Постукай у моэ викно (на украинском языке)   ::   Костецкий Анатолий

- Гайда, хлопцi!

I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому - чекати: прийде хазяїн чи нi...

Вiзит незнайомця

- Нещасливi ми з тобою, - казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, - зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?

Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.

- Тепер чекай невiдомо чого, - вiв я далi, - а менi на завтра вчити - ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.

Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм - на моє плече, умостилося там i затихло.

Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.

"А може, не вiдчиняти? - майнула думка. - Може, вдати, що нiкого нема?"

- Кр-ри-а! Кр-ри-а! - заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.

- Ех ти! - кинув я граченятi й пiшов до дверей...

На порозi стояло... наше товариство!

- Ну як? - майже крикнув я.

- Люкс! - вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.

- Отже воно - м_о_є?! - не повiрив я.

- Не твоє, а н_а_ш_е! - виправив мене Вiтько. - Ми в_с_i хвилювалися.

Я нiчого не мав проти.

- Ну добре, наше, - погодився я.

- Давай показуй нашого, - скомандував Славко, - годi його ховати.

- Так, покажи, будь ласка, - попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...

- Ой, чорняве яке! - зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя.