Острив злочинцив   ::   Ненацький Збігнєв

Присвітивши ліхтариком, ми побачили бетонне кріплення метрів зо три вниз. По боках лазу стирчали залізні гаки, певне, щоб спускатися додолу. Внизу темнів бічний отвір, може, до якогось коридора.

Нахилившись над лазом, ми радилися, чи лізти туди одразу, чи зачекати до ранку. Адже могло бути й так, як казала Тереза. Хтозна, може, гітлерівці замінували вхід та підземний коридор, і якась міна вибухне, коли ми ненароком ступимо на неї.

Нараз мені здалося, що з глибини підземелля долинає невиразний шелест.

— Цитьте! — шепнув я хлопцям. Ми прислухалися.

Шелест долинув знову.

— То щури, — сказав Телль, а Залічка аж здригнулася з огиди.

— Гей, чи є там хто-небудь? — гукнув я.

І ми почули відповідь. Голос звучав глухо, змінений луною, що відбивалася від стін підземелля:

— На поміч! Люди, рятуйте мене!.. Рятуйте, люди!.. Ми аж відсахнулись од лазу, так жахливо звучав голос з-під землі. Та за мить переляк минув, його місце посіло відчуття обов'язку допомогти тому, хто кликав нас.

Я забрав у Телля ніж і, озброєний у такий спосіб, вирішив спуститися в підземелля.

— Не робіть цього. То якась пастка, — благала мене Залічка.

— Так, так, він хоче когось заманути туди й убити, — верещала Тереза.

Я сердито гримнув на дівчину й подумав: «Шкода, що немає тут Ганки, вона напевне не побоялася б спуститися в підземелля».

Із запаленим ліхтариком у руці й ножем за паском я почав поволі спускатися в колодязь.