Зачарована Десна   ::   Довженко Олександр Петрович

 Щоб ви знали, нi на яку iншу птицю, крiм качок,у Тихона не пiднiмалася рука. I цiлком зрозумiло: всяке птаство, як-от: деркачiв, перепiлок, куликiв, курочок - можна було викосити косою в травi, якщо пiдвернеться або впiймати. А вже там про вальдшнепiв, дупелiв, кроншнепiв - нiхто навiть i не думав, що вона є взагалi з свiтi. Лiтає щось пiд лiсом, як тiнь, а що воно - хрiн його знає. Не вгледиш.

 Диких звiрiв теж було мало - їжак, заєць, тхiр. Вовки перевелись, i навiть саме слово "вовк" вважалось вже наче дiдовою лайкою: "га, вовк би тебе з'їв". Водилися леви, ну теж дуже рiдко. Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, нiхто вiри не йме.

 А було ось як. Поставили ми з батьком перемети в Деснi i пливемо до куреня в душогубцi на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, i так менi хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторi. Дивлюсь у воду - мiсяць у водi смiється. "Скинься, рибо",-думаю - скидається риба. Гляну на небо: "Зiрко, покотися",- котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",- гукають перепiлки. Дивлюсь на чарiвний, залитий срiбним свiтлом берег: "Явися на березi лев",появляється лев. Голова велична, кудлата грива i довгий з китицею хвiст. Iде поволi вздовж висипу над самою водою.

 - Тату, гляньте - лев,- шепочу я батьковi, як зачарований.

 - Де там той лев. То ж...- далi батько почав пильно вдивлятися, i, коли човен порiвнявся з левом, батько пiдняв весло i гучно ляснув плазом по водi. Ой, лев тодi як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене вилiтає душа.