Щира любов   ::   Квитка-Основьяненко Григорий Федорович

Туж-туж він вернеться, пристане не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті – що їм за діло до нашого щастя? – аби б йому услужити – стануть вас уговарювати, прохати, зоб'ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами… Я піду, усе равно що й на видиму смерть… Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, віддайте мене, батеньку, заміж! Тогді він, побачивши, що нічого робити, сам покине такі думки і… знайде своє щастя…

– Чи будеш же ти щаслива, доню моя, з ким другим? Чи не погубиш же ти себе, віддавши себе нелюбу, та ще і цілий вік з ним жити?

– І вже моє щастя. Однаковісінько мені страждати приходиться! Хто б не узяв мене, то, коли не він, усяк мені нелюб! Нехай він розв'яжеться зо мною, він розумний, опісля дяковатиме мені.

– Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся!

– Отеє мені тільки кріпко тяжке урем'я, поки усе сполниться, а там… Таточку! я говіла, я молилася; здається мені, що я добре роблю. Мене бог не оставить, я ще втішу тебе при твоїй старості!

Довго вони собі так розговорювали… І що то як люди з розумом! Порадилися, потолковалися, обсудили діло кругом – так і є: приходиться Галочці, щоб не заїсти чужого віку, йти за свого брата, за рівню.