JК
На поли смиреному :: Шевчук Валерій
Страница: 142 из 283Скажи, що я угодний богові! Я цілий вік свій проплакав, і повинна мені бути заплата!
Я вийшов за двері і раптом спинився. Весною на мене дихнуло, великою, привільною і всетворящою. Повітря було свіже й запашне, і потекло воно на мене, щедро омиваючи. Я відчув: щось гостре і болюще спалахнуло мені в душі; малий і безсилий, стояв я під цим широким, засипаним зорями небом; був ниций у цьому світі і доєднувався якоюсь мірою до тих, хто лякається його просторіні, а через те ховає в долонях лице.
Розділ VIII, у якому розповідається про Агапіта-лікаря та про вірменина
1
Коли вдаряло монастирське било, кличучи ченців до сну, Агапіт зводився із вечірньої молитви і задував свічку. Ставало у келії поночі, а він сидів нерушно на ложі, поки очі його не призвичаювалися до темряви. Часто допомагав йому місяць, бо заглядав до віконця, затягнутого воловим пухирем, і проціджувався крізь той пухир блідим, каламутним світлом. Агапіт зводився, відчиняв двері і, висунувши голову, уважно роздивлявся навдокруг. Монастир спав, за винятком Єремії, котрий любив потайки виходити із келії і, сівши в тіні великого дуба, що ріс неподалець, починав чекати й собі. Одної ночі він почув рип Агапітових дверей і побачив, як той визирає й видивляється, але не зрушив із місця. Чекав він довго, однак недаремно. За якийсь час Агапітові двері знову рипнули, і в них з'явився чернець із мішком за плечима. Озирнувся крадьковито і майже побіг туди, де висипали землю копачі печер.
Я вийшов за двері і раптом спинився. Весною на мене дихнуло, великою, привільною і всетворящою. Повітря було свіже й запашне, і потекло воно на мене, щедро омиваючи. Я відчув: щось гостре і болюще спалахнуло мені в душі; малий і безсилий, стояв я під цим широким, засипаним зорями небом; був ниций у цьому світі і доєднувався якоюсь мірою до тих, хто лякається його просторіні, а через те ховає в долонях лице.
Розділ VIII, у якому розповідається про Агапіта-лікаря та про вірменина
1
Коли вдаряло монастирське било, кличучи ченців до сну, Агапіт зводився із вечірньої молитви і задував свічку. Ставало у келії поночі, а він сидів нерушно на ложі, поки очі його не призвичаювалися до темряви. Часто допомагав йому місяць, бо заглядав до віконця, затягнутого воловим пухирем, і проціджувався крізь той пухир блідим, каламутним світлом. Агапіт зводився, відчиняв двері і, висунувши голову, уважно роздивлявся навдокруг. Монастир спав, за винятком Єремії, котрий любив потайки виходити із келії і, сівши в тіні великого дуба, що ріс неподалець, починав чекати й собі. Одної ночі він почув рип Агапітових дверей і побачив, як той визирає й видивляється, але не зрушив із місця. Чекав він довго, однак недаремно. За якийсь час Агапітові двері знову рипнули, і в них з'явився чернець із мішком за плечима. Озирнувся крадьковито і майже побіг туди, де висипали землю копачі печер.