Страница:
130 из 283
Воно може бути сіре, голубе, блакитне, темно-синє чи й чорне, але вимір його безконечний. Душа моя прагне відтак його світла, і це по-особливому різко відчув я тут, у затворі, в темній, як гріб, печері.
5
— Йди, Теофіле, — сказав я. — Марко тебе бачити хоче! Теофіл звів костисте, сіре лице. З очей його потекли сльози.
— Хто це прийшов до мене? — спитав він.
— Це я, Семен, брат твій по обителі.
— Я тебе не бачу, брате, — сказав Теофіл. — Я сьогодні, прокинувшись, не побачив світу. Це зараз ніч надворі чи день?
— Ясний день, брате Теофіле.
— Ясний день, кажеш? — підскочив раптом Теофіл і схопився за очі. — Що ж це з моїми очима?
— Виплакав ти свої очі, брате, — смутно обізвався я.
— Підійди ближче, — занепокоєно сказав Теофіл. — Ні, я тебе не бачу. Може, ти тільки голос віщий, а не брат Семен?
— Я таки брат твій по обителі Семен, — ще смутніше сказав я. — А очі свої ти виплакав.
Була на ту пору весна. Небо стояло над світом ясне, вимите, повне яскравої блакиті: синиці дзвеніли невгомонно, стежки порозбухали і блищали під сонцем, наче скляні.
А Теофіл тим часом плакав. Навіть глека не підставляв.
— Невже світ для мене навіки погас, брате Семене? — спитав він.
Я подумав, що світ для нього погас значно раніше. Мені теж пощипувало очі, бо щось у тому моменті було по-справжньому печальне. Так, переді мною сидів висохлий у тріску чоловік, дивився невидющими зіницями, і з них лилися сльози.
|< Пред. 128 129 130 131 132 След. >|