На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

6



Через кілька днів з'явилося в монастир троє. Вони пройшли біля келій і спинялися коло кожних дверей. Передній мовчав, а двоє його супровідників навперебій молили:

— Ось приятель наш, — казав один, — і осуджено його на смерть.

— Молимо, подайте йому, щоб мав чим відкупитися від смерті, — казав другий.

Ченці уділяли смертнику, чим могли, осуджений мовчки кланявся жертводавцеві до ніг.

Так ішли вони, збираючи милостиню, доки не зупинилися перед Григорієвою келією. Сам Григорій уже стояв на ґанку, спершись на патерицю і зацікавлено виставивши перед себе бороду.

— Ось друг наш, — сказав перший прошак, — і осуджено його на смерть.

— Молимо, дай йому відкупитися, — сказав другий.

— Який гріх ти учинив, сину? — спитав Григорій, і сльоза блиснула йому в оці.

— Він ударив княжого конюха, — сказав перший.

Григорій заплакав.

— Горе, горе цьому чоловікові! — захитався він. — Прийшов-таки день загибелі його.

— Подай щось заради нього, отче, — сказав другий. — Коли зберемо відкуп, не помре він.

— На яку ж смерть його засуджено? — спитав, витираючи очі, Григорій.

— Хочуть його на дереві повісити.

— Ну що ж, це добре йому присуджено, — сказав Григорій. — Було б ліпше, правда, щоб він сам повісився. А щодо милостині… я таки подам вам її. Видить бог, немає в мене гроша, тож сходіть на город мій і вирвіть звідти овочів та плодів, скільки донесете. Продасте і матимете гроші.