JК
Таэмниця двох океанив :: Адамов Григорий Борисович
Страница: 9 из 582У слабкому світлі згасаючого паперового вогнища він помітив, як шафа загрозливо хитнулася під натиском із передпокою. Поворушивши на бігу паперову купу в тазу, Матвій Петрович кинувся до барикади.
В ту ж мить могутній удар зірвав двері з петель і перекинув високу важку шафу. Гуркіт, тріск, брязкіт розбитого скла заповнили кімнату.
Через зірвані двері по шафі, що впала, вбігли люди. Лампи, які спалахнули, освітили розсипані на підлозі книги і осколки скла, серед яких нерухомо лежав на підлозі придавлений шафою Матвій Петрович. Кров з розбитої голови залила його обличчя, руки були розкинуті.
– Єрофєєв і Петров, звільніть пораненого! – почулася команда. – Максимов! Викликати медкарету! Коваленко, до мене! Допоможіть гасити вогонь! Зірвіть портьєру!
Молодий командир, з відзнаками лейтенанта державної безпеки, підбіг до таза. Вихопивши з рук Коваленка портьєру, він накинув її на запалені папери.
– Тримайте портьєру, поки вогонь зовсім не погасне, – звернувся він до свого помічника. – Не придавлюйте паперів, щоб не зіпсувати попелу…
Лейтенант повернувся до пораненого, який лежав уже на широкому шкіряному дивані. Єрофєєв і Петров змивали кров з його голови. Через хвилину почувся легкий стогін. Матвій Петрович відкрив очі, і перше, що він побачив, був молодий командир, який схилився над ним і пильно вдивлявся в його обличчя.
– Здрастуйте, капітане Маеда… Як ви себе почуваєте?
Матвій Петрович підняв трохи голозу, швидко оглянув кімнату і, заплющивши очі, відкинувся на подушку.
В ту ж мить могутній удар зірвав двері з петель і перекинув високу важку шафу. Гуркіт, тріск, брязкіт розбитого скла заповнили кімнату.
Через зірвані двері по шафі, що впала, вбігли люди. Лампи, які спалахнули, освітили розсипані на підлозі книги і осколки скла, серед яких нерухомо лежав на підлозі придавлений шафою Матвій Петрович. Кров з розбитої голови залила його обличчя, руки були розкинуті.
– Єрофєєв і Петров, звільніть пораненого! – почулася команда. – Максимов! Викликати медкарету! Коваленко, до мене! Допоможіть гасити вогонь! Зірвіть портьєру!
Молодий командир, з відзнаками лейтенанта державної безпеки, підбіг до таза. Вихопивши з рук Коваленка портьєру, він накинув її на запалені папери.
– Тримайте портьєру, поки вогонь зовсім не погасне, – звернувся він до свого помічника. – Не придавлюйте паперів, щоб не зіпсувати попелу…
Лейтенант повернувся до пораненого, який лежав уже на широкому шкіряному дивані. Єрофєєв і Петров змивали кров з його голови. Через хвилину почувся легкий стогін. Матвій Петрович відкрив очі, і перше, що він побачив, був молодий командир, який схилився над ним і пильно вдивлявся в його обличчя.
– Здрастуйте, капітане Маеда… Як ви себе почуваєте?
Матвій Петрович підняв трохи голозу, швидко оглянув кімнату і, заплющивши очі, відкинувся на подушку.