Страница:
47 из 65
- Хто се тобi казав? - спитав мене батько, коли я прилiздо нього й почав хлипати.
- Дiд.
- Не слухай дiда, синку. Дiд старий, хiба вiн що понiмає. Старi люди дурнi. I наш дiд дурний, хiба ж розумний? Йому б тiльки ото їсти та дурницi всякi говорити. Еж i приказка каже: "голова сивiє, чоловiк дурнiє".
- А Десна висохне, тату?
- Та не висохне. Цiла буде. Спи вже, годi.
- Так рибу виловлять.
- Не виловлять. Тепер, синку, риба розумна. Ранiш люди були дурнiшi, то й риба була дурна. А тепер люди порозумнiшали, то й риба стала, хоча й дрiбна, ну, розумна та хитра - страх. Хто там тепер її пiймає? Спи.
Я прислухаюсь. Щось заскрипiло i тихо десь плеснуло на Деснi. Дивлюся - вогник: плоти пропливають. Чути людськi голоси. Я тодi знов до батька:
- Тату!
- Що, синку?
- Що там за люди пливуть?
- То здалека. Орловськi. Руськi люди, з Росiї пливуть.
- А ми хто? Ми хiба не руськi?
- Нi, ми не руськi.
- А якi ж ми, тату? Хто ми?
- А хто там нас знає,- якось журливо проказує менi батько.- Простi ми люди, синку... Хахли, тi, що хлiб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой-ой-ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiє зосталось.
- А дiд каже, що колись комарi були великi...
- Ото хiба що. На комарах вiн знається багато. Цiле життя чумакував по степах, то годував їх, та грошi потiм по шинках пропивав. Страшно згадать, що було...
- А що ж, не було? - почувся раптом винуватий голос дiда.
- А що ж, не було? Мовчали б уже,- сумно якось одповiв у темряву батько.
|< Пред. 45 46 47 48 49 След. >|