На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

І знову слухав Ісакій, як б'ється за стінами вітер, як хоче, а не може пробитися до них, начебто він щось знав сокровенне і хотів якось їм оповісти, і через це був надуміру моторний та рвучкий — в цю мить упало листя більше, ніж мало його упасти за цілу ніч.

— Щось не так тут, брате, — ледве чутно прошепотів Ісакій. — Не тіло наше основне в цьому світі, а любов. Існує тільки один неперехідний закон, поставлений богом: все, що любові суперечить, — зло це є. Все у світі на любов має мірятися, і боротися людина повинна не з собою, а за любов супроти ненависті: лю-бов-бо господь проповідував, а через нелюбов загинув. Смерть науки про любов, сказав мені господь, — ось його смерть, тому смерть його — гріхи наші. Хто ж бо життя творить, той неодмінно любов сіє, відтак і благословенний стає, а хто ненависть сіє, у шаті він князівській чи чернечій — диявол у ньому. Це сказав він мені там, і я повірив йому. Диявол не може вчити любові, бо цим би проти себе навчав.

Агапіт схопився з ложа. Засвітив у віконце місяць, і в тому примарному світлі постать його стала розколошкана й несамовита.

— Диявол усе може! — закричав він сердито. — Диявол може і любові навчати, бо любов, якої він навча, — угодна йому. Вона гірше зненависті може стати, та любов. Бо й любов буває лиха й добра!

— По плодах дерево пізнається, — тихо сказав Ісакій, все ще напружено прислухаючись до вітру за стіною. — А чи довго треба чекати, щоб дерево плід дало?

— Дурниці все це! — сказав роздратовано Агапіт.