Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

Чи може бути щось жахливiшого в свiтi?!

 З того часу я почав утiшати себе химерною думкою, що бездоганнiсть людська є в бiльшiй мiрi дiлом удачi й щастя, анiж наслiдком чеснот.

 I був я неправий, звичайно. Нiколи не треба забувати про своє призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ. Дивно й жалiсно часом думати, що нема у нас сили i ясностi духу пройнятися щоденним розумiнням щастя життя, мiнливого в постiйнiй драмi й радостi, i що так багато краси марно проходить мимо наших очей.

 Але сiдаймо ще раз у вербовi човни, прошу вас. Вiзьмiмо весла ясеновi i вернiмось на Десну, на веселi води того року, коли рятували ми з батьком людей на великдень.

 Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було її багато по левадах i долинах, тому i косовиця в те лiто розпочалася пiзно.

 Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потiм, побачивши мене, як заголосить:

 - Уже на возi, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарi з'їдять!

 - Не з'їдять, цiлий буде,- сердиться батько.

 - Так утопиться в Деснi, от щоб я пропала, втопиться!

 - Не втоплюся, мамо!

 - Невiглас! Упадеш там з кручi в прiрву, ой лихо менi!

 - Ну, мамо, чого б я падав з кручi... годi...- я трохи не плачу.

 - Так косою зарiжешся.