Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

Переїхати треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости, потiм знову одну гнилицю, потiмдва хутори з собаками i село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далi треба їхати вздовж рiчки крутим берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати праворуч униз i з розгону - через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було моє царство.

 По дорозi косарi гомонiли про рiзне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потiм сiдали, i я знову бачив навколо себе вгорi їх велетенськi спини, а над спинами i косами, якi вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небi свiтили менi зорi й молодик.

 Пахне огiрками, старим неретом волока, хлiбом, батьком i косарями, пахне болотом i травами, десь гукають, i... зразу чую, деркачi й перепiлки. Чумацький вiз тихо рипить пiдi мною, а в синiм небi Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо i повертаю з возом i косарями праворуч i лiворуч, i зоряний всесвiт повертає разом з нами, i я непомiтно лину в сон, щасливий.

 Прокидаюсь на березi Десни пiд дубом. Сонце високо, косарi далеко, коси дзвенять, конi пасуться. Пахне в'ялою травою, квiтами. А на Деснi краса! Лози, висип, кручi, лiс - все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю з кручi в пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись лугу. Вбiгаю в лiс - гриби. У лози - ожина. В кущi - горiхи.