На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

Відтак відчув гостру судому, що блискавкою пронизала йому тіло; щось подібне пізнавав і на березі, а після того знайоме омерзіння; зникло раптом з-перед очей оте звабне привиддя, зникла солодка млість, а натомість утрапив у сіру, каламутну бовтанку, від нудного смаку якої ледве незблював.

Вранці він устав із важкою головою, блідий, вимучений, і перша жінка, яку побачив зі свого двору, викликала в нього жах. Він відвернувся, а по обличчі йому пробігла бридлива гримаса. «Боже! — сказав він подумки. — Навіщо спитуєш мене?» Йому не дано було відповіді, і він збагнув: коли не дістане звільнення, пропаде.

3



Тоді пішов у найближчу церкву, де був попом його рідний дядько, і оповів йому про все щиросердно — було це тоді, коли закінчилася служба. Стояли вони біля церкви й дивилися, як спадають на землю оранжево-сині сутінки. Над головою поступово висіювалися зорі, і пізнав хлопець гостру неприкаяність.

— Таке відчуваю, — сказав дядькові, — начебто немає мені в світі місця…

— Ти, Якове, — а звався Іоанн до чернецтва Яковом, — забагато собі до голови береш, — мовив старий священик, стежачи, як лисніє під місяцем Почайна. — Просто чутливий ти народився, відтак гарячої жінки тобі треба.

— Жінки? — перепитав з жахом Яків, що потім Іоанном назветься. — Ви кажете: жінки?

— Авжеж! — засміявся священик, і цей сміх у першій темені зазвучав м'яко й поблажливо.

Тоді Яків оповів дядькові свою історію детальніше, додавши про жах, який відчуває, наближаючись до жінок, оповів, що дивне щось тоді з ним коїться: серце шалено калатає, а тіло мліє.

— Ого-го! — засміявся рокітливо дядько.