На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

— Не збираєш більше сліз, Теофіле? — спитав я так само смутно.

— Це я вже для себе плачу, — відказав той страждалець.

Я сидів боком до дверей і зирив крадькома на ясну блакить, що вривалася сюди крізь розчинену стулку: Теофіл ніколи вже тої блакиті не побачить. Я дивився на осяйну срібну хмару, що пливла серед ясного моря: Теофіл більше ніколи не побачить такої хмари.

— Що хоче від мене брат Марко? — переплакавши, спитав Теофіл.

— Він із братією прощається, — сказав я, відчуваючи той-таки глибокий смуток, від якого душа очищається.

— Чи не захворів часом?

— Відходить він уже і у гріхах сповідається.

— Той муж не має гріхів, — скрушно сказав Теофіл. — Той муж блаженний…

Він уже не плакав, Теофіл. Лице його при згадці про Марка раптом освітилося неземним світлом; хоч як. воно дивно — любов побачив я на тому обличчі. Це зчудувало мене, адже саме Марко був причиною Теофілових мордувань.

— Чи не тримаєш супроти Марка зла, брате? — спитав обережно.

— Хіба можу тримати супроти нього зло? — відказав лагідно Теофіл. — Він тільки показав мені, який дочасний цей світ. Од облуд гірких житейських він мене звільнив.

Я дивився на Теофіла — чогось тут не розумів. Здалося мені раптом, що муки, які відчуває, дають йому осолоду: один утіху має сміючись, а другий — плачучи.