олексій, вислухавши про усе, казав: «Побачу, що ваш брат і що родичі скажуть. Та послухаю, що говоритиметь і духовний чин. Тогді скажу своє посліднє слово – та й робіть, як знаєте».

Галочка, почувши се, пішла у кімнату, руки ламаючи, І через увесь той день Галочка кріпко смутна була; сидить усе против Семена Івановича, дивиться на нього як ясочка, а того, об чім говорять, того і не слуха. Дивившись, дивившись, вже, видно, як стане їй на серці важко, то вихопиться у кімнату – і що то, господи, плаче!…

Прийшлось прощатись. Галочка вже й міри нема, як плакала! Ціловала його, пригортала до себе, хоче щось сказати, та за сльозами слова не промовить…

Олексій зложив руки, дивиться на се, а сльози і в нього так і капотять.

Семен Іванович, хоч і того сльози пройняли, та усе-таки не такий смутний був. Цілує її і усе просить, щоб не журилася, що він скоро звернеться і щастя своє привезе.