На поли смиреному   ::   Шевчук Валерій

— Як ви потрапили на цей город? — спитав, надійшовши, Єремія.

— Сам Григорій нас послав, — сказав один із них.

Смертник висів головою вниз і не подавав ознак життя. Видно було, що ноги захльоснуто в нього шнуром.

— Григорій молиться за ваші душі, — сказав Єремія і, перехрестившись, пішов до своєї келії. Братія зробила те саме, один за одним покидаючи глядалище: хто б хотів пособити страждальцям — боявся потрапити в халепу.

Тільки під вечір вийшов з печери низенький головач і, налягаючи на костурець, повільно подибав по стежці-павутині.

— Що робите на моєму городі? — спитав він грізно. — Чому той чоловік висить?

— Ти ж сам послав нас сюди, отче! — заволав один із затенето-ваних.

— Чи посилав я вас сюди, не знає ніхто, — смиренно сказав Григорій, — а те, що вас піймано на покражі, побачив кожен.

— Отче, змилуйся над нами!

— У гріхах потонули ваші душі, — гостро говорив далі Григорій. — Адже сказали ви мені неправду. Минулого тижня ходили по церквах і виманювали гроші у чесних мирян.

— Заприсягнутися можемо, що правду ми казали!

— А я можу заприсягнутися, — сказав так само нещадимо Григорій, — що казали ви неправду. Вас уже було зловлено за цим богомерзьким ділом і покарано.

— Пусти нас, Григорію, — залементували затенетовані. — Не винуваті ми.

Григорій стояв супроти них, заклавши руки за спину й похитувався, перекочуючись із п'яток на носки.

— Немає серед людей невинуватих, — сказав він сумирно.