Острив злочинцив   ::   Ненацький Збігнєв

Тих квіток найбільше росло по схилах яру, і дівчина поволі підіймалася схилом до мого намету. А що йшла вона, збираючи квіти, то весь час не підводила голови й побачила мене тільки тоді, як мало не ступила на мій матрац.

— Добридень! — привіталася вона, трохи налякана.

— Добрий день, пані, — ввічливо відповів я і додав, аби вона переборола свій переляк: — Які гарні квіти!

Дівчина роздивилася навколо, глянула на мій жовтий будиночок, всміхнулася, побачивши «сама», що висунув з-під навісу свою хробачу голову, його фари здавалися виряченими цікавими баньками якогось дивовижного страховища.

— Я впізнала вас, — мовила дівчина. — Ви жили біля нашого табору.

«А це, певне, студентка», — вирішив я.

— Чому ви перейшли сюди? — спитала вона.

— Люблю самотність. Уникаю людей, бо хочу сам на сам розмовляти з природою.

Я казав те, що перше спало на думку, але дівчина з великою повагою сприйняла мої слова.

— Ви, певне, романтик.

— Авжеж.

— Романтизм тепер не модний, — зітхнула вона. — Більшість людей сміється з романтиків.

— Це несправедливо.

— Я теж вважаю, що це несправедливо, — погодилася вона.

Я вбрався в сорочку, бо дівчина здалася скромною, і мені не хотілося неприємно вражати її своїм виглядом. — Ви любите квіти? — спитала вона.

— Дуже люблю. Як кожний романтик.

— То я дарую вам оцей букетик.

І вона подала мені букет блакитних квітів.