На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

В тихі літні, осінні чи й зимні вечори, коли все завмирало й утишувалося, коли приходив на землю первісний мир і всяк живий намагався ані махом не порушити його, саме тоді розплющувалися ящурячі Єреміїні повіки, і я бачив непритлумлені старістю зелені очі старого. Оповідаючи, дивився він у далину, можливо, на Дніпро, якого клаптик мерехтів унизу, чи на човна, що їхав і не міг переїхати те плесо. Голос його плив тихо й розважно, наче непідвладний господареві, бо його зелений, ясний зір і хрипкий, таки старечий голос не поєднувались. З того виснував я таке: був непомірно мудрий Єремія, але майже завжди чинив не так, як думав. Кількох своїх приятелів він по-зрадницькому виказав ігуменові, а ретельність у вірі мав більш удавану, ніж правдешню. Любив часом і покпити, однією із таких насмішок й була Іоаннова історія. Нікому не віддав серця Єремія у житті своїм, а я, хоч і був удостоєний його довіри, не міг не пізнати: не любов покликала його зблизитися зі мною, а самотність: горе-бо тим, котрі ховають сокровенне й не можуть виповісти його — вони як дерева дупласті: досить однієї бурі, і вони ламаються. Через це і шелестять так нервово листям, прагнучи набутись у цьому світі, — пора рокова для них щохвилини може настати. Та хоч і мав Єремія багато літ, мабуть, ніхто із тепер живої братії не дочекається його останнього часу: переживе він нас усіх. Смерть же його ні в кого жалю не викличе, бо ніхто не бував ощасливлений його добродійством.

Однак не для суду й осуду я це пишу. Мимовільно проривається воно в мене, та й Іоанна я начебто засудив — гріх то мій великий.

Хто може міряти рацію існування людини, хто має право сказати рішуче: ось праведник, а це лиходій.