Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

Тодi батько або дiд довго будили мене вечеряти,та вже важко було менi розплющити очi, i я падав з їх рук у сон, як лин в ополонку, тiльки мене й бачили.

 Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим як заснути, вiн довго i якось так лагiдно позiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував косарям про молодi свої лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а що вже грибiв та ягiд у лiсi - не переносити, та й лiси були густiшi, трави - вуж не пролiзе, хiба тепер трави!

 - Та що й казати,- зiтхав пiд кущем косар Тройгуб.- Усе марнiє, поганiшає.

 - Е-е! - фiлософує дiд пiд дубом.- То було колись роси якi, та води, та болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть-чисто все повисихає й зведеться нi на що.

 - Еге! Уже, казав той, до того, мабуть, воно йде,- погоджувався, зiтхаючи крiзь сон, Тройгуб.

 - А комарiв було! - захоплювався спогадами дiд.- Дихати нiчим, повiрите, та здоровi, як ведмедi. А тепер хiба се комарi? Так, наче їх i нема зовсiм... Або деркачi. То ж було як почнуть тобi деркати вночi, спати не можна, щоб мене господь покарав. А зараз де-не-де тобi деркне. О, чуєте? Мабуть, вже й на їх перевiд приходить...

 Справдi, два деркачi, що почали перегукуватися в травi над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про їхню деркацьку долю.

 Я слухав цi розмови пiд дубами, i так менi чомусь робилося тоскно, так жалко, що свiт споганiє, поки я виросту, i не буде вже сiнокосу тодi, нi риби.