На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Від того покотилися йому по лицях сльози, і він відчув, що запахом тих дівчат просякнувся цілий вечір: земля, вода, роса і весь пісок. Страх та зворушення пізнав, а відтак пішов якнайшвидше додому — зачинитися від цього вечора мусив, сховатися і зникнути. Але цілу ніч не спав, бо, приплющуючи очі, бачив залиту золотом річку, ясно-зелений луг і вбраних у ясно-білу одежу дівчат, а найбільше Настку, котра все-таки знала, що він причаївсь у кущах. Цілу ніч чув дзвінкий сміх і бачив утяжену важкими косами дівочу голову, що відкинулася назад і світила в його бік усміхом, — і чи від того сміху, чи від густої, паркої та сколоченої ночі, пізнав він страх. Розплющився, але було надто темно, щоб побачити мешкання своє, тож уздрів у глибині той-таки дівочий гурт, але цього разу дівчата були голі. Взялися за руки й крутились у танку, повільно, м'яко, зграбно похитуючись, тугі їхні перса поблискували раз у раз перед його розширеним зором, і уздрів він стрункі ноги, туго обтягнуті молодою золотистою шкірою. Нараз забракло йому повітря, через що рвонув собі на грудях сорочку, а може, і в забуття запав, поринаючи, як човен, у розхит розбурханих золотих хвиль; здалося, що плоть його рідшає, і він сам проливається в ніч, як вихлюпнуте з глека молоко.