Страница:
105 из 283
Крикнув уражено Ісакій, і вже не чинив опору, а пішов похитуючись. Коли ж спотикався й падав, підхоплювали його вчасно під руки, а ззаду знову плескав бич. Відтак зривався на ноги Ісакій і пробував підбігти, боявся того бича за спиною, що поплескував і поплескував, а часом на плечі падав. Від того кричав Ісакій тонко й пронизливо…
А над ним світило блідо-синє, ніжне небо, і стояло в тому небі нерушне сонце, було воно сумне-пресумне, а в повітрі літали білі клапті павутини. Дерева начебто забули скидати листя, тільки горіли жовто й червоно, а листя, що вже упало, ніжно зітлівало. 1 від того стояв у повітрі своєрідний дух тонкого, зіпрілого прядива, грибів і вологої свіжості. Павутина сідала на людей, що йшли, волочачи хворого, але надто кволі й ненадійні були такі тенета.
— Це диявол у ньому голосить! — сказав спокійно Лаврентій. — Не хоче, бач, із його тіла виходити!
Перед церквою Ісакій знову почав упиратися, він хотів щось сказати, але знову плеснув бич і увігнав його в двері. Звалився відтак навколішки і почав молитися, дрібно тремтячи. Вся братія молилася й собі, однак коли співали, не співав Ісакій — великі сльози котилися по його лиці…
Так само вели його на трапезу і садили окремо від інших. Сидів він за столом, не торкаючись хліба й води, дивився тільки широкими, засльозеними очима й тремтів. Тоді підходив до нього Агапіт, брав шмат хліба і вкладав у руку, відтак підносив ту руку до рота. Вкладав хліб, відкриваючи рота, і легко вдаряв під щелепу.
|< Пред. 103 104 105 106 107 След. >|